referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Правове становище суб’єктів аграрного підприємництва (агробізнесу)

Вступ

Актуальність теми. Фермерські господарства є важливою складовою аграрної сфери економіки України. Вони забезпечують ефективне використання ресурсів сільського господарства, оскільки повною мірою реалізується економічна зацікавленість самих виробників, які переважно і є власниками ресурсів, або на умовах оренди використовують окремі з них.

Оцінка сучасного стану фермерських господарств дасть змогу визначити основні напрями і чинники розвитку, що дозволяють його прискорити, або навпаки стримати у разі збільшення їх сукупного чи індивідуального впливу.

Окремим питанням правового статусу фермерських господарств присвячені праці Б.М. Беженар, М.Я.Ващишин, М.С. Долинської, В.М. Єрмоленка, В.П. Жушмана, А.М.Земко,Т.О. Коваленко, П.Ф. Кулинича, Л.В. Логуш, С.М. Марченко, Н.М.Оніщенко, Т.П. Проценко, О.О. Погрібного, А.М. Статівки, Н.І.Титової, М.В. Шульги, В.Ю. Уркевича та інших учених. Однак, порівняльно-правове дослідження правового статусу фермерських господарств за законодавством України та держав СНД у вітчизняній науковій доктрині не здійснювалося.

Мета дослідження – визначити правове становище суб’єктів аграрного підприємництва (агробізнесу).

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— визначити поняття та класифікація суб’єктів аграрного підприємництва;

— охарактеризувати правосуб’єктність аграрних підприємств кооперативного та корпоративного типів ;

— проаналізувати правове становище державного та комунального аграрного  підприємства;

— з’ясувати правосуб’єктність аграрних об’єднань;

— розглянути фермерське господарство як організаційно-правова форма ведення товарного сільськогосподарського виробництва в Україні;

— виявити особливості правового регулювання створення та функціонування селянських (фермерських) господарств;

— охарактеризувати проблеми та перспективи розвитку фермерських господарств в Україні;

— розглянути порядок реорганізації та ліквідації суб’єктів аграрного підприємництва;

— дослідити особливості реорганізації суб’єктів аграрного підприємництва;

— оцінити наслідки ліквідації суб’єктів аграрного підприємництва.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з заснуванням, діяльністю та реорганізацією й ліквідацією сільськогосподарських підприємств.

Предметом дослідження є правове регулювання суб’єктів аграрного підприємництва (агробізнесу).

Розділ 1. Поняття та класифікація суб’єктів аграрного підприємництва

1.1. Правосуб’єктність аграрних підприємств кооперативного та корпоративного типів

Перехід до ринкової економіки в Україні позначений економічними перетвореннями, реформуванням законодавчої та виконавчої влади, необхідністю перебудови аграрного сектора на основі формування приватної та колективної власності, розвитку підприємництва, рівноправністю різних форм ведення сільськогосподарського виробництва. Здійснення цих перетворень, а також у цілому аграрної реформи викликає необхідність формування відповідних виробників сільськогосподарської продукції (продуктів харчування, сировини, рослинного і тваринного продовольства).

Такими виробниками є аграрні підприємці, в основному нові їх види і типи, які раніше практиці господарювання в аграрному секторі були невідомі. Це — приватні виробничі формування, селянські (фермерські) господарства, орендні підприємства, сільськогосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподарські товариства і спільні підприємства, міжгосподарські товариства і об’єднання та ін. Вони виступають носіями суб’єктивних прав та обов’язків і наділені спеціальною правосуб’єктністю. Право-суб’єктність надає правову можливість виробникам аграрного сектора брати участь в агарних правовідносинах, тобто бути їх суб’єктами. Аналіз основних ознак правосуб’єктності підприємців АПК дозволяє дати таке визначення поняття учасників аграрних правовідносин — суб’єктів аграрного права.

Суб’єкти аграрного права — це виробники сільськогосподарської продукції, що володіють відособленим майном, наділені спеціальною правоздатністю і дієздатністю (правосуб’єктністю), господарська діяльність яких здійснюється при використанні землі як основного засобу виробництва для забезпечення населення міста і села необхідними продуктами харчування, сировиною і продовольством рослинного і тваринного походження.

Виробників сільськогосподарської продукції, як правило, законодавство називає «підприємствами» і «підприємцями». В умовах ринкової економіки вони можуть бути засновані на будь-якій формі власності і самостійно вибирати організаційно-правову форму (Закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні»). При цьому аграрному підприємству (підприємцю) притаманні такі основі риси і принципи діяльності:

— основним предметом їх діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції; усі інші види сільськогосподарської діяльності (в тому числі переробки і реалізації продукції) мають допоміжний характер;

— основним засобом виробництва є, передусім, земля, а також інші природні ресурси.

Виробництво сільскогосподарської продукції (крім тваринництва) має сезонний характер. З урахуванням цих та інших ознак можна дати таке його визначення.

Аграрне підприємство — це суб’єкт аграрних правовідносин, що самостійно володіє і розпоряджається відособленим майном, у комплексі якого основним засобом виробництва є природне тіло — земля, що використовується ним для виробництва сільськогосподарської продукції (предмета його діяльності), а також переробки сировини рослинного і тваринного походження, виконання інших робіт і надання послуг для задоволення потреб побутового і соціально-культурного характеру як безпосередньо своїх працівників, так і працівників сфери обслуговування.

Основна ознака суб’єктів аграрного права, як і суб’єктів інших галузей права (господарського, цивільного та ін.) — наявність відособленого майна. Правовою формою такого відособлення є самостійний баланс, наявність якого дає власнику можливість займатися безпосередньо підприємницькою діяльністю.

Оскільки суб’єкти (підприємці) аграрних правовідносин засновуються на різних формах власності, класифікувати їх слід саме за критерієм форм власності, що лягли в основу ‘їх створення. Звичайно, це не єдиний критерій класифікації, її можна проводити за іншими ознаками, наприклад, за сферою і предметом, а також залежно від того, як визначається їх правовий статус, на базі якого закону.

За формами власності суб’єкти аграрного права поділяються на чотири взаємопов’язані групи.

До першої групи слід віднести суб’єктів, заснованих на приватній власності (селянські (фермерські) господарства тощо).

Другу становлять суб’єкти, засновані на колективній формі власності, тобто спілки селян, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо, а також виробники (підприємці) корпоративного типу: акціонерні товариства, асоціації, концерни, товариства з обмеженою відповідальністю, орендні формування та ін.

До третьої групи належать засновані на державній формі власності і такі суб’єкти, як державні підприємства (науково-дослідні організації, сільськогосподарські радгоспи-технікуми і т. ін.).

