Вступ.

1. Дохристиянські та християнські дошлюбні звичаї.

2. Передвесільна обрядовість. Сватання, оглядини, заручини.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Український народ протягом століть виробив сталу традицію звеличення шлюбу, сім'ї, домашнього вогнища.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин. Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Починалося весілля сватанням, коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.

Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручинах до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.

1. Дохристиянські та християнські дошлюбні звичаї

Бажаним святом у кожному домі, де є дівчина на виданні, є весілля. Українське слово „весілля" пов'язане із давньоруським словом „радість" — веселитися, радіти. Це народний урочистий обряд, що супроводжується співами, музикою, танцями. У ньому втілилися і споконвічна народна мораль та етика, і „Звичаєве право", і світоглядні уявлення українців.

Найдавніші відомості проте, як укладався шлюб у наших предків, які були стосунки між членами родини і невістками, знаходимо в „Повісті врем'янихліт", де літописець Нестор пише: "… поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірні, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. 1 снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. 1 шлюбні обичаї мають: не ходить жених по невісту, а приводить п ввечері, наступного дня приносять, що за неї дадуть".

Автор Густинського літопису зазначає, що богом шлюбу і роду у давніх слов'ян був Ладо, якому молилися, приносили треби, щоб шлюб був міцний і добрий: „Богь пекельний, сего вірили быти богомъ женитвы, веселія, утішенія і сякого благополучія, якоже Еллины Бахуса; сему жертвы приношаху хотящіи женитися, дабы его помощію брак добрый и любовный былъ".

Звичайно, лагідна вдача українців, їхня сентиментальність, здатність на глибокі почуття, трепетне ставлення до коханої не могли не позначитися на дошлюбних стосунках, про що говориться в українській народній пісні:

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину

Та й вірненько любить,

А зайнять не посміє,

бо дійсно, не прийнято було до шлюбу вступати в інтимні зв'язки — гріх, а тим більше, що це суворо засуджувалося народною мораллю. Та й виховували хлопців у сім'ях так, щоб вони жаліли дівчат, не спричиняли їм горя і не виставляли на глум і сором.

Ой тим її не займає,

А що сватати має,

Ой тим же він,

Ой та й не горнеться,

А що слави боїться.

Навіть відомий своїм відвертим шовінізмом Вісаріон Бєлінський, полемізуючи про походження давньоруської пам'ятки „Слова о полку Ігоревім", дає високу оцінку родинним стосункам малоросів-українців, де „…взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав"[6, c. 39-40].

У структурі весілля знайшла своє відображення і дохристиянська форма шлюбу викрадання нареченої, діалог старостів про куницю-красну дівицю та мисливця (нареченого), викуп коси, грошовий штраф „за безчестя" тощо. За свідченням французького інженера Гійома Невассера Боплана, який у першій половині XVII ст. подорожував Україною і в 1650-му році видав книгу „Опис України", колись існувало й нетрадиційне сватання — сватання дівчини до хлопця, що їй подобався. Дівчина йшла до батьків парубка, сідала в хаті і починала вихваляти свого обранця, звертаючись до нього з такими словами: „Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку". Потім просила батьків парубка дати згоду на шлюб. Якщо ж діставала відмову чи одговір, буцімто хлопець ще молодий, не готовий до одруження, дівчина казала, що не залишить їхньої оселі, доки не візьме він її за жінку. І стояла на своєму, не виходила із світлиці, поки не домагалася згоди. І батьки, як правило, погоджувалися, починали намовляти сина, щоб пильніше придивлявся до дівчини, як до своєї майбутньої дружини. Зрештою все влаштовувалося і гуляли весілля222. Цей же факт ініціативи з боку дівчини у такому делікатному питанні як сватання оспівано і в українській народній пісні:

А в тій світлоньці ґречна панна сидить,

Ґречна панна, панна Ганнуся.

Ой сидить, сидить, три хустки рубить.

Першую рубить свому свекрові,

Другую рубить своїй свекрусі,

Третюю рубить свому милому.

— Ой дати б, дати, ким передати?

Ні сором, ні два, понесу сама.

— Як у двір ввійшла, як зоря зійшла.

В сіни влетіла ластівочкою,

До хати увійшла невісточкою.

Такий спосіб здебільшого використовувався тоді, коли хлопець обманув дівчину, для якої така форма шлюбу була виходом із неприємного становища.

