Вступ

Шенгенська зона включає в себе 26 європейських держав, що приєдналися до однойменної угоди, підписаної в селі Шенген (Люксембург) в 1985 році. У плані міжнародних подорожей Шенгенська зона діє подібно до єдиної держави з прикордонним контролем на зовнішньому кордоні — при в’їзді та виїзді із зони, але без прикордонного контролю на внутрішніх рубежах держав, що входять у цю зону.

Шенгенська зона офіційно включає чотири країни, що не входять в ЄС: Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн, а також де-факто включає ще три європейських мікро-держави: Монако, Сан-Марино і Ватикан, які також не є членами ЄС. Крім того, з боку ще однієї країни, Андорри, відсутній внутрішній прикордонний контроль на кордонах з країнами шенгенської зони. Всі країни Європейського союзу, крім Великої Британії та Ірландії, зобов’язалися увійти до Шенгенської зони, і всі, крім Румунії, Болгарії, Кіпру та Хорватії, вже зробили це.

Причиною для участі в Шенгені є покращення поліцейської та судової співпраці в боротьбі проти міжнародної злочинності, спрощення в’їзду для осіб з країн з візовим режимом, що, отримавши шенгенську візу, змогли в’їхати також і до Швейцарії.

Усі Шенгенські країни, окрім Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії та Швейцарії, є членами ЄС.

Мета нашого дослідження – дослідити проблеми та перспективи розвитку Шенгенської зони.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити концептуальні та політико-правові засади формування та розвитку Шенгенської зони;

— розглянути формування та еволюція розвитку Шенгенської зони;

— охарактеризувати організаційно-правові аспекти існування Шенгенської зони;

— проаналізувати інтеграційні процеси у рамках Шенгенської зони;

—  простежити включення Шенгенських угод до правової системи Європейського Союзу;

— проаналізувати правове регулювання порядку перетинання кордонів країн Шенгенської зони;

— розглянути розширення та модернізація Шенгенської зони: наслідки і перспективи для України;

— виявити основні напрями співробітництва держав-членів ЄС із третіми країнами щодо функціонування та розвитку Шенгенського простору. 

Розділ 1.  Концептуальні та політико-правові засади формування та розвитку Шенгенської зони

1.1. Концептульні засади створення безвізового простору в рамках ЄС

Основний блок норм, що відноситься до свободи пересування людей в ЄС, пов’язаний, насамперед, з правилами перетину державних кордонів. Ця проблема в силу багатьох причин довго не знаходила спільного рішення держав-членів. Тільки до середини 1980-х рр. намітився помітний прогрес. В рамках двостороннього співробітництва Німеччина і Франція домовилися про скасування в принципі прикордонного контролю при перетині спільного кордону. До них незабаром приєдналися країни Бенілюксу. Підсумком стало підписання 14 червня 1985 Угоди про поступове скасування перевірок на спільних кордонах, або так званого Шенгенської угоди, що став, хоча воно і було укладено поза рамками ЕС1, як показав час, важливою віхою на шляху реалізації свободи пересування людей.

Свою назву Угода отримало на честь місця його підписання — невеликого містечка Шенген у Люксембурзі. Учасниками Шенгенської угоди спочатку були названі вище країни-ініціатори: Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург.

Причини виникнення шенгенського права відображені в тексті преамбули самого Шенгенської соглашенія2, де сказано: «Уряди Королівства Бельгії, Федеративної Республіки Німеччини, Французької Республіки, Великого Герцогства Люксембург та Королівства Нідерландів, іменовані далі Сторонами, усвідомлюючи, що ще більш тісні зв’язки між народами країн — учасниць Європейських співтовариств повинні знайти своє вираження у вільному переміщенні через їх спільні кордони усіма підданими країн-учасниць, а також у вільному обміні товарами і послугами, прагнучи зміцнити солідарність своїх народів шляхом усунення перешкод вільному переміщенню через спільні кордони Держави Економічного Союзу Бенілюкс, Федеративної Республіки Німеччини та Французької Республіки, оцінюючи успіхи, вже досягнуті в рамках Європейських співтовариств шляхом вільного переміщення людей, товарів і послуг, керовані бажанням відмовитися від контролю на спільних кордонах за переміщенням підданих країн — учасниць Європейських співтовариств і полегшити обмін товарами і послугами … домовилися про наступне. .. «.

Таким чином, головним призначенням Угоди є — прогресивна відміна перевірок на кордонах між державами-членами при прийнятті низки заходів компенсаторного характеру.

Необхідність в знятті зайвих адміністративних бар’єрів між державами єдиної Європи назрівала давно. Ухвалення Шенгенських угод, скасування внутрішньоєвропейських віз -лише черговий етап процесу об’єднання європейських держав в єдиний правовий простір.

Однак Шенгенська угода носило лише базовий, попередній характер і представляє сьогодні лише історичний інтерес. Це джерело містив лише програму підготовчих заходів.

Щоб новим порядком не скористався злочинний світ, сторони погодили перелік необхідних заходів, які повинні були бути прийняті найближчим часом. При підписанні Угоди була визначена дата скасування прикордонного контролю між країнами-учасницями — 1 січня 1990

Головним же документом є Конвенція про застосування Шенгенської Угоди від 14 червня 1985 (Шенгенська конвенція) 1990 року, вступила в силу з 26 березня 1995

Шенгенська конвенція юридично закріпила режим вільного пересування осіб через кордони її підписали країн, визначила порядок реалізації вільного пересування осіб.

Саме з цього моменту близько 200 млн громадян з семи держав ЄС вступили в нову еру — в еру повної свободи пересування між країнами, що підписали Шенгенські угоди. Ці угоди скасували контроль на внутрішніх кордонах між Бельгією, Німеччиною, Іспанією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією. Громадяни цих семи країн отримали повну свободу пересування в рамках «шенгенського регіону», не наражаючись особистим перевіркам. Крім того, Шенгенські угоди склали основу комплексу юридичних норм, званого шенгенський право. Крім Шенгенських угод, як основних джерел шенгенського права, в цей комплекс увійшли нормативні акти, які видаються Виконавчим комітетом — спеціальним правотворчим органом, заснованим та уповноваженим Конвенцією 1990 року, що виконують додаткову та роз’яснювальну роль щодо приписів Конвенції. З 1 травня 1999 повноваження Виконавчого комітету перейшли до головного законодавчого органу ЄС Раді (дата набрання чинності Амстердамського договору). А нормативні акти з питань шенгенського права, питань візової, імміграційної політики, політики притулку приймаються в рамках процедури спільного прийняття рішень Радою та Європарламентом.