Четверту групу суб’єктів аграрного права становлять формування, засновані на змішаній формі власності, тобто на декількох формах власності в їх поєднанні: приватної і державної, державної і колективної, приватної, державної і колективної, в тому числі з іноземним інвестором тощо. До останніх можна віднести, зокрема, суб’єктів сфери сервісу, які можуть бути засновані на будь-якій формі власності (аграрні підприємства агротехнологічного та іншого сервісу, а також фінансово-кредитного, комерційного і страхового сервісу). Наприклад, сервісні підприємства по технологічному обслуговуванню і виконанню ремонтних робіт можуть засновуватись на приватній, державній або змішаній формах власності.

Суб’єктом аграрного права є кожне окремо взяте колек­тивне І кооперативне сільськогосподарське підприємство. Правове становище цих підприємств визначається нормами Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство і Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» та Статутом кожного з цих підприємств. Згідно з ст. 4 Закону «Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство» в Статуті зазначаються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу громадян до членів підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, загальні права та обов’язки членів підприємства та його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших природних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприємства.

Державна реєстрація підприємства здійснюється не пізніше 30 днів з дня подання необхідних документів. Юридичний факт державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства є підставою для надання йому прав юридичної особи і визначає термін виникнення у підприєм­ства такого права.

За подібною правовою регламентацією створюється і наді­ляється відповідною правосуб’єктністю виробничий сільсько­господарський кооператив. Ст. 2 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» залежно від цілей, завдань і характеру діяльності сільськогосподарського кооператива поділяє їх на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійснюють свою господарську діяльність на засадах підприємництва з метою одержання доходу. Обслуговуючі кооперативи спрямовують свою діяльність на обслуговування сільськогосподарського та іншого виробництва учасників кооперації. В свою чергу залежно від виду діяльності обслуговуючі коопера­тиви поділяються на переробні, заготівельно-збутові, поста­чальницькі та інші. Здійснювані ними послуги пов’язані з ви­робництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва і рибництва. Оскільки обслуговуючі кооперативи головним чином пов’язані з сільським господарством, то правовідносини, які виникають в процесі їхньої діяльності належить розглядати як предмет аграрного права, хоч вони і мають певні спільні риси з кооперативним правом.

Враховуючи спільні риси колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів цілком допустимо їх розглядати як різновид (тип) кооперативних утворень.

Економічну основу створення і діяльності колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств становить колективна власність підприємства як юридичної особи, а його члени — в частині майна, яку вони одержують при ви­ході із підприємства.

Відповідно до ст. 20 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» кооператив є власником будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, виготовлюваної ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації, продуктової та пішої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також пішого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Члени кооперативу в якості пайового внеску можуть передати йому земельну ділянку. Майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. Кожний з цих фондів має відповідний правовий режим.

Особливість правосуб’єктності аграрних приватних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що в них має місце об’єднання насамперед робочої сили, а не капіталів.

Закони про колективне і кооперативне сільськогосподарське підприємство встановлюють право самоврядування, органи управління на їхню компетенцію, що також становлять його правосуб’єктність. Засади права самоврядування в КСГП і ВСГК більш повно викладені у спеціальних розділах їх статутів. Управлінська правосуб’єктність цих підприємств полягає у створенні і участі представників цих підприємств в роботі представницьких органів управління колективними сільськогосподарськими підприємствами з боку Всеукраїнської ради представників колективних сільськогосподарських підприємств. Згідно з ст. 25 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» для організаційно-правового забезпечення економічної самостійності підприємства охорони його прав, узагальнення досвіду роботи та представлення інтересів підприємства у відносинах з органами влади і управління створюються його представницькі органи.

Демократичність самоврядування у підприємстві забезпечується додержанням закріпленої в його статуті системи організаційно-управлінських і процедурно-правових норм.. Істотну правосуб’єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств становлять трудові правовідносини. Це відносини щодо організації праці (бригади,  ланки), додержання членами КСГП і ВСГК своїх трудових прав та обов’язків, що охоплюється поняттям трудової дисципліни, додержання підприємством обов’язків по забезпеченню охорони здоров’я і відшкодування шкоди, заподіяної трудівникові при виконанні роботи, запровадження на підприємстві сучасних систем і форм оплати праці та її належне правове регулювання, наближення принципів оплати праці працівників колективно-кооперативних утворень з оп­латою праці в державних або акціонерних сільськогосподарських підприємствах. У цьому разі мається на увазі впровадження в колективних і кооперативних підприємствах обов’язкового мінімального рівня оплати праці так як це встановлено для найманих працівників і врегульовано п. 6 ст. 19 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Тру­довими є також відносини, які виникають в разі вчинення працівником дисциплінарного проступку і настання дисцип­лінарної відповідальності, а також у разі заподіяння праців­ником при виконанні трудових обов’язків майнової шкоди і настання його матеріальної відповідальності.

Трудові правовідносини, що виникають в процесі вироб­ничо-господарської та управлінської діяльності колективних і кооперативних підприємств, регулюються нормами аграрного законодавства та локальними внутрішньоправрвими актами з цих сільськогосподарських підприємств. Правову основу цих актів становлять відповідні положення Конституції України. Зокрема, ст. 43, згідно з якою громадяни мають право на пра­цю, що включає можливість заробляти собі на життя. Держа­ва створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Кожен має право на належні, безпечні умови праці, на заробітну плату не нижче від визначеної за­коном. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45), в тому числі право на оплачувану щорічну відпустку. Члени КСГП і ВСГК мають право на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом (ст. 46). Посилання на особливості колективного і кооперативного сільськогосподарського виробництва і правового статусу аграрних підприємств не можуть бути підставою для недодержання по відношенню до селян наведених положень Консти­туції України.

1.2. Правове становище державного та комунального аграрного  підприємства

Державне аграрне  підприємство є суб’єктом майнових прав у цілому як юридична особа. Воно виступає як суб’єкт господарювання, створений власником. Державне аграрне  підприємство, маючи в своєму володінні, користуванні та розпорядженні державне майно, повинно використовувати його виключно на цілі, передбачені статутом підприємства, в першу чергу, на виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції.

Майно, яке є державною власністю і передане в користування державному радгоспу чи іншому аграрне  підприємство підприємству, належить йому на праві повного господарського відання.

Радгосп, як і будь-яке інше державне сільськогосподар­ське підприємство (ДСГП) це — відповідно до Закону «Про підприємства в Україні» (ст. 1 І 2) — вид основної організацій­ної ланки аграрного сектору народного господарства України. Державне сільськогосподарське підприємство — це заснований на загальнодержавній власності самостійний статутний суб’єкт господарювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійснює виробничу (продуктів харчування, продовольства та сировини рослинного і тваринного походження) і підприємницьку діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). ДСГП має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Воно не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Особливість правосуб’єктності ДСГП — в його створенні. Відповідно до Законів «Про власність» (ст. 37), «Про підприємства в Україні» (ст. 5) таке підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним(-и) органу. Такими органами нині виступає Фонд дер­жавного майна України. Державні сільськогосподарські підприємства відповідно до Декрету Уряду України від 31 грудня 1992 р. позбавлені права бути засновниками будь-яких підприємств.