До XVII ст. в Україні існував громадський шлюб, який ставав чинним лише після громадського весілля. Молоді могли жити нарізно декілька років, а вже після весілля жили разом. Збереглося багато церковних розпоряджень про обов'язковість вінчання, але вони довгий час ігнорувалися народом. Прикладом може послужити настанова митрополита Георгія (XI ст.), який у своїй „Заповіді" писав так: „…без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работнику". Але в той же час церква дозволяла багато-жонство князів і бояр, які мали і три, і чотири жінки, з якими були обвінчані. З 1744 року Священний Синод затвердив „височайший" указ, згідно з яким шлюб набував чинності лише після вінчання, а на тих, хто порушуватиме цей обов'язковий церковний акт, приписував накладати анафему. Цим же указом заборонялося молодим після вінчання жити окремо, оскільки це розцінювалося церквою як подружня зрада. До кінця XVII- початку XIX ст. при шлюбі усно укладалася угода про придане, розподіл землі, худоби чи інших вагомих цінностей, пізніше такий договір оформлявся письмово, особливо в тих випадках, коли йшлося про розподіл землі[4, c. 58-60].

Досить поширеними в Україні були й нерівні шлюби, зокрема між багатими та бідними, хоч „Звичаєве право" не схвалювало їх. Нерівні шлюби часто укладалися батьками без згоди молодих, а то і проти їхнього бажання. Але воля батьків у ті часи була для дітей законом, то дуже часто одружувались не з любові, а з примусу.

Ой на горі-горі церква мурована,

Ой там дівчинонька з примусу шлюб брала.

— Ой шлюбе мій, шлюбе, примушений шлюбе.

Ой чи добре мені за нелюбом буде?

А яке життя з нелюбом, коли серце за іншим рветься, коли зламано молоде життя чи то в гонитві за багатством, чи то з батьківської любові до своєї дитини, щоб вона не жила у бідності.

Чи всі ж тії та сади цвітуть,

Що зарані розвиваються?

Чи всі ж тії та вінчаються,

Що любляться та кохаються?

Половина та садів цвіте,

Половина обсипається.

Одна пара та вінчається,

А другая розлучається.

А в четвертім броді

Да дівчина плаче:

За нелюбого йдучи,

Собі лихо чуючи.

При нерівних шлюбах часто чоловік ішов у прийми до жінки, а не навпаки, як це було прийнято, причому існувало три види приймацтва — за бажанням, за волею батьків і за запрошенням. Найбільше прав мав чоловік, який ішов у дім до дружини за волею батьків або за запрошенням, а найменше — за бажанням. Фактично такий зять був на правах вільнонайманого робітника і ставлення до нього як з боку батьків дружини, так і з боку громади здебільшого було зневажливим.

Одруження могло бути й зовсім нестандартним, коли жінка чи дівчина могла взяти собі чоловіка, засудженого до страти за якусь провину, але шлюб був можливий лише при взаємній згоді. При всьому народі, в найдраматичніший момент, коли вже виголошено вирок, вона накидала на голову нещасного свою хустку і якщо він згоджувався на такий шлюб, страта відмінялася. Могло бути й таке, що засуджений обирав смерть. Зокрема, в історії Запорізької Січі відомі випадки як згоди засудженого козака на шлюб, так і, навпаки, вибору ним смерті. Так, на Слобожанщині письмово зареєстрований випадок відмови засудженого до страти козака від шлюбу. Ось як це опи-сується: „…назустріч… вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало, коли вона піднесла, козак подивився і сказав: „Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу!" — і зажадав, щоби його швидше вішали"[3, c. 97-99].

Небажання чоловіків одружуватися ніколи не схвалювалося українцями, а, навпаки, засуджувалося. Та й звичаєве право самостійним вважало чоловіка лише тоді, коли він одружений, а до того, скільки б років йому не було, він вважався парубком. До старих парубків ставлення було зневажливе:

Ой у млині на камені

Кукіль не вродився …

Старий козак, як собака,

Й досі не женився!

2. Передвесільна обрядовість. Сватання, оглядини, заручини

Весільна обрядовість українців містить багато язичницьких елементів, які в якійсь мірі втратили своє первісне значення. Але і в наші дні вірять у певні заборони, пов'язані з весіллям. У Великий піст не можна одружуватися, бо подружнє життя буде гірким і нещасливим. Також у Великий піст не можна зачинати дітей, бо народяться кволими із слабким здоров'ям, та й долі їхні будуть нещасливими. Надто небажане було зачаття у Страсну п'ятницю: дитя може народитися сліпим. У народі вірять, що дотримання всіх етапів весілля з певними ритуалами, діями, примовками зробить шлюб щасливим.

