Зловживання суб´єктивними трудовими правами: постановка проблеми
Питання, про яке піде мова нижче, слід вважати відносно новим у доктрині трудового права, практиці функціонування трудових відносин, та є спробою звернути увагу на дещо інший бік цих відносин — зловживання працівником своїм суб´єктивним трудовим правом.
У законодавстві про працю наявні положення, які в тому чи іншому контексті стосуються регулювання питання зловживання суб´єктивними трудовими правами.
Однак досі відсутні системна єдність поглядів на це питання та зв´язок окремих нормативних положень. Як наслідок, виникають невиправдані перешкоди у забезпеченні балансу інтересів учасників трудових відносин, а значить реального зв´язку їх прав та обов´язків. Унеможливлюється функція трудового права щодо організації необхідного трудового порядку, в основі якого покладається взаємодія учасників трудових відносин.
Усе це становить об´єктивну основу для наукових досліджень та одночасно визначає конкретні завдання щодо визначення змісту самого терміна, його зв´язку із суміжними поняттями, форм прояву зловживання, наслідків, що виникають.
Традиційне для науки цивільного права питання про зловживання правом знаходило та знаходить дослідницький інтерес. Прямо або в контексті меж здійснення цивільних прав його аналізували видатні цивілісти кінця XIX — початку XX ст., класики радянської цивілістики. Серед сучасних дослідників зазначеного питання можна назвати Г. Онищенко, Т. Боднар, російських вчених О. Портникову, Т. Яценко та ін. [1].
Говорячи про науку трудового права України, то на сьогодні немає прикладів системних досліджень поняття «зловживання правом».
У науці російського трудового права прикладом подібного дослідження є дисертація Е. Офмана [2].
Питання про зловживання суб´єктивним трудовим правом зачіпає різні елементи системи трудового права (дисципліну праці, внутрішній трудовий розпорядок, відповідальність тощо).
Проте найбільше значення питання про зловживання суб´єктивними трудовими правами має в контексті укладення та виконання трудового договору.
Вчення про зловживання суб´єктивними трудовими правами має стати суттєвим доповненням тих теоретичних положень, об´єктом яких є укладення, зміна та припинення трудового договору, а також стати невід´ємною частиною вчення про трудовий договір.
Першочергового значення при цьому набуває встановлення співвідношення термінів «зловживання суб´єктивним трудовим правом» та «правопорушення», «правомірне невиконання трудового обов´язку». Окремим науковим завданням є визначення форм зловживання правом кожним із учасників трудових відносин та встановлення їх наслідків.
Зазначені завдання практично неможливо вирішити без глибинного розуміння закономірностей формування явища, про яке йде мова, починаючи з причин виникнення та обставин, які сприяють формуванню явища зловживання суб´єктивними правами.
За своєю аксіологічною природою зловживання правом завжди є порушенням балансу інтересів учасників трудових правовідносин. У такому контексті можна дійти висновку стосовно того, що одна із первинних причин зловживання суб´єктивним трудовим правом зумовлюється природою трудових відносин. Це можна пояснити так: зв´язок між конкретними суб´єктами трудових правовідносин має двостороннім характером, який, у свою чергу, відображається через взаємні права та обов´язки та передбачає наявність балансу інтересів між суб´єктами відносин.
Якщо дослідити етимологію цього словосполучення, то одне з визначень слова «balance» з англійської означає «ситуацію, в якій різні частини, поєднані у правильній пропорції».
З цього приводу Г. Мальцев виокремлює два основоположні принципи, які мають вагоме значення в забезпеченні процесів балансування та вирівнювання суспільних інтересів у сфері соціального спілкування — це взаємність та еквівалентність. Він зазначає, що двосторонній, взаємний зв´язок між первинним вчинком і зворотнім є оптимальним та конструктивним лише у тому випадку, коли він оцінюється за якісними критеріями (які дають можливість визначити позитивний вчинок чи ні, правомірний чи протиправний) та кількісними критеріями [3, 10-12].
Баланс інтересів у правовідносинах — це забезпечуване нормами права поєднання переваг, корисних, необхідних «властивостей» кожної сторони правовідносин достатньою мірою, щоб досягти певної спільної мети. Це поєднання взаємної користі здійснюється такою мірою, яка унеможливлювала б завдання один одному шкоди.
Цим, на перший погляд, безспірним теоретичним положенням реалії розвитку трудового права відповідають не повною мірою.
Історично склалося так, що взаємна захищеність внаслідок взаємодії людей під час праці стала визначальною асоціативною ознакою соціальної природи трудових відносин.
Однак у трудових правовідносинах баланс інтересів є нерівно пропорційним. Зумовлене це необхідністю організації праці всього колективу та відповідного підкорення єдиній організованій волі, керівним положенням, які формуються задля успішного функціонування підприємства. А це означає, що підкорення працівника волі свого роботодавця передбачається природою трудового договору.
Можливо тому всупереч соціальній природі трудових відносин, доктрина трудового права декларує той факт, що домінуючим об´єктом захисту є працівник, як «слабка» та «несамостійна» сторона трудових відносин.
П. Пилипенко, характеризуючи суть трудового права як основного регулятора відносин, зазначає, що за своєю природою та соціальним призначенням трудове право має гуманістичний характер. Водночас він підкреслює, що у його основі воно спрямоване на захист інтересів осіб, змушених через об´єктивні обставини продавати свою робочу силу [4, 6].
