Вступ

Мусульманське право — одне з найбільш значних явищ у середньовічній цивілізації Сходу. Це правова система, що вийшла за межі однієї держави і згодом набула світового значення. Характерною рисою мусульманського права було те, що воно ґрунтувалося на релігійних законах ісламу і тому всі мусульмани, в якій країні вони б не знаходилися, повинні були керуватися тільки мусульманським правом. Прийняття тією або іншою країною ісламу спричиняло за собою обов’язкову рецепцію мусульманського права або як його ще називали — шаріату. Шаріат, від арабського sharia — шлях, тобто «праведний шлях», який було вказано пророком-законодавцем Мухаммедом.

Ранній іслам і шаріат характеризувалися наявністю настанов (норм), відомих ще з часів общинного ладу, які містили елементи колективізму, милосердя, турботи про калік і інших знедолених. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявлення про безсилля людини перед богом, а звідси і покірність. Для шаріату, особливо на перших етапах його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов’язків по відношенню до Аллаха. Норми, що містили такі обов’язки, визначали все життя правовірного мусульманина (щоденну молитву, дотримання посту і правил поховання тощо).

1. Основні риси мусульманського права

Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права (особливо в перші століття) була його відносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога — Аллаха — затвердилася ідея єдиного правового порядку, що мала універсальний характер. Більше за те, виниклий спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право, з розширенням меж халіфату, розповсюджувалось на нові території. Але на перший план воно висувало не територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу.

Поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу, шаріат, набагато раніше ніж у Європі, став своєрідною світовою правовою системою (сім ’єю права). Він набагато швидше, ніж у західноєвропейських середньовічних державах переборов такі негативні моменти, як партикуляризм, обмежені сфери дії, внутрішню неузгодженість.

Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у ролі всеохоплюючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії.

У той же час досить широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою й усе більший прояв у ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і рішень конкретних правових суперечок. Так, із затвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті. Поряд з ортодоксальним напрямком (суннизм) виник і інший напрямок — шиїзм, що аж до сьогоднішнього часу має домінуючі позиції в Ірані, а також частково в Лівані і Ємені.

Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення в правових нормах, що стосуються різних сторін життя держави і суспільства, у появі правових шкіл того або іншого напрямку (мазхаба). Діяльність основних шкіл-мазхабів сприяла подальшому розвитку мусульманського права, раціональному осмисленню нових явищ гро­мадського життя, виробленню цілої низки абстрактних правил, відмові від деяких явно застарілих норм. Але поступово заглиблювалися протиріччя і розбіжності між цими школами з найважливіших питань права.

До кінця середньовіччя шаріат, доктринальна (наукова) і нормативна основа якого ускладнилася і зазнали істотних змін, став надзвичайно складним і незвичним правовим явищем.

Мусульманське право має характер божественних настанов, а тому немає і не може бути влади, здатної його змінити. Той, хто не підкоряється принципам мусульманського права, — грішник, який буде тяжко покараний на тому світі. Той, хто заперечує рішення, прийняття на його основі, — єретик, якого, безумовно, слід вигнати з ісламської общини.

Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем — Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо — через одкровення, або опосередковано — через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. За своїм змістом норми мусульманського права поділяються на дві основні групи. До першої належать приписи, що містять оцінки вчинків правовірних. Вчинки поділяються на п’ять категорій: 1) вчинки, які є обов’язковими; 2) ті, що рекомендуються; 3) ті, що дозволяються; 4) ті, що не дозволяються; 5) ті, що забороняються. Наприклад, Коран забороняє лихварство, але дозволяє торгівлю.

До другої групи належать норми, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а також установлені умови здійснення та наслідки певних діянь. Прикладом можуть служити приписи, згідно з якими за навмисне вбивство належить карати стратою; договір, укладений душевнохворим, визнається недійсним.

