1. «Договір про ПРО» у міжнародних відносинах

Знаменним етапом у справі приборкання гонки ракетно-ядерних озброєнь стали Договір між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони (Договір щодо ПРО) та Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь, відомі (разом із підписаною в 1971 р. СРСР і США Угодою про заходи щодо зменшення загрози виникнення ядерної війни) під назвою Угоди ОСО-І. Ці документи буж) підписано 26 травня 1972 р. в Москві під час візиту президента США Р. Ніксона до СРСР.

Розробка й підписання цих документів стали можливими внаслідок установлення ядерного паштету між СРСР і США на рубежі 60—70-х років, визнання цього факту та усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотужніших держав, а й усього людства. Перші контакт представників держав відбулися в листопаді 1969 р., а у квітні 1970 р. розпочалися радянсько-американські переговори про обмеження стратегічних озброєнь.

Найважливішим був безстроковий Договір щодо ПРО. Згідно з Договором та Протоколом до нього 1974 р. сторони зобов’язувалися не розгортати системи протиракетної оборони на своїх територіях, не створювати основу для такої оборони та не розгортати системи ПРО окремих районів. Винятки становили:

• район розташування системи ПРО радіусом 150 км (центр Москва, СРСР), де дозволялося розгортати не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та шість комплексів РЛС ПРО;
• район розташування системи ПРО радіусом 150 км (Гранд Форкс, Скелясті гори, США), де Дозволялося розгортати не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та дві великі РЛС ПРО з фазованими гратками.

Відповідно до Договору щодо ПРО сторони зобов’язуються:

• не створювати, не випробувати та не розгортати системи або компоненти морського, повітряного, космічного та мобільно-наземного базування;
• не давати ракетам, пусковим установкам та РЛС, які входять до складу дозволених Договором комплексів стратегічної ПРО, спроможності вирішувати завдання боротьби зі стратегічними балістичними ракетами на траєкторіях польоту та не випробувати їх з метою ПРО;
• не розгортати в майбутньому РЛС ПРО (за винятком периферії своєї національної території) з орієнтацією назовні;
• не передавати іншим державам та не розгортати поза межами своєї національної території системи ПРО або їхні компоненти, які обмежуються Договором.

2. «Косовська криза» 1999 р. у міжнародних відносинах

Косівський конфлікт має глибокі історичні корені (витоки великоалбанських ідей беруть початок у програмі Призренської ліги 1878 р., котра прагнула об’єднати албанців Албанії, Греції, Македонії та Сербії), проте особливої гостроти набув у другій половині ХХ ст., коли після Другої світової війни розпочалось масове переселення албанців до Косова. В результаті змінився етнічний склад населення краю. На початку 1990-х рр. албанці складали понад 90 % його мешканців. Шиптари (самоназва албанців) звинувачували белградське керівництво в економічній відсталості регіону, вимагали виходу зі складу Сербії і входження в СФРЮ на правах республіки. Серби, невдоволені домінуванням в керівництві СФРЮ хорватського оточення Й. Броз Тіто, теж вбачали корінь зла в інших народах.

Влітку 1990 р. косівська опозиція, яка мала більшість у Скупщині краю проголосила його республікою в складі СФРЮ. Белград сприйняв це як загрозу територіальній цілісності республіки – представницькі органи краю були розпущені, Косово поставлене під пряму юрисдикцію сербського уряду. На території Македонії депутати розпущеної крайової Скупщини проголосили “Республіку Косово”. Албанське населення розпочало кампанію з обструкції сербської влади, ігноруючи вибори, школи та перепис населення.

Стан “тихої війни” у краї міг тривати нескінченно довго, оскільки лідер шкіптарів Ібрагім Ругова закликав до ненасильницьких форм протесту. Однак такий стан справ не влаштовував іноземних, перш за все американських політиків, які готували останній удар Президенту СРЮ Слободану Мілошевичу.

Інтерес Заходу в ескалації косівського конфлікту простежується в упередженому ставленні до його сторін. Як правило, в етнічних війнах не буває правих і винних, але усі дії албанських повстанців на Заході трактувались як національно-визвольна боротьба, натомість спроби Белграда відновити правопорядок у краї оголошувались етнічними чистками.

3. «Мюнхенська політика замирення» та її наслідки (1938 р.)

Мюнхенська угода 1938 року (ще відома як Мюнхенська змова) — угода, підписана в Мюнхені 30 вересня 1938 року прем’єр-міністром Великобританії Невілом Чемберленом, прем’єр-міністром Франції Едуаром Даладьє, рейхсканцлером Німеччини Адольфом Гітлером та прем’єр-міністром Італії Беніто Муссоліні.

Основний зміст угоди:

а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня;

б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці;

в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.

Протягом 1938–1939 рр. головним у стратегії Угорщини стали домагання переглянути свої північно-східні кордони й повернути свої історичні землі в Словаччині та Карпатському краї. Мюнхенська політика радикально динамізувала політичні процеси в субреґіоні. У Карпатській Україні у жовтні 1938 р. утворилася найсильніша політична організація — Українське Національне Об’єднання (УНО) на чолі з А.Волошиним та Ф.Реваєм, обравши курс на національнодержавне творення Карпато-Української держави.

Мюнхенська змова західних держав не тільки стала прологом до другої світової війни, вона її наблизила.

4. «Нова східна політика» уряду ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов’язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західнонімецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословаччини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового повернення втрачених територій. Але сам факт «невизнання» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. 3, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з існуванням НДР. Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов’язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському договори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнародних відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що трохи пом’якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов’язувалися з особистістю канцлера ФРН.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розколу Німеччини та Європи загалом. Наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об’єднана Німеччина.

5. «Паризька хартія» для нової Європи та її значення

Демократичні революції в країнах Центральної та Східної Європи, падіння Берлінського муру та об’єднання Німеччини стали етапними подіями процесу розвалу ялтинсько-потсдамської системи європейського порядку, завершення «холодної війни» та розколу Європи на антагоністичні табори. Ці події гостро поставили питання про забезпечення стабільності на континенті.

Нарада глав держав та урядів 34 країн — учасниць НБСЄ тривала з 18 по 21 листопада 1990 р. У французькій столиці був прийнятий безпрецедентний для європейської політики пакет документів та рішень: Паризька Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн Варшавського Договору та НАТО, Договір про звичайні збройні сили в Європі. Був підтверджений Віденський документ про заходи зміцнення довіри та безпеки. У контекст паризьких рішень органічно вписувався і Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини, який було підписано в Москві 12 вересня 1990 р.

Наріжним документом Наради стала Паризька Хартія для нової Європи, яка констатувала: «Ера конфронтації та розколу Європи завершилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини будуватимуться на взаємній повазі та співробіт­ництві». 34 країни — учасниці НБСЄ дійшли згоди та зафіксували єдині принципи європейського життя: демократія, заснована на правах людини і основних свободах; розвиток через економічну свободу та соціальну справедливість; однакова безпека для всіх.

Уперше в історії гельсінкського процесу заключний документ розпочинався з проблематики прав людини, демократії та верховенства закону. В ньому зафіксовано зобов’язання країн-учасниць будувати, консолідувати та зміцнювати демократію як єдину форму правління в країнах — учасницях НБСЄ. Підкреслювалося, що в основі демократії лежить повага до людської особистості та до верховенства закону; демократія має представницький та плюралістичний характер.

Важливим положенням Хартії стала формула: «Безпека є неподільною, і безпека кожної країни-учасниці нерозривно пов’язана з безпекою всіх інших». При цьому особливо наголошувалося, що у сфері безпеки за кожною країною залишається свобода вибору, яка має поважатися іншими країнами. Учасники Наради визнавали, що такі обов’язки держав, як утримання від погрози силою або застосування сили, з одного боку, та мирне врегулювання спорів — з іншого, є суттєвими та взаємодоповнюючими факторами зміцнення міжнародного миру і безпеки.

Як спільну мету вперше було проголошено розвиток ринкової економіки, забезпечення стійкого економічного зростання, соціальної справедливості та зайнятості. Зазначалося, що економічне співробітництво, засноване на ринковій економіці, є істотним елементом відносин між країнами, який сприятиме будівництву процвітаючої та єдиної Європи.

Паризька Хартія поклала початок процесу інституціалізації НБСЄ. Було прийнято принципове рішення про створення відповідних інститутів та структур Наради. Насамперед мова йшла про триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі у верхах; засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних консультацій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався Секретаріат НБСЄ, у Відні — Центр із запобігання конфліктів, у Варшаві — Бюро зі свободних виборів. Передбачалося заснування Парламентської асамблеї НБСЄ.

Ще одним важливим документом паризького пакету стала Спільна декларація 22 держав. Вона засвідчила подолання блокового менталітету. Запропонована Радянським Союзом у формі Договору між НАТО і ОВД, вона врешті постала як багатостороння угода суверенних держав. 22 країни — учасниці ОВД та НАТО проголошували, що «в нову епоху, що відкривається в європейських відносинах, вони більше не є супротивниками і будуватимуть нові відносини партнерства та простягають один одному руку дружби». Політичне і психологічно Декларація руйнувала «образ ворога», який панував у Європі більше 40 років «холодної війни».

Спільна декларація підтверджувала запевнення в утриманні від застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої країни, відмову від спроб змінити чинні кордони збройним шляхом. Фактично мова йшла про своєрідний багатосторонній пакт про ненапад.

Важливим положенням стала теза про право будь-якої країни бути або не бути учасницею союзних договорів. Це сприяло трансформації військово-політичної ситуації в Європі, вносило стабільність у процес розпуску Варшавського Договору.

6. «Перебудова» та її вплив на радянсько-американські відносини

У листопаді 1985 року відбулася радянсько-американська зустріч у верхах (М. С. Горбачов і Р. Рейган) в Женеві. Вона вилилася у відкритий широкий діалог, що надав істотний вплив на загальну обстановку в світі, а також поклала початок співпраці в ряді сфер двосторонніх відносин СРСР — США. Обидві сторони заявили, що «ядерна війна не повинна бути розв’язана і в ній не може бути переможців www.cnn.com/coldwar», і зобов’язалися не прагнути до досягнення військової переваги, підкреслили важливість запобігання будь-якій війні між ними — ядерної або звичайної

У жовтні 1986 року М. С. Горбачов і Р. Рейган зустрілися в Рейк’явіку. Значення цієї зустрічі складається, передусім в тому, що на ній були обговорені конкретні формули радикального скорочення ядерної зброї, балістичних ракет середньої дальності, запропоновані радянською стороною. Хоча ні якого договору підписано не було, лідери розуміли, що зустріч мала успіх, і відкрила шлях до подальшого прогресу в радянсько-американських відносинах.

Щоб забезпечити собі оперативний простір Горбачов, зайнявся переоцінкою складових радянської зовнішньої політики. На ХХVII з’їзді партії у 1986 році марксистко-ленінська ідеологія була майже повністю викинута за борт. Горбачов став першим керівником, повністю відкинувшим поняття класової боротьби і проголосивши мирне існування самоціллю.

З березня 1987 року радянсько-американські відносини вступили в наступний період. Помітно активізувалися політичні контакти на різних рівнях. У ході вельми інтенсивних дипломатичних контактів навесні і особливо восени 1987 року вдалося завершити вироблення договору по ракетах середньої і малої дальності, домовитися про проведення в грудні того ж року третьої радянсько-американської зустрічі у верхах — на цей раз в Вашингтоні.

Ставало очевидним те, що через низку економічних труднощів, США виявляються не в змозі фінансувати всі військові програми, що проштовхуються Пентагоном. У 1985 р. конгрес США заморозив військові витрати, а з 1987 р. почалося навіть їх певне скорочення. У країні посилювалася критика зовнішньої політики адміністрації, і особливо її курсу відносно Радянського Союзу.

Зміна основного політичного курсу в зовнішній політиці при СРСР привела до розрядки в протистоянні між двома країнами, згладженню гострих кутів, подібний різкий поворот в радянській зовнішній політиці на Заході пов’язують з ім’ям останнього президента СРСР Михайла Сергійовича Горбачова. Хоч “холодна війна”, як вважають політики, політологи ще продовжується, хоча питання вже не стоять так гостро, протистояння виявляється в наш час лише різними заявами обох сторін, як правило це реакції Москви та Вашингтону на регіональні конфлікти. Це Ірак, Югославія, Чечня та цілий ряд інших.

7. «Період стабілізації» в міжнародних відносинах (1924-1929 рр.)

У країнах Західної Європи політичної стабілізації вдалося досягти за рахунок політичних реформ: введення загального виборчого права і надання права голосу жінкам, включення соціалістичних, соціал-демократичних партій до урядових коаліцій, надання їм права формувати уряди (у Франції — 1924-1926 рр.

«Лівий блок», в Англії — 1924 р. перший лейбористський уряд, у Німеччині — соціал-демократи стали опорою Всймарської республіки). Слабкі демократичні традиції і структури у деяких країнах Європи не змогли протистояти новому явищу у політичному житті Європи — фашизму.

Стабілізація в Італії відбулась на основі встановлення фашистської диктатури, а в країнах Східної Європи — на основі авторитарних режимів (режим М. Горті в Угорщині, режим «санації» Ю. Пілсудського в Польщі та ін.).

У СІІІА, країні з стійкими демократичними традиціями і політичними структурами, в період стабілізації стали домінувати консервативні традиції і заперечення будь-яких реформ.

Характерними рисами «золотих двадцятих» (1924-1929 рр.) стали:

• спад революційного руху;
• економічне піднесення;
• послаблення зовнішньополітичних суперечностей між державам;
• подолано наслідки війни: стабілізовані фінанси, модернізовано виробництво, запроваджено нові методи виробництва — конвеєр і стандартизацію деталей.

Важливими особливостями політичного життя у період стабілізації стали:

• залежність політичної стабільності від економічної;
• залежність прийняття важливих політичних рішень від громадської думки;
• формування нових лідерів, які вміють маніпулювати суспільною думкою;
• зростання ролі робітничих, антивоєнних, жіночих та інших рухів;
• зростання ролі засобів масової інформації (преса, радіо, кіно).

У 20-і рр. швидше всього стабілізація настала в країнах-переможцях у Першій світовій війні (США, Англії, Франції), а також у Скандинавських країнах. В країнах Європи і США розпочався період стійкого економічного зростання, причиною якого стала структурна перебудова економік європейських держав і США. Складові частини зростання:

• вихід на перший план галузей масового виробництва — автомобільна, електротехнічна, авіаційна, хімічна;
• новий технічний рівень масового виробництва (конвеєр, стандартизація, нові   матеріали);
• ефективні методи управління і організації праці, що дозволили різко підвищити  продуктивності праці, ефективність і прибутковість виробництва, збільшити за короткий час кількість товарів та послуг,
• зростання у деяких європейських державах державного регулювання, яке доповнювало ринкові механізми економічного розвитку.

8. Холодна війна: дефініції, суть, причини, періодизація, прояви

Термін “холодна війна” був введений в обіг Черчилем в ході його виступу в Фултоні (США) 5 березня 1946 року. Вже не являючись лідером своєї країни, Черчиль залишався одним з впливових політиків світу. В своїй промові він констатував, що Європа виявилася поділеною “залізним занавісом”, і закликав західну цивілізацію проголосити війну “комунізму”. Насправді війна двох систем, двох ідеологій не припинялася з 1917 року, однак, оформилася як цілком усвідомлене протистояння саме після війни.

“Холодна війна” виникла незабаром після закінчення Другої Світової війни, коли союзники прийнялися підводити її підсумки. Що ж вони побачили? По-перше, половина Європи виявилося в радянській зоні впливу, і там з великою швидкістю виникали прорадянські режими. По-друге, виникла потужна хвиля визвольного руху в колоніях проти метрополій. По-третє, мир швидко поляризувався і перетворювався в двополюсний. По-четверте, на світовій арені сформувалися дві понаддержави, військово-економічна міць яких давала їм істотну перевагу над іншими. Плюс до всього, інтереси країн Заходу в різноманітних куточках земної кулі починають наштовхуватися на інтереси СРСР. От цей новий стан миру, що утворилося після Другої Світової війни, швидше інших і усвідомив Черчиль, проголосивши “холодну війну”.

Супротивники (Створення військових блоків)

Після закінчення Другої Світової війни країни Західної Європи і США об’єдналися проти СРСР. Радянський Союз же, прагнучи убезпечити себе, створив навколо свого кордону свого роду буфер, оточив себе країнами, в яких по закінченню військових дій сформувалися прорадянські уряди. Таким чином мир був поділений на два табори: капіталістичний і соціалістичний. І в тому, і в іншому були створені так звані системи колективної безпеки — військові блоки. В квітні 1949 року була створена Організація північноатлантичного договору — НАТО, куди входили США, Канада і країни Західної Європи. В травні 1955 року — підписаний Варшавський Договір. В нього входили (на час підписання) Албанія (Пізніше (в 1968 г.) вона денонсувала договір), Болгарія, Угорщина, ГДР, Польща, Румунія, СРСР, ЧРСР. Поляризація миру завершилася, і створені коаліції, на чолі зі своїми лідерами, прийнялися боротися за вплив в країнах третього світу.

У чому ж проявлялась “холодна війна”? Перший, і один з наочних прикладів її вираження, — це гонка озброєнь.

Початок її був пов’язаний з атомною зброєю. Як відомо, в 1945 р. США виявилися єдиною ядерною державою в світі. В ході війни з Японією вони підірвали атомні бомби над японськими містами Хіросіма і Нагасакі. Стратегічна перевага призвела до того, що американські військові стали будувати різноманітні плани превентивного удару по СРСР. Але американська монополія на ядерну зброю зберігалася тільки чотири роки. В 1949 р. СРСР провів іспити своєї першої атомної бомби. Ця подія стала великим потрясінням для західного миру і важливою віхою “холодної війни”. В ході подальших розробок, що форсувалися в СРСР незабаром була створена ядерна, а після цього і термоядерна зброя. Воювати стало дуже небезпечно для всіх, і могло привести до дуже тяжких наслідків. Накопичений за роки “холодної війни” ядерний потенціал був величезний, але гігантські запаси згубної зброї користі не приносили, а витрати на їхнє виробництво і зберігання росли.

Гонка озброєнь зростала великими темпами. Коли одна з сторін створювала яку — не будь принципово нову зброю, то її противниця кидала всі сили і ресурси, щоб добитися того ж. Безумне змагання торкнулось усіх областей військової промисловості. Змагалися скрізь: в створенні новітніх систем стрілецької зброї (на радянський АКМ США відповідали М-16), в нових конструкціях танків, літаків, кораблів і підводних човнів, але, мабуть, самим драматичним було змагання в створенні ракетної техніки.

Гонка озброєнь була згодом самохіть зупинена обома сторонами. Був укладений ряд договорів, що обмежували накопичування озброєнь. Таких, як наприклад, Договір про заборону іспитів ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (5.08. 1963г.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, створення без’ядерних зон (1968г.), угоди по ОСВ-1 (обмеження і скорочення стратегічних озброєнь) (1972г.), Конвенції про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної і токсинної зброї і про їх знищення (1972.) і багато інших.

Достатньо очевидно, що величезні витрати, що несли понаддержави, не могли тривати нескінченно, і в підсумку протистояння двох систем вирішувалося в економічній сфері. Саме ця складова виявилася, в кінцевому рахунку вирішальною. Більш ефективна економіка Заходу, дозволяла не тільки підтримувати військовий і політичний паритет, але і задовольняти потреби сучасної людини, якими в силу чисто ринкових механізмів господарювання уміла грамотно маніпулювати. В той же час потужна, орієнтована тільки на виробництво озброєнь і засобів виробництва, економіка СРСР, не могла, та й не збиралася конкурувати в цій області з Заходом. В кінці кінців, це відбилося на політичному рівні, СРСР почав програвати боротьбу не тільки за вплив в країнах третього світу, але і за вплив всередині соціалістичної співдружності.

9. Американсько-іракське протистояння

Згідно з резолюцією 687 Ради Безпеки ООН, після завершення війни в Перській затоці в Ірак прибула Спеціальна комісія ООН для нагляду за ліквідацією іракського зброї масового ураження та припиненням програм з розробки хімічного, ядерного, бактеріологічного зброї і ракет великої дальності. Комісія успішно виконувала свої функції до 1998, коли була змушена покинути Ірак через відмову іракської сторони у подальшій співпраці.

Перші припущення про можливу американської військової операції проти Іраку з’явилися в засобах масової інформації відразу після терористичних атак 11 вересня 2001. Однак у перші місяці після терактів увагу адміністрації Джорджа Буша-мол. було зосереджено на бойових діях проти руху Талібан в Афганістані. На початок 2002 таліби зазнали воєнної поразки і були відсторонені від влади. З середини року США почали вимагати повернення до Іраку міжнародних інспекторів.

