Вступ

Актуальність теми. У друге десятиріччя ХХІ ст. Україна має увійти із чіткою моделлю самодостатнього конкурентоспроможного економічного розвитку, еталоном та орієнтиром якої повинна стати глобальна економіка знань. Провідною ознакою нової економічної системи, що зароджується та розвивається сьогодні у найрозвинутіших країнах світу, є її глобальна природа, яка виявляється у тому, що багато економічних явищ, які раніше мали суто національний вимір, сьогодні набувають глобальної форми. Насамперед, мова йде про переростання процесів кругообігу продуктивних сил поза національні кордони, вихід їх на міжнародний рівень та набуття ними глобальної форми. Так, міграція ключової продуктивної сили суспільства  — людини – пройшла декілька рівнів розвитку та наразі набула форми глобального кругообігу робочої сили.

Перспективи розвитку вітчизняної економіки напряму залежать від характеру її участі у глобальному кругообігу продуктивних сил, а тому глобально-інтеграційний ресурс для України, яка має абсолютну геополітичну та геоекономічну перевагу, є на сьогодні ключовим в процесі активізації темпів економічного зростання та оптимізації моделі економічного розвитку.

Глобальна інтеграція як феномен сучасного етапу становлення глобальної економіки досліджується у наукових працях таких іноземних та вітчизняних вчених як А. Медісон [1], Т. Хеніг та А. Грінспен [2], С. Саркар [3], О. Білорус [4], Д. Лук’яненко [5], А. Філіпенко [6], В. Чужиков [7], Т. Кальченко [8], А. Чухно [9], С. Юрій [10], Ю. Пахомов [11]. Дослідженню процесів інтеграції України у світове господарство присвячені наукові праці таких вітчизняних вчених як А. Поручник [12], В. Власов [13], Л. Шостак [14], Л. Антонюк [15],О. Швиданенко [16], В. Новицький [17], О. Шнипко [18].

До сих пір питання глобальної інтеграції вивчалось в площині кількісних оцінок рівня відкритості економіки. Між тим, в епоху зародження глобальної економічної системи відкритість країни стає нормою економічного розвитку, і такий критерій вже не може вважатися ключовим в інтеграційній складовій. Оскільки раціональне та ефективне використання глобально-інтеграційного ресурсу стає основним завданням економічної політики всіх країн світу, саме тому й перед Україною постає завдання щодо наукового та практичного пошуку механізмів інтеграції та визначення новітніх теоретико-методологічних засад, на яких повинна ґрунтуватись нова економічна модель, що забезпечить зміцнення національної самодостатності.

Метою даної роботи є обґрунтування теоретико-методологічних засад формування національної економічної моделі України на основі діалектичної єдності національної самодостатності та глобальної інтеграції.

Об’єктом дослідження є регіональна інтеграція на сучасній стадії розвитку світового господарства і міжнародних економічних відносин та її загальні і специфічні риси.

Предметом дослідження є стратегія інтеграційного вибору України.

Розділ 1. Проблема стратегічного вибору України в умовах глобалізації

1.1. Аналіз критеріїв вибору інтеграційного напрямку розвитку економіки України

Визначення основних стратегічних напрямів розвитку України має ґрунтуватися на суспільному усвідомленні цінності людського життя, важливості повноцінного та гармонійного розвитку кожної особистості, забезпеченні прав людини, необхідності створення умов для самореалізації людського потенціалу. На сьогодні питання обґрунтування вибору шляхів суспільно-політичного та економічного розвитку України є надзвичайно актуальними. При плануванні та здійсненні економічних та соціальних реформ необхідно передбачати та оцінювати їх вплив на рівень життя населення та наслідки для майбутніх поколінь.

Зростання обсягу виробництва важливо для забезпечення ресурсів, необхідних для розвитку суспільства, але само по собі мало чим допомагає розвитку людського потенціалу. Недооцінка впливу людського розвитку на економічне зростання є ключовою, хоча й не єдиною причиною розриву в розвитку між Україною та іншими країнами. Видатки на освіту, охорону здоров’я та соціальний захист слід розглядати не просто як «витрачання» бюджетних коштів, а й як соціальні інвестиції (особливо у поєднанні з необхідними реформами), які могли б суттєво і тривало вплинути на розвиток України. Люди стають епіцентром людського прогресу, тому що людський розвиток є не лише ключовою метою, а й найбільшим важливим детермінантом і чинником соціального й економічного розвитку.

На сьогодні доля України залежить від її спроможності знайти та втілити в життя новий шлях розвитку, зразком якого повинна стати модель глобального конкурентоспроможного інтегрування на основі інноваційної стратегії розвитку. Якщо нині глобальний інтеграційний процес домінує у всьому світі, то включення України в ці процеси пов’язані з величезними ризиками і загрозами. Аби бути готовою до глобальної конкуренції та глобальної інтеграції, Україна повинна мати потужний глобально-інтеграційний ресурс. Між тим, визначення цього поняття та наділення його конкректним змістом ще є завданням для існуючої наукової еліти.

Пропонуємо розглядати глобально-інтеграціний ресурс як економічну категорію з таких позицій: перш за все, це здатність (якість, можливість, джерело) країни бути ефективною в умовах посилення глобальної інтеграції; по-друге, це засіб, який дозволяє за допомогою певних перетворень отримати бажаний результат; по-третє, це фактори, без яких неможливий будь-який вид діяльності в умовах глобальної інтеграції. Таким чином, глобально-інтеграційний ресурс – це здатність країни забезпечити конкурентоспроможне інтегрування в глобальне світове господарство на основі глобального мислення за допомогою конкретних механізмів [4, c. 16].

Отже, принципово важливим є те, що глобально-інтеграційний ресурс країни – це не кількість чого-небудь, а, насамперед, якісна економічна політика, що спроможна віднайти та реалізувати інтеграційні переваги країни для зміцнення її національної самодостатності.

Стратегічний вибір України полягає в інтеграції через конкурентоспроможний розвиток, для чого вона повинна активно використовувати свій глобально-інтеграційний ресурс. За останні п’ять років Україна значно активізувала використання глобально-інтеграційного ресурсу, про що свідчить те, що навіть у 2009 р., у часи розпалу економічної кризи, експорт українських товарів та послуг дорівнював 4923,7 млн. дол. США, імпорт – 50604, 4 млн. дол. США, при чому зменшення у порівнянні з 2008 р. становило відповідно 62,5% та 55%. В цей час Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 213 країнами світу, при цьому найбільші експортні поставки товарів спрямовувались до РФ (21,4% від загального обсягу експорту), Туреччини (5,4%), Китаю та Казахстану (по 3,6%), Білорусі (3,2%), Німеччини та Італії (по 3,1%). У загальному обсязі імпорту найбільші поставки здійснювались з РФ (29,1%), Німеччини (8,5%), Китаю (6%), Польщі (4,8%), Кахастану (4,5%), Білорусі (3,7%), Узбекистану (3,6%). Якщо в зовнішній торгівлі товарами Україна має негативне сальдо, яке у 2009 р. становило 5732,7 млн. дол. США, то в торгівлі послугами з 218 країнами світу у 2009 р. вона мала позитивне сальдо у 4352 млн. дол. США [19].

