В останній період існування стародавнього греко-римського світу в Європі було багато добре впорядкованих міст. Поділ Римської імперії, занепад централізованої влади у V ст. і поступове заселення Заходу германцями призвели до завмирання міської культури Римської імперії. Римські міста на північ від Альп спорожніли, занепали, аграризувалися.

І лише в Х−XI ст. у країнах Західної і Центральної Європи з відродженням випобництва, ремесел, а також торгівлі стали відновлюватися старі й виникати нові міста. Так, у Х−ХIІI ст. в Європі, немов гриби після дощу, виростають міста − особливі, не схожі на римські, а тим паче на сучасні. Спершу міста з’явилися в Італії (Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Неаполь та ін.), пізніше − у Південній Франції (Марсель, Арль, Нарбон, Тулуза та ін.), ще пізніше − на півночі Франції, в Нідерландах, Англії, на півдні Німеччини, а в ХІІ−ХІІІ ст. − і в Північній Німеччині, в країнах Скандинавії, Ірландії, Угорщині, дунайських князівствах. Забудовувалася Європа містами нерівномірно, найбільше їх з’явилося в Італії, Фландрії, Брабанті та німецьких землях по Рейну. Поява міст засвідчила, що в середньовічній Європі починаються великі зміни.

Середньовічні міста виникають за певних умов [1, с. 55]. По-перше, сільське господарство піднялося на вищий щабель розвитку: вдосконалилися знаряддя праці, прийоми обробітку землі й утримання домашніх тварин, збільшилися посівні площі. Селянин уже міг виробляти таку кількість продуктів, якої вистачало не тільки йому, його сім’ї і феодалу, а й мешканцю міста. Інакше кажучи, у селянина утворився надлишок сільськогосподарської продукції, яку він міг привезти до міста для продажу або обміну. Адже, коли немає стійкого притоку продовольства до міста, таке місто занепадає.

По-друге, з виникненням верстви професійних вояків, утворенням держави, здатної організувати опір нападникам, селянин міг спокійно працювати на своїй землі і не турбуватися, що вороги спалять його домівку, а його самого і сім’ю стратять чи заберуть у полон.

По-третє, малоземелля селян, що пов’язано із зростанням кількості сільського населення, та „виштовхування” людей із села навіть проти їхньої волі. Частина селян, яким не вистачало земельних наділів, зайнялись внутрішньою колонізацією, подались у хрестові походи на Близький Схід чи на „освоєння” слов’янських земель. Деякі з них шукали роботи, не пов’язаної із сільським господарством. Вони починали займатися ремісництвом, виробляти ковальські, гончарні чи столярські вироби.

Так від сільського господарства відокремилося ремесло − галузь виробництва, що виробляє не продовольство, а знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, зброю, прикраси. До ремісників належали й ті, хто переробляв продукти селянської праці, − пивовари, пекарі, м’ясники. Ремісничі вироби були вищої якості, ніж речі, виготовлені самими селянами, над ними трудилися професійні майстри, які мали необхідні інструменти, досвід і вміння, накопичений за кілька поколінь. Розмежування праці на сільськогосподарську і несільськогосподарську, подальше поглиблення професійної спеціалізації називається суспільним поділом праці. Він був одним із поштовхів до розвитку міст.

Ремісники об’єднувались в свої професійні організації – цехи. Гуртом зручніше було захищатися від свавілля сеньйорів та, головне, від конкурентів, які прибували з інших міст. Попит на більшість ремісничих виробів був тоді незначним, адже селяни самі забезпечували себе майже всім необхідним, тому й конкуренція становила для майстрів грізну небезпеку. У більшості західноєвропейських міст для бажаючих зайнятися ремеслом належність до цеху була обов’язковою; неорганізованих ремісників виживали з міста.

Принципи організації життя середньовічного міста − верховенство закону у вирішенні питань, участь усіх мешканців у захисті та благоустрої міста, вибори членів міської ради, цехмістрів, відкритий суд − заклали основи сучасних демократичних порядків у країнах Західної Європи.

