referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Інформаційна політика та імідж держави

Вступ

Актуальність теми. Проблеми утвердження пріоритету людини в економічній, політичній і духовній сферах у сучасний період розвитку українського суспільства значною мірою пов’язані з узгодженням державного управління та правовим регулюванням суспільних відносин в інформаційній сфері. Конституція проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. Саме така держава повинна ставити науку, техніку та інформацію на службу всьому суспільству і кожній окремій людині, спрямовувати їх використання на гармонічний, всебічний розвиток особистості. Еволюція суспільства та держави потребує цілеспрямованої інформаційної політики, що має стати одним з першочергових завдань державної політики та істотно вплинути на реалізацію реформ в Україні.

Інформація сьогодні стала рушійною силою суспільства. Постіндустріальні країни по-іншому ставляться до інформації, розуміючи, що будь-яка дипломатична, економічна, військова дія обов’язково має інформаційні та психологічні наслідки. Є вербальні та невербальні комунікативні дії. Прикладом вербальної може бути доповідь чи стаття в газеті. Прикладом невербальної дії може стати виступ оркестру чи переміщення військових з’єднань. Але й вони можуть розглядатися як комунікація, мати відповідні психологічні наслідки. І вони, справді, використовуються в суспільстві.

Відкриття таких каналів масової комунікації, як радіо, кіно, телебачення, що теж відбулося в XX ст., теж якісно змінило технології впливу. Ці канали характеризуються тим, що побудовані не лише на інформації, але й на продукуванні розваги, тому їхній вплив на населення незвичайно зріс. У ситуації військового протистояння увага до них може штучно збільшуватися за допомогою, наприклад, такого методу, як передача списків загиблих чи тих, що потрапили в полон. Це відразу збільшує відповідну аудиторію.

Інформаційна політика аналізує організацію інформаційного простору, типи споживання інформаційного продукту на певній території, інформаційні уподобання населення. Її також цікавить використання інформаційного ресурсу для різних суспільних цілей.

Інформаційна політика може допомагати у вирішенні економічних, соціальних, військових завдань, оскільки сучасні суспільства значною мірою побудовані на своїй інформаційній складовій.

У сучасних вітчизняних дослідженнях окремі теоретичні та практичні аспекти інформаційної політики розглянуті І. Арістовою, Л. Губерським, В. Івановим,Є. Камінським, О. Литвиненком, Є. Макаренком,А. Москаленком,Г. Почепцовим,С. Чукут,Ю. Шемчушенком. Проте основні завдання державної інформаційної політики потребують подальшого дослідження.

1. Поняття та закономірності розвитку інформаційної політики

Інформаційна політика визначає закони функціонування інформаційної сфери. Коли ефективно працює система ЗМІ суспільства, це дає змогу швидко вирощувати нову еліту, активно обговорювати нові проекти, сприяти прозорості влади, наближати її дії до населення. Законом взаємодії влади і населення є адекватне функціонування комунікації між владою і населенням. Не тільки населення має чути владу, а й влада має прислухатися до думки і слова свого населення.

За визначенням В. Халіпова, інформаційна політика – це «система сучасних заходів, спрямованих на розвиток процесів формування, перетворення, зберігання, передачі й використання всіх видів інформації, ефективне розв’язання проблем створення, впровадження і використання засобів комп’ютерної і інформаційної техніки, засобів зв’язку і технічних носіїв запису, а також комплексного використання інформаційних систем в управлінській діяльності» [1].

Інформаційній політиці можна дати й інше визначення: це – особлива сфера життєдіяльності людей (політиків, учених-аналітиків, журналістів, слухачів, читачів тощо), пов’язана з відтворенням і поширенням інформації, яка задовольняє інтереси держави і громадянського суспільства та спрямована на забезпечення творчого, конструктивного діалогу між ними та їхніми представниками. У формуванні інформаційної політики важлива роль належить ЗМІ. Інформація, поширювана каналами ЗМІ, як вважають деякі зарубіжні автори, має вплив на населення за трьома напрямами: «дає їм можливість стежити за тим, що відбувається в світі», «розподіляє основні політичні питання за мірою важливості» та «формує політичні уподобання людей» [3].

