Вступ

Актуальність теми. Побудова правової демократичної держави призвела до необхідності переосмислення ролі України в міжнародному співтоваристві. Поглиблення взаємозв’язку держав веде до розширення взаємодії їхніх правових систем. Все більша кількість міжнародних норм призначена для застосування й виконання державами, що входять у співтовариство держав. У відповідності зі ст.9 Конституції України (далі — Конституція) міжнародні норми стали безпосередньо діючими. Вони мають пряму дію й верховенство над кримінально-процесуальним законодавством. Повага загальновизнаних норм є необхідною умовою членства в міжнародному співтоваристві, тому знання принципів і норм міжнародного права, приведення у відповідність із ними законодавства України, є важливим рішенням на шляху побудови правової держави й створення нової правової системи процесуальних гарантій, прав людини й громадянина в сфері кримінально-процесуального провадження.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми привертали до себе увагу таких науковців у галузях кримінально-процесуального та міжнародного права, як А. Александрова, Д. Грима, Н. Коркунова, П. Пусторослева, Н. Розіна, С. Вікторського, Г. Ігнатенка, Е. Карасєва, І. Лукашука, В. Маляренка, В. Михайлова, В. Опришка, В. Савицького, В. Табалдієва та ін., у працях яких з’ясовувалися історичні витоки міжнародних договорів, форми реалізації імплементаційної діяльності, сутність міжнародно-правових актів та формувалася наукова база для подальших досліджень у цій сфері.

Існує велике розмаїття міркувань і суджень щодо поняття джерел кримінального права та їх видів. За радянських часів, а також за часів незалежності України науковців цікавила проблема, чи слід відносити до джерел кримінального права міжнародні договори. Даною проблематикою займалися П. Андрушко, М. Бажанова, В. Борисова, О. Броневицька, О. Бойцова, В. Вдовіна, В. Гацелюка, О. Дудорова, М. Дурманов, А.Жалінський, О. Житний, О. Кібальник, В. Клименко, М. Ковальов, М. Колос, С. Лихова, В. Навроцький, О. Наталіч, Н. Пронюк, А. Савченка, В. Тацій, В. Тихий, Т. Тертиченко, М. Хавронюк, Д. Хорошковська, С. Шапченко, С. Шевчук та інші. Проте, проблема визнання міжнародного договору як джерела кримінального права і нині залишається відкритою.

Звідси, актуальним і своєчасним є дослідження загальних умов і форм правової допомоги під час реалізації ефективного захисту конституційних прав громадян України в кримінальному процесі; розвиток правової бази участі компетентних органів України в міжнародному співробітництві під час розслідування злочинів; створення цілісної системи міжнародних актів і міжнародних договорів України, що використовуються як джерела кримінально-процесуального права.

Таким чином, актуальність зазначеної проблеми, як із теоретичної, так і з практичної точок зору, визначили вибір теми дослідження.

Метою роботи є аналіз місця та природи міжнародно-правових актів як джерела кримінального права України, так і міжнародного кримінального права.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути сутність міжнародних договорів та їх імплементаційний процес в національне законодавство;

— з’ясувати значення міжнародно-правових актів для кримінального судочинства України;

— дослідити міжнародні договори України як джерела кримінально-процесуального права України;

— проаналізувати співвідношення понять «міжнародно-правовий акт» та «міжнародний договір»       ;

—  оговорити укладення міжнародних договорів та набуття чинності;

— здійснити аналіз міжнародно-правові акти у практиці іноземних держав;

— дослідити міжнародні конвенції, угоди та протоколи як джерела кримінального права.

Об’єктом дослідження є особливості реалізації норм міжнародно-правових актів у кримінально-процесуальному законодавстві та кримінально-процесуальній практиці України і механізм регулювання відносин українських державних органів, що здійснюють діяльність у сфері взаємної правової допомоги в кримінальних справах з іноземними компетентними органами.

Предметом дослідження є міжнародно-правові акти, як джерела кримінально-процесуального права.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає сукупність сучасних методів та прийомів пізнання об’єктивної дійсності, котра поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. У процесі дослідження застосовувалися такі загальнонаукові методи: історико-правовий – під час дослідження розвитку кримінально-процесуального законодавства на тлі політико-економічних змін в Україні, виявлення етапів розвитку вітчизняного кримінально-процесуального та міжнародного права; порівняльно-правовий – при порівнянні норм кримінально-процесуального права України та законодавства інших країн; логіко-юридичний – під час дослідження норм діючого КПК та проектів нового КПК України, що дало змогу сформулювати доповнення та пропозиції з урахуванням відповідного законодавства; статистичний – для визначення місця діючих міжнародних актів та міжнародно-правових договорів про взаємну правову допомогу в кримінальних справах із метою вдосконалення деяких норм, як міжнародного так і кримінально-процесуального права. 

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи міжнародно-правових актів як джерело норм кримінального права

1.1. Сутність міжнародних договорів та їх імплементаційний процес в національне законодавство

У галузі кримінально-процесуального права України все більше уваги приділяється питанням відповідності українського законодавства міжнародним стандартам. Разом із тим, у кримінально-процесуальному законі не повною мірою досліджені наступні правила: 1) розгляду загальновизнаних принципів і норм міжнародних актів і міжнародних договорів України як джерела кримінального судочинства України, визначення їхньої сутності й значення в процесі здійснення кримінально-процесуальної діяльності; 2) класифікації міжнародно-правових актів, а також їхніх норм в українському кримінально-процесуальному законодавстві; 3) застосування учасниками кримінального процесу положень міжнародно-правових актів при реалізації своїх прав і в практичній діяльності; 4) вивчення рішень Конституційного Суду України і Постанов Пленуму Верховного Суду України, що включають і використовують у своїх положеннях норми міжнародного права, а також прецедентів Європейського Суду з прав людини, що містять тлумачення ряду положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція) та напрямки з вдосконалювання законодавства України, як учасниці Конвенції в галузі кримінально-процесуального права України.