Абсолютна більшість норм мусульманського права мають імперативний характер, і дуже рідко зустрічаються норми диспозитивні. Ісламські дослідники пояснюють це колективістською суттю норм мусульманського права, які спрямовуються на задоволення загальних потреб усіх мусульман. Але фактично ця особливість є виразом спрямованості мусульманського права на фіксацію обов’язків мусульман, а не їх прав.

При поділі норм мусульманського права на галузі його дослідники спочатку об’єднували відповідні приписи за тематичною оцінкою (релігія, сім’я і т. ін.). І лише згодом, коли виникла необхідність у виданні державних законодавчих актів, в яких би положення шаріату були юридично зафіксовані, ісламська юридична наука стала розробляти проблему галузей права. З погляду деяких учених, система мусульманського права складається з комплексу принципів та сукупності конкретних приписів, які регулюють такі основні сфери життя мусульман: 1) відносини правовірних з Аллахом; 2) взаємовідносини між людьми; 3) зв’язки між державами або релігійними конфесіями.

А стаття І Маджали — закону Османської імперії, який містив 1850 статей і відіграв роль своєрідного цивільного кодексу — поділяла всі норми мусульманського права на дві групи. Перша — це правила здійснення релігійних обов’язків, друга — норми, які регламентують взаємовідносини між людьми. Друга група, в свою чергу, ще поділялась на три основі підгрупи: 1) право особистого статуту; 2) деліктне (кримінальне) право; 3) цивільне право.

Крім наведених, мусульманська правова доктрина виокремлює декілька галузей: 1) «владні норми»; 2) судове право; 3) міжнародне право.

Нині мусульманські вчені поділяють своє право на такі галузі:

Норми, які встановлюють правила, пов’язані з відправленням релігійного культу. Такого змісту приписи мають суто ритуальне значення. Але в тому і полягає особливість мусульманського права як «права божественного», що цього роду приписи розглядаються поряд з нормами, які регулюють взаємовідносини людей у суспільстві. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: «не наближайтесь до молитви, коли ви п’яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) — крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, — поки не омиєтесь» розглядається як загальнообов’язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.

Норми, які встановлюють приписи щодо особистого статусу правовірних. (Особистий статут). У межах цієї галузі чітко розрізняються норми, що утворюють такі інститути, як шлюб, розлучення, заповіт, наслідування «по закону», опіка, обмеження правоздатності та деякі інші. Зазначені відносини мають величезне значення у повсякденному житті людини незалежно від її соціальної належності. Тому «Особисте і сімейне право, які містять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались найважливішими в шаріаті»2. Коран надає цим питанням найбільшої, після власне релігійних приписів, уваги і присвячує їм майже 70 віршів.

Доречно підкреслити, що в нормах «Особистого статуту» Корану чітко вбачається принижене становище жінки, якій відведено другорядну роль як у побуті, так і в громадському житті. Це випливає і з права чоловіків мати чотирьох законних дружин («…одружуйтесь на тих, що приємні вам, жінках — і двох і трьох, і чотирьох…»), і у визначенні ЇЇ становища в сім’ї («Чоловіки стоять над дружинами… А тих, непокірності яких ви боїтесь, умовляйте і покидайте їх на ложах і бийте їх…»), і у правах на спадкування майна свого батька («Заповідає Аллах відносно ваших дітей: сину — долю, подібну долі двох дочок»).

Проте слід зазначити, що навіть таке становище жінки було кращим, ніж воно визначалось у звичаєвому праві арабів, згідно з яким особи жіночої статі не мали абсолютно ніяких прав на успадкування майна своїх батьків, чоловіків, братів.

Норми, які утворюють цивільне право. Цю галузь становлять приписи, які стосуються питань власності, угод та їх забезпечення, виконання зобов’язань і т. Ін. Ці норми сформульовані в Корані по-різному. Вони можуть мати форму імперативних приписів загального характеру («Аллах… повеліває вам повертати майно, яке було вам довірене, його власникам…») або форму досить детально виписаних положень як матеріального, так і процесуального характеру («…якщо берете в борг між собою на певний строк, то записуйте це. І нехай записує між вами писець справедливості… І беріть у свідки двох з ваших чоловіків. А якщо не буде двох чоловіків, то чоловіка і двох жінок, на яких ви згодні… І нехай не відмовляються свідки, коли їх звуть…»).

