Вступ

Перші відомості про німців в Україні датуються кінцем X ст. Вони прибувають як купці й мандрівники, а також у складі посольств. Після татарського нашестя 1240–1241 років посилюється приплив німців на західноукраїнські землі, їх запрошують Галицько-Волинські князі для відбудови зруйнованих міст і розвитку торгівлі та ремесел.

У сучасному світі людяне ставлення до прав меншин є одним із основних показників демократичності суспільства. Сучасна демократія неможлива без дотримання прав меншин. Досить поширеною є така думка, що права людини — це захист меншості від свавілля більшості. Для Європи, яка в більшості складається з національних держав, на сьогодні вже традиційними є високі стандарти захисту прав національних меншин. Протягом останнього десятиріччя цій проблемі надається багато уваги, зокрема в країнах посткомуністичного світу. Така посилена увага до прав меншин у сучасному світі обумовлена не лише загрозою загострення існуючих або ж потенційних етнополітичних конфліктів, причиною виникнення яких часто є дискримінація прав представників етнічної групи, а й через зростаюче прагнення відродити та створити надійні умови й гарантії для розвитку та збереження етнокультурної ідентичності.

Серед численних етносів, котрі зазнали жорстких утисків та дискримінації в минулому столітті, є й німецький народ. Реальний вклад німців в економічний та культурний розвиток регіону Центрально-Східної Європи залишається безперечним. Німецька діаспора Центральної Європи була досить численною. Німецька ж мова виконувала своєрідну роль lingua Ігапса регіону. Принагідно згадаємо, що вигнання етнічних німців з сусідніх країн після Другої світової війни торкнулося долі від 9 до 11 мільйонів людей.

1. Проблеми німецької меншини в країнах Центрально-Східної Європи, зокрема в Польщі, Словаччині та Україні

Друга світова війна докорінно змінила становище німецької національної меншини практично в більшості країн Східної Європи. Політика нацистської Німеччини щодо східноєвропейських народів спровокувала негативну повоєнну реакцію стосовно німецьких громад, які проживали в цих країнах. Здебільшого перші німецькі поселенці почали з’являтися на теренах сучасних східноєвропейських країн, як то Польща, Словаччина, Україна ще в середні віки. Німецькі поселення формувалися на цих територіях упродовж століть.

Чимало з давніх німецьких поселень попросту відійшли в історію, зокрема поселення німців на Волзі в Росії. Перші німецькі поселенці з’явилися на території Російської імперії у ХУІІІ ст., на Півдні, це сучасні українські землі, та в районі Волги. Поблизу Самари було засновано більш як 100 німецьких колоній. Станом на 1914 р. на цій території проживало 1,6 млн. чол. У радянські часи, з 1924 по 1941 р., тут існувала Автономна Республіка волзьких німців. Після Другої світової війни більшість німців депортовано до Сибіру та Азіатських республік. Можливо, етнічні німці й нині проживають у даному регіоні, проте активність громади не помітна.

На початку 90-х рр. ХХ ст. стало можливим обговорювати післявоєнну відверто реваншистську політику стосовно німецького населення країн Центрально-Східної Європи. Під впливом демократичних перетворень останнього десятиліття минулого століття розпочався ренесанс німецької меншини. Ми намагалися простежити історичну появу німецького етносу на землях країн ЦСЄ, проаналізувати наслідки повоєнної політики депортацій, діяльності відроджених спільнот, культурно-громадських німецьких товариств. Дослідження наслідків примусової переселенської політики німецької меншини в країнах Центрально-Східної Європи, історії німецького етносу на цих землях, аналіз сучасного становища цієї етнічної групи привертає увагу дедалі більшої кількості науковців. Візьмемо хоча б праці таких вітчизняних дослідників, як С. Осадчук, І. Жалоба, В. Сергійчук, В. Васильчук, Т. Григорійчук, О. Масан та ін. Серед зарубіжних учених: польські — Д. Берлінська, К. Бахман, Я. Бартош, Г. Крол, словацькі — Я. Пешек, С. Габдзілова, М. Олєйнік та багато інших.

