ВСТУП

Після завершення Другої світової війни США виявилися наймогутнішою державою світу, економічним і військово-політичним лідером. За роки війни виробничі потужності зросли в 2 рази, а експорт у 5 разів, кількість робітників у промисловості — на 10 млн осіб. З 1944 р. американський долар замінив англійський фунт у ролі міжнародної валюти. США виготовляли половину світової промислової продукції, зосередили в себе 73% світового золотого запасу. Збройні сили США були найчисельнішими (понад 12 млн осіб), у країні сформувався потужний військово-промисловий комплекс. Ряд провідних конкурентів США зазнали поразки у війні (Німеччина, Японія) і не могли змагатися з американцями за світові ринки збуту і сировини. Великобританія і Франція потрапили у фінансово-економічну залежність від США.

Спираючись на свої економічні переваги і використовуючи військову могутність, посилену монопольним володінням ядерною зброєю, США здійснюють активний вплив на міжнародні справи, домагаючись вирішення тих чи інших міжнародних проблем у власних інтересах.

Внутрішня політика США формувалася під впливом протистояння СРСР — США на міжнародній арені.

Розвиток економіки США у повоєнний час відбувався в умовах кількох економічних криз (1948-1949, 1953-1954, 1957-1958 pp. і т. д.). Долалися кризові явища шляхом технічного переоснащення американської економіки.

Розділ 1. Зміцнення міжнародного статусу США внаслідок Другої світової війни

1.1. Внесок США у розгром нацизму в Другій світовій війні

США зробили великий внесок у розгром нацизму й мілітаризму в роки Другої світової війни. Людські втрати країни обчислювалися 322 тис. вбитих й 800 тис. поранених, тих, що потрапили до полону та зникли безвісти.

Проте США, на території яких не велися воєнні дії, виявилися майже єдиною країною, чия економіка вийшла з Другої світової війни значно зміцнілою. Вартість промислової продукції США становила 2/3 вартості промислової продукції всього світу, за винятком країн комуністичного блоку. Вони зосередили у себе 73% світового золотого запасу, за 5 років війни чистий прибуток американських компаній досяг 87 млрд. доларів, а середньорічні темпи зростання становили 18,7%.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Велика Британія, Франція). США скористалися з цієї обставини, щоб оволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталу, створити велику «імперію долара».

На 1945 р. США досягли найвищого за свою історію рівня військової могутності. Військово-морські та військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і в найважливіших стратегічних пунктах. Наприкінці війни збройні сили країни налічували 12 млн вояків. США монопольно володіли атомною бомбою.

Якщо до другої світової війни зовнішньополітичний курс країни визначала політика ізоляціонізму, то зі зростанням економічної та військової могутності відбулася його кардинальна зміна у бік опертя на військову силу, прагнення посилити свій вплив на перебіг подій у всіх країнах світу. Оптимальною, під кутом зору правлячих кіл США, формою устрою міжнародних відносин був би «мир на американський манір» — «Раx Аmеrісаnа» [3, c. 89-90].

В умовах конфронтації з СРСР основними цілями зовнішньополітичного курсу США стали зміцнення національної безпеки, створення союзу західних країн, протидія поширенню комунізму.

25 червня 1947 р. конгрес ухвалив закон про національну безпеку, що вперше в американській історії вводив посаду міністра оборони. Крім того, було створено Раду національної безпеки (РНБ) та Центральне розвідувальне управління (ЦРУ).

Доктрину «стримування комунізму» було запропоновано радником посольства США у Москві Дж. Кеннаном у лютому 1946 р. та опубліковано в липні 1947 р. в журналі «Форін афферс». Вона передбачала захист усього західного світу від можливого проникнення комунізму.

Боротьбі проти зростання впливу комунізму в Туреччині та Греції було присвячено «доктрину Трумена», з якою президені США виступив 12 березня 1947 р. на об’єднаному засіданні обох палат конгресу. Трумен закликав терміново асигнувати 400 млн дол. на подання допомоги грецькому і турецькому урядам.

Показником міжнародного авторитету США, що зріс, став їхній особливий вплив під час створення Північноатлантичного блоку (НАТО) 1949 р. Американські генерали посіли чолові позиції в його керівництві.

Значно посилила роль США у світі реалізація плану Маршалла, коли було подано економічну допомогу 16 країнам Європи.