В 2002 — 2003 роках американська адміністрація зробила великі зусилля для того, щоб довести, що режим Саддама Хусейна становить небезпеку для міжнародного співтовариства. Ірак звинувачувався у відновленні розробки зброї масового ураження та у співпраці з міжнародними терористичними організаціями, перш за все з Аль-Каїдою. Дані американської розвідки говорили про прямо протилежне, проте ігнорувалися вищим керівництвом США. Так, 18 вересня 2002 директор ЦРУ Джордж Тенет повідомив Джорджу Бушу, що, за інформацією з найближчого оточення Хусейна, Ірак не мав зброї масового ураження. Ця інформація не була повідомлена Конгресу США і не оприлюднювалася. На початку 2002 ЦРУ відправило колишнього американського посла в Нігері Джозефа Уілсона розслідувати інформацію про передбачувану закупівлю Іраком в цій країні урану. Провівши розслідування, Вілсон повідомив, що не знайшов ніяких фактів, що підтверджують таку операцію. Незважаючи на це, у своїх виступах Джордж Буш неодноразово говорив про купівлю Іраком урану в Нігерії (зокрема, в щорічному зверненні до Конгресу в січні 2003).

Виходячи з результатів війни в Іраку, можна зробити ряд висновків:

1) Роль міжнародних організацій у вирішенні спірних глобальних питань зведена до нуля. Яскравий приклад — США проводили зовнішню політику виходячи зі своїх особистих інтересів, навіть незважаючи на часті заяви ООН про недопущення війни.

2) Війна продемонструвала і слабкі сторони армії. Необхідно розвивати всі види військ і координувати їх таким чином, щоб досягти максимальної взаємодії.

3) Грошове утримання має бути досить високим, інакше солдатів, та й командний склад можна з легкістю підкупити.

4) Населення також повинно бути добре підготовленим до початку військових дій (мирні жителі завдали набагато більших збитків американським військам, ніж іракська армія).

5) Необхідно надавати протистояння не тільки на полі бою, а й у засобах масової інформації (ми пам’ятаємо, як після початку війни світове співтовариство різко засудило дії США).

10. Арабо-ізраїльська війна 1973 р. Кемп-Девідська угода і мирний договір між Єгиптом та Ізраїлем (1978-1979 рр.).

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами в урядах арабських країн (Алжир, Лівія, Сирія та Організація визволення Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.

Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і прем’єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США — формально «свідок»).

«Рамки миру» передбачали розв’язання палестинської проблеми шляхом надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п’яти років мали залишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином, автономія надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє Єрусалима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського народу на самовизначення.

У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір складався з преамбули, дев’яти статей і додатків.

Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єгипет, Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.

До договору додавалися роз’яснення про його пріоритетний характер порівняно з усіма зобов’язаннями Єгипту.

Наслідки Кемп-девідського процесу:

• створення прецеденту мирного договору між арабською країною та Ізраїлем;
• посилення позицій Ізраїлю;
• посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;
• єдність арабських країн була порушена;
• Єгипет певний час перебував в ізоляції.

11. Арабські країни та палестинська проблема

Ідея створення національного осередку євреїв була висунута австрійським журналістом Герцлем у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. ця ідея отримала обґрунтування. Вирішено було на території Палестини створити єврейську державу. На цю територію площею 25 тис. кв. км планували переселити 10 млн євреїв з усього світу. Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого знаходилась Палестина, продати цю територію, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення почало таємне переселення у Палестину, де створювало замкнуті общини, які займалися натуральним господарством.

У 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв. Замкнутість єврейських общин призвела до ворожнечі з місцевим арабським населенням. Під час Першої світової війни султан почав проводити виселення єврейського населення, звинувативши останніх у прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія та Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій давалася згода на повернення частини євреїв на їх історичну батьківщину і створення національного осередку у Палестині. Ця декларація стала початком нової хвилі переселення.

У Палестині створюються єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї складали уже 18% населення Палестини.

До кінця 30-х років Англія сприяла їх переселенню. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея створення своєї держави. В Палестині виникають єврейські тіньові політичні структури — уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжобщинну боротьбу у Палестині.

12. Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. та її рішення

Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх союзників.

Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:

1. Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни.
2. Тихоокеанське та далекосхідне питання.

Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):

1.) “Договір чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року підписали США, Англія, Франція, Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу.

2.) “Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей водотонажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно співвідношення озброєнь:

Англія – 5

США – 5

Франція – 3

Японія – 1,75

Італія – 1,75.

3.) “Договір дев’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали всі держави-учасниці конференції. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенності Китаю, поваги територіальної адміністративної недоторканності (але все це було лише на папері). Разом з цим було проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для всіх націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості.

13. Війна СРСР в Афганістані та її вплив на міжнародні відносини у регіоні

Війна в Афганістані в 1979—1989 pp. — неоголошена війна СРСР в Афганістані, що прикривалася лозунгом «інтернаціональної братської допомоги» афганському народу, а на практиці — маріонетковому прорадянському режиму. Введення радянських військ на територію Афганістану було здійснено 27 грудня 1979 р. У квітні 1988 р. між СРСР, США, Афганістаном і Пакистаном була підписана угода з політичного урегулювання ситуації в Афганістані і про виведення радянських військ. 15 лютого 1989 р. виведення радянських військ було завершено.

28 липня 1986 року Горбачов у промові під час перебування у Владивостоку оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків — один танковий, два мотострілецьких і три зенітних з їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР.

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов’язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ої армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Борис Громов.

14. Встановлення режимів «народної демократії» в країнах Центральної і Східної Європи

У результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась. У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної демократії. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили – комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об’єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.

Пориваючи з фашизмом і авторитарними режимами, населення Східної Європи пов’язувало своє життя з демократією, пропонуючи різні модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили спробу з’єднати основні положення марксизму з новими політичними реаліями.

У міру того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між членами коаліцій Народного фронту наростали протиріччя. Такий розвиток подій був закладений природою народної демократії, яка була не представницькою, а «демократією за згодою».

У процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.

15. Втручання іноземних держав в громадянську війну в Іспанії (1936-1939 рр.) та його наслідки

Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції — «Над усією Іспанією безхмарне небо» — розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня — в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію.

Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв’язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

16. Генуезька та Гаагська конференції: основні рішення та значення

Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.

США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів.

На конференції було створено чотири комісії:

• політична
• фінансова
• економічна
• транспортна

Радянська делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обґрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на 30 років і надання радянській державі кредитів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного.

Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

17. Географічне положення, склад території Німеччини

Німеччина розташована у центрі Європи і має вигідне географічне положення. Вона межує з 9 державами. Площа країни становить 357 021 км2, з яких на суходіл припадає 349 223 км . Найбільша довжина повітряного шляху з півночі на південь становить 876 км, із заходу на схід — 640 км.

Німеччина є федеративною парламентською республікою. Глава держави — федеральний президент (бундеспрезидент), обирається парламентом на 5 років. Владу президента обмежено, більше повноважень має канцлер (бундес-канцлер). Законодавчу владу здійснює двопалатний парламент (верхня палата — Бундесрат, нижня — Бундестаг), який обирається на 4 роки.

ФРН поділено на 16 земель, до повноважень   органів влади яких належать питання культури, освіти, охорони правопорядку та навколишнього середовища.

Кордони. Країна межує з Австрією (784 км), Бельгією (167 км), Чехією (646 км), Данією (68 км), Францією (451 км), Люксембургом (138 км), Нідерландами (577 км), Польщею (456 км), Швейцарією (334 км). Загальна довжина кордонів становить 3621 км, берегової смуги — 800 км.

Участь у міжнародних організаціях. З 1973 р. Німеччина є учасницею ООН, з 1955 р. — учасницею НАТО, з 1957 р. — Європейського економічного співтовариства. Вплив Німеччини на міжнародну політику зумовлений насамперед економічним розвитком, її роллю найбільшого фінансового донора ЄС. Суттєвою є і політична могутність держави, наприклад протистояння (разом із Францією та Росією) американській агресії в Іраку.

18. Географічне та геополітичне положення країни

Економіко-географічне положення (ЕГП) — один із видів загального географічного положення — це положення певного економіко-географічного об’єкта щодо інших об’єктів, які мають для нього господарське значення (транспортних шляхів, державних кордонів, населених пунктів, джерел сировини та енергії).

Оригінальний підхід до характеристики ЕГП розроблений у працях О. М. Паламарчука. Він окрім територіальних відношень, застосовує відношення композиційні (центральність, периферійність, глибинність), а також відношення суміжності, сусідства з іншими об’єктами. Відношення взаєморозташування складають основу для поділу економіко-географічне розташування міста на:

• мікроположення (в адміністративному районі, області),
• мезоположення (в економічному районі),
• макроположення (в країні).

Відношення взаєморозташування складають основу для поділу економіко-географічне розташування країни:

• регіональне,
• континентальне,
• міжконтинентальне,
• світове.

За компонентними відношеннями Паламарчук поділяє економіко-географічне розташування на:

• виробниче,
• демографічне,
• природно-ресурсне,
• рекреаційне,
• транспортне.

19. Географічне та геополітичне положення, склад території, природні умови та ресурси Італії

Італія — одна із семи найрозвинутіших країн світу, що має вихід до Середземного моря. Вона займає територію, розташовану на південь від Альп, увесь Апеннінський п-ів і два великих острови у Середземному морі — Сардинію і Сицилію, а також безліч дрібних островів. Великою частиною території Італії є Апеннінський п-ів, який у довжину сягає 1100 км, а його найбільша ширина — 240 км. Загальна площа країни, у т. ч. Сицилія, Сардинія й інші острови, становить 301,3 тис. км2. Серед островів виділяються Тосканський архіпелаг, Ліпарські острови, недалеко від Неаполя розташовані мальовничі острови Іск’я, Капрі тощо.

Країна має 20 областей, які поділяються на 95 провінцій та понад 8 тис. комун. Області певною мірою автономні.

Кордони. На суходолі Італія межує на північному заході з Францією (488 км), на півночі — із Швейцарією (740 км) та Австрією (430 км), на північному сході — зі Словенією (232 км). Це морська держава: до 80% її кордонів — морські. Загальна протяжність кордонів — 1932 км, довжина берегової смуги — 7600 км.

Участь у міжнародних організаціях. Італія входить до НАТО, Організації економічного співробітництва та розвитку, Європейської асоціації вільної торгівлі, Північної Ради, Європейського союзу, ООН (з 1955 р.), МБРР, МВФ тощо.

Італія — морська країна. У державі відсутні території, віддалені більше ніж на 120 км від моря. Здавна Сицилія та Апеннінський п-ів були з’єднувальними ланками між Європою та Африкою.

Майже 4/5 поверхні країни займають гори та височини, і менше 1/4 її площі припадає на Паданську рівнину і вузькі прибережні низовини. На півночі країни розташовані Альпи, вигнуті дугою довжиною майже 800 км. Італійські Альпи включають гірські масиви та хребти, що поділені поперечними та поздовжніми масивами.

Територія країни здебільшого небагата на основні види корисних копалин. Родовища кам’яного вугілля (запаси менше 1 млрд. т) нині не розробляються. Лігніти видобувають (майже 2 млн. т щорічно) на півдні Сардинії, Тоскани та Умбрії. Родовища нафти (запаси 91 млн. т) розробляються на південному сході Сицилії та на шельфі в Адріатиці. Поклади поліметалевих руд у Сардинії та у Східних Альпах забезпечують потреби країни в цинку й свинцю на 1/3. Є поклади сурм’яної руди та кіноварі (сировина для виробництва ртуті), за запасами якої (у вулканічному масиві Аміата у Тоскані) Італія посідає провідні місця в світі. Надра країни багаті на будівельну сировину, передусім мармур (у Каррарі в Тоскані), який ще давні римляни застосовували для створення скульптур та оздоблення будівель.

20. Географічне та геополітичне положення, склад території Великобританії

Велика Британія розташована на Британських островах, відокремлених від материкової Європи Північним морем, протоками Па-де-Кале та Ла-Манш. До її складу входять Англія, Шотландія та Уельс (о. Велика Британія) та Північна Ірландія (північна частина о. Ірландія). Острів Мен, розташований в Ірландському морі, та Нормандські острови утворюють самостійні адміністративні одиниці. Загальна площа Великої Британії становить 244,8 тис. км2, площа суходолу — 241,5 тис. км2.

За адміністративно-територіальним поділом до складу Великої Британії належать чотири історико-географічні області: Англія (39 графств та особлива адміністративна одиниця — Великий Лондон), Уельс (8 графств), Північна Ірландія (26 дистриктів (District) і Шотландія (9 районів і З острови), яка є адміністративним та виборним округом. Крім того, вона охоплює острів Мен та Нормандські острови як самостійні адміністративні одиниці. Великій Британії також належить сектор Північного моря, де вона видобуває нафту й газ.

Велика Британія — острівна держава. На суходолі країна межує лише з Ірландською Республікою (360 км). Найближчими сусідами країни на материковій частині є Франція та Бельгія. Довжина берегової смуги становить 2782 км.

У 1931 р. було створено Британську Співдружність Націй (з 1947 р. — Співдружність), до якої входять 54 країни. Країна — учасниця Ради Безпеки ООН (з 1945 p.), НАТО (з 1949 p.), ЄС (з 1973 p.), Організації економічного розвитку й співпраці (з 1960 p.), Євро- атому (з 1973 p.), Плану Коломбо (з 1950 р.) тощо.

21. Географічне та геополітичне положення, склад території, природні умови та ресурси Франції

Франція розташована на заході Європи. Крім континентальної частини, до її складу також входить о. Корсика. Країна має вигідне географічне положення: омивається водами Атлантичного океану на заході, протокою Ла-Манш на північному заході та Середземним морем на півдні; на кордонах знаходяться гірські системи Альп і Піренеїв; на півночі та сході вона межує з найрозвинутішими країнами Європи. Площа Франції становить 551,5 тис. км2, з яких на суходіл припадає 545,6 тис. км2.

Офіційна назва країни — Французька Республіка. Столиця — Париж (Paris).

Населення Парижа налічує 2,2 млн. осіб. Площа Великого Парижу (із передмістями) — 1700 км2. Місто розташоване на р. Сена, біля її гирла (притоки Марна та Уаз). У Парижі переважає м’який, помірно-морський клімат.

Середня температура у січні- 3,4°С, у липні — +18,8°С, заморозки тримаються 50—55 днів. Опадів випадає до 70 мм на рік.

Країну поділено на 22 провінції (регіони) та 96 департаментів, які, у свою чергу, поділяються на 327 округів, 3828 кантонів та 36 551 комун. Франції, крім о. Корсика у Середземному морі, належать також чотири заморські департаменти — Мартініка, Гваделупа, о. Реюньйон, Французька Гвіана, і заморські території — Французька Полінезія, Нова Каледонія, Сен-П’єр та Міккелон та численні архіпелаги у Тихому океані.

Франція на півдні межує з Іспанією (довжина кордону 623 км) та Андоррою (60 км), на південному сході — з Монако (4,4 км), на північному сході — з Бельгією (620 км) та Люксембургом (73 км), на сході — із Швейцарією (573 км), Італією (488 км) та Німеччиною (451 км). Загальна довжина кордону становить 2892,4 км, берегової смуги — 3427 км.

Участь у міжнародних організаціях. Франція — країна-засновниця ООН, учасниця понад 50 міжнародних блоків і союзів, зокрема НАТО (з 1949 р.), ЄС (з 1957 р.) МАГАТЕ, ВООЗ та ін. Шенгенську візу в країні введено з 26 березня 1995 року.

Франція має великі запаси рудних корисних копалин, зокрема залізних руд та бокситів. За запасами залізної руди (приблизно 8,5 млрд. т) країна посідає п’яте місце у світі. Це єдина європейська країна, яка не лише повністю задовольняє свої потреби у залізній руді, а й експортує її. У Лотарингії зосереджено 3/4 запасів залізної руди. Невеликі поклади наявні також в Нормандії, у Бретані та у Центральних і Східних Піренеях. За запасами бокситів (55 млн. т) Франція посідає перше місце в Європі. Між долиною Рони і давніми районами Провансу зосереджено 3/4 їх покладів, а 1/4 — на півдні країни. Запаси калійної солі, що сконцентровані у Південному Ельзасі, оцінюються в 1,5 млрд. т. У Центральному масиві розвідано великі поклади уранових руд, басейни та родовища бурого вугілля. Наявні незначні запаси мінерального палива, коксівного вугілля, антрацитів і нафти (32,6 млн. т). Значні ресурси природного газу (255 млрд. м3) зосереджені на південному заході країни, однак на нафту країна бідна (32,6 млн. т).

22. Географічне та геополітичне положення, склад території, природні умови та ресурси Греції

Греція — держава у східній частині Середземного моря, що розташована на стику Європи та Азії. Вона займає Балканський п-ів та численні острови (понад 1000) Егейського, Іонічного та Адріатичного морів, на які припадає 20% від усієї території країни. Південні береги омиваються Середземним морем, західні — Іонічним, східні — Егейським. Найбільші прилеглі грецькі острови — Крит, Евбея, Родос, Лесбос, архіпелаги Іонічний, Кіклади, Північні та Південні Споради. Площа країни становить 132 тис. км2 (у т. ч. острівна частина — 25 тис. км2).

На півночі Греція межує з Албанією (282 км), Македонією (228 км) та Болгарією (494 км),   на сході — з Туреччиною (206 км). Загальна довжина кордонів країни становить 1170 км, берегової смуги — 15 021 км (з островами).

Участь у міжнародних організаціях. Греція — одна з країн-засновниць ООН. З 1961 р. — асоційована учасниця Європейського економічного співтовариства, в 1981 р. увійшла до нього як повноправна учасниця. З того часу Європейське співтовариство (пізніше — Європейський союз) — головний партнер у зовнішньоекономічних зв’язках Греції. У 1980 р. Греція повернулася у НАТО.

У Греції наявні різноманітні, однак незначні запаси мінеральної сировини. Є невеликі поклади високоякісної залізної руди (о-ви Кіклади, Евбея, передмістя Афін), марганцю (Македонія), хрому (Фессалія), нікелю (біля м. Ларімна), бокситів (г. Парнас, о. Аморгос). На о. Наксос знаходиться найбільше у світі родовище наждаку. Достатньо будівельних матеріалів — вапняки, піщаники, найцінніші сорти мармуру (передмістя Афін, о. Парос).

23. Географічне та геополітичне положення, склад території, природні умови та ресурси Австрії

Австрія — невелика країна у центрі Європи без виходу до моря. Територія Австрії клиноподібна: звужена на заході і розширена на сході. Максимальна довжина із заходу на схід становить 579 км. Площа Австрії — 83,9 тис. км2. Територіальні води відсутні.

Австрія є парламентською республікою, заснованою на демократичних інститутах. Глава держави — президент, який обирається прямим усенародним голосуванням на 5 років. Законодавчу владу здійснює двопалатний парламент — Федеральні збори у складі Федеральної ради (бундесрат), що представляє федеральні землі (64 депутати) та Національної ради (національрат) у складі 183 депутатів, обраних на 4 роки. Федеральний уряд (здійснює виконавчу владу) очолює федеральний канцлер.

Країна межує із Чехією (362 км), ФРН (784 км), Угорщиною (366 км), Італією (430 км), Ліхтенштейном (35 км), Словаччиною (91 км), Словенією (330 км) та Швейцарією (164 км). Загальна довжина кордонів Австрії становить 2562 км.

Участь у міжнародних організаціях. Австрію було прийнято до ООН у 1955 р. Країна є учасницею більшості міжнародних фінансових організацій. 1 січня 1995 року держава стала учасницею ЄС; з грудня 1997 р. бере участь у Шенгенських угодах, і з 1 квітня 1998 року режим цих угод поширився на неї у повному обсязі.

Австрія знаходиться на перехресті Європи: через її альпійські перевали пролягають важливі транспортні  шляхи з півночі на південь і зі сходу на захід.

Запаси паливних корисних копалин в Австрії незначні, зокрема нафти (23 млн. т) і природного газу (20 млрд. м3) у Нижній та частково Верхній Австрії. Низькоякісне буре вугілля видобувають у Штирії, Верхній Австрії та Бургенланді. Порівняно якісні залізні руди, але з невисоким вмістом заліза є в Штирії (Ерцберг) і небагато в Карінтії (Хюттенберг). Руди кольорових металів добувають у місцевих свинцево-цинкових родовищах у Карінтії (Блейберг) та в мідних у Тіролі (Міттерберг). З хімічної сировини порівняно якісними є лише кам’яна сіль (Зальцкамергут) і графіт.

24. Географічне та геополітичне положення, склад території, природні умови та ресурси Іспанії

Іспанія розташована на південному заході Європи, займає 85% території Піренейського п-ва, Балеарські та Пітіуські острови у Середземному морі, а також Канарські острови в Атлантичному океані. Іспанія з Балеарськими та Канарськими островами має площу 504,7 тис. км2. Два прибережних міста у Північній Африці — Суєта та Мелілья також входять до складу Іспанії. На півночі країна омивається Біскайською затокою, на крайньому північному заході та південному заході — Атлантичним океаном, а на сході та південному сході — Середземним морем. Територіальні води — 12 морських миль.