1.2. Формування та еволюція розвитку Шенгенської зони

Ідея вільного пересування в Європі виникла ще за часів існування Європейської Економічної Спільноти – попередниці Європейського Союзу.

Тим не менше, на матеріалізацію цього проекту пішло понад 30 років.

Страйки дорожніх працівників на кордоні Франції та Італії в 1984 році прискорили цей процес. 1985 року в місті Шенген у Люксембургу було підписано угоду між 5 країнами-учасницями ЄЕС – Францією, Німеччиною, Нідерландами, Люксембургом та Бельгією. Вона набула чинності лише через 11 років – 1995 року.

Згідно з цим договором, країни погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для своїх громадян та іноземців. У 1990 країни-учасниці договору підписали та ратифікували Шенгенську конвенцію. Згодом до неї приєдналися Італія (1990), Іспанія, Португалія (1991), Греція (1992), Австрія (1995), Швеція, Фінляндія і Данія (1996). Конвенцію підписали також Ісландія та Норвегія, що не входять до ЄС.

Нині до Шенгенської зони входять 26 держав. У ній живуть 417 мільйонів людей. З 28 країн ЄС 22 перебувають у Шенгені. 4 країни ЄС очікують на приєднання до Шенгену. Ще дві країни – Велика Британія та Ірландія – вирішили не приєднуватися до угоди, хоч встановили безвізовий в‘їзд для громадян ЄС.

Митні перепони всередині Європи практично відсутні. Громадяни та резиденти можуть вільно пересуватися з однієї країни в іншу, іноземці – за наявності шенгенської візи.

Призупинення угоди передбачене в юридичних текстах, утім, воно може бути лише тимчасовим та в окремих випадках.

У 2011 році Франція тимчасово відновила внутрішній прикордонний контроль через “Арабську весну” в північній Африці, коли тисячі мігрантів почали утікати морем до Європи, зокрема, на італійський острів Лампедуза, а місцева влада почала видавати їм тимчасовий дозвіл на проживання.

За останні кілька років країни, що формують зовнішні кордони ЄС, дедалі більше намагаються відгородитися від нелегальних мігрантів з допомогою бар‘єрів та стін, як-от в Угорщині чи в іспанській Сеуті, що в Марокко.

1.3. Організаційно-правові аспекти існування Шенгенської зони

Сучасний візовий режим ЄС бере початок від Шенгенської угоди, яка стала підґрунтям створення механізму координації та співробітництва між її учасниками, а також визначимо основні елементи Шенгенської системи та заснованої Шенгенської Інформаційної Системи «SIS». Згідно з Шенгенською Конвенцією було створено спеціальний ре-жим у межах Шенгенської зони, який, з одного боку, спрямований на забезпечення внутрішньої безпеки в регіоні та мінімізацію загроз, пов’язаних зі скасуванням контролю на внутрішніх кордонах, але з іншого, значно обмежує свободу пересування громадян третіх країн, що підлягають візовим вимогам. Шенгенські домовленості передбачали також узгодження візових політик держав, що їх підписали. Зокрема, було введено візу єдиного взірця, складено список країн, громадяни яких повинні мати візи для в’їзду до Шенгенського простору.

Нині до нього належить101 країна світу, в тім числі й Україна. Важливим етапом у формуванні принципів візової політики стало підписання Договору про Європейський Союз у 1992 р., який затвердив інститут громадянства Європейського Союзу і правові засади співпраці з третіми країнами. Політика у сфері притулку, правила перетину зовнішніх кордонів і контролю на них, імміграційна політика (умови в’їзду, пересування, проживання, об’єднання сімей, працевлаштування іноземців, запобігання несанкціонованій імміграції) були кваліфіковані Маастрихтською угодою як питання, що становлять спільний інтерес і які мають вирішувати на міжурядовому рівні. Наступним кроком гармонізації політики європейських держав у сфері міграції було підписання 1997 р. Амстердамської угоди, де окрему частину присвячено свободі пересування, притулку та імміграції.

Спеціальним протоколом, доданим до угоди, до права ЄС інтегровано Шенгенські домовленості. Єдина візова політика передбачала:

• справедливий розподіл витрат;
• спільні стандарти допуску членів сімей іммігрантів та працівників-мігрантів;
• спільні стандарти допомоги біженцям; забезпечення рівності прав громадян та іноземців;
• полегшення доступу до громадянства;
• підвищення рівня участі іноземців у політичному житті;
• недопущення дискримінації у працевлаштуванні, умовах проживання [9].

Спільна візова політика ЄС розвивається разом зі створенням зони свободи, безпеки та справедливості ЄС. З моменту вступу Амстердамського Договору в силу впроваджено три комплексні програми – Тампере (1999–2004), Гаага (2004–2009) і Стокгольм (2010–2014) – розроблені з метою створення спільних інструментів ЄС із забезпечення зони свободи, безпеки і справедливості. Узгоджена візова політика стала одним з таких інструментів, елементи якого були достатньо розвинені та змінені з 1999 р., щоб служити цілям інтеграції до ЄС та забезпечувати внутрішню безпеку Європейського Союзу. 

Розділ 2. Інтеграційні процеси у рамках Шенгенської зони

2.1. Включення Шенгенських угод до правової системи Європейського Союзу

Важливою особливістю правопорядку Євросоюзу є те, що його основу становить так званий «спільний доробок» (acquis communautaire). Особливе значення концепції acquis communautaire полягає в тому, що вона гарантує гомогенність правової системи Євросоюзу, оскільки базується на ідеї неможливості зміни його складових частин у процесі співробітництва з іншими суб’єктами міжнародного права. Вона в цілому забезпечує цілісність цієї системи та обов’язкове однакове застосування права Євросоюзу в усіх державах-членах.

У статті 11.5 Договору про заснування ЄС підкреслювалося, що «дана стаття не суперечить положенням протоколу про включення Шенгенських acquis до правової системи Європейського Союзу». Преамбула проекту Договору про Конституцію для Європи говорила про «рішучість продовжувати роботу, здійснену в рамках Договорів про заснування Європейського співтовариства, та про Європейський Союз, шляхом забезпечення дотримання acquis співтовариства». У статті 1-43.4 Договору про Конституцію для Європи йшлося про те, що «акти, ухвалені в рамках тіснішої співпраці, повинні зобов’язувати тільки відповідних держав-учасниць. Вони не повинні розглядатися як acquis, що приймаються кандидатами на вступ до Євросоюзу». Тобто установчі договори про європейські інтеграційні об’єднання не визначають зміст спільного доробку.

