Тема людини і суспільства в творчості І. Багряного

Вступ

Актуальність теми. Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних.

Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер за його творами ставляться фільми, з’являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Отже Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

Активна громадянська позиція, гнівний протест проти всієї радянської системи, прагнення продовжити національні ідеї доби УНР спонукали до того, що І. Багряний став відомим політичним діячем, якого Ю. Лавріненко назвав «найвидатнішим політичним речником першої еміграції з Радянського Союзу» [12, с. 118]. Саме в еміграції він активно розгорнув свою політичну діяльність, очолював УРДП, організував газету і видавництво «Українські вісті», був обраний головою Української Національної ради, згодом – віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні. Він згуртував українців різних політичних сил навколо однієї спільної ідеї – національної.

Дослідженням даної теми займалось багато літературознавців, а в даній роботі використані дослідження таких літературознавців: Ю. Шереха, М. Братусь, І. Дзюби, Г. Багряної, А. Гак, Д. Нитченко, Г. Костюк .

Мета: розкрити тему людини і суспільства в творчості Івана Багряного

Завдання роботи:

охарактеризувати літературну спадщину Івана Багряного;
показати тему суспільству в творчості Івана Багряного;
герої творів Івана Багряного в абсурдному світі тоталітарної системи.

1. Літературна спадщина Івана Багряного

Іван Багряний є єдиним українським письменником на еміграції, що дістав ширше розголошення своєї творчості серед чужинецького світу. Його «Тигролови» вийшли в США, Канаді та Англії в англійській мові. Цим твором був зацікавлений навіть американський Голлівуд, щоб накрутити фільм. З англійського перекладу було зроблено переклад «Тигроловів» на німецьку, голландську та данську мови, і вийшли вони в тих країнах кількома накладами. «Сад Гетсиманський», що рахується критиками за найкращий з його творів, був перекладений на французьку мову і виданий у Парижі. Герої творів Івана Багряного цікаві, життєрадісні, відважні і можуть бути зразком для наслідування для молодих людей. Кожний твір — це картина цікавої, хоч і жахливої, доби, яку пережив сам автор чи то в тюрмі, чи засланні, чи на «волі» в комуністичній системі [9, с. 10].

Іван Багряний, як і його середовище УРДП, обстоював тезу, що кадри української національної революції та відновлення десять років Головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР української незалежної державності перебувають не деінде, а тільки в Україні (УРСР), навіть у КП(б)У і в комсомолі. За ці думки він мав багато різних напастей і моральних ураз від своїх політичних супротивників у діаспорі та комуністів у Радянському Союзі.

Партію УРДП Іван Багряний очолював до своєї смерті. З рамени цієї партії був в екзилі. Останні п’ятнадцять років свого життя І. Багряний хворів на туберкульоз, який здобув, поневіряючись по тюрмах та засланнях Радянського Союзу. Помер 25 серпня 1963 p., маючи 57 років. Похований в Новім Ульмі в Німеччині. На могилі стоїть пам’ятник роботи Лева Молодожанина.

Як публіцист, І. Багряний написав сотні різних статей, переважно для газети, яку він започаткував і довгий час редагував у Новім Ульмі в Німеччині — «Українські вісті», де він викривав систему російсько-комуністичного терору й намагання поневолити, зрусифікувати і обезкровити українську націю. Його перу належить також цілий ряд відомих і популярних пісень та маршів (які створено в pp. 1946-1956), що їх окрилив музично Григорій Китастий, а саме: «Вставай, народе», «Пісня про Тютюнника», «Марш Україна» («Чорними хмарами вкрита руїна»), «Гімн української молоді» («Вперед, сини народу») — гімн Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), «Марш української молоді» («Ми об’їхали землю навколо») — марш ОДУМу, «Марш поляглих», «Нема тої сили» та ін. [9, с. 11].

Найбільш популярним твором І. Багряного є роман «Тигролови». Написав він цей твір, перебуваючи в підпіллі та ховаючись від німецького гестапо в гірському селі у Галичині. Цей твір здобув першу нагороду на літературному конкурсі 1943 р. у Львові. «Тигролови» з’явилися вперше в журналі «Вечірня година» в Галичині в скороченому вигляді під назвою «Звіролови» 1944 р. Редагував їх і скоротив письменник Василь Чапленко, який без згоди автора змінив назву. В Німеччині, вже після війни, Іван Багряний відновив повний текст «Тигроловів» і його вперше видано в 1947 р.

Публіцистичні статті, доповіді, памфлети та рефлексії Івана Багряного, що є значною частиною його творчості та діяльності, друкувались у різних газетах та журналах діаспори під його прізвищем чи одним з багатьох його псевдонімів, чи як передові в газеті «Українські вісті» без підпису.

Народився Іван Павлович Багряний 2 жовтня 1906 р. в Охтирці на Полтавщині (тепер Сумщина) в родині муляра. Мати походила з селян із Куземена. Це село поблизу від Груні, біля якого народився відомий гуморист Остап Вишня, в тому ж Охтирському повіті. Вчився Багряний спершу в церковноприходській школі в Охтирці, а з 1916 по 1919 р. — у так званій Вищій початковій школі. З 1920 р. він уже навчається слюсарської справи в Охтирській технічній школі, але, не закінчивши, переходить до Краснопільської художньо-керамічної школи, яку закінчив у 1922 р. [9, с. 11].

