Вступ

В умовах формування державності зростає інтерес до історичного минулого, зокрема процесів розшарування суспільства.

Термін «дворяни» з’явився в джерелах із другої половини XII в. На відміну від залежних слуг, зайнятих у господарстві феодала, дворяни називалися «вільними слугами» (служивими людьми) і перебували на повному матеріальному забезпеченні князів, виконуючи при них військову, адміністративну, судову й іншу служби. З XIII — XIV ст. дворяни стали наділятися землею — маєтком на умовах обов’язкового несення військової служби.

У міру об’єднання Північно-Східної Русі під владою великого московського князя йшло розвиток феодального васалітету й концентрація служивих людей під його безпосереднім верховенством. Дворянство, зацікавлене в припиненні феодальних міжусобиць, з’явилося найважливішою соціальною опорою великокнязівської влади в процесі об’єднання російських земель у централізовану державу.

При Івані III Васильовичі в літописах повідомляється про збір великим князем великого війська зі служивих людей, про роздачу їм земель, відписаних у новгородського боярства. Судебник 1497 уперше називає «помісника», за яким у формі умовного землеволодіння закріплені землі великого князя. Об’єктом помісного землеволодіння були визначені не тільки орні землі, але й рибні, мисливські вгіддя, міські двори.

Середина 16 ст. характеризується особливо швидкою консолідацією дворянства й посиленням його ролі. «Укладення про службу» (1555-1556 р.) із установленням норм помісного жалування й занесенням у списки дворян і дітей боярських оформляло перехід служби в руки дворян і визначало порядок її відбування.

1. Зародження дворян в Російській імперії в XV — XVI ст.

У середині XVІ ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину з помістям. Встановлювався єдиний порядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних угідь залежно від їх виду (вотчина чи помістя) власники зобов’язувались встановлювати однакове число екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на обидва феодальні стани – боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: дається дозвіл на обмін помістя на вотчину, передачу в придане, на спадкування. З XVІІ ст. помістя царським указом могли перетворюватись у вотчини.

Консолідація феодального стану супроводжувалась закріпленням його привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населення в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Склалась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгували за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались у корпорації, користувались привілеями. Виконуючи фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власністю державної казни, і у повному об’ємі несли державне “тягло”, що накладалось на міську общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного “тягла” і називалась “білими слободами”. З 1550 р. розпочинається політика скорочення “білих слобод”, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських лю-дей у “білі слободи”.

У житті російського столичного дворянина XVI — початку XIX століття час розділявся на дві половини: перебування будинку було присвячено сімейним і господарським турботам тут дворянин виступала як приватна особа; іншу половину займала служба — військовий або статська, у якій дворянин виступав як вірнопідданий, служачи государеві й державі, як представник дворянства перед особою інших станів [4].

Протиставлення цих двох форм поводження знімалося в зборах, що вінчає день «,» — на балі або званому вечорі. Тут реалізовувалося громадське життя дворянина: він не була ні приватна особа в приватному побуті, ні служива людина на державній службі він був дворянин у дворянських зборах, людина свого стану серед своїх. Таким чином, бал виявлявся, з одного боку, сферою, протилежній службі — областю невимушеного спілкування, світського відпочинку, місцем, де границі службової ієрархії послаблялися [12].

Присутність дам, танці, норми світського спілкування вводили позаслужбові ціннісні критерії, і юний поручик, що спритно танцює й уміє смішити дам, міг відчути себе вище старіючого, що побували в боях полковника.

З іншого боку, бал був областю суспільного представництва, формою соціальної організації, однієї з деяких форм дозволеного в Росії тієї пори колективного побуту. У цьому змісті світське життя одержувало цінність суспільної справи [8].