Метою цієї статті є дослідження сутності та значення міжнародно-правових актів; імплементаційного процесу та способів і форм реалізації міжнародно-правових договорів і взятих на себе державами зобов’язань у їх внутрішньому праві.

Основними завданнями, які необхідно проаналізувати в процесі дослідження, є з’ясування процедурного забезпечення діяльності державних інститутів, що займаються боротьбою з міжнародною злочинністю; зосередження уваги на імплементації договірної бази; вивчення процесу співвідношення міжнародного права та національного права.

Ще в дореволюційній науці, що відображала дискусію про сутності права, велася суперечка про те, як варто трактувати термін «джерело права». На противагу яскравому прихильникові позитивістського праворозуміння Г.Шершеневичу, який пропонував замінити термін «джерела права» на «форми права» (під останнім він розумів види права, які відрізняються за способом створення норм, що залежать від волі державної влади), Н. Коркунов попереджав про неприпустимість змішання поняття джерело права як «юридичного технічного терміна», як ознаки загальнообов’язковості юридичних норм, з поняттям про те, звідки черпається й чим визначається сам зміст юридичних норм, властивий для прихильників визнання того, що право діється свавіллям законодавця» [1].

Таким є одне з визначень «джерел права» як юридичного поняття, тобто технічного терміна правознавства. Від цього поняття потрібно відрізняти «джерела права» в змісті джерел пізнання права (наприклад, Закони XII таблиць, названі Т. Лівієм «джерелом усього публічного й приватного права Риму»), що включають у себе правостворюючі факти. Основним джерелом права більшість вчених-теоретиків вважають закон.

Слід зазначити, що в 60-80 роки XX століття підхід, відповідно до якого характеристика нормативних актів як форми права (тобто як форми вираження правових норм) і як джерела права (тобто способу встановлення правових норм) розглядався як прояв різних функцій правових актів був властивий тільки радянській правовій науці. Це відзначив Р. Давид, який вказав, що якщо в країнах романо-германської системи права значення закону бачать у тім, що він є «найбільш ясним і зручним способом вираження норм права», то в соціалістичних країнах у ньому бачать «найбільш природний спосіб створення права, що при цьому ототожнюється з волею правлячих» [2].

На противагу позитивістському трактуванню права, що панувало в радянській науці, природна (Г. Гроцій, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Локк), історична (Г. Гуго, К. Савін’ї, Г. Пухта) і більш пізня соціологічна (Дж. Дюї, Р. Паунд, Д. Френк) школи права, при всьому розходженні їхніх концепцій визнавали те, що право створюється не державними владними органами, а «знизу» — у суспільстві, у процесі спільної життєдіяльності людей (це стало основою створення держави (школа природного права), є закономірним історичним продуктом суспільного життя (історична школа), знаходить відображення тільки в реальних відносинах (соціологічна школа)).

Не зовсім вірним вважається визначення джерела права у формальному змісті. Наприклад, С. Комаров, визначає джерела права — «як сукупність способів формування, своєрідного «документування» державної волі» [3], «зведення в закон волі політичних сил, що виражають інтереси всіх громадян або їхньої частини», тобто визнає, що право й форми його вираження визначаються вищими органами держави шляхом прийняття законів. У світлі сказаного можна відзначити, що під джерелом кримінально- процесуального права розуміються зовнішні форми вираження кримінально- процесуальних норм, вироблених у сфері здійснення кримінального судочинства і закріплених державними органами влади.

Дане визначення джерел кримінально-процесуального права визнають більшість вчених. Разом із тим, виникає питання: чи можна в систему джерел кримінального судочинства, ґрунтуючись на законі, включати міжнародні норми?

Питання про ролі міжнародних правил у розвитку суспільства, про значення загальновизнаних принципів і норм має тривалу історію. Радянські юристи- міжнародники 20-30 років ХХ століття дотримувалися таких радикальних поглядів і вважали за необхідне переглянути характеристику положень міжнародних угод як способу створення нових правил у національному законодавстві. З іншого боку, такі вчені, як Є. Пашуканіс, О. Сабанін, Г. Тункін відстоювали значення міжнародних угод, як методу створення, зміни й ліквідації міжнародних норм.

Зокрема, Є. Пашуканіс зазначав: «Оскільки держави не мають над собою авторитету, що встановлював би для них норми поводження, постільки джерелами міжнародних відносин є звичай і договір» [4]. О. Сабанін писав, що «всяка норма» стає «міжнародною», коли вона визнається «як така всіма цивілізованими народами» [5]. Г. Тункін відзначав: «згоду однієї держави на визнання тієї або іншої норми, що регулює міжнародні відносини, дається під умовою аналогічної згоди іншої держави на поширення дії міжнародного припису» [6]. Концепція Г. Тункіна створила передумови для зміни ставлення радянських учених до міжнародно-правової системи в цілому. Вона дозволила їм розглядати рішення міжнародних питань і вивчати міжнародно- правові відносини, інтерпретуючи правотворчі процеси, що відбуваються у відносинах між країнами.