Посилання на acquis communautaire є також в актах Євросоюзу, які регулюють сферу зовнішніх зносин об’єднання. У кваліфікованій думці Комісії ЄС від 29 травня 1979 р. з приводу вступу Греції до європейських співтовариств було дано розгорнуте тлумачення поняття acquis communautaire. Як зазначила Комісія ЄС, «з моменту членства у співтовариствах країна, що звернулася з таким поданням, беззастережно визнає договори та їх політичні цільові настанови, рішення будь-якого характеру, прийняті після набуття чинності договорами, а також обрані можливі шляхи щодо розбудови та зміцнення співтовариств. З моменту ухвалення договорів про заснування співтовариств правовий режим, започаткований ними, відзначається можливістю прямої дії деяких їх норм та певних правових актів інститутів співтовариств, приматом права ЄС щодо окремих національних правових норм, що суперечать йому, та наявністю процедур, здатних забезпечити єдність у тлумаченні права ЄС. Вступ до співтовариств передбачає визнання обов’язкового характеру цих норм, неухильність їх дотримання з метою гарантування дієвості та єдності права ЄС».

2.2. Правове регулювання порядку перетинання кордонів країн Шенгенської зони

Зовнішні межі Шенгенської угоди визначені чітко і однозначно, введені єдині консульські правила, норми і порядок перетину зовнішніх кордонів країн Шенгенської групи. Детально розроблений порядок в’їзду в країни Шенгенської групи осіб, які є і не є громадянами ЄС.

Що стосується політики в галузі контролю перетину зовнішніх і внутрішніх кордонів ЄС, то питання про важливість кордонів між державами став ключовим у 1990-х рр. З деяких позицій кордону ЄС є спірними, тоді як кордони між державами — членами ЄС вже більше не обговорюються. Дотепер неясним залишається питання про наслідки скасування прикордонного контролю на міждержавних кордонах, а також зміцнення зовнішнього кордону. Неоднозначними є також і складні моменти, як остаточне визначення зовнішнього кордону і збільшення кількості членів ЄС з усіма витікаючими наслідками. В цілому аргументи, що стосуються призначення кордонів, залишаються невизначеними. Незважаючи на новий політичний контекст, деякі з цих аргументів також старі, як і поняття суверенітету держави.

Конвенція про застосування Шенгенської угоди в розд. I визначила «внутрішні» і «зовнішні» кордону, а положення розд. II регулювали перетин кордонів ЄС і умови в’їзду іноземців на територію Шенгенського простору.

У 2004 р Комісія виступила з пропозицією прийняти нове керівництво і чітко розмежувати в ньому правові положення та процедурні правила, створити консолідований кодекс правил перевірки на кордонах, окремо — на внутрішніх і окремо — на зовнішніх. 15 березня 2006 на основі пропозиції Комісії був прийнятий Кодекс Співтовариства про перетин людьми кордонів ЄС (Шенгенський кодекс про кордони). Кодекс вважається першим інструментом регулювання простору свободи, безпеки та правосуддя, який набув чинності при рівноправній участі Європарламенту у законодавчому процесі. Крім того, Шенгенський Кодекс є першим в історії ЄС кодифицирующими актом, в якому зібрані воєдино правила з питань перетину фізичними особами державних кордонів. Положення Кодексу в рівній мірі стосуються «внутрішніх» (розд. III) і «зовнішніх» (розд. II) меж ЄС, зачіпають як його власних громадян, так і вихідців з третіх країн (у тому числі громадян Росії).

Прийнятий у формі регламенту ЄС Шенгенський кодекс про кордони має пряму дію і не потребує будь-якої ратифікації або трансформації в національне законодавство. Регламент, що засновує Шенгенський кодекс, модифікує існуюче законодавство про перетин кордону фізичними особами. 13 жовтня 2006 з набранням ним чинності скасовуються раніше вжиті документи ЄС, наприклад, дві глави Шенгенської конвенціі1. Мета нового законодавчого акту — удосконалення правової бази політики спільного управління охороною кордону ЄС за допомогою встановлення стандартів і процедур, відповідно до яких здійснюється пересування осіб через «внутрішні» кордони і проводиться контроль над перетином «зовнішніх» кордонів ЄС.

Під внутрішніми межами розуміються:

— Загальні сухопутні, у тому числі річкові та озерні кордони держав-членів;

— Аеропорти держав-членів, призначені для внутрішніх повітряних рейсів;

— Морські, річкові та озерні порти держав-членів, призначені для регулярних поромних повідомлень.

Під зовнішніми кордонами розуміються сухопутні, у тому числі річкові та озерні кордони держав-членів, морські кордони, а також їх аеропорти, річкові, морські та озерні порти в тій мірі, в якій вони не відносяться до внутрішніх кордонів (ст. 2 розд. I Регламенту № 562/2006).

Кодекс встановлює правила перетину зовнішніх кордонів строго в прикордонних пунктах в години їх роботи. Громадяни ЄС, які перетинають кордон, проходять мінімальну перевірку з метою встановлення їх особи відповідно до пред’явленими документами на поїздку. Громадяни ж третіх країн піддаються більш ретельному прикордонному контролю, за допомогою якого встановлюється, наскільки дотримані умови в’їзду та чи є в наявності документи, що дозволяють проживання та заняття професійною діяльністю.

В обов’язки державам-членам Кодексом ставиться укомплектування прикордонних служб необхідним особовим складом, належним чином підготовленим, а також і матеріальними ресурсами. Національні прикордонні служби надають допомогу один одному, щоб забезпечити одно високий рівень на всіх ділянках кордону ЄС (ст. 16). Відповідно Регламентом (ЄС) № 2007/2004 взаємодію національних прикордонних служб координує Європейське агентство з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів — ФРОНТЕКС (European Agency for the Management of Operational Cooperation at the External Borders of the Member States).

Розділ III Кодексу містить опис принципу скасування прикордонного контролю на загальних внутрішніх кордонах держав-членів. Громадяни ЄС можуть переїжджати з однієї країни в іншу, не піддаючись перевірці на кордонах. Більше того, передбачено скасування фізичних перешкод на дорогах, включаючи обмеження швидкості (ст. 22). У Шенгенському кодексі міститься, разом з тим, перелік спеціальних умов виконання поліцейськими службами своїх обов’язків (ст. 21). Якщо Шенгенська конвенція передбачала можливість зупинки транспортного засобу у визначених пунктах на головних трасах, які перетинають внутрішні кордони, то в Шенгенському кодексі зафіксовано умови і рамки допустимих дій поліції, незалежно від скасування контролю на внутрішніх кордонах. Однак перевірки транспортних засобів і людей поліцейськими службами не можуть носити систематичного характеру: вони ґрунтуються на наявності певної інформації в розпорядженні поліції і мають на меті протидіяти організованій злочинності.