Материкова Іспанія межує на заході з Португалією (1214 км), на півночі із Францією (623 км) та Андоррою (65 км). Загальна довжина кордонів — 1917 км, берегової смуги — 4964 км.

Участь у міжнародних організаціях. Іспанія є учасницею ООН з 1955 р., у 1977 р. стала учасницею Ради Європи і підписала всі міжнародні документи з прав людини. У 1982 р. вступила до НАТО, а у 1986 р. це рішення на референдумі підтримала більшість населення. Наприкінці 1997 р. іспанський парламент прийняв рішення про участь країни з 1998 р. у військовій структурі командування. У 1986 р. Іспанія вступила як повноправна учасниця до Європейської економічної співдружності.

Іспанія розташована на Піренейському півострові — найбільш висунутій на захід та південь частині Європи.

У країні наявні великі поклади мінеральних ресурсів. Із паливних корисних копалин розробляються родовища кам’яного вугілля (запаси приблизно З млрд. т) переважно на півночі країни. Запаси залізної руди загалом оцінюється в 2,5 млрд. т, сконцентровані у провінціях Біскайя, Гранада, Леон, Альмері, Луго тощо. Іспанія багата також на металеві руди (цинк, мідь, свинець, олово). Наявні поклади свинцево-цинкових руд, сконцентрованих у горах Сьєрра-Морена в Галісії. Величезні запаси уранових руд (10—11 тис. т 11308) розташовані у провінціях Саламанка та Кордова. Запаси ртуті зосереджені в долині р. Бальдеасага, в районі Альмаден.

25. Геополітичні наслідки «холодної війни»

Ослаблення міжнародних позицій СРСР у зв’язку з поразкою воєнної авантюри в Афганістані стало одним із суттєвих чинників остаточної дезінтеграції й повного розпаду «соціалістичної співдружності».

Соціалістичні країни Центральної та Східної Європи, об’єднані разом з Радянським Союзом в економічну (РЕВ) та військово-політичну (ОВД) міжнародні організації, з самого початку складали найважливішу частину цілого міжнародного бастіону, вибудуваного після Другої світової війни довкола СРСР для його безпеки й економічного росту. В роки «холодної війни» Рада економічної взаємодопомоги та Організація Варшавського Договору забезпечували панування СРСР у Східній Європі.

Однак ні РЕВ, ані ОВД ніколи не були ефективними інструментами рівноправного співробітництва їхніх учасників, і це стало головною причиною того, що з ослабленням СРСР і розглянутими вже змінами в самих країнах «соціалістичної співдружності» одразу ж постало питання про подальшу долю цих організацій. До того ж після виведення радянських військ з Афганістану й возз’єднання Німеччини у країнах Центральної та Східної Європи посилилися побоювання щодо можливого повернення радянського керівництва до тієї чи іншої форми «доктрини Брежнєва». Альтернативу такому повороту подій нові керівники цих країн убачали у якнайшвидшій інтеграції у Європейське економічне співтовариство та Північноатлантичний військово-політичний союз. У жертву реалізації такої мети вони готові були принести навіть ті раціональні економічні інтереси й вигоди, котрі давало міжнародне партнерство в рамках РЕВ.

У зв’язку з цим у економічного й військово-політичного блоків соціалістичних держав не залишалося шансів на подальше існування, хоч би як намагалося радянське керівництво врятувати їх шляхом реформування. 27 червня 1991 р. було підписано протокол про розпуск РЕВ, а 1 липня того ж року — протокол про припинення діяльності Варшавського Договору, котрий вже з 1990 р. (з часу об’єднання Німеччини) існував, власне, лише на папері.

26. Геополітичні наслідки Другої світової війни

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

27. Геополітичні наслідки Жовтневого перевороту 1917 р. та його вплив на закінчення Першої світової війни

Жовтневий переворот зробив величезний вплив на хід історії як на територіях Російської Імперії, так і у всьому світі:

• Росія вийшла з Першої світової війни
• Стався розвал Російської Імперії на окремі національні держави
• На всій території колишньої Імперії почалася збройна боротьба за владу між різними угрупуваннями, відома як Громадянська війна. Війна продовжувалася декілька років і забрала мільйони життів. Росію покинули сотні тисяч людей, в основному освічених класів.
• Після закінчення Громадянської війни на більшій частині колишньої Імперії утворився СРСР — перша у світі держава, уряд котрої проголосив її «радянською» та «соціалістичною».
• Поширення робітничого руху у світі.

28. Геополітичні наслідки Першої світової війни

Геополітичні наслідки І Світової війни:

1. Розчленування Німеччини.

а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати підписання перемир’я 11 листопада 1918 р.;

б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п’яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбутися плебісцит місцевого населення;

в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголошувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючись її територією;

є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Ліги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. перейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

2. Союзники Німеччини втратили:

Австро-Угорщина. Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об’єднання з Німеччиною.

Болгарія. Частина території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Угорщина. Відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення — у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.

Туреччина втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

3. Розподіл колоній шляхом установлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Ліга Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддавала свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв’язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

Італія отримала Південний Тіроль. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

29. Геопростір і територія країни у країнознавстві

Термін «територія» найчастіше вживається в таких двох значеннях: 1) для позначення земної суші (на противагу терміну «акваторія», яким позначають водні простори); 2) для позначення частини земної суші, яка характеризується єдністю: а) політико — адміністративною (територія держави, сукупності країн, адміністративних області, району та ін.), б) економічною (територія інтегрального економічного чи галузевого районів різних рангів), в) природно-географічною (територія лісостепу, тайги та ін.). Таким чином, поняття території у всіх випадках співставне: воно є одиницею поділу земної поверхні в цілому чи поверхні суші зокрема.

Однак зводити поняття території лише до спостережуваної чи навіть модельованої топографічною картою ділянки земної поверхні недостатньо. Територія — це передусім один із абстрактних об’єктів географічної науки, що має спільний об’єкт вивчення — географічний простір. Вона є частиною географічного простору. Тому територію потрібно розуміти передусім як підсистему географічного простору зокрема і простору загалом.

Відомо, що простір і час — дві взаємопов’язані форми існування реальної дійсності. Для географії, яка є однією з наук про Землю, суттєвий не простір — час взагалі, а передусім земний простір і час. При цьому важливий простір — час не будь-якої частини Землі, наприклад її ядра, де надзвичайно висока щільність речовини, чи космічного простору в зоні земної гравітації, а саме земної поверхні, тобто географічний простір — час, в якому виникло й існує людське суспільство.

Континуум простір — час проявляється лише у випадку високих швидкостей, близьких до швидкості світла. Отже, можна абстрагуватися від часової компоненти. Таким чином ми переходимо від географічного простору-часу до географічного простору (геопростору).

Отже, геопростір — це підпростір системи земних просторів. Його подальша конкретизація веде до думки про те, що це груповий простір земних сфер — літо -, гідро -, атмо-, біо- і антропосфери, єдність і взаємозв’язок яких виступають у формі ландшафтної сфери. З іншого боку, геопростір — це система підпросторів: а) фізичного та б) інформаційного (простір ознак). Правда, такий поділ геопростору досить умовний, оскільки фізичний простір можна розуміти як вид широко трактованого простору ознак.

30. Головні рішення Ялтинської конференції 1945 р.

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку наблизили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвердити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустрілися на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, змусити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися окупувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна — Англії, південно-західна — США.

Обговорювалося також польське питання. Було вирішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд вирішено було реорганізувати та ввести до його складу демократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв вступити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створення радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об’єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільнену Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та АНГЛІЇ (НМЗС) для вирішення проблем повоєнного мирного врегулювання.

31. Господарство Іспанії: загальна характеристика

Нині Іспанія належить до десяти найбільш економічно розвинутих країн Заходу. Вона є індустріальною країною, в якій велике значення мають сільське господарство і сфера послуг.

Сучасний стан економіки. ВНП Іспанії в 2004 р. оцінювався у 937,6 млрд. дол., або 23 300 дол. у розрахунку на душу населення. Частка промисловості становить 29% ВНП, будівництва — 10%, сільського господарства — 4%.

Іспанська економіка останнім часом характеризується прогресивною відкритістю світові та її повною інтеграцією до міжнародної економіки. Цей процес розпочався наприкінці 50-х років XX ст. з «Плану лібералізації», його кульмінацією став вступ Іспанії до ЄС у 1986 р. Внаслідок цього в іспанській економіці відбувся спад (у 1993 р. у ВНП було від’ємне сальдо у розмірі 1,2%), скорочення зайнятості та наступна девальвація песети. З 1994 р. в Іспанії розпочався економічний підйом, однак значущими залишалися наслідки економічної депресії. Завдяки ліберальним реформам у 1996 р. Іспанія остаточно взяла курс на інтенсивний розвиток економіки. Останнім часом економічне зростання досягло 3,8% за інфляції 2,9% (2004).

В економіці важливі позиції належать монополіям СІЛА, ФРН, Великої Британії, Швейцарії, Франції та ін. Вони контролюють понад 50% підприємств машинобудування та металообробки. Із 500 великих компаній країни у 113-ти контрольний пакет акцій належить іноземцям.

Важливим фактором в економіці Іспанії є державний сектор. Ще у 1941 р. було започатковано Інститут національної індустрії (ІНІ) — державну корпорацію, що відповідала за створення великих державних підприємств, здійснювала контроль за приватною промисловістю і проводила протекціоністську політику. У 1992 р. з ІНІ утворилися дві групи: ІНІСА (ІНІ-Лімітед), сформована з прибуткових або потенційно прибуткових державних фірм, які не фінансувалися з державного бюджету, та ІНІСЕ, що контролює неприбуткові фірми (деякі з них було продано приватному сектору або анульовано). Державі належать сталеплавильні та вуглевидобувні підприємства, залізниці, авіатранспорт, тютюнова монополія, пошта, зв’язок, телебачення тощо. Держава контролює численні сфери виробництва та збуту продукції в аграрному секторі. З 1996 р. в країні розпочалася широка програма приватизації держпідприємств.

В Іспанії працює модель соціального забезпечення, яка гарантує медичну допомогу і доступ до соціальних послуг. Система соціального забезпечення охоплює широкий перелік гарантій, зокрема допомогу з безробіття, за хворобою, охорони сім’ї тощо. Внески працівники та підприємці сплачують пропорційно зарплаті.

Частка промисловості становить до 1/3 загального випуску товарів і послуг.

Залежність Іспанії від імпорту енергоносіїв поступово збільшується, і нині імпорт забезпечує 80% енергоспоживання. У 2003 р. в загальному балансі виробництва електроенергії майже половину становила частка місцевого вугілля та імпортної нафти, 31% — частка ядерного палива та 19% — частка гідроенергії. У цьому ж році сумарна потужність усіх електростанцій становила 229,6 млрд. кВттод. Завдяки великим запасам урану було розроблено план розвитку атомної енергетики. Першу АЕС побудували в 1969 p., але у 1983 р. з екологічних міркувань було заборонено будівництво нових АЕС. Нині діють 9 реакторів потужністю 7,2 млн. кВт.

32. Господарство Швейцарії: загальна характеристика

Швейцарія — одна з найбагатших країн Європи насамперед завдяки високому розвитку обробної промисловості та сфери послуг, зокрема туризму.

Сучасний стан економіки. У період 1950—2004 рр. економіка країни розвивалася стабільно, безробіття утримувалося на низькому рівні, стримувалася інфляція (у 2004 р. — 0,9%), а спади ділової активності були нетривалими. Рівень життя в країні є досить високим. У 2004 р. ВНП Швейцарії оцінювався в 251,9 млрд. дол., або 33 800 дол. на душу населення.

Країна здавна використовувала переваги свого нейтралітету, розвиваючи посередництво в міжнародній торгівлі. Джерелами її доходів є постійний приплив іноземного капіталу, туризм і курортне господарство. Гарантія таємниці вкладів, статус нейтральної країни здавна залучали до банків Швейцарії капітал із багатьох країн, інколи всупереч законодавству останніх.

Економіка Швейцарії є однією з найпродуктивніших у світі. Швейцарські компанії за кордоном активніші, ніж їх конкуренти. Це зумовлено невеликим внутрішнім ринком, нестачею сировини та внутрішньоматериковим розташуванням країни. Жодна велика швейцарська компанія не спроможна функціонувати без потужних міжнародних інвестицій. Номінальна вартість безпосередніх швейцарських інвестицій за кордоном сягає 71 млрд. швейцарських франків (26,4% ВНП): 64% цієї суми припадає на промисловість, решта — на банки, страхування та сферу послуг. Традиційно активне сальдо платіжного балансу країни нині становить 50,2 млрд. швейцарських франків (13% ВНП).

Швейцарія — один із фінансових центрів світу. Її банківська система значно більша, ніж це необхідно для внутрішніх операцій. У 2003 р. на території країни функціонував 631 банк та фінансова компанія. На кожні 1400 мешканців країни припадає 1 банк, що робить Швейцарію (разом з Німеччиною) країною з найвищою у світі концентрацією банків. Роль іноземних банків зростає: наприкінці 90-х років XX ст. їм належало понад 10% швейцарських банківських авуарів (чеки, векселі, перекази тощо).

Найактивнішим міжнародним ринком торгівлі акціями та облігаціями є Швейцарська фондова біржа. Біржа в Цюріху — найбільша у континентальній Європі. Швейцарія також відіграє важливу роль на світовому ринку страхових послуг, особливо у сфері комерційного страхування. Деякі провідні швейцарські страхові компанії більше половини своїх прибутків одержують від операцій на зовнішньому ринку.

Швейцарія — високорозвинута індустріальна країна. Завдяки високій якості швейцарські товари користуються попитом на світовому ринку. Країна є одним з провідних науково-технічних центрів світу. У Швейцарії розміщено чимало науково-технічних осередків інших держав.

33. Діяльність Комінтерну в контексті міжнародних відносин

У березні 1919 р. в Москві був скликаний конгрес нового, революційного Комуністичного або III Інтернаціоналу, в якому взяли участь представники ряду лівих груп, що в різний час відкололися від соціалістичного руху. 24 березня 1919 р. від імені конгресу було офіційно оголошено про створення Комінтерну.

У прийнятій на нім «Платформі міжнародного комуністичного руху», одним з авторів якої був Бухарин, висувалися ряд завдань : завоювання пролетаріатом влади; заміна буржуазного парламентаризму владою рад; надання економічної і іншій взаємодопомозі пролетаріатом різних країн. Найвищим органом нової організації проголошувався Конгрес. Керівництво роботою Комінтерну в період між скликаннями Конгресу покладалося на Бюро виконкому. Комінтерн став важливим інструментом дії Радянської Росії на ситуацію за її межами.

Основним завданням Комінтерну стала координація планів комуністичних і революційних груп в різних країнах, а фактично — і їх розробка при сприянні і участі російських представників. Йшлося про формування злагодженої світової стратегії комуністів різних країн, їх підпорядкування єдиної мети, як її розуміли в Москві. У Радянській Росії стали відкриватися представництва зарубіжних компартій. Була розгорнута мережа учбово-тренувальних центрів, в яких готувалися кадри професійних революціонерів з числа зарубіжних громадян для роботи у відповідних країнах. Через канали Комінтерну революційні групи зарубіжних країн отримували з Радянської Росії різноманітну матеріальну допомогу, інформаційно-пропагандистські матеріали, організаційно-методичну і експертну підтримку. По лінії Комінтерну була розгорнута підпільна робота. Вона включала пропаганду і військово-конспіративні заходи. Діяльність Комінтерну послужила основою для звинувачень Москви в «експорті революції».

34. Заключний Акт Наради в Гельсінкі та його міжнародне значення

Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся 30 липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі.

Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

Незастосування сили або погрози силою.

Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов’язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосторонній основі.

Територіальна цілісність держав.

Мирне врегулювання суперечок.

Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни-учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

Поважання прав людини та основних свободу включаючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов’язалися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

Рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід’ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.

Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов’язання держав—учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

Сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов’язання, які випливають як із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах результати Наради створювали досить сприятливі передумови для розширення й активізації міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, природоохоронній галузях.

35. Ісламський фактор у міжнародних відносинах на початку ХХІ ст.

На стан міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході серйозний вплив справляв “ісламський фактор”, що було зумовлене як внутрішніми, так і зовнішніми  обставинами. Після революції в Ірані у 1979 році та подій навколо Афганістану значення його зростає.

Іслам є найбільш динамічною та прогресуючою релігією останньої третини ХХ століття, який представлений на 5 континентах. В 1800 році в усьому світі мусульман нараховувалося 105 млн., у 1954 році їхня кількість перевищувала 365 млн., у 1975 їх було більше 800 млн., а вже 1991 року, за даними ООН, кількість мусульман складала 1 325 млн. осіб. Згідно з деякими прогнозами, в 2020 році їхня кількість має зрости до 2 млрд. осіб.

Значні темпи зростання мусульман обумовлені не тільки демографічним чинником азійських і африканських країн, але і за рахунок прийняття мусульманства громадянами інших держав.

Мусульманський світ обіймає перш за все територію Центральної та Південно-Західної Азії, Північної Африки. Більше двох третин мусульман (69%), тобто приблизно 840 млн., мешкає в Азії, в Африці їх нараховується біля 350 млн. (29%), в Європі — біля 18 млн. (1,5%) і приблизно 6 млн. в Америці та Океанії (0,5%).

Мусульманський світ є досить різнобарвним.  Біля 89% мусульман є сунітами, 10% — шиїти і 1% — харіджити. Він характеризується також етнічним та лінгвістичним різноманіттям. 29% мусульманської общини складають індійці (Індія, Пакистан, Бангладеш), 19 % — малайці (Індонезія, Малайзія). 17% — араби, 12% — тюркські народи (Туреччина, Центральна Азія), 8% — перси.

В міжнародній політиці “ісламський фактор” може проявлятися як в прямій, так і в опосередкованій формі. Прямий вплив ісламу на політику притаманний перш за все мусульманським державам. Але й тут прояви його можуть відрізнятися. Деякі країни використовують іслам як засіб реалізації зовнішньополітичних амбіцій, для реалізації претензій на регіональне та субрегіональне лідерство. Інші пов’язують приналежність до ісламського світу перш за все з можливістю отриманні фінансової допомоги з боку інших країн мусульманського світу. В деяких випадках ісламські гасла служать для виправдання агресивних дій проти тієї чи іншої країни.

У зв’язку з цим слід виокремити наступні функції ісламу : комунікативна ( доведення в найбільш зрозумілій для більшої частини населення формі змісту прийнятих рішень), інтегруюча (створення консенсусу в підтримку своїх зовнішньополітичних акцій), легітимізуюча (виправдання власного зовнішньополітичного курсу в очах власного населення та всього мусульманського світу).

Опосередковано ісламський фактор впливає на політику немусульманських держав.

Ідейні течії ісламу можна поділити на два типи: традиціоналісти, які виступають проти будь-яких нововведень та течії реформаторського типу. Реформаторський тип може виступати у двох формах: фундаменталізм та модернізм.

Ісламський фактор відігравав значну роль у подіях в Лівані, де з 1975 року відбувалась громадянська війна. Він впливає на генезу регіональних конфліктів на Близькому та Середньому Сході. Значний вплив має цей фактор на проблему близькосхідного врегулювання, її “серцевину” — палестинську проблему. Осередки палестинської еміграції, розкидані по багатьох країнах світу, є важливим джерелом поповнення фундаменталістських організацій.

Ісламський фактор відіграє важливу роль також у незалежних державах, що утворилися після розпаду СРСР. У республіках Середньої Азії відбувається справжній вибух ісламського фундаменталізму. До мусульманського світу тяжіють народи Північного Кавказу, зокрема Чечня. Є мусульманська меншість в Грузії, а також і в Україні. Активізація політичної ролі ісламу в цих країнах може призвести до подальшого зміцнення фундаменталізму.

36. Історико-географічні регіони світу

Історико-географічний регіон — сукупність країн, яким притаманні спільність природних умов, фізико- та економіко-географічного положення, господарської діяльності, історії і культури народів, а також близькість рівня соціально-економічного розвитку.