Виходячи із вищезазначеного, можна зробити висновок про те, що в радянській правовій доктрині існували теорії, які визнавали, що сам по собі міжнародний акт створює права й обов’язки тільки для його учасників (держав), але не може безпосередньо регулювати права й обов’язки учасників кримінального судочинства держав. У науці міжнародного права радянського періоду теза про неможливість безпосередньої дії норм міжнародного права на території нашої держави була практично загальновизнаною.

У цей час предметом вивчення нормативних положень міжнародних актів і договорів, що стосуються кримінально-процесуальної сфери законодавства України, традиційно є міжнародно-правові аспекти співробітництва в боротьбі зі злочинністю, а також питання застосування в Україні окремих норм міжнародного права. Однак вченими розглядаються, насамперед, кримінально-правові аспекти боротьби зі злочинністю; «процесуальним» проблемам уваги приділяється менше. У науці кримінального процесу, навпаки, досліджуються головним чином регулювання кримінального процесу законами України; міжнародні аспекти провадження по кримінальних справах довгий час взагалі ігнорувалися, або про них згадувалося не часто. Згодом, увага стала приділятися проблемі забезпечення прав людини в кримінальному процесі, і вийшла перша монографія, присвячена міжнародно-правовим аспектам кримінального процесу. Разом із тим, у роботі А. Бастрикіна були висвітлені далеко не всі міжнародні проблеми провадження у кримінальних справах, а нормативна база обмежувалася головним чином договорами про правову допомогу [7].

Значним кроком вперед стало проголошення Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

У 90-ті роки ХХ століття посилання на міжнародні документи з’являються в роботах про розслідування злочинів, скоєних іноземцями. На міжнародні аспекти провадження в кримінальних справах стали звертати увагу, як у навчальній літературі з кримінального процесу, так і в роботах деяких учених. Нові дослідження в сфері застосування міжнародних норм учасниками кримінального судочинства України почали розроблятися після ратифікації Україною Конвенції.

Конституція, опираючись на загальновизнані міжнародні норми, встановила положення про співвідношення українського та міжнародного права, визначивши пріоритетне значення останніх у ст.9 Конституції: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

1.2. Значення міжнародно-правових актів для кримінального судочинства України

Стаття 9 Конституції визначила характер взаємозв’язку міжнародного й українського права на сучасному рівні. Від взаємодії цих двох систем права залежить ефективність обох. Значна кількість норм міжнародного права призначається для подальшого застосування в сфері дії кримінально-процесуального права України. Разом із тим, основи співвідношення галузевих і міжнародних систем позначені невиразно, що створює ряд проблем, пов’язаних із визначенням сутності й значення міжнародних норм, їхнього функціонального призначення, визначенням місця в ієрархії правових актів України та безпосереднім застосуванням.

Конституція встановлює пріоритет міжнародних правил, однак визначає лише в загальній формі їхнє місце в правовій системі України. Положення галузевих законів, у тому числі й Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК України), також не можуть дати виразну відповідь на дане питання.

Не можна не звернути увагу на положення ст.22 Конституції, де сказано, що права і свободи людини і громадянина в Україні не є вичерпними, гарантуються відповідно до Конституції, а значить і відповідно до загальновизнаних міжнародних норм. Отже, міжнародні положення, що визначають права й свободи людини і громадянина, повинні застосовуватися навіть у випадку протиріччя законам і нормативно-правовим актам України, оскільки міжнародно-правові документи містять, визначають і регулюють дію великого обсягу прав і гарантій прав людини.

У зв’язку із цим виникає припущення, що розширення комплексу загальновизнаних прав і свобод на міжнародному рівні спричиняє їхнє безпосереднє застосування в кримінальному судочинстві його учасниками (підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим, свідком) без необхідності видання імплементаційних актів, якщо на те є вказівка в законі. Подібне положення говорить про зовсім новий рівень співвідношення міжнародних і кримінально-процесуальних норм.

Конституційне положення (ст.9) є загальною нормою, повною мірою нормою- принципом, що безпосередньо діє в кримінальному процесі. Конституція закріпила переважне положення норм міжнародного права в правовій системі України стосовно українських норм. У законодавстві Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім і України мова звичайно йшла лише про міжнародні договори. У конституційному праві й у судовій практиці більшості закордонних країн під «загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права» розуміються звичайні принципи й норми міжнародного права, тобто ті, що утворилися не в результаті висновку міжнародного договору, а сформовані на практиці держав, у яких вони підлягають застосуванню шляхом визнання їхнього міжнародного значення. У процесі кримінального судочинства необхідно розглядати характер, зміст і значення кримінально-процесуальної діяльності, з урахуванням світової практики застосування того або іншого міжнародного принципу й норми. При цьому учасникам кримінального процесу варто опиратися на загальновизнане визначення міжнародних джерел, що зазначене в ст.38 Статуту Міжнародного Суду Організації Об’єднаних Націй [8]. Так, міжнародні норми визнаються цим Статутом як «докази загальної практики, закріплені як правова норма». Згідно з даними положеннями, суди України повинні у своїй діяльності керуватися наявними доказами загальної практики й визнанням її юридично обов’язковою основними членами міжнародного співтовариства.

1.3. Міжнародні договори України як джерела кримінально-процесуального права України

Відповідно до положення, закріпленого в ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України» (далі — Закон 2004 р.), «міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо)» [4].

Міжнародні договори, що застосовуються суб’єктами кримінального судочинства України при здійсненні кримінального переслідування, судового розгляду та наданні правової допомоги у кримінальних справах, майже завжди стосуються прав, свобод й обов’язків людини (переважно особистих прав). У зв’язку із цим компетентним законодавчим органам України необхідно вживати відповідних заходів для того, щоб норми міжнародного договору ставали обов’язковими для осіб, що застосовують їх у кримінальному процесі України — фізичних і юридичних осіб, державних органів. Ці заходи передбачають офіційне оприлюднення міжнародного договору, спрямовані на дотримання принципу доведення до загального відома міжнародних правил учасників кримінального судочинства й передбачені ст. 9 Конституції. Отже, виконання вищезазначеного принципу є однією з умов законності прийнятого на основі міжнародної норми рішення.