Після Другої світової війни німецько-польський кордон було переглянуто, більшість німців, які проживали в Польщі, депортовано. Однак деяким представникам німецької громади все-таки вдалося залишитися у повоєнній країні. На сьогодні чисельність німецької діаспори в Польській Республіці — від 400 тис. до 800 тис. осіб (за неофіційними даними). Переважно компактно польські німці проживають на території воєводства Ополє Сілезія. В роки депортацій німецького населення з теренів польських, ставлення до німців воєводства Ополє Сілезія було винятковим. На цій території проживало населення слов’янського походження, католицького сповідання, яке розмовляло німецькою та сілезьким діалектом польської мови. Багатьом дозволено було залишитися, проте німецька мова у повоєнній Польщі була офіційно заборонена, влада розпочала політику реполонізації меншини, тобто навернення знову до польськості. Такі дії влади, як зазначає польський соціолог Данута Берлінська, спричинили послаблення зв’язку між німецькою громадою Сілезії та державою загалом. Вона також переконана, що це одна з причин хвилі еміграції з польської Сілезії до Німеччини одразу після падіння залізної завіси. Щоправда, вона також відзначає поліпшення становища німецької громади в державі в останні роки 2. Т ак, знову вивчається німецька мова в початкових школах (близько150 шкіл), двомовне навчання ведеться у старших класах. Польська Конституція гарантує представництво у парламенті представникам національних громад, без подолання обов’язкового для політичних партій 5% бар’єру.

Сьогодні Польща етнічно-гомогенна держава, в якій 98% населення — поляки. Порівняно з передвоєнними роками, коли в Польщі проживало 4,5 млн. українців, 3 млн. євреїв, 1 млн. білорусів, та 800 тис. німців — це великий контраст.

Польща, визначившись зі своїм бажанням повернутися до Європи, приєднавшись до Європейського Союзу, почала формувати законодавчу базу, котра регулює сферу міжетнічних взаємин у відповідності з європейськими стандартами. Одним з найважливіших документів у цій галузі є Рамкова Конвенція Ради Європи про захист національних меншин (1995), ратифікована Польщею у грудні 2000 р.

Німецьку меншину Польщі можна без сумнівів вважати найбільш успішною громадою, яка вже з кінця 1980-х та на початку 1990 рр., була спроможною налагодити зв’язки з німецьким урядом, з Союзом депортованих та Асоціацією співгромадян. Діяльність німецької громади того часу була спрямована спершу на офіційне визнання громади, а вже потім — на підтримку з боку зазначених організацій.

Перші громадські німецькі організації з’явилися в Польщі наприкінці 80-х років минулого століття. Лідер німецької громади в Ополє Сілезії Ян Круль (який пізніше змінив своє ім’я на Йоганн Крол) у жовтні 1988 р. розпочав збір підписів тих людей, які вважали себе німцями. Мета цього заходу — довести реальне існування німецької громади. Це була реакція на заяву, зроблену одним з місцевих чиновників Глемпом, що підняті дискусії довкола німецького питання в краї не варті уваги, адже реально німецька громада не існує. Петиція Яна Круля та зібрані ним підписи дали підставу для офіційного звернення німецького уряду до польської влади, з вимогою респектування прав представників німецької громади в цій державі.

Однак перші спроби офіційно зареєструвати організацію німецької меншини не вдалися. 24 липня 1989 р. місцевий суд відмовив у реєстрації, на підставі того, що лідери німецької організації переслідують мету політичного легалізування німецької меншини в Польщі, і таким чином дана організація не є громадсько-культурним утворенням6. Проте лідери німецької громади не відступали. 7 квітня 1990 р. було зроблено заяву від імені німецької громадсько- культурної організації: » У повоєнні роки автохтонне населення Сілезії вважалося третьосортним населенням. Наші імена було змінено. Поховання наших предків зруйновано” . Німецька громада визнавала, таким чином, свою змаргалізованість, як результат державної політики Польщі впродовж повоєнних десятиліть.