Для того щоб здійснювати вільне пересування осіб через внутрішні кордони, члени шенгенської групи визнали необхідної гармонізацію ряду норм, що регулюють в’їзд і виїзд зі своєї території. У Конвенції про застосування Шенгенської угоди, поряд з положеннями про скасування перевірки осіб, які перетинають внутрішні кордони, докладно описані умови здійснення прикордонного контролю на спільної зовнішньої кордоні. Принцип встановлення системи загальних положень, які діють щодо громадян третіх країн, описується в Шенгенської конвенції поряд із супровідними заходами у сфері співпраці поліцейських і судових відомств. Від країн-кандидатів у процесі підготовки до вступу в ЄС турбувалися застосування шенгенського законодавства в два етапи: спочатку вони повинні були інкорпорувати шенгенські acquis в національне законодавство, і лише потім їм було дано «зелене світло» для скасування прикордонного контролю. Для того щоб здійснити свободу пересування осіб, кандидати на вступ, насамперед, посилили правові норми, регулюючі, зокрема, охорону зовнішніх кордонів і поліцейське співробітництво. Після того як державами-кандидатами були продемонстровані здатність і компетентність у справі захисту території всього розширеного ЄС, вони змогли приєднатися до простору вільного пересування осіб.

У Кодексі дано виключення з правил, що передбачають тимчасове відновлення контролю на внутрішніх кордонах. Зафіксувавши в принципі, що внутрішня межа може бути пересічена в будь-якому місці без перевірки, Шенгенська конвенція надає державам-членам можливість відновити перевірки на кордонах для забезпечення національної безпеки (ст. 2 (2) Конвенції). У Шенгенському кодексі про кордони визначено умови, за яких прикордонний контроль може бути відновлений, причому підкреслюється, що ця міра застосовується лише у виняткових випадках, на короткий період часу і вимагає попередніх консультацій. По-перше, контроль відновлюється з міркувань національної безпеки. Наприклад, подібні заходи ввела Німеччина в 2007 р на період зустрічі «вісімки» в Хейлігендаме. Те ж зробила Австрія в червні 2008 р під час Європейського футбольного кубка «євро-2008». По-друге, відновлення контролю можливо і у непередбачених випадках, коли держава-член вважає, що за наявності загрози національній безпеці зробити це слід в терміновому порядку. Часто причиною відновлення контролю є терористичні акти. Шенгенський кодекс вимагає від держав-членів, щоб у разі відновлення контролю з міркувань громадської безпеки, причини і проведені заходи ставали надбанням гласності (ст. 30). По завершенні періоду дії прикордонного контролю держава-член подає звіт про успішний результат проведеної операції.

Предметом регулювання Кодексу, як видно з його назви, не є правила ЄС з питань видачі віз. Джерелами цих правил і раніше будуть служити Шенгенська конвенція, Загальна консульська інструкція та інші спеціальні нормативні акти ЄС, які, піддалися самостійної кодифікації.

У Гаазької програмою Рада підкреслив необхідність подальшого розвитку спільної візової політики ЄС. З цією метою Комісії було запропоновано переглянути Загальну консульську інструкцію, яка довгий час була основним інструментом, що регулює процедуру та умови видачі короткострокових і транзитних віз. У 2006 р Комісія представила пропозицію по проекту Візового кодексу, відповідно до якого, всі нормативні акти за візами, включаючи Загальну консульську інструкцію, зведені в єдиний Візовий кодекс, який був прийнятий 13 липня 2009 р.

Використання Візової інформаційної системи дає нові можливості для удосконалення процедури видачі віз. Відповідно до Кодексу, держави-члени зобов’язані посилити гласність візової процедури, тобто надавати всю необхідну інформацію, що стосується видачі віз. У Кодексі більш чітко сформульовано ряд питань з метою більшої гармонізації правозастосовчої практики. Для цього усунені неясності в існуючому законодавстві про медичне страхування поїздок (ст. 15), ряд практичних інструкцій трансформований в юридично зобов’язуючі норми.

Візовий кодекс зберіг з колишнього регулювання лише дві дихотомії: єдині візи і візи з обмеженим територіальною дією, а також візи і транзитні аеропортові візи. При цьому візи можуть бути видані для одного, двох або необмеженого безлічі в’їздів (короткострокові візи). Довгострокові візи залишилися поза сферою дії Візового кодексу.

Короткострокова віза видається для ділових, туристичних і приватних поїздок. Державою, відповідальним за розгляд клопотання про видачу візи і ухвалення рішення по ньому, є те, яке є єдиною (1) або головної (2) метою поїздки незалежно від того, яка країна буде першою при в’їзді до Шенгенського простору (підп. А і Ь п. 1 ст. 5 Візового кодексу). Якщо людині вдасться довести, що жодна з країн Шенгенської угоди не є основною метою вашої поїздки, то візу треба запитувати в консульській установі тієї країни, яка буде першою при в’їзді до Шенгенського простору (3) (підп. До п. 1 ст. 5 ). У разі транзиту звертатися за візою слід в державу, чия територія перетинається або транзитна зона аеропорту якого задіюється, а у разі транзиту через території декількох держав або множинного аеропортового транзиту — перша держава транзиту (ст. 5).

Наявність шенгенської візи не виключає можливості оформляти і національну візу. У випадку, якщо іноземець не відповідає умовам в’їзду до Шенгенського простору, але одна з держав-членів дозволяє йому в’їзд на свою територію може бути видана особлива категорія візи, яка називається візою з обмеженою територіальної сферою дії (уть). Така віза дає право своєму власникові перебувати на території лише однієї або декількох держав-членів, але не всіх. Віза Уть дозволяє перебувати на відповідній території до трьох місяців або здійснити транзит.

Громадяни третіх держав, що мають візу і законно в’їхали на територію однієї з країн, можуть протягом терміну дії візи вільно пересуватися по території всіх держав.

Є також ряд держав, які не є членами ЄС, але громадяни яких звільнені від необхідності отримання віз для в’їзду в усі країни Шенгенської угоди. Проте можливий більш детальний контроль особистості, як при перетині кордону, так і на території кожної з держав — членів Шенгену. Крім того, компетентні власті країни перебування можуть запросити у громадян цих держав наступну додаткову інформацію: підтвердження про наявність необхідних грошових коштів, мета поїздки, наявність зворотного квитка і т.д. Ці питання регулюються Шенгенською кодексом про кордони. У список таких країн входять, наприклад, Аргентина, Бразилія, Ізраїль, Ватикан, Канада, Кіпр, США, Японія.