Отож, Сполучені Штати Америки після Другої світової війни перетворилися в державу — лідера західного світу [7, c. 115].

1.2. Міжнародний авторитет США

США – єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу (21 тис. т). Їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва (без СРСР). Американські товари становили 40% товарів країн Заходу. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США – держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перевагу (найбільший у світі океанський флот, стратегічну авіацію) над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю (це давало змогу скороти сухопутні війська з 12 млн до 1 млн у 1947 р.). США стали наддержавою. А це означало, що будь-які зміни в будь-якому регіоні світу зачіпають інтереси США. Статус наддержави наклав свій відбиток на внутрішній і зовнішній політиці країни.

США здійснюють активний вплив на міжнародні справи, домагаючись вирішення тих чи інших міжнародних проблем у власних інтересах. У післявоєнний час продовжується мілітаризація американської економіки, формується могутній військово-промисловий комплекс (20-30 тис. компаній, 66 млн робітників). Атомна промисловість, що мала винятково важливе значення для США, в 1946 р. була передана під контроль держави. У виробленні стратегічного курсу США на міжнародній арені зростає роль створеної у 1947 р. Ради національної безпеки — вищого дорадчого органу при президентові. Важливу функцію у забезпеченні американських інтересів виконує Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) [2, c. 116].

Розділ 2. Соціально-економічні досягнення і проблеми країни

Протягом двох перших післявоєнних десятиліть американська економіка розвивалася за сприятливих умов. Бреттон-Вудська угода про валютну систему (1944 р.) і план Маршалла (19481952) сприяли перетворенню західноєвропейських країн на вигідних й надійних торговельних партнерів США. Холодна війна виправ­довувала величезні військові витрати в мирний час і створювала нові стимули для американської промисловості. Військова присутність США в багатьох регіонах світу служила надійним гарантом інвестицій американських корпорацій від непередбачених місцевих конфліктів. Усе це забезпечило умови для економічного зростання, що тривало протягом 50-х — до початку 60-х років. Наприкінці 60-х років період стрімкого піднесення економіки завершується. Під час війни у В’єтнамі (1965–1973) американська економіка переживала гостру перенапругу через суперечності між потребами військового бюджету й державних соціальних програм. Наприкінці 70-х років у США назріла серйозна економічна криза, в результаті якої темпи економічного зростання уповільнились.

Після смерті Ф. Делано Рузвельта 12 квітня 1945 р. президентом Сполучених Штатів за конституцією став віце-президент Г. Трумен. На той час він не мав ні авторитету, ні досвіду у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх проблем.

Трумену довелося розробляти політичну стратегію країни у досить стислі строки. Уряд Трумена потурбувався про адаптацію до мирного життя демобілізованих військовослужбовців та ухвалив закон, найменований «Солдатським біллем про права». Колишні солдати й офіцери дістали суттєві пільги у царині освіти, в отриманні кредитів і відкритті свого бізнесу. Прагнучи уникнути масового безробіття, що загрожувало (за прогнозами, 8 млн. осіб), серйозних соціальних конфліктів, адміністрація Трумена розробила систему заходів, що дістала гучну назву «справедливий курс» (за аналогією й водночас на відміну від «нового курсу» Ф. Рузвельта). Цією назвою й заведено позначати діяльність адміністрації демократів до початку 50-х рр.

Намічалися заходи з відвернення інфляції та різкого підвищення вартості життя, однак у процесі переведення промисловості на рейки мирної економіки не пощастило уникнути зниження прибутків більшості американців. Спостерігалося зростання безробіття й цін. Якщо під час війни страйки було заборонено, то у повоєнний час вони знову поновилися. Зростав вплив профспілок, що налічували у своїх лавах понад 15 млн душ. Адміністрація Трумена намагалася вберегти країну від хаосу страйкового руху і прийняла низку важливих законів [8, c. 124-125].

У 1947 р. було прийнято закон Тафта—Хартлі (Національний закон про відносини робітників і підприємців). Новий закон суттєво обмежував право робітників на страйк. Страйки державних службовців було зовсім заборонено. Також заборонялися організовані страйки солідарності. Запроваджувалася система примусового арбітражу в особливо загрозливих трудових конфліктах.