1926 р. він вступає до Київського художнього інституту, але 1929 р. його звільняють за націоналізм.

Літературні здібності у Багряного виявились ще з дитячих років, коли він вчився ще в школі, де, маючи 11 — 12 років, редагував шкільний, писаний від руки, журнал «Надія». Серйозніші твори він почав писати у 1925 p., друкуючи їх в журналах «Глобус», «Плужанин», «Всесвіт», «Гарт», «Кіно», «Червоний шлях», «Життя й революція» та інших. Початки його творчості позначилися впливами Шевченка та Глібова, як це він і сам зазначив.

Треба згадати, що в ті роки, зараз по визвольній боротьбі, українська стихія була ще досить сильна, редакторами по редакціях працювали часто українські патріоти, і Москва не мала ще того тиску й свавілля, що в пізніші роки.

На жаль, всі поезії та оповідання першого періоду не збереглися. Перша книжка поезій поета виходить 1927 р. у видавництві «Маса» під назвою «До меж заказаних». Сама назва говорить за себе, що автор хоче досягти в цій збірці заборонених меж. Справді, автор відразу привернув до себе увагу читача і своєю сміливістю, і свіжістю тематики, і майстерністю. У вірші «Канів», просякнутому болем за злидні, що панували навколо, поет, дивлячись на постать великого Тараса, ніби пізнає його журбу за нездійснені надії і запитує:

Чого хмурний, похмурий? Що жалієш?..

Що хутори задрипані німіють

І няньчать злидні, як в минулих днях…[1, с. 257]

І поет в сатиричній формі висміює дійсність, кажучи, що «Ніяк гарба прогресу в рабськім поті не зрушить злиднів давнього раба» [9, с. 12]. Так розумів І.Багряного і радянський критик Правдюк, який писав:

«Для розуміння настроїв поетових досить узяти вірш «Канів» — і, навівши цитати з вірша», критик пише: «Поет глузує з індустріалізації країни, бо це ж, мовляв, для нього «гарба прогресу». Сучасність, будівництво для Багряного тільки «новітній Вавилон», він намагається найти спочинок у минулому…» [9, с. 12].

Вірш «Перепілка» написаний у 1926 р. у відомому Батурині, який під час війни Мазепи з Москвою, з Петром Першим, був спалений дотла, де москалі винищили все населення. Цей вірш повний глибокого ліризму, забарвлений українською символікою, але не позбавлений також заклику до боротьби і віри в перемогу, що характерне для всієї творчості Багряного.

Великою сенсацією, що радісно сколихнула літературні кола, а разом і обурила та розгнівала партійно-підлабузницьку критику, була поява небувалої ще досі книжки. Це була «Аве Марія», що вийшла з друку 1929 р. коштом автора в Охтирці. Діставши дозвіл на друк, який дав йому тодішній голова «Просвіти» Борис Антоненко-Давидович, автор поставив друкарям добрий могорич і за одну ніч невеличка книжечка, розміром 8 на 12 сантиметрів, була надрукована. На цій книжці, що мала 106 сторінок газетного паперу, було надруковано: «Видавництво «САМ». Це видання відразу було сконфісковане владою, проте із 1200 виданих примірників за кілька днів, доки до крамниць прийшов наказ влади про заборону, 90% видання покупці розхапали.

Після «Аве Марії» наступного 1930 р. виходить з друку у видавництві «Книгоспілка» віршований історичний роман «Скелька». Це назва одного села на Полтавщині. Цей твір, як автор розповідав, написаний 1928 р. в Охтирці, в батьковій хаті на Нижньо-Котелівській вулиці, 51, всього за 22 дні. Коли автор працював над цим романом, поринувши з головою в творчість і забувши про весь світ, його часто відвідували студенти Охтирського педтехнікуму. Вони, — казав Багряний, — мов повитухи при народженні дитини, разом з ним переживали, хвилювалися і допомагали ще й тим, що носили йому махорку. «Якби не ця махорка, — розповідав І. Багряний, — то може б я й не написав цієї книжки. Я не міг працювати, не куривши, а курив, як швець» [9, с. 13]. Цю махорку І. Багряний і оспівав в одному місці у «Скельці»:

А все ж, як не кажіть, —

Благословен, хто вигадав махорку!!

Не легко змовчати про те, що бачив, що чув,

І я тримаюсь, міцно серце зборкав,

Щоб не сказати зайвого, не плачу й не кричу, —

Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,

І не зіб’юсь ніде в словах…

Благословен, хто вигадав махорку!

Така скупа на скарги і слова!

Обступить душу і не вийти з диму грому.

Неначе нянька, колисає і співа.

Десь сивим мохом болі накрива…

Гірка й «рачительна» махорка Наркомпрому! [1, с. 283]

Тут хоч і не гостро, а скрізь бринить іронія над гіркою дійсністю. І коли рукопис читав у Головліті цензор єврей Наум Калюжний, якого теж ліквідували за націоналізм, то й тут вимагав від автора змін, щоб не так гостро звучав закид про безправність українського народу.