Проте активізація використання глобально-інтеграційного ресурсу, членство України в СОТ з 2008 р. не сприяли будь-якому значному покращенню позицій країни на світових ринках, а здійснювались на принципах, несумісних із самодостатнім конкурентоспроможним розвитком.

Обрання європейського вектору інтеграції, переважно саме через європейські цивілізаційні цінності українців, автор вважає пріоритетними для України. На нашу думку, і в глибинних планах ЄС, Україні вже відведено місце серед країн-членів цієї регіональної єдності. Про це переконливо свідчить надання Україні суттєвої матеріальної допомоги від ЄС та розвиток співробітництва. Проте питання європейської інтеграції є справою не одного дня, а тому сьогодні перед Україною постає завдання розроблення та реалізації такої моделі розвитку, яка б дозволила їй значно підвищити рівень власної конкурентоспроможності та національної самодостатності. На переконання автора, модель периферізації для України є неприйнятною як для українського народу, так і для євразійської спільноти через значний геополітичний та геоекономічний потенціал нашої країни, а сумісний розвиток України та ЄС може відбуватись лише на засадах самодостатнього конкурентоспроможного економічного розвитку.

Крім того, до України надходить допомога від Швеції, Великобританії, Данії, Німеччини, Нідерландів, Словаччини, Польщі, Швейцарії, Європейського інвестиційного банку, Ради Європи тощо. Україна є пріоритетною серед країн Східної Європи для Канади, яка щорічно виділяє близько 15 млн. дол. США. Допомогу Україні надають також США, Японія, Всесвітній банк, Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією [7, c. 28].

1.2. Суб’єктивні та об’єктивні вимоги стосовно різних інтеграційних стратегій

Проблема ефективної інтеграції України в сучасну систему ставить перед вітчизняною економічною наукою низку надзвичайно актуальних завдань, зокрема опрацювання діалектичних та історико-логічних за змістом засад дослідження умов і наслідків поєднання національних та інтернаціональних інтересів. Світовий досвід реалізації національних стратегій у питаннях міжнародної економічної інтеграції показує, що їх основу має складати безперечний пріоритет національно-державних інтересів із гарантуванням економічної безпеки, дієвим захистом національного бізнесу.

Особливий напрямок в геоекономічних орієнтирах України, який потребує самостійного дослідження, є субрегіональні інтеграційні проекти. Зокрема, географічне положення західного регіону України відкриває надзвичайні широкі можливості для розвитку коопераційних зв’язків, причому йдеться про створення додаткових зв’язків репродуктивних механізмів у контексті загального європейського інтеграційного процесу, що є предметом стратегічних інтересів України.

Розробка і реалізація інтеграційної стратегії з гарантуванням національної безпеки неможливі без всебічного врахування геополітичних реалій і перспектив. На сьогодні можна говорити про певну асинхронність зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної політики України. Останніми роками значення західного політичного вектора значно зросло і саме в цьому відношенні можна констатувати найбільш суттєві зрушення (розуміння США і політичним керівництвом НАТО України як важливого і реального стратегічного партнера в Європі, підписання Україною — першою серед країн СНД — угоди «Партнерство заради миру», «Хартії про особливе партнерство»). Взаємодія ж України із Заходом в економічній сфері особливих успіхів у минулому десятилітті не набули, незважаючи на політику диверсифікації наших зовнішньоекономічних зв’язків.

У відносинах України з Росією та взагалі з країнами СНД відсутність розуміння тактично і перспективно вагомих спільних політичних пріоритетів призводить до ускладнень відносин і на рівні економічному. Таким чином, досить очевидними є все більш близький до західного зовнішньополітичний курс України та її жорстка, почасти однобічна залежність від Росії та СНД у сфері економіки. Проявом цього на сучасному етапі є підписання рамкової Угоди про створення Єдиного економічного простору між Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном.

Разом з тим, головним чинником, що визначає успіх у просуванні до цивілізованих форм економічної інтеграції, як і раніше, є наявність достатніх і необхідних передумов соціально-економічного розвитку, а не тільки політичне прагнення до об’єднання як самоціль [11, c. 24-25].

Насамкінець зазначимо, що розробка і реалізація тієї чи іншої інтеграційної стратегії потребує відповідних соціально-політичних умов і настроїв не тільки політико-економічної еліти, а й широких верств населення. По-перше, важливо, щоб перед нацією постав новий привабливий спосіб життя із спільним очікуванням поліпшення в усіх сферах життя (особливо в економічній). Це дасть народу і політичним та фінансово-економічним елітам прихований сенс об’єднання їх поглядів та інтересів. По-друге, цей приспаний сенс єдності має бути розбуджений певним зовнішнім викликом, який вимагає нової і сильної відповіді. По-третє, на арену політичного й економічного життя має вийти нове покоління і розпочати нові політичні та економічні дії, спрямовані на інтеграцію. По-четверте, має сформуватись і поширитись нове мислення щодо міжнародних економічних та політичних відносин.

У демократичній Україні міжнародна інтеграція не може бути примусовою і має генеруватись і реалізовуватись у руслі загальнонаціональної ідеї.

Розділ 2. Європейська інтеграція на сучасному етапі

2.1. Основні пріоритети України щодо європейської інтеграції на сучасному етапі

В сучасному житті України євразійський і південний вектор її геополітики займають надзвичайно важливе, особливе місце. Дійсно, український народ має багато спільного з російським в галузі культури, історії, світобачення і на протязі тривалого часу був невід’ємною складовою частиною спільного величезного державного утворення. Сучасна Російська Федерація з геополітичної точки зору є “серцем світу” і налагодження з нею рівноправних, дружніх стосунків і взаємовигідного співробітництва залишається стратегічним зовнішньополітичним завданням України.

Відзначається, що спільність політичної історії об’єднує наші народи, та водночас дає підстави для протистояння у вирішенні окремих проблем.  Сучасна концепція, побудована на принципах рівноправності і цивілізованості, має допомогти на конструктивній основі вирішити всі спірні питання. Подальший розвиток і збагачення наших стосунків пролягає через успішне здійснення європейського геополітичного напряму. Більш того, через ці стосунки Україна може зробити внесок в європейський вектор Росії.

Після проголошення незалежності України в галузі українсько-російських відносин відбулися докорінні соціально-політичні зрушення, виникло дуже багато складних проблем, які вже вирішені чи мають бути вирішені.

Значно відрізнялися  характер і спрямованість стратегії України та Росії, їх моделі національної безпеки. Якщо для розвитку незалежної України одним із нагальних питань постало практичне забезпечення принципу багатовекторності її геополітики, то Росія орієнтувалася насамперед на збереження статусу великої держави, реінтеграції країн СНД. На взаємовідносини України та Росії впливають не лише об’єктивні, а й суб’єктивні фактори і насамперед розстановка сил в еліті суспільства.