Традиційне українське весілля включає в себе три обов'язкових цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний, кожен із яких складається із окремих обрядів, зокрема передвесільний — із сватання, умовин, оглядин і заручин; власне весільний — із дівич-вечора, випікання шишок, короваю, посаду молодих, дарування, розплітання коси та покривання молодої, перевезення приданого (посагу); а післявесільний — із гостин.

Сватання — це дуже відповідальний акт весільної обрядовості, що супроводжувався великими переживаннями з боку жениха. Досить часто позитивний результат сватання залежав від авторитету, красномовності, хитрості і веселої вдачі сватів (старостів), до яких ще приєднувався нежонатий товариш жениха — „дружба", старший боярин. Починалося сватання жартами і веселими образними примовками. Мудрі люди попереджали сватів: „Не штука женитись, а спробуйте з їх батьками договоритись!", „Без брехні жоден чоловік не сватається" — і т.ін.

Ішли свати з музиками, то вже інша справа, як поверталися: з гордістю, з піснями, чи з соромом, тихенько, щоб менше хто бачив. Заходили свати в хату, де у більшості випадків їх уже чекали, бо знали про їхній прихід, і починали здалеку: що ніби-то вони — мисливці, та були в лісі, полювали там на різну дичину, довго ходили лісом і побачили куницю та за нею, а вона з лісу та в село, та до цього двору, та до цієї хати. Заходять вони в хату і бачать, що то не куниця, а красна дівиця. А далі йшло розхвалювання жениха, який він красень, який працьовитий, яким гарним хазяїном і добрим чоловіком їхній дочці буде і т.ін. Увесь цей час дівчина стоїть біля печі і сором'язливо нігтем колупає піч. Коли батьки дають згоду на одруження, дівчина подає старостам хліб на вишитому рушнику, а після батьківського благословення перев'язує старостам рушники через плече, а молодому дарує хустку. Успішне сватання закінчується багатим застіллям, на якому свати здебільшого напиваються так, що ледве на ногах стоять, бо чесно виконали покладені на них обов'язки. Однак, не завжди дівчина та її батьки давали згоду на одруження. У таких випадках дівчина повертала старостам принесений ними хліб, а молодому дарувала гарбуза (часто ще й спеченого), що для нього було страшним соромом і образою.

Якщо ж сватання проходило успішно, через деякий час влаштовували оглядини — знайомство з господарством і приданим молодого й молодої. Починали з оглядин приданого молодого. Батьки молодої йшли до родини нареченого, щоб переконатися, що їхня дочка не буде бідувати у заміжжі і, що найважливіше, чи серйозні наміри у нареченого, а наступного дня, навпаки, батьки молодого оглядали придане молодої, „обмивали" оглядини, і домовлялися про весілля. За два тижні до весілля у дім до молодої сходилися родичі з обох сторін та сусіди і молоді привселюдно оголошували про свій намір створити сім'ю. Спершу батьки, а потім і всі присутні благословляли їх на шлюб і пов'язували рушником їх руки — звідки й назва обряду — заручини. На заручинах молоді обмінювалися перснями і з цього дня молодий уже мав право ночувати в домі молодої. Мати молодої вперше сама стелила їм постіль. Після заручин жоден із наречених не мав права відмовлятися від шлюбу, бо це вважалося великим безчестям і призводило до значних матеріальних і моральних відшкодувань[1, c. 62-64].

Напередодні весілля молоді (кожен у себе) влаштовували вечір-прощання з парубоцькою (дружбини) та дівочою (дівич-вечір) свободою. Особливою задушевністю, ліричністю відзначався дівич-вечір, що символізував розлуку з батьківським домом і перехід в інший статус — статус жінки, господині. Запрошені на дівич-вечір подружки плели віночок для молодої і все це проходило під спів весільних пісень.

У неділю рано до сонця

Сіла Ганночка біля віконця,

Всі гадочки перегадала,

Дружечок позбирала.

— Та дружечки ви мої,

Звийте віночок тепер мені,

Бо я завтра часу не матиму:

Буду до шлюбу збиратись.

***

Наша молода, як калиночка,

Шийся, віночку, шийся.

Шийся, віночку, шийся.

Молода, не журися,

Бо казали нам люди,

Що доля добра буде.

У весільних піснях звучали і жаль за дівоцтвом, яке так швидко минуло, і жаль за батьківським домом, де пройшли щасливі роки дитинства і юності, й побажання щасливого подружнього життя у любові й достатку, і подяка батькам за ту життєву науку, яку вони дали своїй дитині:

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала

Та рушнички напряла.

По тихому Дунаю білила,

На сухому бережку сушила,

Своїх старостів дарила.