Державне підприємство може бути створено внаслідок ад­міністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Воно може створюватися після відокремлення зі складу діючого підприємства даного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповно­важеного ним органу.

Створення ДСГП шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Оскільки діяльність цього підприємства пов’язана з використанням земель сільськогосподарського призначення як головного засобу сільськогосподарського виробництва, то йому надаються ці землі відповідно радою народних депутатів на умовах постійного і строкового користування, оскільки власником цих земель (як і самого ДСГП) є і залишається держава.

Важливе значення для визначення правосуб’єктності ДСГП має також і його статут. Згідно зі ст. 9 Закону «Про підприємства в Україні», державне сільськогосподарське під­приємство діє на основі статуту, що його приймає трудовий колектив і затверджує власник майна.

У Статуті державного ДСГП визначаються власник і найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності (обов’язково: виробництво продуктів харчу­вання, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, можливо також — їх переробка, реалізація тощо), його органи управління, порядок їх формування (призначення директора), компетенція та повноваження трудово­го колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення ді­яльності підприємства. У найменуванні ДСГП визначаються його назва (радгосп, державний кінний завод та ін.) і вид (державне). До статуту можуть включатися положення, пов’я­зані з особливостями діяльності підприємства: про повнова­ження, порядок створення та про структуру ради державного сільськогосподарського підприємства тощо. У його статуті визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо).

На правосуб’єктність ДСГП впливає відмінність правового режиму його майна. Так, відповідно до Законів «Про власність» (ст. 37), «Про підприємства в Україні» (частини 2 та 3 ст. 10) майно державного сільськогосподарського підприємства відповідно до законів України, Статуту підприємства належить йому на праві повного господарського відання як та­ке, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством.

Здійснюючи право повного господарського відання, дер­жавне підприємство володіє, користується та розпоряджаєть­ся зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і Ста­тутові підприємства. Відчуження від держави засобів вироб­ництва, котрі є державною власністю і закріплені за підпри­ємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що ви­значається Фондом державного майна України. Одержані внаслідок відчуження зазначеного майна кошти спрямову­ються виключно на інвестиції.

Одним із джерел формування майна підприємства є доходи від Цінних паперів (акцій, облігацій, казначейських зобов’язань держави, ощадних сертифікатів, векселів). Власники цінних паперів одержують від них дивіденди, можуть їх купувати, продавати, обмінювати, як і інші товари.

Закон «Про підприємства в Україні» до джерел формування майна відносить капітальні вкладення, кошти від роздержавлення і приватизації власності та придбання майна іншого підприємства

Для сільськогосподарських підприємств джерелами формування майна є також посіви та посадки сільськогосподарських культур і насаджень, розведення продуктивної і робочої худоби, птиці бджолосімей; зведення у встановленому порядку виробничих, житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд; використання наявних на земельних ділянках загальнопоширених корисних копалин, лісових угідь і водних об’єктів.

Залежно від правових засад володіння майном визначається його правовий режим. Під правовим режимом державного та комунального майна розуміють установлені правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення зазначеними суб’єктами правомочностей володіння, управління майном, а також його правову охорону.

Таким чином, правовий режим майна державних та комунальних суб’єктів господарювання — це встановлені нормативними актами правила, можливості, межі «панування» над належним їм майном. Певні можливості щодо цих суб’єктів господарської діяльності надає право господарського відання та право оперативного управління.

Ці правомочності відрізняються від права власності тим, що власник згідно з законодавством на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він вправі діяти щодо нього будь-яким чином, але так, щоб це не суперечило закону. Власник може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, передавати його безоплатно чи за плату у володіння та користування іншим особам. Конституція України містить застереження з цього приводу: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Результати господарського використання свого майна (виготовлена продукція, одержаний прибуток) належить власнику цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором (наприклад, договором оренди).

Управління ж державним та комунальним майном здійснюють уповноважені державні і комунальні органи, які вирішують питання створення відповідних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, контролюють ефективність використання та збереження довіреного їм державного й комунального майна відповідно до законодавства. Майно, яке є державною чи комунальною власністю і закріплене за відповідними підприємствами, належить їм на праві повного господарського відання чи оперативного управління (казенні підприємства).

1.3. Правосуб’єктність аграрних об’єднань

Економічна доцільність у кооперуванні зусиль суб’єктів агропідприємницької діяльності як раніше, так і тепер є об’єктивною підвалиною для створення різних (за метою і предметом діяльності) міжгосподарських підприємств і об’єднань, які були і залишаються однією з провідних на Україні форм міжгосподарського кооперування. Свого часу рамки діяльності міжгосподарських підприємств визначалися постановою РМ СРСР від 23 листопада 1977 р. «Про затвердження положення про міжгосподарські підприємства в сільському господарстві».

Відповідно до Законів «Про підприємства в Україні» (ст. 3), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ч. З ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ч. 4 ст. 3) усі суб’єкти аграрного підприємництва мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить анти монопольному законодавству. Вони можуть об’єднуватись у спілки (об’єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Фермерські господарства мають право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об’єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств і організацій, у тому числі з участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бути членом комерційних банків.

На підставі наведених норм права всі суб’єкти аграрного підприємництва можуть об’єднувати фінансові, матеріально-технічні й трудові ресурси. Однак таке кооперування може відбуватися трьома легальними способами, а саме: укладення договору про спільну діяльність, або утворення суб’єкта під­приємництва кооперативного типу, або утворення об’єднань корпоративного типу.

Юридичне визначення видів об’єднань суб’єктів аграр­ного підприємництва наведено в Законі «Про підприємства в Україні». Так, усі вони можуть об’єднуватись в: асоціації — договірні об’єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; корпорації — договірні об’єднання, створені на основі поєд­нання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з деле­гуванням окремих повноважень централізованого регулюван­ня діяльності кожного з учасників; консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети; концерни — статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспор­ту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залеж­ності від одного або групи підприємств; інші об’єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.

Об’єднання в АГІК діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками чи власниками. Підпри­ємства, які входять до складу зазначених організаційних струк­тур, зберігають права юридичної особи. Однак державні підпри­ємства мають певні обмеження.