Інша проблема мала геоекономічний характер і полягала в тому, що Україна майже цілком залежала від Росії в забезпеченні паливно-енергетичними ресурсами. Російська монополія на енергоносії посилювала залежність Києва від Москви, оскільки остання отримувала можливість не тільки економічного, але й політичного тиску на Україну та її державне керівництво.

Таким чином, аналіз українсько-російських взаємин в новому геополітичному просторі, зроблений дисертантом, показує що існує багато об’єктивних чинників, які всупереч всім ідеологічним нашаруванням зумовлюють необхідність всебічної активної співпраці двох сусідніх країн, спрямовують їх до створення нового геополітичного середовища на цивілізованих принципах рівності та взаємодопомоги[7, c. 346-347].

По-перше, це наша традиційна близькість до Росії в територіальному, економічному та історико-культурному плані, значний відсоток етнічних росіян серед населення України.

По-друге, при розробці сучасної геостратегії українсько-російських відносин, треба враховувати, що в соціально-політичних процесах дуже часто після рішучого прояву однієї тенденції розвитку, наприклад, відцентрового руху, може за принципом маятника тою чи іншою мірою проявитися “відкатна хвиля”, тобто протилежна, доцентрова тенденція.

По-третє, при визначенні сучасної геополітичної стратегії треба мати на увазі ще один об’єктивний чинник. Україна розташована на межі двох цивілізацій, між Сходом і Заходом, належить до них обох і ця обставина іноді буквально розриває наше суспільство, позбавляє його єдності та злагоди.

На сучасному етапі розвитку Української держави важливе значення набуває її співробітництво з країнами Співдружності Незалежних Держав. У контексті європейського вибору України особливо значний інтерес являє співробітництво з країнами європейської частини Співдружності та закавказьких країн, які прагнуть інтегруватися до Європи. Певну роль має відігравати і розвиток взаємовідносин з азійськими країнами СНД, які прагнуть налагодити плідні контакти з країнами Європи та інших регіонів.

Розробка і узагальнення процесів взаємовідносин України з країнами СНД дає можливість чіткіше визначити геополітичний простір, у якому перебуває Україна, виділити пріоритети її геостратегії щодо колишніх союзних республік, визначити, яким чином забезпечити свої національні інтереси в СНД, інтенсифікувати процес входження в Європу країн європейської частини Співдружності, закавказьких держав, сприяти налагодженню контактів азійських країн з європейськими.

Правовий аналіз внутрішнього євроінтеграційного розвитку та участь  в ній України має велике значення у зв’язку з підготовкою нашої держави до переговорів щодо нової угоди, яка визначить договірно-правові рамки подальших відносин з ЄС.

Зважаючи на те, що Україна – європейська країна, яка поділяє європейські цінності, укладення між Україною та ЄС угоди про асоціацію європейського типу є закономірним етапом інтеграції України до ЄС. Саме така угода закріпить правові основи визнання державами-членами ЄС нового статусу України, що не пов’язаний з приналежністю ані до пострадянського простору, ані до європейського сусідства.

Водночас, укладення між Україною та ЄС угоди про асоціацію європейського типу відповідає інтересам ЄС. Така угода сприятиме зміцненню стабільності на Європейському континенті, свідчитиме про поширення євроінтеграційних процесів на Східну Європу, посилить вплив ЄС у регіоні. Принциповим  моментом майбутньої угоди між Україною та ЄС має стати забезпечення на її основі сприятливих умов для внутрішнього євроінтеграційного розвитку України. Адже інтеграційна підготовка держави, її економічні, правові та інституційні реформи є закономірним шляхом до набуття повноправного членства в ЄС.

Тому в нову угоду між Україною та ЄС має бути закладений „еволюційний потенціал”, а саме: принцип поступової, послідовної та поступальної інтеграції України в політичний, економічний та правовий простір ЄС. “Еволюційний потенціал” нової угоди дасть змогу закріпити перспективи послідовного поглиблення економічної інтеграції України від зони вільної торгівлі до зростаючої участі у внутрішньому ринку ЄС (що охоплює свободу руху товарів, осіб, послуг та капіталу)[3, c. 12-14].

Поглиблення економічної інтеграції має доповнюватися посиленим співробітництвом між Україною та ЄС у соціально-економічній, правовій, гуманітарній та інших сферах, що становлять їх спільний інтерес.

Логічним кроком, який знаходить підтримку ЄС та його держав-членів, є включення до нової угоди між Україною та ЄС кількох нових блоків, які частково вже реалізуються у наших відносинах з ЄС. Це – співробітництво у галузі зовнішньої і безпекової політики, а також у сфері свободи, безпеки і правосуддя (сфера юстиції та внутрішніх справ).

Інтенсифікація інтеграційних процесів потребує правового забезпечення належної інституційної координації політики європейської інтеграції. Ключова роль інституцій у процесі європейської інтеграції була чітко виявлена при вступі десяти нових держав-членів до ЄС у 2004 р.

Оцінка інституційної та адміністративної спроможності в Україні дає підстави стверджувати про необхідність підвищення ефективності координаційної структури та забезпечення її політичною підтримкою найвищого рівня. Потребують удосконалення процедури та інституційний механізм адаптації українського законодавства до законодавства ЄС.  Адаптація законодавства України до acquis communautaire має розглядатися не лише як виконання відповідного міжнародного зобов’язання, але й як невід’ємна складова правової реформи, що відбувається в процесі глобальної економічної та політичної трансформації українського суспільства.

Досвід нових держав-членів ЄС свідчить, що успішність адаптації національного законодавства до acquis communautaire зумовлена застосуванням процедури “скринінгу”, що включає в себе взаємний експертний аналіз права ЄС, наслідком чого є глибокий аналіз схожостей та розбіжностей між національним законодавством та законодавством ЄС.

Процедура „скринінгу” застосовується у країнах-кандидатах на вступ до ЄС, які користуються можливостями технічної підтримки, що здійснюється „Бюро технічної допомоги та обміну інформацією (TAIEX). Зазначена інституція є спеціалізованою структурою ЄК, яка фінансується за рахунок коштів програми PHARE. Вона забезпечує надання технічної допомоги з широкого кола питань законодавчої бази ЄС для державних структур всіх рівнів, а також представникам неурядових та бізнесових структур.

Впровадження процедури “скринінгу” у процес адаптації українського законодавства до основних елементів acquis внутрішнього ринку ЄС дозволить розраховувати на більш глибоку економічну інтеграцію до ЄС, зокрема, одержання частки на внутрішньому ринку ЄС та є необхідним інструментом набуття повноправного членства України в ЄС[2, c. 47-48].