Основні регіони світу (сітка ООН з доповненням Ю. П. Грицака):

• Північна Європа (1) — Велика Британія, Ірландія, Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Фінляндія, Естонія, Латвія;
• Західна Європа (2) — Німеччина, Франція, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Бельґія, Люксембурґ, Ліхтенштейн, Монако;
• Південна Європа (3) — Португалія, Іспанія, Андорра, Мальта, Італія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеґовина, Сербія і Чорногорія, Македонія, Албанія, Греція, Кіпр, Сан-Марино, Ватикан, Ґібралтар;
• Східна Європа (4) — Чехія, Словаччина, Польща, Литва, Білорусь, Україна, Угорщина, Молдова, Румунія, Болгарія;
• Північна Євразія (5) — Росія;
• Західна Азія (6) — Туреччина, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, ОАЕ, Катар, Кувейт, Бахрейн, Йорданія;
• Центральна Азія (7) — Іран, Афганістан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Казахстан;
• Південна Азія (8) — Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Шрі-Ланка, Мальдівські о-ви, Банґладеш);
• Південно-Східна Азія (9) — М’янма, Таїланд, Камбоджа, Лаос, В’єтнам, Індонезія, Малайзія, Сінґапур, Бруней, Філіппіни;
• Східна Азія (10) — Японія, Північна Корея, Республіка Корея, Китай, Монголія, Тайвань;
• Північна Африка (11) — Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Судан, Західна Сахара;
• Західна Африка (12) — Кабо-Верде, Ґамбія, Сенеґал, Ґвінея-Бісау, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-д’Івуар, Гана, Тоґо, Бенін, Ніґерія, Ніґер, Буркіна-Фасо, Малі, Мавританія;
• Центральна Африка (13) — Чад, ЦАР, Камерун, Екваторіальна Ґвінея, Сан-Томе і Прінсіпі, Ґабон, Конґо, Заїр (ДРК), Анґола;
• Східна Африка (14) — Еритрея, Ефіопія, Джибуті, Сомалі, Кенія, Уґанда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Коморські о-ви, Сейшельські о-ви;
• Південна Африка (15) — Південна Африка, Намібія, Ботсвана, Свазіленд, Лесото, Зімбабве, Замбія, Малаві, Мозамбік, Мадаґаскар, Маврикій, Реюньйон;
• Північна Америка (Англо-Америка) (16) —Канада, США;
• Центральна Америка (17) —Мексика, Ґватемала, Гондурас, Сальвадор, Коста-Рика, Панама, Беліз, Нікараґуа;
• Карибська Америка (18) — острови у Карибському морі;
• Андська Америка (19) — Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія;
• Тропічна Південна Америка (20) — Бразилія, Параґвай, Ґвіана, Суринам, Ґайана;
• Помірна Південна Америка (21) —Арґентина, Чилі, Уруґвай, Фолклендські о-ви;
• Австралія (22) — Австралійський Союз, Нова Зеландія;
• Океанія (23) — острови в Тихому океані.

37. Історичний розвиток Швейцарії

Швейцарія як нейтральна держава в усі часи відігравала помітну роль у міжнародному дипломатичному житті.

Офіційна назва країни — Швейцарська Конфедерація, самоназви — Швайці (нім.), Сюїт (франц.), Свіццера (італ.). Столиця — Берн (Berne).

У IV-V століттях нашої ери територію нинішньої Швейцарії захопили німецькі племена алеманнів і бургундів. З IV століття на територію сучасної Швейцарії проникає християнство. З середини V століття в столиці нинішнього округу Граубюнден, місті Курей, знаходилася резиденція римського єпископа.

У серпні 1291 року швейцарські громади уклали між собою постійний оборонний союз і підписали договір, відомий як «Вічний союз» (нім. Bundesbrief), — перше документальне засвідчення співпраці між лісовими округами. З цього року починається офіційна історія швейцарської держави.

Помітний слід у житті Швейцарської Конфедерації залишила епоха Реформації, в умовах якої проходило життя двох найвідоміших її лідерів: У. Цвінглі (1484—1531 роки) і Ж. Кальвіна (1509—1564 роки).

Цвінгліанський напрямок протестантизму згодом об’єднався з напрямками Жана Кальвіна з Женеви у Швейцарську реформаторську церкву. Оскільки округи центральної Швейцарії залишалися католицькими, розкол за релігійним принципом був неминучий. Після нетривалих релігійних сутичок встановилася зразкова рівновага між обома релігіями. У 1648 році незалежність Швейцарії від Священної Римської імперії була офіційно визнана Вестфальським мирним договором.

Політичне життя Швейцарії у XVII столітті було спокійним. У «вік Освіти» прославилися бернський дослідник і поет Альбрехт фон Галлер (1708—1777 роки), історик І. фон Мюллер, а також уродженець Женеви філософ Жан Жак Руссо і великий педагог і гуманіст із Цюріха І.Г. Песталоцці. У цей час до Швейцарії направився потік іноземних гостей, серед них — Вольтер, Гібона і Гете.

Після початку Першої світової війни виникла загроза національній єдності Швейцарії: франкомовні швейцарці в основному симпатизували Франції, а німецькомовні — Німеччині. Чотирирічна мобілізація лягла важким тягарем на економіку країни, відчувався дефіцит промислової сировини, зростало безробіття, не вистачало продовольства. Загальне невдоволення переросло у масові страйки в листопаді 1918 року.

У 1919 році Женева була вибрана як штаб-квартира Ліги Націй. Швейцарія стала членом цієї організації тільки після бурхливих внутрішніх дебатів та отримання гарантій дотримання її нейтралітету. Початок Другої світової війни застав населення країни більш згуртованим: мало хто у Швейцарії вітав нацизм. Однак у стратегічному відношенні стан конфедерації був вразливішим, оскільки вона знаходилася в оточенні тоталітарних держав.

38. Історичний розвиток Швеції

Документальні відомості про Стокгольм належать до 1252 р. У середині XII ст. місто отримало міське право, а з кінця XIII ст. стало резиденцією короля. У XVI—XVII ст. політична й економічна роль міста зростає і з 1523 р. Стокгольм стає столицею незалежної Шведської держави.

Участь у міжнародних організаціях. У 1814 р. Швеція проголосила політику нейтралітету (вона не входить в жодний військово-політичний союз у мирний час), але шведський уряд у 1991 р. виявив готовність відмовитися від нейтралітету у зв’язку з інтеграцією до Європи.

Із 1995 р. Швеція стала повноправною учасницею ЄС, входить до ООН, РБСЄ, МАГАТЕ, МБРР (Міжнародний банк реконструкції та розвитку), ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку), ЮНЕСКО тощо.

39. Карибська криза 1962 р.: її причини, перебіг, значення і результати

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-американських відносин. У міжнародній атмосфері домінували конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжнародних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту кубинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянського Союзу був не стільки помилковим, скільки авантюристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів загрозу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США — з Туреччини. Сполучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необхідності розрядки міжнародної напруженості. Після завершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було укладено Московський договір трьох держав про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

40. Міжнародні зусилля по врегулюванню міжетнічних конфліктів на території колишньої Югославії

Конфлікт у колишній Югославії (1991 — 1995 року ) одна з трагічних подій в міжнародній політиці кінця ХХ ст.. За своїми масштабами та політичною значимістю „балканське питання” традиційно є проблемою, яка виходить далеко за межі вузькорегіональних та етичних рамок; активна участь в югославській кризі 90 -х років ключових структур колективної безпеки, складні перепиття у взаємовідносинах США та ЄС, НАТО і ООН стали яскравим відображенням континентальних інтересів і протиріч у посткомуністичний період.

На міжнародному рівні „балканське питання” — це, перш за все „традиційне джерело спору, який виникає між великими державами в період геополітичного перегрупування сил на континенті”. Отож не дивно, що вибух етнічної війни на Балканах співпав із радикальними геополітичними змінами на всій території Євразії.

Активне втручання Заходу у внутрішні справи Югославії почалося з кінця червня 1991 року після введення військ ЮНА у Словенію. Впродовж кількох днів СФРЮ неоднарозово відвідувала делегація ЄС, а на сесії у Люксембурзі був запропонований вихід з кризи:

а) Словенія й Хорватія заморожують на три місяці свої рішення про вихід з Югославії;

б) призначується Голова Президії СФРЮ;

в) армія припиняє вогонь і повертається до казарм;

г) у разі відмови припиняють всю економічну допомогу Югославії.

Це було не тільки втручання у внутрішні справи дій, але й неприхована загроза.

На проголошення незалежності Словенією та Хорватією і НБСЄ, і ЄС відреагували швидко. Загроза розгортання міжетнічного конфлікту в Югославії викликала стурбованість в ЄС, яке запропонувала свої посередницькі миротворчі послуги. Саме завдяки присутності делегації доброї волі ЄС. Президія СФРЮ 1 липня 1991р. затвердила своїм головою представника Хорватії С. Месича, проти кандидатури якого досі категорично виступала Сербія.

41. Міжнародні конференції держав антигітлерівської коаліції

З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. В день початку агресії У.Черчілль заявив: «Кожний, хто воює проти Гітлера, — друг Англії, кожен, хто воює на його боці,- ворог Англії». 22 червня 1941 р. у звернені до нації англійській прем’єр заявив, що Великобританія надасть «Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможе». Про свою підтримку СРСР заявив і президент США.

Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція.

1 жовтня між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина) почались одразу ж. Перша військова техніка (особливо танки) з’явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви під Москвою.

В серпні 1941 р. У.Черчілль і Ф.Рузвельт підписали Атлантичну хартію, до якої приєднався і Радянський Союз (вересень 1941 р,). Атлантична хартія висунула наступні завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

Вступ США у Другу світову війну сприяв завершенню утворення антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав світу на чолі з СРСР, США та Великобританією підписали у Вашингтоні Декларацію Об’єднаних націй, яка будувалась на принципах і завданнях Атлантичної хартії. У Декларації зазначалось, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх народів.

28 листопада — 1 грудня 1943 р. відбулась Тегеранська конференція за участю Ф.Рузвельта, Й.Сталіна й У.Черчілля. її метою була координація дій союзників для повного розгрому нацистського блоку та облаштування післявоєнного миру. Не дивлячись на протиріччя, які виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін — в Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень ключових питань:

— відкриття Другого фронту в Південній Франції не пізніше травня 1944 p.;

— перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання майбутнього східного кордону по «лінії Керзона»;

— визнання радянських претензій на Кенігсберг;

— визнання анексії прибалтійських держав.

4-11 лютого 1945 p., коли наближалась перемога над Німеччиною, відбулась нова зустріч «великої трійки» в Ялті — Кримська конференція. На конференції було розглянуто питання про майбутнє Німеччини (окупація її військами СРСР, США, Великобританії, Франції, репарації та ін.), про порядок роботи ООН, про новий устрій в Європі.

42. Міжнародні наслідки перемог антигітлерівської коаліції та міжсоюзницькі відносини у 1942-1945 рр.

В умовах створення антигітлерівської коаліції радянське керівництво визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини, Франції.

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією з самого початку стала проблема відкриття Другого фронту. Спочатку це планувалось на 1942 р., але замість цього союзники провели успішну операцію у Північній Африці.

Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. започаткувала докорінний злам у перебігу Другої світової війни.

Значення цієї битви полягало також у тому, що:

– збройні сили СРСР захопили стратегічну ініціативу і не втрачали її до повного розгрому нацистської Німеччини;

– Сталінградська битва створила сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному напрямі, сприяла успішним діям радянських військ під Ленінградом, на Кавказі, на інших ділянках фронту;

– розгром румунських та італійських армій зініціював внутрішньополітичну кризу в цих країнах;

– перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у країнах Європи;

– Туреччина та Японія не наважилися розпочинати воєнні дії проти СРСР;

– зріс міжнародний авторитет СРСР, зміцніла антигітлерівська коаліція.

Значні втрати в людській силі та техніці, що їх зазнали держави «вісі» в Тунісі через упертість Гітлера й Муссоліні, не дозволили Роммелю вчасно евакуювати німецькі частини на південь Італії.

43. Національно-визвольний рух в Азії після закінчення Другої світової війни

Важливим фактором світового розвитку стає національно-визвольний рух. До моменту закінчення Другої світової війни він досяг найбільшого розмаху в країнах Південно-Східної Азії. Капітуляція Японії стала сигналом для проголошення незалежності В’єтнаму, Індонезії і Бірми. Рух за незалежність розгорнувся на Філіппінах, в Індії, у Малайї й інших азіатських країнах. Починається розпад колоніальної системи. Радянське керівництво активно підтримувало процес деколонізації, що підривала позиції європейських союзників США. Політична підтримка й військово-технічна допомога СРСР дозволили китайським комуністам здобути перемогу в громадянській війні й взяти під свій контроль майже всю територію країни. Прихильники Радянського Союзу очолили держави, що виникли на півночі Кореї й на півночі В’єтнаму. Надалі регіональне суперництво між СРСР і США усе більше загострювалося.

Революція в економічній політиці країн »третього світу» призвела до падіння майже одночасно з революціями в Східній Європі просоціалістичних режимів і припинення соціалістичних експериментів у країнах »третього світу».

44. Об’єднання Німеччини та його міжнародно-правове врегулювання

Об’єднанню Німеччини передував глибоку соціально-економічну та політичну кризу в НДР, який назрівав протягом останніх 4 років і привів до стрімким темпами об’єднання НДР і ФРН протягом одного року, з жовтня 1989 по жовтень 1990 р., коли на політичній карті Європи з’явилося нове об’єднане держава Німеччини з 78 млн. населенням.

Надцентралізовану система управління виявила повну нездатність забезпечити динамічний розвиток економіки НДР. Почалися перебої з постачанням промислових товарів, зростала інфляція. Німці рвалися до забезпеченої Західної Німеччини. Все наполегливіше лунали вимоги відкриття кордонів, що супроводжувалися масовими демонстраціями, стали початком революційних змін в країні.

Створення замість планово-розподільчої економіки ринковою стало майже нерозв’язним завданням для багатьох східних німців, у тому числі й управлінського апарату, через незнання західнонімецьких законів і розпоряджень. Тим часом до східнонімецькому відомствам висувалися ті ж правові вимоги, що й до західнонімецьким, без будь-яких обмежень. Форсоване нав’язування ускладненого західнонімецького права, за твердженням колишнього канцлера ФРН Г. Шмідта, «багаторазово посилювало відчуття східних німців, що вони підпорядковані чужому незрозумілого і незбагненній пануванню».

Питання об’єднання Німеччини було пов’язане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.

45. ОБСЄ в системі європейської безпеки

ОБСЄ так і не змогла реалізуватися як серйозний гравець на європейському безпековому полі. Слід констатувати, що вплив цієї організації в нинішній загальноєвропейській архітектурі безпеки продовжує поступово звужуватися: наразі він обмежується здебільшого питаннями функціонування демократичних інститутів та допомогою у врегулюванні кризових ситуацій на територіях її країн-членів. Внаслідок розбіжностей у позиціях Росії та НАТО щодо окремих проблемних питань контролю над озброєннями фактично не виконується Договір про звичайні збройні сили в Європі, який є одним з наріжних каменів нинішньої системи європейської безпеки. Вочевидь, потребують суттєвого оновлення й дальшого розвитку заходи довіри та безпеки у воєнній сфері, зафіксовані у Віденському документі 1999 р. Останні десять років сама ОБСЄ перебуває у перманентній кризі через неможливість досягти консенсусу при вирішенні актуальних проблем в сфері європейської безпеки. Такий формат роботи цієї організації не може влаштовувати, передусім, країни, які не є членами військових альянсів або блоків і не мають надійних механізмів захисту своєї національної безпеки.

У цьому зв’язку не варто перебільшувати значення досягнутих на останньому саміті ОБСЄ в Астані (1-2 грудня 2010 р.) домовленостей щодо намірів створення на євроатлантичному та євразійському просторах єдиної і неподільної зони безпеки (від Ванкувера до Владивостока) та започаткування процесу модернізації загальноєвропейської архітектури безпеки. Як і більшість раніше ухвалених ОБСЄ подібних рішень, ці домовленості мають високі шанси залишитися нереалізованими внаслідок різних підходів до розв’язання зазначених проблем у більшості країн-членів НАТО і Росії.

46. Основи зовнішньої політики США в кінці 80-х – на поч. 90-х рр. ХХ ст.

На виборах 1980 р. перемогу здобув представник Республіканської партії Рональд Рейган, людина, яка відновила міць США і залишила помітний слід в її історії.

У період президентства Р. Рейгана збройні сили США активно використовувалися для реалізації зовнішньополітичних планів: агресія проти Гренади (1983), в Лівані (1983— 84), Лівії (1986).

 

Позитивні зрушення в житті США було закріплено після приходу до влади республіканця Джорджа Буша. Бушу вдалося досягти згоди між республіканцями та демократами з основних питань внутрішньої та зовнішньої політики і забезпечити ефективне здійснення свого політичного курсу. Чільне місце у президентській програмі відводилося питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охороні здоров’я, екологічним проблемам. У міжнародних відносинах було досягнуто нових домовленостей з Радянським Союзом. Дж. Буш санкціонував агресію американських військ у Панамі під приводом боротьби з наркомафією (1989 p.). Найбільшим його досягненням стала перемога у війні з Іраком та визволення Кувейту (1991 p.).

47. Основи радянської зовнішньої політики в к. 80-х – на поч. 90-х рр. ХХ ст.

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна потреба оновлення усіх сфер суспільства, його економічних основ, політичного устрою, соціального та духовного життя.

Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово М. Горбачову вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік про якнайшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька разів змінювався і був компромісним за своїм характером.

Ця угода поклала початок переговорам за формулою «9+1» і тривала з травня по липень 1991 р. Основним питанням переговорів було питання форми союзу — федерація чи конфедерація. На переговорах найнепримиреннішу позицію займали Росія та Україна. Разом з тим зміцнювалася структура влади в Російській Федерації. 12 червня 1991 р. на загальних прямих виборах президентом Росії було обрано Б. Єльцина.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій констатувалося, «що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітичної реальності припиняє своє існування».

21 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом так вчинили Молдова та Азербайджан, а в 1994 р. — Грузія. В Алма-Аті було проголошено Декларацію про припинення існування СРСР. 25 грудня М. Горбачов підписав указ про складення з себе функцій Верховного головнокомандувача і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР.

Міжнародне співтовариство визнало незалежність усіх колишніх союзних республік.

48. Основні напрями і тенденції розвитку загальноєвропейського процесу у 90-ті рр.

10 січня 1989 р. на консультаціях був остаточно узгоджений мандат, який установлював мету переговорів — зміцнення стабільності та безпеки в Європі шляхом досягнення більш низьких рівнів звичайних озброєнь, ліквідації існуючих асиметрій, а також потенціалу раптового нападу та початку великомасштабних наступальних дій. Переговори мали охоплювати всі види звичайних сил і техніки, в тому числі озброєння «подвійного призначення». Ядерна зброя, як і хімічна та військово-морські сили, не входили до предмета переговорів.

Згідно з рішеннями Віденської зустрічі 9 березня 1989 р. у столиці Австрії розпочалися два паралельні переговорні процеси: переговори 35 країн — учасниць НБСЄ про заходи зміцнення довіри й безпеки, а також переговори 23 країн ОВД і НАТО про звичайні збройні сили в Європі.

Переговори 35 країн проводилися у відповідності з мадридським мандатом. По суті вони були продовженням Стокгольмської конференції і мали на меті розробку нового пакету взаємодоповнюючих заходів зміцнення довіри та безпеки в Європі. Роботі переговорів сприяло проведення семінару з військових доктрин (січень—лютий 1990 р.), який був присвячений питанням дислокації, структури та діяльності звичайних збройних сил на Європейському континенті.

17 листопада 1990 р. країни-учасниці (34 країни — у зв’язку з об’єднанням Німеччини) прийняли Віденський документ, який практично замінив документ Стокгольмської конференції. Він передбачав такі нові заходи зміцнення довіри й безпеки:

щорічний обмін інформацією про структуру, чисельність та дислокацію збройних сил, озброєння, плани закуповування військової техніки, а також про військові бюджети;

механізм консультацій та співробітництва стосовно незвичайної військової діяльності. Цей механізм ставав інструментом Віденського центру із запобігання конфліктів (ЦЗК);

угоду про повідомлення та прояснення небезпечних інцидентів військового характеру (наприклад авіакатастроф);

домовленість про створення системи прямого зв’язку між країнами-учасницями з метою термінового переданий важливих повідомлень у сфері контролю над озброєнням.

Новий пакет суттєвих заходів зміцнення довіри й безпеки став практичним кроком на шляху реалізації концепції військової відкритості, транспарентності та передбачуваності у військовій сфері, зміцнював довіру між усіма країнами — учасницями НБСЄ.

Найбільш відчутним проявом кардинальних перемін на Європейському континенті стала підготовка та підписання 19 листопада 1990 р. в Парижі Договору про звичайні збройні сили в Європі. За одну годину офіційної церемонії під­писання Договору в Єлисейському палаці на знищення було приречено десятки тисяч одиниць озброєнь та військової техніки — більше, ніж у будь-якій битві в історії людства. Договір став безпрецедентним і у плані територіального охоп­лення та жорстких заходів контролю. «Холодна війна», яка сорок років панувала в Європі, втрачала свою матеріальну базу.

49. Основні рішення Потсдамської конференції 1945 р.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з 17 липня до 2 серпня 1945р. Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання». Від останнього аспекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне, й підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.

