referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Відмінність візантійської філософсько-правової традиції від західно-римської

Щодо належності правової системи України до тієї чи іншої правової традиції та правової родини існують різні позиції. Зокрема, й у вітчизняній, і в російській літературі певного поширення набула точка зору, згідно з якою правова система України належить до слов’янської правової сім’ї.

Хоча її прихильники зазначають, що «виокремлення слов’янської правової сім’ї у якості самостійної гілки правової цивілізації має певну новизну», проте таку правову сім’ю близько 100 років тому виокремлював А. Ейсман, позиція якого не мала підтримки через некоректність критеріїв [1]. Гадається, що й зараз для виокремлення слов’янської правової сім’ї підстав більше не стало (якщо відкинути суто політичні міркування, які наводить В. Синюков) [2].

Деякі автори відносять правову систему України до євразійської правової сім’ї. При цьому прихильники існування останньої, як правило, не © І. Луцький, 2011 вказують єдиних критеріїв і до того ж, обґрунтовуючи самобутність євразійської правової родини, апелюють виключно до російської літератури, де, у свою чергу, йдеться про українське, білоруське та інше право фактично у контексті розвитку російського права.

Але найбільш поширеною є позиція, згідно з якою правова система України належить до романо-германської правової сім’ї, хоча й має низку відмінностей від останньої.

Таке розмаїття думок вимагає, на нашу думку, аналізу генезису та особливостей формування і розвитку правової системи України під кутом зору встановлення належності її до тієї чи іншої правової традиції та правової родини.

Визначення типології української національної правової системи ускладнюється тією обставиною, що досить тривалий час Україна перебувала у виборі між Сходом і Заходом. При цьому варто вслід за І. Шевченком звернути увагу на еволюцію в Україні доби Середньовіччя понять «Схід» і «Захід», точніше на еволюцію поняття «Схід», оскільки «Заходом» традиційно вважалася Західна (латинська) Європа, розташована на захід від Галицько-Волинського князівства. Натомість «Схід», залежно від ситуації, міг означати Візантію або Москву. При цьому дуже повчальною є одна особливість українських культурних контактів, яка полягає у тому, що і зі Сходом, і з Заходом вони були опосередкованими. Так, оскільки в Київській Русі погано знали грецьку мову, то візантійські джерела сприймали здебільшого через Болгарію. Культуру католицизму та контрреформації — через Польщу, класицизм — через Росію. І. Шевченко називає це «українською вторинністю» і слушно радить не повторювати помилок минулого, а на всіх рівнях встановлювати прямі контакти з широким світом [3].

Ці процеси мали місце не лише в період Середньовіччя, не менш помітними вони були пізніше, чому значною мірою сприяла відсутність територіальної єдності, поділ на Лівобережну та Правобережну частини.

Слід згадати, що поряд з концепцією «східно-західного» місця України, існує також характеристика України як «країни границь», сформульована І. Лисяком-Рудницьким, яка знову отримала популярність. Зазначається, що із заходу Україна зазнає впливу європейської традиції, зі сходу — російської, а з півдня — близькосхідної [4]. При цьому слушно наголошено, що ситуація ускладнюється тим, що так звані Захід, Схід та Південь представлені країнами, які самі є маргінальними утвореннями з досить невизначеними історичними реаліями. Скажімо, Росію не можна вважати класичним Сходом, так само як Туреччину — Півднем, а Польщу —

Заходом. Може йтися лише про певні загальні орієнтири та елементи структури. Але кожний з масивів має значний потенціал та великі амбіції щодо політичної, культурної, економічної асиміляції (чи то пак інтеграції) України або її частини. Тому Україна приречена на постійний тиск з боку сусідів, перебування на перехресті шляхів подальшого розвитку, які репрезентовані сусідами.

Однак у цьому випадку, оскільки нас цікавить приналежність України до тієї чи іншої локальної цивілізації і, відповідно, до традиції права і правової родини, навряд чи варто детально зупинятись на усіх аспектах багатовимірної проблеми.

Щоб з’ясувати особливості цивілізаційної орієнтованості України, спочатку торкнемося питання про значення православ’я як стрижня останньої. Деякі дослідники наголошують на тому, що християнська релігія, її східний обряд не лише справили великий вплив на культуру українського народу, а й заміняли багатьом поколінням українського народу інститут державності, оскільки всі соціальні рухи, визвольні війни, повстання мали в основі релігійний підтекст.