Тенденція «захоплення» проблемою гарантованості трудових прав працівників має наслідком зменшення уваги до «гарантованості» обов´язків, про яку зазначалось ще в науці радянського трудового права. Ця тенденція знаходить об´єктивно виправдане поширення в сучасних умовах.
Наприклад, у трудовому праві, згідно із закріпленим та традиційним принципом іп /аюогет, працівникам надається гарантія, згідно з якою договори про працю(колективні договори, індивідуальні трудові договори) не можуть погіршувати становище працівника порівняно із законодавством, а можуть тільки поліпшувати.
Так, ст. 9 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) зазначає, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України, є недійсними.
Забезпечувальна сила цього положення вкрай знівельована. Така норма хоча і є гарантією для працівників, однак не може бути ефективним засобом захисту без чіткого механізму її реалізації.
У цивільному праві в подібних випадках договори (або їх умови) кваліфікуються як нікчемні, на противагу яким оспорювані договори вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
Слід зазначити, що пряма аналогія закону у цьому випадку навряд чи можлива, оскільки за нормами цивільного права сторони недійсної угоди звичайно повертаються у первісний стан, що є неможливим у трудовому праві.
За трудовим договором на роботодавця покладається ціла низка обов´язків щодо «підтримання» працівника. Характеристикою результатів такої підтримки є стан працівника, про який говорять як «гідний», або «достатній», або «задовільний», або «мінімальний» [5, 119]. Забезпечення такого стану можливе шляхом встановлення відповідних умов трудового договору.
Умови трудового договору за критерієм дійсності традиційно поділяють на необхідні та факультативні.
Як зазначає П. Пилипенко, існуючий поділ умов трудового договору не зовсім чітко відображає юридичну природу цієї двосторонньої угоди як юридичного факту, що породжує правовідносини найманої праці. Дійшовши згоди за усіма необхідними та факультативними умовами, сторони фактом свого порозуміння надають цим умовам значення істотності. На стадії існування трудових правовідносин умови, що визначають їх зміст, є рівноцінними, а отже, найменша спроба змінити їх у односторонньому порядку не повинна допускатися [4, 168].
У законодавстві про працю відсутні норми, які б однозначно визначали такі поняття, як «істотні умови праці», «необхідні умови праці». Так, наприклад, конструкція ч. З ст. 32 КЗпП опосередковано перелічує приклади умов, які можуть визнаватись істотними умовами договору.
Однак П. Пилипенко стверджує, що визначити істотні умови договору неможливо, а тому, оскільки це поняття є оціночним, необхідно визначити критерії, за якими б та чи інша умова визнавалася як істотна.
Такого ж висновку слід дійти щодо поняття «необхідні умови праці», стосовно якого неоднакова позиція сторін трудового договору може спричинити зловживання суб´єктивним трудовим правом.
Т. Парпан поділяє істотні умови праці на істотні обов´язкові та істотні ініціативні. У своїй дисертації вона обґрунтовує необхідність визначення на законодавчому рівні, однак, не критеріїв, а саме переліку істотних обов´язкових умов трудового договору для всіх видів трудової діяльності (загальні), або ж які можуть бути важливими для договорів певного виду (спеціальні). У переліку, на її думку, мають визнаватися істотними обов´язковими такі умови: про трудову функцію працівника, про оплату праці, про місце роботи та умови, про час початку працівником роботи. Істотні ініціативні є сферою договірного регулювання між сторонами трудових правовідносин у межах, визначених законодавством [6].
Враховуючи сказане, об´єктивною необхідністю є визначення меж здійснення суб´єктивними трудовими правами як роботодавцями, так і працівниками. При цьому слід зважати на те, що визначення меж не є позбавленням права чи встановленням додаткових обов´язків.
У сучасній юридичій літературі порушується питання про розмежування понять «обмеження суб´єктивних прав» та «межі прав». Беззаперечним лідером у розгляді цього аспекту є цивілістична наука. При чому констатується відсутність єдності думок на співвідношення цих понять [8, 118-119]. О. Породько називає шість критеріїв відмінності зазначених понять: постійність, відповідність законній процедурі, коло осіб, джерело встановлення, відповідність інтересам, можливість реалізації права [7, 123]. Більшість зазначених критеріїв відмінності можуть бути використані при формуванні відповідного вчення у доктрині трудового права.
У такому випадку правове становище учасників трудових відносин не погіршується, а лише уточнюється, що дає можливість запобігти виникненню фактів зловживання суб´єктивними трудовими правами та формує свідоме ставлення до виконання трудового договору.
Вагомим чинником, який сприяє формуванню та існуванню феномену зловживання правом, є властива трудовому праву нединамічна система запобіжного впливу на носія права з метою стимулювання належного використання суб´єктивного права та утримання від зловживання.
Зокрема, в контексті позитивної дисциплінарної відповідальності існує потреба більш широкого та гнучкого переліку видів дисциплінарного впливу.
Отже, зловживання суб´єктивними трудовими правами є можливою, але не обов´язковою стадією функціонування трудових відносин, яка характеризується порушенням балансу інтересів їх учасників унаслідок односторонньої та заснованої на відмінностях правового статусу працівника та роботодавця реалізації суб´єктивних трудових прав всупереч з їх (правами) соціальним призначенням, спрямованої На зміну попередньо визначеної взаємності та еквівалентності трудових відносин за рахунок використання наданих та закріплених правовими нормами можливостей.