Загалом же у романі «Скелька» автор робить новий і великий крок вперед. Він продемонстрував тут не тільки вірність своїй клятві, висловленій в поемі «Аве Марія», а й показав мистецьку дозрілість. За умов підрадянської дійсності це була велика радість для читача і для літератури.

Весь роман насичений духом історії і боротьби проти Росії. Автор тут висловлює жаль, що Мазепа програв війну, розкриває царські заміри звести нанівець український народ. У творі зустрічаємо багато свіжих оригінальних образів, метафор, мистецьких засобів, що підносять роман до мистецької зрілості.

В середині 1932 р. Багряний подає до видавництва «Література і мистецтво» свій новий прозовий роман «Марево», але його посилають на рецензію не куди-небудь, а до ЦК партії, звідки твір повертається з негативною рецензією Барана, який знову закидав авторові різні ідеологічні збочення. Рецензія настільки була безнадійно гостра, що авторові не дали навіть копії, що дуже рідко траплялось [9, с. 14].

Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотів змінити ще назву твору і вислати його з якогось іншого міста чи залізничної станції, подавши фіктивну адресу і змінивши прізвище. Це б поліпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь іншому звичайному рецензентові, а не до ЦК. Але НКВД скоро арештовує Багряного і висилає на п’ять років на Далекий Схід.

Під час арешту в Багряного забрали всі рукописи, зокрема роман «Марево», «Золотий бумеранг», поему «Маруся Богуславка», роман «Марко Когут» та інші.

Діставши за вироком 5 років заслання, Багряний перебував на Далекому Сході, де було багато українців. 1936 р. він втікає з-під опіки НКВД і переховується між своїх людей в Буреїнському та Сучанському районах. 1938 р. він осмілюється приїхати додому, але на четвертий день його заарештовують і ув’язнюють. Він знову просидів два роки й чотири місяці, аж до приходу німців.

Під час німецької окупації спершу він бере участь у місцевій охтирській газеті, зрідка містить статті у харківській газеті «Нова Україна» під псевдонімом «Сорок сорок», але, побачивши політику нового окупанта, припиняє працю в газетах. Заробляє в місцевому театрі, малюючи декорації та завісу, пише сатиричну п’єсу «Генерал», яку хотів поставити в Харківському драматичному театрі, але директор В. Кривуцький, боячись німців, не взяв її до постави.

В Моршині, в Галичині, Іван Багряний пише свої «Тигролови», здобуваючи разом з Т. Осьмачкою на літературному конкурсі першу нагороду. Осьмачка дістав її за повість «Старший боярин» [9, с. 14].

Романом «Тигролови», що спершу вийшов у серії «Вечірня година» під назвою «Звіролови» у значно скороченому вигляді, письменник приніс у літературу нову тематику і нову майстерність. Він показав тут, що він не тільки майстерний поет, а й прозаїк. Роман змальовує втечу з поїзда і життя в тайзі українського в’язня Григорія Многогрішного, його блукання по хащах Уссурійського краю, полювання на тигрів, на оленів, випадкову зустріч з місцевою дівчиною-українкою, романтичні взаємини та різні пригоди.

Цей роман виходить трьома виданнями українською мовою на Заході — 1947, 1955, 1991 pp.

Цей роман у 1961 і в 1963 роках виходить двома окремими накладами німецькою мовою в Австрії з рекомендацією критики як найкращий твір для молоді.

Ще живучи у Львові, І. Багряний нав’язує зв’язки з українським підпіллям, пише для упівців пісні, а пізніше виїжджає на Волинь і в Карпати в розташування УПА. Пише статті, малює плакати, працює у відділі пропаганди. Також бере участь у перших зборах Української Головної Визвольної Ради в Чехословаччині. З наближенням фронту письменник переїжджає до Австрії, а потім до Західної Німеччини, де разом з іншими письменниками створює літературну організацію МУР (Мистецький Український Рух) [9, с. 15].

В Німеччині, незважаючи на несприятливі таборові умови, письменник розгортає активну літературно-видавничу діяльність, організовує видання газети «Українські вісті». Незабаром виходять з друку його нові книжки: «Золотий бумеранг», вибрані поезії за 20 років, п’єси «Генерал», «Розгром», «Морітурі», що йшла на німецькій сцені, та великий роман «Сад Гетсиманський», що викликав багато різних відгуків.

Про «Золотий бумеранг», тобто про поетичний доробок І. Багряного, дуже прихильно писав відомий мовознавець і літературознавець Юрій Шерех: …Це «поезія дерзання, життєвої сили, незламної енергії. Поезія, що човном-душогубкою пливе в неозорість і неосяжність». Вона «невговтана, несамовита і водночас лірична, сповнена людського тепла, відкрита почуттям, як степ вітрам… і насичена глибокою музичністю — такою ж мірою вияв стихійного таланту поета, як і солідної української школи» [9, с. 15].

Серед сатиричних творів І. Багряного, вміщених у збірці «Золотий бумеранг», є надзвичайно сміливий вірш «Батіг», де автор з великою майстерністю висміює такий простий «твір цивілізації», як батіг. В образі батога поет дошкульно висміяв гніт влади над безправною людиною. Ця тема зачіпає дійсність багатьох країн світу, та найбільше вона пасує до радянської дійсності, де все ходить під батогом московської влади.

Його із шкіри зроблено простої

Руками людськими. Давно. В старі часи.