Не менш важливий аспект процесу адаптації – її інституційний механізм. На сьогодні практично весь комплекс питань, пов’язаних з адаптацією законодавства, покладено на Міністерство юстиції України. Зокрема, безпосередньо питаннями адаптації  національного законодавства Чеської Республіки до правових норм ЄС опікувалося та продовжує опікуватися спеціально створене в апараті уряду управління (Управління  сумісності з правом ЄС). Воно відслідковує розвиток нормативної бази Євросоюзу, доводить до відома міністерств і відомств необхідну інформацію, координує та узагальнює процес підготовки проектів нормативно-правових актів та інших документів уряду, перевіряє їх на відповідність правовим нормам ЄС. Важливу практичну роль в ході уніфікації нормативних актів Чеської Республіки з правом ЄС відіграють також відповідні управління та відділи, створені у міністерствах і відомствах. Окреме місце в інституційному механізмі адаптації законодавства посідає рада уряду з питань законодавства (до її складу входять представники низки державних правничих інституцій, провідні вчені у різних галузях права, відомі юристи-практики), котра виконує консультативні функції.

У такий спосіб доцільно було б, залишаючи за Мін’юстом функції уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері адаптації законодавства, створити окремі відділи з гармонізації законодавства в структурі управлінь з європейської інтеграції у кожному міністерстві. Новостворені відділи відповідали б за перевірку, в межах власної компетенції, відповідності проектів нормативно-правових актів праву ЄС. Не менш важливим у процесі адаптації законодавств України до законодавства ЄС є досвід практикуючих юристів та теоретичні напрацювання провідних вчених.

На сучасному етапі процес інтеграції України в ЄС потребує широкого залучення підприємницьких та профспілкових організацій, соціальних груп та інших неурядових організацій у процес реалізації євроінтеграційної стратегії. Адже консультації із зацікавленими сторонами суспільства є невід’ємною частиною європейської інтеграції. Слід звернути увагу на практику запозичення держав-членів та інституцій ЄС, які використовували білі та зелені книги для врахування позицій  представницьких організацій та уникнення критики і занепокоєння щодо прийняття того чи іншого рішення. Для широкого залучення громадськості та організацій у процес реалізації євроінтеграційної стратегії України необхідно забезпечити правові основи заснування (як на державному, так і на місцевому рівнях) форумів з питань європейської інтеграції[5, c. 29-30].

2.2. Базові сфери співробітництва у відносинах України та Європейського Союзу

Відносини між Європейським Союзом та Україною головним чином ґрунтуються на Угоді про партнерство і співробітництво (УПС), яка набула чинності в березні 1998 року. УПС підкреслює повагу до основних спільних цінностей як основи для співробітництва, забезпечує відповідні рамки для політичного діалогу, запроваджує основні спільні цілі на основі гармонійних економічних відносин, сталого розвитку, співробітництва в ряді галузей та підтримки зусиль України в напрямку демократії, а також створення інституційної мережі для досягнення цих цілей.

Енергетика. Цей напрямок охоплюватиме реформу енергетичного сектору, включаючи приватизацію енергогенеруючого та розподільчого сектору та реформу вугільного сектору, продовження співробітництва у сфері відновлювальної енергетики та енергоефективності; інфраструктура транспортування енергоресурсів, особливо транзит газу; ядерна безпека і пов’язані з цим питання, включаючи закриття ЧАЕС та допомогу ЄС та країн Великої сімки у цьому секторі.

Торгівля та інвестиції. Сторони концентруватимуть роботу на заходах, метою яких є прискорення переговорного процесу щодо вступу України у СОТ, включаючи прийняття та впровадження міжнародних стандартів і технічного регулювання, посилення захисту прав інтелектуальної власності відповідно до правил УПС та СОТ. Маючи на увазі зазначене та з метою сприяння загальному інвестиційному клімату, сторони продовжуватимуть докладати зусиль задля вирішення проблемних питань у торгівлі та у сфері інвестицій.

Юстиція і внутрішні справи. Співробітництво концентруватиметься на впровадженні Плану дій ЄС, прийнятого Радою та затвердженого Україною. Це включатиме підготовку схеми, впровадження моніторингу, оцінки та визначення щорічних пріоритетних напрямків. Пріоритетними напрямками діяльності у сфері юстиції та внутрішніх справ є переговори щодо угоди про реадмісію, посилення менеджменту кордонів, включаючи розвиток прикордонної інфраструктури, питання міграції, судової реформи, верховенства права, боротьби з організованою злочинністю у всіх її формах, а також боротьби з тероризмом. Сторони також обговорюватимуть проблеми розширення ЄС, включаючи питання віз.

Наближення законодавства України до норм і стандартів ЄС є ключовою метою і буде відображеною у технічній допомозі ЄС.

Охорона навколишнього середовища. На додаток до співробітництва у сфері ядерної безпеки сторони мають намір концентрувати роботу насамперед на впровадженні Кіотського протоколу. Співробітництво також включатиме проблеми, пов’язані з погіршенням екологічної ситуації на Дунаї та на Чорному морі, у тому числі очищення стічних вод.

Співробітництво у транспортній сфері включатиме подальшу інтеграцію української транспортної інфраструктури, зокрема портів, до європейської транспортної мережі в рамках пан’європейських транспортних коридорів, Чорноморського Пан’європейського транспортного простору ПЕТРА та ТРАСЕКА.

З метою належного вирішення всіх питань у пріоритетних сферах співробітництва та з огляду на розширення ЄС особлива важливість надаватиметься посиленню регіонального та транскордонного співробітництва.

ЄС є найбільшим донором України. За останні 10 років загальна допомога з боку ЄС становить 1,072 млрд. євро. Ця сума включає технічну допомогу через програму ТASIC, макрофінансову допомогу та гуманітарну допомогу) [12, c. 34-35].

2.3. Членство в Європейському Союзі як стратегічна мета України

Стратегія щодо європейської інтеграції визначає основні напрями інтеграційного процесу України щодо ЄС, такі як:

• адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини;
• економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС (через синхронізоване відкриття ринків ЄС та України, надання на засадах взаємності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на ринках ЄС, запровадження спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників);
• інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки;
• політична консолідація та зміцнення демократії;
• адаптація соціальної політики до стандартів ЄС;
• культурно-освітня і науково-технічна інтеграція;
• регіональна інтеграція Україна;
• галузева співпраця;
• співробітництво у галузі охорони довкілля.

В умовах нинішньої зовнішньополітичної ситуації мета України – передусім економічне співробітництво з Європейським Союзом, яке необхідно ефективно та швидко розвивати. У зв’язку з цим ефективними й результативними стали відносини України з Європейською асоціацією вільної торгівлі. Нагадаємо, ЄАВТ є зоною вільної торгівлі, що об’єднує митні території чотирьох європейських країн, котрі не вступили до Європейського Союзу, зокрема, Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швейцарської Конфедерації. Зона вільної торгівлі забезпечує країнам-членам режим вільної торгівлі товарами та послугами, а також гарантує вільний рух капіталів і фізичних осіб. Сьогодні з ЄАВТ співпрацює багато держав Центральної і Східної Європи та Середземномор’я. Починаючи з 1992 року свої відносини з ЄАВТ формалізувало понад 20 країн. Угоду про вільну торгівлю з ЄАВТ уклали Болгарія, Польща, Угорщина, Чехія, Латвія, що сприяє постійному зростанню обсягів взаємної зовнішньої торгівлі. Протягом останнього десятиріччя ЄАВТ створила розгалужену мережу угод про вільну торгівлю з країнами Центральної та Східної Європи, басейну Середземного моря, Азії, Північної та Південної Америки, Близького Сходу, Африки. Це співробітництво реалізується на двох рівнях.