Маючи широкий діапазон визначень інформаційної політики, дещо обґрунтованіше трактувати її як «інформаціологію ЗМІ», що розглядає, як ЗМІ формують «ідеологічні, політичні, економічні та інші погляди, думки, знання і оцінки, що впливають на побут, дозвілля, культуру, поведінку і на всі сфери життя людей». У ЗМІ «слово, як одна з форм інформації, набуло змісту могутнього засобу, за допомогою якого, впливаючи на свідомість, можна позитивно або негативно впливати на стан і здоров’я людей» [7, с. 52].

Заслуговує уваги думка Є. Прохорова, котрий під «державною інформаційною політикою» розуміє «державну політику у сфері ЗМІ», тобто «закріплення вимог» «демократичного інформаційного порядку» у законодавчих актах і діяльності державних органів управління. У змістовому наповненні терміна Є.  Прохоров спирається на положення Федерального закону Росії «Про інформацію, інформатизацію та захист інформації» (ст. 3), з якого випливає, що державна політика у сфері інформації визначається як «створення умов для ефективного та якісного інформаційного забезпечення вирішення стратегічних і оперативних завдань соціального і економічного розвитку Російської Федерації».

Під інформаційною політикою видання Є. Прохоров пропонує розглядати «ідейно-творчу концепцію», «спрямування» кожного конкретного ЗМІ, яке «визначається соціальною позицією і втілюється в сукупності прийнятих форм реалізації програми», оскільки «сам добір фактів містить визнання їх значущості для програми реалізації напряму і визначеної нею інформаційної політики. Повідомлення фактів уже самим своїм характером (добором деталей, порядком викладу, лексикою тощо) неминуче видає, навіть якщо журналіст не зізнається в цьому сам собі, його соціальну позицію» [6, с. 282–285]. Як стверджує дослідник, «результатом творчої діяльності в журналістиці є той чи інший вплив на аудиторію, на масову свідомість і поведінку, бо в результаті «споживання» пропонованої журналістикою інформації в свідомості аудиторії формується певний образ світу, система настанов, спрямованість волі» [6, с. 286].

Отже, можна акцентувати на корінному зв’язку між інформаційною політикою ЗМІ й цілеспрямованим формуванням масової свідомості. Як показує практика, ЗМІ не завжди ставляться до формування своєї інформаційної політики з належною мірою відповідальності. Численні дослідження М. Маккоумза, Д. Шоу, Е. Роджерса та інших учених свідчать: розглядаючи певний набір проблем та організовуючи громадську дискусію або ж впливаючи на умонастрої громадян, ЗМІ далеко не завжди прагнуть відображати інтереси суспільства й давати людям об’єктивну інформацію. Цим зумовлена потреба держави й суспільства впливати на їхню інформаційну діяльність, обстоювати через ЗМІ власні пріоритети в порушенні й тлумаченні політичних проблем. Як наголосив Б. Макнайр, «те, що хоче сказати політичний діяч, необов’язково відбивається в тому, що говорять ЗМІ» [3]. Необов’язково і не завжди відображається там і думка громадськості. Така автономність політичної позиції ЗМІ створює труднощі як для еліти, так і громадських структур, що не можуть добитися однозначного контролю над цим інструментом. Тому інтерес до виступів ЗМІ завжди залежить від контексту та позицій правлячих кіл і громадськості з того або іншого питання. Найбільш постійними об’єктами для ЗМІ слід вважати політиків, для яких масова інформація є найважливішою умовою їхньої професійної діяльності. Для пересічних громадян ЗМІ перетворилися на надзвичайно ефективного посередника у відносинах населення і влади. Завдяки певній відвертості, оперативності у формулюванні оцінок і позицій, широким можливостям відображати інтереси і сподівання найрізноманітніших груп і верств населення ЗМІ  могли б істотно впливати на політичну гру і навіть модифікувати її правила, формувати нові відносини між верхами та низами.

В інформаційному суспільстві, як відзначалося раніше, політика та інформація – це взаємозалежні явища, що впливають одне на одне в процесі соціального управління. Дійсно, якість інформації та її доступність, сучасні інформаційні технології, що радикально збільшують обсяг і швидкість поширення інформації, викликають глибокі зміни в політиці конкретної держави, роблять суттєвий вплив на характер і системи владарювання (точна інформація підвищує ефективність влади, дозволяє вчасно скорегувати обраний напрямок дій, відреагувати на обставини, що знову з’явилися ).