Упродовж1980 та початку 1990-х рр. лідери німецької меншини намагалися здобути політичну підтримку в східних гмінах Ополє Сілезії, проголошуючи свою подвійну ідентичність. Генрик Круль (син Яна Круля ), наприклад, проголошував: «Я сілезієць і німець”. Це пом’якшувало анти-німецькі настрої, що почали поширюватися у цей період. Певному поліпшенню ситуації сприяло й підписання міждержавного договору між Польщею та Німеччиною про визнання кордонів 1990 р.

Німецька меншина Польщі отримала представництво на всіх рівнях влади: в місцевому сеймику, та в сеймі де її інтереси тепер представляють дві особи. На початку 1990-х рр. Ян Круль переміг у місцевих виборах до сеймику, здобувши одну третину голосів виборців. Це вперше автохтон отримав можливість представляти інтереси своєї громади.

Помітними на політичній арені польського суспільства стали прагнення німецької громади увіковічнити пам’ять німецьких солдатів, які загинули в роки Другої світової війни. Починаючи з 1989 р., точилися гострі дебати навколо цього питання, і лише 1993 р. за розпорядженням воєводи Ополє створено комісію, яка мала узгодити форму монументів. Найбільшим компромісом, досягнутим у результаті переговорів з представниками німецької громади, була заміна залізного хреста на християнський, використання польських топографічних назв та заміна слова «героям” на «жертвам”. Безперечно, цей компроміс став великим здобутком німецької спільноти краю. Зведення військових монументів слугувало не лише меті реабілітації сілезійців, котрі загинули в роки Другої світової війни, воюючи на боці німецької армії, але й постали як пам’ятники минулого та історії народу.

Нині відчувається помітний спад активності німецької громади порівняно з початком 90-х років ХХ ст. Аналітики пояснюють таку ситуацію лібералізацією політичної ситуації в країні, можливістю вільного пересування молоді, частина якої працює в сусідній Німеччині і не створює сильного політичного впливу вдома, для іншої частини притаманна слабкіша німецька ідентичність (порівняно зі старшим поколінням). Вони не вбачають сильної потреби у вивченні німецької мови та культури, для цього покоління lingua Iranca стала англійська.

Німецькі поселення в Словаччині датуються ХІ століттям. Німецька присутність у Богемії та Моравії (сучасна Чехія) датується ХІІ століттям. Напередодні Другої світової війни німецька меншина в Чехословаччині була чисельно найбільша та політично впливова. В роки війни Судетські землі були приєднані до нацистської Німеччини, по її завершенні територію знову повернено Чехословаччині, а більшість німців силою депортовано. На сьогодні, за офіційною чеською статистикою, в Судетах проживає 51 тис. осіб німецької національності.

У Словаччині основними німецькими поселеннями були район Спішу, Братислави та її околиці. В країні нараховувалося 143 тис. (4,3%) карпатських німців за даними перепису населення 1930 р. На відміну від численної німецької громади в чеській частині колишньої Чехословаччини (понад 3 мільйони осіб), яка завдяки своєму соціально-політичному статусу займала вигідні позиції в суспільстві, словацька німецька спільнота була значно меншою та не відігравала такої значущої суспільно-політичної ролі. Німецька громада Словаччини ніколи не розглядалася словаками як загроза територіальній цілісності країни, на відміну від ситуації в чеських землях ЧСР. Це місце було «зарезервоване” для більшої та компактної угорської громади. Незважаючи на великі відмінності у ставленні до судетських німців, які проживали в західних землях Чехії, та німецької меншини в Словаччині, рішення з німецького питання в повоєнні роки було однаковим. Головним підходом, прийнятим у повоєнній Чехословаччині щодо німецького питання, стала так звана “ колективна провина” усього народу. Автором та принциповим втілювачем цієї ідеї виступав безпосередньо чехословацький президент Едуард Бенеш.

