Вступ

На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна.

Афганській кризі — більше 30 років — з моменту скинення в 1973 короля Захир-Шаха й приходу до влади Мухаммеда Дауда. Переворот 1973, скинення М.Дауда у квітні 1978, майже 10-літня війна в Афганістані за участю колишнього СРСР, прихід до влади в Афганістані після виводу радянських військ і нетривалого збереження режиму Наджибулли сил об’єднаної афганської армії, нове захоплення влади в країні радикальним рухом талібів з витісненням колишньої влади на північ і в зону Пандшерської ущелини — всі ці події зруйнували країну й суспільство, зробили насильство основним і єдиним інструментом рішення завдань правлячих сил, перетворили Афганістан в один з головних інкубаторів міжнародного тероризму, потужну базу для ісламських екстремістських угруповань, центр наркоторговлі.

1. Історія афганського конфлікту з найдавніших часів

Афганістан за своїм географічним положенням охоплює територію, що уже з початку XІХ ст. здобуває велике стратегічне значення.

В 1919 англійці пішли з Афганістану й припинили контроль над афганською зовнішньою політикою, але одночасно зупинили й регулярні субсидії афганському емірові.

Утворення Пакистану після відходу англійців з Індії привело до складних зовнішньополітичних конфліктів. У нову державу увійшли пуштунські області на захід від Інду, які відносились до Афганістану. В 50-х роках Афганістан лавірував у зовнішній політиці між СРСР і США. Через конфліктну ситуацію між Пакистаном і Афганістаном із приводу пуштунських областей США поступово припинили свою економічну допомогу Афганістану. У цей же час СРСР повністю став на сторону Афганістану в питанні його територіальних домагань. В 60-х роках в Афганістані була створена комуністична партія під керівництвом Нур Мухаммед Тараки з назвою Хальк (народ). В 1967 партія розкололася на дві частини Хальк і Парчам (прапор). Прорадянською фракцією Парчам керував син генерала афганських збройних сил Бабрак Кармаль.

17 червня 1973 монархія була ліквідована: державний переворот здійснив Мухаммед Дауд Хан, двоюрідний брат короля. 27 квітня 1978 (квітнева революція). Дауд був скинутий у результаті військового путчу, проведеного фракціями комуністичної партії, що об’єдналися за назвою «Народно-Демократична Партія Афганістану (НДПА)». У результаті цієї «квітневої революції» президентом став комуніст Тараки. Бабрак Кармаль став віце-президентом. У тому ж році обидві фракції знову розділилися. Тараки одержав економічну й фінансову допомогу від СРСР. Тисячі радянських радників прибули в Афганістан. Комуністичний уряд хотів швидко перетворити Афганістан у сучасну соціалістичну державу. Революційна рада, що прийшла до влади, 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмеженим контингентом радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим в громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряду європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби [1, с. 21].

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка-Шинданд-Кандагар, Термез-Кундуз-Кабул, Хорог-Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п’ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і деякі інші частини і установи.

Афганська війна продовжувалася з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.

Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.

— 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об’єктів.

— 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з’єднаннями і частинами. Робота з реорганізації і зміцнення озброєних сил ДРА.

— 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із-за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.

— 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ в проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу [3, с. 306].

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов’язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ої армії керував останній командувач контингентом генерал-лейтенант Борис Громов.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.

15 лютого 1989 р. після виведення радянських військ з Афганістану активізувались воєнні дії моджахедів («борців за віру») — так називали себе опозиціонери, які намагались усунути НДПА від влади. 23 лютого 1989 р. Консультативна рада моджахедів, сформована в Пешаварі (Пакистан), обрала С. Моджаддеді президентом Перехідного уряду моджахедів (ПУМ), а Р. Р. Сайяфа — прем’єр-міністром ПУМ.

Уряд НДПА був змушений піти на внесення поправок у Конституцію країни (в травні 1990 р.), якими заявлялося про відмову партії від соціалістичної ідеології, включено статтю про ісламський характер афганської держави, за основу політичної системи прийнятий політичний плюралізм.