Водночас і політичні структури впливають на інформацію, ступінь її відкритості, процеси доставки, характер передачі споживачу. Одна з найважливіших соціальних функцій влади — дозування інформації та її “пакування”. На цьому засновується механізм маніпулювання громадською думкою. Найвідомішою і простою формою владного контролю над інформаційними процесами виступає цензура, коли держава за допомогою спеціально призначених та відповідальних перед ним чиновників “керує” змістом друкарських та інших інформаційних матеріалів.

Вважаємо, що під час розробки концепції державної інформаційної політики України варто виходити з необхідності прийняття таких базових принципів:

  • відкритості інформаційної політики;
  • рівності інтересів всіх учасників інформаційних відносин;
  • системності;
  • пріоритетності вітчизняного виробника;
  • непротиречності — головні заходи повинні бути спрямовані на забезпечення державних інтересів України, але не суперечити соціальним інтересам громадян країни;
  • соціальної орієнтації — фінансування державою тільки того, що спрямовано на інформаційний розвиток соціальної сфери;
  • пріоритету права перед силою.

Останній принцип дуже важливий саме в сучасних умовах. Справа в тому, що в тих умовах, у яких ми знаходимося, розраховувати на те, що держава буде активно фінансувати розвиток інформаційної сфери, не припадає. Отже, залишаються тільки два можливих важелі впливу держави на розвиток цієї сфери. Перший важіль — правовий, тобто здійснення певних правових регулюючих впливів, що визначать пріоритетні напрямки розвитку інформаційної сфери. Другий важіль — економічний, тобто методи, що пов’язані з “роздачею батогів і пряників” учасникам інформаційної діяльності. Безсумнівно, цей важіль пов’язаний із установленням певних пільг і (або) заборон, що покликані забезпечити розвиток інформаційного середовища за пріоритетними напрямками.

Можна сказати, що взаємопов`язана реалізація цих принципів буде забезпечувати державі вибір таких “правил гри” в загальному інформаційному просторі України, що будуть відповідати і обраним загальнодержавним стратегічним цілям розвитку країни.

На основі виділених принципів слід проводити оцінку поточного стану і визначити пріоритетні напрямки державної інформаційної політики стосовно таких компонентів:

  • інформаційних ресурсів;
  • інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури;
  • інформаційних і телекомунікаційних технологій, систем і засобів їх реалізації;
  • виробництва і споживання засобів інформації, інформаційних продуктів і послуг (науково-технічний і виробничий потенціал; ринок інформації, інформаційних технологій, засобів, продуктів і послуг; домашня комп’ютеризація);
  • засобів масової інформації;
  • інформаційного законодавства;
  • систем забезпечення інформаційної безпеки;
  • взаємодії інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури України з глобальними інформаційними мережами.

Розвиток інформаційної сфери відкриває нові можливості для України в галузі економіки, політики, міжнародних відносин. Це те, що вже давно робиться усіма країнами, в різних обсягах і з різної інтенсивністю. Колись один з американських президентів сказав, що долар, вкладений в пропаганду, дає більше, ніж десять, що були вкладені в озброєння, оскільки він працює відразу і реально, а ті десять будуть знаходитися в очікуванні.

Треба займатися інформаційною стороною будь-якої дії, яка буде мати результативність виключно тоді, коли буде мати не лише інформаційне висвітлення, а й інформаційну підготовку, яка активно провадиться до того, як наступить сама дія, і інформаційну підтримку у вигляді уваги до події після її закінчення. Ніколи не буває пізно. Наприклад, саме тепер Б. Клінтон займається виправленням свого іміджу з приводу не того реагування на тероризм за часи його президентства. У рекомендаціях Європейської Ради «Європа та глобальне інформаційне суспільство» зазначає: «Інформаційне суспільство має більший потенціал для удосконалення якості життя європейських громадян, підвищення ефективності нашої соціальної та економічної організації, а також підсилення громадської згуртованості». Всі ці завдання стоять і перед українським суспільством.

2. Основні напрями й завдання державної інформаційної політики

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про інформацію», державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави, спрямованих на одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є наступні:

− забезпечення доступу громадян до інформації;

− створення національних систем і мереж інформації;

− зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

− забезпечення ефективного використання інформації;

− сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

− створення загальної системи охорони інформації;

− сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації й гарантування інформаційного суверенітету України;

− сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців [1].

