Вступ.

1. Характеристика причин жовтневих подій 1917 р.

2.2. Жовтневий переворот.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

25 жовтня 1917 року (за новим стилем 7 листопада) у Петрограді військові сили, прихильні до Російської партії більшовиків, захопили всі ключові пункти столиці та резиденцію Тимчасового уряду – Зимовий палац, і взяли владу у свої руки. На II з’їзді Рад, який у цей час проходив, Ленін оголосив про перехід влади в Росії у руки Рад. Вони одразу проголосили “Декрет про мир”, в якому пообіцяли укласти сепаратний мир з німцями, та “Декрет про землю”, за яким поміщицька земля мала бути націоналізована без будь-якого викупу і розділена між селянами. Ставлення більшовиків до національного питання було відображено у “Декларації прав народів Росії”, яка проголосила ліквідацію всіх національних привілеїв і обмежень. Але головним було не національне самовизначення, не створення незалежних демократичних держав, а об’єднання трудящих різних національностей для спільної боротьби проти “експлуататорів” за побудову комуністичного суспільства.

Враховуючи величезне стратегічне значення України, більшовики прагнули якомога швидше встановити контроль над її територією. Але зробити це було не так просто. Адже навіть у радах великих міст вони не мали переваги або більшості. Більшовицька партія на той час складалася з російської та єврейської інтелігенції і робітників, вона відображала настрої некорінного населення. На момент Жовтневого перевороту ситуація в Києві була надзвичайно складною. Тут одночасно існувало три сили: Центральна Рада, Рада робітничих і селянських депутатів та штаб Київського військового округу, що залишився вірним Тимчасовому уряду. Першими на виступ наважилися більшовики, і вже 10 листопада 1917 року робітники київського заводу “Арсенал” підняли повстання проти військового штабу.

1. Характеристика причин жовтневих подій 1917 р.

Жовтневі події 1917 року – напевно, одна із самих дискусійних тем у всій вітчизняній історіографії. Однак, на жаль, ці спори часто мають на меті не стільки вирішення істини, скільки доказ правильності чи неправильності вибраного в результаті Жовтня шляху. Перетворення теми в актуальне політичне питання; її використання в ідеологічному протистоянні сприяло міфологізації проблеми.

Розвиток революційного процесу в лютому-жовтні 1917 року з закономірністю підводив країну до вибору між анархічним саморозваленням суспільства і жорстокою диктатурою, незалежно від того, які саме лозунги будуть написані на її знаменах. Невдача створення правої диктатури Корніловим багато в чому попередила наступне намагання встановлення лівої диктатури розпочатої більшовиками. Розстановка соціальних і політичних сил восени 1917 року якраз сприяла радикальним тенденціям. Тимчасовий уряд і активно підтримуючі його партії соціалістів до цього часу повністю втратили колишню популярність в масах, які втратили всяке терпіння від довгого чекання обіцяного покращення життя. Не викликала їх діяльність ентузіазму і в правих колах, до того ж послаблених поразкою корніловського перевороту. Це, звичайно, не означало перехід більшості населення на сторону більшовиків, значна частина його, перш за все, селянство, залишалася зовсім індиферентна по відношенню практично до всіх політичних партій.

Однак, вже сама відсутність підтримки у противника, який ще й був роз’єднаний протиріччями і розколотий, робила шанси більшовиків на успіх порівняно високими.

Хоча, і серед більшовиків не було абсолютної згоди стосовно необхідності взяття влади самостійно.

10 жовтня було прийнято резолюцію про збройне повстання. Проти нього виступила одна група на чолі з Кашеневим і Зінов’євим, вони спиралися на догми Маркса і Енгельса, і вважали, що Росія ще не визріла для соціалізму і повинна бути буржуазною республікою поки в ній не розвинеться промисловість і не з’явиться сильний пролетаріат. За думкою цієї групи, більшовики повинні були залишитися опозиційною партією. Передчасне захоплення влади, говорили вони, може скомпрометувати і знищити партію. Головну мету партії вбачали в боротьбі за збільшення впливу більшовиків в майбутніх установчих зборах.

