Земельно-ресурсний потенціал світу

Вступ

Актуальність роботи: Земельні ресурси разом з іншими природними ресурсами (лісовими, водними, мінеральними, кліматичними) є компонентами оточуючого середовища, місцем існування людини, їм належить активна участь у суспільному виробництві, вони є засобом виробництва і джерелом задоволення потреб людини. Саме створення потужного потенціалу багатьох держав, що представлений багатогалузевою промисловістю, розвинутим сільським господарством, розгалуженою транспортною мережею людство зобов’язане землі. Земля відіграє найважливішу загальнобіосферну роль і є основою функціонування атмосфери, гідросфери та інших сфер, розвитку рослинного і тваринного світу, а також людського суспільства. В аграрному секторі земельні ресурси – головний засіб виробництва, найважливіша складова частина ресурсної бази землеробства. А характер і якість земель, родючість сільськогосподарських угідь визначають ефективність аграрного виробництва, можливість розв’язання продовольчої проблеми, продуктивність праці в аграрній сфері.

Земельні ресурси — це універсальні природні ресурси, необхідні для багатьох видів людської діяльності. Для таких галузей господарства як промисловість, будівництво, сухопутний транспорт тощо земля є територіальним ресурсом, на якому розміщуються виробничі об’єкти, інженерні споруди, комунікації. Але особливу роль земельні ресурси грають у сільському та лісовому господарстві. Тут земля одночасно виступає і територіальним ресурсом, і засобом виробництва.

Мета: охарактеризувати земельно-ресурсний потенціал світу.

Завдання роботи:

— окреслити значення земельних ресурсів у житті людини;

— показати таксономічні одиниці класифікації земельного фонду;

— охарактеризувати структуру світових земельних ресурсів;

— розподіл земель в межах грунтово-біокліматичних поясів;

— визначити потенціальні можливості використання земельних ресурсів світу;

— земельні угіддя як основний елемент кількісного обліку.

1. Значення земельних ресурсів у житті людини

Земельні ресурси разом з іншими природними ресурсами (лісовими, водними, мінеральними, кліматичними) є компонентами оточуючого середовища, місцем існування людини, їм належить активна участь у суспільному виробництві, вони є засобом виробництва і джерелом задоволення потреб людини. Саме створення потужного потенціалу багатьох держав, що представлений багатогалузевою промисловістю, розвинутим сільським господарством, розгалуженою транспортною мережею людство зобов’язане землі. Земля відіграє найважливішу загальнобіосферну роль і є основою функціонування атмосфери, гідросфери та інших сфер, розвитку рослинного і тваринного світу, а також людського суспільства. В аграрному секторі земельні ресурси – головний засіб виробництва, найважливіша складова частина ресурсної бази землеробства. А характер і якість земель, родючість сільськогосподарських угідь визначають ефективність аграрного виробництва, можливість розв’язання продовольчої проблеми, продуктивність праці в аграрній сфері [8, с. 5].

Вік людства за останніми результатами наукових досліджень становить 2-3 млн. років. Однак щільність населення протягом усього палеоліту була надзвичайно низькою і становила менше однієї людини на 3 км кв. Тільки в епоху неоліту (10-12 тис. років тому) відбулося поступове зростання кількості населення, збільшилась його щільність, зароджується господарська діяльність. В процесі своєї еволюції людство почало використовувати земельні ресурси в усіх їхніх аспектах дещо пізніше, ніж інші природні ресурси. Людина на перших етапах свого становлення в першу чергу використовувала ресурси рослинного і тваринного світу, лісові та кліматичні ресурси. А земельні ресурси вона, на перших етапах використовувала як просторову базу для пересування та будівництва жител. В подальшому людина почала використовувати корисні копалини, що сконцентровані в надрах землі. І тільки 9-10 тис. років назад людство почало займатися землеробством, використовувати землю як засіб праці. Землеробський етап людської еволюції в 200-300 разів менший, ніж весь період еволюції людства. Перехід первісної людини до землеробської діяльності прискорив соціально-економічний розвиток і прогрес суспільства, інтенсифікувавши процеси природокористування [8, с. 6].

До початку сільськогосподарського використання земельних угідь площа придатних для обробітку родючих земель на нашій планеті становила, за приблизними підрахунками вчених, близько 4,5 млрд. га. На сьогодні світовий фонд придатних для сільськогосподарського використання земель становить лише 2,5 млрд. га. Якщо провести нескладні підрахунки, до за 10 тис. років використання людиною земельних ресурсів для виробництва сільськогосподарської продукції, площа придатних земель зменшилася на 2 млрд. га. Отже, людство щорічно втрачало в середньому приблизно 20 тис. га продуктивних земель [8, с. 6].