Зазнавши військової поразки у війні з моджахедами, президент РА М.Наджибула 15 квітня 1992 р. склав повноваження глави держави. Влада перейшла до Керівної ради джихаду (Перехідна рада моджахедів) на чолі з С. Моджаддеді. Він став тимчасовим главою країни, яка прийняла нову назву — Ісламська Держава Афганістан (ІДА) [3, с. 309].

6 травня 1992 р. колишній парламент (Національна рада) і уряд розпущені, сформований новий перехідний уряд за участі основних польових командирів моджахедів (уряд очолив С. Моджадедді), скасовані всі закони і постанови, які суперечать шаріату. Розпущено Партію Вітчизни (колишня НДПА, перейменована 28 червня 1990 р.).

30 грудня 1992 р. Повноважні збори народних представників строком на 2 роки обрали постійним президентом країни Бургануддіна Раббані.

10 січня 1993 р. власті оголосили про формування нового парламенту — Повноважної асамблеї (Повноважної шури) у складі 205 депутатів.

20 травня 1993 р. сформований кабінет згоди (уряд) на чолі з Г. Хекматіаром.

В серпні 1993 р. між афганськими лідерами досягнуто згоди щодо проведення загальних виборів та участі у них спостерігачів від ООН. На розгляд президента країни Б. Раббані було передано проект нової Конституції, але суперечності між лідерами моджахедів, які перебували при владі, та військові сутички між польовими командирами, незадоволеними діями властей, призвели до постійних рокіровок в уряді, погіршення становища в економіці, зруйнованій громадянською війною.

Новою опозицією моджахедам став радикальний ісламський рух «Талібан», перші воєнні успіхи якого припали на осінь 1994 р.

27 вересня 1996 р. воєнізовані формування цього руху за підтримки ззовні зайняли Кабул, заявили про усунення президента Б. Раббані та уряду Г. Хекматіара, про запровадження в країні «істинно ісламського правління» на основі законів шаріату, сформували Тимчасову правлячу раду на чолі з Мохаммадом Раббані. Зміщений президент Б. Раббані і уряд Г. Хекматіара залишили Кабул, перебазувавшись у м. Мазарі-Шаріф [3, с. 311].

27 вересня 1996 р. в Кабулі без суду страчено колишнього президента Афганістану М.Наджибулу.

10 жовтня 1996 р. на півночі країни сформовано першу антиталібську коаліцію: військові лідери А. Р. Дустум, А. Ш. Масуд, А. К. Халілі у м. Хінджані підписали Угоду про військовий союз і створили Вищу раду оборони (ВРО) на чолі з А. Р. Дустумом. ВРО — своєрідний уряд у 9 північних провінціях країни, які перебували під контролем цих сил. Штаб-квартирою ВРО стало м. Мазарі-Шаріф. ВРО заявила, що всі колишні державні структури функціонуватимуть на півночі Афганістану, а дипломатичні і консульські місії Ісламської держави Афганістан (ІДА) за кордоном представлятимуть інтереси ІДА.

У червні 1997 р. ВРО розпущена, замість неї створений Об’єднаний ісламський фронт порятунку Афганістану, до складу керівництва увійшли А. Ш. Масуд, А.Малік, Г. Хекматіар, А. Гейлані, А. Р. Дустум, афганські шиїти та ісмаїліти. Фронт заявив про готовність вести переговори з талібами [4, с. 9].

У жовтні 1997 р. рух «Талібан» офіційно оголосив про зміну назви країни на Ісламський Емірат Афганістан (ІЕА). Роль уряду і президента на території підконтрольної талібам країни виконувала Тимчасова правляча рада (ТПР). Вона знаходилась у Кабулі, очолював її Моххамад Раббані. Але найважливіші рішення приймалися особисто мулою М.Омаром і його найближчим оточенням, які знаходились у м. Кандагар.

До кінця 1997 р. таліби контролювали близько 80 відсотків території країни. Адміністрацію талібів, як законну владу Афганістану, визнали тільки три держави: Пакистан, Саудівська Аравія і Об’єднані Арабські Емірати. Органи влади ІДА на чолі з президентом Бургануддіном Раббані світовим співтовариством як і раніше визнавалися єдино законними. В ООН Афганістан преставлений також урядом президента Б. Раббані.