Об’єднання підприємств АПК, зареєстроване в Україні, може включати підприємства інших держав. Підприємства України можуть входити в об’єднання, зареєстровані в інших державах. Порядок вступу в об’єднання у таких випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зов­нішньоекономічну діяльність.

Об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Реєстрація об’єднання провадиться в порядку, встановленому Законом «Про підприємства в Україні». Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). Суб’єкти аграрно-підприємницької діяльності (особливо приватні), які входять до об’єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов’язань та укладених до­говорів з іншими підприємствами і організаціями.

Розділ 2. Фермерське господарство як суб’єкт аграрного підприємництва (агробізнесу)

2.1. Фермерське господарство як організаційно-правова форма ведення товарного сільськогосподарського виробництва в Україні

Фермерське господарство є самостійною організаційно-правовою формою ведення товарного сільськогосподарського виробництва в Україні та державах СНД. На даний час фермерські господарства ефективно функціонують в Україні. Так, станом на 1 липня 2013 року в Україні функціонувало 40856 фермерських господарств [1, c. 51].

Фермерське господарство як організаційна форма господарювання за комплексом ознак подібне до інших середніх і великих підприємств, однак вирізняється порівняно меншими обсягами господарської діяльності. Фермерському укладу притаманні усі характерні ознаки сільськогосподарського виробництва, які обумовлюються складністю, різноманітністю, непередбачуваністю і, безумовно, певним ризиком у процесах виробництва, переробки та збуту продукції.

Відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства. Тобто, фермерські господарства України орієнтуються на отримання прибутку, що є джерелом їх розвитку.

Фермерське господарство є ефективною формою аграрного господарювання, завдяки якій селянин може займатися веденням товарного сільськогосподарського виробництва, використовуючи землі сільськогосподарського призначення. Правовий статус фермерських господарств в Україні та державах СНД визначений нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, в яких закріплено порядок створення та припинення фермерських господарств, особливості майнових, земельних, управлінських, членських, господарських та інших правовідносин у таких господарствах.

В Україні правовий статус фермерського господарства визначає Закон України «Про фермерське господарство» [2]. Однак, в даному нормативно-правовому акті залишились прогалини у регулюванні майнових та земельних відносин у фермерських господарствах, також практично не врегульовані членські, управлінські та трудові правовідносини. Тому доцільним є порівняльно-правовий аналіз законодавчого регулювання діяльності фермерських господарств у державах СНД, з метою внесення обґрунтованих пропозицій до чинного законодавства України.

У державах СНД фермерське господарство визначається по-різному: селянське (фермерське) господарство (Молдова, Киргизстан, Білорусь, Російська Федерація), фермерське господарство (Узбекистан), селянське або фермерське господарство (Казахстан), дехканське (фермерське) господарство (Таджикистан), селянське господарство (Вірменія).

Фермерське господарство за законодавством України є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи (ст.1 Закону України «Про фермерське господарство» [2]).

В інших державах СНД фермерські господарства створюються як зі статусом юридичної особи (Узбекистан, Киргизстан), так і без статусу юридичної особи (Російська Федерація, Казахстан), а в Республіці Молдова фермерське господарство має статус фізичної особи (відповідно до Закону Республіки Молдова «Про селянське (фермерське) господарство» [4]). Однак, у всіх країнах СНД, незалежно від наявності чи відсутності статусу юридичної особи, фермерське господарство є підприємницькою структурою, тобто має на меті отримання прибутку. Як зазначають науковці, «право на підприємницьку діяльність шляхом створення фермерських господарств, що суб’єктивно реалізується завдяки приватному інтересу через приватну мотивацію, є фактично першочерговим публічним інтересом функціонування економічної системи в аграрному секторі» [3, с.156].

Закон України «Про фермерське господарство» (ст. 1) закріплює наступне визначення фермерського господарства: «фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону» [2]. Визначення поняття фермерського господарства за законодавством України є недосконалим, бо в ньому не враховано його ключових ознак. Варто погодитися із думкою Г.М. Беженар, про те, що законодавче визначення поняття фермерського господарства в Україні відображає, в основному, виробничо-господарську діяльність господарства і не стосується його суб’єктного складу, майнових, земельних та управлінських відносин [5, с.14].

Однією з ключових ознак фермерського господарства є сімейно-трудовий характер його діяльності. Як справедливо зазначає Н.І. Титова, «сімейно-трудовий характер фермерських господарств дозволяє вдало поєднувати селянську працю з веденням хатнього господарства на засадах сімейної доброзичливості» [6, с. 168]. Т.П. Проценко називає фермерське господарство «сімейно-трудовим об’єднанням з метою створення єдиного виробничого колективу» [7, с. 26].

Однак, у законодавчому визначенні фермерського господарства в Україні сімейно-трудова ознака не закріплена. Натомість, вона визначена у ч.1 ст.1 Закону Республіки Білорусь «Про селянське (фермерське) господарство» [8], ч.1 ст.1 Закону Республіки Казахстан «Про селянське або фермерське господарство» [9], ч.1 ст.1 Закону Республіки Киргизстан «Про селянське (фермерське) господарство» [10] та в інших державах СНД. Згідно з цими нормативно-правовими актами праця у фермерських господарствах ґрунтується переважно на особистій участі членів сім’ї та родичів. Варто погодитися з думкою Н.І. Титової про те, що праця членів фермерських господарств є своєрідним різновидом індивідуальної трудової діяльності, тобто члени цих господарств не перебувають у трудових відносинах з будь-якими підприємствами, установами [11, с. 9]. Тому сімейно-трудова ознака повинна бути обов’язково закріплена у визначенні поняття «фермерське господарство» в Законі України «Про фермерське господарство».

Ключовими ознаками фермерського господарства як в Україні, так і в інших державах СНД як організаційно-правової форми ведення товарного сільськогосподарського виробництва є предмет його діяльності: виробництво, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції та використання земель сільсько-господарського призначення як основного засобу виробництва.

У Законі України «Про фермерське господарство» визначено, що право на створення фермерського господарства має кожен дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. В державах СНД передбачені подібні вимоги до засновника фермерського господарства. Однак, доцільно було б закріпити у чинному законодавстві України визначення поняття «фермер». Як вірно зауважує Л.В.Логуш, в американському законодавстві поняття фермер завжди пов’язується з сільськогосподарським характером його діяльності, поширеним також є поняття «родинний фермер» як суб’єкт аграрних відносин у складі сім’ї [12, с.15]. Зокрема, визначення поняття «фермер» міститься у Законі Республіки Узбекистан «Про фермерське господарство»: це громадянин Республіки Узбекистан, який досягнув 18 років, має відповідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві (ст.4) [13].