О, майстре перший з ери кам’яної!

Чолом тобі, найбільшому з усіх! [1, с. 132].

І автор, удавано славлячи винахідника цього батога, що пережив мільйони літ, зазначає:

Пройшли віки — геть чисто все змінилось.

Ти чуєш? — все! І сонце вже не те.

А твій батіг ні тлінь, ні смерть не з’їли.

Ба, ні! Його ще навіть доточили,

І руків’я в ньому золоте [1, с. 133].

Роман «Сад Гетсиманський», що має 600 сторінок, вийшов у 1950 р. і приніс авторові новий успіх і славу. В цьому творі автор з великою мистецькою силою показав у синтетичній формі яскравий образ радянської тюрми і облудного фальшивого правосуддя в країні, де «так вільно дихає людина». Автор проводить головного героя роману Андрія Чумака через багато випробувань і страшних ситуацій.

Відомий львівський редактор і журналіст Володимир Мартинець, що також багато поневірявся по польських в’язницях, писав про «Сад Гетсиманський»: «Признаюся, від часу «Землі» Стефаника і «Чотирьох шабель» Ю. Яновського ні один твір української літератури не зробив на мене такого сильного враження, як Багряного «Сад Гетсиманський». Аж у цьому творі Багряний показав себе і переріс не тільки всіх інших письменників на еміграції, а переріс самого себе» [9, с. 16].

«Сад Гетсиманський» у 1961 р. вийшов у перекладі французькою мовою. В цьому відношенні Іван Багряний, мабуть, перший із еміграційних українських письменників мав щастя познайомити інші народи, інші літератури з українським підрадянським життям. І в цьому велика заслуга письменника Івана Багряного.

У 1957 р. Іван Багряний випускає новий роман «Буйний вітер», у центрі якого показане життя української молоді, українського театру в одному місті, що дуже нам нагадує Охтирку. Поруч цього автор зумів змалювати реалістичними фарбами багато інших сторін підрадянського життя. Кожний розділ у романі — це нова картина. Тут і подорож молоді до села з виставою та показ сільських злиднів і голоду 1933 p., і показ тамтешнього базару, що дало авторові багато типових спостережень, і відвідини монастиря, і праця НКВД, яку тут репрезентує начальник Сазонов. Та найсильнішим моментом у романі треба вважати змалювання постави історичної драми «Маруся Богуславка» та напруження й боротьби, що викликала ця подія. У творі І. Багряний знову виявив себе чудовим майстром [9, с. 16].

Роман «Людина біжить над прірвою» написаний був у 1949 p., a вийшов з друку у 1965, тобто через 16 років, уже після смерті автора. Цей твір змальовує долю української людини у вирі Другої світової війни.

Підсумовуючи все попереднє і взявши під увагу тривалу хворобу, погляньмо ще на обставини, в яких Іван Багряний творив, поставмо доробок інших еміграційних письменників, врахуймо його сотні палких, статей у газеті «Українські вісті», його політичну діяльність і тоді побачимо, що його здобутки, його вклад у літературну скарбницю і в боротьбу еміграції проти ворога набагато перевищують можливості однієї талановитої й діяльної людини. Треба мати багато сил, великий талант, непохитну віру у свою працю, у свій народ, щоб невтомно працювати і стільки зробити. Він справді був одним з найбільших літературних і політичних каменярів нашої спільноти на чужині.

Наприкінці серпня надійшла страшна вістка про смерть Івана Багряного. З газет довідуємося про його останні години життя: «25 серпня о 6 годині вечора покійному стало особливо погано. Він викликав лікаря і сказав німецькою мовою: «Пане докторе, я вмираю…» [9, с. 17]. Далі щось говорив рідною мовою, але ніхто з присутніх його не зрозумів. Йому дали застрики для полегшення болю, і він заснув. О сьомій годині, при черговому обході хворих, Івана Багряного знайшли мертвим.

На його столі знайшли силу-силенну записок, проектів, переробок і доробок написаних розділів другого тому роману «Буйний вітер».

2. Тема суспільства в творчості Івана Багряного

Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували. Але молодий поет устиг уже засвідчити свій небуденний хист збіркою віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927), в якій образ далекої азіатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в історіософському плані, а контраст величного минулого і жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі ілюзії; поемою «Аве Марія» (1929) з її гімном бунтарству і запереченням духовного рабства — теж досить небезпечний на ті часи пафос; історичним романом у віршах «Скелька» (1930), який постав на основі місцевих народних переказів і «антирелігійна» спрямованість якого була формою викриття експансії російської православної церкви, її колонізаторської і русифікаторської ролі в Україні [5, с. 7].

Певно, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, інкриміновано Багряному його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання:

1) «Я мушу працювати для української культури насамперед і твори мусять бути національними не тільки формою, а й змістом. Я — український письменник» [5, с. 8].

2) «Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності» [5, с. 8].

3) «В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву»…[5, с. 8].

І ще: «Протягом 29-30, 31 та 32 pp. погляди мої змінилися лише в той бік, що стали сталішими та поширились на іншу ділянку нашої дійсності. Так, я вважав, що ми скривджені й економічно, що, мовляв, багато віддано, а мало за те маємо»…[5, с. 9].

