Вступ

У сучасних умовах динамічні зміни ринкового середовища вимагають удосконалення інструментів і технологій управління адміністративно-територіальними одиницями з метою підвищення ефективності їх функціонування.

Будь-яка організація, визначаючи мету розвитку, оцінює можливості її реалізації на основі свого потенціалу. Вирішення завдань визначення потенціалу адміністративно-територіальних одиниць є сьогодні ключовою проблемою їх ефективного управління, що викликане необхідністю адаптації системи управління до нових умов діяльності.

У загальній частині Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року відзначається: “спрямованість розвитку (мається на увазі України) потребує нових підходів до використання економічного, людського та природно-ресурсного потенціалу регіонів, що забезпечить досягнення якісно нового рівня ефективності і конкурентоспроможності економіки та життя населення”.

Перехід від ресурсних і цільових методів планування до стратегічного управління розвитком організацій і територій зумовлює зміну підходів до визначення потенціалу. Тепер у науковій літературі немає єдиних підходів до визначення потенціалу як інструменту стратегічного управління організацією.

1. Структура та повноваження органів влади з питань управління муніципальними землями

Основним органом виконавчої влади в системі управління земельних ресурсів нині є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем), який утворено постановою Кабінету Міністрів України «Питання Державного комітету України по земельних ресурсах» від 22 червня 1992 р. за № 345. Цією постановою затверджено Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, в пунктах 1 і 2 якого визначено такі основні функції комітету. Держкомзем України є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Комітет реалізує державну політику в галузі земельних відносин, сприяє структурній перебудові економіки, формує систему заходів щодо забезпечення організації раціонального використання земель України. У межах своєї компетенції Комітет організує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням. Держкомзем узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення га вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Державний комітет України по земельних ресурсах видає накази, які є обов’язковими для виконання його структурними підрозділами. Він видає також листи, в яких дає, роз’яснення порядку застосування норм земельного законодавства та певні рекомендації, які не мають ознак нормативності, тобто не підлягають обов’язковому виконанню, а тому не належать до системи законодавства.

До системи законодавства входять також правові акти органів місцевого самоврядування та місцевих органів державної виконавчої влади, які видаються в межах компетенції останніх у сфері регулювання майнових і земельних відносин. Як правило, ці акти у вигляді наказів та розпоряджень приймаються з окремих питань з урахуванням специфіки регіонів. До системи законодавства включають ще гак звані локальні акти, тобто акти окремих підприємств, наприклад, статутні документи, в яких регламентуються внутрішньогосподарські майнові відносини. Отже, система законодавства України становить сукупність взаємопов’язаних, таких, що взаємодіють, складових, якими є закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Кожен працівник землевпорядної служби повинен знати строки набрання чинності різними нормативно-правовими актами. Наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів із дня його офіційного оприлюднення в «Голосі України», якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. За ст. 160 Конституції України сам Основний Закон набув чинності в день його прийняття Верховною Радою України -28 червня 1996 р.

Для інших нормативно-правових актів встановлено дещо інший порядок набрання чинності, визначений Указом Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р., відповідно до якого нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.

2. Критерії оптимальності соціально-економічного розвитку регіону

Стимулювання розвитку регіонів — це комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому;

Стимулювання розвитку регіонів здійснюється з метою:

• забезпечення їх сталого розвитку в інтересах усієї України,
• підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування середнього класу;
• ефективного використання економічного, наукового, трудового потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів для досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів у виробництві товарів та послуг;
• створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України;
• забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій для кожного громадянина незалежно від місця його проживання;
• подолання депресивного стану окремих територій, своєчасного і комплексного розв’язання проблем охорони довкілля.