На нашу думку, поняття «фермер» можна визначити наступним чином: це дієздатний громадянин України, який має досвід роботи у сільському господарстві або сільськогосподарську кваліфікацію та самостійно або спільно з членами сім’ї чи родичами займається веденням товарного сільськогосподарського виробництва на землях сільськогосподарського призначення шляхом створення фермерського господарства.

2.2. Особливості правового регулювання створення та функціонування селянських (фермерських) господарств

Передумовою створення фермерського господарства в Україні та країнах СНД є набуття земельної ділянки зі складу земель сільськогосподарського призначення, у власність або на умовах оренди. На думку Н.І. Титової, одержання у встановленому по-рядку земельної ділянки громадянином (селянином) у власність (користування) є тим правовстановлюючим фактом, який є юридичною основою для створення і подальшого функціонування фермерського господарства» [6, с.171]. Також слід погодитися з думкою М.Я.Ващишин про те, що найважливішу роль у діяльності фермерського господарства відіграють насамперед не організаційні, як у аграрних господарських товариствах, а земельні правовідносини, адже саме надання земельної ділянки є першою необхідною передумовою для діяльності фермерського господарства [14, с.10].

У більшості держав СНД майно належить членам фермерського господарства на праві спільної власності, причому це може бути як спільна сумісна власність, так і спільна часткова власність. До набрання чинності Законом України «Про фермерське господарство» у редакції від 19.06.2003 р. діяльність фермерського господарства регулювалася нормами Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» у редакції 1993 р. [15]. Ч. 2 ст. 16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» у редакції 1993 р. встановлювався правовий режим спільної сумісної власності на майно членів господарства. На думку В.М. Єрмоленка, право спільної сумісної власності на майно виробничо-господарського призначення є найбільш оптимальним у сучасних умовах господарювання [16, с. 67]. Проте, при спільній сумісній власності можуть виникати проблеми у визначенні часток співвласників [17, с.41].

Належність майна на праві спільної власності у деяких державах СНД зумовлена тим, що фермерське господарство у цих країнах не має статусу юридичної особи (Російська Федерація, Молдова). Натомість, в деяких державах спільна власність на майно закріплена і для фермерських господарств, які мають статус юридичної особи (наприклад, ч.1 ст.18 Закону Республіки Киргизстан «Про селянське (фермерське) господарство», в якій закріплено право спільної сумісної власності, однак договором може бути передбачено й інше [10]; ч.1 ст.4 Закону Республіки Казахстан «Про селянське або фермерське господарство»: спільна сумісна або спільна часткова власність, залежно від форми фермерського господарства [9]).

Однак, чинний Закон України «Про фермерське господарство» передбачає, що майно фермерського господарства належить йому на праві власності (ч. 1 ст. 20 Закону України «Про фермерське господарство» [2]). Варто погодитися із думкою В.М. Єрмоленка про те, що «не маючи ознаки майнової відокремленості, будь-який суб’єкт господарювання потрапляє у пряму жорстку залежність від волевиявлення його учасників, які у будь-який момент незалежно від виробничої потреби, можуть зажадати повернення своїх майнових часток, внесених до статутного фонду підприємства» [16, с. 66]. Наявність статусу юридичної особи фермерського господарства за законодавством України дає можливість виступати самостійним учасником ринкових відносин.

Права володіння та користування земельними ділянками, які перебувають у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство як юридична особа. Однак, особливості порядку володіння, користування та розпорядження фермерським господарством цими ділянками на законодавчому рівні не визначені [3, с. 32].

 

2.3. Фермерські господарства в Україні: проблеми та перспективи розвитку

Ст. 14, 15 Закону України «Про фермерське господарство» визначають права та обов’язки членів фермерського господарства, проте даний перелік прав стосується в основному відносин землекористування. Таким чином, визначені законом права та обов’язки членів фермерських господарств є недостатньо повними. Щодо інших держав СНД, то в законодавстві, що регулює діяльність фермерських господарств, містяться положення щодо прав та обов’язків їх членів (зокрема, ст. 14 Закону Республіки Білорусь «Про селянське (фермерське) господарство» [8], ст. 15 Федерального Закону Російської Федерації «Про селянське (фермерське) господарство»).

Тому варто врахувати досвід законодавчого регулювання країн СНД та визначити порядок прийняття нових членів до фермерського господарства, підстави припинення членських відносин, підстави виключення зі складу фермерського господарства, перелік прав та обов’язків членів господарства.

Майже не врегульованими у чинному законодавстві України залишаються трудові відносини у фермерських господарствах. Трудові відносини в фермерських господарствах носять членський характер. Норми трудового законодавства не повинні автоматично переноситися на правові акти, що регулюють працю членів фермерських господарств, хоча їхні принципи можуть бути використані як певний зразок для регламентації їхньої праці [6, с.184]. Варто погодитися із такою думкою, адже використання праці у сільськогосподарському виробництві має свої характерні особливості.

В деяких державах СНД трудові відносини у фермерських господарствах врегульовані більш детально. Так, це ст. 8 Закону Республіки Молдова «Про селянське (фермерське) господарство» [4], ст. 13 Закону Республіки Казахстан «Про селянське або фермерське господарство» [9]. Варто звернути увагу на регулювання трудових відносин за законодавством Азербайджану. У фермерських господарствах Азербайджану може використовуватися наймана праця, однак, заробітна плата найманим працівникам фермерських господарств виплачується в першу чергу, і не залежить від результатів діяльності господарства (ч. 3 ст. 31 Закону «Про селянське (фермерське) господарство»). Вказане положення є справедливим, адже правовий статус членів фермерського господарства та найманих працівників має низку відмінностей, бо члени фермерського господарства несуть ризики, пов’язані з його діяльністю, яка залежить від багатьох чинників (погодних, кліматичних умов тощо), а тому не завжди можуть отримати очікуваний прибуток. Виходячи з досвіду законодавчого регулювання цих держав та більш детально врегулювати трудові відносини у Законі України «Про фермерське господарство».

Фермерське господарство є самостійною організаційно-правовою формою ведення товарного сільськогосподарського виробництва в Україні та державах СНД. Фермерські господарства у цих державах функціонують як зі статусом юридичної особи, так і без, проте, незалежно від цього, здійснюють виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції з метою отримання прибутку, використовуючи землі сільськогосподарського призначення.

Ключовою ознакою фермерського господарства є сімейно-трудовий характер. Цю ознаку слід закріпити у законодавчому визначенні поняття «фермерське господарство» в чинному законодавстві України. Також доцільним є визначення поняття «фермер» з урахуванням даної ознаки фермерського господарства в Україні та досвіду законодавчого регулювання держав СНД наступним чином: це дієздатний громадянин України, який має досвід роботи у сільському господарстві або сільськогосподарську кваліфікацію та займається веденням товарного сільськогосподарського виробництва на землях сільськогосподарського призначення шляхом створення фермерського господарства, з використанням особистої праці та праці його членів сім’ї та родичів.