Але нам видається слушним таке зауваження: не релігія обирає цивілізацію, а цивілізація обирає релігію, тобто остання обирається як засіб посилити незмінну основу певної культури (локальної цивілізації). Така позиція найбільш точно відображає сутність українського світогляду, бачення свого місця у довкіллі: не східна чи західна гілка християнства, а християнство як таке, як віра у Бога-творця, який не розглядає людину як раба.

Такий підхід дає змогу визначити особливості цивілізаційної орієнтованості України як держави європейської, але такої, що перебуває у перманентних світоглядних рефлексіях (В. Липинський називав культурний простір України «синтезою між Сходом і Заходом») [5]. Слід зазначити, що у XII-XVI ст. виникла ситуація, за якої Україна могла відійти від східноєвропейської та наблизитись до західноєвропейської цивілізації. Власне, такий процес і відбувся. Епізодичні спроби відновлення західної орієнтації мали місце в Україні й пізніше, хоча внаслідок дії низки геополітичних чинників вони вже більше стосувалися культури, мистецтва, релігії тощо.

Разом із тим не можна нехтувати й негативними наслідками такого зближення у добу Пізнього Середньовіччя, яке, зокрема, полягало у полонізації української шляхти, а отже, означало для українців втрату власної еліти, тобто класу, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкви і живив відчуття етнічної та політичної самобутності суспільства. Крім того, ситуація ускладнювалась полемікою між православною та католицькою церквами, яка набула в Україні ознак соціального та національного конфліктів.

У зв’язку з існуванням такої проблеми у літературі слушно зверталася увага на розбіжності у формуванні правосвідомості українців залежно від переважання західних чи східних елементів культури. Як зазначає Ж. Гофф, у Східній Україні сотнями років проводилась асиміляція національних форм побуту, традицій, звичаїв українського народу з боку як державно-владних структур, так і православної церкви, яка стала оплотом суспільного консерватизму та антиукраїнських настроїв [6]. А в Західній Україні, яка довгий час перебувала у складі Австро-Угорщини та Польщі, українському народу значною мірою допомогла зберегти свою індивідуальність і остаточно не відійти від західної культури саме греко-католицька церква. Перебуваючи у складі двох імперій з полярними культурами, український народ опинився в катастрофічному становищі — його культурне ядро розщепилось також на дві підкультури: східну і західну. І саме тому український народ як цілісність не сприймався практично ніким. Внаслідок цього відмінності між українцями Наддніпрянської України і Галичини існують не лише у мові, психології та церковній конфесії, а й на рівні правосвідомості, що формувалися протягом багатьох століть, і безперечно впливають та впливатимуть на процес державного будівництва у цих регіонах. Водночас загальнонаціональна мораль серед населення Наддніпрянської України усе ж збереглась завдяки глибоко вкоріненим традиціям, звичаям. Це дає змогу дійти висновку, що народні основи у Наддніпрянській Україні та Галичині дуже близькі, те, що єднає людей, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності.

У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що було б невиправданим спрощенням розглядати конфесійну орієнтацію та її вплив як протистояння Заходу та Сходу України, ґрунтуючись, наприклад, на тому, що полонізація викликала покатоличення, а географічна близькість до Росії сприяла зміцненню православ’я. Правильніше буде сказати, що по всій Україні мало місце переплетіння західної та східної християнської традиції у тих чи інших їх проявах.

Загалом можна дійти висновку, що коли на початку Середньовіччя Київська Русь, зокрема українське населення, засвоює візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури на суміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст. Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить у контекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною мірою геноцидними діяннями Петра І. Тому слушним видається висновок про поліцивілізаційний феномен історії України. Отже, наголошувати на східній або євразійській традиції щодо цього періоду, мабуть, не варто.

Після приєднання України до Росії західна орієнтація України, попри деякі спроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, зменшилась: вона дедалі більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії, яка типологічно стає спадкоємицею «хронічно хворої» Візантії.