Норми, які утворюють галузь «владних норм». Тут об’єднуються приписи, спрямовані на врегулювання державно- та адміністративно-правових (зокрема, фінансових) відносин. При цьому в Корані і суні є лише декілька приписів, які ввійшли до складу цієї галузі. Тим пояснюється значно пізніше її виникнення. Основна частина її норм була сформульована правознавцями (фікх).

Як свідчать спеціальні дослідження, «ця галузь мусульманського права в цілому виявилась менш розвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки «владних норм» доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практична реалізація». Більшість цих приписів так і залишились на папері, не знаходячи свого втілення у відповідних владних відносинах. Це не означає, що в мусульманських країнах у середні віки була відсутня регламентація даних відносин. Вона існувала і була досить детальною. Але відповідні приписи складались не з норм, які випливали з традиційних для ісламу норм права, а формулювалися в актах, що видавались саме владними структурами. Такі акти відображали потреби поточного етапу суспільного розвитку і тому часто відходили від положень ортодоксальної теорії мусульманського права.

Норми, які утворюють галузь деліктного (кримінального) права. Воно покликане забезпечити захист п’яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. А оскільки ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається, як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумовно, карає. Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії: 1) рівень визначеності покарання; 2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочинами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир.

2. Виникнення й розвиток Арабського Халіфату

Ще в VI ст. Аравійський півострів асоціювався з «окраїною світу». На більшій частині «кам’янистої Аравії» кочували племена арабів-бедуїнів, які жили в шатрах і пили верблюже молоко. Лише на півдні та заході існували невеличкі протодержави: Ємен, Мекка, Ятриб (Медіна).

На початку VII ст. у житті арабів-кочівників відбулися значні зміни. Виділилася племінна знать, активно почала розвиватися торгівля, сформувалась єдина північноарабська мова та писемність. Подальша історія арабів пов’язана з іменем Мухаммеда — засновника нової релігії — ісламу (з араб, «іслам» — «покірність Богу»), або мусульманства (від араб, «муслім» — правовірний). Ім’я Мухаммеда стало в один ряд з іменами Будди, Моісея та Христа. Пророк ісламу Мухаммед (570-632) абсолютно реальна й конкретна історична особа. Мусульманство виявилося останньою за часом виникнення світовою релігією. Воно відразу ж було прилаштоване до потреб молодої держави. Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога — Аллаха — та нового суспільного порядку. Главою держави повинен був стати пророк — «посланець Аллаха на Землі».

Незадоволення племінної верхівки змусило Мухаммеда в 622 р. тікати з Мекки (де він почав привселюдно проповідувати божественні істини, звід яких він назвав Кораном («знанням»), і де було завершено організаційне оформлення мусульманської общини, що стала не тільки релігійною, а й надплемінною організацією, зародком держави, котра утворювалася) до Ятрибу. Навколо Ятрибу на ідейній основі Корану стали об’єднуватися розрізнені сусідні племена, багато з яких було підкорено силою. У 630 р. мусульмани зайняли Мекку. Ятриб залишився столицею об’єднаної держави, отримавши назву «Місто пророка» — Медіна-таль-Набі (чи просто Медіна). Того ж року Мухаммеду підкорилися кочівники внутрішніх регіонів Аравії та місто Таїф. Після смерті Мухаммеда медінська знать обрала «замісника» пророка -халіфа. Ним став купець Абу-Бакр, тесть і друг Мухаммеда. Відтак кожен правитель арабів проголошував себе халіфом.