Іншої думки були Ленін, Троцький та інші. Вони вважали, що під впливом довгої війни, революційна ситуація в Росії і в усьому світі настільки сприятлива для крайніх соціалістичних партій, що потрібно ризикнути захопити владу. Авторитет і наполегливість Леніна взяли верх, і в середині жовтня було вирішено захопити владу. [5; 79]

12 жовтня при Петроградській Раді був сформований військово-революційний комітет (ВРК). Керуючим став лівий есер П.Е.Лазімір, а фактичним керівником – Л.Д.Троцький. ВРК створювалась для захисту Рад від військового путча і Петрограду і від можливого німецького нападу. На практиці ж він став центром підготовки повстання. 16 жовтня ЦК РСДРП (б) створив більшовицький військово-революційний центр (ВРЦ). Він влився в ВРК і став керувати його діяльністю.

Тимчасовий уряд намагався протидіяти більшовикам, але його авторитет настільки впав, що він не отримав ніякої підтримки. Петроградський гарнізон перейшов на сторону ВРК. 24 жовтня солдати і матроси, робітники – червоногвардійці почали займати ключові місця в місті (мости, вокзали, телеграф, і електростанцію). До вечора 24 жовтня уряд був блокований в Зимовому палаці. А.Ф.Керенський ще в день покинув Петроград і відправився за допомогою на Північний фронт. Вранці 25 жовтня був опублікований призив ВРК «До громадян Росії». В ньому оголошувалося про незложення Тимчасового уряду і переході влади до Петроградського ВРК. В ніч з 25 на 26 жовтня були заарештовані в Зимовому палаці, міністри Тимчасового уряду. [4; 136]

Тимчасовий уряд був настільки бездіяльним, що перехід влади до більшовиків на всій території Росії відбувся дуже спокійно і без перешкод. Тільки в Петрограді і в Москві було вчинено деяку протидію. В Москві військові училища і невелике число студентів зайняли Кремль, телеграф і намагалися протидіяти біля тижня там відбувалися вуличні бійки, перш ніж більшовики взяли верх. В Петрограді військові училища недовго обороняли Зимовий палац. Тимчасовий уряд проіснував менше восьми місяців. Ленін в результаті говорив, що тоді влада в Росії лежала на землі і більшовикам потрібно було тільки підняти її.

ІІ з’їзд Рад. Ввечері 25 жовтня відкрився ІІ Всеросійський з’їзд Рад. Більше половини його депутатів складали більшовики, 100 мандатів було у лівих есерів. З’їзд прийняв з 25 на 26 жовтня заклик «Робітникам, солдатам, селянам!» і проголосив встановлення радянської влади. Меншовики і праві есери засудили дії більшовиків і в знак протесту покинули з’їзд. Через це всі декрети ІІ з’їзду були пронизані ідеями більшовиків і лівих есерів.

На з’їзді було створено однопартійний більшовицький уряд – Рад народних комісарів. В Раднарком ввійшли великі діячі більшовицької партії: А.І. Риков- нарком внутрішніх справ, А.В. Луначарський – нарком освіти, Л.Д. Троцький – нарком закордонних справ, І.В. Сталін – нарком по справах національностей, Л.Є. Дибенко, Н.В Криленко і В.А. Антонов-Овсієнко стали комісарами з військових і морських справ.

Очолив перший радянський уряд В.І. Ленін. Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримане іншими соціалістичними партіями і їх лідерами, західні держави не признали новий уряд в Росії. [4; 137]

