Одним із найбільш актуальних та перспективних напрямів правових досліджень та наукового вивчення є проблематика захисту прав людини. Такий захист є пріоритетом кожної держави, зокрема й України. Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх утвердження та забезпечення є головним обов’язком держави. Незважаючи на це, іноді з різних причин, людина не може ефективно захистити  свої права та свободи в Україні. Тоді й виникає необхідність пошуку такого захисту за межами держави, в різноманітних міжнародних організаціях. Важливим міжнародним органом, який розглядає звернення осіб, які скаржаться на порушення відповідними державами їхніх прав, є Європейський суд з прав людини (далі – Суд), створений у рамках Ради Європи.

Основним документом, яким керується Суд у своїй діяльності, є Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція), підписана в Римі 4 листопада 1950 р. Україна  ратифікувала її 17 липня 1997 р. Саме завдяки цьому стало можливим звернення усіх, хто перебуває під юрисдикцією України, зокрема її громадян, до Суду, в діяльності якого і відбувається практичне застосування її норм.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що, незважаючи на значну кількість скарг, які подають громадяни України до Суду, дуже незначний їх відсоток доходять до розгляду по суті. Цю проблему вже тривалий час досліджують такі юристи, як О. Колчанов, А. Чефранов, М. Савенко, О. Климович, О. Давидчук та ін. Метою цієї статті є дослідження механізму захисту порушених прав у Суді, а саме аналіз існуючих проблем при зверненні українських громадян до цього судового органу.

Право на звернення до цього органу в Україні гарантується ст. 55 Конституції України, і наші громадяни активно користуються цим правом. На адресу Суду  щороку надходять майже 2 тисячі заяв стосовно порушення прав людини в Україні. Незважаючи на таку велику кількість, лише незначний відсоток скарг було розглянуто по суті.

Для  подання скарги необхідна наявність певних умов, а саме:

1. скарга повинна стосуватися лише гарантованих Конвенцією прав;
2. Суд може розглядати лише скарги, спрямовані проти держав, які її ратифікували;
3. не розглядаються скарги, які стосуються подій, що мали місце до дати ратифікації Конвенції та протоколів до неї відповідною державою;
4. предметом оскарження можуть бути лише дії чи рішення органів влади держави;
5. стосовно відповідної скарги повинні бути використані всі доступні в країні, проти якої вона спрямована, правові засоби захисту (виняток у випадках порушення права на розгляд справи судом у «розумний строк»).
6. скарга не може бути анонімною або за своєю суттю порушувати питання, яке вже було розглянуто Судом, якщо вона не містить відповідної нової інформації;
7. скарга має подаватися протягом 6 місяців з дня винесення рішення національною судовою інстанцією, до якої може звернутися заявник з оскарженням порушеного права. В Україні цей відлік починається з дня отримання рішення касаційної інстанції.

Якщо скарга відповідає усім зазначеним вимогам, заявник повинен скласти лист та надіслати його на адресу суду. Лист повинен містити короткий виклад скарги; визначення права чи прав, які, на думку заявника, порушені; відомості про засоби правового захисту, які вже були використані; перелік офіційних рішень у справі з зазначенням дати кожного документа та інстанції, яка його видала, а також коротку інформацію про зміст кожного документа. До листа додаються копії всіх рішень. На цей лист секретар Суду обов’язково надсилає відповідь (позитивну чи негативну). Якщо скарга може бути зареєстрована, заявник також заповнює відповідний формуляр для формального її викладення, надісланий йому секретарем. Саме цей формуляр є основою для розгляду справи Судом, тому заповнювати його потрібно повно і акуратно. Після цього скаргу передають на розгляд Суду. Інформація про її розгляд регулярно надходить на адресу заявника.

Стаття 34 Конвенції встановлює, що Суд може отримувати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб. Однак у ній не міститься вказівок стосовно критеріїв поняття «група». Проте, як справедливо зауважує А. Чефранов, все-таки має йтися про ідентичне порушення права осіб, що складають групу, а не про групу, що виникла внаслідок або після того, як були порушені окремо права різних індивідів [1, с. 122].