Після Другої світової війни більшість німців було депортовано. Згідно з рапортом Міністерства внутрішніх справ від 5 січня 1949 р., на території Словаччини проживало близько 24 тис. осіб німецької національності. З них 40% працювало в сільському господарстві, 44 % в промисловості, 12 % безробітних. З цієї кількості 65 % німців не підлягали депортації, а 35 % чекали своєї черги.

За останнім чехословацьким переписом 1991 р. в Словаччині проживало 5 629 німців, хоча неофіційні джерела називали 15 тис.

Перший перепис населення в Словацькій Республіці відбувся в травні 2001 р. Тоді 5 400 чол. заявили про своє німецьке походження. Сам Президент Словаччини Рудольф Шустер — німець за походженням. Країна підписала Європейську Хартію про мови національних меншин, за якою має виконувати певні зобов’язування.

Під час останнього перепису форми мовою національних меншин поширювались у тих районах, де представники відповідної національної групи складають понад 20 % населення. Словацькі німці висловили невдоволення в зв’язку з неотриманням документів під час перепису німецькою мовою. Відповідь з Державного офісу статистики Словацької Республіки була однозначною — німецька громада країни невелика, не становить навіть 20 % населення. В центральній частині СР є лише одне невелике німецьке поселення Krahule-Blafeus, населення якого нараховує усього 147 чол. Згідно словацького законодавства, в місцях з населенням, де етнічна група становить трохи менше 20 %, вводиться двомовність, усі написи мають бути зроблені мовою національної меншини, а її представники мають право використовувати рідну мову при спілкуванні з місцевою владою.

В Україні знаходились декілька ареалів німецьких поселень. Так, в Південній Україні (Бессарабія, Одеса, Крим) були засновані так звані “південні російські” колонії — тоді це територія Російської імперії. Німецькі поселення були засновані також на Волині, в Закарпатті й Північній Буковині — в Західній Україні німецька присутність датується середніми віками.

До 1940 р. в Україні німці були четвертою за чисельністю національною меншиною. В УРСР німці мали шість національних районів і кілька десятків національних сільрад. Існували німецькі школи, видавалась періодична преса, діяли культурні установи. Німці зазнали усіх лих в часи колективізації, індустріалізації, голоду 1932 — 1933 рр. Більшу частину німецької інтелігенції знищена в роки репресій. Після відомих подій вересня 1939 р. усіх німців з територій Галичини та Волині було відправлено до Німеччини. Подібна доля спіткала німецьке населення Буковини та Бессарабії. В роки Другої світової війни німці були виселені з Криму і Лівобережної України. Ті, що залишилися на окупованій території, отримали від німецької окупації статус “фольксдойче”, під час відступу німецька влада переселяла німців з України до Німеччини. По війні радянська влада вивезла з Німеччини приблизно 250 тис. німців, вихідців з України, проте поселила їх на півночі країни або ж в середньоазіатських республіках.

У повоєнні роки чисельність німецького населення в Україні різко скорочується. Бути німцем після 1941 р. в Радянському Союзі було надзвичайно важко. 28 серпня 1941 р. було прийнято декрет Президії Верховної Ради Радянського Союзу про депортацію. Згідно з українськими офіційними даними, 400 тис. етнічних німців депортовано; німецькі джерела наполягають на числі в 560 тис. осіб. Для багатьох депортованих народів, в тому числі й німецького день 28 серпня є днем національної скорботи.

2. Сучасний стан та перспективи німецької діаспори в Україні

Українська держава надає усім представникам німецької національності, репресованим та вивезеним у післявоєнні роки, можливість компактного проживання у південних районах України, включаючи Крим. Така політика уряду відкрила нові можливості для забезпечення національних та культурних потреб німецького населення. На сьогодні в Україні діє понад 30 об’єднань, здебільшого в Одеській, Запорізькій, Луганській, Дніпропетровській, Донецькій та Чернівецькій областях. 1992 р. створено загальноукраїнське товариство німців України “Відергебург”18. Тут же було створено іншу організацію — Асоціацію німецьких науковців України. У Києві відкрито центр німецької культури “Відершталь”, німецькою мовою видається газета «Дойче канал”. Харківське товариство також має власне видання «Твоя газета”. В червні 1997 р. створено союз Німецької молоді в Україні.