Хоча для багатьох політиків того часу Жовтневий переворот здавався випадковим і малозначним епізодом: дуже слабкими здавалися сили більшовиків. Як раз укріпленню їх положення повинні були сприяти найважливіші рішення ІІ з’їзду – декрети про мир і землю. Декрет про мир, звичайно, не припиняв війни (навіть за більшовицькою концепцією, світова війна повинна була перерости в громадянську), а декрет про землю – не давав реальної землі. Однак, більшовикам важливо було довести свою спроможність швидко вирішувати проблеми, які стояли перед суспільством, і тим самим, завоювати на свою сторону підтримку мас, які могли забезпечити їм утримання влади. Їм не дуже важливо було, що кроки, які вони робили не дуже відповідали їх основним ідеям, що в тому ж декреті «Про землю» була використана програма есерівської партії – якщо вони співпадають з настроями мас, вони повинні бути прийняті. Через це, навіть, якщо виходити з ідей, якими керувалися більшовики, реальні початкові їх дії не дають основ для характеристики Жовтневих подій, як соціальної революції. З іншої сторони, при всьому політичному практицизмі більшовики дійсно вірили в свою спроможність змінити життя суспільства до кращого, за допомогою побудови соціалізму.

Успіх більшовиків в жовтні 1917 року не тільки завершив, але й навпаки, посилив боротьбу за владу в країні.

Отож, після всього вище сказаного варто розглянути питання причин приходу до влади більшовиків.

Відповідаючи на питання, чому більшовики в 1917 році, прийшли до влади, Р.Суні в статті «Революция 1917 г. в свете новых источников», запевняє, що більшовики прийшли до влади не тому, що вони були чудовими маніпуляторами, а тому, що їх політика, сформульована Леніним в квітні і вимальована подіями наступних місяців, «поставила їх на чолі народного руху». [2; 221]

Маси пішли за більшовиками тому, що їх політика представляла «єдину життєспроможну реальну альтернативу» заявляє Суні. Радикалізація народних мас в 1917 році, відмічає далі, «виникла з того, що надії на Тимчасовий уряд, як оплот інтересів простого народу не здійснилися. Влада проявила себе як захисник інтересів владних класів, системи експлуатації і мілітаризації». [2; 221]

Р. Суні і Рабінович приходять до висновку, що перемога більшовиків була закономірною, так як вони відображали настрої робітників, солдат і селян, тобто більшість народу. Більшовики з квітня 1917 року виступили за «уряд із нижчих класів, із провалом коаліції і її соціалістичних прихильників», «партія Леніна і Троцького взяла владу при малій противазі і мовчазній згоді більшості народу Петрограду». А.Рабінович переконує, що «політичний курс, визначений на Квітневій конференції, зробив більшовиків головними виразниками самих глибоких політичних прагнень мас, і частково, борцями за «народну владу», здійснювану вибраними народом багатопартійними Радами». [2; 222]

С.А.Сміт також рахує, що головну роль в перемозі більшовиків зіграли маси. Їх підтримка зростала не тільки як реакція на політичні події, але й в силу економічних причин.

Історики нового напряму прийшли до висновку, що ще однією причиною перемоги більшовиків можна виділити таку, як перевага партії більшовиків перед іншими соціалістичними партіями. Д Кенкер рахує, що більшовики прийшли до влади закономірно і законно, так як вони краще, ніж інші соціалістичні партії, розуміли «реалії соціальної революції 1917 року», «проповідували класову боротьбу і говорили робітникам, що вони можуть керувати самі, тоді як меншовики переконували робочих, що вони ще не знають, як управляти країною». Більшовики не підтримували Тимчасовий уряд, але приймали участь в низових організаціях таких як, продовольчі комітети, місцеві Ради, «можливо, таким чином, демонструючи свою пригідність до управління». Д. Кенкер переконує, що «гнучкість низових партійних активістів допомогла більшовикам краще, ніж іншим партіям, реагувати на місцеві особливості революції», вони звертали велику увагу на «організацію сил», і не чекали коли революція прийде до них. [2; 223]

В даному контексті не можливо не сказати про революційну програму більшовиків. І тоді, постає питання, чи відбивала ця програма інтереси народних мас? Зважуючи всі «за» і «проти» відповідь буде негативною. Готуючись до Жовтневої революції, більшовики відмовилися від власної програми і взяли на озброєння народні вимоги. Сталося це в серпні 1917 року. [1; 55]