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

Необхідно пам’ятати, що державна інформаційна політика повинна ґрунтуватися на принципах відкритості; рівності інтересів усіх учасників інформаційних відносин; системності; пріоритетності вітчизняного виробника; несуперечності соціальним інтересам громадян; соціальної орієнтації; пріоритету права перед силою [2].

Варто зауважити, що при визначенні основних напрямів державної інформаційної політики слід ураховувати сучасні умови суспільного розвитку, а саме: формування інформаційного суспільства, яке уможливлює поширення процесів глобалізації, усуває комунікаційні бар’єри на різних рівнях – міждержавному і на рівні окремих громадян. З огляду на це, серед головних напрямів здійснення сучасної державної інформаційної політики Г.Г. Почепцов виокремлює такі: забезпечення свободи слова; сприяння вільному доступу до суспільно значущої інформації; збереження суспільної моралі, захист честі й гідності особистості; сприяння конкуренції у сфері засобів масової інформації; залучення інвестицій у розвиток ІКТ та їх пільгове оподаткування; сприяння відкритості та прозорості органів державної влади й місцевого самоврядування; захист самобутності української культури й мови; переведення культурної спадщини держави в цифровий формат; захист інтересів найбільш уразливих категорій громадян в інформаційній сфері; боротьба з неналежним використанням сучасних інформаційних технологій; гарантування інформаційної безпеки; захист персональних даних; охорона недоторканності приватного життя; формування позитивного іміджу України та її державних органів у світі [8].

За роки незалежності в Україні зроблені суттєві кроки на шляху до розвитку інформаційної сфери як особливої системи суспільних відносин, які виникають у всіх галузях життя й діяльності суспільства та держави в результаті одержання, використання, поширення й зберігання інформації. Насамперед хотілося б наголосити на законодавчому закріпленні права особи на інформацію та на вільне її поширення в середині країни і за її межі, а також на трансформації моделі взаємовідносин між органами державної влади та засобами масової інформації, на створенні національних систем і мереж інформації тощо.

Сьогодні в державі відбувається стабільний розвиток і структуризація сегментів вітчизняного інформаційного ринку як системи економічних, організаційних і правових відносин щодо створення, продажу й купівлі інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг [4].

Згідно з Концепцією національної інформаційної політики України, сучасна державна інформаційна політика реалізується різними шляхами:

1) розроблення та прийняття Закону України про доступ до інформації з метою визначення механізму реалізації права кожного на доступ до інформації, якою володіють суб’єкти владних повноважень;

2) встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію;

− внесення змін до законодавства щодо:

− запобігання процесам монополізації вітчизняного ринку телерадіомовлення;

− забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації з метою унеможливлення маніпулювання громадською свідомістю;

− удосконалення процедури реєстрації та перереєстрації друкованих засобів масової інформації;

− встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері захисту суспільної моралі;

4) сприяння розвитку сфери друкованих ЗМІ;

— встановлення порядку надання дозволу на розповсюдження зарубіжних друкованих ЗМІ;

5) забезпечення розвитку сфери телебачення і радіомовлення, а саме:

− збільшення покриття території України телерадіомовленням вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформації;

− внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»;

− упровадження цифрового мовлення у терміни, визначені міжнародними угодами, та забезпечення вільного доступу до нього всіх верств населення;

− здійснення заходів щодо створення та належного функціонування системи суспільного телебачення й радіомовлення з урахуванням необхідності захисту суспільних інтересів, культурних цінностей і плюралізму ЗМІ під час впровадження цифрового мовлення;

− розвитку супутникового мовлення;

− розвитку кабельного телерадіомовлення;

− модернізації мереж поширення програм національного радіомовлення;

− використання широкосмугових телекомунікаційних мереж з високою пропускною здатністю для забезпечення Інтернет–мовлення;

6) забезпечення розвитку Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» з метою підвищення ефективності його діяльності до рівня провідних європейських інформаційних агентств;

7) розширення міжнародного співробітництва в інформаційній сфері, зокрема сприяння обміну інформаційними продуктами між українськими та зарубіжними ЗМІ, а саме:

− сприяння співробітництву між вітчизняними ЗМІ та засобами масової інформації українських громад за кордоном;

− розширення мережі кореспондентських пунктів вітчизняних ЗМІ за кордоном і створення належних умов для їхньої діяльності;

− сприяння розміщенню та діяльності в Україні кореспондентських пунктів провідних зарубіжних засобів масової інформації;

− поширення за кордоном вітчизняної друкованої продукції іноземними мовами;

− забезпечення трансляції програм телерадіомовлення України на територію інших країн;

− створення й функціонування української редакції міжнародного телевізійного каналу «Євроньюс»;

8) покладання на Державний комітет телебачення і радіомовлення завдань щодо формування державного замовлення на виготовлення й розповсюдження соціальної реклами; удосконалення системи підготовки спеціалістів в галузі інформаційної діяльності; впровадження новітніх науково-дослідних програм розвитку інформаційної сфери [4].

