Вступ

На міжнародному рівні у 1960 році було засновано Міжнародну організацію споживчих товариств – «Consumer Іntеrnational – СІ», ініціатором утворення якої були США, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди та Австрія. Вона захищає інтереси та права споживачів всього світу, сприяє розвитку громадського споживчого руху і системі захисту прав споживачів в цілому, представляє інтереси споживачів в ЮНЕСКО, структурах ООН, інших міжнародних організаціях економічного та соціального спрямування, надає своїм членам допомогу в навчанні спеціалістів, забезпеченні інформації у сфері захисту прав споживачів.

Ефективно діють консьюмерські організації у країнах Європейського Союзу. У ЄС існують три основних типи споживчих організацій: повністю незалежні організації, організації, що підтримуються урядами та урядові споживчі організації.

Якщо у країнах з розвинутою ринковою економікою консьюмерські організації, забезпечені підтримкою урядів та впливових міжнародних організацій, вже досягли високого рівня розвитку, то в Україні консьюмерський рух є достатньо молодим.

Сфера захисту прав споживачів є важливою складовою усієї політики Європейського Союзу. Ця політика спрямована на захист конкретних інтересів споживачів, які відіграють важливу економічну та політичну роль у суспільстві. Надаючи їм певну кількість фундаментальних прав, держави-члени розробили політику, спрямовану на зменшення нерівності між споживачами та виробниками і продавцями продукції, усунення недобросовісної конкуренції, підвищення рівня безпеки та здоров’я, а також на поліпшення стандартів життя в цілому.

1. Шлях розвитку політики ЄС у сфері захисту прав споживачів

Будь-який процес у суспільстві проходить свій певний еволюційний розвиток від становлення і до сьогодення. На підставі аналізу пройденого шляху суспільство повинно навчитися планувати свій розвиток на майбутнє. Частина з цих планів втілюється в життя, а частина так і залишається нездійсненними. Аналогічне можна сказати і про політику ЄС в сфері захисту прав споживачів, яка почала свій розвиток у рамках спільного ринку майже разом із створенням Європейського Економічного Співтовариства, здійснюючи вплив сьогодні на інші напрямки політики всередині ЄС, так і за його межами [1], а також має свої грандіозні плани на майбутнє.

1957 року в Римі було підписано Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства (далі — Договір або Римський договір).

На базі Договору було організаційно створено Європейське Економічне Співтовариство (далі — CC) зі своєю внутрішньою структурою та органами [2]. Так само цим Договором визначалися напрямки політики ЄС (наприклад, конкурентне право, право компаній тощо).

Утім у першій редакції Договору ми не знайдемо серед напрямків діяльності ЄС окрему сферу — захист прав споживачів. Одразу виникає зрозуміле запитання: «А чому?» Відповідь полягає в тому, що при створенні ЄС його основною метою було тільки усунення

Вчені обґрунтовують це тим, що у «ст. 2 Договору передбачалося, що основне завдання Спільноти … сприяти в усіх відносинах гармонізації розвитку економічної політики, завершеного і збалансованого розширення… і прискореного підвищення рівня життя» [3]. Також термін «споживач» зустрічався аж чотири рази у статтях 85, 86 Договору, які стосувалися політики ЄС у сфері конкуренції, проте він вживався не в прямому розумінні цього слова, а стосувався професіоналів [4]. Але, як зазначав професор Стефан Везеріл, насправді можна припустити, що особливість оригінального тексту Договору полягає в тому, що споживач усе одно отримає вигоду з процесу інтеграції через користування правом з ефективнішого ринку, який буде більш конкурентоспроможний, шляхом надання споживачу ширшого вибору, нижчої ціни і вищої якості товарів та послуг [5].

З такими твердженнями можна погоджуватись і не погоджуватися. Водночас слід зазначити, що дискусії між ученими щодо відправної точки розвитку політики ЄС у сфері захисту прав споживачів тривають і сьогодні. Суть цих дискусій можна звести до двох основних підходів: перший — що забезпечення захисту прав споживачів почалося ще в Римському договорі, а другий — що вперше поняття «споживач» було закріплено на рівні Установчих Договорів з прийняттям у 1986 році Єдиного Європейського Акта.

Другий етап достатньо короткий — це початок 70 — середина 70-х років минулого століття. Ситуація почала змінюватися. По-перше, це було викликано тим, що зміни почалися в самих держава-членах. Зокрема, Франція та Німеччина, держави, які були ініціаторами створення ЄС, прийняли окремі закони про захист прав споживачів.