Громадяни третіх держав, які мають чинний дозвіл на проживання, виданий однією з країн, можуть на підставі цього документа та документа, що посвідчує особу, вільно пересуватися по території інших держав терміном не більше трьох місяців, тобто використовувати вид на проживання як короткострокову візу.

Для громадян тих держав, які є членами ЄС, але не є членами Шенгенської угоди (Великобританія, Ірландія, раніше Швейцарія) також існує повна свобода пересування в рамках Шенгенського простору. У пунктах перетину кордонів громадяни цих країн пред’являють посвідчення особи і проходять через спеціальний коридор під назвою: «громадяни держав — членів ЄС». 

Розділ 3. Розширення та модернізація Шенгенської зони: наслідки і перспективи для України

3.1. Основні напрями співробітництва держав-членів ЄС із третіми країнами щодо функціонування та розвитку Шенгенського простору

Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом відкриває для України перспективу інтеграції до внутрішнього ринку ЄС, а для її громадян — можливість спрощеного перетину кордонів організації і перебування на її території.

Проте задля вироблення сприятливих умов функціонування ринку праці Євросоюзу та запобігання напливу іммігрантів було створено Шенгенський простір. Держави-учасниці цього простору регламентують свободу руху громадян із третіх країн на своїй території шляхом запровадження єдиних умов в’їзду іноземців та єдиної Шенгенської візи. Сьогодні Шенгенський простір формують 26 країн Європи: 22 держави-члени ЄС — Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, 4 Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція — та 4 країни — не члени організації — Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія.

Комплекс правових норм, ухвалених державами- учасницями Шенгенського простору, становить шенгенські acquis ЄС. Такий спільний нормативно-правовий базис формується у сферах, пов’язаних зі скасуванням контролю на зовнішніх кордонах; гармонізацією умов в’їзду та видачею короткострокових віз; процедурою перетину особами зовнішніх кордонів держав-членів ЄС; співпрацею судових та поліцейських органів країн-учасниць організації; створенням Шенгенської інформаційної системи тощо.

На думку автора, шенгенські ecquis ЄС є комплекс-ним поняттям, адже включають: а) договори та угоди, укладені між урядами держав Шенгенського простору; б) ухвалені інституціями ЄС постанови (директиви, регламенти, рішення, декларації та резолюції), дія яких поширюється в рамках кордонів держав-учасниць Шенгенського простору; в) договори, укладені ЄС із третіми країнами в імміграційній сфері; г) правила та процедури, пов’язані з відкриттям внутрішніх кордонів та встановленням візового режиму як для держав-членів ЄС, так і для третіх країн.

Однак перелік актів, які формують шенгенські scquis, нє є усталеним. Це пов’язано зі зміною та скасуванням більшості положень відповідних первинних документів і процесами розширення Європейського Союзу. Останні надають динаміки шенгенському праву, котре має тенденцію до постійного розвитку.

Структурно шенгенські ecquis ЄС мають внутрішню та зовнішню складові (виміри).

Внутрішня складова включає договори та угоди, укладені між державами-членами організації, що входять до Шенгенського простору. Найважливішими серед них є Угода «Про поступове скасування контролю на спільних кордонах» від 14 червня 1985 року та Конвенція про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року (від 19 червня 1990 року), котрі заклали основу для розвитку шенгенських ecquis загалом.

Ухвалені 20 травня 1999 року Радою ЄС рішення № 1999/435/ЄС [9] та № 1999/43б/ЄС [10] містили перелік актів, які разом встановили та сформували шенгенські acquis. Так, відповідно до ст. 1 Додатку А до Рішення № 1999/435/ЄС, шенгенські acquis становлять: 1) Угода між урядами держав Економічного союзу «Бенілюкс», Федеративної Республіки Німеччини і Французької Республіки про поступове скасування перевірок на спільних кордонах від 14 червня 1985 року; 2) Конвенція про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року між Королівством Бельгія, Федеративною Республікою Німеччиною, Великим Герцогством Люксембурзьким та Королівством Нідерландів від 19 червня 1990 року; 3) протоколи про приєднання до Угоди від 14 червня 1985 року та Конвенції від 19 червня 1990 року Італії (27 листопада 1990 року), Іспанії та Португалії (25 червня 1991

року), Греції (6 листопада 1992 року), Австрії (28 квітня І995 року), Данії, Фінляндії та Швеції (19 грудня 1996 року), а також наступні заключні акти та декларації; 4) рішення та декларації шенгенського Виконавчого комітету; 5) рішення Центральної групи.

Слід зазначити, що згадані документи є елементами внутрішнього виміру шенгенських ecquis. їхня зовнішня складова, натомість, містить міжнародні договори та угоди, укладені ЄС із третіми країнами задля імплементації спільної імміграційної політики організації. Правові основи реалізації зовнішньої політики Євросоюзу в цій сфері визначені його установчими документами, зокрема ст. 21 Договору про ЄС та ст. 216 Договору про функціонування ЄС, положення яких передбачають розвиток та розбудову партнерських відносин, налагодження співпраці та укладення міжнародних угод між ЄС і третіми країнами.

Беручи до уваги ці приписи, можна визначити зовнішні правові інструменти співпраці ЄС із третіми країнами, як-от: 1) міжнародні угоди про реадмісію щодо повернення осіб третіх країн, які не дотримуються умов в’їзду, перебування і проживання на території держав- членів Єврозоюзу, до країн свого народження чи походження (це положення передбачене ст. 79.3 ДФЄС); 2) угоди про спрощення візового режиму; 3) ухвалені інституціями ЄС постанови, декларації, програми, плани дій, рамкові документи, що разом становлять soft law («м’яке право») ЄС.

3.2. Україна і Шенгенський простір: проблеми та перспективи співробітництва в контексті Угоди про асоціацію Україна — ЄС

У рамках зовнішнього виміру шенгенських scquis двосторонні відносини України та ЄС стосуються питань, пов’язаних із візовою політикою, — одним із основних напрямів співпраці ЄС із третіми країнами.

Зокрема, 18 червня 2007 року підписано Угоду про реадмісію між Україною та ЄС [2], котра набрала чинності 1 січня 2008 року. Цим документом визначено процедури, пов’язані з ідентифікацією та поверненням на батьківщину громадян України, громадян третіх країн та осіб без громадянства, що потрапили на території держав-членів ЄС або перебувають на них нелегально. Угода має пріоритет по відношенню до будь- яких двосторонніх договорів про реадмісію, укладених між Україною та окремими державами-членами ЄС (ст. 17).