Перший передбачає укладення двосторонніх угод про вільну торгівлю. ЄАВТ уклала угоди про вільну торгівлю з Чилі, Канадою, Хорватією, Ізраїлем, Йорданією, Ліваном, Македонією, Мексикою, Єгиптом, Марокко, Палестинською Автономією, Румунією, Сінгапуром, Тунісом, Колумбією, Туреччиною, Південною Кореєю та Південно-Африканським митним союзом (ПАМС), який об’єднує 5 південноафриканських країн (Ботсвану, Лесото, Намібію, Південно-Африканську Республіку та Свазіленд).

Другий рівень співробітництва передбачає укладення ЄАВТ спільних декларацій про співробітництво. Такі декларації ЄАВТ уклала з Україною, Албанією, Алжиром, Сербією та Чорногорією, Перу й Торговельно-економічним союзом країн Латинської Америки (МЕРКОСУР) та Організацією співробітництва країн Перської затоки [8, c. 19].

Стратегічною метою діяльності ЄАВТ залишається лібералізація торгівлі з її найважливішими торговельними партнерами шляхом укладення угод про вільну торгівлю та розвитку співпраці в рамках СОТ. Метою укладення таких угод є створення для суб’єктів підприємницької діяльності країн-членів ЄАВТ сприятливих умов доступу до ринків країн цього регіону.

Основною міжнародною організацією, в якій Україна бажає набути членства, є Європейський Союз. Зазвичай при розгляді країни–претендента на членство в ЄС Європейська комісія, крім інформації, наданої самою державою, вивчає також документи інших міжнародних організацій, передусім Ради Європи, котра є визнаним авторитетом зі встановлення контролю за дотриманням стандартів у сфері демократії, верховенства права та прав людини. Саме запровадження стандартів Ради Європи у сфері демократії, верховенства права і прав людини слід розглядати як головний політичний пріоритет держави та ключовий механізм досягнення відповідності України передусім політичним критеріям членства в Євросоюзі.

Молоді демократії мають широко застосовувати механізми наближення правової системи до європейських норм і стандартів. Отже, вся історія участі України в різних міжнародних організаціях є сталим правовим процесом. Уряди змінювали один одного, змінювалися національні та міжнародні умови їхнього функціонування, змінювалися їхні інтереси у відносинах зі згаданими організаціями, але сама участь не припинялася. Це дало змогу Україні в цілому налагодити механізм участі в цих об’єднаннях.

На нашу думку, повноцінна участь України в міжнародних організаціях сприяє розв’язанню проблем внутрішнього розвитку. Це розширює та поглиблює міждержавне спілкування, допомагає просуванню національних інтересів в інших країнах і водночас досягненню цілей міжнародної спільноти.

Розділ 3. Перспективи розвитку аспектів зовнішньоекономічної політики України в умовах глобалізації

3.1. Україна в глобальному торговельному та інвестиційному середовищі

Перед Урядом і підприємницьким середовищем постає актуальне завдання забезпечення збалансованого розвитку внутрішнього ринку з одночасним збереженням позицій на зовнішньому, з використанням адекватних інструментів державного регулювання щодо запобігання негативному впливу сучасних викликів і загроз у сфері міжнародної торгівлі та руху капіталів (з урахуванням нестійкої кон’юнктури зовнішнього ринку в цілому, зростання платоспроможного попиту на внутрішньому ринку, набуття Україною повноцінного членства в ЄС).

За нашими оцінками, на міжнародну економічну ситуацію та стан справ в Україні в найближчій перспективі найбільше впливатимуть такі глобальні виклики: уповільнення темпів зростання світової економіки і, відповідно, скорочення попиту передусім у розвинутих країнах — торгових партнерах; подальше коливання курсу долара у відношенні до провідних валют світу; коливання цін на основні біржові енергетичні та продовольчі товари; поширення інфляційних процесів; глобальні дисбаланси — колосальні дефіцити та активне сальдо рахунку поточних операцій.

Слід підкреслити, що для України, з огляду на погіршення рахунку поточних операцій в умовах стрімкого збільшення припливу приватного капіталу, передусім у фінансовий сектор, актуалізується загроза одномоментного виведення «гарячих» грошей. Обґрунтуємо це за допомогою таких даних.

У Доповіді секретаріату ЮНКТАД як застереження було зазначено, що група країн, яка найбільш підпадає під відплив капіталу і фінансовий стрес, належить до Центральної і Східної Європи та СНД. У цьому регіоні 21 з 25 країн за останні 10 років мали порівняно високий і стійкий дефіцит приблизно 5-6% ВВП.

Аналогічну занепокоєність щодо зростаючих зовнішніх дисбалансів та «перегріву» економік країн Балтії та Південно-Східної Європи висловлюють і експерти МВФ, які вважають, що в останні роки бум кредитування стимулював приватний внутрішній попит і призвів до підвищення темпів інфляції та зовнішнього дефіциту 5. При цьому значна частка кредитних коштів отримувалася від іноземних материнських банків і направлялась у сектор нерухомості. Відповідно, підвищувалася уразливість національних економік. Більш стійкою до викликів зовнішнього середовища є ситуація в тих країнах регіону, де іноземний капітал надходив до експорто-орієнтованих галузей національних економік, оскільки подальше нарощування експорту товарів сприяло зменшенню дефіциту за рахунками поточних операцій [14, c. 35].

Сьогодні в Україні зовнішньоекономічні зв’язки розвиваються за несприятливим сценарієм — стрімко збільшується дефіцит за рахунками поточних операцій унаслідок значніших темпів нарощування імпорту, а іноземний капітал направляється переважно у фінансовий сектор і нерухомість. Так, чистий приплив ПІІ в економіку України у 2007 р. в 1,6 раза перевищив рівень попереднього року і становив 9,2 млрд. дол. (6,6% від ВВП), що є найвищим показником за всю історію складання платіжного балансу України. Найбільш привабливим для іноземних капіталовкладень залишався фінансовий сектор, куди було направлено 37,9% від загальної суми надходжень, що пояснюється переважно купівлею нерезидентами українських банків та інших фінансових установ. Відбувся значний приріст інвестицій у будівництві (в 1,9 раза) та операціях з нерухомим майном (у 2,5 раза). Відповідно, на кінець 2007 р. найбільший обсяг ПІІ зосереджено у сфері фінансової діяльності (22,8% від загального обсягу), у металургійній промисловості (19,8%), оптовій та роздрібній торгівлі (8,8%), операціях з нерухомим майном (8,6%), будівництві (5,5%), харчовій промисловості (5,3%), добувній, хімічній, нафтохімічній промисловості та машинобудуванні (по 3,6%).