Закономірним є запитання: яким чином правові норми міжнародних договорів України можуть застосовуватися як джерела кримінально-процесуального права України?

Деякі дослідники визнають міжнародно-правові норми, що містяться в міжнародних договорах України, частиною права країни -з усіма наслідками, що випливають. Так, І. Блищенко вважає, що міжнародний договір набуває чинності, діє на території держави як національний правовий закон, тобто «він може діяти паралельно з національним законом, доповнюючи його або створюючи спеціальний режим» [5, с. 246]. Очевидно, що І. Блищенко розуміє під цим застосування міжнародних правил у правовій системі держави, зокрема в галузі кримінального судочинства, відповідно до підстав, умов і порядку дії, визначених у міжнародних договорах країн.

На нашу думку, визнання Конституцією міжнародних договорів частиною її правової системи означає, що вони стають законодавством України.

Разом з тим Конституція не встановила правило про те, що ратифіковані або нератифіковані міжнародні договори оголошуються пріоритетними щодо кримінально-процесуального законодавства.

Для визнання міжнародного договору джерелом кримінально-процесуального права, норми якого підлягають прямому застосуванню, необхідне дотримання таких умов: по-перше, Україна повинна бути учасником цього договору; по-друге, положення договору, згідно із Законом 2004 р., повинні бути роз’яснені, визначені й зрозумілі для правозастосувачів міжнародних норм — правоохоронних органів й інших учасників кримінального судочинства, зміст договору має безпосередньо регулювати відносини за участю суб’єктів кримінально-процесуального права, породжувати їхні права й обов’язки; по-третє, міжнародний договір України має бути оприлюднений.

Статус міжнародних договорів визначається шляхом прийняття закону, тобто ратифікації, що надає договору юридичної сили, яка прирівнюється за значенням закону України.

На нашу думку, положення міжнародного договору після проходження порядку ратифікації не втрачають своєї переважної сили перед законами України, тому що вони, у першу чергу, є правовими актами міжнародного значення, акт ратифікації лише надає їм силу українського закону, вводить у правову систему України. Ю. Тихомиров зазначає, що в ході ратифікації міжнародні договори набувають значення елемента правової системи, тому договір може вносити зміни в законодавство або вводити інші правила для кожного окремого випадку [6, с. 39].

Ця думка є не зовсім вірною, оскільки міжнародний договір, по суті, не може вносити змін у внутрішньодержавні українські акти, тому що це не передбачено діючою в Україні процедурою нормотворення. На основі міжнародного акта відповідні державні органи ухвалюють закон, що містить правила договору.

Таким чином, кримінальне судочинство можуть регулювати лише ратифіковані міжнародні договори України, визнані законами у встановленому Конституцією порядку.

Це твердження є цілком справедливим і логічним, оскільки після проходження ратифікації міжнародні договори вводяться в діючу систему законодавства України і за своїм новим статусом застосовуються згідно з правилами застосування законів.

Разом з тим зазначаємо, що ратифікація договору найчастіше розглядається як трансформаційний акт включення міжнародного договору в правову систему України. Однак, розглядаючи тезу «ратифікований договір — акт, рівний за силою закону», справедливо відзначити, що прихильники цього висловлювання беруть як підставу безпосереднього застосування міжнародних норм ратифікацію договору, а про інші форми прийняття українською державою на себе міжнародних зобов’язань за договором згадують побіжно. Крім ухвалення закону про ратифікацію, існують й інші способи отримання згоди на обов’язковість договору, а саме: затвердження, прийняття договору, приєднання до договору, які містять норму про згоду на обов’язковість договору і набувають чинності в Україні.

У свою чергу, у ст. 9 Закону 2004 р. визначено перелік міжнародних договорів, що підлягають ратифікації. До них, зокрема, належать міжнародні договори, предметом яких є права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Прикладом таких договорів є Конвенція про надання правової допомоги та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі — Мінська конвенція 1993 р.), а також Конвенція про захист прав людини та основних свобод (далі -Конвенція 1950 р.).

За загальним правилом, міжнародний договір не має зворотної дії, а це значить, що він не поширюється на правовідносини, що виникли до набрання ним сили, якщо тільки учасники не домовилися по-іншому. Міжнародні договори України повинні діяти і застосовуватися згідно зі своїм статусом: ті з них, які ратифіковані або іншим способом включені в систему кримінального судочинства України, відповідно до правил закону про ратифікацію договору, прийнятого з урахуванням введення в зміст міжнародно-правових положень; нератифіковані — у встановленому кримінально-процесуальним законодавством порядку, зокрема, під час надання міжнародного сприяння в розслідуванні злочинів.

Можна сказати, що міжнародні договори України мають подвійну правову основу й значення, тому що їх можна віднести не тільки до українського права, а й до міжнародного. Конституція проголосила першорядне положення про те, що норми міжнародних договорів безпосередньо застосовуються на території України, будучи частиною її правової системи. Однак деякі положення міжнародних угод містять у собі безліч колізійних, нерівнозначних за змістом і правовим значенням українським кримінально-процесуальним нормам міжнародних правил.