Неважко побачити, що, незалежно від того, чи це добровільні свідчення, чи вимушені, чи й самим слідчим писані, — вони відбивають настрої мислячої частини української інтелігенції, коло тем і уявлень, популярних в Україні 20-х — початку 30-х років, — і саме тих, яких боявся режим і яких дошукувалися репресивні органи.

Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Судячи з усього, він не був зляканою безмовною жертвою, а, наскільки це виявлялося можливим за різних ситуацій, вів ідеологічний і психологічний двобій із своїми переслідувачами — слугами системи (відлуння якого — і в пізнішому романі «Сад Гетсиманський», де вгадується й особисто пережите), тікав із заслання, дістав новий строк. Взагалі, все його життя сповнене дії, ризику і драматичних пригод, що відбилися і в його творчості. Тут треба згадати і про фатальну недугу — туберкульоз легенів, — яку він дістав чи то в тюрмі, чи то на засланні і яка переслідувала його до останніх днів, укоротивши віку.

Вийшовши на волю в перші дні війни, опиняється під німецькою окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, але, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля, в якім працює в його референтурі пропаганди, пишучи пісні, статті, малює карикатури та плакати, бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні програмових документів, зорієнтованих на об’єднання всіх незалежницьких сил та подолання впливу тоталітарних і авторитарних ідеологій, на поворот до демократичної політичної концепції [5, с. 11].

В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні — як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя. З-під його пера виходили поезії, частина яких об’єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946; ця збірка дала підставу Ю. Шереху-Шевельову поставити ім’я автора поряд з Уласом Самчуком, як двох найвидатніших письменників української еміграції); романи «Тигролови» (1944, друга редакція — 1946-1947), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда — герой труда» (1956), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси «Морітурі», «Генерал», «Розгром» та інші твори.

Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних, органів — тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з’явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» і «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон’юнктури 1950 року супроти 1970 і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилися до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина» [5, с. 11].

І все-таки саме романи Багряного — «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і здобулися на певний резонанс на Заході.

Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це — один із шедеврів багатогранної і темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань, — до неї і звернемося далі [7, с. 250].

Памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий Докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів з СРСР, як до нібито фашистських «колабораціоністів».

У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав:

«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміле, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?

Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно» [4, с. 359].

І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет — заклик до людської совісті й розуму — такою відчайдушною пропозицією:

«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.

Нам світ може не повірити. Добре!

То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.

Нехай нам влаштують суд.

Але на такий суд Сталін не піде!

Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичніший з демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»…[4, с. 362].

Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму.

Разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 р. до своєї смерті в 1963 р., та був ініціатором створення Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ).

Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій третині XX століття.

Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії, Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [7, с. 252]. Проте на відміну від своїх опонентів, які також залюбки оперували поняттям «український народ», він зупиняється над соціальним змістом цього поняття: «Робітничо-селянська сьогоднішня Україна має відмінну соціальну структуру, відмінні передумови, що зумовлює наповнення національної ідеї відповідним змістом, отією «своєю правдою» [7, с. 252]. Та «своя правда» виходить від першоджерел — від інтересів цілого того народу і ставить ту народну правду, «смердівську» правду, що дуже мало має спільного з кастовою правдою ідеологів «Націоналізму».

Як одне з найважливіших завдань І. Багряний завжди висував: «Об’єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість» [7, с. 252].

Публіцистика Івана Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і в «прогресистських» та «інтелектуалістських». У нього була та швидка і непомильна реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній публіцистиці…

Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, — він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точніше й справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися.

У згаданому памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний писав:

«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький.

Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості» [4. с. 517].

Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджуються горді слова Багряного, викарбувані на його могилі:

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.

3. Людина в абсурдному світі тоталітарної системи

Зображуючи тортури плоті й духу, приниження людини, всі різновиди страху, страждань, самотності, безсилля й духовного незадоволення, Іван Багряний прагнув пробудити в людях розуміння їхньої відчуженості та провини, закликаючи до змін і перетворення. Митець усе життя послідовно боровся з тоталітаризмом, стверджував свою віру в непоборність українського народу. “Нещадний до всіх поневолювачів і катів. Ворог усякої брехні, підступництва, облуди. Ворог рабської психології і покори. Ворог продажних і ницих, юд і фарисеїв, зрадників, перевертнів і донощиків. І водночас – возвеличник відважних і сильних, чесних і незрадливих, бентежних і гордих людей – носіїв української і вселюдської правди”, – так написав після смерті письменника Г.Костюк.

Одинадцять місяців допитів у харківській в’язниці (1932 р.), трирічне заслання на Далекий Схід, втеча й переховування в Зеленому Клину, знову арешт у Томську, суд і втеча з Бамлагу. За доносом сусіда у 1937 році в рідній Охтирці агенти ГПУ схопили й кинули до харківської тюрми, з якої був звільнений під так звану “беріївську зворотну хвилю”. Усі ці події закарбувалися в пам’яті, виплеснули згодом болем у “тюремній прозі” митця [10, с. 43].