Перший Конгрес кримських німців відбувся 1996 р., в якому взяло участь понад 100 делегатів. В ході роботи конгресу було ухвалено Концепцію національного самоврядування, що передбачала створення виконавчого підрозділу (фолькспарламент) як дорадчої структури до Конгресу Німців (фолькстаг). Також обговорювалася комплексна програма для депортованих німців, які повертаються в Крим, на період з 1997 до 2015 р. Станом на 2001 р. 2      500 осіб німецької національності повернулися до України.

Особливої уваги заслуговує діяльність Народної Ради німців у Феодосії, метою якої є відродження німецької культури та мови. Члени цієї організації тісно співпрацюють з громадсько-культурними товариствами Німеччини, подібними структурами в Україні та Росії.

Незалежна Українська держава намагається вирішувати етнонаціональні проблеми не лише німців, проживаючих нині в Україні, але й тих, які були вивезені з українських територій насильно. Офіційна позиція є такою: реабілітація представників німецької національності, котрі стали жертвами політичних репресій, так само, як і їх повернення до України, є справою історичної справедливості. Тому 1992 р. тодішній президент Леонід Кравчук заявив, що Україна готова прийняти півмільйона українських німців, депортованих у період 1941 — 1946 рр.

Реабілітація представників німецької національності, жертв політичних репресій, їхнє повернення до України — це не лише акт відновлення історичної справедливості, а й підтвердження факту мирного вирішення етнополітичних проблем. Певного успіху на цьому шляху все-таки вдалося досягнути. Позитивного досвіду було здобуто у співпраці між Україною та Німеччиною, а також з іншими державами співдружності, на територіях яких проживало німецьке населення.

Законодавчу базу сформували такі основні документи: Декларація прав національностей України (прийнята парламентом 1 листопада 1991 р.), яка гарантувала рівні права для усіх народів та етнічних груп республіки; Договір між Україною і Федеративною Республікою Німеччини про співпрацю та взаємну гарантію дотримання прав і свобод національних меншин, які проживають у країнах (підписано 10 липня 1993 р.); Договір між Україною та Федеративною Республікою Німеччини про співпрацю в справах, що стосуються представників німецької національності, проживаючих в Україні (договір ратифіковано Верховною Радою України, 18 липня 1997 р. Закон № 493/97 ВР) 20.

З метою координування роботи різних департаментів у сфері захисту прав національних меншин двох країн створено Українсько-Німецьку міжурядову комісію у лютому 1992 р. Того ж року, згідно з указом Президента України Леоніда Кравчука, створено Українсько-Німецьку Фундацію.

Відповідно зі статтею 1 Договору України та Федеративної Республіки Німеччини, укладеного в липні 1997 р., належить до групи німецького походження наступна категорія осіб: громадяни України, які проживають на території України та ідентифікують себе у відповідності до етнічних, культурних та мовних характеристик як національну меншину; особи німецького походження, котрі іммігрували до України після 1992 р. та оселилися тут; особи німецької національності та їхні нащадки, які були депортовані з територій України, та вирішили повернутися.

Допомогти депортованим громадянам повернутися до України стало головним завданням нашої держави. Починаючи з 1992 р. Україна фінансувала з державного бюджету кошти для повернення німців з різних регіонів СНД.

Хоча Президент України Леонід Кравчук заявив про готовність держави прийняти депортованих осіб німецької національності, відповідні заходи впроваджувалися повільно. Головною причиною були економічні труднощі.

Безперечним здобутком України є уникнення міжетнічних конфліктів, що стало результатом добре виваженої національної політики в перші роки незалежності держави. Ініціатива, проголошена Президентом Кравчуком, викликала значний інтерес німців СНД. Остаточно вирішеним питання повернення депортованих народів не можна назвати, проблема досить складна, окрім фінансових перешкод, часовий фактор не вирішення певних питань носить потенційний заряд напруження міжетнічної ситуації.