Президент ІДА Б.Раббані не раз закликав своїх супротивників до примирення, вважаючи, що конфлікт в Афганістані неможна вирішити воєнним шляхом, і запропонував скликати Лойя джиргу (загальнонаціональний з’їзд), на якій можна було б вирішити основні проблеми, пов’язані з врегулюванням і створенням уряду національної єдності. У серпні 1998 р. рух «Талібан» відхилив пропозицію Росії та Узбекистану припинити воєнні дії і провести переговори з антиталібівською коаліцією [4, с. 9].

Рух „Талібан” установив в Афганістані один із найбільш репресивних і жорстоких режимів у сучасному світі, заснований на обов’язковому виконанні норм шаріату, який порушує основні права людини. Хоч таліби поклали край громадянській війні в країні, але в період їхнього правління занедбано систему освіти, охорони здоров’я, комунальне господарство, підвищився рівень безробіття. Після суворої зими 2000-2001 рр. у багатьох провінціях країни виник голод, зріс потік біженців у Пакистан. Також у цей час процвітала контрабанда (особливо електроніки) і виробництво опіуму, на який податок становив 10 %.

Суворо заборонялося телебачення, інтернет, образотворче мистецтво, музичні інструменти, біле взуття (білий — колір талібського прапора). Чоловіки зобов’язувалися носити бороду визначеної довжини. Жінкам не дозволялося працювати, займатися бізнесом, навчатися в школах, було відмовлено в наданні медичної допомоги й заборонено виходити з дому без супроводу чоловіка. Вдови або жінки, які не мають чоловіків у родині, з дітьми чи без них, розглядаються державою як негромадянки й часто перебувають на межі крайнього зубожіння та голодної смерті.

Зовнішня політика талібів диктувалася гаслами створення всесвітнього халіфату як конфедерації ісламських держав, пов’язаних між собою Кораном. Утворення цього халіфату мало відбутися шляхом джигаду — священної війни.

Сформувавши афганське бюро, впливові кола Пакистану посприяли створенню нової політичної сили, якою і виступили озброєні таліби, щоб навести з їх допомогою порядок у країні [9]. Зброю купували в США, Єгипті, Англії, Ізраїлі й інших країнах, яка спочатку переправлялася до Пакистану, а звідти — у місця розселення афганських біженців та у військові табори, де готували загони талібів. Загони поповнювалися також пакистанськими військовослужбовцями та пуштунами з прикордонних племен Пакистану.

Основними релігійно-політичними гаслами талібів були:

1)       повернення до часів праведних халіфів;

2)       очищення ісламу від усіляких шкідливих і хибних нововведень, принесених в іслам немусульманською цивілізацією, неухильне слідування Корану;

3)       об’єднання всіх мусульман у всесвітню ісламську імперію.

Оновлення повинно було відбутися шляхом джигаду, що, на думку талібів, не лише війна з невірними, а й боротьба проти зла, проти його представників.

Релігійним лідером став Муххамед Омар, один із найзагадковіших сучасних лідерів. Він ніколи не зустрічався з пресою, лише раз з’явився на людях. Щодо його походження та освіти існують тільки різні версії [2].

Перше зіткнення талібів із моджахедами відбулося 12 жовтня 1994 р. в афганському прикордонному пункті Спінбулдах. Таліби розбили моджахедів і захопили склад військової зброї.

2        листопада 1994 р. вони без особливих зусиль захопили Кабул. Чисельність руху постійно зростала. Блискавичне просування талібів по Афганістану було свідченням популярності ідеї створення афганського емірату. Пуштунські племена заходу, півдня, південного сходу Афганістану підтримували лозунги „Талібану” щодо реставрації унікальної централізованої держави й повалення тодішньої влади [1].

До 2001 р. талібам удалося встановити свою владу на 90 % території країни, де вони висунули гасла припинення громадянської війни, установлення миру, боротьби зі зловживанням влади на місцях. Далі проводилося роззброєння польових командирів моджахедів. Згодом до них приєдналися окремі військові частини, які раніше підтримували Наджибулу [4].

Після захоплення Кабулу, 26 вересня 1996 р., таліби офіційно проголосили країну Ісламським Еміратом Афганістан. Основним принципом держави було визначено, що вся влада належить Аллаху, а таліби тимчасово виконують свої функції в Еміраті, реалізуючи його волю та доручення. Нова влада створила військово-теократичний режим у країні та нову структуру із „Заохочення доброчесності та запобігання пороку”.