Із часу петровських асамблей гостро встало питання й про організаційні форми світського життя. Форми відпочинку, спілкування молоді, календарного ритуалу, що були в основному загальними й для народної, і для боярсько-дворянського середовища, повинні були поступитися місцем специфічно дворянській структурі побуту. Внутрішня організація балу робилася завданням виняткової культурної важливості, тому що була покликана дати форми спілкуванню «кавалерів» і «дам», визначити тип соціального поводження усередині дворянської культури [12].

2. Особливості розвитку дворянства та його правове становище

Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних) волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворювались на кріпаків. На відміну від “чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монастирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаекономічним і економічним. У XV ст. існувало дві основні категорії селян: старожильці і новоприходці. Перші вели своє господарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаючи основу феодального господарства. Інші, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користувались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути “половником” (працювати за половину врожаю) або “серебрянником” (працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевласників на селян втікачів і бобилів (одиноких безземельних селян), стали переписні книги 1626 р.

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявлялась в інституті холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу холопів з кріпаками.

У другій половині XVIII ст. завершилося оформлення дворянства як правлячого стану Росії. Панівне, привілейоване положення дворян було зафіксовано цілим рядом юридичних актів. Зокрема, Маніфест Петра ІІІ від 18 лютого 1762 р. проголошував «благородне дворянство яко головний в державі член» [8, с.345], а в «Наказі» Катерини II, опублікованому в липні 1766 р., зазначалося, що «дворянство є нарицаніє в честі, що розрізняє від інших тих, які оними прикрашені» [9, с.501].

Важливу роль у складанні станового дворянського суспільства мала губернська реформа, здійснена Катериною ІІ. У країні було введено новий адміністративно-територіальний поділ. Було введено місцеве управління по губерніям, яке підняло роль провінційного дворянства. Законодавчим актом 1775 р. «Установи для управління губерній Всеросійської імперії» Катерина ІІ створила централізовану уніфіковану систему, при якій, як зазначає дослідник А.Б.Каменський, «кожна клітинка великої території і кожен її мешканець перебували б під невсипущим контролем уряду» [1, с. 169]. Інтереси дворянства враховувалися в першу чергу.

Дворянство губернії, як і Російській імперії в цілому, мало складну ієрархічну структуру і відрізнялося неоднорідністю складу. А.В.Романович-Славатінскій відзначав, що в практиці XVIII ст. досить часто виникало питання — визнавати чи не визнавати нащадка служилої людини нижчого розряду за дворянина [10, с.50].

Юридично всі дворяни вважалися представниками панівного стану. Основою їх економічної і політичної могутності було володіння землею і селянами, та особливе становище, яке «служилий клас» займав у механізмі державної влади. Однак законодавство розділяло «благородних» на різні страти.

Всі переваги і привілеї панівного стану в повній мірі поширювалися на спадкове дворянство. Їх можна було мати від народження, але можна було і отримати, наприклад, монаршої милістю або подарованим російським орденом, а також досягнувши певного чину на військовій і цивільній службі. Дворянство в Росії не було замкнутим станом. Привілеї верхівки «шляхетної касти» оскаржувалися вихідцями з інших верств суспільства.

Відповідно до Жалуваної грамоти і в залежності від ступеня «благородства», спадкове дворянство ділилося на шість розрядів.

До першого розряду відносилося так зване дійсне дворянство. Воно дарувалось монархом особисто і підтверджувалося спеціальним дипломом, гербом і печаткою. Сюди ж відносились дворянські роди, що мали «давність до 100 років». Наприклад, дружина капітана Олександра Павловича Мірошниченко звернулась до Харківського Дворянського Депутатського Правління про внесення в родовідну книгу сина Сергія. Доказам слугувало те, що дід та батько її чоловіка мали особисте дворянство за вислугу 20 років кожному, тому Олександр Павлович отримав спадкове дворянство. Також вона додавала послужний список чоловіка, копію з метричного свідоцтва про народження Сергія. Харківське Дворянське Депутатське Правління вивчивши документи, постановило внести у 1859 р. Сергія у І частину [7, арк.46].