Тривалість перебування справи у Суді залежить від самої справи та від того  якою мовою її подано. Перший етап – прийняття справи до розгляду Судом – може тривати до двох років. Робочими мовами Суду є англійська та французька, а от скаргу можна подавати будь-якою офіційною мовою держави–члена Ради Європи. Проблеми виникають при нестачі персоналу, який володіє мовою скарги: необхідно шукати перекладача, що, звичайно, відтягує розгляд справи. Щодо розгляду справи по суті, то тут існує значна різниця в строках.

Стосовно юридичних наслідків рішень Суду, то прийняті по конкретній справі на основі скарги заявника рішення Суду передаються керівним органам держави, які повинні вжити відповідні заходи для виконання судового вердикту. Перекладене, як правило, мовою країни рішення Суду направляється міністром юстиції цієї країни в судові органи, причетні до розгляду цієї справи, з вказівкою уважно ознайомитися; також рішення обов’язково підлягає опублікуванню у країні, стосовно якої прийняте рішення. Про вжиті заходи для виконання рішень Суду національні органи повинні інформувати Комітет Міністрів РЄ.

На початок 2006 р. Судом було прийнято 79 рішень стосовно України, а понад 6 тисяч скарг були визнані неприйнятими [2, с. 14]. Основною причиною такої ситуації є майже повна відсутність кваліфікованої правової допомоги при поданні нашими громадянами скарг до Суду. Це зумовлено тим, що методи та принципи застосування Конвенції Судом є досить інноваційним порівняно з існуючою в Україні правовою системою. Тому для більшості українських юристів, які не мають міжнародної практики і працюють лише з національним законодавством, вони є незнайомими і незрозумілими. Крім того, для позитивного результату часто необхідне знання не стільки положень Конвенції, скільки практики її застосування Судом, яка є досить багатоманітною та обширною. До того ж остання викладена лише офіційними мовами Суду, що вимагає від осіб, які звертаються до суду, чи їх представників володіння однією з них у достатньому обсязі. Все це певною мірою є причиною того, що порівняно незначний відсоток заяв, поданих громадянами України, відповідають усім встановленими вимогам і розглядаються Судом по суті.

Перше рішення Суду щодо України було прийняте у травні 2001 р., у справі Kaisin v. Ukraine. Справа стосувалася невиплати регресивних виплат шахтарям у м. Червонограді Львівської області. Між урядом та заявником завдяки процедурі дружнього врегулювання було укладено мирову угоду.

Найбільша кількість заяв щодо порушень прав людини, поданих проти України, стосується скарг на справедливість судового розгляду (ст. 6 Конвенції).  Порушення, які є предметом таких скарг, різноманітні за своїм характером. Основні з них – незабезпечення незалежності судового розгляду та права на судовий розгляд протягом «розумного строку», а також невиконання судового рішення, що вступило в законну силу.  Так, у справі Sovtransavto v. Ukraine Суд встановив порушення однієї з основних вимог ст. 6 – права на розгляд справи незалежним судом. У справі Merit v. Ukraine Суд встановив порушення ст. 6 у вигляді надмірної тривалості судової процедури у кримінальній справі, що не відповідає вимогам «розумного строку» судового розгляду. У справі Kaisin v. Ukraine Суд наголосив на тому, що право, гарантоване ст. 6, було б ілюзорним, якби внутрішній правопорядок держави допускав можливість невиконання остаточного рішення суду стосовно однієї зі сторін. У ряді рішень щодо України, зокрема у справах Piven v. Ukraine, Zhovner v. Ukraine, Bakalov v. Ukraine та інших, Суд підтвердив цю позицію, а також констатував порушення ст. 6 у вигляді незабезпечення належного виконання судового рішення. У цих справах Суд також зазначив, що невиконання судового рішення не може бути виправданим недоліками законодавства, які унеможливлюють його виконання, зокрема відсутністю необхідних бюджетних видатків.

