Згідно з приписами кримінально­го права суб´єкт може нести від­повідальність тільки за вчинене ним злочинне діяння. Але ця аксіома не усуває проблеми співвідношення об´єктивного і суб´єктивного, тобто діяння та особистість, злочини та їх виконавці. Зазвичай правники або за­перечують домінуючу роль особистісних факторів, або ж навпаки пере­більшують її значення. В останньому випадку на перший план висувається особистість злочинця, а його діяння видаються за симптом злочинної осо­бистості. Однак поставити на перше місце злочинця, вважаючи злочин симптомом особи, — означає проголо­сити цю особу злочинцем задовго до вчинення нею злочину [1, 3]. Поста­вивши на перше місце діяння суб´єкта, а на друге — його самого, ми маємо визначити і межі впливу характерних особливостей особи злочинця на ступінь суспільної небезпеки злочину і на покарання, тобто на розмір санк­цій та індивідуалізацію покарання.

Суспільна небезпека кожного зло­чину в кримінальному праві визна­чається насамперед важливістю об´єк­та злочину, тобто тих суспільних відносин, на які спрямовано злочинне посягання. Однак поряд із об´єктом злочинного посягання ступінь су­спільної небезпеки конкретного злочину визначається також тяжкістю за­вданих збитків, способом дій, обста­новкою, в якій було вчинено злочин, ознаками, що характеризують суб´єк­тивний бік вчиненого злочину, власти­востями суб´єкта злочину [2, 197].

Вважається, що характер і ступінь суспільної небезпеки особи, які існу­вали під час вчинення злочину, знахо­дять в останньому більш або менш адекватне відображення, але вони не мають безпосереднього відношення до призначення покарання і враховують­ся лише при визначенні такого компо­нента суспільної небезпеки злочину, як суб´єктивна спрямованість злочин­них дій. При призначенні покарання суд цікавить тільки та суспільна не­безпека, що існує до моменту винесен­ня вироку.

Слід зазначити, що сутність су­спільної небезпеки полягає не просто у можливості, а в реальній можливості вчинення нового злочину, і не будь-якого, а лише подібного до поперед­нього за своїм генезисом (криміно­логічною природою). З огляду на це, можна стверджувати, що під суспіль­ною небезпекою (антисуспільною спрямованістю) особи винного слід розуміти існуючу до моменту винесен­ня вироку реальну можливість вчи­нення ним нового злочину, подібного до попереднього за своїм генезисом.

Для встановлення й оцінки су­спільної небезпеки як певного стану, що дає змогу прогнозувати майбутню поведінку, необхідно звернутись до тих факторів, які генетично пов´язані з виникненням і зміною цього стану. Се­ред цих факторів слід насамперед на­звати суб´єктивні причини злочинної поведінки, тобто сукупність негатив­них (криміногенних) особистісних властивостей, які самі по собі (за наяв­ності поведінкової антисуспільної установки) здатні детермінувати вчи­нення суспільно небезпечних діянь визначеного кримінологічного виду [З, 158].

Серед соціальних властивостей особистості, що визначають зміст по­ведінки, поряд із спрямованістю і ціннісними орієнтаціями, важливу роль відіграє соціальна установка. Власне кажучи, установкою є специ­фічний стан психіки, що виявляється у стійкій тенденції до повторення звичних форм поведінки (стереотип­ності). Сукупність стійких (фіксова­них) установок і є базисом орієнтова­ної у визначеному напрямі діяльності суб´єкта, зокрема не тільки соціально корисної, а й антигромадської. Через несприятливе моральне формування особистості й саму злочинну діяль­ність особа може втратити здатність до правильного вибору поведінки, що буде свідчити про антисуспільну уста­новку, що сформувалася. У таких ви­падках антисуспільні погляди, навич­ки і звички проектуються безпосеред­ньо на дії, які характерні, зокрема, для злочинців-рецидивістів і осіб, які зай­маються злочинною діяльністю трива­лий час. Ці особи відрізняються го­товністю до вибірковості поведінки в антисуспільному напрямі. А. Сахаров [4, 65-66] правильно зазначає, що «теорія установки допомагає краще зрозуміти і пояснити багато вчинків, зокрема і ті нерідкі випадки, коли осо­ба вчиняє посягання, не замислюю­чись про соціальну сутність і наслідки своїх дій, як для інших людей, так і для самого винного, а також, навіщо і чому вона це робить».