Дійсно, на сьогодні в Україні сформульовано й законодавчо закріплено основні принципи, завдання та стратегічні напрями державної інформаційної політики, сформовано державні інститути відповідної компетенції, ухвалено цілу низку концепцій, програм і планів дій. Але разом з тим інформаційна політика держави в сучасній Україні характеризується різноспрямованістю, нескоординованістю діяльності різних відомств, непослідовністю та непрозорістю в реалізації запланованих заходів. Зважаючи на ці обставини, Україну поки що не можна віднести до інформаційно незалежних держав.

У державній інформаційній політиці України невирішеними залишається багато питань. Зокрема, неузгодженість окремих норм законодавства, що регулює інформаційну сферу (недієва система державного регулювання медіа-простору, відсутність єдиного бачення напрямів його подальшого розвитку, нерозвиненість національної системи поширення інформації в глобальному масштабі); недостатня інформаційна присутність України в глобальному медіа-просторі, підвищена інформаційна залежність від іноземних держав і медіа-структур; незадовільний стан мережі дротового радіомовлення; застаріле технологічне обладнання українських телерадіокомпаній; недостатній рівень розвитку новітніх засобів комунікації; монополізм кабельного мовлення; надзвичайно повільний перехід на цифровий формат мовлення; ринкова стихійність телекомунікаційних мереж і комп’ютеризації, низька керованість ними з боку держави; неврегульованість підготовки та працевлаштування в межах держави ІТ–спеціалістів;  недостатня кількість державних програм, що стосуються формування інформаційного суспільства.

Перелічені вище проблеми в інформаційній сфері свідчать про необхідність удосконалення державної інформаційної політики, зокрема щодо визначення механізму державного регулювання відносин у сфері забезпечення реалізації права кожного на доступ до інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення потужної й конкурентоспроможної національної системи інформаційного виробництва, здатної об’єднати суспільство на ґрунті спільних цінностей, завдань, ідей і сприяти всебічному розвитку особистості; подальша технологічна модернізація з орієнтацією на розширення присутності в міжнародному розподілі праці у сфері ІКТ; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації й гарантування інформаційного суверенітету України.

З метою вдосконалення державної інформаційної політики в Україні Указом Президента передбачається розробити проект Стратегії впровадження національної інформаційної політики, в якому основна увага повинна приділятися впровадженню дієвих механізмів реалізації інформаційних прав і свобод громадян, суспільства, держави; подальшому вдосконаленню законодавства в інформаційній сфері;  розвитку на основі сучасних ІТ національної інформаційної інфраструктури; визначенню порядку функціонування та механізмів державного контролю за супутниковими, кабельними й комп’ютерними системами передачі інформації; формуванню єдиної державної системи зв’язків із громадськістю; подальшій лібералізації українського ринку телекомунікацій; розвитку науково-технічного й кадрового забезпечення інформаційної галузі; забезпеченню інформаційного суверенітету України та вдосконаленню системи захисту національних інформаційних ресурсів тощо.

3. Формування міжнародного іміджу держави

До політичного лексикону поняття „імідж” увійшло на початку 1960-х років у зв’язку з характеристикою публічної діяльності кандидата, зверненої до виборців. Під іміджем розуміють ураження, яке справляє особа, компанія чи інститут на одну або більше груп громадськості [4, 194].

Імідж – це певний стан свідомості людей. Це образ, мисленнєва конструкція того, що людина бачить, і як бачить, так і розуміє [6, 57]. Різні потрактування поняття „імідж” пояснюються не лише тим, що цей феномен досліджують різні науки, але й тим, що закономірності його формування, структурні особливості, фактори та умови функціонування повністю ще не вивчені.

Унаслідок різного розуміння характеру формування іміджу, в одних дослідженнях його визначають як такий, що цілеспрямовано формується, а в інших – як такий, що вже існує, склався стихийно. Усупереч уявленню, що, раз виникнувши, імідж не змінюється, вважаємо, що імідж держави за певних умов зазнає змін.