Стимулювання розвитку регіонів здійснюється на засадах:

• збалансування загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів розвитку, визначення державою з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування науково обґрунтованих пріоритетних напрямів регіонального розвитку;
• програмно-цільового підходу до розв’язання проблем
• соціально-економічного розвитку, створення сприятливого інвестиційного середовища в регіонах;
• максимального наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до споживачів цих послуг;
• концентрації на конкурсній основі коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також інших ресурсів з метою досягнення найбільш ефективного їх використання для цілей регіонального розвитку;
• співробітництва та взаємної відповідальності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого
• самоврядування, наукових і громадських організацій та інших суб’єктів у виконанні завдань регіонального розвитку.

Для практичного здійснення регіональної економічної політики необхідно створити відповідний механізм.

Механізм регіональної економічної політики включає:

1.Розробку і практичне впровадження регіональних програм та планів соціально-економічного розвитку регіонів, які можуть складатися для певної групи регіонів, окремого регіону, або певної території всередині регіону.

2.Використання економічних методів, зокрема: державного інвестування, створення спеціальних фондів для фінансування регіональних програм, залучення іноземного та приватного капіталів, пільгове кредитування і оподаткування, стимулювання територіального розвитку за допомогою іноземних коштів.

Регіональну політику в найближчий період треба спрямувати, насамперед, на комплексне вирішення соціально-економічних проблем, специфічних для кожного регіону. В цьому контексті перш за все треба посилити міжгалузеву виробничу координацію всередині регіональних територіально-виробничих комплексів, забезпечити скоординоване функціонування їх енерговиробничих циклів. При цьому, докорінно нову роль відіграватимуть місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування, яким після прийняття нової редакції Закону про місцеве самоврядування повинні перейти нові, розширенні повноваження. Це з одного боку, надає можливості саморозвитку територіям, а з іншої сторони покладає на регіональну владу нові обов’язки. Згідно зі світовим досвідом, саме на регіональний рівень необхідно у першу чергу передати управління вирішенням таких проблем, як-от: забезпечення потреб населення продовольчими та непродовольчими товарами широкого вжитку, платними послугами, об’єктами соціальної інфраструктури та житла, боротьба з безробіттям та забезпечення продуктивної зайнятості, охорона довкілля, збереження і відновлення природних ресурсів, підтримка стабільного рівня цін на товари першої потреби, забезпечення нормальної екологічної обстановки, правопорядку, законності тощо. Для цього регіональні (обласні, республіканські, міські тощо) органи влади і місцевого самоврядування мають використовувати використовуватимуть весь набір економічних і організаційних методів управління механізму регіональної політики, серед яких провідне місце належатиме системі регіональних нормативів і стандартів.

Важливим місцем в регіональній політиці є оцінка діяльності місцевих органів влади. Оцінювання роботи органів виконавчої влади щодо забезпечення регіонального розвитку заходів здійснюється з метою забезпечення постійного проведення відповідних оцінок та аналізу впливу регіональних органів виконавчої влади на розвиток територій. Об’єктами оцінювання роботи є органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, областей, міста Київ, Севастополь.

При визначенні критеріїв оптимальності роботи регіональних органів влади необхідно користуватися цільовим підходом, а саме — оцінювати, наскільки робота місцевих органів влади забезпечує виконання цілей і завдань регіонального розвитку. При цьому, необхідно виділяти у будь-якому випадку, як мінімум, дві групи цілей і завдань:

1. Цілі і завдання, які є загальними для всіх регіонів.
2. Цілі і завдання, характерні саме для даного регіону. Крім того, необхідно в обов’язковому поряду враховувати системну специфіку регіону, його роль і місце в національній економіці, передумови розвитку тощо. В загальному випадку такими групами можуть бути: регіони, що динамічно розвиваються, депресивні регіони, регіони пріоритетного розвитку, регіони з середніми темпами розвитку, кризові регіони тощо.