До другого розряду належали особи, які отримали право на дворянство за військову службу. За указом Петра I від 16 січня 1721 р. його отримували «всі обер-офіцери, які сталися не з дворянства», а також їх нащадки. Наприклад, підполковник у відставці Василь Скарзін у якості доказів представив наказ про свою відставку, виданий Головнокомандуючим 1-ї Армії графом Сакеном від 1821 р. Також мав орден Св. Анни 4 класу та Св. Володимира 4 ступеня, подавались метричні свідоцтва на дітей. Рід Скарзіна був внесений до ІІ частини у 1832 р. [6, арк. 19].

До третього розряду відносилося «осьміклассное» дворянство, яке заслужило своє звання на цивільній службі. Під ними малися на увазі «всі служителі російські або іноземні, які осьми першого рангу знаходяться або дійсно були». Іноземці повинні були принести присягу на вірність російському престолу.

Наприклад, колезький асесор Іосіф Петніков, старший ветеринарний лікар Харківської земської конюшні, подавав формулярний список про свою службу, який доводив, що він був із міщан та продовжував службу по порядку чинів, додавались метричні свідоцтва про його дітей. Ці докази вивчались і рід Петникових за рішенням Харківського Дворянського Депутатського Правління був внесений до ІІІ частини у 1849 р. [5, арк.119].

До четвертого розряду належали іноземні роди, які прийняли російське підданство. Наприклад, шведський рід Фрейтаг фон Лоренговен був внесений в IV частину [3, арк.9].

Титуловані роди — князі, графи, барони та ін. відносились до п’ятого розряду. Ці титули були спадковими. Кожен володар титулу повинен був мати персональну грамоту від государя, яка доводила ступінь його гідності. Наприклад, графський рід Клейміхель за рішенням Харківського Дворянського Депутатського Правління знаходився в V частині [4, арк.11].

Шостий розряд складали благородні роди, «яких докази дворянської гідності за 100 років і вище сходять». Наприклад, рід Монвиж-Монтвід за рішення Харківського Дворянського Депутатського Правління у 1856 році згідно заслугам предків був внесений до VI частини [2, арк.113].

Який же розряд вважався більш почесним? Ще з давніх часів у Російській імперії високо цінувалася стародавність роду, і тому бути дворянином шостого розряду вважалося дуже почесним. Однак вся титулована еліта Російської імперії відносилась до п’ятого розряду, і це також вважалося не менш почесним. Дворяни першого, другого і третього розрядів вважалися «вискочками», «плебейської крові».

Чому ж дворяни записувалися в родовідну книгу губернії? Справа в тому, що в іншому випадку спадкові дворяни не мали права голосу в дворянському зібранні, не потрапляли у сферу діяльності дворянських повітових опік, не могли користуватися становими капіталами, дворянськими стипендіями і вакансіями в навчальних закладах та знаходитись в дворянських пансіон-притулках.

Отже, Жалувана грамота дворянству юридично закріпила систему оформлення належності до дворянського стану. У країні була створена нова форма організації  вищого стану — губернське дворянське суспільство. Для обліку представників панівного класу були введені дворянські родовідні книги, складання яких здійснювалося по  губерніях. Ведення родовідних книг доручалося виборним установам дворянських товариств — депутатським зібранням.

Висновки

Всі переваги і привілеї панівного стану в повній мірі поширювалися на спадкове дворянство. Їх можна було мати від народження, але можна було і отримати, наприклад, монаршої милістю або подарованим російським орденом, а також досягнувши певного чину на військовій і цивільній службі. Дворянство в Росії не було замкнутим станом. Привілеї верхівки «шляхетної касти» оскаржувалися вихідцями з інших верств суспільства.

Юридично всі дворяни вважалися представниками панівного стану. Основою їх економічної і політичної могутності було володіння землею і селянами, та особливе становище, яке «служилий клас» займав у механізмі державної влади. Однак законодавство розділяло «благородних» на різні страти.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.
7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.
9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.
10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.