Соціальна установка відобра­жається в мотивах вчинків і поведінці особистості загалом. Зовні однакові вчинки можуть бути здійснені з різних мотивів, виражаючи різні установки, тоді як зовні різні й навіть протилежні вчинки в різних ситуаціях можуть бу­ти вираженням тих самих особистіс­них властивостей і якостей. Через об´єктивні та суб´єктивні причини лю­дина іноді може опинитися в умовах відчуження чи ізоляції від нормаль­них зв´язків і відносин, що супрово­джується деформацією моральної сві­домості та зазвичай передує ставанню на злочинний шлях.

Оскільки особистість правопоруш­ника за своїми біологічними і психіч­ними властивостями не відрізняється від особистості звичайної людини й узагалі характеризується лише спе­цифікою негативної спрямованості, її структура відповідає структурі особи­стості в цілому. Навряд чи є необхід­ність вводити в цю структуру окремі обставини, що характеризують су­спільну небезпеку.

Для розкриття умов морального формування особистості й мотивації злочинної поведінки має значення проникнення у сферу так званої перед-кримінальності. Вивчення поведінки суб´єкта не тільки в момент, а й до здійснення злочину додатково харак­теризує ступінь його суспільної небез­пеки, створює можливість простежити зміни особистісних властивостей і мо­тивації поведінки, які призводять до вчинення злочину, дійти обґрунтова­ного висновку, що злочин для конкрет­ної особистості є випадковим явищем, яке суперечить її суспільно корисній спрямованості.

Якщо стверджувати, що на вибір способу вчинення злочину справляє вплив сукупність знань, умінь, нави­чок особи, то не можна не врахувати й інших ознак особи — статі, віку, освіти, інтересів, потреб, інтелекту, емоцій­них, вольових, характерологічних та інших властивостей. Правильно буде вважати, що сукупність, структура ба­гатьох особистісних властивостей зло­чинця, взятих як разом, так і окремо, відіграє суттєву роль у виборі право­порушником способу вчинення злочи­ну. Зовнішні та внутрішні фактори тісно пов´язані між собою. Тому існує й зворотній зв´язок, оскільки злочи­нець, зважаючи на певні прийоми, знання, уміння, інтереси, якими він володіє, обирає об´єкт злочину і пред­мет посягання, а також спосіб вчинен­ня злочину. Серед злочинів проти власності найвищу соціальну небезпе­ку становлять корисливо-насиль­ницькі діяння, особливо — розбій.

Суспільна небезпека розбою визна­чається, по-перше, характером безпо­середніх об´єктів посягання, якими є власність, а також здоров´я потерпіло­го, по-друге, подвійною мотивацією злочину — корисливою і насиль­ницькою.

Визначальною ознакою розбою є прагнення злочинця одержати мате­ріальну вигоду шляхом насильства над особистістю (жертвою), що розу­міється як неправомірне застосування сили, примусовий, тобто вчинений проти волі іншої особи, вплив на неї. Ця складна ситуація створює низку проблем для кваліфікації розбійних нападів [5, 32]

Однією з кваліфікуючих обставин розбою є вчинення його із проникнен­ням у житло потерпілих або інше приміщення чи сховище. Ця обстави­на не впливає на кваліфікацію злочи­ну, однак має враховуватися при при­значенні покарання в межах санкції, тому що відкритий характер проник­нення свідчить про більшу зухвалість і стійкість злочинних намірів винного, а отже, і про його більшу суспільну не­безпеку. З урахуванням підвищеної суспільної небезпеки розбою і з метою посилення охорони особи законода­вець конструює склад цього злочину як усічений і не випадково пов´язує момент закінчення злочину не із заволодінням майна шляхом насильства, а з більш ранньою стадією — діями, спрямованими на заволодіння май­ном, тобто з моменту здійснення напа­ду, навіть якщо при цьому злочинець не зміг заволодіти майном.