Наприкінці 1943 року Іван Багряний, навідавши дружину й дітей в Охтирці, пробирається до Галичини, де працює у пропагандистському апараті ОУН (пише коломийки, листівки, малює агітаційні плакати, регулярно виїздить на Волинь і в Карпати у розташування бойових загонів УПА). У Моршині на нелегальній квартирі пише роман “Тигролови”. У 1947 році в емігрантському видавництві “Прометей” побачила світ драматична повість “Морітурі”, а в 1948–1950 роках письменник створив романи “Людина біжить над прірвою” і “Сад Гетсиманський”. У цих автобіографічних творах особливо відчутна реалізація положень експресіонізму.

Напружена основа сюжету роману “Людина біжить над прірвою”, емоційна наснаженість дії сприяють відтворенню гарячого пульсу жахливої доби, яку сам автор пережив у тюрмі, засланні чи на “волі” в комуністичній системі. Основні події розгортаються під час Другої світової війни в “апокаліптичному гуркоті чорної доби відчаю, що для багатьох була напророченим біблійним кінцем світу” [8, с. 113].

Напружена атмосфера страху і кризи, коли “світ зжирає сам себе й усе тепер лежить у руїнах, догори ногами, розтрощене остаточно й непоправно”, відтворює правду гігантської катастрофи, яка відбувалася в житті та у людських серцях і душах. Осмислення цієї травматичної події в історії країни дозволило письменнику підняти завісу над несвідомими психічними силами, потужна енергія яких вивільнилася під час війни.

Одночасно розробляється тема дегуманізованої та бюрократизованої держави (суголосно з експресіоністичним бунтом), яка вивершує “філософію жаху”. Головний герой твору Максим Колот уособлює абстракційну модель людини в цілому. Перед нами постає звичайна, сіренька, “в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина 20-го століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхіть і почвар, які будь-коли існували під сонцем. Що проти них змії-гориничі! А серед них найбільші страхіття – страхіття ницости, масової підлоти, масової жорстокості й злоби, що стали разом гидрою мільйонноголосою, ще й опанцерованою в залізо”. І от зовсім не героїчний на вигляд, адже нагадує радше зацьковану тваринку, Максим Колот протистоїть цим страхіттям, бо має гаряче серце й запалений в очах вогонь великої мрії:

“Герой нашого часу! Це, може, навіть ви”. Він проходить босоніж сотні кілометрів воєнних доріг ранньою весною, без їжі, перебуваючи у постійній небезпеці, однак автора “не цікавить переконливість описаних ним матеріальних обставин дії, а лише художня переконливість ідеї: духовно Людина здатна вивищитись над матеріальним (в тому числі і владним, суспільним) світом і перемогти його, перемогти навіть себе, власну неміч і недосконалість, якщо йде до святої мети”. Максим є втіленням “Я” загальнолюдського і представляє собою естетично оформлену універсальну експресіоністичну модель особи, що передає тип світовідчуття епохи й автора. Подібне спостерігаємо й у поезії Т.Осьмачки “Казка”, в якій автор створює узагальнений образ людини ХХ століття, яка “дивиться пожежами,/ диха димами,/ головою світ заступа”. Для експресіоніста жодна людина “не буде індивідуумом, зв’язаним обов’язком, моральністю, суспільством, родиною – стає вона для митця чимось більш піднесеним і водночас більш мізерним: людиною” [8, с. 114].

У романі Івана Багряного, як і в багатьох експресіоністичних творах (“Громадянин Кале”, “Газ I”, “Газ II” Г. Кайзера, “Людина-маска”, “Руйнівники машин” Е.Толлера), промовляє не людина в усій своїй суперечливості, а тип. Згідно з М.Пікардом, експресіонізм є підпорядкуванням хаосу через абстрагування і типізування. Робиться це способом виловлювання речей з хаосу та поєднання їх в опозиції, що “забезпечує тривалість, перешкоджає поверненню в хаос”. Протагоністи Івана Багряного – типажі: в особі Максима живе рід його “дебелий і живучий, та все то прості люди” з невичерпною снагою душі; йому протиставляються “вони – всі ці Соломони й Зайці та подібні. Попи й хами від марксизму, “ідеалізму”, матеріалізму, фашизму, гітлеризму, ленінізму… ізму… ізму… “Пророки й апостоли”, вожді й виконавці, Соломони й Зайці!”, які вибудували “стелю”, – “І от… Людина вже не може злетіти душею вгору – вгору, до божеських висот!..” [8, с. 115].

Натомість в образі Миколи знаходимо втілення філософсько-універсальних смислів “людського” в найрізноманітніших їх виявах – любов, страх, ненависть, трагедія, самотність, розгубленість тощо. Автор простежує тонкощі й динаміку внутрішніх переживань героя у найдраматичніші моменти буття. Часом Максим нагадує приреченого на загибель переслідуваного звіра з “кафкіанського” абсурдного світу. Це символ загубленої людини, яка “в моторошному царстві руїни, безнадії, краху людської душі” шукає порятунок, сенс буття, однак не йде на компроміс із цим світом. Максиму протиставляється Соломон – “вірний, сліпий прапороносець, речник тієї нової епохи – чорної-чорної епохи насильства, відчаю, сум’яття, наруги, тьми”, – в образі якого гіперболізуються всі вирішальні для соціалістичного розвитку риси й пригнічуються всі індивідуальні. Це не людина, а трафарет, тип у негативному вияві певних часових ознак.