За другого халіфа, Омара (634-644), загони бедуїнів, натхненні ідеєю священної війни (джихада), завоювали Сірію, Йордан, Месопотамію (арабською Ірак), Палестину, Єгипет та Іран. До кінця VII ст. араби підкорили Вірменію, Азербайджан, Кабул, частину Північної Африки. На початку VIII ст. повністю були захоплені африканські володіння Візантії на захід від Єгипту, що одержали арабську назву Магріб-«захід» (сучасні Лівія, Туніс, Алжир і Марокко), частина Іспанії, в Середній Азії- Хорезм, Бухару, Самарканд, долину Інду. На середину VIII ст. володіння Арабського Халіфату простягалися від Атлантичного океану до гір Паміру та Гіндукушу, від Сахари до Приаралля й Дербента в Дагестані. Це була держава, що простягалась одночасно в Азії, Африці та Європі. Та період завойовницьких переможних походів не міг продовжуватися безкінечно.

Досягнувши високого ступеня політичної централізації та розвитку виробничих сил, Арабський Халіфат на початку IX ст. вступає в період політичного розпаду, причинами якого були: різний рівень економічного розвитку країн, які його утворювали; слабкість економічних зв’язків між окремими областями Халіфату, що відрізнялися одна від одної етнічним складом населення, фізико-географічними умовами, історико-культурними традиціями; народно-визвольні, антифеодальні повстання, які розхитували економічну, воєнну та фінансову міць держави; концентрація земельної власності в руках воєначальників і місцевої феодальної знаті; зменшення ролі общини як податкової одиниці; боротьба всередині класу феодалів. Отож у першій половині X ст. єдиного Халіфату вже не було, однак на обширній території, де колись правили халіфи, на століття утвердився іслам. Із-поміж країн Халіфату його не прийняли тільки Вірменія та Грузія, де вже існували стародавні християнські традиції. Так виникло поняття «арабський світ».

3. Державний лад Арабського Халіфату

Державний лад Арабського Халіфату можна визначити як теократичну монархію. На її чолі стояв халіф (з араб.  — замісник, намісник, спадкоємець). Він вважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядів (з 661 р.) — замісником Аллаха на землі. У руках халіфа була зосереджена як духовна (імамат), так і світська (емірат) влада. Перших халіфів обирала мусульманська знать, проте невдовзі їхня влада стає спадковою. Першим помічником і радником халіфа був візир. Досить упливовим був начальник охорони халіфа (який відав і поліцією) та особливий чиновник, наділений функціями контролю.

Центральними галузевими органами державного управління були дивани (військових справ, внутрішніх справ, поштової служби та податків тощо).

Адміністративно-територіальне Арабський Халіфат поділявся на провінції (Іспанія, Єгипет, Сирія та ін), які очолювали військові намісники- еміри, їм підпорядковувалися війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий апарат, а призначав їх особисто халіф. Еміри мали помічників — нибів.

У містах була своя система управління, котру очолював раїс. Важливими посадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринками), начальник поліції, глава міської охорони, кадій (очолював міський суд). Значну роль відігравало мусульманське духівництво. Створена Мухаммедом теократична монархія спиралася на військо, що складалося з двох частин — постійного війська та загонів добровольців (борців за віру). Військова служба оплачувалася не земельними пожалуваннями (що було характерно для більшості європейських країн), а часткою від військової здобичі. Ця система давала можливість порівняно довго зберігати боєздатність і високу мобільність армії. Крім цього, халіфи з вихованців-рабів створювали відбірні частини кінної гвардії (гулямами).

Верховним суддею держави був халіф. Здійснення ж правосуддя було привілеєм духівництва і місцева влада не мала права втручатися в прийняті ним рішення. Вища судова влада належала колегії найавторитетніших мусульманських богословів, які від імені халіфа з представників духівництва призначали місцевих суддів (кадіїв).