Угодою передбачено звичайну й прискорену процедури реадмісії (ст. 5-9); визначено документи, які підтверджують походження нелегального мігранта (ст. 6-7); установлено часові межі виконання запитів щодо реадмісії (ст. 8) тощо. Принциповим моментом є досягнення сторонами компромісу стосовно встановлення дворічного перехідного періоду для повернення в Україну мігрантів із третіх країн (п. 3 ст. 20), що надасть вітчизняній владі додатковий час для створення відповідних інституційних можливостей у сфері управління імміграцією та зміцнення прикордонного контролю.

Ще одним правовим інструментом співпраці між Україною та Євросоюзом у візовій сфері є Угода про спрощення оформлення віз, підписана 18 червня 2007 року [3] (чинна з 1 січня 2008 року). Вона встановила спрощений режим видачі віз українським громадянам консульськими установами держав-членів ЄС у рамках шенгенського законодавства. Ключовими елементами Угоди є положення про перспективу запровадження сторонами взаємного безвізового режиму; про встановлення безвізового режиму для власників дипломатичних паспортів (ст. 10); про видачу багаторазових віз (строком від 1 до 5 років) широкому колу громадян України, включаючи представників бізнесової сфери, членів урядових делегацій, родичів громадян України, які легально проживають у державах-членах ЄС, журналістів, спортсменів, учасників наукових, культурних і мистецьких заходів (ст. 5); про видачу безкоштовних віз певним категоріям осіб, зокрема дітям віком до 18 років, дітям віком до 21 року, котрі знаходяться на утриманні, пенсіонерам, журналістам, родичам громадян України, які легально про-живають у державах-членах ЄС (п. 4 ст. 6). Упорядковується перелік документів, що підтверджують мету поїздки (ст. 4); фіксується обсяг консульського збору за видачу візи на рівні 35 євро та 70 євро у термінових випадках (ст. 6); обмежується строк розгляду анкети щодо видачі візи 10 календарними днями (ст. 7).

23 липня 2012 року в Брюсселі було підписано Угоду про внесення змін до Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз [1]. Оновлений документ розширив перелік категорій громадян України, які матимуть змогу одержати безкоштовні та багаторазові Шенгенські візи до встановлення безвізового режиму між Україною та Євросоюзом або ж користуватимуться правом на спрощене оформлення безкоштовних багаторазових віз (це положення стосується представників неурядових громадських організацій, релігійних громад, професійних об’єднань, студентів та аспірантів, учасників офіційних програм транскордонного співробітництва ЄС). Крім того, вдосконалено порядок оформлення віз для міжнародних перевізників та представників засобів масової інформації; визначено чіткі терміни дії багаторазових віз (і рік і 5 років); створено можливості термінового оформлення віз (протягом 3 діб) для осіб, що проживають на значній відстані від місця подання візового клопотання (за умови сплати термінового консульського збору); запроваджено безвізовий режим поїздок для громадян України, які користуються біометричними службовими паспортами тощо. Ця Угода набула чинності 1 липня 2013 року.

Загалом, характеризуючи згадані документи, можна назвати їх результатом спільних зусиль офіційних Києва та Брюсселя, спрямованих на вдосконалення наявних процедур видачі віз, що істотно розширить можливості пересування територіями країн-членів ЄС для громадян України та, відповідно, прискорить інтеграцію нашої держави до цієї організації.

Діалог щодо лібералізації Євросоюзом візового режиму для громадян України було започатковано на Саміті Україна — ЄС у Парижі 9 вересня 2008 року. Протягом 2008-2009 років проходив перший етап безвізового діалогу, під час якого контакти сторін у форматі робочих груп та зустрічей старших посадових осіб України та Євросоюзу стосувалися чотирьох основних напрямів: безпеки документів (зокрема, впровадження біометричних даних), боротьби з нелегальною міграцією (включаючи питання, пов’язані з реадмісією), громадського порядку та безпеки, а також зовнішніх відносин.

18 травня 2009 року в Брюсселі відбулася друга зустріч на рівні старших посадових осіб України та ЄС, де було ухвалено їх перший Звіт. Цей документ було представлено Комісією ЄС під час засідання Україна — Трійка ЄС на рівні міністрів юстиції та внутрішніх справ 3 червня 2009 року в м. Люксембург. У ньому наголошувалося на необхідності подальшого динамічного розвитку безвізового діалогу між нашою державою та ЄС і переходу до його наступного етапу на основі проведення виїзних місій експертів організації до України.

Під час Саміту Україна — ЄС у Брюсселі 22 листопада 2010 року було схвалено План дій щодо лібералізації Євросоюзом візового режиму для України (далі — План дій) [8]. Він містить чотири основні блоки завдань, котрі має виконати наша держава, щоб увійти до групи країн, громадянам яких не потрібні візи для в’їзду на територію держав-членів Європейського Союзу.

Перший блок пов’язаний із безпекою документів, уключно з впровадженням біометричних даних; другий стосується управління міграцією та, зокрема, містить за-ходи з протидії нелегальній міграції та реадмісію; третій охоплює громадський порядок та безпеку; а четвертий — забезпечення основних прав і свобод людини.

Реалізація Плану дій має відбуватися у дві фази (етапи). Протягом першого етапу — законодавчого — законодавство України має бути приведене у відповідність до стандартів Європейського Союзу, що застосовуються у визначених Планом сферах (котрі пов’язані з зазначеними чотирма блоками).

Друга фаза — імплементаційна — спрямована на забезпечення практичного виконання Україною оновленого законодавства та впровадження національної практики у сферах, охоплених Планом дій.

Задля оцінки прогресу України в реалізації документа, останнім передбачено проведення відповідного моніторингу. Він має здійснюватися Комісією ЄС та Європейською службою зовнішньополітичної діяльності за участю експертів держав-членів Євросоюзу.

Згідно зі встановленим порядком, керуючись результатами оцінки виконання Україною першої фази Плану дій, Комісія ЄС має підготувати пропозиції Раді ЄС стосовно ухвалення рішення про перехід нашої держави до імплементації заходів другого етапу.

Із метою забезпечення виконання Плану дій та створення умов для короткострокових поїздок громадян України до держав-членів ЄС, у 2011 році було схвалено Національний план із виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України [7].

Наразі Україна в повному обсязі виконала першу (законодавчу) фазу Плану дій, адже 13 травня 2014 року було ухвалено низку законів, необхідних для переходу до другого етапу лібералізації візового режиму з ЄС. Зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації» [6] визначено терміни «дискримінація», «непряма дискримінація», «підбурювання до дискримінації», «пособництво у дискримінації», «утиск»; розширено перелік ознак, дискримінація за якими забороняється; виокремлено форми дискримінації. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» [5] встановив кримінальну відповідальність за порушення в державному секторі та корупцію в приватному секторі; визначив пропозицію та обіцянку хабара як кримінальні злочини; передбачив адміністративну відповідальність за надання недостовірних даних у деклараціях; запровадив зовнішній контроль за достовірністю даних у деклараціях стосовно майна, доходів та витрат тощо.