У цьому зв’язку досвід України та інших постсоціалістичних країн говорить про неефективність як надмірної лібералізації торгівлі, так і зловживання адмініструванням та протекціоністськими заходами. Надмірна лібералізація і відкритість внутрішнього ринку в умовах збільшення платоспроможного попиту відкривають широкі можливості для експансії імпорту, відбувається погіршення конкурентних, головним чином цінових, переваг національного виробника. Слабка інноваційна активність підприємців не дозволяє у стислі строки надати продукції українського виробництва технологічних переваг.

Сьогодні успіху експортної політики України загрожують внутрішні структурні проблеми, які пригнічують розвиток експортного потенціалу країни, заважають зростанню міжнародної конкурентоспроможності. Про це свідчать результати критичного аналізу та систематизації рейтингових оцінок України, опублікованих міжнародними інституціями у 2007-2008 pp.

Одним з традиційних є рейтинг глобалізації (Globalization Index (GI)), який щорічно складається журналом «Foreign Policy»8. У 2007 р. в рейтингу врахову-валися дані за 2005 р. щодо 72 країн світу (у 2006 р. — 62), в яких зосереджено 88% населення планети і понад 97% світової економіки, тобто рейтинг досить вірогідно відображає позиції включених до нього країн.

Відомо, що при складанні рейтингу враховуються 4 основних параметри: економічна інтеграція (обсяг міжнародної торгівлі, міжнародних інвестицій та різних платежів, що перетинають кордони); персональні контакти (міжнародні поїздки і туризм, обсяги міжнародних телефонних переговорів, поштових відправлень і переказів тощо); технологія (кількість користувачів мережі Інтернет, число безпечних інтернет-серверів тощо); залучення до міжнародної політики (членство в міжнародних організаціях, кількість посольств тощо).

Автори рейтингу звертають увагу на те, що найбільш глобалізовані країни є переважно невеликими за розміром і чисельністю населення. Так, до десятки найбільш глобалізованих країн увійшли Сінгапур, Гонконг, Нідерланди, Швейцарія, Ірландія, Данія, США, Канада, Йорданія та Естонія. При цьому останні дві країни вперше враховувались укладачами рейтингу. До десятки найменш глобалізованих країн віднесені (наводяться за місцем з кінця): Іран, Індія, Алжир, Індонезія, Венесуела, Бразилія, Китай, Туреччина, Бангладеш і Пакистан. Україна посіла 42-гу позицію.

Наведемо характеристику позиції України за значеннями окремих показників. За розмірами ВВП Україна посіла 52-ге місце, що є нижчим на 10 пунктів, ніж місце в загальному рейтингу. Вищими, ніж місце в рейтингу, є позиції України за показниками економічної інтеграції: ПІІ (приплив і відплив) як частка у ВВП -17-те місце з величиною показника 9,39%; обсяги зовнішньої торгівлі (за методологією платіжного балансу) як частка у ВВП — 21-ше місце з величиною показника 102,4%. Для порівняння: у співвідношенні ПІІ та ВВП найвищій показник мають Гонконг, Китай (38,51%), найнижчий — Іран (0,06%), найвищий показник щодо співвідношення зовнішньої торгівлі та ВВП має Сінгапур (456%), найнижчий -Алжир (11,1%).

Аналізуючи показники економічної інтеграції для країн з найбільшими розмірами ВВП слід зазначити, що США та Японія входять до кола економік, що замикають рейтинги співвідношення ПІІ та ВВП (відповідно, 69-те і 66-те місця з величиною 0,90% та 1,07%) і співвідношення зовнішня торгівля та ВВП (відповідно, 71-ше і 69-те місця з величиною 26,2% і 28,2%). Наступними за розмірами ВВП є економіки Німеччини та Китаю, хоча вони й належать до різних груп за рівнем розвитку, проте демонструють близькі значення показників економічної інтеграції: у співвідношенні ПІІ та ВВП (відповідно, 50-те і 35-те місця з величиною 2,80% і 3,73%), у співвідношенні зовнішня торгівля та ВВП (відповідно, 36-те і 44-те місця з величиною 76,4% і 69%) [17, c. 42].

3.2. Зовнішньоторговельні відносини України в умовах посилення інтеграційних зв’язків

Зовнішня торгівля — перша і традиційна форма міжнародного економічного співробітництва, яка у більшості країн за вартісним обсягом обороту займає провідне місце серед інших форм співробітництва.

На зовнішньоторговельну складову глобалізаційних процесів активно впливають чинники, пов’язані з самою суттю сучасного процесу глобалізації.

Це, насамперед, загострення міжнародної конкуренції, пов’язане з наближенням країн одна до одної внаслідок динамізму сучасного мобільного зв’язку, відносного здешевлення транспортних засобів та розвитку транснаціональних корпорацій, які завдяки кооперуванню дали істотний поштовх міжнародним зв’язкам.

Глобалізація посилила вимоги до якості та конкурентоздатності продукції, що виробляється та експортується. Цьому ж сприяють впровадження технологічних новацій, поява нових сучасних форм розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, які ще вчора не мали місця.

Глобалізація, з її прагненням до зближення й уніфікації форм господарського управління, існуючих в окремих країнах, вдосконалила і самі методи протекціонізму, що проводилися національними державами. Останні все більше повинні зважувати на те, що форми і методи прихованого протекціонізму (а не лише явного, як це було в попередній період) зараз наштовхуються на опір держав-партнерів. За цих умов кожна держава повинна значною мірою враховувати не лише власні інтереси, а й інтереси своїх торгових партнерів, що обмежує маневр вітчизняних товаровиробників.

Зростаюча роль міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій, що може створити потенційну загрозу для повноцінного виконання державою управління, не може не накладати відбиток на процес державного регулювання зовнішньоторговельних відносин.

Зміцнення торговельно-економічних зв’язків засноване на використанні сучасних технологій, зарубіжних інвестицій, управлінського досвіду, створенні потужного експортного потенціалу, для чого глобалізація відкриває значні можливості [13, c. 54].

Відкритість економіки, а водночас і її вразливість перед загрозами глобальної інтернаціоналізації ставить питання про те, що найбільш оптимальним заходом зведення до мінімуму негативних наслідків глобалізації і, навпаки — одержання від неї зиску є посиленням регіональної інтеграції із зацікавленими країнами. Доцільність цього демонструє досвід діяльності ЄС: посилення взаємозалежності національних економік в умовах міжнародного поділу праці на засадах спеціалізації і виробничого кооперування, розвиток торговельних відносин і посилення у їх структурі частки продукції внутрікоопераційного обігу призводить до одержання економічних вигод при блокуванні негативних наслідків. Тому, визначаючи конфліктність факторів, що впливають на формування національної безпеки окремих країн, слід враховувати баланс інтересів Усіх рівнів системи світового господарства. Лише такий комплексний підхід до виявлення позитивних і негативних наслідків розвитку зовнішньоторговельних відносин у контексті національної економічної безпеки, що враховує й інтереси інших країн, може досягти формування єдиного простору.