Суттєвою рисою експресіонізму є також сповнені оптимізму перспективи всезагальної любові, що знову-таки не важко спостерегти у романі Івана Багряного “Людина біжить над прірвою” – “все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов” – Тому з лавини відчаю й “хаотичного лементу” проривається могутнє “Аванті!!!”. Цей принцип всезагального “метабратерства” лаконічно підсумовує І. Ґолль в есе “Експресіонізм помирає” (1921р.): “Вимога. Маніфест. Заклик. Звинувачення. Заклинання. Екстаз. Боротьба. Людина кричить. Ми є. Одне для одного. Патос”. Страждання людини й людства співвідносяться з євангелійською правдою про “голгофську” муку Назаретянина. “Самотній Христос у безмежній і холодній, у мертвій, кам’яній пустелі. (…) То не Бог! То тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір’ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, – поставлена над безоднею”. Призначена на розп’яття душа головного героя – Максима, його втеча й трагічні скитання уподібнюються долі Христа. Тут – явне наближення до експресіоністичної інтерпретації євангелійської колізії з її одуховненням та ірраціоналізмом, вірою у справедливість і суспільну рівність [8, с. 116].

Шлях на Голгофу проходить і Андрій Чумак (головний герой роману “Сад Гетсиманський”). Він відчуває себе сином української нації, а не сталінської “родіни”, тож, потрапивши у стіни “державного” чистилища, храм “пролетарського правосуддя”, пройшовши через страхітливі приниження, фізичні й моральні тортури, не ламається. Новітні садистські методи слідчих (Великіна, Фрея, Сергєєва, Донця, Нечаєвої), які відображали модерну філософію та внутрішню суть більшовицької епохи, зводились до геніального перифразу: “Битіє опредєляєт сознаніє”. Однак ніщо не допомогло “розколоти” Андрія Чумака, який у своїй несамовитій затятості, без будь-яких засобів оборони, із садизмом по відношенню до себе протиставив їм “божевільне, сліпе, безмежне презирство”. Натомість Андрію вдалося “розколоти” слідчого Сергєєва, зловити на страшному, найбільш затаєному й кинути в обличчя вирок: “Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик… Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам” [8, с. 117].

Андрій Чумак був часткою народу (мільйонів “класових ворогів”), тому не міг зрадити його, тому “поставив на карту своє серце, свою душу, що все життя була невгнутою і мусить перемогти… Оцих хамів, оцю нікчемність, оцих тварин він мусить перемогти!”. У розповіді священика Петровського про муки Христа, у стоїцизмі й безмежній вірі основоположника вчення про братерство й любов шукав моральної сили для себе. Закономірно, що роман закінчується роздумами Івана Багряного про вірність, дружбу й велику непереможну любов, глибоким переконанням автора, що “всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч – навіть полярна ніч! – кінчається ранком” [8, с. 117].

Велика ідея перемоги людського духу над матерією з надзвичайною силою втілена й у романі “Людина біжить над прірвою”. Скуті жахом смерті, “опинившись за межею можливого” над прірвою зла, муки й насилля, герої йдуть вперед, до життя, не втрачаючи віри в людину, тому перемагають смерть. У творі є сцена, коли один з арештантів – колишній фронтовик – вимагає нагодувати полонених німецьких солдатів: “Дай хліб!!! Це люди!.. Ти розумієш??! Це люди!.. Люди!.. Люди!..”. Чи потрібно проникливішої відповіді на питання: “А чи ти віриш у людину?..” [8, с. 118].

Про послідовно експресіоністичну настанову Івана Багряного засвідчує те, що він зображує дійсність крізь свідомість персонажа, без будь-якого авторського коментаря. Свідомість героя використовується як єдина можливість споглядання за тим, що відбувається. Така суб’єктивна перспектива зору героя допомагає передати атмосферу невизначеності й багатозначності. Трактуючи емпіричну дійсність як символ і співвідносячи її зі світом ідеї, експресіоністична література підтвердила погляди про двоякість буття.

Двоплановість світу – це риса, характерна для роману “Людина біжить над прірвою”. Паралельно з реальним у творі зображується ірреальний світ внутрішнього “Я”, другого простору, сонних марень та астральних переживань. Розвиток фабули, як можемо спостерігати, відбувається в романі нібито у двох планах, які взаємодоповнюються, розкриваючи основну лінію розвитку роману: перший – план реальний, другий (внутрішній) – своєрідне мистецьке проникнення вглиб підсвідомості героїв, у світ їхніх думок та почуттів [12, с. 128].

Таке існування другого просторового плану є реалізацією експресіоністичного положення спостереження духу й душі в реальній дійсності. Найголовнішим є те, що для експресіоністичного типу художнього мислення особливою цінністю є духовність людини, її екзистенція, відкидання усього, що гальмує експресію “оголеної душі” (С.Пшибишевський). Процес творення відбувається як духовне вираження внутрішньо споглянутих істин і душевних переживань.

Світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій, тяжких потрясінь початку XX століття. Митці пропонують власну дорогу виходу з хаосу: світ може врятувати тільки активізм, що означає боротьбу за кращий лад і досконале людство. “Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя”, – пристрасно стверджує Іван Багряний. Так, піднімаючись над історією, над реальним буденним світом, він звертається до універсального, вічного, космічного [12, с. 129].