Майно належить фермерському господарству в Україні та державах СНД на праві власності як юридичній особі, або на праві спільної сумісної чи спільної часткової власності членам фермерського господарства. Наявність статусу юридичної особи фермерського господарства за законодавством України дає йому можливість виступати самостійним учасником ринкових відносин.

Передумовою створення фермерського господарства у всіх державах є отримання у встановленому порядку земельної ділянки зі складу земель сільськогосподарського призначення. Варто використати досвід законодавчого регулювання земельних відносин у фермерських господарствах держав СНД та доповнити чинне законодавство України положенням про необхідність доповнення переліку документів, які подаються громадянином для отримання земельної ділянки, також програмою ведення майбутнього фермерського господарства. Також у законодавстві слід закріпити особливості володіння, користування та розпорядження земельними ділянками фермерським господарством в Україні.

Фермерські господарства більш успішні в розвитку якщо забезпечені добре підготовленими працівниками, які професійно використовують свої знання та вміння для виробництва сільськогосподарської продукції.

В умовах підвищеної конкуренції фермерські господарства орієнтуються на виробництво продукції, яка користується підвищеним попитом і є найбільш прибутковою.

Основними видами культур у структурі товарної продукції рослинництва є: зернові та зернобобові, соняшник, цукрові буряки, кукурудза на зерно.

Найбільш гострою проблемою розвитку фермерських господарств є їх технічне забезпечення. Саме від достатньої кількості сільськогосподарської техніки значною мірою залежить дотримання існуючих та впровадження нових і більш прогресивних технологій. Недостатня кількість технічних засобів та їх зношений технічний стан становлять одну з головних перешкод на шляху до сталого розвитку фермерів.

Враховуючи досвід законодавчого регулювання країн СНД слід визначити в Законі України «Про фермерське господарство» порядок прийняття нових членів до фермерського господарства, підстави припинення членських відносин, підстави виключення зі складу фермерського господарства, перелік прав та обов’язків членів господарства. Також слід детально врегулювати трудові відносини у фермерських господарствах, зокрема, розмежувати правовий статус членів фермерських господарств та найманих працівників.

У майбутньому в розвитку фермерських господарств слід очікувати підвищення рівня концентрації капіталу фермерських господарств, збільшення площ земель у користуванні на одне господарство, основних і оборотних засобів, деяке зменшення чисельності господарств, поглиблення процесів спеціалізації виробництва, розвиток окремих видів виробництва тваринницької продукції, посилення інноваційних процесів.

Результати фінансової діяльності фермерських господарств забезпечують процеси простого відтворення з елементами розширеного.

З метою забезпечення ефективного розвитку і діяльності фермерських господарств необхідно відновити державну підтримку, надавати її на розвиток тваринництва, овочівництва, садівництва, ягідництва та інших галузей.

Розділ 3. Порядок реорганізації та ліквідації суб’єктів аграрного підприємництва

3.1. Особливості реорганізації суб’єктів аграрного підприємництва

Відповідно до чинного законодавства всі легальні суб’єкти аграрно-підприємницької діяльності можуть бути реорганізовані і/чи ліквідовані у встановленому порядку.

Так, припинення діяльності всіх підприємств і товариств відбувається внаслідок їх реорганізації (злиття, приєднання, поділ, відокремлення, перетворення) або ліквідації. Така реорганізація відбувається за рішенням власника (-ів) і, відповідно, — вищого органу управління підприємств і товариств. При реорганізації вся сукупність прав та обов’язків товариства переходить до його правонаступників. Усі підприємства і товариства ліквідуються: а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні; б) за рішенням власника і відповідно — вищого органу управління приватних юридичних осіб кооперативного і корпоративного типів; в) на підставі рішення суду або арбітражного суду за поданням органів, що контролюють їхню діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства; на підставі рішення арбітражного суду в порядку, встановленому Законом України «Про банкрутство»; г) з інших підстав, передбачених установчими документами.

Ліквідація сільськогосподарських підприємств і товариств провадиться призначеною власником(-ами) ліквідаційною комісією, а у випадках банкрутства та припинення діяльності товариства за рішенням суду чи арбітражного суду — ліквідаційною комісією, що призначається цими органами. Від дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами цих суб’єктів підприємництва.

Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту  її призначення публікує інформацію товариства, наприклад, в одному з офіційних (республіканському і місцевому) органів преси із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно товариства, виявляє його дебіторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до оплати боргів товариства третім особам, а також його учасникам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органові товариства або органові, що призначив ліквідаційну комісію.

В разі ліквідації недержавних сільськогосподарських підприємств і товариств грошові кошти, що їм належать, включно з виручкою від розпродажу майна під час ліквідації, після розрахунків з оплати праці осіб, які працюють на умовах наймання, та виконання зобов’язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між членами підприємств кооперативного типу та учасниками товариств з обмеженою відповідальністю і акціонерами у порядку і на умовах, передбачених законами та установчими документами у шестимісячний строк після опублікування інформації про їхню ліквідацію.

Майно, передане товариству учасниками в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. В разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його кошти не підлягають розподілові між учасниками до вирішення цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій.

Одним зі способів ліквідації суб’єкта — аграрного підприємства є визнання його банкрутом. Відповідно до Закону «Про банкрутство» від 14 травня 1992 р. під банкрутством суб’єкта аграрного підприємництва слід розуміти пов’язану з недостатністю активів у ліквідній формі, неспроможністю суб’єкта аграрного підприємства зі статусом юридичної особи (незалежно від її форми власності та організаційно-правової форми) задовольняти в установлений строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

В Україні внаслідок недосконалого законодавства, відсутності необхідного техніко- методичного забезпечення процесів санації, дефіциту кваліфікованих спеціалістів велика кількість потенційно життєздатних підприємств стають потенційними банкрутами. Тож особливе місце в процесі санації підприємств належить організаційним і техніко-економічним заходам поряд із заходами фінансово-економічного характеру. Метою фінансової санації є покриття поточних збитків і ліквідація причин їх виникнення, відновлення або збереження ліквідності і платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, покращення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, для проведення заходів виробничо-технічного й організаційного характеру.

Цілісний погляд на етапи розробки санаційної концепції певного підприємства становить так звану «класичну модель санації», що широко використовується як основа для розробки механізму фінансового оздоровлення суб’єктів господарювання у країнах з розвиненою ринковою економікою. Відповідно до класичної моделі санації, процес фінансового оздоровлення підприємств починається з виявлення й аналізу причин і факторів фінансової кризи. На основі даних носіїв інформації (первісні бухгалтерські документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, а також фінансового стану фірми, глибина кризи.