Наприклад, ст. 77 Мінської конвенції 1993 р. визначає порядок розгляду справ, підсудних судам двох або декількох держав: «При обвинуваченні одного чи групи осіб у вчиненні кількох злочинів, справи, які підсудні судам двох або більше Договірних Сторін, розглядати їх має компетентний суд тієї Договірної Сторони, на території якої закінчено попереднє розслідування. У цьому випадку справа розглядається за правилами судочинства цієї Договірної Сторони » [7].

Міжнародні норми (ст. 1 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. [8], ст. 35 Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік (далі — СРСР) і Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 1984 р.) закріплюють додатково обов’язкову процедуру здійснення кримінального переслідування за злочини,вчинені за кордоном.

Відповідно до ст. 29 Договору між Україною й Китайською Народною Республікою (далі — КНР) про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 1992 р., документи, які «були складені або засвідчені судом чи іншою компетентною установою однієї Договірної Сторони, дійсні за наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої Договірної Сторони без легалізації. Офіційні документи, які складені на території однієї Договірної Сторони, мають доказову силу офіційних документів і на території другої Договірної Сторони» [9].

Таким чином, діяльність законодавчих органів України зі здійснення міжнародного нормотворення необхідно спрямовувати на забезпечення реалізації положень міжнародних договорів у системі галузевого законодавства України. Міжнародне право створює підстави, умови й порядок виконання державами взятих на себе зобов’язань, але визначення необхідних для цього виконавчих дій надається договірній стороні як суверенній державі. Перетворення міжнародно-правових зобов’язань відбувається шляхом відповідної зміни норм українського права, зокрема у сфері кримінального судочинства. До того ж необхідно, щоб змінені правові положення набували чинності й застосовувалися в кримінальному процесі України.

Аналіз міжнародних договорів України в галузі надання взаємної правової допомоги по кримінальних справах дає змогу виявити, що положення міжнародних документів містять далеко не всі юридично значущі правові норми, необхідні для забезпечення прямого регулювання кримінально-процесуальних відносин у процесі міжнародного співробітництва. Зазначимо, що у випадку ратифікації міжнародного договору відбувається лише включення й безпосереднє застосування його положень у кримінальному процесі України. Після проходження цієї процедури мова може йти про подібність правил міжнародних і кримінально-процесуальних норм. Проте вони, як і раніше, залишаються нормами різних правових систем. Обставина, що міжнародна норма стала моделлю для українського правотворення, ще не означає повного її сприйняття кримінально-процесуальним правом України. Більше того, випадки дослівного збігу правил, установлених у міжнародному договорі й у кримінально-процесуальному законі, досить рідкі.

У зв’язку із цим необхідно відзначити, що застосування правил міжнародних договорів неможливе без дотримання умов, підстав і порядку, встановлених правовими нормами кримінального судочинства України.

Наприклад, згідно із ст. 39 Консульської конвенції між СРСР і Швецією 1967 р. [10], право на відвідування затриманого або арештованого іноземця консульською посадовою особою держави його громадянства здійснюється відповідно до кримінально-процесуального закону країни, де він був взятий під варту.

Введення в дію, застосування й використання положень міжнародних договорів України, відповідно до умов, у них передбачених, здійснюється шляхом ухвалення закону, що містить, зокрема, кримінально-процесуальні норми.

У такому випадку діючий кримінально-процесуальний закон України є правовими засобом для включення в кримінальне судочинство нових міжнародно-правових норм, а також одним з основних засобів виконання й застосування правил міжнародних договорів України.

У процесі правоохоронної діяльності уповноважені співробітники слідчих і судових органів України керуються кримінально-процесуальними й іншими правовими актами України з дотриманням умов і порядку застосовуваних міжнародних угод. 

Розділ 2. Поняття та основні ознаки міжнародно-правового акта як джерела кримінального права України

2.1. Співвідношення понять «міжнародно-правовий акт» та «міжнародний договір»

Відповідно до п. а) ч. 1 ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. договір визначається як міжнародна угода, укладена між дер-жавами в письмовій формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Майже аналогічне визначення міститься у ч. 1 ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України» 2004 р., де під міжнародним договором України розуміють укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права договір, що регулюється міжнародним правом незалежно від

© Шпарик Н., 2014

того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Тобто законодавець України повністю підтримує редакцію цієї міжнародної конвенції.

Доцільно з’ясувати співвідношення понять «міжнародно-правовий акт» та «міжнародний договір». Часто ці поняття ототожнюються як теоретиками, так і дослідниками джерел конкретних галузей права, зокрема, під час аналізу законодавства України. Насамперед варто зазначити, що законодавець застосовує термін «міжнародний договір» (наприклад, ст. 9 Конституції України, Закон України «Про міжнародні договори України»).

В енциклопедичній літературі міжнародний договір визначено як угоду між державами та/або іншими суб’єктами міжнародного права, що регулює їх взаємні або багатосторонні міжнародні відносини, встановлюючи для її учасників відповідні права та обов’язки згідно з основними принципами міжнародного права. Міжнародний договір є головним джерелом сучасного міжнародного права і регулюється правом міжнародних договорів. У міжнародній практиці для позначення міжнародних договорів, крім терміна договір, використовують і такі терміни, як конвенція, угода, пакт, протокол, трактат, статут, спільна заява, декларація, комюніке, хартія, меморандум, регламент, акт, обмін нотами тощо. Назва міжнародного договору не впливає на його юридичну силу. Як зазначає з цього приводу професор В. М. Репецький, усі ці назви виражають письмову домовленість, згідно з якою держави на правовій основі беруть на себе відповідні зобов’язання з певного кола питань окреслених відносин [2, с. 94].

Керуючись вищенаведеними законодавчими та доктринальними визначеннями напрошується висновок, що поняття «міжнародно-правовий акт» та «міжнародний договір» за своїм змістом є по суті тотожними.