Станом на 2001 р. в Україні німцями себе визнавали 33 300 чол., з них лише 12% назвали рідною мовою німецьку, 22% — українську, 64 % — російську.

Загальні зміни, обумовлені трансформаційними перетвореннями в країнах ЦСЄ, зумовили також специфіку змін в етнополітичній сфері держав. Демократичні зміни уможливили підняття німецького питання, відновлення історичної справедливості. Звичайно, сучасний стан німецької громади не є однаковим у цих державах, багато чого залежить від активності етнічної групи. Проте безперечним є факт, що німецька меншина отримала можливості для задоволення власних культурних та освітніх потреб.

Висновки

Німці в Україні  — етнічні німці, які починаючи з Середньовіччя, проживають на території України, або держав, які їй передували. В наш час в Україні німці є етнічною меншиною, яка проживає переважно у південних і східних областях та на Закарпатті. За даними перепису населення 2001 року в Україні налічувалось 33,3 тис. німців, в т.ч. у Донецькій області 4,6 тис., Дніпропетровській 3,8 тис., Закарпатській 3,5 тис., Одеській 2,9 тис., Криму 2,5 тис.

Українські німці в СРСР були позбавлені елементарних громадянських правах:

• вони мали прово на помешкання тільки в місцях «спецпоселення»
• їм заборонялося на людях розмовляти рідною мовою;
• національна освіта була ліквідована,
• національна культура (змі, внз’и, театри, музеї) були заборонені

повсякденно життя визначалося кількома таємними законами, указами та постановами уряду та ВР СРСР. Наприклад, указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 під грифом «цілком таємно» «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» — встановлював кримінальне покарання за самовільне переселення з місць депортації. В місцях їх «спецпоселень» був встановлений «комендантський» режим помешкання: німці щотижнево  були повинні відмічатися в місцевих комендатурах, вдома їх також часто без попередження перевіряли та відвідували міліціонери та військові коменданти. За будь яку малу провину або непослухання слідувало покарання або ув’язнення.

Оголошена 13 грудня 1955 року так звана «амністія» німцям дещо пом’якшувала «комендантський режим» їх перебування в місцях депортації, але не повернула їм громадянські права у повному об’ємі і не дала їм права повернутися до попередніх місць проживання.

Лише в 1970 частина депортованих змогла повернутися до України — 29871, у 1979 — 34139, а в 1989 — 37849.

Список використаної літератури

1. Костюк М.П. Німецькі колонії на Волині (XIX — поч. XX ст.). Тернопіль, 2003. — 384 с.
2. Сергійчук В. «Німці в Україні»/«Етапи переселення німців в Україну». — Київ, 1994.
3. Сергійчук В. Німці в Україні. // Берегиня. — 1999. — № 2. — С. 53 — 63;
4. Васильчук В. Німецькі поселенці в Україні // Історія в школі. — 1999. — № 10. — С. 11 — 16.
5. Тарасенко В. “ Відергебург” — означає “Відродження” // Демократична Україна. — 1999. — 23 листопада. — С. 2.
6. Українське законодавство у сфері забезпечення прав і свобод національних меншин та національні механізми його імплементації // Вісник Держкомнацміграції України. — 2002. — № 2. — С. 7.
7. Kovac, D.: Evakuacia a vysidlenie Nemcov zo Slovenska // Barnovsky, M. (ed.): Od diktatüry k diktatüre. Bratislava: Veda, 1995. — Р 16.
8. Matthew J. Reynolds. Census 2001 nears end, with a few hitches // Slovak spectator. — June 4 — June 10. — 2001. — Volume 7. — Number 22. — Р. 2.
9. Ondrej Pöss. Karpatski Nemci // In Historja. Revue o Dejinach Spolocnosti. — 2002. — № 6. — S.17 — 18.