Одним з головних гасел Лютневої революції було припинення трирічної війни з країнами німецького блоку. Однак, від початку воєнних дій більшовики вимагали перетворити війну імперіалістичну на громадянську. [6; 87] Вони розуміли, що завоювати владу можуть лише таким чином. Перспектива громадянської війни їх не лякала, хоча вони і передбачали її наслідки. «Всяка велика революція, а соціалістична особливо – писав В. Ленін, — навіть як би не було війни зовнішньої, не можлива без війни внутрішньої, тобто громадянської війни…» Але йти на завоювання влади з таким гаслом було неможливо. [1; 54] Ще у липні 1917 року В.Ленін прилюдно заявив, що відкидає сепаратний мир з Німеччиною. А через місяць його партія почала пропагувати курс на негайний вихід із війни шляхом переговорів з Німецьким блоком. Не менш популярним було гасло: «Землю – селянам!». Селяни вимагали зрівняльно поділити землю між тими, хто на ній працює. Більшовики, навпаки, вимагали створювати на селі велике виробництво у формі радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких маєтків, а також колективних господарств (колгоспів) на базі селянських засобів виробництва. У червні 1917 року партія есерів включила зрівняльний поділ землі до своєї програми. А через два місяці більшовики привласнили есерівський лозунг. [1; 55]

Комуністична програма вимагала ліквідації всієї приватної власності – великої й дрібної. Однак, на першому етапі йшлося про ліквідацію тільки великих власників – поміщиків і капіталістів. Більшовики мали можливість спрямувати удар по великих власниках у союзі з робітниками і селянами. Селяни охоче прийняли більшовицьке гасло націоналізації землі. Їх хвилювала проблема землекористування, а не землеволодіння. Їм не безпідставно здавалося, що націоналізація стане найкоротшим шляхом до ліквідації поміщиків. Та вони не могли збагнути, що націоналізація фактично означала перехід основного в сільському господарстві засобу виробництва у власність держави. Держава, яка за їхньою допомогою покінчила з поміщицькими маєтками, могла так само ліквідувати й селянські господарства. Стихійний екстремізм селян на іншому історичному етапі обернувся проти них самих. Промислові робітники, які брали участь у революції під гаслом «Фабрики-робітникам!» теж бажали ліквідувати великих власників-капіталістів. Своє гасло вони розуміли як перехід фабрик у їхнє розпорядження. Партія більшовиків за допомогою народу зміцнилася при владі, але потім заявила, що фабрики повинні перейти в управління держави. Робітничі організації дістали на виробництві багато повноважень, але держава стала власником – монополістом і почала експлуатувати робітників інтенсивніше, ніж колишні капіталісти. [1; с.87-88]

2.2. Жовтневий переворот

Поширеною, особливо в публіцистиці являється характеристика революції як військового перевороту, здійсненого більшовиками з опорою на революційну частину армії і флоту. Така оцінка з’явилася давно. Вперше вона була проголошена зразу ж після повстання більшовиків, в тому числі марксистами. Відомий в минулому діяч більшовицької партії А.Богданов (Маліновський) назвав в листі до А.Луначарського збройне повстання «солдатським повстанням», «здачою соціалізму солдатчині». [с.3; 57]

Але щоб досліджувати дане питання потрібно перш за все визначити, що ж таке переворот, і які його риси. А отже, переворот – це спеціальна форма захоплення влади певним угрупуванням, що передбачає корінні зміни у персональному складі правлячої еліти.

Якщо ж конкретно розглядати поняття «військовий переворот», то можна зробити логічний висновок, що це організоване, сплановане, а не стихійне захоплення політичної влади невеликою групкою військових. Його наслідком є швидке захоплення центрів представницької влади (напр., міністерств), апарату подавлення і засобів зв’язку (комунікація і транспорт).