Після Г. Трумена президентом США став лідер республіканської партії генерал Д. Ейзенхауер, знаний полководець другої світової війни. Його політика в царнні економіки полягала в обмеженні державного регулювання і втручання у справи бізнесу. За час правління президента Д. Ейзенхауера (1953—1960 рр.) покращилося матеріальне становище великої кількості людей: більше половини американців за рівнем доходів стали середнім класом, який має власні будинки, автомобілі тощо. Популярною стала ідея «суспільства загального благоденства».

«Ера Ейзенхауера» збіглася з розгортанням науково-технічної революції, що виявилась у зростанні нових галузей економіки, докорінному перетворенні старих галузей, у масовому впровадженні автоматизації та електроніки, другого покоління ЕОМ.

А втім, у 1950—1960 рр. стало помітним відставання темпів зростання економіки США від інших розвинених країн. Якщо у США середній щорічний приріст ВНП у цьому десятиріччі дорівнював 3,2% (у Великій Британії ше нижче — 2,7%). то в Італії — 5, Японії — 8,2, у Західній Німеччині — 8,6%. У листопаді 1960 р. було офіційно оголошено, що золоті запаси США дорівнюють 18 млрд доларів, тобто опинилися на найнижчій позначці після 1940 р. Хоча в 50-ті рр. обсяги виробництва основних галузей виробництва були досить великими, проте цей рівень не був постійним, почастішали спади.

За післявоєнні роки в США склалася стійка структура господарства, у якій переважна питома вага належить виробництву послуг. У 1970 р. на сферу послуг припадав 71 % усіх робочих місць, а в 1994 р. — 73 %.

Незважаючи на економічне піднесення Європи і Японії останніми десятиліттями, Сполученим Штатам поки вдається зберігати провідні позиції у світовому господарстві. Частка США у світовому виробництві товарів і послуг сьогодні становить приблизно третину [1, c. 134].

Розділ 3. Особливості суспільно-політичного життя

На відміну від більшості європейських країн, де післявоєнна ситуація характеризувалася поворотом у настроях широких мас уліво, в США мав місце наступ правих і консервативних сил. Це, зокрема, виявилося в спробах переглянути соціальні закони, прийняті в 30-ті роки, у період «нового курсу» Ф. Рузвельта. Так, в 1947 р. був прийнятий антиробітничий за своєю сутністю закон Тафта—Хартлі, основна мета якого полягала в тому, щоб обмежити й контролювати діяльність профспілок.

Яскравим проявом правоконсервативного повороту став маккартизм — широкомасштабна антикомуністична й антирадянська кампанія, розв’язана в країні ультраправими колами на чолі з сенатором Дж. Маккарті. Ця кампанія (самі американці її назвали «полюванням на відьом») тривала в період 1950-1954 рр.

Характерною рисою внутрішнього становища США стало наростання суспільно-політичних рухів різних напрямів. У 50-ті роки в новий етап вступає рух за цивільні права негритянського населення. Його визнаним лідером став Мартін Лютер Кінг, молодий баптистський пастор з Алабами. Під гаслом «боротьба без насильства» він організовував акції протесту проти переслідувань і дискримінацій за расовими ознаками. У 1964 р. діяльність М. Л. Кінга на захист цивільних прав була відзначена Нобелівською премією миру. У середині 60-х років у негритянському русі виділилися угруповання, які виступили з гаслами насильницької боротьби за свої права. Виникла організація «Чорні пантери», що проголосила своїм девізом «збройну расову війну з метою повалення капіталістичної системи». Убивство М. Л. Кінга (4 квітня 1968 р.) мало величезний суспільний резонанс і викликало спалах масового негритянського руху.

У 60-ті роки стрімко зростає молодіжний рух, у першу чергу студентський. Молодь була схильна заперечувати цінності «суспільства споживання». Символом молодіжної контркультури стали джинси й рок-н-рол. Виникли різні студентські організації. Серед них найбільш помітну роль відіграло об’єднання «Студенти за демократичне суспільство» (1962 р.), що ідейно сформувало рух «нових лівих». «Нові ліві» закликали до заміни існуючої в США суспільно-політичної системи новою, заснованою на принципах рівності й соціальної справедливості. Вони вимагали припинення війни у В’єтнамі, ліквідації расової дискримінації, поваги прав національних, конфесійних та інших меншин, удосконалення системи освіти тощо. Але на відміну від традиційних лівих, які, керуючись ідеями марксизму, розглядали робітничий клас як головну рушійну силу перетворень, «нові ліві» вбачали таку силу в інтелігенції й студентстві [3, c. 112-113].

