Вступ

Один із найбільш складних моментів у функціонуванні нормативної системи соціумів, що конфесійно є християнськими, — питання співвідношення права й релігії. Це пояснюється як складністю й багатогранністю природи цих явищ, так і не завжди коректним розумінням еволюції самої системи нормативного регулювання в зазначених суспільствах. Останнє, як правило, обумовлене поширеною думкою про те, що в умовах Західної цивілізації домінантою розвитку взаємодії права й релігії є постійний лінійний рух секуляризації права, його максимальне відмежування від релігії.

Такий підхід виглядає надто спрощеним, адже у подібну схему не вкладаються ані факт незникнення релігії із суспільного буття, зокрема і як засобу нормування людської поведінки, ані факт очевидного впливу релігії на прийняття правових і політичних рішень.

1. Співвідношення права і релігії у правовій традиції

В Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право.

Звичаї мали племінний характер, кожний одноплемінник, незалежно від того де він перебував, підлягав під їхні дії. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, але згодом воно починає фіксуватися в різноманітних збірниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права.

Перш за все співвідношення права і релігії на постсекуляризованому етапі визначається визнанням неможливості зникнення феномену релігійності. Історичний розвиток підтверджує постійну потребу людства як у моделі світогляду, що пропонується релігією, так і у нормативному регуляторі, заснованому на абсолютних, трансцендентальних цінностях.

Вказані релігійні еквіваленти, наділені низкою соціально-психологічних ознак, що дублюють риси класичних вірувань (наявність заснованих на вірі світоглядних засад, об’єкта поклоніння, нормативної складової, організаційних утворень, пов’язаних із державно-правовими та іншими інститутами). При цьому вплив таких релігійних аналогів на право є схожим на вплив традиційної релігії: вони можуть формувати установку на правомірну (неправомірну) поведінку, визначати розвиток окремих правових інститутів, правової науки тощо.

Усвідомлення неможливості зникнення релігії на рівні пізнання права обумовлює «реабілітацію» релігійної парадигми у праворозумінні, тобто визнання можливості релігійного пояснення права. Тим самим релігійна парадигма перестає сприйматись як підхід, що протистоїть всім іншим школам праворозуміння, і знову вводиться у дискурс щодо природи права. Зазначимо, що цей процес стає можливим, оскільки і сама релігія (християнство) на богословському рівні виявилася готовою до подібного дискурсу. У загальному сенсі таку готовність підтверджують, наприклад, слова протестантського теолога Д. Бонгьоффера про хибність позиції, відповідно до якої «будь-яке слово, спрямоване сьогодні проти нашої проповіді, є вже відмовою від Христа, є антихристиянством».

При цьому ідеї релігійно зумовленого розуміння права (в їх поміркованому варіанті) на сучасному етапі розвиваються не шляхом повернення до тези про його божественне походження, а скоріше на основі уявлень про наявність елемента віри в основні морально-правові та політико-правові цінності (справедливість, свобода, права людини, демократія), осягнення яких відбувається не лише раціональним шляхом, а також християнство як основу західної правової традиції. Такий підхід обґрунтовується відмежуванням ідеологічного компоненту християнської релігії (наприклад, ідей богоподібності людини, спокути, свободи її волі, рівності людей у служінні Богу) від практики діяльності християнських церков, історичний досвід яких знає і виправдання рабства, і погодження з суспільною нерівністю, і заперечення свободи совісті, і освячення релігійних війн. На прикладі вчення про права людини, український дослідник С. П. Рабінович цілком слушно зазначає, що сучасна ідея прав людини походить саме з християнської концепції свободи з урахуванням того, що цей зв’язок перебуває виключно у площині ідей, але аж ніяк не у площині соціальної практики християнства.

Важливим для осмислення права стає і відмова від розгляду правознавства (як складової науки в цілому) і релігії як опозиційних форм духовного виробництва.

Щодо впливу релігії на право, то необхідно зазначити, що постсекуляризоване суспільство, звичайно, не повертається до визнання релігійних норм джерелом права. Релігійний вплив у цій сфері залишається мінімальним, адже секуляризована держава безпосередньо релігійних норм не санкціонує і не захищає, за винятком приписів, що мають традиційне або символічне значення (закріплення у законодавстві неробочих днів на релігійні свята, обов’язок скласти присягу на Біблії тощо). Проте посилюється опосередкований вплив релігії на формування і дію права, що проявляється, зокрема, у сприянні ґенезі нових правових норм чи інститутів або гальмуванні цього процесу (наприклад, суспільна дискусія щодо можливості правового закріплення евтаназії, штучного переривання вагітності, одностатевих шлюбів і навіть налагодження міжнародно-правових зв’язків значною мірою аргументується релігійними доводами).