Середньовічна Європа користувалася писаними законами. На світанку середньовіччя варвари на території колишньої Римської імперії судилися за так званими „правдами” [2, c. 279]. На півдні Європи „правди”, тобто збірники законів, оформилися наприкінці V − на початку ІХ ст., у Скандинавії − в ХІІ – ХІІІ ст. У „правдах” яскраво відображалася нерівність різних суспільних груп перед законом. Романське населення дотримувалося норм римського права, під впливом яких „спиналося” на ноги молоде королівське законодавство. У VІІІ – ІХ ст. франкські королі видали свої закони – капітулярії. До ХІІ ст. середньовічне європейське законодавство розвивалося настільки, що окремі, розрізнені, закони було зведено в дві великі збірки – „Зведення цивільного права” та „Зведення церковного права”. У християнській Європі церковні закони втручались також у мирське життя, наприклад шлюбно-сімейні відносини.

Суд у середньовічній Європі поступово став становим. Це означає, що для кожного суспільного стану існував свій суд: для дворянства – свій, для духівництва – свій, для городян – свій. Лише селяни не мали свого суду, а підлягали судовій владі своїх сеньйорів чи призначених ними суддів.

Верховна судова влада в державі належала монарху, але судитися в самого короля, звичайно, міг не кожен. Як судив король? Якщо справа була заплутана, він звертався за допомогою до віри в божественну справедливість – призначав так званий „Божий суд”. Для рицарів це був поєдинок між ними. Вважалося, що Бог не допустить, щоб у поєдинку поразки зазнав невинний. На поєдинок можна було замість себе виставити бійця.

У ХІ – ХІІ ст. італійські міста ставали комунами. Щоб сеньйорам (італійці називали їх грандами) не кортіло зазіхати на волю городян, їх замки було зруйновано, а самих їх проголошено васалами комуни.

Комуни були самоврядними, їх очолювали виборні консули (радники). Лише в найбільших містах-комунах – Венеції та Генуї – урядова влада належала не консулам, а дожу (від латин. „дукс” – вождь), якого обирали довічно. Закони видавала Верховна рада, в якій верховодило купецтво. Часом, якщо в цьому виникала потреба, скликалося віче – збори громадян, наділених виборчими правами. Отже, міста-комуни були республіками. Між містами-республіками не існувало навіть натяку на рівність. Сильніші з них так утискували слабших, що тим доводилося братися за зброю і виборювати незалежність.

Для урядування дожі збирали раду знатних громадян. Народні збори обирали дожа і вирішували питання війни і миру.

Як були організовані міські комуни [3, c. 274–285] ? Вони обирали свій магістрат (орган міського самоврядування), мали свій суд, свої військові сили, свої фінанси, самі встановлювали розмір податку і стягували його. Жителі міст-комун звільнялися від найважчих феодальних повинностей, але при цьому для селян приміської округи вони ставали колективним сеньйором, примушували їх працювати на них. Завдяки комунальному рухові у середньовічній Європі перемогло правило, за яким кожен, хто прожив у місті „рік і один день”, назавжди ставав вільним.

Саме міста, навіть невеликі, формували місцевий ринок, і з появою міст у Європі пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. На міський ринок привозили різноманітні товари − речі, призначені для продажу.

На ринках європейських міст здавна цінувалися товари з країн Сходу: зброя, дорогі тканини, порцелянові вироби, килими, цукор, різноманітні прянощі (перець, кориця та інші приправи). Невтомні купці плавали за ними Середземним морем до портів Сирії та Єгипту, через Чорне море до берегів Криму і Кавказу. На Схід вони везли англійське і фламандське сукно, іспанську і німецьку зброю; дуже цінувалося на Сході срібло, що видобувалося в Європі, і вироби з нього.

На півночі Європи, у басейні Північного і Балтійського морів, торгували сіллю, хутром, вовною, воском, лісом, залізом та іншими товарами. Центром північної торгівлі було місто Брюгге у Фландрії. У цій торгівлі брало участь багато міст Північої Європи − від Новгорода до Лондона, але головну роль відіграли німецькі міста, розташовані вздовж південних берегів Північного і Балтійського морів. Німецькі міста на чолі з Любеком об’єдналися у торговий союз, який називався Ганза. Ганзейські купці мали торгові двори в Лондоні, Брюгге, Новгороді та інших містах. Флот ганзейців був дуже сильним, тому Ганза мала змогу домагатися вигідних умов торгівлі з іншими країнами.