По-друге, Данія і Великобританія (які на той час не були членами ЄС) прийняли закони, які були більш прогресивними, ніж в інших країнах-членах. Тому при їх приєднанні до ЄС вони поставили перед керівництвом ЄС питання про усунення дискримінації між громадянами їх держав та громадянами інших держав — членів ЄС у цьому питанні, оскільки, споживачі — громадяни Данії та Великобританії мали б менший рівень захисту на території інших держав-членів. Тому з політичної та економічної точки зору постало питання про прийняття спеціального законодавства ЄС у сфері захисту прав споживачів.

І, по-третє, було й соціальне незадоволення громадян ЄС, оскільки в демократичному суспільстві повинні захищатися права фізичних осіб, котрі і є саме тими повсякденними споживачами товарів та послуг, для яких у рамках ЄС створювалися сприятливі умови.

Тому на Паризькому саміті в 1972 році глави держав та урядів вперше закликали до політичних дій у цій сфері. Зважаючи на ці обставини, перед Комісією ЄС було поставлено завдання знайти спеціальну сферу політики ЄС, яку потім назвали захистом прав споживачів. Цим ЄС хотіло показати, що воно думає не тільки про економіку, а й про своїх громадян.

Незабаром після саміту в 1975 р. Комісія ЄС представила перші програмні дії щодо політики Спільноти у сфері захисту прав споживачів. Саме період із середини 70-х і до початку 90-х років вважають третім етапом в еволюції політики ЄС у сфері захисту прав споживачів. Цей етап не тільки достатньо великий у часовому вимірі, а й досить результативний, оскільки від слів ЄС перейшло до реальних дій.

Як зазначалося вище, у цей період були прийняті перші документи, які реально торкалися захисту прав споживачів, зокрема запропоновані Комісією ЄС Програма і план дій у сфері захисту прав споживачів (згодом було прийнято ще не один такий документ) [6].

У цих документах передбачено п’ять фундаментальних прав, на яких повинно ґрунтуватися законодавство Спільноти у цій сфері, зокрема це такі права, як:

—         право на безпеку життя і безпечні засоби існування;

—         право на захист економічних інтересів;

—         право на відшкодування шкоди;

—         право на інформацію та навчання;

—         право на представництво.

Також у цей період було прийнято ряд Директив, наприклад, Директива 84/450 про оманливу рекламу, але їх мета, в основному, зводилася до інформування споживачів про їх права, правда, без передбачення реальних механізмів їх захисту.

Певним прогресом для розвитку сфери захисту прав споживачів стало прийняття в 1986 році Єдиного Європейського Акта. Цей Акт багато хто називає реальним початком розвитку політики ЄС у сфері захисту прав споживачів, оскільки в ньому  містилася CT. 100, в якій уперше було вжито термін «споживач» у прямому розумінні цього слова, хоча самого визначення терміна стаття не містила. Стаття передбачала гармонізацію законодавства держав-членів у сфері захисту прав споживачів з метою нормального розвитку і функціонування спільного ринку.

Четвертий етап — від Маастрихтад до Амстердама.

Новий імпульс розвиток політики ЄС у сфері захисту прав споживачів одержав на початку 90-х років. Причинами цього було:

1. Знову нові члени ЄС мали прогресивніше законодавство щодо захисту прав споживачів. Наприклад, в Іспанії та Португалії норми про захист прав споживачів містяться в Конституції. Тому, зрозуміло, при вступі вони висували вимоги про посилення захисту прав споживачів і на рівні ЄС.
2. Політична основа. Уже сам Брюссель, як політичний центр ЄС, не міг миритися з тим, що в певних країнах — членах ЄС захист прав споживачів був закріплений на рівні Конституцій, а в ЄС його не закріплено на найвищому рівні, тобто в Установчих Договорах. Брюссель вважав, що політика ЄС та держав-членів у сфері захисту прав споживачів повинні бути однаковими та реальними.

Тобто, як бачимо, фактично в цьому випадку вже відбувався двосторонній рух, проявлявся інтерес як з боку нових членів ЄС, так і з боку самого ЄС.

3. Ще одним позитивним фактором стала й позиція Суду ЄС з цього питання, оскільки він почав приділяти захисту прав споживачів значну увагу.
4. Також відбувався тиск з боку суспільства (організацій, які займалися захистом прав споживачів) та академічних кіл, оскільки змінилися підходи щодо захисту прав споживачів від простого інформування до реального захисту.

Були створені спеціальні організації/асоціації із захисту прав споживачів спочатку на національному рівні, які потім об’єднались у Федерацію, що представляє та відстоює інтереси споживачів у Комісії ЄС.