Водночас міжнародно-правовий акт у науковій літературі іноді зводиться до більш загального поняття порівняно із міжнародним договором. На відміну від міжнародного договору, який завжди є результатом домовленості двох чи більше суб’єктів, міжнародно-правовий акт може бути ухвалений в односторонньому порядку (наприклад, Директива Ради 85/337/ЄЕС від 27 червня 1985 р. щодо оцінки впливу деяких державних і приватних проектів на навколишнє середовище).

Етимологічне значення слів «акт» і «договір» є різним. Правовий договір — це завжди домовленість двох або більше суб’єктів, спрямованих на встановлення взаємних прав та обов’язків. Натомість правовий акт може встановлюватися в односторонньому порядку, крім того, на відміну від міжнародних договорів, міжнародно-правові акти не завжди мають загальнообов’язковий характер для сторін.

2.2. Укладення міжнародних договорів та набуття чинності

Реалізація міжнародно-правових норм досягається найкраще, коли вони включені (імплементовані) в національне законодавство. Проте незалежно від того, чи законодавець вчасно вніс зміни до поточного законодавства про довкілля у зв’язку із ратифікацією міжнародного договору, норми національного законодавства про охорону навколишнього природного середовища встановлюють при правозастосуванні пріоритет на користь міжнародних договорів, надаючи їм при цьому вищу юридичну силу в ієрархії законодавства України по відношенню до інших нормативно-правових актів у сфері екологічного права.

Міжнародно-правові акти як джерела екологічного права характеризуються стабільністю їх норм, що забезпечує сталість міжнародного правопорядку. Як зазначають фахівці у сфері міжнародного публічного права, зокрема професор В. М. Репецький, особлива державно-правова процедура оформлення згоди на обов’язковість міжнародного договору у формі ратифікації, підписання надає договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері, полегшує їх взаємодію з національним правом.

Особливість міжнародних договорів виявляється також у спеціальній процедурі укладення міжнародних договорів та набуття чинності для конкретної держави — суб’єкта міжнародного права. Порядок укладання договору складається з послідовних стадій, до яких належать: стадія висловлення ініціативи на укладення договору, стадія складання тексту та його прийняття, стадія висловлення згоди держави на обов’язковість для неї договору.

Договори, як відомо, набувають сили після їх ратифікації певною кількістю держав (зазвичай, кількість визначається самим договором). Ратифікація договорів покладає на державу обов’язки щодо дотримання і виконання конвенції чи договору. Тому необхідно зробити експертну оцінку: чи національне законодавство не суперечить певному договору, які зміни треба внести для усунення таких суперечностей (це робить, зазвичай, група експертів, Міністерство екології та Міністерство юстиції), чи готова країна до виконання фінансових та інших зобов’язань (це оцінює Міністерство фінансів). Процес ратифікації є досить складним і довгим, оскільки він потребує підготовки спеціального закону, його проходження через відповідні міністерства і затвердження вищим органом законодавчої влади (Верховною Радою — в Україні). Після цього Міністерство закордонних справ готує офіційну ноту у Депозитарій конвенції про те, що держава має вважатися учасником договору.

Західні країни приділяють значну увагу питанню ратифікації і внесенню змін у законодавство; це займає багато часу. Країни СНД ставляться до цього простіше, можливо тому, що існувала вікова традиція мати гарні закони «на папері» й не докладати належних зусиль, щоб дотримуватися їх на практиці.

Так можна зробити висновок, що міжнародно-правові акти є важливим джерелом кримінального права України, оскільки вони є «еталоном» правотворчості у сфері довкілля на національному рівні. На розвиток кримінального законодавства України значно впливають міжнародно-правові стандарти у галузі довкілля, встановлені цими міжнародно-правовими актами.

Визначивши роль та місце міжнародно-правових актів у даній сфері та розглянувши загальні та спеціальні ознаки таких актів, запропоновано таке визначення: міжнародно-правовий акт як джерело кримінального права — це окремий документ (конвенція, договір, декларація, угода, пакт, протокол, статут, спільна заява, хартія, меморандум, регламент, акт тощо), який містить правила, безумовно визнані державами, що є результатом взаємного волевиявлення і активної діяльності суб’єктів міжнародного права (держав та міжнародних організацій), спрямований на міжнародне врегулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. 

Розділ 3. Аналіз міжнародно-правові акти у практиці іноземних держав

3.1.  Міжнародно-правові акти у практиці міжнародного співробітництва та взаємодії компетентних органів іноземних держав

У практиці міжнародного співробітництва та взаємодії компетентних органів іноземних держав міжнародні договори виступають як правова підстава забезпечення міжнародних зобов’язань із надання взаємної правової допомоги. Зі сказаного випливає, що положення міжнародних договорів, будучи частиною міжнародного права, повинні регламентувати кримінально-процесуальні правовідносини договірних сторін, збігатися із правилами кримінального судочинства, що містяться в кримінально-процесуальному законодавстві, доповнювати їх зміст і застосовуватися відповідно до кримінального процесу іноземної держави — виконавця однієї з договірних між собою сторін.

Міжнародними угодами України встановлюється, що результати виконання міжнародного запиту, виконані на основі кримінально-процесуальних нормативних актів іноземних держав, застосовуються на території України, що дає можливість стверджувати про використання іноземного кримінально-процесуального законодавства в процесі порушення кримінального переслідування, розслідування злочинів і судового провадження в Україні.