Здобутки Ганзи у правовій сфері є невід’ємною складовою європейського права і початками купецького (комерційного права). Ганзійська ліга не мала єдиної конституції і центрального уряду. Проте саме вона спричинилася до поширення любекського міського права, яке перейняло чимало міст – учасників союзу. Взагалі Любек був символом ганзійської Ліги – визнаною усіма столицею купецької конфедерації. Його герб – імперський орел – став у XV ст. гербом усієї конфедерації загалом. Саме у Любеку відбувся перший загальний ганзатаг (сейм), депутати якого у 1356 році створили Ганзу міст. Любек одним з перших у 1227 році здобув привілей, що зробив його імперським (вільним) містом. З 1373 року у Любеку містився апеляційний суд для міст ліги.

Городяни підпорядковувалися міському праву, що регулювало управління містом, організацію ремесла, торгівлі і судової справи. Міста, які встановлювали власне право або отримували його у вигляді привілею від сеньйора, брали за зразок право старіших міст. Так виникали цілі регіони, де міста мали подібний устрій. Наприклад, управління у багатьох містах Німеччини, Польщі, а згодом і України спиралося на засади Магдебурзького права, тобто для них зразком служив устрій німецького міста Магдебурга. Магдебурзьке право з’явилося в ХІІІ ст. в Німеччині – це право громадян міста Магдебурга обирати свою адміністрацію й суд, яке згодом набуло поширення в містах Німеччини, Польщі, Литви, України та Білорусії (наприкінці ХV ст. Магдебурзьке право одержав Київ).

Після здобуття незалежності спокій у містах зберігався не довго. Минав час, набирали сили цехи й починали боротьбу зі старим патриціатом за владу у місті. І знову доходило до повстань, збройних сутичок, вигнання з міста переможених. У деяких містах цехи повністю підпорядковували собі владу в місті, в інших – зуміли поділити місця в магістраті зі старим патриціатом; часом усе залишалося без змін. Там, де утвердилися вибори міської ради, виникали республіки. У виборах брали участь, як правило, ті городяни, що користувалися усіма міськими правами, а не підмайстри чи бідняки. Повноправних городян називали в Німеччині бюргерами, у Франції – буржуа, в Італії – пополанами.

Республіканський устрій, що базується на праві громадян обирати членів „уряду”, виник ще у Стародавній Греції. У середньовічній Європі він був представлений насамперед містами-державами. Отже, поряд з монархіями, що чисельно переважали, з’явилася ще одна форма соціального устрою – республіка.

З огляду на низку об’єктивних і суб’єктивних причин міське право вперше постає у Західній Європі як особлива система норм, що регулювала відносини інтегрованих міських громад або ж комун. Норми, що складали зазначену систему, мали різноманітне походження – це й місцеві звичаї, і положення жалованих грамот, міських статутів, статутів цехів і гільдій, але в сукупності утворювали окремий феномен, що вирізнявся на тлі місцевого, „земського”, права [4, c. 321-343]. У цьому плані громади, що керувалися системою міського права, „мали більше спільного одна з одною, ніж з тими країнами, в яких вони розташовувались”. У зв’язку з цим особливий інтерес викликає поширення міського права у Центральній і Східній Європі.

Підводячи підсумки, можна сказати, що міське право принесло в країни Центральної та Східної Європи нові юридичні конструкції, у тому числі запозичені з римського права, що в результаті стали спільними майже для всього Європейського континенту, поширило нове розуміння міста і збагатило місцеві традиції самоврядування. Незважаючи на повне скасування в ХІХ ст., міське право залишило помітний слід у місцевих правових системах, вплинувши на „юридичну ментальність” народів, якими воно було сприйняте, сприяючи формуванню способу юридичного мислення, спільного для всієї Європи.

Список використаних джерел

1. Всемирная история: В 3 т. – М., 1957.
2. Стоцкая-Терешкович В. В. Основные проблемы истории средневекового города Х – ХV вв. – М., 1960.
3. Дживелигов А. К. Средневековой город в Западной Европе. – М: Книжная находка, 2002.
4. Карпов С. П. Історія середніх віків. – 2-ге вид. – Т. 1.