Окрім традиційного підходу, коли встановлюються жорсткі критерії оцінки діяльності за визначеними показниками, можна й корисно використовувати альтернативний підхід, за якого критерії оптимальності визначати за ознаками нечіткої логіки, а саме, відповіддю на запитання про оптимальність роботи органу влади є не конкретна відповідь “ТАК” чи “НІ” за жорстким критерієм, а отримана в результаті системної оцінки позиція групи оцінюваних показників у межах визначених щодо цього т.з. “довірчих інтервалів”, диференційованих щодо регіональної специфіки. А саме, для кожного показника, за яким проводиться оцінка, враховуються внутрішні та зовнішні передумови діяльності відповідного органу влади і встановлюється інтервал, або ж рівень динаміки показників, в межах якого значення обчислюваного показника дає можливість віднести діяльність органу влади у даному напрямі до оптимальної, або ж ні. Так, для одних груп регіонів оптимальною може бути визнана робота органів влади у випадку забезпечення визначених темпів росту економіки, в інших — за випадку зменшення в межах заданого показника темпів падіння виробництва і т.д. Довірчі інтервали можуть бути “відкритими” — не менше, або не більше визначеного показника, або ж “закритими”, коли задається точно найменше та найбільше припустиме значення показника.

Також, в системі показників визначається динаміка їх зміни, як дозволяє відстежувати діяльність органів влади по забезпеченню виконання поставлених завдань за певний період за допомогою державного програмування, різнострокового планування, програмно-цільового способу, засобів нормування, директивних рішень тощо.

Загальний результат у такому випадку може бути отриманий у вигляді відповідей “повністю відповідає”, “в основному відповідає”, “частково (тією чи іншою мірою) відповідає, є задовільною”, “в основному не відповідає, не є задовільною”, “повністю не відповідає, не є задовільною” критеріям оптимальності.

Оцінка діяльності органів влади може проводитися як для окремого регіону, так і для всіх регіонів. В останньому випадку, дана оцінка може носити рейтинговий характер, коли підсумки дослідження представляються у вигляді розрахованих за окремою методикою рейтингів, присвоєних кожному регіону за результатами проведеного дослідження.

3. Методи оцінки природного потенціалу адміністративно-територіальної одиниці

Спочатку в централізованій плановій економіці потенціал території визначався тільки ресурсним потенціалом, а поняття ресурсного потенціалу збігалося з поняттям ресурсів, в основному природно-сировинними, фізичними, людськими та фінансовими ресурсами. Питання природно-ресурсного потенціалу територій на відповідній науковій основі детально розроблені ще в часи планової економіки. Проте величина ресурсного потенціалу визначається не тільки кількісними характеристиками відповідних складових ресурсів, але й характером їх взаємодії.

Спосіб взаємодії ресурсних складових формує і підвищує ресурсний потенціал території, а результат їх взаємодії дає нові якісні характеристики ресурсів. Проте складові ресурсів самі собою не почнуть взаємодіяти, доки не будуть приведені в дію раціонально та цілеспрямовано. Таким механізмом, здатним привести в дію всі ресурси, є менеджмент, його якісні й організаційні основи, закладені в структурі управління, організаційній культурі, компетенціях персоналу, інноваційності персоналу й управління, які сформовані в територіальних органах управління, установах, організаціях і підприємствах адміністративно-територіальної одиниці та складають організаційний потенціал території.

Ресурсний та організаційний потенціал формують стратегічний потенціал території. Проте при переході до ринкової економіки, трансформації території у відкриту систему необхідні механізми й інструменти адаптації до постійних змін зовнішнього середовища, ефективної дії на зовнішні чинники та відповідного реагування на фактори зовнішнього середовища, які формують ринковий потенціал території.

Ринковий потенціал повинен бути виділений у структурі потенціалу території як здатність суб’єктів територіального соціально-економічного комплексу продукувати і реалізовувати конкурентоздатну продукцію та збільшувати свій вплив у зовнішньому середовищі. У такому контексті ринковий потенціал території необхідно розглядати як поняття, що враховує можливість забезпечення ефективного взаємозв’язку і взаємодії внутрішнього та зовнішнього середовища території, а також здатності оновлення (розвитку) у зв’язку зі змінами зовнішнього середовища. Тому розвиток цього потенціалу є необхідною умовою не тільки успішного функціонування в ринковому середовищі, але, власне, і розвитку території.