В Україні при здійсненні міжнародної взаємодії у сфері кримінального судочинства правоохоронні органи компетентних відомств України засновують свою діяльність на положеннях понад 45 міжнародних договорів в Україні, і при цьому застосовують кримінально-процесуальне право більше ніж 65 різних країн. Їх кількість поповнює іноземне законодавство держав, що виконують доручення України поза рамками договорів.

Разом з тим вивчення порядку виконання міжнародних запитів про проведення певних процесуальних дій по кримінальних справах практичними працівниками показує, що різні за статусом міжнародні договори України мають дещо відмінний один від одного зміст (наприклад, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р., Європейська конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р. та Мінська конвенція 1993 р.; більшість співробітників активно використовують положення Мінської конвенції 1993 р., відомчих угод МВС України і Генеральної прокуратури України, мало застосовуються норми європейських конвенцій, а додаткові протоколи про застосування правової допомоги та інші двосторонні угоди ще менше) і не забезпечують належного виконання всіх, передбачених міжнародних зобов’язань, їх норми не достатньою мірою реалізовані в кримінально-процесуальному законодавстві України.

Зокрема, закріплюючи додаткові гарантії окремих учасників кримінального процесу, ст. 12 Консульського договору між СРСР і КНР 1959 р. [11] зобов’язує слідчих повідомляти арештованих або затриманих громадян КНР про їх права за цим договором, включаючи право зустрічатися із представниками КНР, одержувати від них юридичну допомогу. Про таке повідомлення повинен робитися запис у кримінальній справі [12, с. 37].

Так, відповідно до договорів про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах (ст. 12 Договору між Україною та Естонською Республікою 1995 р., ст. 12 Договору між Україною та Республікою Грузія 1995 р.), свідок, експерт, який, незалежно від його громадянства, добровільно з’явився на виклик у відповідний орган другої Договірної Сторони, не може на території цієї Договірної Сторони бути притягнутий до кримінальної відповідальності, взятий під варту або бути покараний у зв’язку з будь-яким діянням, вчиненим до перетинання її державного кордону. Такі особи також не можуть бути притягнутими до кримінальної відповідальності, взяті під варту або бути покараними у зв’язку з їх свідченнями, або висновками експертів, або діянням, що є предметом розгляду [13, с. 67, 92].

Отже, в кримінально-процесуальному праві України міжнародні договори України повинні займати особливе місце. Однак вони належним чином і повною мірою не закріплені в кримінально-процесуальному законодавстві. Міжнародні правила не збігаються за походженням, правовим значенням і юридичною силою із національними процесуальними нормами, проте ті з них, які інкорпоровані в кримінально-процесуальні норми або ратифіковані законом, є джерелом кримінально-процесуального права України та мають пріоритетний характер.

3.2. Міжнародні конвенції, угоди та протоколи як джерела кримінального права

Із прийняттям Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22 вересня 1995 р., які для України набули чинності з 1 січня 1996 р., а також норми Конвенції країн СНД «Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах» 1993 р. (Мінськ)2, яка для України набула чинності 14 квітня 1995 р. [12, с.31].

14 червня 1994 року між Україною та Європейським Союзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво.

Парламентська Асамблея вважає, що відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов’язки члена Ради Європи, визначені у ст. 3: «Кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи», -у контексті запевнень вищих посадових осіб держави (лист Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України від 27 червня 1995 року) та на основі наведеного нижче:

— з 1992 року Україна бере участь у багатьох заходах Ради Європи, у міжурядових програмах співробітництва та допомоги, зокрема у сферах реформування правової системи та прав людини, а також як «спеціальний гість» у роботі Парламентської Асамблеї та її Комітетах;

— розробляється Спільна Програма Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи щодо реформування правової системи і місцевого самоврядування, виконання якої заплановано розпочати восени 1995 року;

— протягом одного року з моменту вступу будуть прийняті відповідно до принципів Ради Європи у сфері законодавства: — нова Конституція; — рамковий документ про правову політику України щодо захисту прав людини; — рамковий документ про правову та судову реформи; — нові кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси; — нові цивільний та цивільно-процесуальний кодекси; — нові закон про вибори та закон про політичні партії;

— роль та функції Генеральної прокуратури будуть змінені (особливо щодо здійснення загального контролю за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту в орган, який відповідатиме принципам — Ради Європи;

— незалежність судової влади, відповідно до принципів Ради Європи, буде забезпечено, зокрема стосовно призначення та перебування на посаді суддів; до процедури призначення суддів залучатиметься професійна асоціація суддів;

— статус правничої професії буде захищено законом та буде засновано професійну асоціацію адвокатів [2, с.214].

Парламентська Асамблея зазначає, що Україна поділяє те, як тлумачаться зобов’язання, викладені у п. 11, та має намір:

— підписати на момент приєднання Європейську Конвенцію з прав людини; протягом одного року ратифікувати Конвенцію та Протоколи №№ 1, 2, 4, 7 та 11 до неї; до набрання чинності Протоколом № 11 визнати право особи звертатися до Європейської Комісії з прав людини, а також визнати обов’язковість юрисдикції Європейського Суду з прав людини (ст.ст. 25 та 46 Конвенції);

— протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської Конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час, та ввести мораторій на виконання смертного вироку, який набирає чинності з моменту приєднання;

— не підписувати у рамках СНД Конвенцію з прав людини та інші відповідні документи СНД, поки не здійснені нові дослідження щодо сумісності двох юридичних інструментів, — беручи до уваги той факт, що індивідуальні звернення, які подаються відповідно до цієї Конвенції, можуть призвести до неможливості ефективного використання права на індивідуальне звернення відповідно до ст. 25 Європейської Конвенції з прав людини;

— протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи підписати та ратифікувати Європейську Конвенцію про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню;

— підписати, ратифікувати та, разом з тим, застосовувати основні принципи інших конвенцій Ради Європи, таких як Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенція про передачу засуджених осіб, Конвенція з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом;

— намагатися вирішувати міжнародні спори мирними засобами (зобов’язання, яке розповсюджується на всі держави — члени Ради Європи) [2, с. 219]. 