Ознаки:

• біполярна система контролю;
• розподіл сфер впливу і прагнення до його порушення;
• децентралізація насильства – стабільність на центральному та глобальному рівнях, що підтримується державами і нестабільність на регіональних та субрегіональних рівнях;
• орієнтація глобальної міжнародної системи і регіональних підсистем, на рівні яких вихід з конфліктів залежить перш за все від рівноваги сил в регіоні та чисто внутрішніх факторів;
• неможливість збройних сутичок між супердержавами;
• розпад колоніальних імперій;
• світ перестає бути переважно європоцентриським;
• прискорення суспільно-історичних процесів внаслідок модернізації;
• формування єдиного інформаційно-технологічного простору.

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одного боку, необхідно враховувати, що вони зафіксували об’єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод; з іншого боку, не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

50. Особливості політичної організації території держави

Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної системи суспільства в цілому. Держава і влада її — та вісь, на якій виникає, тримається і функціонує політична система. Навколо держави формуються інші організаційні структури. Поза зв’язком з державою вони не мають політичних властивостей. А тому держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній організації суспільства й у всій його політичній системі.

Сучасна загальна теорія держави, що склалася після Другої світової війни у Західній Європі, розглядає засади державності в правах народів. Вона пов’язує поняття державної влади з категорією прав людини, тобто основних дозаконотворчих і позазаконотворчих вимог певного ступеня свободи, первинних відносно влади. Ці вимоги і права народів визнано і зафіксовано в принципах і нормах міжнародного права.

З позицій міжнародного права держава є правовою формою організації і функціонування політичної влади. Цей підхід змінює зміст усталеної теорії, згідно з якою держава характеризувалася наявністю таких основних ознак: 1) народу (населення); 2) території; 3) публічної державної влади, що спирається на матеріальні умови здійснення її.

51. Особливості та характерні риси повоєнного Ялтинсько-Потсдамського міжнародного порядку

Ялтинська конференція мала видатне міжнародне значення. Вона прийняла конкретні рішення про координацію спільних дій СРСР, США й Англії на заключному етапі другої світової війни й у післявоєнний час, продемонструвала єдність і могутність антигітлерівської коаліції великих держав.

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991) мала певні основні характеристики та особливості.

1. Мова йде про вищезгадану біполярність структури повоєнних міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США. Значний відрив військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили», що здійснювали системоформуючий вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи.
2. Повоєнна система носила конфронтаційний характер. Мова йшла про системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на грані реальної, „гарячої» війни отримав назву „холодної війни» (1948-1953, 1958-1962, 1981-1984 рр.). Періоди конфронтації малої інтенсивності, конфронтаційної стабільності та спроб подолати „холодну війну» на шляхах посилення елементів співробітництва, кооперативності та мирного врегулювання існуючих суперечностей отримала назву „розрядки» міжнародної напруги (середина 50-их, друга половина 60-их-перша половина 70-их, друга половина 80-их років).
3. Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що призвело до революції як у військових так і в політичних стратегіях. Ця революція сприяла поступовій трансформації стратегій та доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу та ультиматумів (середина 50-их — початок 60-их років) в особливий механізм попередження світової ядерної війни (модель конфронтаційної стабільності) на основі доктрини взаємного ядерного стримування на базі ядерного паритету та „рівновазі страху» (кінець 60-их — 70-ті роки), а потім й виключення ядерної війни як засобу здійснення політики та концепцій однакової безпеки, розумної достатності та стриманості в ядерній сфері (друга половина 80-их — початок 90-их рр.).
4. Розподіл світу на сферу впливу двох наддержав як в Європі так і на периферії, виникнення „поділених» країн (Німеччина, Корея, В’єтнам, Китай) та становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та США призвело до глобалізації та поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння та конфронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та США дозволяли через механізми „блокової дисципліни» домагатися достатньо високого ступеню „керованості» міжнародних процесів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю над озброєннями, врегулювання конфліктних ситуацій тощо.
5. Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного протистояння, ідеологічної конфронтації між „вільним світом» країн західної демократії на чолі із США та „соціалістичним світом» на чолі з СРСР. З одного боку ідеологічний антагонізм віддзеркалював месіанський характер зовнішньополітичних настанов Заходу та Сходу: США прагнули встановлення в світі американської гегемонії під гаслом „Рах Апіегісапа», СРСР — твердив про невідворотність перемоги соціалізму у світовому масштабі. Ідеологічна конфронтація, „боротьба ідей» призводила до взаємної демонізації протилежної сторони і залишалась важливою рисою повоєнної системи міжнародних відносин. Радянсько-американське протистояння виглядало насамперед як суперництво системи політичних та етичних ідеалів, соціальних та моральних принципів.
6. Повоєнний світ перестав бути переважно євроцентристським, міжнародна система перетворилася в глобальну, загальносвітову. Руйнація колоніальних систем, становлення регіональних та субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впливом горизонтального розповсюдження системного біполярного протистояння та тенденцій економічної й політичної глобалізації.
7. Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або усними, офіційно не зафіксованими, або були закріплені переважно в декларативній формі, або ж їх повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією між основними суб’єктами повоєнних міжнародних відносин.

52. Панамериканізм та утворення Організації Американських Держав

Панамериканізм — політична доктрина, що пропагує створення військово-політичного блоку всіх країн Америки під зверхністю США, або доктрина, в основу якої покладено ідею про спільність історії, економіки і культури США та інших країн американського континенту.

Запланованого полегшення торговельних зносин не відбулося, проте зросла співпраця в таких галузях, як охорона здоров’я (Панамериканська організація охорони здоров’я), географія та історія (Панамериканський інститут географії та історії), захист дітей та прав дітей (Міжнародний Американський інститут захисту дітей), прав жінок (Міжамериканська комісії у справах жінок), корінної політики (Міжамериканський інститут корінних народів), сільське господарство (Міжамериканський інститут сільськогосподарських наук), колективної континентальної оборони (Міжамериканський договір взаємної участі), економічної допомоги (Міжамериканський банк розвитку), прав людини (Міжамериканський суд з прав людини), будівництво об’єктів інфраструктури (Панамериканського шосе) і з підтримання миру (Міжамериканські сили підтримання миру).

Американські держави також затвердили дипломатичні і політичні правила, що регулюють такі відносини між країнами: порядок вирішення спорів, мирне врегулювання конфліктів, військове невтручання, рівність держав-членів незалежно від внутрішнього устрою у взаємних відносинах, рішення шляхом прийняття резолюцій ухвалених більшістю, визнання дипломатичного захисту, кодексу міжнародного приватного права (кодексу Бустаманте), Міжамериканської системи прав людини (Американська декларація про права і обов’язки людини, Міжамериканської комісії з прав людини разом з її протоколами і додатковими конвенціями, Міжамериканської демократичної хартії Організації американських держав. Ці правила не завжди виконуються.

53. Питання мирного врегулювання на Далекому Сході після Другої світової війни

Досить важливою та складною проблемою було мирне врегулювання на Далекому Сході.

Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.

Перший етап — відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Радянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів.

26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Потсдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цього: демілітаризація та окупація для забезпечення гарантованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.

Другий етап — з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.

Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було призначено генерала Макартура.

На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у Токіо. Її завдання — сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з питань Японії. Втім ця Рада фактично не функціонувала.

У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директиву японському уряду, що передбачала:

• демократизацію, право трудящих об’єднуватися у профспілки;
• демократизацію системи освіти;
• ліквідацію абсолютизму;
• демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів (дзайбацу);
• рівноправність жінок.

3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв’язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.

У підготовці мирного договору у Раді союзних держав з питань Японії зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати конференцію з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договір повинна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а США наполягали на тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу.

Третій етап — з 1949 по 1951 pp. — так званий «зворотний курс». Початок його був пов’язаний з піднесенням національно-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.

США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії. Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти лівих сил, зокрема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.

12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект мирного договору. Передбачалося скликати конференцію для його підписання. Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у Сан-Франциско.

54. План «Пан-Європи».

Відсутність дієвих інструментів підтримки що склався і цілком влаштовував французів status quo спонукало Францію шукати можливості для отримання додаткових гарантій своєї безпеки. З цією метою 5 вересня 1929 року на 10-ої Асамблеї Ліги Націй А.Бріан представив проект створення подібності європейської федерації, т.з. «Пан-Европы». Оскільки Франція розглядалася в якості ініціатора ідеї інтеграції і локомотиву інтеграційних процесів, офіційний Париж прагнув таким чином зміцнити економічні і політичні позиції Франції в Європі. Причому в ході дискусій за проектом європейського союзу планувалося згрупувати навколо Франції не лише східноєвропейських союзників, але і так звані «нейтральні» держави — Іспанію, Швецію, Норвегію, Данію, а також балканські держави, що знаходяться поза сферою французького впливу. Запропонований А.Бріаном план був об’єктивно спрямований на послаблення впливу Британії, а також проти посилення позицій США в Європі. Крім того, план створення «Пан-Европы» міг перешкодити зближенню Англії, що намітилося, із Сполученими Штатами Америки.

У травні 1930 року французький уряд розіслав європейським державам — членам Ліги Націй «Меморандум про організацію режиму федерального європейського союзу». Проте, гострі протиріччя між передбачуваними учасниками пакту «Пан-Европы» привели до провалу цієї ідеї. Ні Англія, ні Німеччина, ні Італія не хотіли допустити посилення впливу Франції на континенті. Коли у вересні 1930 року на сесії Ліги Націй в Женеві знову зібралися представники європейських держав, опозиція багатьох країн була така велика, що в резолюції цієї наради навіть не було згадки про «європейський союз».

Необхідно відмітити, що, на думку цілого ряду дослідників, загострення відносин між європейськими державами, що перешкодило реалізації ідеї європейського союзу, було викликане економічною кризою, що вибухнула в 1929 р. Кризові явища в економіці розвинених країн, падіння рівня життя і наростання соціальної напруженості сприяли тому, що увага, як політичної еліти, так і громадської думки більшості країн було абстрактно від проблем європейської безпеки і питань, пов’язаних із створенням довготривалих союзів і формуванням федеральних утворень в Європі. Що склалася на рубежі 20-х — 30-х рр. ситуація зробила украй скрутним пошук ефективних шляхів забезпечення міжнародної безпеки у рамках існуючої системи міжнародних відносин.

55. Позиції держав-переможниць та дипломатична боротьба на Паризькій мирній конференції

Конференція у Парижі 20-23 жовтня 1954 року. У військовому аспекті конференція уточнила природу та компетенцію розширеного Брюсельського пакту, що перетворювався на Західноєвропейський союз, під керівництвом Ради. Належало докласти певних зусиль до стандартизації озброєнь. Ці останови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина на початку 1955 року. Крім того санкціонувалося відродження національної німецької армії зі своїм генеральним штабом, власними службами, автономними підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з іншого боку вони закладали основу гнучкішої системи, начебто тісніше пов’язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року Франція та Німеччина не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча від січня 1953 року всі французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації ЄОС.

План ван Натерса від 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар загальноєвропейської територією, осередком загальноєвропейських закладів, з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.

Врешті решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно з якою передбачалося провести 2 референдуми: перший — після виборчої кампанії, у якій німецькі партії могли б провадити свою пропаганду, другий – у випадку укладення мирного договору з Німеччиною. Наступна угода була підписана у жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об’єднання Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об’єднання економічне після 3 років перехідного періоду.

56. Політична система Австрії

Політична система Австрії, а потім — Австро-Угорщини формувалася еволюційно протягом кількох століть. Декілька разів найвища влада країни переживала глибоку кризу, але щоразу таланило провести реформи, що забезпечували модернізацію суспільно-політичних відносин.

Австрія — це парламентська республіка. Її політичний устрій базується на принципах демократії та розподілу влади. Найвищим представником держави є федеральний президент, термін повноважень якого триває шість років. Парламент складається з двох палат: Національної ради та бундесрату. Саме вони є основними законодавчими органами. Уряд очолює федеральний канцлер.

В Національній раді нині (2009) представлені п’ять партій: обидві правлячі партії — соціал-демократична партія Австрії та Австрійська народна партія -, партія зелених Австрії і Австрійська партія свободи, а також Союз за майбутнє Австрії.

57. Політична система Великобританії

Представницько-станова монархія в Англії сформувалася у XIII ст., коли був скликаний перший британський Парламент у 1258 р. як загальна рада баронів. Однак, англійський парламентаризм веде свій початок від 1265 р., коли до його складу входили всі барони, по чотири лицарі кожного графства і по два представники від великих міст. У 1352 р. англійський Парламент був поділений на дві палати: верхню — Палату лордів, і нижню — Палату громад.

Протягом XIV ст. Парламент перетворився у вищу законодавчу владу, мав право встановлювати податки і здійснювати процедуру імпічменту щодо вищих державних осіб. Ще одним кроком на шляху розвитку демократії можна вважати зародження інституту мирових судів, які призначалися короною в кожному графстві і розглядали всі кримінальні справи, здійснювали контроль над поліцією.

У XV—XVI ст. в Англії формується абсолютна монархія, яка опирається на Англіканську церкву, незалежну від Папи римського (главою церкви стає Король, який має право призначати архієпископів і єпископів). Однак англійський абсолютизм не став таким завершеним, як в інших країнах континентальної Європи. Його специфіка полягала в тому, що, по-перше, зберіг свій статус Парламент та органи місцевого самоврядування; по-друге, армія формувалася з вільних селян; по-третє, утвердився союз між буржуазією і дворянством, який ґрунтувався на праві вільного населення купувати собі дворянські титули, а дворян — займатися промисловістю і торгівлею.

Законодавча влада — парламент — складається з палати лордів і палати громад. Виконавча влада складається з центрального уряду, тобто прем’єр-міністра і кабінету міністрів, що несуть відповідальність за прийняття рішень і керування державною політикою. Судова влада незалежна як від законодавчої, так і від виконавчої влади.

Влада надається уряду обраною палатою громад. Загальні вибори депутатів палати громад повинні проводитися не рідше одного разу в п’ять років. Уряд звичайно формується політичною партією, підтриманою більшістю у палаті громад. Лідер цієї партії призначається королевою на посаду прем’єр-міністра і набирає команду міністрів.

Друга найбільш впливова партія стає офіційною опозицією зі своїм лідером і «тіньовим кабінетом».

58. Політична система Італії

Система центральних органів державної влади Італії будується на основі принципу поділу влади: законодавча влада довірена двопалатному парламенту, виконавча (як і в усіх парламентарних країнах) має двоїсту структуру, — вона включає Президента республіки та уряд — Раду міністрів. Складовою частиною системи органів є Конституційний суд, що забезпечує функціонування державної системи відповідно до норм основного закону.

Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус. Статті 61-82 Конституції регулюють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві “парламентами”. Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республіки, призначення членів Конституційного суду, Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат — удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляється в однаковому праві домагатися відставки уряду, відмовляючи йому в довірі чи виражаючи недовіру.

Президент є де-юре главою держави, обирається на 7 років на спільному засіданні палат Парламенту за участі представників усіх областей. За конституцією Президент символізує національну єдність країни, проте має небагато реальних повноважень, усі президентські акти мають бути контрасигновані відповідальними членами Уряду. З 15 травня 2006 р. Президентом Італії є Джорджо Наполітано.

Законодавча влада в Італії належить двопалатному Парламенту, який складається із Сенату (верхня палата) та Палати депутатів. Обирається на 5 років за змішаною системою, яка поєднує принцип пропорційного представництва з наданням додаткових голосів коаліції партій, що перемогла. До складу Парламенту входять 630 депутатів та 315 сенаторів, що обираються, а також 11 «довічних» сенаторів. Статус довічного сенатора отримують колишні президенти Республіки, а також чотири особи з одинадцяти можуть призначатися Президентом Республіки за видатні заслуги перед державою.

Виконавча влада в країні здійснюється Радою Міністрів (Урядом) на чолі з її Головою (прем’єр-міністром). На цю посаду, як правило, призначається лідер політичної партії чи коаліції, що перемогла на парламентських виборах. Прем’єр-міністр формально затверджується Президентом та обома Палатами Парламенту.

Останніми роками політична система Італії все більше структурується, за якої саме дві парламентські коаліції, а саме правоцентристська „Народ свободи” у складі партій „Вперед, Італія!”, „Національний Альянс” та „Ліга Півночі” та лівоцентристська у складі „Демократичної партії” та партії „Італія цінностей”, відіграють важливу роль у внутрішній політиці країни. В той же час на політичному і законодавчо-виконавчому рівнях домінують та відіграють провідну роль партія „Вперед, Італія!” (С. Берлусконі) та „Демократична партія” (Д. Франческіні) .

59. Політична система Німеччини

Історія сучасної Німеччини веде свій відлік від 3 жовтня 1990 р. — дня вступу Німецької Демократичної Республіки до Федеративної Республіки Німеччини. Це об´єднання означало, що НДР з жовтня 1990 р. опинилася у сфері юрисдикції Основного закону ФРН. З цього моменту державний і правовий порядок НДР перестав існувати. Стабільність конституційного ладу полягає в тому, що Основний закон можна змінити лише 2/3 голосів депутатів Бундестагу і Бундесрату.

Федеральний Президент є главою держави, обирається терміном на п´ять років Федеральними зборами, які складаються з депутатів Бундестагу і такої ж кількості делегатів, обраних на пропорційній основі парламентами земель. Президентом може бути обраний громадянин ФРН, віком не менше 40 років, який володіє виборчим правом. Переобрання допускається лише раз.

Згідно з Основним законом, Президент не може бути членом Федерального уряду, депутатом парламенту, займати будь-яку платну посаду, входити до складу керівних органів або спостережної ради підприємства.

Повноваження федерального Президента ФРН охоплюють конкретні сфери діяльності:

— він представляє державу у міжнародних правових відносинах;

— від імені ФРН укладає угоди з іноземними державами;

— акредитує і приймає послів;

— призначає і звільняє федеральних суддів, федеральних чиновників, офіцерів та унтер-офіцерів;

— здійснює в окремих випадках право помилування від імені федерації;

— перевіряє конституційність вступу у силу законів і обнародує їх;

— видає акти, які мають бути контрасигновані (за винятком актів про звільнення федерального Канцлера і розпуск Бундестагу) Канцлером або відповідним міністром;

— розпускає парламент, коли він у рамках конституційної процедури не обере Канцлера або відмовить йому в довірі;

— призначає членів Федеральної рахункової палати за поданням її голови;

— пропонує для обрання Бундестагом кандидатуру Канцлера і призначає її у випадку обрання;

— за поданням Канцлера призначає і звільняє федеральних міністрів.

Президент Німеччини, на відміну від інших країн, не є головнокомандувачем збройними силами, оскільки державі після розгрому фашизму заборонили мати збройні сили в їх класичному розумінні, а лише — сили оборони.

Президент може бути достроково позбавлений своїх повноважень шляхом процедури імпічменту, якщо Конституційний суд встановить його вину у навмисному порушенні Основного і федеральних законів. Процедура імпічменту здійснюється таким пі ляхом:

1) обвинувачення виноситься 2/3 голосів депутатів обох палат парламенту на пропозицію четвертої частини депутатів Бундестагу чи Бундесрату;

2) остаточне рішення про позбавлення Президента повноважень приймає Конституційний суд.

Парламент Німеччини складається з двох палат — Бундестагу (662 депутати обираються прямими виборами терміном на чотири роки) та Бундесрату як органу представництва суб´єктів федерації (68 депутатів призначаються урядами земель пропорційно до кількісного складу населення землі (від трьох до шести депутатів). Кожна палата має свого голову, постійні і спеціальні комісії, власний регламент.

Суб´єктами законодавчої ініціативи в Німеччині є депутати Бундестагу (одна із фракцій або 5 % кількісного складу палати), Бундесрату та члени Федерального уряду.

60. Політична система сучасної Греції

Політична система Греції, що сформувалася після повалення військової диктатури, фактично припинила своє існування. Підтвердженням цього може слугувати той факт, що вперше після 1974 р. ультраправі з ЛАОС спромоглися повернутися до влади. Негласне правило, якого дотримувалися провідні партії Греції – Нова Демократія (НД) та Всегрецький соціалістичний союз (ПАСОК) – не допускати навіть найменшої можливості участі націоналістів в діяльності органів виконавчої влади, було порушене, коли Геогргіос Каратзаферіс, лідер Народного православного собору (ЛАОС), отримав пропозицію увійти до складу коаліційного технічного уряду на чолі з Лукасом Пападімосом. Таким чином, грецький політикум був змушений відмовитися ще від однієї догми постдиктатурних часів – уникнення утворення міжпартійних урядів.

Політична система Греції характеризується двопартійністю. Домінантними впродовж останніх десятиліть залишаються партії Нова демократія та нині правлячий Всегрецький соціалістичний рух (або ПАСОК). Загалом, згідно з чинною Конституцією Греції, на виборах партія має подолати 3%-й бар’єр, щоб бути представленою у Парламенті Греції.