Вірогідно, уявлення про незмінюваність іміджів держав і політиків склалося завдяки дослідженням у відносно стабільних соціально-політичних умовах. Однак в умовах політичного конфлікту зміни у змісті та структурі іміджу все ж відбуваються. Сукупний вплив зовнішніх і внутрішніх факторів на іміджеспоживачів є вирішальним. Найвпливовішими для формування іміджу держави є зовнішні фактори, які визначають її соціально-економічний і політичний стан.

Внутрішніми факторами, які обумовлюють зміну усталеного образу, очевидно, є психічні стани громадян, зокрема такі, як підвищена тривожність та висока психологічна чутливість.

Людство веде відлік інформаційної цивілізації за іміджами. В усі часи питанню створення позитивного іміджу про особу, людей, об’єднання людей, країну надавалося винятково важливого значення. Від того, який імідж має держава, залежить ставлення до неї з боку світової громадськості. А це, у свою чергу, прямо пов’язане з рівнем розвитку політичного, економічного, культурного, наукового співробітництва з цією країною, інвестиціями в її економіку. В сучасному світі погана репутація або взагалі її відсутність є вагомим недоліком для державної політики та для іміджу країни, яка прагне бути конкурентоспроможною на міжнародній арені. Такі поняття, як імідж, репутація, розглядаються як необхідні складові частини стратегічного надбання держави.

Слід зауважити, що досить часто імідж вибудовується не на реальних фактах, а на штучно створеному образі, міфі. Виходячи з цього, кожна держава намагається творити власний міф, власний позитивний імідж. Проте, щоб бути життєздатним, він повинен ґрунтуватися на реальній інформації. Міф, поданий у красивій привабливій формі, нерідко безвідмовно спрацьовує, оскільки громадська думка часто бере на віру не те, що є в дійсності, а те, у що їй хочеться вірити, сприймає за правду те, що їй хочеться визнати правдою. Подібно створюються і негативні міфи, або „антиміфи”, спрямовані на знецінення, дискредитацію когось або чогось в очах громадськості.

Країна – це унікальне поєднання цінностей, національних інтересів, особливостей географічного положення, характеристик внутрідержавної економічної системи, соціальних і політичних процесів, етнічних і культурних особливостей, традицій, удач, звичаїв й інших параметрів, що еволюціонують у співтоваристві людей, яке постійно розвивається.

Отож, імідж країни – це комплекс об’єктивних взаємопов’язаних між собою характеристик державної системи (економічних, географічних, національних, демографічних і так далі), що сформувалися в процесі еволюційного розвитку державності як складної багатофакторної підсистеми світового устрою, ефективність взаємодії ланок якої визначає тенденції соціально-економічних, суспільно-політичних, національно-конфесійних й інших процесів.

Імідж держави – це база, що визначає, якої репутації набуває країна у свідомості світової громадськості в результаті тих або інших акцій її суб’єктів, що взаємодіють із зовнішнім світом. У свою чергу, напрями, характер, практичні форми організації міжнародної взаємодії залежать від того, що несе в собі образ держави.

Колективне сприйняття образу країни її громадянами формується на підставі того, що „говорить” і що „робить” влада. Це означає, що кожна країна постійно відбудовує свій імідж – адже влада завжди щось говорить і щось робить. Питання в тому, чи володіє вона саме тим іміджем, який хоче мати; чи існує він у реальності, чи тільки в уяві її лідерів.

Щоб громадяни відповідним чином реагували на імідж своєї держави, його, передусім, потрібно спочатку визначити, розповсюдити, зробити зрозумілим. Складовими частинами структури іміджу держави є такі елементи [1]:

– образ режиму правління (демократія чи антидемократія);

– імідж влади;

– імідж економіки;

– імідж Збройних сил;

– зовнішньополітичний імідж;

– імідж інформаційної політики держави.

У процесі формування образу країни, адекватного дійсності, позитивні характеристики, об’єктивні переваги й унікальні особливості держави використовуються як основа. Разом із тим неприпустимо ігнорування негативних тенденцій національного розвитку, адже вони нерозривно вплетені в базову конструкцію національного образу і забувати про них – означає свідомо створювати несприятливі умови для сприйняття іміджу громадськістю.