4. Джерела й основний зміст права Арабського Халіфату

Для права Арабського Халіфату були притаманні риси, які властиві більшості держав Азії та Африки — консерватизм (тісний зв’язок з ісламом), стабільність і традиційність. Право розвивалося в тісному зв’язку з ісламом. Основним джерелом релігійної та правової догматики арабів став Коран. У цій священній книзі, як вважалося, є все необхідне для мусульман. Коран містить: основи віри, релігійні приписи та правила поведінки. Він складається з 114 сур (глав), аті поділяються на вірші (аяти). Першу суру — «Фатиха» — зобов’язаний знати (арабською мовою) кожен мусульманин. Попри багатовікове існування, канонічний текст Корану з’явився досить пізно — це Каїрське видання 1919р. Сьогодні відомі чотири списки Корану, що співвідносяться з УІІ-УШ століттями. Два з них особливо шановані й недоступні для дослідників. Один з цих двох списків зберігається в Мецці (в храмі Кааби), другий-у Медині. Два інших списки зберігаються в Ташкенті та Каїрі.

Доповненням Корану була Сунна (‘зразок», «приклад»; повна назва — «Сунна посланця Аллаха») — запис перекладів і легенд про життя Мухаммеда. Важливого значення набуває Тефсир — тлумачення Корану та Сунни знавцями-улемами й суддями. Коран став основою формування системи права, що дістала назву «шаріат». Використовувався й судовий прецедент.

В Арабському Халіфаті значна кількість земель і зрошувальних споруд належала державі, але були й володіння феодалів, вони мали умовний характер і називалися «землі катіа». Певна частина земель перебувала в приватній власності. Зобов’язальне право передбачало різні види договорів. У сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Згідно з Кораном, шлюб, сім’я та народження дітей розглядали як обов’язок кожного правомірного мусульманина. Дозволялося багатоженство (але не більше чотирьох дружин одночасно), наложництво (в гаремах). Оформлення шлюбу здійснювалося усним або письмовим договором між сторонами чи їхніми батьками. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення — і шлюб вважався розірваним.

Усі злочини поділялися на три групи: 1) злочини проти «прав Аллаха» (відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюб); 2) посягання на права певних осіб (умисне вбивство, тілесні ушкодження); 3) дії, що тільки через деякий час почали розглядатись як злочини (несплата податку на користь бідних (закяту), образа, хабарництво тощо). За злочини першої та другої групи передбачалися фіксовані та жорстокі покарання, за злочини третьої групи — таліон, викуп майном або грішми. Були відомі штраф і конфіскація майна.

Судовий процес мав як обвинувально-змагальний, так і слідчий характер. Основними видами доказів були: показання свідків, ордалії, клятва над Кораном. Достатнім, зазвичай, вважалося показання двох свідків — «поважних» мусульман, а в деяких випадках — чотирьох, до того ж, обов’язково чоловіків. Справу міг порушити потерпілий або його родичі. Існувала кримінальна поліція — шурта, начальник якої здійснював розшук і розслідування у справах про вбивство, сам розглядав ці справи й сам засуджував до кари.

Висновки

Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англосаксонського є його нерозривний зв’язок з релігією ісламу. Власне кажучи, мусульманське право виступає як одна з форм прояву цієї релігії, що виникла на початку VII ст. н.е. серед арабів-кочівників Аравійського півострова і, з плином часу, стала однією з світових релігій. Засновник ісламу Магомет (Мухаммед) (571-632) походив з багатодітної родини. Ще молодим у комерційних справах він часто відвідував сусідні з Аравією країни. Набувши нових знань та різноманітних вражень, він починає цікавитись релігійними проблемами.

Мусульманське право розрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважалося незаконним актом і не розглядалося як володіння.

В галузі сімейних відносин мусульманське право виходить із безумовної переваги чоловіка над жінкою. Шаріат дозволяє чоловікові мати чотирьох законних дружин і необмежену кількість наложниць. Шлюб за мусульманським правом оформлюється договором купівлі-продажу.

Кримінально-правова частина близькосхідного права — шаріату — на противагу далекосхідному, була найменш розробленою. Вона відрізнялася архаїчністю норм, відображала порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабо були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом’якшують і обтяжують провину.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
5. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.