Вчинення такого роду злочинів свідчить про високу ступінь суспіль­ної небезпеки злочинця, в якого на­стільки велике бажання збагатитися за чийсь рахунок, що він для досягнен­ня цієї мети не зупиняється перед вчиненням насилля над особами, у володінні або під охороною яких зна­ходиться майно. Та обставина, що основний критерій небезпечності роз­крадань власності — розмір завданого збитку — в цьому випадку нібито від­ходить на другий план, є виправданою внаслідок дуже високої суспільної не­безпеки способу заволодіння майном при розбої. Необхідно також врахову­вати, що при розбої умисел винного не конкретизований і розмір викрадено­го, у переважній більшості випадків, залежить не від бажання злочинця, а від того, яка кількість майна фактично була у віданні або під охороною особи, котра зазнала нападу.

Суспільна небезпека різних кате­горій злочинців відрізняється за своїм характером та ступенем. Характер суспільної небезпеки особи злочинця (тобто якісна характеристика суспіль­ної небезпеки) визначається характе­ром тієї шкоди, яку особа може нанес­ти суспільству, тобто тим суспільним інтересам, що можуть бути нею пору­шені. Характер суспільної небезпеки залежить від її антисоціальної або асоціальної установки, а також обста­новки, в якій особа перебуває, та характеру її діяльності.

Ступінь суспільної небезпеки осо­би злочинця (тобто кількісна характе­ристика) визначається, по-перше, тяжкістю шкоди, яку він може запо­діяти, і, по-друге, імовірністю її запо­діяння, тобто імовірністю вчинення нового злочину. Хоча існує точка зору, що особа злочинця не може впливати на наявність і ступінь суспільної не­безпеки злочинного діяння [6, 67].

Властивості, що визначають пред­метний зміст суспільної небезпеки особи та імовірність вчинення нею злочину, є загальними для суспільної небезпеки особи злочинця й особи, яка ще не вчинила злочину, але готова для злочинної поведінки. Однак су­спільна небезпека особи, яка вже вчи­нила злочин, має суттєві особливості [7, 177], а саме:

• вчинений особою злочин при­зводить до змін не лише у зовнішньо­му світі, а й у свідомості самого винно­го. Перед вчиненням злочину у свідо­мості особи часто відбувається боротьба мотивів і це може дуже гли­боко зачіпати особистість. Якщо ці су­перечності знаходять своє вирішення у вчиненні злочину, то це закріп­люється у свідомості як антисуспільне ставлення, надаючи йому більшого ступеня сталості й сили. Це дозволяє особі наступного разу в аналогічній ситуації вчинити злочин із меншими ваганнями або взагалі без боротьби мотивів. Крім того, особа набуває досвіду вчинення злочину, який також відкладається в її свідомості. Тобто в результаті вчинення злочинів у свідо­мості людини виникають певні «оста­точні» явища, накопичення яких за умови вчинення нових злочинів при­зводить до утворення звички задо­вольняти свої потреби злочинним шляхом;

• злочинець виявляє вольову го­товність до вчинення антисоціальних дій, якої при реальному здійсненні злочинної діяльності може виявитися недостатньо; але якщо це вже сталося, за загальним правилом, особа стає більш жорстокою, ніж раніше.