У скаргах проти України часто є також посилання на порушення вимог ст. 13 Конвенції, а саме права на наявність доступних засобів внутрішнього правового захисту. Зокрема, у рішенні Merit v. Ukraine Суд констатував відсутність у національному законодавстві доступних та ефективних засобів правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду у кримінальних справах.

Велика кількість скарг проти України стосується порушення права власності, зокрема ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Так, у справах Zhovner v. Ukraine, Derkach and Palek v. Ukraine Судом було констатовано такі порушення у результаті невиконання судового рішення, згідно з яким мало бути здійснено стягнення боргу на користь однієї зі сторін у справі.  У справі Sovtransavto v. Ukraine Суд, по-перше, зазначив, що акції заявника можуть вважатися власністю; по-друге, встановив порушення Україною своїх зобов’язань щодо необхідності прийняття адекватних заходів із забезпечення заявнику ефективної реалізації його права власності внаслідок бездіяльності державних органів.

Низка рішень проти України стосується умов утримання під вартою засуджених осіб та ставлення до них адміністрації виправно-трудових закладів, а також нелюдське та принижуюче поводження із засудженими (ст. 3 Конвенції) Це, наприклад, справи Aliev v. Ukraine, Nazarenko v. Ukraine, Kuznetsov v. Ukraine, Poltoratskiy v. Ukraine та ін.

У рішенні Ukraine Media Group v. Ukraine було встановлено порушення ст. 10 Конвенції. Воно було пов’язане з відсутністю у законодавстві розмежування між поняттями оціночного судження та факту, що використовуються засобами масової інформації. Унаслідок цього недоліку було невиправдано обмежено право на свободу слова, зокрема можливість політичної критики в рамках проведення передвиборної кампанії.

У справах Holovaty v. Ukraine, Babenko v. Ukraine, Melnichenko v. Ukraine Судом було розглянуто скарги заявників на порушення ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції, зокрема щодо права бути обраним до вищих органів законодавчої влади. Лише в останній справі – Melnichenko v. Ukraine – Суд встановив наявність такого порушення унаслідок відмови заявнику у його реєстрації кандидатом на виборах до Верховної Ради України.

Варто зазначити, що громадяни України подають до суду скарги не лише проти України, а й проти інших держав. Хоча лише 2004 р. Суд уперше визнав прийнятними для подальшого розгляду дві такі скарги. Це позов українського громадянина проти Болгарії, у якому позивач скаржиться на тривалість проведення компетентними органами цієї країни розслідування і розгляду кримінальної справи, у якій він має статус потерпілого; на відсутність у нього ефективних способів захисту порушених прав. Друга скарга подана українською громадянкою проти Росії на перевищення законних термінів розгляду цивільного позову судами держави [3, с. 40].

Звернення до Суду дає можливість українським громадянам не лише відновити порушені права, а і стягнути з держави матеріальну компенсацію, передбачену ст. 5 Конвенції.

Чи не найбільшою проблемою при поданні громадянами України скарг залишається достатньо невелика кількість таких скарг, які приймаються і розглядаються Судом  по суті. Для її вирішення важливо збільшувати кількість правників, які б спеціалізувалися на європейському праві, могли б надавати кваліфіковану юридичну допомогу. Крім того, доцільними є узагальнення  і систематизація  практики Суду з відповідними коментарями і роз’ясненнями для громадян. Також перспективним є правильне застосування норм Конвенції, використання методів і принципів діяльності Суду  в національному судочинстві, що сприятиме зменшенню кількості поданих до нього справ та наближенню національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики.

ЛІТЕРАТУРА

1. Чефранов А. Європейський суд з прав людини – один з ефективних засобів захисту прав і свобод // Вісник прокуратури. – 2002. – №5. – С.120– 123.
2. Довгоочікувана справедливість. Страсбурзькі вердикти // Закон і бізнес. – 2006. – №8. – С. 14, 15.
3. Колчанов О. Іноземний елемент //Український юрист. – 2005. – №7. – С. 40, 41.