Дана позиція спирається на реальні факти: роль армії і флоту в момент взяття влади більшовиками була велика. [33; 345] Навіть, цю оцінку можна підтвердити словами Троцького, де він відкрито заявляв, що «на всіх зібраннях як робітничих так і солдатських, питання стояло однобічно. А конкретно, що 25 жовтня збереться ІІ Всеросійський з’їзд Рад; петроградський пролетаріат і гарнізон вимагатимуть від з’їзду, щоб він на перше питання поставив, питання про владу, і вирішив його з тієї точки зору, що з даного часу влада належатиме Всеросійському з’їздові, а у випадку, коли уряд Керенського намагатиметься розігнати з’їзд – так проголошували численні резолюції – петроградський гарнізон скаже своє останнє слово.

Отже, назначивши з’їзд на 25 жовтня і поставивши першим і майже єдиним «пунктом» порядку для здійснення (не обговорення, а здійснення) переходу влади до Рад, тобто призначивши державний переворот на 25 жовтня, більшовики відкрито, на очах суспільства і його влади готували військову силу для цього перевороту.

Якщо ж конкретно розглядати прихильників даної точки зору, то варто згадати Річарда Пайнса. Він говорить, що «Жовтень був не пролетарською чи будь-якою іншою революцією, а істинно державним переворотом. Але як наслідок, переворот не був логічним розвитком історичного процесу в Росії, як характеризували його марксисти, а насильницьким перетворенням багатообіцяючого руху цієї країни в сторону конституційної демократії. А диктатура партії Леніна з демократії. А диктатура партії Леніна з неминучістю вела до Сталінізму, з його насильницькою колективізацією, прискореною індустріалізацією, узаконеним терором. Система яка склалася в результаті цього всього була «тоталітарною» і з точки зору моралі ідентична нацизму і фашизму – такого погляду найбільш чітко дотримувалася Ханна Арендт. [2; с.179]

І хоча Жовтень, був безумовно переворотом, такий переворот став можливим тільки в ситуації істинної суспільної революції, яку більшовики могли експлуатувати чи використовувати, але яку самі б не могли б розв’язати чи навіть з легкістю провести у потрібному їм напрямі. Хоча військові і робітники не були перевіреною «спеціальною опорою» більшовицької партії вони відіграли роль її тимчасового, хоча і незамінною трампліна при захопленні влади. [3; с.83]

Безумовно, можна наводити ще безліч фактів, які будуть задовольняти дану точку зору, однак потрібно прислухатися до реалій сьогодення. Але факт залишається фактом, що протриматися в 170-міліонній, мозаїчній країні на штиках було неможливо. Більшовики ж протрималися майже 75 років. Значить були і інші факти, які обумовили хід подій, які ця точка зору не враховує.

Досвід Жовтневої революції 1917 року в Росії показав, що соціалістична революція була соціальною утопією. Замість втілення в життя проголошених гасел вона встановила диктатуру партії більшовиків, яка силою пов’язала радянську владу на території колишньої Російської імперії, розв’язала нечуваний геноцид проти власного народу. Тоталітарний режим у СРСР, створений внаслідок цього, не витримав випробування часом, і виявив свою неспроможність. [1; 132]

На нараді, що відкрилася 27 вересня, вперше відкрито проявився розкол найбільш численної партії Російської революції – соціалістів-революціонерів (на правих і лівих). Він зумовив провал спроб керівників меншовицько-есерівського блоку відновити коаліцію з ліберальною демократією. Запропонована резолюція набрала тільки 183 голоси. Тоді учасники Наради вирішили утворити постійно діючу Всеросійську демократичну раду з 313 осіб. Склад ради визначався пропорційно чисельності фракцій і груп, представлених на Нараді. Вона мала припинити повноваження за тиждень до скликання Установчих зборів, тобто 4 грудня 1917 р. До цього строку Тимчасовий уряд був відповідальним перед нею. Список членів ради Демократична нарада затвердила на останньому засіданні 5 жовтня.

6 жовтня відбулося перше і єдине засідання Демократичної ради. На ньому було розглянуто і затверджено угоду есеро-меншовицького блоку з кадетами про формування третього коаліційного уряду. Через два дня О.Керенський сформував останній склад Тимчасового уряду, в якому налічувалося десять міністрів-соціалістів і шість міністрів-“капіталістів”. Одночасно голова уряду різко обмежив права і функції Демократичної ради. Вона стала дорадчим органом при уряді з новою офіційною назвою -Тимчасова рада Російської республіки, і неофіційною – Передпарламент. Чисельність Передпарламенту збільшилася до 555 осіб за рахунок включення представників так званих цензових організацій та установ – кадетської партії, Наради громадських діячів, Союзу земельних власників, торгівельно-промислових об’єднань тощо.