Потенціал адміністративно-територіальної одиниці – це взаємозв’язана сукупність ресурсного, організаційного та ринкового потенціалів, яка визначає можливості й обмеження розвитку території та є об’єктом стратегічного управління розвитком адміністративно-територіальної одиниці.

Без визначення й оцінки складових потенціалу території неможливо сформувати перспективні цілі розвитку адміністративно-територіальної одиниці й визначити ефективну стратегію їх досягнення. Тому на даний час для забезпечення ефективності стратегічного управління необхідна розробка методів і методик оцінки потенціалу адміністративно-територіальних одиниць і його основних структурних складових, використання яких дозволить достовірно оцінити потенціал адміністративно-територіальних одиниць, скорегувати стратегічні цілі їх розвитку й конкретизувати індикатори стратегічного потенціалу.

Висновки

Необхідність формування ефективної публічної влади в Україні у сучасних глобалізаційних умовах обумовлює потребу перерозподілу завдань, повноважень та ресурсів на всіх рівнях державного управління – центральному, регіональному та місцевому у напрямі передання більш широкого спектру вказаного переліку від держави до органів місцевого самоврядування відповідно до принципів, встановлених Європейською хартією місцевого самоврядування.

Одним з дієвих напрямів такої модернізації України виступає державна регіональна політика, яка тривалий час розглядалася в Україні лише як складова регіонального економічного розвитку. Проте вітчизняний досвід засвідчив, що такий вузький підхід на тлі збільшення асиметрії розвитку регіонів створює перешкоди для розвитку державності, а іноді – і загрози національній безпеці. Окрім того, Україна, ставши членом Ради Європи у 1995 р., взяла на себе відповідні зобов’язання, серед яких містяться й ті, що стосуються розвитку регіональної та місцевої демократії. Виконання цих зобов’язань є необхідним з точки зору забезпечення позитивних зовнішньоіміджевих характеристик держави.

Викладене об’єктивує необхідність концептуалізації основ державної регіональної політики у правовому полі держави. Основою для формування економічно спроможної і юридично дієздатної самоврядності в України є належна правова база, парадигмою якої є норми Конституції України. Приведення конституційних засад формування та розвитку вітчизняної самоврядності у відповідність до потреб вітчизняного сьогодення та правових засад новітнього європейського законодавства є невідкладною потребою регіонального і місцевого самоврядування з огляду на критичну масу накопичених проблем у цій сфері.

Список використаної літератури

1. Авер’янов В., Кисіль С. П., Кривенко Л. Т.. Державне управління: теорія і практика / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер’янов (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 1998. — 431с.
2. Авер’янов В. Б., Дерець В. А., Ославський М. І., Писаренко Г. М., Пухтецька А. А.. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер’янов (заг.ред.). — К. : Юстиніан, 2007. — 288c.
3. Андрушко В. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування: Посібник для навч. закл. системи підгот. та підвищ. кваліфікації держ. службовців, керівників держ. підприємств, установ, організацій / Хмельницький ін-т регіонального управління та права / О. Оболенський (ред.) — Хмельницький : Поділля, 2006. — 567с.
4. Баришніков В. Державне управління та державна служба: Навч. посібник / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України / Микола Васильович Туленков (заг.ред.). — К. : ІПК ДСЗУ, 2003. — 322с.
5. Власюк О. С., Дерюгіна Т. В., Запатріна І. В., Кишко О. В., Ковальова Т. І.. Державне управління: плани і проекти економічного розвитку / Інститут соціально-економічних стратегій / О.Ю. Кучеренко (заг.ред.), І.В. Запатріна (заг.ред.). — К. : ВІП, 2006. — 624с.
6. Голікова Т. Державне управління територіальним економічним розвитком: теорія і практика: монографія / Національна академія держ. управління при Президентові України. — К. : НАДУ, 2007. — 296с.
7. Дем’янчук О. Державна політика і державне управління: монографія / Національний ун-т «Києво- Могилянська академія». Факультет соціальних наук і соціальних технологій. Кафедра політології. — К. : Факт, 2008. — 272с.