Висновки

Таким чином, в Україні можуть застосовуватися і застосовуються як міжнародні норми загальновизнаних актів (звичайні норми), інкорпоровані в кримінально-процесуальне законодавство України, так і норми права міжнародних договорів України, укладених з іншими державами, ратифіковані органами законодавчої влади України. У кримінально-процесуальне законодавство України повинні включатися й конкретизуватися ті міжнародно-правові положення, зміст і значення яких оптимізує всі стадії кримінального судочинства, реально забезпечує інтереси особи, українського суспільства та держави в цілому.

Міжнародні норми, що виступають джерелом кримінально-процесуального права України, повинні створювати передумови і гарантії реалізації приписів міжнародно- правових актів, саме в тій частині кримінально-процесуального закону України, де вони особисто розвивають українські правила й відповідають правовій системі України. У тих випадках, коли предмет регулювання міжнародного і кримінально- процесуального права України збігаються, кримінально-процесуальні правовідносини можуть реґламентуватися нормами обох систем права.

Основні принципи і норми міжнародного права, об’єктом яких є діяльність із захисту суспільства в цілому і кожної людини окремо, тісно, а іноді безпосередньо пов’язані з кримінально-процесуальним законодавством України. Конкретні міжнародні положення, що зачіпають галузь кримінально-процесуальної діяльності, правовідносини між учасниками процесу, тим або іншим способом трансформуються в галузеве право держав, без чого неможливо їхнє практичне здійснення.

Зазначимо, що для дії в Україні загальновизнаних міжнародних норм у сфері забезпечення та захисту прав учасників кримінального судочинства, варто включати до складу кримінально-процесуальних норм тільки загальновизнані положення.

Відповідно до проведеного дослідження нормативних приписів законів й інших правових актів, вважаємо за можливе відзначити, що підставою реалізації й введення в дію міжнародних норм є видання закону, присвяченого правилам, що втримується в них. Конституційні положення необхідно розглядати як вищестояще загальнообов’язкове положення законодавства України, що передбачає включення міжнародних норм до системи кримінально-процесуального права й спрямоване на їхнє безпосереднє застосування в сфері здійснення нормотворення в Україні.

Представляється, що згідно зі ст.9 Конституції в кримінальне судочинство України може бути включена вся сукупність застосовуваних загальновизнаних норм міжнародного походження.

У КПК України необхідно включити правило про те, що загальновизнані принципи й норми міжнародного права, міжнародні договори України, віднесені законодавством до складової частини кримінально-процесуального права, мають переважну юридичну силу перед іншими законами України. Закони, що скасовують або обмежують права та свободи людини і громадянина, що порушують основні принципи кримінального судочинства, не можуть виступати як джерело права і регулювати кримінально- процесуальні відносини між його учасниками. Варто також розглянути питання про включення в кримінально-процесуальне законодавство норми про те, що права учасників процесу, гарантовані міжнародно-правовими нормами, не можуть бути обмежені кримінально-процесуальним законом і підлягають безпосередньому застосуванню на всій території України. 

Список використаної літератури

1. Конституція України. Закон України «Про внесення змін до Конституції України». -К. : Велес, 2005. — 48 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. — 3-тє вид., перероб. та допов. -К. : Юрисконсульт, КНТ, 2006. — С. 92.
3. Блищенко И.П. Дипломатическое право / И.П. Блищенко. — М., 1990. — 284 с.
4. Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31 жовтня 1992 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon1. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 156_014.
5. Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України : монографія / О.М. Дроздов. — Х. : Видавець Вапнярчук Н.М., 2008. — 208 с.
6. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_008.
7. Зеленецький В. Прокурорський нагляд за виконанням законів при реєстрації джерел інформації про злочини / В. Зеленецький, Л. Лобойко // Вісник прокуратури. — 2002. — № 6. — С. 35-46.
8. Конвенція про надання правової допомоги та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. [Електронний ресурс]. -Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=997_009.
9. Консульська конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Швецією від 30 листопада 1967 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=752_010.
10. Консульський договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Китайською Народною Республікою від 23 червня 1959 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon1.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=276_100.
11. Міжнародні договори України про правові відносини та правову допомогу / М-во юстиції України; редкол.: Л.М. Горбунова та ін. — К. : Ін Юре, 2004. — Т. 1: Двосторонні договори. — 368 с.
12. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 червня 2004 р. № 1906-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 50. — Ст. 540.
13. Тихомиров Ю.А. Международные договоры Российской Федерации и российское законодательство / Ю.А. Тихомиров // Законодательство и экономика. -1998. — № 12. — С. 37-44.
14. Узунова О.В. Імплементація міжнародно-правових договорів в кримінально-процесуальне законодавство // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2006. – № 1. – С. 189-195.
15. Узунова О.В. Місце міжнародно-правових норм у правовій системі України // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – 2006. – № 1 (26).– С. 108-112.
16. Узунова О.В., Узунов П.П. Міжнародні договори України як джерела кримінально-правової політики // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2012 року. – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2012. – С. 127-131
17. Чорненька О.В. Джерела кримінально-процесуального права України // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. Вип. 5. / Відп. ред. В.Ф. Опришко. – 2005. – № 5. – С. 225-232.