61. Політична система сучасної Іспанії

Главою держави, що представляє собою конституційну монархію,є король Хуан Карлос I. За поданням прем’єр-міністра він стверджує членів кабінету міністрів. Отримавши від Франко владу у спадок в абсолютистські сенсі слова, представник династії Бурбонів вже в історичної тронній промові 22 листопада 1975 розставив акценти зовсім не так, як очікувалося. Він заявив, що хоче бути «королем всіх іспанців у вільному та сучасному суспільстві «. Серйозність своїх намірів король підтвердив шість років потому, коли сміливим наказом повернув до казарми повсталих військових. На відміну від інших європейських монархів, не тільки  «представницьке обличчя», але і впливовий політик. За конституцією він наділений великими повноваженнями.

Іспанія — країна, якій може належати велике демократичне майбутнє. Перед нею відкриті різні можливості — вона може стати і міцним фактором європейського світу, і чинником подальшого нагнітання напруженості, і бастіоном демократичних порядків на півдні Європи, і вогнищем нової хвилі правої небезпеки. Остаточний вибір ще не зроблено.

62. Політична система сучасної Португалії

Португалія — президентська республіка (з 1910 року). Президент Португальської Республіки обирається загальним голосуванням на 5 років. У січні 2006 року президентом Республіки було обрано Анібала Каваку Сілву (порт. Anibal Cavaco Silva).

Уряд очолює прем’єр-міністр, який, як правило, є лідером перемігшим на парламентських виборах. Прем’єр-міністр формує склад свого кабінету. С 12 березня 2005 головою уряду є Жозе Сократеш.

Парламент (Асамблея Республіки) обирається за партійними списками на 4 роки і є однопалатним. До складу парламенту входять 230 депутатів. Попередні парламентські вибори відбулися 20 лютого 2005 року, на яких перемогла соціалістична партія, здобувши 45 % голосів.

У Португалії діє багатопартійної система. Однак основна політична боротьба відбувається між двома партіями: соціалістичною (ліво-центристська, 121 мандат на парламентських виборах 2005 року) та соціал-демократичною (право-центристська, 75 мандатів на парламентських виборах 2005 року). У парламенті також представлені:

• Народна партія Португалії (порт. Partido Popular)
• Комуністична партія Португалії (порт. Partido Comunista Português)
• Партія Зелених (порт. Os Verdes)
• Лівий блок (порт. Bloco de Esquerda)

63. Політична система Франції

Сучасна Франція належить до країн зі змішаною формою правління. її часто називають напівпрезидентською або президентсько-парламентською державою, для якої характерними є сильні повноваження Президента в законодавчій сфері та державному управлінні, політична відповідальність уряду перед Парламентом та його підконтрольність главі держави.

Президент Франції обирається шляхом всезагального, прямого і таємного голосування терміном на 7 років, а з 2000 р. (за результатами всенародного референдуму) — терміном на 5 років. Обмежень для переобрання не встановлено. Президентові належать такі повноваження:

— нагляд за дотриманням Конституції;

— право на розпуск Національних зборів, за винятком вказаних випадків: а) під час дії надзвичайного стану; б) протягом року після попереднього розпуску; в) виконання тимчасових функцій Президента Республіки;

— арбітражна функція з метою забезпечення нормального функціонування органів державної влади;

— введення без згоди парламенту надзвичайного стану у випадку виникнення небезпеки інститутам держави та її територіальній цілісності, але за попередньою консультацією з головою уряду, головами палат і Конституційною радою;

— право головнокомандувача збройними силами вводити в дію стратегічні ядерні сили;

— підписання і ратифікація міжнародних договорів;

— право на помилування;

— головування в Раді міністрів і підписання декретів і ордонансів, прийнятих нею;

— участь у розгляді законопроектів уряду;

— затвердження бюджету ордонансом, якщо він у конституційний термін не був прийнятий парламентом;

— право відправляти закони на повторний розгляд;

— промульгування законів протягом 15-ти днів;

— винесення законопроекту за пропозицією уряду або двох палат на референдум;

— право підписання актів, які не розглядалися Радою міністрів;

— призначення референдуму за поданням голови уряду;

— призначення голови уряду і за його поданням — міністрів, третини членів Конституційної ради, вищих військових та цивільних посадовців; суддів за пропозицією Вищої ради магістратури.

Президентові допомагає особистий апарат у складі кількасот осіб. До нього входять: Кабінет, генеральний секретаріат, воєнний штаб, декілька тисяч чиновників. Реалізація великого обсягу повноважень Президента значною мірою залежить від співвідношення політичних сил у парламенті. Якщо парламентську більшість становлять пропрезидентські сили, то повноваження глави держави можуть бути реалізовані повною мірою, а в протилежному випадку владний статус Прем´єр-міністра посилюється та урівноважується з аналогічним статусом глави держави.

Президент може бути позбавлений повноважень шляхом процедури імпічменту, яку здійснює Вища палата правосуддя на підставі резолюції обвинувачення, прийнятої абсолютною більшістю голосів депутатів обох палат.

Уряд — Рада міністрів — є вищим органом виконавчої влади. У Раді міністрів головує Президент, а в Кабінеті міністрів — Прем´єр-міністр. Уряд формується таким чином: Президент призначає голову уряду і за його поданням — міністрів.

Уряд в особі Прем´єр-міністра:

— є суб´єктом законодавчої ініціативи;

— оформляє подання, за яким глава держави призначає референдум, відправляє закон на повторний розгляд, набуває правосуб´єктності у сфері конституційних змін;

— скликає надзвичайні сесії;

— визнає проект закону як пріоритетний;

— може заблокувати поправки, які не були представлені в комісіях або які стосуються бюджетно-фінансової галузі;

— може вимагати від депутатів одноразового голосування за текст законопроекту або його частину з урахуванням лише поправок уряду;

— може припинити курсування законопроекту з однієї палати до іншої шляхом скликання спільних паритетних комісій для вироблення компромісного тексту законопроекту, у випадку його несхвалення палатами — вимагати прийняти цей законопроект Національними зборами;

— є суб´єктом конституційного подання щодо розмежування законодавчої і регламентарної компетенції;

— контрасигнує закони і деякі акти глави держави. Уряд як колегіальний орган видає декрети, які мають силу закону протягом терміну делегованих законодавчих повноважень, якщо проект цього закону був внесений для ратифікації в парламент. Уряд несе політичну відповідальність перед Національними зборами і може бути достроково позбавлений повноважень унаслідок процедури резолюції недовіри.

64. Порівняльний аналіз світових цивілізацій

Кожна цивілізація, обмежена хронологічними та географічними рамками, унікальна і неповторна. Постійно розвиваючись, вона проходить стадії зародження, розквіту, розкладання і загибелі. Цивілізації поділяються на три глобальні типу: традиційні цивілізації; індустріальна цивілізація; постіндустріальна, або інформаційна, цивілізація.

Для східних товариств характерний перший тип. Відрізняються великою стійкістю, цивілізації Сходу розвиваються циклічно, тобто проходять фази становлення і зміцнення єдиної держави, його занепаду через посилення відцентрових сил, а потім настає соціально-політична катастрофа, пов’язана з розпадом держави. На новому щаблі розвитку цей цикл повторюється. Для Західної Європи, де всі три типи цивілізацій послідовно змінювали один одного, характерно поступальний розвиток, тобто постійне сходження до більш прогресивним формам розвитку суспільства.

65. Поширення агресії Японії в Азії (1936-1939 рр.)

1933 рік став переломним у міжнародних відносинах. Цього року в Німеччині прийшли до влади фашисти на чолі з Гітлером (Звернімо увагу на цікавий збіг обставин: у сині 1933 р. у СІНА прийшов до влади 32-й презіздені Франюгін Д. Рузввльт, а в Німеччині — Ддольф Гіглср, які дотримувалися прямо праіилсжних курсів у зовнішній поллиці. Обидва вони були керівниками своїх країн до своєї смергі у квшгі 1945 р.), що мало трагічні міжнародні наслідки. Німеччина відверто взяла курс на агресію в Європі й воєнний переділ світу. Японія й Німеччина демонстративно вийшли з Ліги Націй, щоб розв’язати руки для агресії. Європа та Далекий Схід поступово втягувалися у воєнні дії, що врешті-решт призвело до світової катастрофи.

Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи національної політики» ставилися завдання «ліквідувати загрозу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії — «перетворити імперію номінальне й фактично на стабілізуючу силу в Східній Азії».

Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський уряд 12 березня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну допомогу на 10 років. Монгольські війська разом з Червоною Армією розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію змінити напрямок своєї агресії.

7 липня 1937р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створити на окупованих територіях п’яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором Пу 1). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

В той час японська вояччина здійснила воєнні провокації проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вона атакувала радянський кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці вико­ристовували важку артилерію. Радянські війська розгромили й відкинули агресорів з радянської території, втративши 263 чоловіки убитими. Було підписано перемир’я.

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Агресор мав спочатку 38 тис., а на середину серпня 75 тис. чоловік, понад 500 гармат, 182 танки, до 350 літаків. Японська вояччина розраховувала з боями захопиш не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та розгром японських інтервентів. І це за день до початку другої світової війни! Тут уперше розкрився талант полководця Г. К. Жукова. Можна тільки уявити собі, що було б, якби тоді Червона Армія не завдала поразки японським військам. Одночасно з нападом Німеччини на Польщу Японія могла б відкрити другий фронт проти Радянського Союзу. Але 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

66. Природні умови і ресурси як фактор розвитку країни

Роль природно-економічних факторів у функціонуванні як національної економіки в цілому, так і регіональних територіально-господарських комплексів була й залишиться провідною. Причому, сформована десятиріччями за моделлю індустріального суспільства структура економіки й, зокрема, промислового виробництва, виявилась порівняно резистентною до цілеспрямованих спроб виконавчої й законодавчої гілок влади її реструктуризувати за напрямами ресурсозбереження, екологічної орієнтації та докорінного підвищення техніко-технологічної підготовки виробництва.

Наявність природних ресурсів є головною умовою розміщення продуктивних сил на даній території. Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають природно-ресурсний потенціал території, який є важливим фактором розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси та економічні райони. Природно-ресурсний потенціал району здійснює вплив на його ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни.

Отже, наявність тих чи інших природних умов, і особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни, але не завжди. Останнім часом виокремилась і така тенденція: чим вище рівень розвитку виробництва у країні, тим менше він залежить від ресурсного фактора (наприклад, Японія).

За особливостями використання природні ресурси поділяються на невичерпні та вичерпні (серед останніх виділяються відновні, відносно відновні та невідновні).

За економічною класифікацією розрізняють:

– ресурси матеріального виробництва, у тому числі промисловості (паливо, метали, деревина, риба) і сільського господарства (грунти, води для зрошення, кормові рослини, промислові тварини);

– ресурси невиробничої сфери, у тому числі прямого споживання (питна вода, дикорослі рослини і тварини) і непрямого (наприклад, використання для відпочинку зелених насаджень та водоймищ).

За походженням і природними властивостями виділяють: мінеральні ресурси (корисні копалини), земельні, водні, біологічні (зокрема лісові), агрокліматичні (сонячне тепло, світло, опади), ресурси енергії природних процесів (енергія сонця, вітру, землі), а також рекреаційні (вони поєднують в собі різні види ресурсів).

67. Причини політики «розрядки»

Наприкінці 60-х років Радянський Союз ціною неймовірних зусиль та затрат нарешті досяг воєнно-стратегічного паритету зі США, що, зрозуміло, дістало належну оцінку протилежної сторони. Конфронтація на деякий час поступилася місцем співробітництву та співіснуванню, насамперед між СРСР і США. Пріоритетною стала тенденція мирного співіснування. У першій половині 70-х років між СРСР і США підписано цілий ряд важливих документів, які, з одного боку, регулювали американо-радянські відносини, а з іншого, стосувалися світових проблем. Серед перших слід виділити «Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами», Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), а також Тимчасову (строком на 5 років) угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Досягнуті домовленості були значним кроком на шляху зменшення загрози війни та зміцнення міжнародної безпеки.

Друга група договорів стосувалася міжнародних проблем: європейської безпеки, Близького Сходу, країн Південно-Східної Азії тоню. У 1972 р. укладено також радянсько-американську торговельну угоду, котра, як відомо, так і не набула чинності, зіткнувшись із проблемою прав людини в СРСР. Зокрема, суперечки розгорілися навколо еміграційного питання, що виникло у зв’язку зі спробою радянських властей 1972 р. увести «виїздний збір» на євреїв, що емігрували до Ізраїлю, аби компенсувати у такий спосіб затрати на освіту тощо. У грудні 1974 р. конгрес США за пропозицією двох сенаторів-демократів Г. Джексона і Ч. Веніка прийняв поправку до торговельного законодавства, яка пов’язувала режим торгівлі зі свободою еміграції у країнах з так званою «неринковою економікою». Відповідно до цієї поправки надання кредитів і статусу найбільшого сприяння у торгівлі прямо пов’язувалося з імміграційною політикою того чи іншого уряду. Поправка Веніка—Джексона стала на заваді радянсько-американській торговельній угоді/Слідом з’явилася поправка Стівена, яка з тієї ж причини законодавчо обмежила позики і кредити Радянському Союзові з боку Експортно-імпортного банку США. Так що розрядка не була позбавлена труднощів і непорозумінь, які ускладнювали стосунки, поглиблювали недовір’я. Розрядка була обережною і суперечливою. Політика з позиції сили не була згорнута, а лише відсунута на задній план.

68. Причини, характер і періодизація Другої світової війни

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких помилок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення суперечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній.

Серед факторів, що спричинили початок другої світової війни, слід зазначити:

• протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;
• встановлення в кількох країнах тоталітарних фашистських режимів, які трималися на політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші з них — Німеччина та Японія — прагнули до світового панування;
• США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% — американські);
• приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;
• у другій половині 30-х pp. загострюються суперечності між двома коаліціями великих держав;
• помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

69. Проблема створення системи колективної безпеки (1934-1937 рр.).

Дії агресивних держав продемонстрували, що Ліга Націй — ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський гарантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колективної безпеки.

В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант приєднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б створена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об’єднувалися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція уклали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.

Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

 

70. Проблема «двох держав» у міжнародних відносинах

Після завершення другової світової війни у 1945 р. Європа по суті була поділена навпіл — одна частина Європи (Східна) була зайнята чи «окупована» за західною термінологією радянськими військами, а інша (ЗахіднаЄвропа) — англо-американськими військами. Між Заходом і Сходом «впала залізна завіса», як висловився Прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль. Відносини конфронтації досягли апогею з утворенням «двох Німеччин», «двох Корей», «двох В’єтнамів», двох протипоставлених військових блоків Варшавського Договору та НАТО. Такий конфронтаційний стан відносин здобув назву «холодна війна» і поширився на всю планету. Залишки конфронтаційного мислення ми спостерігаємо у громадян України переважно похилого віку, яке підігрівається комуністичною ідеологією, стосовно оцінки воєнно-політичної діяльності блоку НАТО.

Відносини співробітництва між суверенними державами тільки стають більш менш стабільними і стосуються узгодженої міжнародної політики в сфері боротьби з наркобізнесом, работоргівлею, міжнародною організованою злочинністю, міжнародним тероризмом, боротьби проти поширення ядерної зброї тощо.

71. Процес підготовки мирних договорів з сателітами Німеччини, суперечності між країнами-переможницями після ІІ Світової війни

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції . було створено Раду міністрів закордонних справ ‘ (РМЗС) п’яти великих держав — СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Було узгоджено, що угоду з кожною конкретною державою готуватимуть лише ті великі держави, які перебували з нею у стані війни і підписали умови замирення. З Італією — Радянський Союз, США, Великобританія, Франція; з Болгарією, Угорщиною, Румунією — СРСР, США та Великобританія: з Фінляндією — СРСР та Великобританія. Участь Китаю передбачалася лише в розгляді питань мирного врегулювання з Японією.

Але на першій сесії РМЗС, яка тривала з 11 вересня до 2 жовтня 1945 р. в Лондоні, представники США (держ-секретар Д. Бірнс) і Великобританії (міністр закордонних справ Е. Бевін) намагалися змінити ці засади з тим, щоб у підготовці проектів мирних угод з колишніми союзниками Німеччини брали участь усі п’ять великих держав. Проти цього категорично виступив Радянський Союз.

Крім того, делегації США й Великобританії проголосили, що не обговорюватимуть угод з Болгарією і Румунією, бо там немає урядів, які б відповідали стандартам «західної демократи».

Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що в основу мирних угод з Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть покладені угоди про замирення.

Основна робота з підготовки мирних угод розгорнулася на другій сесії РМЗС, яка проходила в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 череня до 12 липня 1946 р.

Першою проблемою, з якою стиснулися учасники сесії РМЗС, була економічна. В пропозиціях США й Великобританії містилися умови щодо «свободи торгівлі» та «рівних можливостей», а також вимоги про передання закордонних активів ї відшкодування збитків, завданих власності іноземних громадян на території переможених країн. Західні країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США, що означало узалежнення торгівлі й економіки цих країн від західних держав у цілому й від США зокрема.

Радянський Союз як держава, що зазнала найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати у вигляді товарів.

Що стосується повернення іноземної власності, то Радянський Союз відкинув вимоги реституції, підкресливши суверенне право держав націоналізувати іноземну власність. Одночасно СРСР висловився за часткову (в межах третини) компенсацію за втрачене майно.

Питання про режим судноплавства Дунаєм розглядалося з ініціативи СРСР як справа власне придунайських дерзав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з ними.

Одним зі складних питань Паризької сесії РМЗС було питання про італо-югославський кордон, зокрема про Трієст, (Трієстом вважається територія Юлійської Крапни, яка складається з Істрії, власне міста Трієст із морським портом та Словенського примор’я.)

Позиція Радянського Союзу полягала в тому, щоб землі, населені хорватами й словенцями, передати Югославії, а італійцями — Італії. Експерти США й Великобританії, які виступили на сесії, запропонували поділити Юлійську Крайку на дві частини: східну і західну. Дві третини її території відходили до Югославії, а прибережні смуги Адріатичного моря — до Італії. Тож західна частина Юлійської Крайни опинялася відрізаною від моря. Французькі експерти пропонували відкрити прохід до моря для західних районів Юлійської Крайни, але все-таки залишали їх відрізаними від порту Трієст.

Після досить тривалих дебатів РМЗС ухвалила компромісне рішення: створити Вільну територію Трієст і встановити кордон між Італією і Югославією там, де його накреслили французькі експерти.

Серйозна дискусія розгорнулася з питання про статус Вільної території Трієст і засад її врядування. СРСР виступив за надання населенню права на власний розсуд створювати конституційні органи управління. США й Великобританія стояли за управління цією територією губернатором, якого мала призначити Рада Безпеки. Угоди про статус Трієста на Паризькій сесії так і не було досягнуто.

На обговорення Паризької сесії РМЗС із проблем долі колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї, Сомалі} було висунуто чотири проекти резолюцій.

Пропозиції США зводилися до передання всіх колишніх колоній під колективну опіку чотирьох держав (США, Англії, Франції й СРСР). Керувати цими колоніями мали адміністратори, призначені Радою ООН з питань опіки.

Англійський проект передбачав утворення з північно-африканських колоній Італії незалежної держави «Велика Лівія», яка б об’єднала Тріполітанію і Кіренаїку, та створення на сході під протекторатом Англії іншої держави — «Великого Сомалі», яка б мала у складі не лише колишнє Італійське Сомалі, але й два райони Ефіопії — Огаден і так звані зарезервовані території.

— Франція, остерігаючись зміцнення позицій Великобританії в районі Середземного моря та в Африці, пропонувала доручити опіку над колишніми італійськими колоніями самій Італії.

Радянські пропозиції передбачали встановлення над кожною з колоніальних територій колективної опіки двох держав — Італії та однієї з союзних держав. Союзна держава мала призначити адміністратора, що приймав би рішення за згодою з особливою консультативною радою у складі п’яти членів (троє — представники союзних держав, двоє — представники місцевого населення).

Позиція СРСР змусила США відмовитися від свого проекту й спочатку приєднатися до пропозицій Франції, але потім, під тиском Великобританії, висунути новий варіант резолюції. Держсекретар США Бірнс запропонував передати колишні італійські колоні під опіку чотирьох держав, визначених Паризькою сесією терміном на один рік, аби протягом року вирішити питання про долю цих колоній. Якщо угоди про це не буде досягнуто, то питання по закінченні року слід передати на розгляд Організації Об’єднаних Націй.

72. Радянсько-китайські відносини: основні етапи та характер

1)1949-1958 – Політика, орієнтована на співробітництво з СРСР

1 жовтня 1949 р. – проголошення КНР.

До того:

12 квітня 1927 – Чанкайшиський переворот в Шанхаї. Чан Кай Ші приходить до влади. Вересень 30 – 1й похід Чан Кайші проти радянських регіонів, щоб ліквідувати свого конкурента на території Китаю (ще в 1927 р. Чан Кайші санкціонував вбивство тисяч комуністів і створив у Нанкіні Гоміньданівський уряд).

