Франкфуртська школа — критична теорія сучасного (індустріального) суспільства, різновид неомарксизму. Основні представники: Теодор Адорно, Макс Горкгаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, Лео Левенталь, Франц Леопольд Нейман, Фрідріх Поллок, з «другого покоління» — Юрген Габермас, Оскар Негт. Термін «франкфуртська школа» є збірною назвою, вживаною до мислителів, пов’язаних з Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні самі представники критичної теорії ніколи не об’єднували себе під таким найменуванням.

Представники даної школи вважали, що буржуазне класове суспільство перетворилося на монолітну безкласову тоталітарну систему, в якій революційна роль перетворення суспільства переходить до маргінальних інтелігентів і аутсайдерів.

Франкфуртська школа виникла на базі Інституту соціальних досліджень (Institut für Sozialforschung) при Університеті Франкфурту-на-Майні. Хоча відлік її існування прийнято вести з 1930, коли інститут очолив Макс Хоркхаймер, але марксистські дослідження велися в Інституті з моменту його заснування в 1923. Перший його директор, історик і правознавець австромарксистського типу Карл Грюнберг, привернув до роботи в Інституті цілий ряд талановитих молодих інтелектуалів з комуністичними і соціал-демократичними переконаннями, заснував перший крупний журнал по історії робочого руху в Європі і налагодив тісні зв’язки з Інститутом Маркса—Енгельса в Москві. Вже до 1930 у франкфуртському інституті були закладені основи майбутніх напрямів роботи, а його журнал включав новітні статті Карла Корша, Дьєрдя Лукача, Генріка Гроссмана і Давида Рязанова.