Але варто відзначити при цьому збереження особливостей світоглядних засад в Україні, відмінностей у сприйнятті православ’я. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVII ст. давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI ст. — так званий другий південнослов’янський вплив. В основі його світобачення лежить ісіхазм — містична течія у православ’ї, котра розвивалася з ранніх християнських часів і передбачає обожнювання людини — єднання з богом на енергетичному рівні, здобування людиною благодаті Святого Духу за допомогою споглядальної молитви. Це веде до морального очищення й онтологічного перетворення людини. Прихильниками такої традиції були Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум [7].

Інакше з українською культурою XVII ст. православ’я в Україні у XVI-XVII ст. витримувало тиск з боку єзуїтського контрреформаційного католицизму — українська культура одночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римо-католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну від закритості великоруської культури) стала передумовою нової барокової моделі українського православ’я, нового типу православної релігійності в Україні. Вони були синтезовані й закріплені Петром Могилою та Києво-Могилянською академією як безальтернативна культурна парадигма, яка, з одного боку, давала змогу соціально легалізувати православ’я, ввести його у загальноєвропейський культурний контекст, боротися за нього мовою культури своїх конфесійних противників, а з другого — вела до формалізації духовного життя в Україні, віддаляла його від свято отецької православної традиції. В основі світобачення української барокової культури — антимістичні інтуїції, раціоналізм, аристотелізм, так звана друга (контрреформаційна) схоластика. При цьому «другий південнослов’янський вплив» теж позначився на українській культурі, але його тривалість була коротшою, ніж у Московському царстві, — до другої половини XVI ст.

Xарактерно, що певний час Україна ще розглядалася Росією як своєрідний місток до Європи (зокрема у галузі культури). Цьому чимало сприяла політика Олексія Михайловича — першого царя, що намагався перевести православну есхатологічну міфологему про Москву як третій Рим у реальний вимір і перетворити на політичну програму — об’єднати під своїм скіпетром усі православні країни й заснувати нову Візантію — Вселенську греко- російську східну православну імперію з центром у Москві, а самому стати її імператором [8].

Саме приєднання України та реформи Никона (уніфікація церковного обряду та культури за українським взірцем) могли розглядатися ним як перший етап цієї програми, тим більше що Україна та українська барокова культура символічно пов’язували Москву не лише із Західною Європою, а й з Грецією, оскільки у традиціоналістських колах Московської Русі панувало в цілому негативне ставлення до останньої через прийняття нею Флорентійської унії.

Про шлях до Європи через Київ йдеться останнім часом і в російській публіцистиці (втім, за умови, що Київ «зуміє відстояти свою незалежність від… власних націоналістів», котрі намагаються через Галичину» відвести його на романо-германський Захід»). Слід сказати, що такі вимоги та інвективи — досить звичне явище на різному рівні — від В. Бєлінського до пересічного обивателя. Деякі російські публіцисти з легкістю відносять більшу частину України до зони впливу Росії, віддаючи Галичину до німецької зони силового впливу. Отже, йдеться про ідею православного — грековізантійського — Заходу, або ж про «південно-західний Захід» і відповідно про «греко-візантійський» Київ, «який редукується під візантійську Москву».

Оскільки у ті часи Україна поступово перетворилась на складову частину Росії, її нерідко розглядали як таку, що значною мірою належить Сходу, хоча ідея європеїзації України не переставала існувати й у ХІХ ст. Це наклало відбиток і на формування українського права. До того ж певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершення процесу приєднання до Росії й до початку формування загальноімперського законодавства. Надалі всі правові рішення визначались імперською (до 1917 р.) та радянською правовими доктринами [9].

Тим, що давало змогу Україні втримати своє національне «я», були впливи Заходу. Українці опиралися цим впливам, коли це загрожувало їхньому національному та релігійному «я». Іронія долі полягала в тому, що українці захищалися від католицизму, перебираючи зброю, якою користувалися їхні вороги. Невипадково й православні братські школи, й Києво-Могилянська академія базували свою освіту на польсько-латинській літературі, на навчальній системі, запозиченій у єзуїтів, та на західних культурних стандартах — бо одне лише наполягання на місцевих православних традиціях відрізало б їх від основних течій європейської культури.