Влада проводила жорстку політику морального та фізичного терору, застосовуючи насилля, зокрема під час переселення місцевого непуштунського населення. ЇЇ послідовники нападали на міста і спалювали їх, масово знищували цивільне населення, забирали до війська дітей і наживалися на торгівлі героїном.

Унаслідок фанатизму талібів було зруйновано статую Будди в Баміані через її неісламське походження, розгромлено експозицію унікальних експонатів кабульського музею.

Така політика призвела до зростання кількості біженців, які зосереджувалися на афгано- таджицькому кордоні, й була поштовхом до масового невдоволення політикою талібів. Мільйони людей ставали біженцями, утікаючи від посухи, війни, репресивної політики. Радикальний режим призвів країну до гуманітарної кризи. До цього додавався ще один негативний аспект внутрішньої політики — наркобізнес, що викликало обурення міжнародної спільноти.

Ідея створення всесвітнього халіфату насторожувала і Схід, і Захід. Його утворення передбачалося шляхом джигаду. За ісламом світ поділяється на дві частини: Дім ісламу (люди, які проповідують Аллаха) та Дім війни (не мусульмани). Оголошуючи війну інакодумцям, влада переслідувала меркантильні інтереси. Адже за допомогою джигаду мусульмани зможуть і збагатитися за рахунок реквізованого багатства невірних.

„Талібану” вдалося домогтися визнання трьома державами — Пакистаном, Саудівською Аравією й Об’єднаними Арабськими Еміратами. Але тристоронні відносини тривали недовго. У 1998 р. Ер-Ріяд припинив свої відносини з Кабулом через небажання влади видати Усаму Бен Ладена, якого американці звинуватили у здійсненні терактів проти Кенії та Танзанії. Офіційний розрив відносин відбувся після 11 вересня 2001 р. ОАЕ також розірвали дипломатичні відносини з „Талібаном” [8].

Репутацію талібського режиму також підірвало його співробітництво з терористичними організаціями, особливо Аль-Каїдою. На афганській території діяли загони бойовиків. У 1999-2000 рр. Рада Безпеки ООН прийняла дві резолюції щодо припинення підтримки талібами тероризму, але вони були проігноровані останніми. Відтоді США проводять військову операцію проти талібів, тому що останні продовжують надавати підтримку і притулок Усаму Бен Ладену та терористам з Аль-Каїди [3]. Хоча існує версія, що ініціатором створення руху талібів були саме США, вони ж їх і фінансували. При цьому США переслідували політичні й економічні цілі: побудова газопроводу через афганську територію та створення проамериканської влади. Після теракту 11 вересня 2001 р. США звинуватили талібське керівництво в підтримці цього теракту й, погрожуючи застосувати силу, забажали видачі їм терориста № 1. Але таліби ніяким чином на це не прореагували, тому США розпочали військову операцію в країні, де їх підтримали кілька провінцій.

Що ж до Муххамеда Омара, то він дружить з Усамою Бен Ладеном ще з часів радянсько- афганської війни (1979-1989 рр.). Саме Бен Ладен частково фінансував захоплення Талібаном Афганістану. Крім того, старша дочка Бен Ладена є дружиною Муххамеда Омара.

Одним із аспектів зовнішньої політики талібів під гаслом панісламізму було втручання у внутрішні справи сусідніх країн. Так, керівництво талібів підтримувало ісламських екстремістів Центральної Азії, які були опозицією до існуючих режимів у тих країнах, зокрема „Ісламський рух Узбекистану”.

Контролюючи 95 % території, талібам не вдалося припинити громадянську війну в країні. Їхні зусилля в основному були спрямовані проти сил Північного Альянсу, де Об’єднаний фронт під

керівництвом Ахмад Шаха Масуда чинив реальний збройний опір. Тим часом у самому русі назрівала кризова ситуація, яка й прискорила його падіння.