До 1949 р. – йшла боротьба за управління країною.

2) 1958-1963 – Незалежна політика

1958 – почала спостерігатися лінія на відмову від мирного співіснування. Посилення агресивності у ЗП.

Тайванська криза 1958 рік – Китайське керівництво заявило, що воно поверне Тайвань в лоно країни силою. США надіслали свій флот і унеможливили це приєднання.

Така агресивна політика – спроба відволікти увагу китайського народу від внутрішніх труднощів (“Великий стрибок”, народні комуни).

Китайське керівництво проголосило себе противником всякого роззброєння. Ідея неминучості війни стає пріоритетною в ЗП Китаю.

1957 – Нарада представників комуністичниої та робочої партій. Мао: “Вони (імперіалісти) нам нав’язують війну” Якщо будемо воювати, то обов’язково буде атомна та водородна зброя”

1960 – брошура “Да здравствует Ленинизм!” – після війни з використанням атомної та водородної зброї народ, що переможе, надзвичайно швидкими темпами створить на руїнах загинувшого імперіалізму в тисячу разів більш високу цивілізацію, ніж при капіталістичному устрої, побудує своє, істинно прекрасне майбутнє”.

 

3) 1963 – 1966

25 пунктів – Заява про те, що райони Азії, Африки та Латинської Америки стали “вузловим пунктом” всіх існуючих у світі протиріч, основним очагом революційних бурь в сучасному світі”.

Промова про користь та навіть необхідність міжнародної напруги для революційного руху.

1964 – перша атомна бомба. Виступили проти Московського Договору про заборону випробувань в 3х середовищах.

Розрядку розглядали як “Капітуляцію перед імперіалізмом”.

З 1963 р. Китайське керівництво почало протиставляти свою лінію соціалістичній, обрало лінію шовінізму. “Теорія Маоїзму”.

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто виступати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно.

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу»

4) 1966-1969

“Культурна революція” – боротьба з опозицією, щоб утвердити диктатуру Мао. Хунвейбіни – студенти, учні, громили будівлі.

Намагався зіштовхнути СРСР та США. Китай мав залишитись поза цим та викорисати це зіткнення як передишку, щоб виграти час з укріплення військового потенціалу.

12 березня 1936 – 1й радянсько-монгольський договір про взаємодопомогу.

5) 1969-1978 – зближення з західними країнами

З кінця 70 – початку 71 – Пекін припинив заперечувати проти скликання міжнародної конференції з питань Індокитаю. Пекін починає згадувати про 5 принципів мирного співіснування. Будує свої відносини з капіталістичними та соціалістичними країнами на основі цих принципів.

71-72 – роки визнання КНР західними країнами, крім Франції.

“Китайський бум”. Китай оголошує СРСР ворогом №1. 1970 р. – 82% зовн-політичної діяльності Китаю приходилось на країни Заходу.

Серпень 73 р. — 10 з’їзд КПК. Зберігалася теза про загрозу світової війни.

1973 р. 2га Конституція. Закріплює антирадянський курс. Курс на зближення з Західними країнами. Теза про загрозу світової війни.

9 вересня 1976 р. – помер Мао Дзедун.

11 з’їзд КПК – 12-18 серпня 1977 р. – зберігся антирадянський курс. Дещо нові нюанси. Зростають чинники війни. Неминучість війни, розруха.

Висунута мета створення “єдиного міжнародного фронту” для боротьби проти СРСР.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

головний фактор, безсумнівно, — загострення радянсько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;

розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміцнювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала китайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного — Москви;

на думку Пекіна, в умовах, що склалися. Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в’єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загострилася.

 

Весна 1982 р. – з’їзд КПРС – початок зближення СРСР і КНР. Брежнєв заявив, що СРСР розглядає Китай як соціалістичну країну. На той період міждержавні стосунки набули гостроти.

Березень 1986 року – оприлюденно 10 основних напрямків неазлежності і самостійності ЗП КНР. Основні цілі: боротьба з гегемонізмом, збереження загального миру, розвиток дружби і співробітництва з іншими державами, спряння загально-економічному процвітанню, КНР виступає за рівність усіх країн, щоб їх внутрішні справи вирішувались ними самими, КНР буде діяти незалежно, сама буде визначати позицію та політику в міжнародних справах у кожному окремому випадку, керуючись принципами мирного співіснування, не вступатиме в союз з жодною великою державою, КНР відноситься до ІІІ світу, виступає проти імперіалізму, колоніалізму, расизму, КНР є противником гонки озброєнь і розповсюджнення її в космос, КНР проводить відкриту політику щодо всіх країн – капіталістичних, соціалістичних, розвинених і країн, що розвиваються, Підтримує роботу установ ООН, Сприяє розвитку контактів з організаціями і народами інших країн, Основна увага приділялась капіталістичним країнам.

Проблема відносин КНР-СРСР:

• Проблема наявності радянських військ на території Монголії з 1966 року.
• Афганська проблема
• Відмова від допомоги В’єтнаму у вирішенні проблеми Індокитайського півострову
• Ден Сяо Пін заявив, що СРСР може зробити значний внесок у модернізацію підприємств. На травень 1989 р ці 3 вимоги (вверху) були зняті.
• СРСР вивів свої війська з Монголії. Виведені війська з Індокитаю. Введення В’єтнамських військ у Камбоджу (1979) з метою повалення режиму Пол Пота. На 1989 – залишилась невелика кількість в’єтнамських військ в Камбоджі. СРСР підтримував вирішення Камбоджійської проблеми.
• Висловлена надія на 12 з’їзді КПК – 1982 – Мир у всьому світі вдастся досягти. Китай може зробити великий внесок у справу миру.

73. Радянсько-німецький пакт про ненапад 1939 р. та його оцінка

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз-начав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов’язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв’язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв’язувати конфлікти виключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об’єктивно сприяв Німеччині в розв’язанні нової агресії в Європі.
2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир’я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

74. Регіональні особливості політичної організації суспільства

До політичної організації (організаційного компонента політичної системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки, кооперативні, молодіжні й інші організації та об’єднання. Всі ці організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні, молодіжні, жіночі, професійні тощо. Все більш активним і самостійним елементом політичної організації стають засоби масової інформації.

Взаємодія політичних інститутів відбувається на основі певних норм політичного життя. Найбільш важливими є правові норми: конституція, закони, які на ній базуються, та інші нормативні акти, за недотримання яких накладаються адміністративні санкції. Суттєву роль у здійсненні політичної діяльності відіграють також норми, котрі створюються суспільними організаціями для регулювання відносин всередині них — насамперед статутні норми цих організацій. Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті неписаними звичаями й традиціями.

Політичне життя регулюється й етико-моральними нормами. Вважалося, що «політика — це брудна справа», і так було віками. Нині дедалі більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки у сфері політики, відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь, благородство. Для політичного діяча чесність — це насамперед єдність слова і діла, благородство — толерантність (терпимість) та повага до чужої думки (в тому числі до думки політичних опонентів), висока особиста відповідальність за свою діяльність.

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим — способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин суспільства й політичної влади. У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні.

75. Розвиток національно-визвольного руху в Африці. Створення Організації Африканської Єдності

Процес деколонізації Африки можна поділити на 2 етапи:

—          з середини 50-х до середини 60-х – поява незалежних держав у Північній та Тропічній Африці;

—          з 1975-1990 завершення деколонізації півдня Африки

Середина 50-х років позначилась піднесенням національно-визвольного руху народів Північної Африки. Було порушено питання в Оон про надання незалежності Марокко та Тунісу, через їх політичну зрілість = Марокко (2.03.56), Туніс (15.07.56).

Алжир – 1 листопада 54р. збройне повстання проти французів = партизанська війна. Очолив цю боротьбу Фронт Національного визволення. У 57 р. ФНВ створив Нац. Раду алжирської революції, а в 1958 р. Нац рада проголосила Алжирську республіку. Війна тривала до 62р. 18 березня Франція підписала Евіанські Угоди. Провели референдум і того ж року проголсили Алжирську Народну Демократичну Республіку.

Впродовж кількох років майже всі свої колонії втратили Англія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі країни Тропічної та Південної Африкі. За період 50-60 рр. Ситуація в Тропічній Африці змінилась докорінно. В 1950 р. було тілько дві незалежні держави – Ліберія та Ефіопія, до кінця 1960 р. там вже була 21 незалежна держава.

Організація африканської єдності (ОАЄ) — найбільша міждержавна організація в Африці. Створена 25 травня 1963 р., коли на конференції глав держав і урядів ЗО незалежних країн Африки в Адіс-Абебі (Ефіопія) було підписано Статут ОАЄ (День створення ОАЄ — 25 травня щорічно відмічається як День звільнення Африки.) Статут ОАЄ набув чинності 13 вересня 1963 р., складається із 33 статей, де закріплені цілі, принципи, організаційна структура і те, що стосується життєдіяльності організації. Згідно зі Статутом членом ОАЄ може стати будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Станом на 2000 р. членами ОАЄ були 53 незалежні держави Африки. Основні цілі ОАЄ — зміцнення єдності та солідарності африканських держав, координація і зміцнення всебічного політичного й економічного співробітництва між ними, захист їх суверенітету, незалежності та територіальної цілісності, ліквідація на континенті всіх видів колоніалізму, заохочення міжнародного співробітництва. У своїй діяльності ОАЄ керується такими принципами, як невтручання до внутрішніх справ держав-членів, поважання їх територіальної цілісності та незалежності, визнання непорушності існуючих в Африці кордонів, мирне врегулювання спірних питань, підтримка визвольних рухів, неприєднання і співробітництво згідно зі Статутом ООН.

Важливою сферою діяльності ОАЄ є врегулювання суперечок і непорозумінь, які виникають між окремими членами через територіальні претензії, на етнічному, релігійному підґрунті та з інших причин. ОАЄ сприяла мирному врегулюванню низки конфліктів у взаємовідносинах між країнами-членами пом’якшенню напруги у внутрішньополітичному житті окремих африканських держав. ОАЄ проголосила принцип недопустимості насильницької зміни кордонів, які встановлені між африканськими державами. Однією із перших суперечок, якою займалася ОАЄ, була алжиро-марокканська територіальна суперечка. Своєї найбільшої гостроти вона набула у 1963 р., однак тільки у 1972 р. її вдалося вирішити. Успішно були вирішені ОАЄ і суперечки між Кенією і Сомалі, між Гвінеєю і Кот-д’Івуаром, Руандою і Бурунді, Малі і Буркіно-Фасо та інші. Однак ще залишились такі проблеми і кризові ситуації в Африці, які ОАЄ до сих пір не вдалося розв’язати і досягти їх мирного врегулювання (сомалійсько-ефіопська територіальна суперечка, стосунки Марокко і Західної Сахари, положення у Чаді, Ліберії та ін.).

76. Російсько-американські відносини за часів адміністрацій Дж. Буша-старшого та Б. Клінтона

Концепцію партнерства між Сполученими Штатами і Росією було сформовано і документально оформлено на початку 90-их років. Правовою основою американо-російських відносин стали наступні документи: Кемп-Девідська декларація президентів Буша і Єльцина про нові відносини (1 лютого 1992 року); Хартія російсько-американського партнерства і дружби (17 червня 1992 року); Ванкуверська декларація (квітень 1993 року) і Московська декларація (січень 1994 року).

Відомо, що Росія успадкувала від СССР разом з ракетно-ядерним потенціалом і іншим політичним, економічним і психологічним спадком пріоритетність російсько-американських зв’язків. Курс на партнерство з Заходом було взято першим президентом Росії Б.Єльциним і командою лібералів-західників, що склали основу його уряду. Цікавим є те, що Російська Федерація сподівалась на значну фінансову компенсацію в обмін на скорочення ядерного потенціалу та її рух до західних стандартів.

Важливою подією в визначенні змісту і принципів розвитку американо-російських відносин стала перша зустріч президента Росії з новообраним американським президентом Біллом Клінтоном, яка проходила 3-4 квітня 1993 року у Ванкувері. Обидва президенти підтвердили свою прихильність розвиткові американо-російського партнерства і дотриманні Кемп-Девідської декларації і Вашингтонської хартії партнерства і дружби. За результатами другої зустрічі, яка відбулася в січні 1994 року, було підписано Московську декларацію, яка проголошувала перехід американо-російських відносин у якісно нову стадію стратегічного партнерства на засадах рівності, взаємної вигоди, визнанні національних інтересів один одного.

Клінтон, будучи ще кандидатом в президенти, у новій стратегії національної безпеки від 1994 року часто критикував політику Буша стосовно Росії. Тому у власній зовнішньополітичній програмі розвиток відносин з Москвою, допомога у встановленні демократичних інститутів і ринкової економіки були одними з пріоритетних напрямків. Відзначалось, що відносини з Росією будуть будуватися “з врахуванням регіональних викликів і можливостей”. Однією із складових нової американської стратегії національної безпеки стала підтримка демократичних і ринкових реформ у пострадянській Росії. Було заявлено, що “ніде успіх демократичних перетворень не є для Сполучених Штатів важливішим, ніж в цих країнах” (Росії і інших країнах СНД).

У вересні 1994 було підписано на американо-російському саміті двосторонню угоду, яка отримала назву “Партнерство для економічного прогресу”. США офіційно закріпили за Росією статус країни з ринковою економікою. Наприкінці 90-тих років Сполучені Штати зайняли друге місце (після ФРН) як основний торговельний партнер Росії. Обсяг взаємної торгівлі після 1992 року збільшився в 2,5 рази. Її пік припав на 1998 рік, коли вона досягла 9,5 млрд. дол. (6% зовнішньоторговельного товарообігу Росії).

В 1999 році після серйозного погіршення відносин Росії зі Сполученими Штатами у зв’язку з різким запереченням Москви акції НАТО на Балканах, намітилось певне пожвавлення контактів між дипломатами та військовими стосовно проблеми ПРО. На зустрічі президентів Клінтона і Єльцина 20 червня 1999 року в Кьольні було досягнуто домовленості про дотримання обома державами всіх раніше підписаних угод щодо питань обмеження і скорочення озброєнь, а також щодо початку обговорення сторонами положень майбутнього договору СНО-3.

77. Соціальна сфера країни: населення і розселення

Соціальна сфера діяльності на регіональному рівні полягає у здійсненні просторових процесів у суспільстві, впровадженні раціональних форм організації життя людей з точки зору умов праці, побуту, відпочинку, розвитку особистості, відновлення життя, відтворення населення. Ця сфера безпосередньо пов’язана з політикою, економікою, соціологією, демографічними дослідженнями тощо. Питання стосовно розвитку соціальної сфери як виду економічної діяльності розглядаються виключно в контексті організації життя людей в межах конкретної території, територіальної організації праці.

До складу соціальної сфери регіону відносяться установи, що сприяють відтворенню населення, установи охорони здоров’я, соціального захисту населення, організація санаторно-курортного, туристично-готельного обслуговування, фізкультури і спорту. Завдання регіональних установ, що сприяють відтворенню населення — задовільнити потреби людей. Фахівці установ охорони здоров’я, наприклад, вивчають рівень захворюваності людей окремими хворобами, причини, що впливають на наявність того чи іншого класу хвороб. Наявність населення, фізичний стан людей використовують для визначення потреб у закладах охорони здоров’я, мережі медичних закладів, мережі будинків-інтернатів для пристарілих та інвалідів, санітарно-курортних та інших закладів.

78. Створення антигітлерівської коаліції

Антигітлерівська коаліція – воєнно-політичний союз держав та народів, що боролися у ІІ світовій війні проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії. Основні учасники А. К. – СРСР, США, Великобританія (у 1945 р. більше 50 держав). Ведуче місце займав Рад. Союз.

Передумова формування А.К.: заява прем’єр-міністра Великобританії У. Черчилля (22.06 1941) та президента США Ф. Рузвельта (24.06.1941) про підтримку СРСР у війні проти фашистської Німеччини. 12.07.1941 в Москві було підписана угода між СРСР та Англією про спільні дій у війні проти Німеччини.

В кінці 1941 в Москві відбулася конференція СРСР, США та Англії, на якій був підписаний протокол про воєнні поставки США та Англії Рад. Союзу, 1.01.42 у Вашингтоні була підписана декларація 26 держав – Декларація Об’єднаний Націй. Її учасники зобов’язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси для боротьби проти фашистського блоку, співпрацювати один з одним і не заключати з країнами цього блоку сепаратного перемир’я або миру.

26.05.42 в Лондоні був підписаний радянсько-англійській договір про союз у війні проти Німеччини та її союзників у Європі і про взаємну допомогу після закінчення війни. 11.06.42 у Вашингтоні підписана рад.-американська угода про принципи взаємної допомоги у ведені війни проти агресії. Підписанням цих договорів фактично завершилося формування основного ядра А. К.

79. Створення ООН: її структура, функції та особливості

Рішення про створення всесвітньої міжнародної організації з підтримання міжнародного миру і безпеки було ухвалено на території колишнього СРСР — держави, який вніс вирішальний внесок у розгром фашистських агресорів і керівним принципом зовнішньої політики якого був принцип мирного співіснування держав різних суспільно-політичних систем. Так, у п. 1 Московської декларації, підписаної урядами СРСР, США, Великобританії та Китаю 30 грудня 1943, зазначено, що уряди цих країн «визнають необхідність установи в можливо короткий термін загальної міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки, заснованої на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав, членами якої можуть бути всі такі держави — великі і малі ». Уряду чотирьох держав взяли на себе зобов’язання консультуватися один з одним, а коли цього вимагатимуть обставини — і з іншими членами Об’єднаних Націй, з метою спільних дій в інтересах спільноти націй для підтримання міжнародного миру і безпеки, поки не будуть відновлені закон і порядок і поки не буде встановлена система загальної безпеки (п. 5). Сторони зобов’язалися не застосовувати до закінчення війни своїх збройних сил на території інших держав без спільної консультації, причому застосування обмежувалося тільки цілями, передбаченими у Декларації. Вони зобов’язалися також радитися і співпрацювати один з одним і з іншими членами Об’єднаних Націй з метою досягнення загального угоди про регулювання озброєнь в післявоєнний період.

У ст. 1 Статуту ООН визначено, що основними цілями ООН є:

• підтримання миру і безпеки за допомогою колективних заходів для відвернення й усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру;
• розвиток дружніх відносин між націями;
• здійснення міжнародного співробітництва в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;
• бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей.

80. Суверенна держава, її становлення та національні інтереси

Суверенна держава — держава, яка має чітко визначену територію, на якій вона здійснює внутрішній і зовнішній суверенітет, має постійне населення, уряд, не залежить від інших держав, має повноваження і здатність вступати в міжнародні відносини з іншими суверенними державами.

Крім того, під суверенною зазвичай розуміється держава, яка не залежить від будь-якої іншої держави або об’єднання держав. Хоча в абстрактних термінах суверенна держава може існувати, не будучи визнаною іншими суверенними державами, у світі існують невизнані держави, яким часто буває важко здійснювати повний спектр повноважень щодо укладення договорів і брати участь у дипломатичних відносинах з іншими суверенними державами.

Визнання правового статусу держави означає рішення однієї суверенної держави здійснювати відносини із іншою державою, вважаючи її також суверенною. Визнання може бути або явно вираженим, або припущеним, воно, як правило, зворотне за своїми наслідками. Визнання також не обов’язково означає прагнення до встановлення або підтримання дипломатичних відносин.

Не існує конкретного визначення, що є обов’язковим для всіх членів світової спільноти за критеріями державності.

81. Суть «доктрини Брежнєва» та її реалізація

21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офіцерам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва чехословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

В цей час у радянській партійній пресі з’явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завоюванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактеризований як «доктрина обмеженого суверенітету» або «доктрина Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

Доктрина обмеженого суверенітету («доктрина Брежнєва») — сформульоване західними політиками і громадськими діячами опис зовнішньої політики СРСР епохи правління Брежнєва. Суть доктрини полягала в тому, що жодна соціалістична країна ніколи не буде «загублена» на користь Заходу.

На практиці це означало, що СРСР міг втручатися у внутрішні справи країн Варшавського Договору для того, щоб запобігти виходу країни з нього. Поняття з’явилося після виступу Леоніда Брежнєва на п’ятому з’їзді Об’єднаної польської робочої партії в листопаді 1968 р. (Варшава). Саме цей підхід став ідеологічним обґрунтуванням військового втручання військ країн Варшавського договору на чолі з СРСР в Чехословаччину в серпні 1968.

За думкою видатного американського політичного аналітика часів «холодної війні» Петера Швейцера, поразка СРСР в Афганістані підтвердила, що «Доктрина Брежнєва» на ділі нічого не варта.