Крім того, релігійний вплив відображається у визначенні еволюційного руху правової системи в цілому та забезпеченні її стабільності. Так, гуманізація правових систем західних країн у вигляді заборони смертної кари, відмови від жорстоких та принижуючих покарань, пом’якшення умов відбування покарань, розширення обсягу соціальних прав людини має яскраво виражене християнське забарвлення. Правова система, що має у своєму підґрунті релігійну складову, є більш стабільною і ефективною, адже християнство в умовах світськості права охороняє останнє від надмірного релятивізму та утилітаризації — цих, мовою П. Сорокіна, отруйних бактерій сучасного права, і забезпечує «прив’язку» останнього до західної цивілізації, яку, за відомим висловом німецького філософа Л. Штрауса, сформували Біблія та грецька філософія. Зворотним прикладом, коли така «прив’язка» порушена, є правові системи деяких ісламських країн, в яких створене за західними зразками законодавство досить часто конфліктує з визначеною мусульманським світоглядом правосвідомістю.

Вплив права на релігію відчувається, зокрема, на рівні індивідуальної і суспільної свідомості. Релігія, як форма свідомості, завжди характеризується авторитарністю у тому сенсі, що віруючий у свої внутрішній і зовнішній діяльності відчуває зв’язок зі священним авторитетом (у авраамістичних релігіях таким авторитетом виступає Бог), що становить абсолютну мету і одночасно ціннісний критерій його (віруючого) існування (тут пригадується гегелівське визначення релігії як усвідомлення абсолютної сутності ). Це зумовлює насторожене ставлення адептів певної релігії до осіб, які належать до іншої релігійної громади і відповідно позбавлені зв’язків зі священним авторитетом.

2. Феодальна держава та право Англії (ХІ-ХІІ століття)

Становлення феодального ладу в Англії було завершено нормандським завоюванням (1066 р.), що закріпило характерні особливості англійського феодалізму — політичне об’єднання країни та централізацію державної влади. Хоча ця специфіка й була підготовлена попереднім розвитком, але важливу роль відіграв і власне факт завоювання. Усі землі Англії були поділені між переможцями — нормандськими й іншими французькими феодалами, котрі утворили верхівку класу феодалів. Розділ землі був проведений у декілька етапів у м іру захоплення території та конфіскації землі у представників англосаксонської знаті. Тож володіння великих феодалів були розпорошеними в різних частинах країни та не утворювали суцільних територіальних князівств.

Підтримка великими феодалами сильної королівської влади, зумовлена необхідністю утримувати панування над ворожим населенням і закріпаченим селянством, мала тимчасовий характер, оскільки суперечила їхньому прагненню досягти політичної самостійності та незалежності. Королі нормандської династії в своїй діяльності спиралися на середніх і дрібних феодалів, зацікавлених у закріпаченні селян й охороні своїх прав від зазіхань великих феодалів. Феодально-ієрархічна драбина, котра ще не зовсім сформувалася, була укріплена встановленням безпосереднього зв’язку між усіма її сходинками — васалами окремих сеньйорів і королем (Солсберійська присяга 1086р.), що й були особливістю ленної системи в Англії.

Особливістю розвитку Англії в XI – на початку XIV ст. було формування централізованої держави зі становим представництвом. Посилення королівської влади розпочалося ще за правління Вільгельма І Завойовника (1066-1087 рр.). Зокрема він уперше в середньовічній Європі 1086 р. здійснив перепис населення й земель, а також запровадив поділ країни на графства, очолювані королівськими шерифами.

Генріх ІІ проводить ряд реформ:

І – церковна. В час правління Стефана церковники добилися більшої незалежності. Вони підлягали лише церковному суду, а не світському. Генріх ІІ був за те, щоб священика, який вчинив злочин, позбавити сану і судити світським судом. Архієпископ Кентерберійський Фома Бекет виступив проти реформ Генріха ІІ. Фома Бекет і Генріх ІІ разом росли. Це була світська особа, яку король зробив архієпископом Кентерберійським. Але честолюбний Фома Бекет став ворогом Генріха ІІ. Генріх підіслав вбивць і вони вбили Фому Бекета. Це викликало обурення. Генріх ІІ виправдовувався, що це не він, що його неправильно зрозуміли підлеглі, що він лише хотів заарештувати архієпископа. Він покаявся і одержав кару – 70 ударів палицею, зате уник відлучення від церкви.

ІІ судова реформа:

феодальний суд – для залежних селян;

“божий суд” – взяти розпечене залізо, руку встромити в окріп і т.п., щоб з”ясувати, чи винна людина;

вільний королівський суд – тільки для вільних людей. Кріпаки не мали права звертатись до нього.

IІІ – Закон про озброєння (Асіза про озброєння) передбачав, яку зброю повинна мати вільна особа згідно з майновим становищем.

“Щитові гроші” сплачували ті, хто не хотів служити, або не міг справити обладунки рицаря. Отже, від військової служби вільний, але недостатньо заможний, міг відкупитись.