Тим часом більшовики, спираючись на виконком Петроради, розгорнули кампанію за скликання ІІ Всеросійського з’їзду рад. Есеро-меншовицький ВЦВК, більшість виконкомів місцевих рад і армійських комітетів зустріли цю ідею несхвально. По-перше, з’їзд співпадав з Установчими зборами. По-друге, для революційної демократії існувала загроза, що у складі делегатів з’їзду більшовики могли б завоювати більшість. ВЦВК розіслав запит в 169 рад і армійських комітетів для виявлення їх ставлення до дострокового скликання з’їзду. 14 жовтня “Известия ВЦИК” опублікували результати опитування: тільки 8 з 63 рад, які надіслали відповіді, погоджувалися з достроковим скликанням з’їзду.

18 жовтня ЦК РСДРП(б) виніс рішення про скликання в Петрограді з’їзду рад Північної області. Бюро ВЦВК висловило протест з цього приводу: по-перше, політична партія не могла брати на себе повноваження скликати з’їзди рад; по-друге, при скликанні цього з’їзду не були дотримані формальні процедури. Протест був проігнорований, а ефемерний орган, який займався підготовкою з’їзду, запросив до участі в ньому тільки ті ради, в яких більшовики мали перевагу. На з’їзді був створений Північний обласний комітет, до якого увійшли 11 більшовиків і 6 лівих есерів.

29 жовтня цей орган розіслав телеграми радам і армійським комітетам всієї Росії на рівні полків, дивізій і корпусів. У них повідомлялося про початок роботи ІІ Всеросійського з’їзду рад 2 листопада. У цих телеграмах містилося також розпорядження негайно переобрати ради і армійські комітети, які виступали проти скликання ІІ з’їзду рад.

“Известия ВЦИК” надрукували 19 жовтня ст.ст. заяву вищого органу рад між з’їздами, яка підтверджувала, що тільки його бюро має повноваження скликати Всеросійський з’їзд рад: “Никакой другой комитет не уполномочен и не имеет права брать на себя инициативы созывать съезд. Тем менее имеет на то право Северный областной съезд, созванный с нарушением всех правил, установленных для областных съездов и представляющий случайно и произвольно подобранные Советы”. Далі в заяві говорилося, що більшовики порушили встановлені процедури, які вимагали висування депутатів на армійських зібраннях, а у випадку неможливості їх скликання – в комітетах на рівні армій, за квотою один представник від 25 тисяч солдатів. Ігнорування комітетів армійського рівня пояснювалося тим, що їх негативне ставлення до скликання позачергового з’їзду рад було добре відоме.

Через три дня “Известия ВЦИК” повідомили, що більшовики не тільки скликають незаконний з’їзд, але й грубо порушують існуючі норми представництва. Правила вимагали, щоб ради, які представляли менше 25 тисяч осіб, не посилали делегатів на з’їзди загальросійського рівня, а ради, які представляли від 25 до 50 тисяч осіб, посилали двох делегатів. Організатори ІІ з’їзду, говорилося у повідомленні для прикладу, попросили одну раду надіслати від 500 осіб двох делегатів, а іншу від 1500 осіб – п’ятьох.

У Монбланах книг, присвячених історії “Великої Жовтневої соціалістичної революції”, нема відповідей на зовсім прості питання: хто скликав ІІ Всеросійський з’їзд рад, як більшовики досягли чисельної переваги серед делегатів? Але факти з газети “Известия ВЦИК”, яка виходить в Росії й досі, оспорити неможливо. Їх використав Р.Пайпс в своїй книзі “Російська революція”.