У межах санаційного аудиту здійснюється поглиблене вивчення фінансового стану на основі розрахунку певних коефіцієнтів. Основними з них є показники платоспроможності, ліквідності, прибутковості тощо. Після отримання необхідних даних щодо фінансового стану підприємства та причини фінансової кризи доходять висновку про доцільність або недоцільність санації певного суб’єкта господарювання.

Розробку та забезпечення виконання схваленого комітетом кредиторів і затвердженого господарським судом плану санації здійснює керуючий санацією.

Оскільки діяльність сільськогосподарських підприємств характеризується сезонністю виробництва, а також зазнає ризиків, пов’язаних із кліматичними й антропогенними умовами, то можливість застосування до нього процедури санації є повністю обґрунтованою. Більше того, сільськогосподарська діяльність, це, мабуть, один з небагатьох видів діяльності, де людський фактор не є вирішальним.

Ліквідаційна процедура розпочинається з моменту прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом. Її суть полягає в тому, що визнана судом заборгованість ліквідується через продаж майна банкрута та проведення розрахунків за його боргами. Максимально допустима тривалість цієї процедури — 18 місяців. Контролює її здійснення ліквідатор.

Дуже зручно, якщо процедура припинення діяльності фермерського господарства за рішенням засновників детально прописана у статуті. Це дозволяє уникнути багатьох незручностей.

Отже, перший етап – це прийняття рішення про припинення діяльності фермерського господарства.

Роблять це засновники (члени) фермерського господарства в порядку, що прописаний статутом. Про це ви можете почитати в статті «Статут фермерського господарства».

Одночасно з прийняттям рішення потрібно призначити комісію з ліквідації юридичної особи, голову комісію або ліквідатора та встановити порядок і строк подання кредиторами своїх вимог до господарства, що припиняє свою діяльність. Цей строк не може бути меншим двох і більшим шести місяців з дня публікації повідомлення про рішення щодо припинення діяльності фермерського господарства.

Найчастіше, функції ліквідатора покладаються на голову господарства.

Другий етап – повідомлення державного реєстратора та внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

На протязі трьох робочих днів з дня прийняття рішення про припинення діяльності  фермерського господарства слід повідомити про це державного реєстратора тієї адміністративно-територіальної одиниці, де зафіксовано місцезнаходження фермерського господарства. Роблять це шляхом подачі (чи надіслання рекомендованим листом з описом вкладення) оригіналу чи нотаріально засвідченої копії рішення членів господарства, прийнятого на першому етапі. Рішення має бути надруковано українською мовою. Також в ньому мають бути відомості про персональний склад ліквідаційної комісії (ліквідатора), а також порядок та строки подачі заявок від кредиторів щодо їх вимог до господарства.

Якщо з паперами все гаразд, то державний реєстратор внесе запис про прийняття рішення засновниками про ліквідацію фермерського господарства до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Також відповідна інформація публікується в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

Третій етап – це робота ліквідаційної комісії (ліквідатора) по припиненню діяльності фермерського господарства.

До ліквідаційної комісії чи ліквідатора з моменту їх призначення переходять повноваження по управлінню всіма справами господарства.

Вона вживає всіх необхідних заходів по стягненню дебіторської заборгованості та письмово повідомляє кожного з боржників про ліквідацію фермерського господарства. Ліквідаційна комісія також заявляє вимоги та позови щодо стягнення заборгованості з боржників, закриває банківські рахунки, проводить інвентаризацію майна , що належить господарству, повертає до органів влади ліцензії та документи дозвільного характеру.

Також ліквідаційна комісія займається звільненням працівників фермерського господарства.

І, нарешті, вона повинна скласти проміжний ліквідаційний баланс, до якого входять відомості про склад майна господарства, перелік пред’явлених кредиторами вимог та результат їх розгляду. Такий баланс повинні затвердити засновники господарства.

Документи, які підлягають обов’язковому зберіганню, передаються відповідним архівним установам у встановленому законодавством порядку .

Ясна річ, що найбільш громіздким етапом є взаємодія з фіскальними органами, зокрема стосовно позапланових перевірок ними фермерського господарства. Адже господарство зобов’язане подавати податкову, статистичну та іншу звітність, сплачувати податки та збори в передбаченому законодавством порядку аж до внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення діяльності фермерського господарства. Правда, де-факто ці обов’язки можуть припинитися раніше – з моменту зняття фермерського господарства з реєстрації у відповідних органах.

Четвертий етап – складання ліквідаційного балансу.

Після того, як будуть закінчені розрахунки з кредиторами, ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, забезпечує його затвердження та подання до податкових органів.

П’ятий етап – внесення відомостей про ліквідацію фермерського господарства до Єдиного державного реєстру.

Якщо попередні етапи ліквідації успішно подолано, то можна подавати державному реєстратору документи для остаточної ліквідації господарства:

– заповнену реєстраційну карку за формою №7 на проведення державної реєстрації припинення діяльності фермерського господарства у зв’язку з ліквідацією;

– довідку з податкового органу про відсутність заборгованості зі сплати податків та зборів;

– довідку архівної установи про прийняття документів, які підлягають довгостроковому зберіганню.

Якщо відсутні  підстави для залишення поданих документів без розгляду, то державний реєстратор внесе до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення діяльності фермерського господарства у результаті його ліквідації.

Отже, проаналізувавши правові особливості процедури банкрутства сільськогосподарського підприємства, можна дійти висновку, що значення цього інституту досить суттєве. Тож, недостатнє нормативне забезпечення та низький рівень обізнаності юристів у цьому питанні призводять до того, що в економіці країни функціонують нерентабельні сільгоспвиробники, а перспективні припиняють існування.

3.2. Наслідки ліквідації суб’єктів аграрного підприємництва

Обов’язковими елементами відносин відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом також є об’єкт й зміст.

Об’єктом є грошове зобов’язання, що має цивільно-правову природу.

Змістом вищезазначених відносин є відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності та задоволення вимог кредиторів.

Визнання суб’єкта підприємництва банкрутом має відповідати певним принципам, щоб не порушити прав ані кредитора, ані боржника. Ми виділяємо такі принципи:

  • пріоритет Закону перед іншими нормативними актами;
  • збереження суб’єкта господарювання при можливості відновлення його платоспроможності;
  • ліквідація майна боржника при неможливості збереження підприємства з метою справедливого і організованого задоволення вимог кредиторів;
  • державне регулювання процедури банкрутства.

Оскільки, йдеться про сільськогосподарські підприємства, а вони відносяться до кола юридичних осіб, що потребують спеціальних правил банкрутства [11, с.333], тому, особливостями процедури банкрутства сільгосппідприємств є перераховані у ст. 44 Закону правила проведення санації боржника, порядок розпорядження майном після процедури банкрутства, а також порядок розпорядження земельною ділянкою боржника.