На початку 50-х рр. США охопив розгул маккартизму — реакційної політичної течії, що дістала свою назву від прізвища сенатора Джосефа Маккарті, який очолював сенатську підкомісію з питань розслідування антиамериканської діяльності. Маккартисти розпалювали антикомуністичну істерію, переслідували всіх, хто виявляв вільнодумство.

У 1950 р. набрав чинності закон Маккарена, який зобов’язував компартію та деякі інші організації зареєструватися в міністерстві юстиції як «підривні» організації. Відмова від реєстрації каралася 5-річним тюремним ув’язненням і штрафом у розмірі 10 тис. доларів.

Багатьох керівних працівників компартії та її активістів заарештували й судили за те, то вони обстоювали свої переконання. Сотні громадських організацій США було оголошено «підривними». Переслідувань зазнавали видатні діячі науки, мистецтва, літератури і освіти. Чимало видатних американців, у тому числі уславлений кіноактор Ч. Чаплій, покинули країну. У «неблагонадійних» осіб брали відбитки пальців, багатьох із них на вимогу Федерального бюро розслідувань (ФБР) звільняли з роботи. Понад 2,5 млн державних службовців пройшли перевірку на «лояльність».

Діяльність сенатора Дж. Маккарті та його помічників дістала назву «полювання на відьм». Маккарті у своїх підозрах дійшов до того, що звинуватив комуністів у проникненні до сенату. Ця антикомуністична істерія викликала невдоволення широкої громадськості. Парламент у грудні 1954 р. засудив його поведінку.

Після Другої світової війни у Сполучених Штатах продовжувала успішно функціонувати історично сформована двопартійна система. При владі поперемінно були дві провідні партії країни — Демократична й Республіканська. Головне розходження між ними полягає в підходах до ролі держави в регулюванні соціальних й економічних проблем американського суспільства. Республіканці виступають за обмеження державного втручання на користь вільного підприємництва, проти високого рівня оподатковування корпорацій, відкидаючи «зловживання» економічним і соціальним плануванням. Їм притаманна свого роду «алергія» на «невиправдані», з їхнього погляду, державні витрати на соціальні програми — освіту, допомогу безробітнім і незаможним, безкоштовну медичну допомогу старим, бідним і т. д. Демократи, навпаки, є прихильниками більш активного регулювання державною владою економічних і соціальних відносин. Вони виступають за ефективне використання державного бюджету з метою розширення соціальних програм, причому першочергову увагу партія приділяє заходам щодо досягнення повної зайнятості населення. У цілому демократична партія вважається більш ліберальною, а республіканська — більш консервативною, хоча в кожній з них є своє ліберальне й консервативне крило.

Основні напрями зовнішньої політики:

У другій половині 40-х — 50-ті роки, в умовах загострення «холодної війни», найважливішим напрямом зовнішньої політики США став курс на «стримування комунізму». У рамках цього курсу було запроваджено ряд ініціатив.

У 1947 р. була прийнята «доктрина Трумена», що передбачала велику фінансову допомогу Туреччині й Греції.

У 1948–1952 рр. здійснювався «план Маршалла» — грандіозна програма економічного відновлення Європи за широкої фінансової допомоги з боку США. Реалізація цієї програми підготувала ґрунт для більш тісного військово-політичного співробітництва США з державами Західної Європи, як наслідок у 1949 р. утворилася Організація Північноатлантичного договору (НАТО).

У 1945–1949 рр. тривала прихована, але запекла боротьба з СРСР за Китай. США її програли, у Китаї встановився комуністичний режим.

Під час Корейської війни 1950–1953 рр. під прапором ООН війська США та їхніх союзників перешкодили спробам північнокорейського комуністичного режиму захопити Південну Корею.

У 1954 р. був укладений договір про колективну оборону Південно-Східної Азії (СЕАТО). 1955 р. з ініціативи США на Близькому й Середньому Сході була створена Організація Центрального Договору (СЕНТО). У цілому ж у різних регіонах світу США створили систему військових союзів, що охопила 70 держав [9, c. 58].