Диктатура, що має форму демократії, завжди застосовує “спеціальні” виборчі технології. У цьому пересвідчилися три покоління радянських людей. Але Р.Пайпс не дав відповіді на запитання, чому бюро ВЦВК, маючи за собою контрольований Тимчасовим урядом державний апарат, після оголошення ІІ Всеросійського з’їзду рад незаконним і непредставницьким, все-таки дозволило йому зібратися. Бюро ВЦВК поставило для цього тільки дві умови: по-перше, з’їзд мав розпочати роботу п’ятьма днями пізніше, тобто 7 листопада, щоб делегати з провінції встигли прибути в Петроград; по-друге, порядок денний мав бути обмежений обговоренням поточної ситуації в країні, підготовкою до Установчих зборів і перевиборами ВЦВК. Капітуляція ця дивна й її не можна пояснити, зауважував Пайпс.

Мабуть, існує тільки одне пояснення, яке підтверджується чисельними фактами: лідери революційної демократії боялися повторення корніловщини більше, ніж приходу до влади більшовиків. У тому човні, де вони сиділи разом з лідерами ліберальної демократії, були більшовики, але не було контрреволюціонерів. Це тільки в комуністичній історіографії доказувалося, що Корнілов був підручним Керенського, який бажав задушити революцію руками генерала. А насправді керівники ВЦВК навіть не виключали більшовиків з табору революційної демократії. Більшовики самі виключили себе з їхнього середовища, назвали себе істинними революціонерами, а всіх інших, включно з однопартійцями-меншовиками, оголосили контрреволюціонерами.

Досліджуючи ситуацію, яка склалася в Росії, після Жовтневих подій 1917 року, Р.Суні, наприклад, рахує, що було «чотири можливих вирішення проблеми, хто буде правити Росією». Перше рішення захищали меншовики-оборонці, праві соціалісти-революціонери. Воно, за думкою автора, заключалося в наступному: «продовження коаліційного управління, політика соціального єднання і класової співпраці в цілях захисту Росії від зовнішніх ворогів і попередження громадянської війни. Але, далі Р. Суні, правильно зауважує, що подібне рішення було приречене на провал в силу глибокої соціальної кризи і політичної безпорадності авторів цього рішення коаліційний уряд в ситуації антагоністичної протилежності інтересів ворогуючих класів викликало незадоволення зі сторони і тих, і інших. Тимчасовий уряд не зміг задовільнити ні вимог селян про землю, ні захистити права поміщиків на збереження їх власності на землю. [28; 221]

Друге рішення повинно було поставити у влади уряд тільки керівних класів, що означало б «диктатуру центру (вищих) і правих. Лідер кадетів Мілюков бажав утворити саме такий уряд в результаті революції, але доведено, що воно не мало бази для підтримки в народі і остаточно потерпіло поразку. Дійсна влада була в руках Рад».

Ліберали і праві влітку 1917 року прийшли до висновку, що захопити владу керівні класи можуть тільки одним шляхом – встановленням військової диктатури. «Керенський і Корнілов зробили подібну спробу в серпні, але різнодумство по питаннях про кінцеву можливість розпоряджатися владою і спільні дії робітників, солдат і Рад завадили Корнілову.

З провалом військового перевороту залишалася можливість утворити уряд із однієї чи декількох радянських партій». Третє рішення питання про владу, як вважає Суні було найбільш бажане нижчими класами в міській Росії, представленими робітниками, солдатами і селянами. Розширений варіант цього рішення включав нерадянські «демократичні елементи, такі, як муніципальні і урядові робітники, кооператори, малі торговці».

Серед обставин цілковитої анархії, 7 листопада 1917 р. більшовики на чолі з Володимиром Леніним повалили Тимчасовий Уряд і захопили владу. Центральна Рада не визнала більшовицького перевороту й осудила його. B Росії більшовики невдовзі здобули всю повноту влади, але в Україні, Кубані й Дону зазнали поразки. У Києві 11-13 листопада 1917 р. дійшло до зіткнення Штабу Київської Військової Округи, що далі підтримував Тимчасовий Уряд, більшовицьких військових частин і Українського полку, сформованого з делегатів 3 Всеукраїнського Військового З'їзду, що підтримував Центральну Раду. Боротьба закінчилася поразкою штабу, який виїхав на Дін, і придушенням більшовицького повстання.