ІV – в 1184 р. – “лісова асіза” – закон про ліс. Власник лісу – король. Посилена була відповідальність за полювання в королівіському лісі. Навіть збирання ягід в ньому заборонялось.

Генріх II зробив спробу реформувати церкву, яка в добу смут стала незалежною від королівської влади. Він проголосив архієпископів і єпископів васалами короля, зобов’язав кліриків судитися в королівському суді (церковний суд карав їх надто м’яко чи взагалі залишав безкарними).

Король оподаткував церковні землі, заборонив духовенству скаржитися папі в Рим і залишати Англію без королівського дозволу. Але глава англійської церкви Бекет, архієпископ Кентерберійський, виступив за збереження церковних привілеїв. Його підтримали папа та єпископи. Тоді хтось, щоб прислужитися королю, вбив Бекета. Король, якого звинувачували в причетності до цього злочину, мусив відмовитися від церковних реформ і вимолювати в папи прощення. Це дуже знизило його авторитет у державі.

3. Владні, судові та церковні структури

Сини Вільгельма І Завойовника Вільгельм ІІ Рудий (Willіam II Rufus, 1087-1100) та Генріх І Клірик (Henry I Bocklerc, 1100-1135) продовжували політику зміцнення королівської влади. Генріх систематизував англосаксонські звичаї та закони, сполучивши їх із континентальними феодальними кодексами. Судова практика все більше ставала компетенцією держави. Королівські суди, зокрема суд присяжних, та роз’їзні судді перебирають у баронів право судочинства на їх землях. Генріх також створив спеціальний фінансовий орган — Рахівну палату (скарбницю) — для збирання прибутків корони. Значну частину цих прибутків давали королівські маєтки, державні податки, феодальні збори і ренти. Всі ці кошти збирали шерифи графств. Скарбниця була частиною Королівської курії, — адміністративного органу, що контролював фінансові та судові справи, і за цими функціями був прототипом майбутнього парламенту. Роль кабінету міністрів виконувала королівська Велика рада, що складалася з найвищих сановників держави і збиралася кілька разів на рік.

Після смерті Генріха І в Англії розпочалася династична криза, і протягом двадцяти років відбувалася війна між дочкою Генріха Матільдою та його племінником Стефаном, графом Блуа (Stephen of Blois). В результаті владу отримав син Матільди граф Анжуйський Генріх ІІ Плантагенет (1154-1189), заснувавши нову династію (яка в історичних дослідженнях називається або Плантагенетами, або Анжуйською). Він мав величезні володіння у Франції, які охоплювали більше половини країни, її найбагатші та найродючіші землі. Генріх ІІ став наймогутнішим монархом Західної Європи. В намаганні посилити свою владу він руйнував баронські замки, проводив чистку серед корумпованих шерифів і робив спроби зменшити вплив церкви на державні і судові справи. Ця боротьба корони і церкви була характерною для ХІІ століття, коли в Європі почала посилюватися королівська влада, що прагнула позбутися контролю з Риму. Конфлікт Генріха ІІ з архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом (Becket) не приніс короні перемоги, і судові функції церкви в області карного права збереглися. В цей період в Англії закріпилося некодифіковане звичаєве право, що уходило своїм корінням в англосаксонську добу, на відміну від континенту, де поширилося римське право. Ця правова система — звичаєве прецедентне право без кримінального чи інших кодексів — існує в Англії і сьогодні.

Висновки

Генріха ІІ Плантагенета вважають одним із найвидатніших королів середньовічної Англії. Генріх ІІ намагався поставити під свій контроль англійську церкву, але зазнав поразки. Архієпископ кентерберійський Томас Бекет, що очолював церкву в Англії, рішуче виступив проти домагань короля. Коли Бекета за негласним наказом короля було вбито, у справу втрутився папа. Під загрозою відлучення від церкви Генріх ІІ вимушений був покаятись і відмовитися від своїх планів реформування церкви.

Усі свої сили невтомний Генріх ІІ поклав на те, щоб відновити у державі міцну королівську владу. Він наказав зруйнувати замки феодалів, які брали активну участь у міжусобній боротьбі. Одночасно Генріх ІІ розпочав у країні реформи.

Значні зміни у суспільстві започаткувала судова реформа. Кожна вільна людина в Англії дістала право за визначену плату звертатися до королівського суду, оминаючи суд баронів. Королівські судді, що їздили країною, для розгляду справ на місцях залучали особливих присяжних. Ними ставали 12 місцевих жителів, які складали присягу на Біблії, що чесно вестимуть справу. Завершивши розслідування, присяжні доповідали королівському судді, який призначав кару винному або звільняв невинного. Так було започатковано виникнення суду присяжних, що діє донині в демократичних країнах. Завдяки проведенню судової реформи Генріх ІІ здобув підтримку дрібних рицарів, селян, міщан, які вбачали в ньому свого захисника. До того ж діяльність королівських судів стала джерелом великих прибутків скарбниці короля.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
6. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
7. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.
8. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.