Відколи в людства виникло розуміння права як цінності, що надається людині для задоволення власних потреб та інтересів, відтоді й вона − як суб’єкт права − усвідомила, що, здійснюючи свої права, може ними зловживати. В будь-якому суспільстві завжди знайдуться люди з об’єктивно чи суб’єктивно зумовленими більшими потребами, амбіціями чи інтересами і заради досягнення своїх цілей вони здатні вишукувати найрізноманітніші способи здійснення свого права. Нічого негативного в таких діяннях немає доти, доки вони не почнуть обмежувати та зазіхати на права інших суб’єктів права.

Первинним призначенням права було не лише дати людині можливість здійснити (реалізувати) свою потребу, а й заборонити та покарати її за вчинення тих діянь, право на які вона не мала і які завдавали шкоду іншим суб’єктам. А у випадку із зловживанням правом право, а разом з ним і законодавець зіштовхнулися з тим, що суб’єкт права діє цілком правомірно, використовуючи надане чи не заборонене йому право, але при цьому умисно чи з необережності завдає шкоду правам інших осіб. Як бути у цьому випадку? Це і стало ключовим питанням проблеми правомірного здійснення суб’єктом свого права, дати відповідь на яке намагаються юристи ще з часів Римської імперії.

Перефразовуючи Ш. Монтеск’є, який у XVIII ст. написав, що кожен, хто наділений владою, здатен нею зловживати [1, с. 289], можна з упевненістю стверджувати: кожен, хто наділений суб’єктивним правом, здатний ним зловжити, а людина амбіційна, егоїстична, прагнучи здобути краще „місце під сонцем”, не просто здатна цим правом зловжити, а й постійно бажає це зробити.

Зловживання правом, як і саме право, є „фактом, особливою соціальною реальністю” [2, с. 1, 2], тому будь-які спроби заборонити це явище ніколи не призведуть до повного його скасування. Людина, використовуючи своє право, задовольняючи таким чином свою потребу чи реалізовуючи інтерес, завжди, так чи інакше, буде завдавати шкоди іншим суб’єктам права. На початку XX ст.
І. Покровський зазначав: „Ми постійно своїми діями завдаємо шкоду іншим. Я, наприклад, біля вас відкрию такий же, як і у вас, магазин і своєю конкуренцією підриватиму вашу торгівлю. Я займаю ту посаду, претендентом на яку були ви, і таке інше” [3, с. 96]. Цю думку можна продовжити: все життя людини, впродовж якого вона користується своїми правами, − це суцільне зловживання правами, в найширшому розумінні слова „право”, оскільки „право” − це добро, це об’єктивно зумовлена необхідність реалізації інтересів та задоволення потреб індивіда, під час здійснення чого в принципі не може спричинятися шкода, тобто виникати зло. Але, як свідчить практика (візьмемо хоча б приклади, наведені І. Покровським), жодне право не здійснюється без завдання кому-небудь шкоди.

З огляду на це виникають запитання: зловживання правом − це правомірне здійснення права чи правопорушення? А якщо це правопорушення, то хіба можна вчиняти неправомірні дії, використовуючи надане чи не заборонене державою право?

Автор прагне довести, хоча б тезово, що зловживання правом − це правопорушення, якому властиві кілька специфічних ознак, що впливають на його склад і дають змогу відмежувати зловживання правом як від звичайного правопорушення, так і від правомірних діянь. Спробуємо це зробити шляхом аналізу поняття, ознак, складу зловживання правом та співвідношення цього поняття з поняттями правомірного здійсненням права та звичайного правопорушення.

Дефініція. Зловживання правом − це специфічне правопорушення, під час якого особа (зловживач), здійснюючи надане чи не заборонене їй державою право, використовує такі способи та форми його реалізації, які завдають шкоду іншим суб’єктам права, і ця шкода є набагато більшою, ніж блага, здобуті зловживачем eнаслідок такого здійснення свого права.