Зі свого боку, беручи до уваги ухвалення Україною необхідних законів, 24 травня 2014 року Комісія ЄС рекомендувала перейти до другої (імплементаційної) фази Плану дій. 23 червня 2014 року під час засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ у Люксембурзі було прийнято рішення про перехід України до виконання другого етапу Плану дій щодо лібералізації візового ре-жиму. Зокрема, було відзначено, що Україна виконала всі умови та відповідає всім показникам, передбаченим першим етапом, та ухвалено рішення про початок оцінки критеріїв другої фази Плану, успішне виконання якої дасть можливість громадянам нашої держави користуватися перевагами безвізового режиму з ЄС.

17 липня 2014 року Європейський парламент ухвалив Резолюцію № 2014/2717(RSP) стосовно ситуації в Україні [12]. У п. 30 документа позитивно відзначено перехід України до другої фази Плану дій щодо лібералізації візового режиму та запропоновано задіяти необхідні законодавчі, політичні та інституційні механізми спрощення наявного режиму надання віз. Згідно з текстом Резолюції, кінцевою метою ЄС є запровадження безвізового ре

жиму з Україною. Тому першим кроком для досягнення цієї мети повинна стати ініціатива Європарламенту щодо тимчасового введення спрощених і дешевих процедур видачі віз громадянам України на рівні окремих дер- жав-членів та Євросоюзу загалом.

Дієвим та водночас ефективним правовим інструментом запровадження безвізового режиму для громадян України може вважатися Угода про асоціацію між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом і його державами-членами, з другого [4], підписана 27 червня 2014 року в Брюсселі. її правовим базисом є ключові статті Лісабонських договорів про Європейський Союз та про функціонування ЄС: ст. 217 ДФЄС, котра виокремлює спеціальний тип «угоди про асоціацію», та ст. 218 ДФЄС, яка встановлює загальну процедуру укладення міжнародних угод [14].

Преамбула УА визнає Україну європейською державою, що має спільну історію й цінності з країнами-членами Союзу. Це положення відкриває для нашої держави можливість потенційного приєднання до ЄС, адже членом цієї організації може стати будь-яка європейська країна, яка поважає цінності (на зразок поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та прав людини тощо), зазначені у ст. 2 ДЄС, і зобов’язується втілювати їх у життя. Відповідно, принцип поваги до прав людини та основоположних свобод і принцип верховенства права втілені у Преамбулі Угоди про асоціацію та ст. 14 Розділу III «Юстиція, свобода, безпека» документа [4]. Цей Розділ стосується регулювання свободи пересування громадян України територією дер- жав-членів ЄС; співробітництва сторін у сфері міграції, притулку, управління кордонами; захисту персональних даних; мобільності працівників; поводження з робітниками тощо.

Відповідно до ст. 19 УА, рух осіб між ЄС та Україною має регулюватися чинними угодами про реадмісію та спрощення видачі віз 2007 року, а також шляхом поступового впровадження безвізового режиму для громадян України, передбаченого Планом дій щодо лібералізації візового режиму 2010 року. У свою чергу, запровадження Євросоюзом безвізового режиму для України дасть можливість громадянам нашої держави переміщатися територією держав-членів ЄС, використовуючи при цьому переваги свободи пересування, що надаються представникам третьої країни.

Передбачена Угодою співпраця сторін у безпековій сфері має відбуватися на основі міжнародних конвенцій та шляхом запровадження Україною відповідних стандартів ЄС. Така кооперація, зокрема, включає боротьбу з відмиванням грошей, протидію незаконному обігу нар-котиків, боротьбу зі злочинністю, корупцією та тероризмом.

Після ратифікації Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних від 28 січня 1981 року та Додаткового протоколу до неї перед Україною постала необхідність розвитку системи захисту персональних даних, адже це є умовою для підписання угод щодо обміну оперативною інформацією з Європолом (Поліцейською службою ЄС. — Ред.) і Євроюстом (Європейським бюро судової співпраці. — Ред.). Послуговуючись підтримкою ЄС, наша держава повинна вдосконалювати законодавство й інституційну структуру в сфері управління міграцією з метою запобігання нелегальній міграції й торгівлі людьми. Крім того, вона має імплементувати Конвенцію ООН про статус біженців від 28 липня 1951 року, відповідний Протокол до неї від 16 грудня 1966 року та Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року, а також створювати умови, необхідні для запровадження безвізового режиму між Україною та Євросоюзом у довгостроковій перспективі (згідно з домовленостями Паризького саміту Україна — ЄС 2008 року). Ця діяльність передбачає вирішення питань, що стосуються безпеки доку-ментів, нелегальної міграції (включаючи реадмісію), громадського порядку й безпеки та зовнішніх відносин. Держави-члени ЄС, у свою чергу, мають використовувати можливості, надані їм у рамках acquis Союзу, для зменшення чи скасування візових зборів для фізичних осіб. Для України важливими є також розроблення, впровадження й удосконалення стратегії, правової бази та процедур інтегрованого управління кордонами. За технічної підтримки ЄС має бути продовжено процес демаркації кордонів нашої держави відповідно до міжнародних стандартів.

Слід зазначити, що, крім УА та двосторонніх договорів, укладених між державами-членами ЄС та Україною, статус працівників із третіх країн визначено низкою документів, які діють на території організації загалом. Ці акти є зовнішніми правовими інструментами співпраці Союзу та третіх країн. Так, серед документів, які передбачають поширення свобод внутрішнього ринку ЄС на треті країни, особливе значення має Директива Ради ЄС № 2003/109 від 25 листопада 2003 року, котра регулює умови в’їзду та проживання громадян третіх країн на території Євросоюзу з метою працевлаштування [11], а також здійснення ними економічної діяльності.

Ця Директива ухвалена задля реалізації імміграційної політики ЄС на засадах ст. 78.3 ДФЄС і спрямована на гармонізацію законодавства держав-членів організації, що визначає умови перебування громадян третіх країн на їхній території. Документом закріплено поняття, критерії та процедури, котрі встановлюють загальні правові рамки для самостійного вибору державами-членами форм упровадження таких умов (п. 1, 3, 4).