Використання можливостей цієї зовнішньоторговельної форми співробітництва, насамперед, залежить від того, чи прийнято вважати господарську систему тієї чи іншої країни системою з відкритою економікою. Основними критеріями такої системи є:

—         можливість виходу суб’єктів господарювання на зовнішні ринки та співробітництво із закордонними партнерами;

—         макроекономічна стабільність, що проявляється у стабільності державних фінансів, цін та балансу зовнішніх розрахунків;

—         мінімальні обмеження з боку держави;

—         достатньо високий ступінь інтернаціоналізації ВВП;

—         участь у міжнародній виробничій кооперації;

—         достатня ємність внутрішнього ринку;

—         конкурентоздатність суб’єктів господарювання на зовнішньому ринку

—         відсутність суттєвих бар’єрів, що обмежують вступ до ринку в процесі створення нових фірм;

—         наявність розвинутої ринкової інфраструктури;

—         лібералізація цін та міжнародної торгівлі, що здатні значно прискорити процес формування глобальної системи;

—         лібералізація інших форм зовнішньоекономічної діяльності, особливо лібералізація діяльності фінансових ринків;

—         погодження з установчими засадами та скерованість діяльності національних органів згідно норм і правил світових економічних і фінансових організацій (МВФ, Світовий банк);

—         наявність політичних критеріїв стабільності, що забезпечують додержання верховенства закону, прав людини, демократичний устрій суспільства;

—         ступінь адаптації до вимог Світової організації торгівлі (СОТ) і наближення національного законодавства до стандартів СОТ.  .

Ці критерії принципово відповідають вимогам, до країн-членів ЄС, сформульованих у 1992 р. у Маастрихті. Маастрихтські критерії конвергенції країн ЄС передбачають:

—         додержання стабільності цін. Середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5%;

—         бездефіцитність бюджету: сума внутрішнього боргу не повинна перевищувати 60% ВНП, а зовнішнього — 30%;

—         збалансованість процентних ставок: їх середній річний рівень не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із кращими показниками і в цілому не може бути вищий за 20%;

—         стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС [ 1, 39]. Критерії ГАТТ-СОТ служать певним еталоном для всіх країн не лише для здійснення оптимальних умов зовнішньої торгівлі, але й у більш широкому розумінні стають орієнтиром для країн у забезпеченні макроекономічної стабілізації, розвитку грошово-кредитних та валютних відносин.

Глобалізаційні процеси, що розгортаються у світі, накладають свій відбиток як на саму суть макроекономічних заходів процесу зовнішньої торгівлі, так і на специфіку власне галузевих, зовнішньоекономічних інструментів регулювання.

Україні доцільно вивчати досвід інших країн у поєднанні як прямого стимулювання експорту шляхом пільгового оподаткування з непрямими методами стимулювання — інформаційним та правовим забезпеченням, більш широким використанням квот, ліцензій, антидемпінгових та компенсаційних мит. Враховуючи роль і значення у світі сучасних ТНК та їх внутрішньо-коопераційного співробітництва, доцільно й Україні застосовувати заходи стимулювання коопераційних зв’язків, науково-технічного обміну. Майбутній вступ до СОТ обумовлює і потребу переглянути ті прямі й непрямі форми підтримки експорту, що суперечать нормам, правилами цієї організації.

Особливого значення для України набуває потреба вдосконалення зовсім не розвиненої раніше форми співробітництва, а саме створення дійової системи захисту прав інтелектуальної власності, що стає умовою як експорту продукції високотехнологічних галузей, так і залучення іноземного капіталу, насамперед, саме в ці галузі.

Чітко визначений Україною магістральний напрямок вступу до СОТ, що вже зараз фактично став безальтернативним і поставленим на практичну площину для здійснення в найближчий час, враховуючи вже відомі позитиви та негативи цього вступу, дозволить повніше використати потенційні можливості нашої держави. Він сприятиме раціональному використанню досвідченого кадрового потенціалу, стимулюватиме підвищення ефективності виробництва та збільшення конкурентоздатності вироблюваної продукції, та, кінець-кінцем, досягненню тих соціально-економічних орієнтирів розвитку, що визначені на найближчий та перспективний час [4, c. 44-46].

Важливим напрямом економічної лібералізації є сприяння розвиткові підприємництва. Слід ввести повідомчий принцип відкриття власного підприємства, що не передбачає отримання жодних дозволів. Підприємця не повинні смикати ані пожежна інспекція, ані санепідемстанція, ані будь-які інші контрольні установи. Нехай люди самі працюють, відкривають свої рундуки, булочні, закусочні, пожежні майстерні, санепідемстанційні служби, і самі заробляють гроші. Нехай вчаться власноручно їх заробляти, а не здирати з тих, хто вже вміє працювати.

Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності бачиться наступним чином: відкриваються повністю всі кордони на Захід; водночас зміцнюється східний кордон ( щоб не потрапляли до нас емігранти з Азії та інших нерозвинених держав ); дозволяється ввозити і вивозити ті товари, які учасники зовнішньоекономічної діяльності вважають за потрібне.

Загалом, слід відзначити, що інтенсифікація лібералізації міжнародної торгівлі наприкінці ХХ сторіччя не створила рівних умов для різних країн. Для країн з менш розвиненими ринковими економіками в новій глобальній торговельній системі залишаються значні перешкоди для реалізації переваг вільної торгівлі, що насамперед визначається їхньою інституціональною недорозвиненістю, відсутністю належного фінансового та кадрового забезпечення. При цьому фактично зберігається значна асиметрія в реальних (а не формально задекларованих) можливостях доступу на зарубіжні ринки, товарів і послуг. Ця асиметрія має тенденцію до збільшення в умовах зменшення ролі відносно простих (тарифних) форм протекціонізму і відносного збільшення значення більш складних і часто прихованих форм нетарифного протекціонізму. Останні дуже широко застосовуються розвиненими країнами у формі:

— різного роду стандартів, технічних правил, санітарних і фітосанітарних вимог, в тому числі міжнародних, у формуванні яких превалююча роль належить найбільш розвиненим країнам;

— використання антидемпінгових механізмів на основі досить недосконалих методик визначення випадків демпінгу, що створюють простір для довільних рішень;

— обмежувальної ділової практики ТНК, які навіть у формально лібералізований торговельній системі мають можливості не допускати не бажаних для них учасників на найбільш динамічні ринки в сучасних секторах економіки, не кажучи вже про формування замкнених систем внутрішньокорпораційного обігу товарів і послуг;

— використання прихованих механізмів політичного сприяння власним компаніям з боку урядів найбільш розвинених країн і просування їх товарів і послуг на найбільш перспективні зовнішні ринки.

Разом з тим існують питання, які мають критично важливе значення для перспектив розвитку України і щодо яких мають бути забезпечені базові національні інтереси в процесі лібералізації зовнішньої торгівлі та прийняття міжнародних норм регулювання. До них насамперед належать:

– забезпечення тимчасового захисту на період структурної перебудови аграрного сектора, окремих виробництв переробної промисловості, що мають потенціал міжнародної конкурентоспроможності, але потребують модернізації (авіабудівна промисловість, суднобудівна галузь, наукомісткі галузі);

– можливість тимчасово підтримувати за рахунок відповідних державних дотацій (прямих бюджетних асигнувань) розвитку високотехнологічних виробництв, насамперед через стимулювання приватних інвестицій;

– встановлення ретельно продуманого режиму щодо доступу зарубіжних компаній на стратегічно важливі, з точки зору національної безпеки, ринки послуг – у банківський сектор, сектор страхування, сектор послуг зв’язку, інформаційних технологій;

– можливості збереження та запровадження нових пільгових режимів у зв’язку з преференційними режимами в рамках відносин з країнами СНД, особливо стосовно режимів обміну по кооперованих поставках та товарами, що належать до так званого критичного імпорту.