У науковій літературі зазначається наявність принаймні двох особливостей регулювання банкрутства сільськогосподарських підприємств, зумовлених використанням земельних ділянок у процесі сільськогосподарського виробництва та сезонним характером їхньої діяльності, а саме:

  • особлива процедура продажу нерухомого майна сільськогосподарського підприємства-банкрута, та
  • збільшення строку санації цих підприємств [5, 69].

Законодавець у ч. 2 ст. 44 Закону розширив коло суб’єктів, додавши до сільгосппідприємств рибні господарства, риболовецькі колгоспи, виручка яких від реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції й виловлених водних біологічних ресурсів складає не менше 50 % загальної суми виручки.

Провадження у справі про банкрутство може бути припинено з таких підстав:

  • боржник не внесений до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України або до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності;
  • подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої чи реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
  • у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника;
  • у встановленому порядку затверджено звіт керуючого санацією;
  • затверджено мирову угоду;
  • у затвердженому порядку затверджено звіт ліквідатора;
  • боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами;
  • кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

За виділення з підприємства одного або кількох нових підпри­ємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов’язки реорганізованого підприємства.

За перетворення одного підприємства на інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права та обов’язки ко­лишнього підприємства. За реорганізації підприємства його права та обов’язки переходять до правонаступників.

Слід зазначити, що вибір умов реорганізації юридичної особи залишається за підприємством-боржником (його адміністрацією), коли воно самостійно звернулося до арбітражного суду із заявою про визнання його банкрутом. Мета цієї юридичної пільги — стимулювати керівництво неплатоспроможного суб’єкта господарювання врегулювати свої борги за допомогою судових процедур до того, як вони стануть безнадійними.

Висновки

Отже, як ми з’ясували, суб’єктами аграрного права є:

  • державні підприємства (державні мисливські господарства);
  • сільськогосподарські підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські виробничі й обслуговуючі кооперативи)
  • сільськогосподарські підприємства корпоративного типу (аграрні господарські товариства);
  • селянські (фермерські) господарства;
  • приватні сільськогосподарські підприємства;
  • особисті підсобні господарства громадян;
  • аграрні підприємці, діяльність яких заснована на змішаній формі власності (з національним державним або приватним інвестором чи з іноземним інвестором).

Створення суб’єктів аграрного господарювання проходить низку стадій: ініціативну, організаційну та легалізаційну.

Згідно зі ст. 56 ГК суб’єкт аграрного господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) дієвого (дієвих) суб’єкта (суб’єктів) господарювання. Вони можуть утворюватись також шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до законодавства України про захист економічної конкуренції.

Також згідно законодавства України, суб’єкт аграрного господарювання ліквідується за рішенням його учасників або органу суб’єкта господарювання, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено суб’єкт аграрного господарювання, досягненням мети, для якої його створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; за рішенням суду про визнання судом недійсною державну реєстрацію суб’єкта аграрного господарювання через допущені під час його створення порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

Список використаної літератури

  1. Сільське господарство України. Статистичний збірник. — К., 2014 р. — 400 с.
  2. Про фермерське господарство: Закон України від 19.06.2003 р. № 973-IV//Відом. Верхов. Ради України. — 2003. — № 45. — Ст. 363.
  3. Фермерське господарство: правові засади створення, функціонування та припинення: Навчально — практичний посібник /Шульга М.В., Жушман В.П., Кулинич П.Ф., Уркевич В.Ю.; за заг. ред. М.В.Шульги. -Х.: ТОВ «Одіссей». — 2004. — 464 с.
  4. Беженар Г.М. Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.06 / НАН України ; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2007. — 20 с.
  5. Титова Н. І., Ващишин М. Я. Фермерське господарство як організаційно — правова форма реалізації громадянами України прав на землі// Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України /Н.І.Титова, В.І.Федорович, М.Я. Ващишин та ін. ; заред. Н.І.Ти- тової. //Львів: ПАІС. — 2005. — С. 167 — 193.
  6. Проценко Т.П. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств України : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.06 / Т.П. Проценко ; НАН України; Інститут держави і права ім.В.М.Корецького. — Київ, 1996. — 20 с.
  7. О крестьянском (фермерском) хозяйстве : Закон Республики Беларусь от 18.02. 1991 г. №611-ХП [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://pravo.levonevsky. org/bazaby/zakon/zakb1486.htm
  8. О крестьянском или фермерском хозяйстве : Закон Республики Казахстан от 31.03.1998 г. № 214-1 [Электронный ресурс]. — Режим доступа:http://online.zakon.kz/Document/?doc_id=1009109
  9. О крестьянском (фермерском) хозяйстве : Закон Кыргизской Республики от 11.03.1999 г. № 142 [Электронный ресурс]. — Режим до- ступа:http://www.cawater-info.net/library/rus/iwrm/farmer3.pdf
  10. Титова Н.І. Селянське (фермерське) господарство України: правове регулювання, поняття, ознаки, перспективи / Титова Н.І. // Право України, 1995. — №9-10. — С.14-18
  11. Логуш Л.В. Фермерство в США: правові аспекти (досвід для України) : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.06 / Л.В. Логуш ; Львівський державний університет ім.І.Франка. — Львів, 1997. — 24 с.
  12. О фермерском хозяйстве: Закон республики Узбекистан от 30.04.1998 г. № 602-1 [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www. lex.uz/Pages/GetAct.aspx?lact_id=5826
  13. Ващишин М.Я. Земельні правовідносини у селянських фермерських господарствах: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.06 / М.Я. Ващишин ; Львівський національний університет ім.І.Франка. — Львів, 2000. — 18 с.
  14. Про селянське (фермерське) господарство: Закон України від 22.06.1993 р. № 3312-ХІІ // Відом. Верховн. Ради України. — 1993. — № 32. — Ст. 341.
  15. Єрмоленко В.М. Правовий режим майна фермерського господарства / Єрмоленко В.М. // Підприємництво, господарство і право, 2005. — №12. — С.65-69
  16. Золотухін О. Ліквідація фермерського господарства / О. Золотухін // Вісник податкової служби, 2006. — № 12. — С.38-41
  17. Уркевич В. Ю. Проблеми теорії аграрних правовідносин: моногр. /В. Ю. Уркевич. -Х.: Харків юридичний, 2007. — 496 с.
  18. Жушман В. Правове регулювання майнових аспектів діяльності фермерських господарств за новим законодавством: окремі проблеми / В.Жушман, В.Уркевич // Право України, 2004. — № 6. — С.46-50.