Найбільшим парадоксом було те, що Захід, який ніс загрозу дезінтеграції України, у результаті став її заборолом проти російської загрози й дозволив українцям зберегти свою ідентичність. Та при цьому слід утриматись від спокуси розглядати Україну як таку, що внаслідок тривалих західних впливів готова до інтеграції у західну культуру. Візантійську спадщину православного та греко-католицького населення і менш давній, хоча й довготривалий російський культурний вплив на значну частину українських земель не можна не враховувати, визначаючи вплив тієї чи іншої традиції права на правову систему України.

Враховуючи цей культурний вплив, слід взяти до уваги історичні чинники, що знайшли відображення при формуванні правової системи України.

Як вважається, становлення давньоруського права відбувалось у два етапи. На першому з них, що припадає на VMX ст., завершується перехід від каузального до звичаєвого права.

На другому етапі (IX-X ст.) завершується перехід від звичаєвого (усного) права до писаного, поміж найважливіших пам’яток якого називають русько-візантійські договори, що зафіксували стан давньоруського права початку X ст. Згадані договори для нас найбільш цікаві тим, що підтверджують та відображають перші контакти Візантії та Київської Русі у галузі права і таким чином відображають взаємодію правових систем.

Певний вплив римське та греко- римське право справили на «Руську Правду». Зокрема, римське право помітно вплинуло на регулювання відносин приватної власності на землю, яка захищалась речовими позовами та штрафами (до 12 гривень). У регулюванні зобов’язань, котрі могли виникати з договорів або правопорушень, привертає увагу поєднання архаїчних та більш цивілізованих засобів забезпечення зобов’язань: можливостей застосування до несправного боржника санкцій як особистого, так і майнового характеру. Це особливо помітно при вирішенні питань відповідальності банкрута, яка диференціювалась залежно від наявності вини останнього. Так, у випадку банкрутства не з вини боржника (наприклад товар знищено внаслідок стихійного лиха, аварії корабля тощо) останній мав відшкодувати збитки кредиторам, але йому надавалась розстрочка у платежах. Якщо ж купець збував або програвав чужий товар, то його віддавали на волю кредиторів, котрі могли чекати повернення боргу, дати банкруту відстрочку або продати його у рабство. Таким чином, характер стягнень пов’язували з виною банкрута.

На регулювання шлюбних та спадкових відносин більшою мірою вплинули норми греко-римського (візантійського) права. У галузі публічного права законодавчі рішення більшою мірою відображали місцеву специфіку ідеології правотворчості.

Поступово «Руська Правда» була витіснена новим законодавством — статутами Великого князівства Литовського. Аналіз останніх свідчить, що вони були результатом використання та творчої переробки поточного литовського законодавства та судової практики, положень римського, німецького, польського права, а також звичаєвого права Литви, Польщі, України.

Якщо ж урахувати, що німецьке та польське право того часу формувалось під помітним впливом римського права, то можна дійти загального висновку про рецепцію римського права в Україні у XVI ст. Особливостями її було те, що відбувалось начебто «подвійне накладання» римських правових ідей — через давньоруське право, яке зазнало часткового впливу візантійського права, та через німецьке і польське право, де римське право було рецензоване за західноєвропейським зразком.

Загалом же специфічною ознакою середньовічної української правової системи було змагання східної та західної традицій права з переважанням першої на підґрунті звичаєвого права Київської Русі та з переважанням другої у період створення статутів Великого князівства Литовського.

Надалі після фактичного поділу України на Правобережну та Лівобережну частини він визначав і зону поширення тієї чи іншої традиції, хоча мають місце спроби зберегти стосунок до західної традиції й на Лівобережжі. Зокрема, після приєднання України до Московської держави за Березневими статтями на територію Гетьманщини дія московського законодавства не поширювалась — тут продовжували діяти «колишні права», тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право [10].

Звісно, таке становище не могло зберігатися довго і тому було заплановано складення збірки «Права, за якими судиться малоросійський народ» з метою регулювання відносин у Лівобережній Україні таким чином, щоб це відповідало російській доктрині права.

Судячи зі змісту проекту, при складенні «Прав, за якими судиться малоросійський народ» було використано римські та німецькі джерела, статути Великого князівства Литовського, польське законодавство, звичаєве право України і судову практику. При цьому на зміст «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. досить помітний вплив справило римське право, а також його пізніші (візантійські) інтерпретації.