Основні фактори, які зумовили крах режиму талібів:

—         режим не був визнаний більшістю населення як легітимний, не користувався довірою;

—         йому не вдалося припинити війну, вивести країну з політичної кризи;

—         він призвів до економічної та гуманітарної кризи;

—         він порушував основні права людини через жорстке дотримання норм шаріату;

—         у результаті своєї політики таліби втратили підтримку більшої частини пуштунського населення, яке не визнало радикального ісламу;

—         таліби не зуміли організувати й мобілізувати власні збройні сили, щоб учинити опір антитерористичній коаліції;

—         політика недотримання талібами прав людини та терор спричинили світову ізоляцію, перетворили Ісламський Емірат на країну-ізгоя;

—         найголовнішою помилкою талібів було прагнення побудувати у ХХ ст. Ісламський халіфат, повернути суспільство в середньовіччя.

2. Сучасний стан цього конфлікту

Операція проти терористичної організації «Аль-Каїда» і режиму талібів в Афганістані, що став відповіддю на атаки терористів 11 вересня 2001, висунула його на одне з перших місць у світовій політиці. В 1996 Кабул був узятий пуштунським рухом «Талібан», у створенні якого активну роль зіграли спецслужби Пакистану. У якості «спонсорів» талібів називали у свій час також Саудівську Аравію й США. Пакистан за підтримкою Вашингтона хотів протиставити цю організовану військову силу уряду моджахедів, які виявились не в змозі стабілізувати ситуацію в країні й установити контроль на місцях після приходу до влади в 1992. Перемога талібів прискорила процеси дезінтеграції країни. Релігійна й політична нетерпимість, пуштунський націоналізм сприяли розпаду державності, загостренню міжетнічних протиріч. Війна й виробництво наркотиків стали єдиним заняттям і способом виживання для переважної більшості населення. Афганістан при талібах перетворився в притулок для різних національних організацій ісламських бойовиків, що відкрило можливості для консолідації екстремістів і створення там міжнародних воєнізованих формувань. Ключову роль у цьому процесі грала «Аль-Каїда».

У грудні 2001 США провели безуспішну воєнну операцію по пошуку Бен Ладена в печерах Тора-Бору. Далекою від безумовного успіху була й операція «Анаконда» навесні 2002. У цілому талібам, незважаючи на військову поразку, удалося зберегти основні військові сили — втрати були мінімальні, а більша частина бойовиків розосередилася й зникла приблизно в районі границі з Пакистаном. Дуже складно йде створення регулярної армії. Колишні польові командири, не зацікавлені в ослабленні своїх позицій на місцях, не виконують розпорядження уряду про здачу зброї, розпуску збройних формувань і їхньому входженні в армію.

У червні 2002 була скликана Лойя Джирга, і там Карзай вибраний керівником перехідної адміністрації з повноваженнями президента й главою уряду із правом прийняття законодавчих актів. Декількома днями пізніше був сформований перехідний уряд. Відповідно до мандата ООН у країні розміщені міжнародні сили.

Незважаючи на зміну режиму в Афганістані, дуже гострим залишається питання про виробництво наркотиків. Наркогроші протягом багатьох років підживлювали тут громадянську війну. Вони були потрібні й талібам, і Північному альянсу, на них закупалася зброя й утримувалися табори для міжнародних терористів, забезпечувався контроль польових командирів в «своїх» районах. Вирощування конопель і опіумного маку стало головним заняттям місцевих селян, що приносили хоч якийсь дохід. Наркотики поступово витиснули сільськогосподарські культури, і в хліборобів немає ніяких спонукальних мотивів до того, щоб повернутися до нормального сільськогосподарського виробництва. Особливо багато наркотиків було зроблено в Афганістані в 2002, що являє загрозу для Росії й країн Європи, куди направляються наркокур’єри. На кордоні вдається перехопити лише дуже невелику частину наркотиків. Під час воєнної операції проти «Талібана» США, що мали всі карти засіяних полів, не наносили по них ударів і не знищували їх. Причина — побоювання, що соціальні наслідки в умовах переорієнтації сільського господарства на виробництво наркотиків будуть непередбачені.

Підготовка й здійснення антитерористичної операції в Афганістані внесли серйозні зміни в геополітичну обстановку. Зокрема, американська військова присутність з’явилася в Центральній Азії, є плани його розширення в Закавказзя. США позначили свої чергові цілі на Ближньому й Середньому Сході — адже військова складова в останні роки усе більше визначає розвиток міжнародних відносин у цьому районі планети.