На формування іміджу країни впливають три групи чинників [8]:

  1. „Умовно статичні” чинники формування іміджу держави:

− природно-ресурсний потенціал;

− національна й культурна спадщина;

− нерегульовані (постійні) геополітичні чинники – географічне положення, площа займаної території, протяжність меж держави, вихід до морів;

− історичні події, що вплинули на розвиток державності (завоювання, великі наукові та географічні відкриття і тому подібне), а також внесок видатних громадян країни, діяльність яких нерозривно пов’язана з історією розвитку країни;

− форма державного устрою і структура управління.

  1. „Коректовані умовно динамічні” соціологічні чинники формування іміджу держави:

− соціально-психологічні настрої в суспільстві;

− форми суспільно-політичної інтеграції громадян, структура, характер і принципи діяльності суспільно-політичних об’єднань країни;

− морально-етичні аспекти розвитку суспільства.

  1. „Коректовані умовно динамічні” інституційні чинники формування іміджу держави:

− стійкість економіки, що оцінюється комплексом показників динаміки ВВП, рівнем доходів на душу населення, обсягом інвестицій, що привертаються, фінансовою забезпеченістю бюджетів усіх рівнів, гарантією свобод суб’єктів реального сектору економіки, що господарюють на ринку;

− правовий простір держави й відповідність її правових норм міжнародним вимогам;

− функції, повноваження та механізми державного регулювання різних областей і сфер діяльності в державі (ефективність владної конструкції).

У кожній із груп чинників має місце як позитив, так і негатив, і сформулювати аксіому, що чітко закріплює правила та критерії оцінки позитиву або негативу національної моделі розвитку, враховує просторові, тимчасові й інші параметри, досить проблематично. Історія людства доводить, що тенденції, які зараз у конкретній країні оцінюються як сприятливі для її перспективного розвитку, в іншій країні та в інший час можуть сприйматись як негативні.

Важливу роль для формування громадської думки різних країн світу має інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики держави, що пов’язане з діяльністю державних установ і зовнішньополітичних відомств із роз’яснення міжнародній громадськості й урядам  зарубіжних країн мети та основних завдань державної політики країни, її позиції щодо важливих подій міжнародного життя.

В Україні стратегія інформаційно-роз’яснювальної роботи розробляється МЗС України згідно із дорученням Президента та зовнішньополітичним курсом нашої держави. МЗС і дипустанови розробляють, моделюють та рекомендують стратегії зовнішньої політики, забезпечують аналіз зовнішньополітичної ситуації і надають прогнози на підставі інформації, що надходить до інформаційно-аналітичного управління. З 2000 р. запроваджено комплексне планування цієї роботи Центром і дипустановами, контроль із боку МЗС за виконанням планів, обов’язкове виконання завдань та звітування про роботу. Впроваджено системний підхід до забезпечення присутності української тематики в інформаційному просторі зарубіжних країн, створення позитивного іміджу України у світі.

Найпотужнішим державним інформаційним агентством України є Укрінформ, основна діяльність якого – поширення інформації про Україну, збирання оперативної інформації про важливі міжнародні події. Укрінформ має тримовний сайт в Інтернеті (українською, російською та англійською мовами), де можна безкоштовно прочитати новини. У 2003 р. розпочав роботу державний супутниковий телеканал „Україна – світ”, який веде мовлення 18 годин на добу українською мовою на країни Центральної та Східної Європи.

Поряд із певним позитивом є деякі недоліки у створенні мережі ПР, що працює на міжнародний імідж нашої держави [5, 199–200]: 1) брак українських кореспондентських пунктів за кордоном і брак іноземних кореспондентських пунктів в Україні; 2) брак досвіду проведення ПР-акцій за кордоном.

Міжнародний імідж будь-якої країни значною мірою залежить від спілкування її рядових громадян із пересічною громадськістю інших країн, від так званої “народної дипломатії”. На жаль, Україна і в цьому відношенні теж значно програє. Наші громадяни рідко бувають в інших країнах.

Ми відсутні в міжнародних інтелектуальних, культурних та ділових колах, значно втрачаємо від того, що через бідність не можемо собі дозволити участь у різноманітних міжнародних зустрічах, наукових форумах та конгресах. Ми поки що не спроможні бути масово присутніми там принаймні віртуально, за допомогою Інтернету, оскільки рівень комп’ютеризації населення залишається досить низьким.