Суспільна небезпека злочинного діяння виражає реально існуючі яко­сті антисуспільної поведінки, є об´єк­тивною властивістю дій визначеного роду, що заподіюють із досить висо­ким ступенем імовірності збиток інте­ресам суспільства. Вона існує в дійс­ності незалежно від волі та свідомості правотворців і правозастосовників, і тому необхідно правильно встановити існування, характер і ступінь цієї не­безпеки. Законодавець формалізує і забороняє під страхом покарання, тобто робить протиправними у кримінально-правовому сенсі, лише ті діяння, що об´єктивно суспільно небез­печні, шкідливі. Саме суспільна небез­пека діяння є соціальною і матеріаль­ною підставою для розгляду питання про необхідність обґрунтованості на­дання діянню статусу протиправного з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси. Об´єктивні ж і суб´єктивні ознаки злочину лише тією чи іншою мірою відображають чинник існування суспільної небезпеки діян­ня, виражають його [8, 14].

На думку Н. Таганцева [9, 513-514], ознака небезпеки відіграє значну роль у кримінальному праві. Небезпека з її безпосереднім відно­шенням до конкретних правоохорон­них інтересів є визначеним моментом шкідливості діяльності, що розви­вається, вона має існувати об´єктивно, незалежно від усвідомлення існуван­ня такої небезпеки з боку того, хто спричинив її, оскільки це має значен­ня для встановлення вини.

Суспільно небезпечна дія має дві взаємозалежні ознаки. З одного боку, будь-яка злочинна дія є втіленням злочинної волі особи, її вини (суб´єк­тивна суспільна небезпека), а з друго­го боку — така дія стає причиною суспільно шкідливих змін в охоронюваних кримінальним законодавством суспільних відносинах (об´єктивна суспільна небезпека). В усіх випадках злочинний наслідок — це результат, породжений суспільно небезпечною, злочинною дією суб´єкта. Злочинні наслідки можуть мати матеріальний характер або бути нематеріальними. Цю властивість злочинних наслідків А. Трайнін охарактеризував так: «На­слідками мають бути визнані не тільки зміни, що відбуваються у сфері зо­внішньої фізичної природи, а й факти, які належать до сфери політичної, психічної, моральної. При посяганні на життя і здоров´я, розкраданні майна суспільно шкідливі наслідки мають матеріальний характер» [10, 43].

Наслідки подібного виду за своєю природою пов´язані зі зміною су­спільних відносин, що містять у собі предмет зовнішнього, фізичного світу, чи з усуненням із визначеної соціаль­ної сфери відомої кількості цінностей. Тому шкода цього виду може бути конкретно виміряна. Злочинні наслід­ки матеріального характеру най­частіше виникають при посяганнях на об´єкт шляхом впливу на суб´єктів відносин чи предмети злочину. До та­ких наслідків належать: шкода здо­ров´ю, позбавлення життя, майнова шкода. Наслідки нематеріального ха­рактеру, оскільки збиток заподіюється у сферах політичній, психічній і мо­ральній, не можуть бути виражені в дискретних величинах, а тому цей зби­ток не може бути точно підрахований. Однак, незважаючи на це, нема­теріальні зміни не втрачають якостей злочинного наслідку. Нематеріальні наслідки мають місце в тому випадку, коли шкода заподіюється немайновим інтересам особистості, а саме честі та достоїнству людини, її політичним, трудовим та іншим немайновим пра­вам [11, 45].

Таким чином, з юридичної точки зору суспільна небезпека діяння є най­важливішою властивістю злочину, що й зумовлює необхідність його кримі­нально-правової заборони; категорія «суспільна небезпека» існує нерозрив­но від поведінки, вчинків, дії людини та їх результатів, оскільки вона є їх якісною властивістю.