П’ятий етап — від Амстердамської угоди до сьогодення.

Підписання в 1997 році, а потім набуття чинності Амстердамською угодою привнесло на відміну від інших сфер політики CC нові незначні зміни в сферу захисту прав споживачів. Окрім того, що згідно з новою нумерацією статей стаття 129а щодо захисту прав споживачів тепер стала статтею 153, у неї були внесені доповнення.

Згідно зі зміненою CT. 153 Договору, загальною метою ЄС повинні стати напрями захисту здоров’я, безпеки та економічних інтересів споживачів, реалізація їх через інформування та навчання, самоорганізація з метою захисту їхніх прав. Про це зазначено в п. 1 цієї статті: «Для відстоювання інтересів споживачів та забезпечення високого рівня їх захисту Співтовариство робить свій внесок у захист здоров’я, безпеки та економічних інтересів споживачів так само, як і в забезпечення їхнього права на інформацію, освіту та самоорганізацію з метою захисту своїх інтересів». Ця стаття вказує на необхідність звернення уваги на права споживачів при визначенні та здійсненні політики Співтовариства. У п. 2 CT. 153 зазначено: «Вимоги захисту прав споживачів беруться до уваги при визначенні та здійсненні політики і діяльності Співтовариства в інших сферах» [8].

З огляду на нові зміни, пов’язані з процесом всесвітньої глобалізації економіки, збільшення обсягу публічного надання послуг, розвиток біотехнологій, для Комісії ЄС у 1999-2001 pp. пріоритетними були три напрями:

1)       фінансові послуги, які є корисними для надання публічних послуг і виробництва продукції;

2)       навчання, спрямоване в основному на заохочення підтримки споживчої поведінки та полегшення доступу до суспільної інформації;

3)       допомога країнам Східної Європи і країнам, що розвиваються, в розвитку їх власної політики захисту прав споживачів.

2. Правове регулювання захисту прав споживачів в ЄС

Діяльність регуляторів ринків фінансових послуг у нових країнах ЄС відіграє важливу роль у забезпеченні захисту прав споживачів.

Ця робота здійснюється за певними напрямами (рис. 1).

Рис. 1. Основні напрями діяльності регуляторів ринку фінансових послуг у забезпеченні захисту прав споживачів

Однак, як і будь-яка інша сфера, політика захисту прав споживачів базується на певному правовому регулюванні, причому регулюванні, як уже було зазначено вище, достатньо ієрархічному.

Як відомо, джерела права Європейського Співтовариства у своїй ієрархії поділяється на:

1. Джерела первинного права (базисні);
2. Джерела вторинного права (похідні).

Європейське Співтовариство як складова Європейського Союзу створене та функціонує на основі установчих договорів. Ці договори були вироблені в результаті співробітництва між державами-засновниками, підписані належним чином, ратифіковані кожною державою. Основна особливість установчих договорів полягає в тому, що вони безпосередньо породжують права й обов’язки для всіх суб’єктів. Правові норми, закріплені в установчих договорах, утворюють свого роду конституційну основу — фундаментальну базу діяльності Співтовариств зокрема та ЄС у цілому. Норми установчих договорів у своїй сукупності отримали назву первинного права. Норми первинного права встановлюють цілі, принципи і завдання ЄС, їх юрисдикцію, порядок формування і функціонування інститутів, умови членства. Установчі договори визначають параметри права ЄС, його особливості і порядок застосування.

На базі первинного права формуються норми вторинного права. Його утворюють ті правові норми, які видаються як юридично обов’язкові приписи інститутами ЄС і регулюють відносини між суб’єктами права ЄС. Вони є обов’язковими для фізичних та юридичних осіб держав-членів. Саме вони забезпечують реальне функціонування європейських співтовариств, інститутів ЄС, досягнення цілей і вирішення завдань, що поставлені перед ними. Вторинне право — це основний масив норм європейського права. Основні риси: верховенство відносно національного права, пряма дія, інтегрованість у національне право і забезпечене юрисдикційним захистом через Суд ЄС. Хоча первинне право теж має такі риси, проте норми вторинного права не повинні суперечити нормам первинного права.

Що ж до захисту прав споживачів, то відповідні правові норми містяться як у джерелах первинного, так і вторинного права.

Основним положенням для всієї бази правового регулювання захисту прав споживачів у ЄС є положення ст. 153 Договору про заснування ЄС, яку називають статтею «мінімальний характер». Це означає, що відбувається мінімальна гармонізація сфери захисту прав споживачів на рівні ЄС, а держави-члени мають право встановлювати жорсткіші норми, які б створювали вищий рівень захисту прав споживачів порівняно з ЄС.

