Робота сімейної медсестри в організації догляду за безнадійними хворими має 2 напрями:

• організація власне догляду за безнадійним хворим і надання йому психологічної підтримки;
• надання психологічної допомоги родині безнадійного хворого і навчання членів родини елементів догляду за ним.

Етико-деонтологічні особливості спілкування з безнадійними хворими і його родиною розглянемо в наступному розділі.

Емоційні стадії горя

Природною реакцією людини на втрату є горе. Найважча втрата — сама смерть, відчуття її наближення.

У 1969 р. доктор Елізабет Каблер-Росе (США), що заснувала рух «усвідомлення смерті», виділила 5 стадій, які проходить людина після отримання звістки про наближення смерті.

I         стадія. Психологічний шок, істерія, реакція заперечення — «цього зі мною не може бути». Реакція заперечення допомагає пацієнтові поступово усвідомити, що сталося. Але якщо вона затягується, у нього можуть виникнути проблеми (порушуються плани на майбутнє, не призначається лікування). Для безнадійного хворого реакція заперечення стає порятунком, надає йому оптимізму, вселяє надію на одужання.

II       стадія. Це гнів і злість на себе, свою родину, медичний персонал. Головні запитання, які людина ставить собі на цій стадії: «Чому це сталося саме зі мною? За що це мені?»

III      стадія. Звертання до вищих духовних сил із проханням допомогти, обіцянка щось зробити, якщо йому дадуть шанс пожити якийсь час або зцілять його чи близьких.

IV      стадія. Настає депресія. Людина плаче, втрачає інтерес до життя, родини, довкілля.

V       стадія. Усвідомлення втрати. Виникає бажання зробити все можливе для пом’якшення болю від втрати близької людини.

Стадії горя можуть повторюватися. Вони зазвичай тривають від 6 до 12 міс.

Якщо раптова смерть, особливо молодих людей, викликає важке потрясіння в рідних, то стани, які виникають внаслідок тривалої хронічної невиліковної хвороби (СНІД, неоперабельні форми раку, травми спинного мозку, втрати кінцівок тощо), супроводжуються різної міри стражданнями, часом нестерпними. Радикально допомогти пацієнтам у цій ситуації не можна. Що ж робити?