Якщо лютнева революція була по суті наслідком падіння влади, то причиною другої революції, яку називають Жовтневою, стало захоплення влади.

Висновки

Жовтнева революція 1917 р. У Російській імперії була за характером буржуазною а не соціалістичною.

Розгляд минулого, потрібен для того, щоб краще зрозуміти сучасне, і побачити контури майбутнього. Жовтневі події 1917 року в Росії, якщо дивитися в минуле, визначили її долю, через те, що в минулому ніхто нічого змінити не може. Але історія, ще не закінчена і діяльність людей може суттєво змінити контури майбутнього, усвідомивши і зробивши висновок на основі помилок минулого.

Ще декілька років назад обговорення даної теми, не могло бути різностороннім і об’єктивним. А сьогодні дискусії про історичне значення Жовтневих подій 1917 року, а конкретно: альтернативи розвитку Росії після Жовтня, Жовтень 1917 року і світова революція, міжнародне значення Жовтня, доля демократичної революції в Росії і конкретно чим же була по своїй суті Жовтнева революція – головною подією ХХ століття чи трагічною помилкою, набуває більш широкого характеру. Кожен дослідник має свою власну точку зору на дане питання. Але, як відомо: у зіткненні думок народжується істина.

Але народжений гласністю вибух масового інтересу до вітчизняної історії, а перш за все до радянського періоду, владно ввійшов у володіння істориків, і історична публіцистика сміливо взялася за ліквідацію «білих» і «чорних» плям нашої історії. Під дією критичних публікацій рухнула офіційна концепція Жовтневої революції. Рішуче були відсторонені насаджений десятиліттями «благий» образ Жовтня і його канонізація. Міфи і легенди, які прикрашали історію були відкинуті. Яскрава і трагічна історична подія, якою стала Жовтнева революція 1917 року, отримала відображення у вітчизняній і зарубіжній літературі. В наукових дослідженнях, збірках документів, мемуарах охарактеризовані хід революції по головним регіонам країни, діяльність загальноросійських і місцевих партій і організацій, поводження керівних класів і багаточисельних соціальних груп, керівників і мас. З ходом часу були висинуті на розгляд різні, деколи зовсім протилежні підходи до трактування революції. Кожний ідеологічний напрям пропонував своє розуміння «правди», об’єктивності, повноти відображення подій. І тим не менш кожний історіографічний етап вносив свій вклад в розуміння виключно складної, багатопланової, динамічної події, якою стала Жовтнева революція. Десятиліття, які минули після неї висвітлювали все нові і нові грані в контексті єдиної безперервної вітчизняної і світової історії.

Великі фінансові та промислові клани так само приводять у рух людські ресурси, як великі зірки Космосу впливають на рух планет.

Жовтневий переворот став можливим у результаті взаємодії трьох основних факторів.

1. Стрімке наростання стихії народного протесту й самодіяльності в рішенні самих насущних проблем — землі, хліба, миру.

2. Перетворення цієї народної стихії в політичну форму з вимогою передачі влади в центрі й на місцях.

3.Наполегливі зусилля більшовиків по максимальному розширенню народного руху. Керівництво більшовицької партії політично дуже точно відреагувало на хвилю, що піднімається, революційного нетерпіння, жорстокості, озброївши маси відповідними політичними програмами. Декрети більшовиків вчасно врахували негативний досвід Тимчасового уряду. Більшовики фактично дали з те, що вони вже взяли самі (Декрет про землю).

Передумови перемоги більшовиків можна розділити на два блоки:

1.Суб'єктивні: після краху Корнілова тільки Ленін і більшовики могли дати Росії порядок; більшовиків підтримувала армія.

2.Об'єктивні: більшовики обіцяли дати народу те, що йому було необхідно (мир, земля, хліб); відбулася радикалізація мас (злиття революціонерів з народом).

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.