У статті 153 передбачено, що «для відстоювання інтересів споживачів та забезпечення високого рівня їх захисту, Співтовариство робить свій внесок у захист здоров’я, безпеки та економічних інтересів споживачів так само, як і в забезпечення їхнього права на інформацію, освіту та самоорганізацію з метою захисту своїх інтересів».

Дана стаття вказує на необхідність звернення уваги на права споживачів при визначенні та здійсненні політики Європейського Співтовариства в усіх сферах. У п.2 ст.153 зазначено: «вимоги захисту прав споживачів беруться до уваги при визначенні та здійсненні політики і   діяльності Співтовариства в інших сферах». З цією метою Співтовариство має докладати максимальних зусиль для досягнення цілей, заз-начених у п. 1 ст. 153, через: «(а) заходи, прийняті відповідно до ст. 95 у контексті завершення формування внутрішнього ринку; (б) заходи, які підтримують, доповнюють і забезпечують моніторинг політики, здійснюваної державами-членами» (п. З ст. 153).

Однак тут слід зазначити, що Договір про заснування ЄС не дає уточнень щодо проведення необхідних заходів, у ньому тільки вказується, що для держав-членів залишається відкритим вирішення того, чи підтримувати заходи, встановлені Співтовариством, чи впроваджувати суворі заходи щодо захисту прав споживачів відносно заходів, передбачених Співтовариством, але ці заходи повинні узгоджуватися з положеннями Договору про заснування ЄС (п. 5 ст. 153):

«Заходи, прийняті відповідно Радою ЄС, не повинні заважати будь-якій державі-члену підтримувати чи вводити суворіші заходи захисту. Такі заходи повинні узгоджуватися з положеннями цього Договору» [1].

Отже, ст. 153 Договору про заснування ЄС створила конституційну основу для розвитку нового права ЄС, нової політики Співтовариства, яка, з одного боку, є незалежною в процесі гармонізації, а з іншого — взаємозв’язаною з іншими процесами інтеграції в ЄС. Саме ця стаття є підставою для прийняття відповідних актів вторинного законодавства Співтовариства, передбачених у ст. 249 Договору про заснування ЄС, тобто регламентів, директив, рішень, висновків.

Саме через нормативні акти вторинного законодавства, в першу чергу через директиви, захист прав споживачів отримав своє регулювання. У здійсненні гармонізації законодавства на рівні Вторинного законодавства в сфері захисту прав споживачів на підставі ст. 95 Договору про заснування ЄС застосовується так звана формула мінімальної гармонізації, про що говорилося вище.

Але, незважаючи на це, масив актів вторинного законодавства у цій сфері є дуже потужним, різноманітним і великим за кількістю.

Увесь цей масив законодавства щодо захисту прав споживачів поділяють на певні групи (блоки) відповідно до основних прав споживачів, визначених ще в 1975 р. в Програмі дій щодо політики спільноти у сфері захисту прав споживачів [2], зокрема:

1. Захист економічних інтересів споживачів;
2. Охорона здоров’я та безпека споживачів;
3. Інформування, навчання та представництво споживачів.

Ці групи, в свою чергу, також ділять на кілька підгруп. Наприклад, законодавство про захист особистих прав споживачів поділяють на: законодавство про захист здоров’я споживачів; законодавство про безпеку продукції; законодавство про якість товарів та послуг.

Ось тільки деякі основні акти ЄС у сфері захисту прав споживачів:

• Директива 84/450 від 19.09.84 р. про апроксимацію законів, постанов та адміністративних актів держав-членів стосовно фальшивої реклами;
• Директива 85/374 від 25.07.85 р. про апроксимацію законів, постанов та адміністративних актів держав-членів стосовно відповідальності за дефектну продукцію;
• Директива 87/102 від 22.12.87 р. про апроксимацію законів, постанов та адміністративних актів держав-членів стосовно споживчого кредиту;
• Директива 88/378 від 3.05.88 р. про апроксимацію законів держав-членів щодо безпеки дитячих іграшок;
• Директива 93/13 від 5.04.93 р. про нечесні умови в контрактах зі споживачами;
• Директива 98/6 від 16.12.98 р. про захист прав споживачів при встановленні цін на товари, що пропонуються споживачам (щодо вказання цін);
• Директива 2001/95 від 3.12.01 р. (нова редакція Директиви 92/59) про загальну безпеку продуктів та ін.