Ой спасибі тобі, мамо,

Що чесала косу змалу.

Ой спасибі тобі, тату,

Що привчав до праці змалку.

З давніх часів прийшов звичай „вити гільце". Запрошені на дівич-вечір подружки оздоблювали стрічками, квітами гілочку вишні чи яблуні — гільце, яке потім ставили на весільний стіл:

А де теє гілечко вилося? Та вилося гілечко в бору, Та привезли бояри до двору.

Вийшли дружечки, узяли,

У нову світлоньку внесли,

Поставили гілечко на столі,

Ой на столі, на престолі…

Дівич-вечір тривав допізна і супроводжувався піснями, сміхом, жартами і сумом дівчат з приводу того, що їхня подруга вже не буде ходити на вечорниці, не буде гуляти з ними на вулиці, а переходить в інший, такий бажаний і такий хвилюючо-тривожний статус дружини, господині.

Наречений теж влаштовував у себе вдома вечір-прощання з парубоцькою свободою. Парубки вечеряли, „пропивали" його свободу, жартували, згадували смішні історії із свого парубоцького безтурботного життя, бажали молодому доброї жінки, багато дітей і сімейного щастя[5, c. 49-51].

Ще до весілля дівчина мала вишити нареченому хустку і сорочку.

А вже тая слава

По всім городочку,

Що дівчина козакові

Вишила сорочку,

—так співається в українській народній пісні і можна лише уявити, з якою любов'ю шилися й вишивалися ці речі, які вже загодя свідчили про згоду дівчини на шлюб.

Готуючи своє придане, дівчина обов'язково вишивала рушники — як для сватів і нареченого, так і для окраси свого житла у майбутньому сімейному житті. Тим більше , що й сам весільний церемоніал аж ніяк не обходився без рушників, ними перев'язували сватів, пов'язували молодих, прикрашали гільце на дівич-вечорі. До нас дійшов і широко практикується такий красивий і в той же час символічний звичай — ставати молодим на рушник. Рушник — це символ чистого широкого шляху, яким піде повноправна родина[7, c. 84].

Висновки

Пронесені через віки, весільні звичаї глибокі за змістом, багаті за формою. Сьогодні мова їхніх образів видається незрозумілою, можливо, навіть і смішною. Але уважний, шляхетний і витончений погляд глядача відкриває своєрідну красу цього величезного дійства. У ньому, як у краплі води, відбилося життя нашого народу, його моральні цінності та духовні ідеали. Висока поезія і мудрість, збережені у весільних дійствах, піснях та повір’ях, не стануть архаїкою лише тоді, коли житимемо безцінним надбанням нашого народу.

Українську весільну обрядовість можна умовно поділити на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Кожний з цих етапів має свій стиль, час і свої риси святкування, якими він і відрізняється від інших частин весільного дійства.

Починалося все із сватання, основні моменти якого зводились до того, що наречений вибирав сватів, які йшли сватати дівчину в будинок її батьків. Вибір сватів — це відповідальний момент, тому що від нього залежали результат і подальший розвиток подій самого весілля.

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора (вечорин, підвесілок, дружбин, вінкоплетин). Такі вечорини влаштовувались окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

Список використаної літератури

1. Баран В. Етногенез українського народу: короткий нарис:наук.-публіцист. пр. / Товариство "Знання" України. Центр "Українознавство"; Координаційний комітет допомоги Україні (США) — К. : Товариство "Знання" України, 2007. — 148c.

2. Кононенко П. Українознавство: Конспект лекцій / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2005. — 392с.

3. Крисаченко В. Українознавство: Хрестоматія-посібник:У 2 кн.. — К. : Либідь, 1996. — 352с

4. Лепеха Т. Українознавство: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Просвіта, 2005. — 376с.

5. Таланчук О. Українознавство: Навч.-метод. посібник для учнів та вчителів / Міжнародний фонд "Відродження". — К. : Либідь, 1998. — 247с.

6. Тараненко М. Українознавство: Посібник для курсистів ін-тів удоскон. вчителів, студ. вищих пед. навч. заклад. / Київський міжрегіональний ін-т удосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка / Віктор Слюсаренко (відп.ред.), Таніта Люріна (наук.ред.і упоряд.), Микола Тараненко (наук.ред.і упоряд.). — К., 1999. — 410с.

7. Якухно І. І. Українознавство: [навч. посібник] / Управління освіти і науки Житомирської облдержадміністрації; Житомирський обласний ін-т післядипломної педагогічної освіти. — Житомир : ОІППО, 2006. — 164с.