3. 3 найбільш ймовірних сценаріїв розвитку цього конфлікту (від 5 до 15 років)

Поновлення переговорів між США й лідерами афганського Талібана мало позначилися на інтенсивності бойових дій у республіці. Війна триває, тому немаловажно проаналізувати її хід протягом останніх місяців і спробувати дати прогноз афганської кампанії 2012-2013 років.

Росте число підготовлених з’єднань афганської армії й поліції, окремі частини можуть проводити власні операції при мінімальній тиловій підтримці західних союзників. Тільки за весну й літо минулого року частка воєнних операцій, що проводяться лише при обмеженій підтримці військ МССБ, виросла більш ніж в 2 рази (c 17,3% до 36,4%). Це вказує на те, що так чи інакше афганські силовики поки справляються з виникаючими перед ними новими завданнями.

Основні зусилля Талібана зараз спрямовані на закріплення власного контролю над повітами, де вплив повстанського руху найбільш велико, у першу чергу — у т.зв. «зоні небезпеки» на Сході Афганістану. За даними афганських правозахисників, ні збройна опозиція, ні ослаблена влада не можуть забезпечити задовільний рівень порядку в даному регіоні: у цій місцевості росте рівень загально кримінального насильства, часті випадки сваволі й грабежів з боку загонів повстанців і звичайних кримінальних банд, а також побутових злочинів. Дуже гостро коштує проблема «чорного ринку» стрілецької зброї, що має широке ходіння й часто використовується при побутових і земельних конфліктах.

Талібан намагається очистити підконтрольні території від нелояльного руху елемента. Зокрема, у Нуристані проводяться операції по виселенню осіб, запідозрених у співробітництві із владою, їхнього будинку й землі захоплюються талібами. Випадки захоплення житла для використання як укріплені пункти також зафіксовані в Каписе.

В області реалізації т.зв. Програми національного примирення в Афганістані за останній рік уперше намітився явний прогрес. Насамперед, досить красномовні кількісні показники: на літо 2011 р. чисельність її учасників становила до 1700 чоловік, на березень 2012 року — 3900. Це немаловажний підсумок активності зими й весни 2012 року, коли в Програму щомісяця вступало по кілька сотень людей.

З якісної точки зору процес також досить успішний. У минулому періодично виникали підозри, що та або інша група «примиренців» у дійсності не має ніякого відношення до Талібану. Випадки приписок і відвертих фінансових маніпуляцій існують і зараз (подібна афера недавно була зафіксована в провінції Сарі-Куль), однак здебільшого зараз у Програму вступають угруповання під командою осіб, відомих у своїх провінціях як польові командири талібів.

Поліпшенню ситуації сприяє ряд контрольних мір: зняття відбитків пальців, перевірка поліцією по своїх базах потенційних примиренців. Нарешті, безсумнівну користь приносить участь у переговорах структур УНБ разом з Радами миру й місцевою владою. Спецслужби через свої агентурні можливості забезпечують більший рівень довіри з боку польових командирів. Можна припустити, що УНБ відповідно до світової практики спецслужб залучало до участі в переговорах уже затриманих бойовиків, мотивуючи тих на відправлення соратникам запрошення до примирення через ланцюжок знайомих.

На сучасному етапі повсюдно поширена думка про те, що завдання, пов’язане зі створенням уряду й внутрішніх структур безпеки, кому можна передати відповідальність і функції захисту країни, неможливо виконати до 2014 року, що більшість країн-членів НАТО намітили як крайній строк закінчення спільної кампанії. Як показують результати опитувань, більше 70% американців уважають, що Сполучені Штати повинні вивести війська з Афганістану.

Нагадаємо, що й у минулі роки саме при їхній участі проходили найбільш голосні капітуляції загонів бойовиків, наприклад, примирення загону А. Т. Джана, відомого як тіньовий губернатор провінції Кундуз.

Проте, Талібан сприймає Програму примирення як реальну загрозу руху, на що вказують знову почастілі випадки замаху на польових командирів, що перейшли на сторону уряду.