Вплив римського приватного права помітний у регулюванні відносин стосовно речей. У відповідних розділах розмежовувались володіння, право власності та сервітути. Захищалось право власності за допомогою позову про витребування речей (фактично віндикаційного позову). Допускався також посесійний захист.

Подібність до римських правових рішень була також помітна у положеннях зобов’язального права: у самому розумінні зобов’язань, їхній системі, підставах виникнення тощо. Зокрема, передбачалась можливість виникнення зобов’язань на підставі угод (договорів) та внаслідок правопорушень. При цьому, як і в ранньому римському праві, не було чіткої межі поміж деліктами публічними та приватними, внаслідок чого порушення кримінального провадження зазвичай залежало від бажання потерпілого або його родичів. Значну увагу було приділено контрактовому праву. Зокрема, досить детально регламентувалось укладення договору, забезпечення його виконання та відповідальність за його порушення. Передбачені були такі договори, як купівля-продаж, міна, позика, найм речей та робітників, порука тощо.

Оскільки гостро відчувалася потреба в оновленні законодавства, яке регулювало економічні відносини, то з’явилася збірка «Зібрання малоросійських прав». Остання ще більшою мірою відображала вплив ідей та рішень римського права. Вона містила три частини і структурно фактично слідувала за інституційною системою (з деякими відмінностями щодо спадкування). Першу частину було присвячено визначенню правосуб’єктності, шлюбно-сімейним відносинам та опіці. Друга охоплювала норми зобов’язального права, третя — речові права разом із спадковими. У регулюванні питань правоздатності, речових прав приватної власності, сервітутів, іпотеки, володіння тощо відчувався вплив ідей, характерних для суспільства з розвиненим торговим обігом. Крім того, норми зобов’язального права передбачали розгалужену систему договорів, призначену обслуговувати розвинений товарний обіг. Характерною особливістю контрактного права була свобода договорів, які укладались за ініціативою сторін та в результаті їх вільного волевиявлення. Укладення угоди за наявності порушення свободи волі тягло недійсність договору. Належне виконання договорів забезпечувалось завдатком, штрафом, порукою, заставою. Якщо, незважаючи на вжиті заходи, зобов’язання боржник не виконував, це тягло за собою додатковий обов’язок компенсувати кредитору шкоду і втрачені прибутки.

Головними джерелами «Зібрання малоросійських прав» були: статути Великого князівства Литовського (515 посилань), «Саксонське Зерцало» (457 посилань), холмське право (224 посилання), магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання). Отже, в основу цього законопроекту було покладено литовське, а також німецьке та польське право, які, у свою чергу, реципіювали римське право.

Загалом тенденція законопроектних робіт в Україні у X-XIX ст. свідчить про досить стійкий вплив римського та західноєвропейського права у галузі регулювання речових відносин та зобов’язального права і вплив візантійського права у галузі спадкування та сімейного права.

Слід зазначити, що сказане не стосується регіонів України, які перебували під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, де діяло законодавство відповідної держави, що відображало західну традицію права і приналежність до романо-германської сім’ї.

Таким чином, аналіз перебігу формування традиції права в Україні дає змогу дійти висновку, що її національна система тяжіє до романо-германської правової сім’ї. Разом із тим культурний та історичний розвиток зумовили її належність до східноєвропейської правової сім’ї, що сформувалася у рамках східноєвропейської правової традиції.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Візантія // Енциклопедія українознавства. — Л., 1993. — Т. 1.
  2. Синюков В. Н. Российская правовая система (вопросы теории) : автореф. дис. наук : спец. 12.00.01 / Саратов. гос. акад. права. — Саратов, 1995. — 37 с.
  3. Шевченко І. І. Україна між сходом і заходом (Нариси з історії культури до початку XVIII століття). — Л., 2001.
  4. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом та Заходом // Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.
  5. В’ячеслав Липинський: «Без держави немає нації» // Старожитності. — 1992. — Ч. 7 (23). — С. 6. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. — М., 2002.
  6. Успенский Ф. И. История Византийской империи 6—9 веков. — М., 1996.
  7. Каждан А. П.Византийская культура (10—12 в.в.) — М., 1998.
  8. Каждан А. П. Трудный путь в Византию // Одиссей — М., 2004.
  9. Зілинський О. Духовна генеза першого українського Відродження // Європейське Відродження та українська література 14—18 ст. — К., 1993.