Слід зазначити, що на рівні актів ЄС відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів не закріплюється, а вирішення цього питання належить до компетенції держав-членів. Саме в національному законодавстві мають бути передбачені санкції за порушення цього законодавства.

Кілька слів слід сказати й про ті акти, які хоч не мають юридичної сили, проте помітно впливають на формування політики ЄС у сфері захисту прав споживачів у цілому та на подальшу розробку актів у цьому секторі зокрема. Це так звані Зелені та Білі книги, які є свого роду програмними документами, де аналізується стан сфери за попередні роки (досягнення та проблеми) та прописується бачення (стратегія) з боку Комісії ЄС розвитку того чи іншого напрямку політики ЄС у майбутньому. Такі книги є і стосовно політики ЄС у сфері захисту прав споживачів. Остання з них — Зелена книга про захист прав споживачів у Європейському Союзі від 2 жовтня 2001 р.

Рис. 2.  Основні умови формування інституційної бази для реалізації споживчого законодавства

Ще з точки зору майбутньої стратегії ЄС щодо захисту прав споживачів важливою є Резолюція Ради від 2 грудня 2002 р. «Про стратегію Спільноти щодо політики захисту прав споживачів на 2002-2006 pp.», де зазначається: «Споживачі разом з бізнесом відіграють ключову роль у розвитку внутрішнього ринку… тому законодавство Спільноти повинно забезпечити високий рівень захисту прав споживачів» [3].

І останнє, на що хотілося б звернути увагу, це те, що захист прав споживачів у ЄС не втрачає своєї ваги, а навпаки, набуває ще більшого значення, оскільки його віднесено до фундаментальних прав Союзу, що закріплено в проекті Європейської Конституції від 18.07.2003 p., де в статті 11-38 зазначено, що «політика Союзу повинна забезпечувати високий рівень захисту прав споживачів» [4].

Висновки

Усі дії та документи ЄС, що торкаються захисту прав споживачів, є реакцією Співтовариства на розвиток політичних тенденцій у суспільстві. Весь історичний шлях розвитку політики ЄС у сфері захисту прав споживачів свідчить про глибоке розуміння Спільнотою необхідності виведення цього питання на всеєвропейський рівень. Саме тому цьому напрямку в ЄС нині приділяється така велика увага. Підтвердженням цього є звіт Комісії ЄС у сфері політики захисту прав споживачів за 1999-2001 роки та Основні напрямки діяльності Співтовариства на період з 1999 по 2003 роки, де сказано: «У наступні три роки прийдешнього століття політика ЄС щодо захисту прав споживачів набуває надзвичайного значення, оскільки інтереси споживачів разом з іншими напрямками політики ЄС, як результат, безпосередньо торкаються інтересів звичайних громадян», а також визначено програмні дії ЄС на майбутнє. Зокрема, в резолюції Ради від 2.12.02 р. «Про стратегію Спільноти щодо політики захисту прав споживачів на 2002-2006 роки» зазначається: «Споживачі разом з бізнесом відіграють ключову роль у розвитку внутрішнього ринку… тому законодавство Спільноти повинно забезпечити високий рівень захисту прав споживачів».

Список використаної літератури

1. Вишняков, О. Нечесна підприємницька практика у сфері захисту споживачів: регулювання в Європейському Союзі та в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 11. — С. 7-10
2. Європейський Союз. Консолідовані договори.- К., Вид¬ео «Port-Royal», 1999.
3. Иваненко Л. Защита прав потребителей – дело международное [Електронний ресурс] / Лариса Иваненко, Елена Язвинская. – Режим доступу ://http://www.yurpractika.com/article.php?id=10001319.
4. Керівні принципи захисту інтересів споживачів, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 року : (резолюція 248) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.consumerinfo.org.ua/must_know/articles_rights/detail.php?ID=4156
5. Права споживача – захист і споживча практика в ЄС [Електронний ресурс] // Всеукраїнський портал споживчої інформації. – Режим доступу : http://www.consumerinfo.org.ua/must_know/articles_rights/detail.php?ID=3954.
6. Фурса С.Я. Основи споживчих знань. Захист прав споживачів: судова та адвокатська практика : наук.-практ. посіб. / С.Я. Фурса, О.О. Кармаза. – К. : Фурса С.Я. ; КНТ, 2009. – 704 с.
7. Ханик-Посполітак Р. Деякі аспекти захисту споживачів в Європейському Союзі // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 4. — С. 34-37
8. Хоменко О. Законодавство України та Європейського Союзу // Юридический вестник. — 2006. — № 3. — С. 129-134