Розділ 4. Вплив війни в Індокитаї на внутрішньо — політичну ситуацію в країні

У 60-ті роки підйом національно-визвольного руху в країнах «третього світу» — Азії, Африки й Латинської Америки — змусили США розглядати цей регіон як пріоритетний.

З 1965 р. США взяли безпосередню участь у війні в Індокитаї. Незважаючи на те, що американська армія в Південному В’єтнамі перевищувала 500 тис. чоловік, озброєних новітньою технікою, їм не вдалося домогтися значних успіхів у цій війні.

Війна у В’єтнамі загострила внутрішньополітичну обстановку в країні. Ця війна була першою, яку транслювали по телебаченню. Щодня американці бачили сцени насильства й кров. Молодь стала найпалкішою противницею війни. Антивоєнний рух набув значних масштабів. Розпочалися марші й демонстрації, кампанії щодо ухилення від призову до армії. Найбільш яскравим проявом цього руху стала облога військового відомства США Пентагону в 1967 р., що тривала протягом декількох діб і у якій взяло участь до 300 тис. чоловік.

Широкий розмах антивоєнного руху змусив уряд США переглянути свою політику. 1968 р. президент країни Л. Джонсон був змушений оголосити про згоду США вести мирні переговори з керівництвом Демократичної Республіки В’єтнам. До того ж Джонсон заявив, що не буде виставляти свою кандидатуру на пост президента на виборах 1968 р.

Про розпалювання пристрастей, що панували в американському суспільстві, свідчить і такий факт: у серпні 1968 р. був убитий відомий політичний діяч Р. Кеннеді (молодший брат Дж. Кеннеді), що претендував на пост президента.

Установлення в 70-ті роки приблизної військової рівноваги (паритету) обох світових блоків змусило уряд США переглянути свою політику по відношенню до СРСР і його союзників. При цьому увага акцентувалась на переговорному процесі, а не на застосуванні сили.

Найважливішою проблемою для американців була війна у В’єтнамі, що забирала життя американських солдатів, поглинала величезні кошти, роз’єднувала націю й підривала міжнародний авторитет США. Уже влітку 1969 р., за рішенням адміністрації Р. Ніксона, почалася евакуація американського контингенту з Південного В’єтнаму. У січні 1973 р. була підписана угода про припинення війни у В’єтнамі.

Були врегульовані відносини з Китайською Народною Республікою. У 1972 р. Ніксон відвідав Пекін з візитом, у ході якого вдалося домовитись про нормалізацію відносин між США і КНР. 1979 р. між ними були встановлені дипломатичні відносини [5, c. 289-290].

ВИСНОВКИ

Друга світова війна завершила процес перетворення США на провідну країну капіталістичного світу. Питома вага Сполучених Штатів у промисловому виробництві капіталістичних країн зросла з 40 % (1938 р.) до 56 % (1948 р.); їхній золотий фонд становив 75 % золотого запасу західного світу, а промисловий експорт — 32 % світового експорту.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія) або потрапили у фінансово-економічну залежність від Сполучених Штатів (Англія, Франція). США скористалися цим, щоб заволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталів, створити велику «імперію долара».

Економічна перевага США була закріплена новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин у західному світі. Ще в 1944 р. на міжнародній конференції в м. Бреттон-Вудс (США) за американським доларом був закріплений статус світової резервної валюти, тобто головної одиниці в міжнародних розрахунках і платежах. Курси національних валют капіталістичних країн були «прив’язані» до долара й регулювалися створеним Міжнародним валютним фондом (МВФ).

На кінець війни США досягли найвищого за всю свою історію рівня військової могутності: в 1945 р. американські військові сили нараховували 12 млн. чоловік; вони мали потужний військовий флот і стратегічну авіацію, що давало можливість контролювати найважливіші світові комунікації і стратегічні пункти. США монопольно володіли ядерною зброєю. Американці не приховували, що розглядають ядерну зброю як атрибут могутності великої держави, як спосіб залякування потенційного супротивника — СРСР і його союзників, а також тиску на неядерні держави.

Зайнявши лідируюче становище на міжнародній арені, Сполучені Штати проголосили основним завданням своєї зовнішньої політики захист «вільного світу» від будь-яких зазіхань на його демократичні основи, боротьбу проти «комуністичної загрози».

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.
2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.
3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.
4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.
5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко,  О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.
6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.
7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.
8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.
9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ «БАО», 1998. — 93 с.