Серед актів інституцій Євросоюзу, котрі визначають правові рамки поширення свободи пересування осіб на громадян третіх країн, слід відзначити Резолюцію Ради ЄС від 4 березня 1996 року щодо статусу громадян третіх країн, які на довгостроковій основі перебувають на території держав-членів організації [13].

Положення документа стосуються громадян третіх країн, що на законних підставах перебувають на території держав-членів Євросоюзу не менш як 10 років (§ ІІІ). Такі особи та члени їх сімей потрапляють під дію національного режиму стосовно створення умов праці, участі в професійних об’єднаннях, питань забезпечення житлом, долучення до системи соціального забезпечення, надання швидкої медичної допомоги, обов’язкового навчання (§ V). Вони також мають можливість отримувати від держав-членів дозволи на здійснення прибуткової діяльності (§ VII). 

Висновки

Отже, комплекс правових норм, ухвалених державами—учасницями Шенгенського простору, становить шенгенські acquis ЄС. Такий спільний нормативно­правовий базис формується у сферах, пов’язаних зі скасуванням контролю на зовнішніх кордонах; гармонізацією умов в’їзду та видачею короткострокових віз; процедурою перетину особами зовнішніх кордонів держав—членів ЄС; співпрацею судових та поліцейських органів країн—учасниць організації; створенням Шенгенської інформаційної системи тощо.

Як ми з’ясували, шенгенські аcquis ЄС є комплексним поняттям, адже включають: а) договори та угоди, укладені між урядами держав Шенгенського простору; б) ухвалені інституціями ЄС постанови (директиви, регламенти, рішення, декларації та резолюції), дія яких поширюється в рамках кордонів держав—учасниць Шенгенського простору; в) договори, укладені ЄС із третіми країнами в імміграційній сфері; г) правила та процедури, пов’язані з відкриттям внутрішніх кордонів та встановленням візового режиму як для держав—членів ЄС, так і для третіх країн.

Однак перелік актів, які формують шенгенські аcquis, нє є усталеним. Це пов’язано зі зміною та скасуванням більшості положень відповідних первинних документів і процесами розширення Європейського Союзу. Останні надають динаміки шенгенському праву, котре має тенденцію до постійного розвитку.

Зважаючи на те, що Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, вона має враховувати шенгенські acquis, тобто вибудовувати свою міграційну політику, беручи до уваги весь комплекс договорів, укладених між урядами держав-учасниць Шенгенського простору; ухвалені інституціями ЄС постанови (директиви, регламенти, рішення, декларації та резолюції), дія яких поширюється в межах кордонів держав-учасниць Шенгенського простору; а також правила та процедури, пов’язані з відкриттям внутрішніх кордонів та встановленням візового режиму. Сьогодні саме в рамках візового співробітництва з ЄС нашій державі вдалося забезпечити укладення низки документів (угод про реадмісію, спрощення візового режиму тощо), спрямованих на вдосконалення наявних процедур видачі віз. Ці акти формують важливе підґрунтя для спрощення умов пересування громадян України територіями держав-членів Євросоюзу та просування процесу інтеграції нашої держави до лав цієї організації у подальшому. 

Список використаної літератури

1. Угода між Україною та Європейським Союзом про внесення змін до Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 23 липня 2012 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/994_b15
2. Угода між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб від 18 червня 2007 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov. ua/laws/show/994_851
3. Угода між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_850
4. Association Agreement between the European Union and its Member States, of the one part, and Ukraine, of the other part, of 27 June 2014 // Official Journal of the European Union. — 29.05.2014. — № L 161/3 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/legal- content/EN/TXT/?uri=uriserv:0J.L_.2014.161.01.0003.01. ENG
5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України: Закон України № 1261-VII від 13 травня 2014 р. [Електронний ре-сурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/1261-18
6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації: Закон України № 1263-VII від 13 травня 2014 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/1263-18
7. Про Національний план із виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України: Указ Президента України № 494/2011 від 22 квітня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/494/2011
8. План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України від 22 листопада 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www. kmu.gov.ua/kmu/control/uk/publish/article?show Hidden=1&art_id=244813273&cat_id=223280190&cti me=1324569897648
9. Decision 1999/435/EC of the Council of the European Union of 20 May 1999 concerning the definition of the Schengen acquis for the purpose of determining, in conformity with the relevant provisions of the Treaty establishing the European Community and the Treaty on European Union, the legal basis for each of the provisions or decisions which constitute the acquis // Official Journal of the European Communities. — 10.07.1999. — № L 176/1 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eur-lex. europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:1999:176:00 01:0016:EN:PDF
10. Decision 1999/436/EC of the Council of the European Union of 20 May 1999 determining legal bases for the acquis // Official Journal of the European Communities.-         10.07.1999. — № L 176 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ TXT/?uri=CELEX:31999D0436

11. Directive 2003/109/EC of the Council of the European Union of 25 November 2003 concerning the status of third-country nationals who are long-term residents // Official Journal of the European Communities.-         23.01.2004. — № L 016 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ ALL/?uri=CELEX:32003L0109

12. Resolution 2014/2717(RSP) of the European Parliament of 17 July 2014 on Ukraine. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.europarl.europa. eu/sides/getDoc.do?type=TA&reference=P8-TA-2014- 0009&format=XML&language=EN
13. Resolution of the Council of the European Union of 4 March 1996 on the status of third-country nationals residing on a long-term basis in the territory of the Member States // Official Journal of the European Communities. — 18.03.1996. — № C 080 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ TXT/?uri=CELEX:31996Y0318(02)
14. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007 // Official Journal of the European Union. — 17.12.2007. — № C 306 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/ JOHtml.do?uri=OJ:C:2007:306:SOM:EN:HTML
15. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навч. посіб. – К.: К.І.С., 2004 . – 260 с.
16. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638 с.
17. Европейский Союз: Справочник-путеводитель / Под ред. О.В. Буториной. –М.: Деловая литература, 2003. – 288 с.
18. Москаленко О. М. Джерела права Європейського Союзу (міжнародно-правовий аналіз): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К. 2006. – 17 с.
19. Опришко В. Ф., Омельченко А. В., Фастовець А. С. Право Європейського Союзу. – К.: КНЕУ, 2012. – 460 с.
20. Петров Р. А., Опейда З. Й., Федорчук Д. Е., Вакуленко А. О. Вступ до права Європейського Союзу. – Донецьк: ДНУ, 2011. – 244 с.
21. Право Европейского Союза: Учеб. для вуз. / Под ред. С. Ю. Кашкина – М.: Юристъ, 2014. – 925 с.
22. Смирнова К.В. Ієрархія джерел права Європейського Союзу // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. – Вип. 40. – Ч. ІІ. – 2013. – С. 82–88.