Ознаки. Ознаками зловживання правом, на нашу думку, є:

1) суспільна чи особиста шкідливість або ж небезпечність зловживання, яка полягає у завданні шкоди охоронюваним правом благам та є набагато більшою, ніж вигода (користь), здобута особою внаслідок такого використання свого права;

2) формальна правомірність зловживання правом, що ґрунтується та обмежується тими суб’єктивними правами, які не заборонені чи надані зловживачу для користування;

3) вираженість у діях або в бездіяльності;

4) формально-правомірна поведінка лише деліктоздатного суб’єкта;

5) формально-правомірна поведінка, яка є винною.

Перші дві ознаки зловживання правом визначають суть цього явища і вимагають тлумачення.

Запропонована вище перша ознака дає можливість провести межу між правомірним здійсненням особою свого права та зловживанням правом. Ця межа визначатиметься співвідношенням (порівнянням) шкоди, завданої охоронюваним правом благам, та вигоди, отриманої особою внаслідок використання свого права. Якщо завдана шкода (майнова, моральна) є набагато більшою, ніж вигода (користь), здобута внаслідок правомірного здійснення особою свого права, то за наявності усіх інших ознак та складу зловживання правом таке діяння буде вважатись зловживанням.

Встановлення саме такого формулювання цієї ознаки стане ще більш зрозумілим, якщо звернутись до класичних прикладів шикани, коли під час зловживання особа завдає шкоди іншій особі чи суспільству без жодної потреби та вигоди для себе. Так, позичкодавець може вимагати розірвання договору і повернення речі у випадку, якщо вона стала йому потрібною, при цьому посилаючись на формальні підстави й усвідомлюючи те, що відсутність цієї речі може призвести до заподіяння шкоди позичальнику (якщо, наприклад, позичена річ необхідна позичальнику для виробництва) [4,с. 39].

Ми не заперечуємо того, що проведення межі між зловживанням правом і правомірним здійсненням права покладатиметься в основному на суддів. З одного боку, це значно розширює межі суддівського розсуду, а з іншого − законодавець не в змозі врегулювати всі можливі способи правомірного чи неправомірного здійснення особою свого права. Тому, на нашу думку, не слід (як це можна зустріти в літературі) панічно побоюватися суддівського розсуду [5]. У цьому випадку суддівський розсуд − це необхідність, об’єктивно зумовлена спроможністю законодавця врегулювати суспільні відносини та фактами із практики, які потребують швидкого реагування без втручання законодавця.

Словосполучення „формальна правомірність зловживання правом”, яке вжито у другій ознаці, не означає, що це діяння є правомірним. Радше навпаки, ці слова відображають специфічну протиправність зловживання правом, яка полягає у тому, що зловживач своїми діями лише створює видимість правомірності вчинюваного ним діяння, а для того, щоб створити таку видимість, він використовує надані чи не заборонені йому державою права. Наприклад, на основі договору інвестор вимагає реорганізувати ЗАТ у ВАТ та в обмін на інвестицію ввести його до складу учасників товариства. Внісши лише частину обіцяної суми (70 тис. грн), інвестор через тиждень подає заяву про вихід із уже реорганізованої у ВАТ компанії. Таким чином, інвестувавши мізерну грошову суму, інвестор відповідно до законодавства почав претендувати на майно загальною вартістю 5 млн грн [6].

Варто зазначити, що перша та четверта ознаки зловживання правом дають суду можливість відрізнити правомірне здійснення суб’єктом свого права від зловживання правом, а друга ознака − зловживання правом від правопорушення.

Склад. Оскільки зловживання правом − це специфічне правопорушення, то воно містить ті ж елементи складу, що і звичайне правопорушення, але із певними особливостями.

Зловживання правом складається з чотирьох елементів: об’єкт зловживання правом, об’єктивна сторона зловживання правом, суб’єкт зловживання правом, суб’єктивна сторона зловживання правом.

Об’єктом зловживання правом є певні блага, на пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямоване це діяння. Об’єкт зловживання правом відзначається однією особливістю, яка відрізняє його від об’єкта звичайного правопорушення. Вона зумовлюється першою ознакою зловживання правом і полягає в тому, що об’єкт зловживання правом є ціннішим, ніж вигода, здобута особою внаслідок використання свого права, в процесі якого була завдана шкода. Іншими словами, захист, гарантування, а отже, й непорушення певних суспільних відносин є ціннішими, ніж формально-правомірне використання особою свого права, під час чого завдається шкода цим суспільним відносинам.