На нашу думку, суспільна небезпе­ка діяння визначається насамперед його об´єктивними ознаками — наслід­ками, що вже настали або можуть на­стати, способом вчинення діяння, об­становкою його вчинення. Власти­вості особистості злочинця можуть впливати на суспільну небезпеку діян­ня лише настільки, наскільки вони відобразились в об´єктивних ознаках діяння (наприклад, жорстокість особи у способі вчинення розбою) або в його суб´єктивній стороні. Сама ж по собі позитивна або негативна характерис­тика особи не може зменшувати чи збільшувати ступеня суспільної небез­пеки вчиненого злочину. Залежно від різного поєднання в конкретних ре­альних умовах, ступінь достовірності критеріїв встановлення суспільної не­безпеки особи злочинця може бути різним. Однак узяті ізольовано, вони можуть слугувати достатніми кри­теріями для істинності висновку, зроб­леного на їх основі, оскільки:

1) антисуспільні вчинки зазвичай виражають таку суспільну небезпеку особи, яка виявляється в дисциплінарних, адміністративних чи інших правопорушеннях і не досягає того ступеня суспільної небезпеки, що породжує злочинну поведінку;

2) вчинення суспільно-корисних дій також не завжди виражає справжнє ставлення людини до суспільних цінностей. Зазвичай така поведінка характерна для свідомих громадян, але нерідко реалізується й особами, готовими до вчинення злочину;

3) висловлювання особи також не завжди відображають її дійсне відношення до людей, колег, власності. Свідома людина під впливом настрою, що склався в певній ситуації, або несправедливості стосовно неї може допустити такі висловлювання, які суперечать її поглядам і вчинкам;

схвалення особою антисуспільної діяльності інших громадян зовсім не обов´язково має означати, що вона сама здатна вчинити суспільно небезпечні діяння, оскільки для цього повинна мати відповідні вольові якості. Якщо особа ними не володіє, імовірність вчинення нею злочину незначна або взагалі відсутня.

Показником суспільної небезпеки є поведінка злочинця, насамперед вчине­ний ним злочин. При цьому суспільна небезпека особи злочинця корениться у притаманних йому негативних якос­тях і полягає в реальній можливості вчинення цією особою злочину. Таким чином, особу злочинця слід розглядати як узагальнений соціальний тип, що ха­рактеризується загальними соціальни­ми ознаками, основною з яких є його суспільна небезпека. При розгляді суспільної небезпеки злочину йдеться також про шкоду, яку злочин заподіює чи може заподіяти інтересам суспіль­ства. Соціальна сутність злочинного діяння полягає в тому, як воно впливає на навколишні події, явища й, у резуль­таті, на суспільні відносини. Діяння мо­же викликати порушення цих відносин чи зруйнувати їх. Саме в можливості заподіяння шкоди суспільним відно­синам, які охороняються законом, і по­лягає основна небезпека злочинного діяння.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Ковалев M. И. Об общественной опасности деяния и личности преступника // Проблемы совер­шенствования уголовного законодательства на современном этапе. Межвузовский сборник трудов. — Свердловськ, 1985. — С. 3

2. Кригер Г. А. Ответственность за хищение государственного и общественного имущества по советскому уголовному праву. — М., 1957. — С. 197.

3.Велиев С. А. Личность виновного и ее исследование при назначении наказания / С. А. Вели-ев // Известия вузов. Правоведение. — 2002. — № 4. — С. 158.

4.Сахаров А. Б. Учение о личности преступника // Советское государство и право. — 1968. -№ 9. — С. 65-66.

5.Галимов И. X. Ответственность за разбой : вопросы теории и практики // Российский следова­тель. — 2003. — № 10. — С. 32.

6.Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. — М., 1969. — С. 67.

7.Филимонов В. Д. Общественная опасность личности преступника. — Томск, 1970. — С. 177.

8.Лупарев Д. А. Общественная опасность как объективное свойство преступных последствий // Российский следователь. — 2007. — № 5. — С. 14.

9.Таганцев Н. С. Російське карне право. — Тула, 2001. — T. 1. — С. 513—514.

10. Трайнин А. N. Общее учение о составе преступления. — М., 1972. — С. 43.

11. Михлин А. С. Понятие и виды последствий преступления. — М., 1986. — С. 45.