З іншого боку, мало представників рядової громадськості зарубіжних країн буває в Україні. Відсутність безпосереднього спілкування з нашими громадянами, відповідного рівня знайомства з нашою історією, культурою, традиціями не дає змоги світовій спільноті отримати принаймні позитивне враження про людей, їхню природну гостинність, рівень освіченості й цивілізованості.

Активна персональна комунікація людей між собою, візити іноземців до нашої країни змінили б їх абстрактне уявлення про нас на конкретне.

Одночасно потребує переоцінки наше ставлення до іноземної преси та до ролі регулярного інформування іноземної громадськості про життя України. Про нашу країну мало пишуть і мало знають у світі. А якщо й пишуть, то з упереджених джерел. Звісно, негативну, або упереджену інформацію потрібно вчасно і кваліфіковано спрощувати, але у більшості випадків це не зовсім удається. Намагання українських дипломатичних місій, окремих послів захистити репутацію, імідж України є поки що поодинокими зусиллями. Але західні засоби масової інформації цікавить не лише голос офіційних осіб або установ. Вони завжди готові почути голос пересічних людей, які є свідченням об’єктивності.

Отже, імідж держави – складне, багатопланове явище, що вимагає уважного й комплексного дослідження, яке включає як аналіз сприйняття образу країни її громадянами (воно значною мірою визначає внутрішньополітичну ситуацію), так і аналіз сприйняття держави ззовні, – іншими державами й цивілізаціями. Від міжнародного іміджу країни залежить її місце, вагомість і значущість у системі міжнародних відносин, у глобальній моделі світового порядку, у ряді світових цивілізацій. Імідж України залежить не тільки від комунікаційних та інформаційних зусиль державних органів, але й від пересічних громадян, які часто у неформальних ситуаціях виступають повноважними представниками країни. Ці два чинники мають кваліфіковано поєднуватися, координуватися й керуватися.

Висновки

Отже, державна інформаційна політика повинна закласти основи для вирішення фундаментальних завдань розвитку суспільства, головними з яких є формування єдиного інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, гарантування інформаційної безпеки особистості, суспільства й держави. Крім того, велика увага повинна приділятися формуванню демократично орієнтованої масової свідомості, становленню галузі інформаційних послуг, законодавчому регулюванню суспільних відносин, у тому числі пов’язаних з одержанням, поширенням і використанням інформації.

Державна інформаційна політика повинна стимулювати зростання виробництва засобів інформатизації, телекомунікації, інформаційних продуктів і послуг і водночас платоспроможний попит на них. Безперечно, в Україні практична реалізація державної інформаційної політики в сучасних умовах вимагає широкої психологічної кампанії з підтримки її основних положень громадськістю, роз’яснень її соціальної спрямованості та доведення її обґрунтованості.

Список використаної літератури

  1. Арістова І. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти / Університет внутрішніх справ / О.М. Бандурка (заг.ред.). — X. : УВС, 2000. — 368с.
  2. Державна інформаційна політика: Програма для студ. спец. 7.020105 «Документознавство та інформаційна діяльність» / Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв / Ганна Валеріївна Виноградова (уклад.). — К.: ДАКККІМ, 2003,— 19 с.
  3. Інформатизація та відкритість влади як засоби демократизації суспільства. Засідання №1: 36. матеріалів «круглого столу» «Державна інформаційна політика — проблеми законодавчого забезпечення» / О.В. Литвиненко (наук.ред.). —К.: Альтерпрес, 2003. — 160с.
  4. Інформаційна політика України: Європейський контекст / Леонід Губерський, Євген Камінський, Євгенія Макаренко и др., 2007. — 358 с.
  5. Карпенко В. Інформаційна політика та безпека: Підручник. — К. : Нора-Друк, 2006. — 320с.
  6. Макаренко Є. Європейська інформаційна політика / Л.В. Губерський (наук.ред.), Г.Г. Почепцов (наук.ред.). — К. : НВЦ «Наша культура і наука», 2000. — 368с.
  7. Макаренко Є. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Автореф. дис. д-ра політ, наук: 23.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка — К., 2002.- 41с.
  8. Почепцов Г. Інформаційна політика [Текст] : Навчальний посібник / Георгій Почепцов, Світлана Чокут, 2006. — 663 с.
  9. Слободяник М. Міжнародна інформація: Навч.-метод. посіб. / Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв. — К. : ДАКККіМ, 2007. — 108с.