Реалізація зазначених принципів має гарантувати баланс між національними та глобальними началами в стратегії інтеграції України в світову економіку ХХІ сторіччя.

Висновки

Отже, глобально-інтеграційний ресурс в умовах реалізації моделі, направленої на становлення економіки знань, є ключовим. Відкритість економіки на сучасному етапі виступає не результуючим показником, а передумовою успішного розвитку. Формування національної економічної моделі України має базуватись на глобальному економічному мисленні, яке передбачає зміцнення національної самодостатності за рахунок конкурентоспроможного включення України в глобальне світове господарство. Реалізація такого мислення як імперативу при розробленні економічної політики матиме своїм наслідком реалізацію глобальної економічної функції держави. При реалізації цієї функції необхідним є вирішення таких завдань, як створення центру глобального прогнозування та національного планування та опанування українською незалежною державою нової моделі економічного розвитку, яка складається з багатьох компонентів.

Узагальнивши світовий досвід, розглянуто варіанти інтеграційних моделей, котрі уособлюють сучасні реалії міжнародної інтеграції та з’ясовано, що кожне з об’єднань має власний шлях розвитку або об’єднує декілька різновидів інтеграційних моделей. Всі моделі міжнародної економічної інтеграції реалізуються завдяки інституціональному та функціональному методам здійснення інтеграційних проектів, котрі поєднуються в рамках кожного такого регіонального утвору. Досліджено розвиток глобалізації та регіоналізації, які є двома взаємозалежними процесами. Охоплюючи весь світ, глобалізація по-різному проявляється в регіональних сегментах світового господарства.

Вивчення сучасних тенденцій розвитку міжнародної інтеграції дозволяє стверджувати, що окрім суто економічних передумов та цілей необхідно зважати на історико-культурні, політичні, ціннісні аспекти міжнародних економічних відносин.

Встановлено, що в сучасних міжнародних відносинах до інтеграції спонукають три мотиви — політичний, економічний та ціннісно-цивілізаційний. Крім економічних та політичних інтеграційних спонук важливого значення набувають ціннісні мотивації. Якщо регіональна інтеграція відбувається на основі ціннісної спорідненості, то вона являє собою органічне об’єднання, в результаті якого виникають регіональні цивілізаційні спільноти та в них витворюється спільна регіональна ідентичність.

Отримання Україною статусу країни з ринковою економікою є свідченням того, що країна пройшла початковий етап становлення ринкового саморегулювання. Зміни в системі державного управління спрямовані на вдосконалення моделі економічного розвитку України, набуття нею характеристик глобальної економіки знань. Наразі розпочинається наступний етап стратегічних реформ, які повинні в період формування нової економічної системи вивести Україну на високий рівень конкурентоспроможного економічного розвитку.

Список використаної літератури

1. Айзінг Р. Європеїзація та інтеграція. Концепти дослідження// Європейська інтеграція/Уклад. М.Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія, 2007. – С.255-274.
2. Антонюк Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізми реалізації — [Текст]– К. КНЕУ, 2004. –275 с.
3. Білорус О. Глобальний конкурентний простір [Текст]– К.: КНЕУ, 2007. – 677 с.
4. Бусыгина И. Асимметричная интеграция в Евросоюзе//Международные процессы. – 2007. – Том 5. Номер 3(15)// http://www.intertrends.ru/fifteen/002.htm
5. Власов В. Глобализационное влияние – стартегическая основа развития международной торговли // Экономика Украины. – 2008. — №4. – С. 63-72.
6. Глобальна економіка: Навч. Посіб. / Т.В. Кальченко. [Текст]. – К.: КНЕУ, 2009. – 364 с.
7. Економічні проблеми ХХІ століття: міжнародний та український виміри / За ред. С.І. Юрія, Є.В. Савельєва. [Текст]– – К.: Знання, 2007. – 595 с.
8. Лебедева М. Международное сотрудничество и процессы интеграции// Международные отношения: социологические подходы.- М., 1998.
9. Лук’яненко Д.Г. Глобальна економічна інтеграція. [Текст]- К.: ТОВ «Національний підручник», 2008. – 220 с.
10. Новицкий В. Регулятивные стратегии открытых экономических систем и глобальная конкуренция за ресурсы // Экономика Украины. – 2007.-№7.–С. 4-14.
11. Пахомов С.Ю. Глобальна конкуренція: нові явища, тенденції та чинники розвитку: Монографія. [Текст]– К. КНЕУ, 2008. – 223 с.
12. Помян К. Європа та її нації/ Пер. з франц. Я.Кравця.- Львів: Каменяр, 2003
13. Поручник А.М. Національний інтерес України: економічна самодостатність у глобальному вимірі: Монографія. [Текст]– К. КНЕУ, 2008. – 352 с.
14. Проді Романо. Задум об’єднаної Європи/ Пер. з італ. К.Тищенка.- К.: К.І.С., 2002.
15. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади. Навч. посібник/ За ред. Я.Й. Малика, М.З.Мальського.- Львів, 2000.
16. Стрежнева М. Интеграция и вовлечение как инструменты глобального управления// Международные процессы. Том 3, № 1(7). Январь-апрель 2005.
17. Філіпенко А.С. Глобальні форми економічного розвитку історія і сучасність. [Текст]– К.: Знання, 2007. – 670 с.
18. Чужиков В.І. Глобальна регіоналістика: історія та сучасна методологія: Монографія. [Текст]. – К.: КНЕУ, 2008. – 272 с.
19. Чухно А.А. Твори: у 3 т. / НАН України, КНУ ім. Т. Шевченка, НДІ при Мінфіні України. [Текст]. – К., 2006 – Т.2. Інформаційна постіндустріальна економіка: теорія і практика.– 2006. – 512 с.
20. Швиданенко О.А. Глобальна конкурентоспроможність: теоретичні та прикладні аспекти — [Текст]– К. КНЕУ, 2007. –312 с.
21. Шнипко О.С. Інноваційний дефолт України: економіко-технологічний контекст: Монографія. — [Текст]– К.: Генеза, 2009. –248 с.
22. Шостак Л. Бадрак А. Открытая экономика: перспективы позиционирования Украины в мировой хозяйственной системе // Экономика Украины. – 2009. — №7. – С. 38-48.
23. Шуман Р. За Европу. -М.:Московская школа политических исследований, 2002
24. Яковюк І., Трагнюк Л., Меделяєв В. Азбука європейської інтеграції. Харків: «Апекс+», 2006.– 168 с.