Єдиним методом, здатним забезпечити проведення двосторонніх переговорів з рухом «Талібан», є скликання регіональної конференції за участю всіх зацікавлених держав. Якщо сусідні з Афганістаном країни не підуть на це, їм, в остаточному підсумку, прийдеться боротися з наслідками своєї відмови поодинці.

Вихід США з Іраку й Афганістану, а також обмеження зони їхнього впливу, викликане революцією в Єгипті, диктує необхідність по-новому глянути на лідерство Америки і її національні інтереси, дати цим поняттям інше тлумачення. Урегулювання конфлікту в Афганістані й досягнення стійкого миру в регіоні могли б стати непоганим початком для цього процесу.

Висновок

Отже, тривалі внутрішні збройні конфлікти, фінансовані й підтримувані ззовні зрештою вироджуються в те, що можна бачити сьогодні в Афганістані, і стають джерелами загрози для міжнародної безпеки й стабільності.

Криза в Афганістані — це прямий наслідок спроб різних країн (Радянський Союз, Пакистан, США й інших західних країн, у певній мері — Іран) з різних позицій використовувати ситуацію внутрішньої нестабільності й боротьби в Афганістані для рішення своїх геостратегічних завдань. Афганістан протягом тривалого часу, особливо в період першої афганської війни (1979-1989), по суті виявився в епіцентрі протиборства двох найсильніших військово-політичних систем світу, і вже одне це прирекло цю країну на десятиліття нестабільності. Різні протиборчі угруповання афганців, одержуючи підтримку від своїх більше сильних заступників, придбали багато стимулів до того, щоб використовувати свої військові й інші можливості для рішення своїх внутрішніх завдань, конкретніше — боротьби за владу.

Дослідивши проблемні аспекти перебігу подій в Афганістані, складне політичне становище, у якому опинилися афганці, невідповідність інтересів представників етносів, можна дійти висновку, що прихід до влади радикалів був спробою покінчити із внутрішньою нестабільністю шляхом концентрації влади в їх руках під гаслами панісламізму та повернення до середньовіччя.

Заснований на насиллі воєнно-теократичний режим талібів не міг бути тривалим, а зв’язки та підтримка терористичних організацій, зокрема терориста № 1 Усама Бен Ладена, налаштували всю міжнародну спільноту проти правлячого режиму, що й зумовило його падіння.

Список використаних джерел

1. Афганистан крупным планом //Азия и Африка сегодня. – 1995. — №10. – С. 21-24
2. Афганистан: история, экономика, культура. — М., 1989. – 194 с.
3. Всесвітня історія. Нові часи 1945 – 1996. – К., 1997. – 386 с.
4. Давыдов А. Д. Куда ведут страну талібы / А. Д. Давыдов // Азия и Африка сегодня. — 2000. — № 6. — С. 56-60 .
5. Давыдов А. Д. Режим талібов в Афганистане : жесткая исламизация / А. Д. Давыдов. — М., 1998. — 356 с.
6. Давыдов А. Талібы стремятся к власти //Азия и Африка сегодня. – 1996. — №7. – С. 8 – 12
7. Жданов Н. В. Исламская концепция миропорядка / Н. В. Жданов. — М. : Междунар. отношения, 2003. — 204 с.
8. Котов Л. Арена «большой игры» //Азия и Африка сегодня. – 1996. — № 6. – С. 5
9. Маначинський О. Я. Вузол, зав’язаний талібами / О. Я. Маначинський // Політика і час. — 2001. — № 12. — С. 27-30.
10. Марсден П. Война и религия в Афганистане / П. Марсден. — М. : Городец, 2002. — 235 с.
11. Сикоев Р. Несостоявшийся всемирный халифат. Кто стоял за талібами и что из этого получилось? / Р. Сикоев // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 11. — С. 34-37.
12. Фадеев И. Ислам и политический конфликт / И. Фадеев // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 4. — С. 55.
13. Хашими С. Трагедия молодого поколения / С. Хашими // Азия и Африка сегодня. — 1999. — № 5. — С. 47-51.
14. Червонописький С. В., Костиря А. А. Історіографія війни в Афганістані (25 грудня 1979 – 15 лютого 1989 рр.). – К.: Міжрегіональний видавничий центр „Медінформ”, 2006. – 92 с.