З проаналізованої літератури та відомих нам прикладів із практики найчастіше, на наше переконання, завдається шкода відносинам у сфері конституційного, цивільного, господарського та кримінального права.

Об’єктивна сторона зловживання правом є, по суті, зовнішнім прявом зловживання правом − це те, в чому зловживання правом виявляється у зовнішньому світі. Вона є критерієм для виділення двох форм зловживання правом: зловживання правом, вчинене у формі дії, та зловживання правом, вчинене у формі бездіяльності. Так постановою судді місцевого суду Шевченківського району м. Львова від 21 серпня 2004 року було усунено захисників від участі у кримінальній справі на підставі їхніх діянь, спрямованих на затягування розслідування кримінальної справи через зловживання своїми процесуальними правами (зрив та нез’явлення на окремі слідчі дії, безпідставні відмови від підписування протоколів слідчих дій тощо).

Суб’єкт зловживання правом − це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила зловживання. Він майже нічим не відрізняється від суб’єкта звичайного правопорушення. Але є одна особливість, яка пов’язана із ознакою формальної правомірності зловживання правом. Ця ознака відрізняє суб’єкта зловживання правом від суб’єкта звичайного правопорушення. Різниця полягає у тому, що у зловживача на завдання шкоди є формально-правове підґрунтя у вигляді наданих чи не заборонених йому державою суб’єктивних прав, які й створюють видимість правомірності його діянь, а у правопорушника немає жодних прав на вчинення звичайного правопорушення.

Суб’єктивна сторона зловживання правом − це певне психологічне ставлення зловживача до своєї поведінки та її наслідків. Як і у звичайному правопорушенні, таке ставлення відображається поняттям вини, яка може існувати у формі умислу або й у формі необережності. Суб’єктивна сторона зловживання правом є критерієм виділення двох інших форм зловживання правом, а саме: зловживання правом, вчинене у формі умислу, та зловживання правом, вчинене у формі необережності. Прикладом другої форми може бути ситуація, коли власник земельної ділянки, спалюючи на ній суху траву, деревину чи інші побутові відходи, забруднює повітря та завдає шкоди власникам сусідніх земельних ділянок.

Співвідношення зловживання правом з правомірним здійсненням особою свого права та із звичайним правопорушенням. Зловживання правом − це специфічне правопорушення, наділене специфічними характерними ознаками та особливостями. Воно може бути і злочином, і проступком та зазіхати на ті ж суспільні відносини, що й звичайне правопорушення. Вважаємо, що, беручи до уваги ознаки правопорушення та ознаки зловживання правом, друге поняття є за обсягом вужчим, аніж перше.

Якщо про зловживання правом можна говорити як про специфічне правопорушення, то твердження про те, що зловживання правом − це специфічне здійснення суб’єктом свого права, не є виправданим. Адже при правомірному здійсненні суб’єктом свого права йому не обов’язково мати деліктоздатність. Як уже зазначалося вище, здійснення будь-якого права завдає шкоди, але у випадку правомірного здійснення права, через „малозначність” шкоди, законодавцем не передбачено відповідальності суб’єкта.

Список використаних джерел

1. Монтескье Ш. Избранные произведения. − М., 1955. − 506 с.
2. Алексеев С.С. Тайна права. Его понимание, назначение, социальная ценность. − М., 2001. − 176 с.
3. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – Пг., 1917.
4. Стефанчук М. Зловживання правом як новела цивільного законодавства // Юридична Україна. – 2004. − № 10. − С. 38 – 42.
5. Див. напр.: Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве // Известия Академии наук СССР. Отделение экономики и права. – 1946.− № 6. − С. 424 – 436; Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М., 1981. – 219 с.; Пашин В.М. Институт злоупотребления субъективными правами de lege ferenda // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. ст. − М.: НОРМА, 2003. − Вып. 7. – С. 28 – 62.
6. Мельник А. Проблема злоупотребления правом в корпоративных конфликтах // Юридическая практика. – 2005. − № 19.