82. Суть незавершеності та суперечностей Версальсько-Вашингтонської системи

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

30-ті роки пройшли під знаком загострення міжімперіалістинних суперечностей. Доживала свої дні Версальсько-Вашингтонська система як інструмент регулювання міжнародних відносин у післявоєнний період. її доля була зумовлена тим, що з самого початку вона базувалася на принципах імперіалістичного розподілу і перерозподілу світу, на ігноруванні інтересів Радянського Союзу. В міждержавній політиці останній фігурував переважно як об’єкт тих чи інших інтересів країн Заходу.

Держави, які мали бути гарантами післявоєнного світовлаштування, поступово самоусувалися від своїх обов’язків. Ще в 1929 р. згідно з «планом Юнга94, прийнятим за ініціативою США, Німеччина звільнялася від фінансово-економічного контролю, що відкривало для неї можливості для поступової мілітаризації економіки. Учасники названого «плану» (12 європейських країн і США) зобов’язалися діяти на основі Локарнського договору 1925 р., який, як уже зазначалося, колективно гарантував незмінність західних кордонів Німеччини, залишаючи відкритим питання про її східні кордони.

83. Тегеранська конференція 1943 р.

28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля. Перед цим Рузвельт і Черчілль зустрілися в Каїрі. Черчілль знову порушив питання про «балканський варіант». Рузвельту було не важко цього разу остаточно відкинути домагання Черчілля: напередодні німецькі війська розгромили британські десанти біля Греції. Рузвельт підкреслив, що англо-американські війська вже спізнилися, бо Червона Армія перебувала в 60 км від Праги й 40 км від Бессарабії.

Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії проходила на території радянського посольства в Тегерані, де жили Сталін і Рузвельт (за запрошенням Сталіна у зв’язку із загрозою диверсії з боку гітлерівських агентів).

Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.

1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення закінчення війни. Нарешті більш-менш точно було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Але й цей строк союзники не дотримали: операція почалася 6 червня.) Характерно, що американські військові радники категорично попереджали Рузвельта: «Якщо ми не зможемо повідомити росіянам точної дати вторгнення у Францію, то немає рації продовжувати конференцію». Тоді вже стало ясно, що Радянський Союз може наодинці розгромити Німеччину.
2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.

Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від’їжджаємо друзями за духом і метою».

3. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову висунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеччини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеччини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталій висловився проти, виступаючи за єдину, демократичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернутися до цієї проблеми.
4. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники домовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фінансову й економічну допомогу.
5. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Радянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.

Сторони в принципі домовилися про передання Радянському Союзові областей Кенігсберга й Мемеля, а також частини італійського військово-морського флоту.

6. Радянська делегація в таємному протоколі зазначила, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у війну проти Японії.

Міжнародне значення Тегеранської конференції, незважаючи на певні суперечності між її учасниками, було величезним, її рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час. Конференція «Великої трійки» підтвердила силу і єдність антигітлерівської коаліції, знаменувала новий етап її діяльності.

84. Транспорт, сфера послуг Великої Британії

Велика Британія має сучасний за розмірами і структурою транспорт. Вона першою розпочала будівництво залізниць у середині XIX ст. Нині залізниці працюють з великою недовантаженістю, незважаючи на те що нерентабельні лінії було закрито. Протяжність залізниць у 2003 р. становила 17 186 км. Найдовшою є електрифікована магістраль Лондон—Единбург, потяги на якій рухаються зі швидкістю 160 км/год. Залізничним транспортом перевозяться здебільшого великі вантажі на відстані понад 200 км.

Нині автомобільний транспорт Великої Британії відіграє провідну роль у внутрішніх перевезеннях, а використання вантажних автомобілів дає змогу перевозити велику кількість вантажів. Експлуатується понад 28 млн. легкових та З млн. вантажних машин. Країна має густу мережу автомобільних шляхів (392 931 км у 2003 р.). Дороги асфальтовані усюди, однак здебільшого є вузькими. На сучасні магістральні шляхи припадає менше 5%, у т. ч. на автостради — 0,7%. За кількістю автомобілів країна посідає п’яте місце в світі (в середньому на 3,5 особи припадає 1 легковий автомобіль).

Велика Британія є морською державою. Нині її флот — один із найбільших у світі (429 суден загальною тоннажністю 9,1 млн. бр.-реєстр, т). На островах існує майже 300 портів, у т. ч. 80 торгових. Провідну роль відіграють система Лондонських портів у гирлі ріки Темза і система портів Ліверпуля та Манчестера у гирлі ріки Мерсей і вздовж Манчестерського морського каналу. Найбільшими портами за загальним вантажем є Лондон (вантажообіг разом із аванпортом Медуей сягає майже 60 млн. т) і Ліверпуль (10,5 млн. т). Нафтоналивні порти знаходяться у Мілфорд- Гейвені (приблизно ЗО млн. т), Саутгемптоні (ЗО млн. т), Ілінгемі (понад 20 млн. т). Зростає кількість поромних перевезень між портами Великої Британії та континентальної Європи (порт Дувр).

Внутрішній водний транспорт нині використовується переважно у туристичних цілях. Торговельні перевезення здійснюються лише на 400 км водних шляхів: переважно на поглиблених та каналізованих естуаріях рік Темзи, Мерсея, Северна.

Велика Британія має розвинутий авіаційний транспорт. За внутрішніми авіаційними перевезеннями вона посідає перше місце у Західній Європі, а за міжнародними — поступається лише США (Лондон з трьома аеропортами займає друге місце у світі після Нью-Йорка). Зокрема, компанія «Брітіш еруейз» — одна з найбільших у світі. Авіаційні маршрути поєднують Велику Британію передусім з розвинутими країнами і державами Співдружності. Загалом Велика Британія має 50 аеропортів, звідки здійснюються постійні рейси, зокрема «Хітроу», що має третє місце у світі за кількістю перевезених пасажирів (47,9 млн. осіб).

Мережа газопроводів і нафтопроводів прокладена переважно на дні Північного моря.

85. Трансформація НАТО та проблема розширення НАТО на Схід в міжнародних відносинах

Розширення і трансформація Північноатлантичного альянсу є одним з найбільш фундаментальних зрушень в міжнародній безпеці, пов’язаних з формуванням нової постбіполярної системи міжнародних відносин. Цей процес без перебільшення доленосний для європейських країн, оскільки не лише остаточно закріплює результати минулого біполярного протистояння, але й окреслює контури єдиної європейської цивілізації у межах євроатлантичного простору. Належність до цієї цивілізації є прагненням багатьох країн Європи.

Відтак постає питання про нову роль Альянсу у забезпеченні безпеки євроатлантичного простору. Формування нової євроатлантичної архітектури безпеки в майбутньому, вірогідно, буде здійснюватися за допомогою зміцнення її несучих конструкцій, таких як:

• подальше розширення НАТО на Схід;
• поглиблення кооперативних зв’язків між НАТО і ЄС у галузі безпеки;
• залучення Росії до процесу зміцнення стабільності і миру в Європі;
• економічне і політичне освоєння пострадянського простору США і країнами Заходу.

Подальше розширення НАТО на Схід — важлива складова нової архітектури євроатлантичної безпеки. Приєднання країн другої хвилі до Альянсу означає розширення зони відповідальності НАТО в Європі. При цьому приєднання Словаччини і Словенії заповнює «діри», що утворилися всередині цієї зони. Однак головні проблеми можуть виникнути не всередині цієї зони, а на її периферії, на передньому краї розширення. У такому випадку ключовим чинником, від якого буде визначально залежати подальше розширення Альянсу, стає Україна, яка межує з двома новими членами НАТО — Румунією і Словаччиною.

86. Україна у процесі ядерного роззброєння

Україна як незалежна держава з самого початку заявила себе активним учасником глобального процесу ядерного роззброєння. У Декларації про державний суверенітет України 1990 р. було проголошено, що Україна має намір дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю. Це прагнення України було неодноразово підтверджено у таких документах Верховної Ради: Заяві від 24 жовтня 1991 р., де йдеться про намір України «приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава», у Зверненні до парламентів та народів світу від 5 грудня 1991 р., у Постанові від 9 квітня 1992 р. та ін.

Участь нашої держави у процесі ядерного роззброєння, її права та зобов’язання визначаються Договором СНО-1. У ході його реалізації політичним пріоритетом для України було забезпечити її рівноправний статус зі США, а також Росією та іншими державами СНД, на території яких діє Договір. Цього вдалося досягти завдяки наполегливим діям української сторони в Москві та Вашингтоні, а також цілеспрямованим контактам з Білоруссю і Казахстаном, результатом яких стало підписання у Лісабоні 23 травня 1992 р. вже згадуваного Протоколу до Договору СНО-1 з урахуванням вимог України. Таким чином, Україна з об’єкта Договору перетворилася на його рівноправний суб’єкт.

У зв’язку з підписанням Протоколу Україна заявила, що в реалізації Договору про СНО та Протоколу до нього вона буде виходити з того, що:

передбачені Договором скорочення і обмеження мають досягатися через пропорційно рівномірне знищення ядерних боєголовок та засобів їх доставки, що дислокуються на території сторін Договору;

Україна, яка добровільно іде на скорочення ядерної зброї, буде наполягати на гарантіях своєї національної безпеки, в тому числі від можливої загрози силою або її застосування проти України з боку будь-якої ядерної держави;

Україна буде домагатися того, щоб Російська Федерація негайно вдалася до практичних дій щодо створення спільно з Україною системи технічного контролю за незастосуванням ядерних стратегічних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

В подальшому, відповідно до цього Протоколу, Україна разом із Білоруссю та Казахстаном взяла на себе зобов’язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава.

Наступним кроком України, спрямованим на скорочення та ліквідацію ядерної зброї, було підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод. Ними передбачалися, зокрема, шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів, розташованих на територіях України та Російської Федерації.

25 жовтня 1993 р. було підписано Угоду між Україною і США щодо надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї, а також про запобігання розповсюдженню зброї масового знищення. З метою її реалізації в подальшому було укладено відповідні імплементаційні угоди, які визначають напрями співробітництва України та США у ліквідації ядерних озброєнь, розташованих на території нашої держави, та надання відповідної фінансової та матеріально-технічної допомоги.

Крім того, у сфері ядерного роззброєння Україна в 90-ті роки брала активну участь в імплементації Договору між СРСР та США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності (підписаний 8 грудня 1987 р., набув чинності 1 червня 1988 р.). Україна діяла у цьому процесі на підставі підписаного у м. Бішкеку 9 жовтня 1992 р. Рішення про участь країн — учасниць СНД у Договорі про РСМД та відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 серпня 1993 р.

Україна забезпечила умови для ефективної імплементації Договору про СНО, зокрема стосовно інспекційної діяльності та діяльності з безперервного спостереження за виконанням Договору.

87. Участь України у створенні та діяльності ООН

Україна була однією з держав — засновниць Організації і стала повноправним членом ООН з дня її заснування.

Велика роль у створенні ООН належить колишньому СРСР, який виніс на своїх плечах основний тягар Другої світової війни.

У серпні — вересні 1944 р. на пропозицію СРСР відбулися попередні переговори представників Радянського Союзу, США та Великобританії, внаслідок яких було розроблено «Пропозиції щодо створення Всесвітньої міжнародної організації безпеки», які й стали основою Статуту ООН.

На Ялтинській конференції (7 лютого 1945 р.) радянська делегація внесла пропозицію, щоб кілька радянських республік були запрошені на конференцію Об’єднаних Націй як засновники міжнародної організації безпеки. Сторони підтримали цю пропозицію стосовно УРСР і БРСР, і було прийнято рішення, що установча конференція Об’єднаних Націй відкриється 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско.

Український уряд наполегливо і цілеспрямовано готувався до цієї конференції. Було складено меморандум, у якому всебічно висвітлювався історико-культурний розвиток українських земель, неспростовно, з посиланням на численні факти доводилось законне право України як однієї з держав, що найбільше потерпіли від фашистської агресії, брати участь у створенні нової міжнародної організації.

У перші дні роботи конференції у Сан-Франциско радянська делегація порушила питання про включення УРСР та БРСР до складу держав — засновниць ООН. Цю пропозицію було прийнято, і 6 травня 1945 р. українська делегація на чолі з народним комісаром закордонних справ УРСР Дмитром Мануїльським прибула до Сан-Франциско. Д. Мануїльський очолив на конференції комітет, де була сформульовані преамбула, цілі й принципи Статуту ООН. З ініціативи УРСР до Статуту було включено ряд важливих положень, зокрема положення про сприяння міжнародному співробітництву у вирішенні економічних і соціальних проблем, про загальну повагу і дотримання прав та основних свобод людини незалежно від расової належності, статі, мови і релігії.

25 червня 1945 р. дев’яте пленарне засідання конференції схвалило Статут ООН, Статут Міжнародного Суду та Угоду про підготовчу комісію, а 26 червня відбулося підписання установчого акта цієї організації — Статуту ООН. 22 серпня 1945 р. Президія Верховної Ради Української РСР ратифікувала Статут ООН. З моменту створення ООН і до дня проголошення незалежності України ООН була фактично єдиною трибуною, через яку міжнародна громадськість отримувала інформацію про історію і культуру українського народу. Представників України не раз обирали на високі пости у різних органах ООН.

Новий етап участі незалежної України в міжнародних організаціях почався з 24 серпня 1991 року. Цього ж року, вперше за 45 років членства в ООН, делегація України брала участь у роботі сесії ГА ООН, керуючись тільки інтересами власної держави.

Сучасними пріоритетними сферами діяльності ООН для України є:

— розробка ефективних підходів до зміцнення міжнародної та регіональної безпеки;

— більш повне залучення ООН до процесу роззброєння, зокрема ядерного, зниження військового протистояння у різних регіонах світу, проведення конструктивного діалогу з проблем конверсії, участь у формуванні нових і зміцненні існуючих регіональних структур безпеки, налагодження співробітництва з ними;

— використання досвіду ООН для розв’язання соціально-економічних проблем, експертної допомоги в інтересах державного будівництва України, сприяння переходу до ринкової економіки;

— використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав.

88. Формування та стратегії атлантичного і радянського військово-політичних блоків

Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності 10 європейських країн- Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз — Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 р. — ФРН. Слідом за НАТО з’явилися й інші військово-політичні організації: 1954 р. — Організація Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Пакистан; 1955 р. за участю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану створено Багдадський пакт, що 1959 р. був перейменований у СЕНТО після виходу з нього Іраку.

Організація Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО; англ. South-East Asia Treaty Organization- SEATO)- військово-політичний блок, створений з метою стримування комуністичного впливу в Південно-Східній Азії. Оформлений договором, підписаним у Манілі (Філіппіни) 8 вересня 1954 р. представниками Австралії, Великої Британії, Нової Зеландії, Пакистану (в 1973р. вийшов з організації), США, Таїланду, Філіппін, Франції (до 1974 р.). У вересні 1975р. було прийнято рішення про розпуск організації. В червні 1977р. СЕАТО припинила існування.

Країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. 1 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного вирішення економічних проблем у зв’язку з розколом Європи. У травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз — Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз).

Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) — міжурядова організація економічного співробітництва країн соціалістичного табору. Створена в січні 1949р. за рішенням наради представників шести держав — Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини, Чехословаччини. В лютому 1949р. до РЕВ вступила Албанія, яка з 1962р. не брала участі в роботі організації, а в 1968 р. заявила про вихід з неї. До РЕВ увійшли також НДР (1950), Монголія (1962), Куба (1972), В’єтнам (1978). Підтримувала відносини з понад 60 міжнародними організаціями, з 1974р. мала статус спостерігача в ООН. Основні органи: Сесія (найвищий орган), Виконавчий комітет, комітети та постійні комісії, Секретаріат. Припинила існування в червні 1991 р.

89. Чинник національного самовизначення в міжнародних відносинах і політиці великих держав

Питання про самовизначення європейських і азіатських народів, що входили передусім в Австро-угорську, Російську і Оттоманську імперії, упродовж усієї війни займав дуже важливе місце в міжнародній політиці. Ще на початку війни Росія виступила з ідеєю створення на виділених із складу Австро-Угорщини територіях окремих держав чехів і угорців (план міністра закордонних справ Росії С. Д.Сазонова), передачі Сербії земель, населених південнослов’янськими народами, а також приєднання польських і українських володінь монархії Габсбургів до самої Росії. По суті справи, це було першою спробою покласти в основу територіального перевлаштування Центральної і Східної Європи принцип національного самовизначення, що обмежено інтерпретувався, вибірково вживаний, у дусі дипломатії XIX століття і класичного розуміння рівноваги сил як основи стабільності міжнародних відносин. Цей план злякав Францію і Великобританію, оскільки його здійснення привело б в повному руйнуванню Австро-Угорщини і, що важливіше, дуже істотному посиленню геополітичний позицій Росії в Європі. Проте, західні союзники були вимушені погодитися на майбутнє об’єднання польських земель у складі Росії за умови надання їм прав автономії.

Союзники Росії, так само як і її супротивники в особі Німеччини і Австро-Угорщини, уловлювали національно-визвольні очікування народів Східної Європи краще, ніж російський уряд. Вони прагнули придбати вплив на політичні організації націоналістів і по можливості притягнути на свою сторону будь-які національно-патріотичні сили і організації і підпорядкувати собі національно-революційний порив, потенціал якого до кінця війни ставав усе більш значним. Німеччина і Австро-Угорщина активно використовувала проти Росії гасла самовизначення поляків на відторгнутих під час окупації територіях Царства Польського, а також інших землях, населених поляками, українцями, литовцями і латишами. Німецький і австро-угорський уряд надавав дозовану підтримку польським і українським націоналістам, а австро-германські війська прагнули виступати в ролі визволителів народів від російського панування. Зі свого боку в грі з національно-патріотичними силами активно брала участь і Франція, столиця якої до кінця війни стала фактично центром польського і чеського національних рухів. Обидва блоки гостро конкурували за симпатії націоналістів.

Національно-революційний чинник би повною мірою врахований в більшовицькому Декреті про світ. Проте більшовики відкинули виборче здійснення принципу самовизначення націй у дусі європейської політики XIX століття. Вони проголосили його універсальним, застосованим до усіх етнічних груп і будь-яких міжнародно-політичних ситуацій. У більшовицькому трактуванні принцип самовизначення придбав необмежений і гранично войовничий, бойовий характер.

90. Якісні типології країн світу

Під типологією — групування об’єктів за якісними ознаками (наприклад, функціональна типологія поселень).

Логічні основи у першому (класифікація) і в другому (типологія) випадках є однаковими. Розглянемо їх.

Класифікація — це метод абстрагування й узагальнення. Основа класифікації — одиничні поняття. Такими в менделеєвській класифікаційній таблиці були хімічні елементи з різною атомною вагою. Однак класифікація (генетична) не тільки узагальнює, але може й слугувати основою для прогнозів. Так, у той час, коли Д. І. Менделєєв укладав свою таблицю, багато елементів ще не були відкриті. На її основі пізніше були зроблені нові відкриття. Так само уточнювали і доповнювали закон періодичної географічної зональності, перелік енерго-виробничих циклів М.Колосовського.

Суть класифікації полягає у доборі декількох одиничних об’єктів і встановленні їхньої тотожності на основі однієї ознаки або взаємозалежної сукупності ознак. Ця ознака чи сукупність ознак називається основою класифікації.

Основними типами країн сучасного світу є:

1. Економічно розвинені країни. Це країни, які мають тривалу історію розвитку ринкової економіки, високі (рідше — середні) доходи на душу населення, стійкі фінансові ринки, широку і різноманітну структуру економіки, включаючи сектор обслуговування, значні експортно-імпортні можливості тощо. Більшість із них вступили в постіндустріальну стадію суспільного розвитку.

До цієї групи країн належать: а) головні економічно розвинені країни («велика сімка» — США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада); б) «малі» економічно високорозвинені країни Західної Європи — Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Фінляндія, Швейцарія, Австрія; в) країни «переселенського типу» — Австралія, Нова Зеландія, ПАР (у минулому разом із Канадою розвивалися як «білі» домініони Великобританії), а також Ізраїль; г) західноєвропейські країни середнього економічного розвитку — Греція, Португалія, Іспанія та Ірландія (дві останні досягли високих середньодушових показників ВВП); д) європейські «держави-карлики» (до даного типу країн їх можна відносити умовно).

2. Країни перехідного типу економіки (від централізовано планової до ринкової). Сюди відносять 28 постсоціалістичних країн — європейських, колишнього СРСР та Монголію. Майже всі вони є індустріально-аграрними країнами. Найвищий рівень розвитку серед них мають країни Центральної Європи (Словенія, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччини) та Балтії (Естонія, Латвія і Литва), які активно реформують свою економіку. Щоправда, середньодушові показники доходів у них значно менші, ніж у економічно розвинених країнах.
3. Країни, що розвиваються. Ця найчисельніша група країн (усього — понад 130) об’єднує: по-перше, «молоді» держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни, по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Туреччина, Іран, Таїланд, Ефіопія та ін.), які в ході історичного розвитку відстали від розвинених країн, перетворившись в аграрно-сировинну периферію світового господарства.