Загалом художньо-образна реалізація експресіоністичних принципів на українському ґрунті, зокрема у романах “Людина біжить над прірвою”, “Сад Гетсиманський”, привела до утвердження ідеї унікальності життя, в якому людина, незважаючи на соціальні катаклізми та воєнне лихоліття, – це все ж таки сповнена духовності активна одиниця, член вселюдської спільноти.

Утілення експресіоністичної поетики спостерігаємо також у яскравій, емоційно вибуховій п’єсі Івана Багряного “Морітурі”, яка сюжетно нагадує роман “Сад Гетсиманський”. Автор показує спосіб переживання екстремальної ситуації, поведінку приречених на смерть. Іван Багряний виділяє кілька фігур, які не мають імен та прізвищ, а тільки загальні назви. Зображені схематично, персонажі перетворюються на символи певної ідеї чи середовища з наміром відхилення від особливого до більш загального у сфері відношення і значення. Власне здеградованих під тиском комуністичної влади Командарма, Ненькала, Троцькіста-Бухаринця, Карла Маркса письменник об’єднує промовистою назвою “морітурі”, оскільки вони навіть перед лицем смерті, яка уособлює тоталітарну систему, не перестають співати їй дифірамби, славлять “цезаря”. Так, Ненькало проклинає головного героя Миколу Матяжа (Штурмана), який зберіг у тюремних застінках гідність, віру в національну ідею, хоч мав би виливати свою лють на справжніх катів [12, с. 130].

Етично-моральні шукання персонажів-в’язнів – повноправні складові їхньої свідомості, рушійні сили сюжету та композиції; їх зіткнення, відштовхування та об’єднання зумовлюють розвиток характеру дійових осіб. “Експресіонізм тяжіє до всього хисткого, неврівноваженого як у духовному вираженні, так і у формі; то він допускає нарочиту грубість, то намагається оперувати витонченими нюансами переживань”. Як приклад, змальований письменником дисонанс між постатями Штурмана та Слідчого знаходить неочікувану психологічно-емоційну розв’язку: “Штурман говорив, а слідчий все більше й більше приголомшений слухав.

Щелепа йому тремтіла. Мав такий вираз, ніби його спіймано на найбільш інтимному, ніби розшифровано ось так його найглибшу й трагічну таємницю. А як Штурман урвав, слідчий опустив очі, повів рукою по них, по чолі і запустив пальці в волосся”. Зауважмо, що ця сцена нагадує допит із “Саду Гетсиманського” слідчим Сергєєвим Андрія Чумака, якого той “розколов” [12, с. 132].

Бунт людини проти ошуканства суспільного світу, її крик став причиною появи здеформованих постатей – “приречених, мордованих, битих по обличчю орденами й партбілетами, таврованих найбруднішими іменами”. У випадку масового героя, як і в одиничних постатях, маємо справу з їх депсихізацією. Персонажі змальовані як маски – змучені обличчя, “кістляві й худі людські кінцівки”, “вони були так обчухрані, що лише шматки та гнилі рубці теліпались на них, “прикриваючи” ребра й стегна”.

Нелюдські страждання, величезний біль і розпач породжують “людину крику”, розчавлену абсурдною людиноненависницькою системою. Так Іван Багряний протестує проти бездуховності світу, зникнення етичних цінностей: “Ви розумієте? Мільйони нас, що отак кричать, захлинаючись власною кров’ю, і скавулять в муках, під хряскіт власних кісток, – це вже народ? Народ!..”.

Свого часу швейцарський літературознавець Вальтер Мушґ висловив тезу про невичерпність художніх ресурсів експресіоністичного напряму: “Експресіоністи, – писав він у книзі “Від Тракля до Брехта.

Поети експресіонізму” (1961), – говорять з нами як сучасники, і навіть їхні слабкості та помилки приваблюють нас сильніше, ніж майстерність тих, хто не схвильований по-справжньому. Їхні твори доводять, що геніальну творчість експресіоністів неможливо подолати іншим стилем до того часу, поки існує загроза людству – та загроза, відгуком на яку й намагався бути експресіонізм” [8, с. 120].

Підняття завіси над моральною катастрофою, що спричинена втратою основоположних засад людського існування – доброти й любові, відображення кризи, непевності й нестійкості часу в психології людини, тісно пов’язує світосприйняття українського автора з експресіоністичним типом художнього мислення. Увійшовши в літературу з темою людського болю та нещастя, Іван Багряний виступив із пафосом викриття і засудження війни, відчуженості та розчарування суспільством, що переслідує і нищить українську національну культуру. Звідси – зосередження уваги навколо людських екзистенційних станів розгубленості, жаху, руйнації чітких смисло-життєвих орієнтирів: “Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з трьох рубрик вибрати першу для доведення”. У творах Івана Багряного персонажі у гранично напружених обставинах, на межі життя і смерті мають зробити вибір: зрадити собі, власним переконанням і устремлінням чи залишитися Людьми у неймовірно важких випробуваннях, не побоятися протиставити себе й виступити проти Системи [8, с. 121].

Висновки

Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер за його творами ставляться фільми, з’являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Одночасно розробляється тема дегуманізованої та бюрократизованої держави (суголосно з експресіоністичним бунтом), яка вивершує “філософію жаху”.