Закономірно виникає запитання, куди ж зникли величезні площі придатних для землеробства земель? Детальний науковий аналіз свідчить, що переважна частина нинішніх пустель є наслідком господарської діяльності людини. Тільки за останні 1,0-1,5 тис. років площа пустель на нашій планеті збільшилася утричі за рахунок прилеглих до них продуктивних сільськогосподарських угідь. Людина не завжди обдумано та раціонально використовувала й обробляла землю, що спричинило їхню швидку деградацію, втрату родючості. Високопродуктивні земельні ресурси перетворювалися у непридатні, що характеризувалися зруйнованим ґрунтовим покривом, докорінно видозміненим рельєфом. Також до непридатних за останні декілька століть додалися землі, що зруйновані гірничими розробками, відпрацьованими торфовищами, вугільними, залізорудними та іншими кар’єрами, а також зайняті золовідвалами, промисловими та господарсько-побутовими відходами, териконами і ін. Все це змушувало залучати до використання все нові та нові земельні ділянки, які ще мали високу природну родючість ґрунтів. З 2,5 млрд. га загальносвітового фонду орнопридатних земель на сьогодні під ріллею використовується 1,5 млрд. га, а не використовуваний резерв земельних ресурсів становить 1,0 млрд. га. Проте, це не кращі за якістю землі. У резервному фонді залишилися переважно піщані, глинисті, кам’янисті, засолені, надмірно або недостатньо зволожені землі. Проте, і на сьогоднішньому етапі незворотні втрати продуктивних сільськогосподарських угідь становлять у середньому 15 млн. га на рік [8, с. 8].

Населення нашої планети щорічно зростає на 70-80 млн. чоловік, а для кожного з них за середньосвітовою нормою потрібно 0,3 га для виробництва продуктів харчування та 0,09 га для будівництва житла. У випадку збереження сучасних тенденцій у землекористуванні та темпів демографічного розвитку резервного земельного фонду вистарчить людству тільки на 35-40 років.

Приведені аргументи наголошують на необхідності всебічного вивчення земельних ресурсів, розуміння їхнього значення у всіх сферах життя людини та пропагуванні ідей всебічної охорони продуктивних земельних угідь – як запоруки продовольчої, економічно та екологічної безпеки життя.

На сьогоднішньому етапі суспільного життя земельні ресурси використовуються надзвичайно інтенсивно, виконуючи функцію територіального базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва. Проте, у різних галузях виробництва їхнє використання є неоднаковим і має різне значення у процесі їхнього функціонування. В промисловості, транспорті, будівництві земельні ресурси є лише територіальною, просторовою базою і тому основна увага приділяється площі земельних ділянок, їхньому рельєфу, віддаленості від джерел постачання сировини і центрів реалізації продукції, наявності комунікацій. У добувній промисловості значення земельних ресурсів зростає, оскільки крім територіальної бази, в їхніх надрах сконцентровані усі корисні копалини. І надзвичайно велике, незамінне значення мають земельні ресурси, складовою та невід’ємною частиною яких є ґрунти, у сільському і лісовому господарстві, де вони є головним засобом і предметом праці [8, с. 9].

Земельні ресурси як засіб виробництва мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від інших засобів виробництва:

Земля є продуктом самої природи і виникла за багато тисяч років до появи людини внаслідок сукупної дії факторів, які сформувалися на певній території, і тому земля передує праці по її створенню.
Земля територіально обмежена і не може бути збільшена або заново створена. Проте обмеженість земельних ресурсів зовсім не означає обмеженості її продуктивних властивостей. Також вони не можуть бути замінені іншими засобами виробництва.
Земельні ресурси характеризуються постійністю свого місцерозташування, взаємозв’язком з природними умовами. Тому, на відміну від інших засобів виробництва, їх неможливо перенести з одного місця на інше, а процес виробництва має здійснюватися із врахуванням природно-географічних умов, в яких вони розташовані. Враховується місцерозташування земельної ділянки, її конфігурація і рельєф, перелік сільськогосподарських культур, що можливий для вирощування, собівартість отриманої продукції.
Земельні ресурси, на відміну від інших засобів виробництва, за умови їхнього правильного, раціонального використання, не погіршують своїх властивостей, а, навпаки, покращують, підвищують показники продуктивності [1, с. 116].

Наряду із великим та незамінним значенням земельних ресурсів як територіального базису, основного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві, вони, за невід’ємної належності до них ґрунтів, виконують низку біогеоценотичних і глобальних екологічних функцій, які обумовлюють нормальне функціонування як окремих біоценозів, так і життя загалом [1, с. 117].

Однією із головних біогеоценотичних функцій є функція життєвого простору. Ґрунти переповнені живою речовиною, створюючи живу плівку суші. Біомаса наземних екосистем в сотні разів перевищує біомасу світового океану, хоча площа суші в три рази менша. З ґрунтом тісно пов’язана переважна частина рослин, оскільки саме в ньому відбуваються ранні цикли їхнього розвитку, а у подальшому із ґрунтом взаємодіють корені, поглинаючи вологу та поживні елементи та утримують вертикальне положення. Активно використовують грунт як середовище існування мікроорганізми (бактерії, актиноміцети, гриби, водорості), найпростіші, плоскі та кільчасті черви, нематоди, молюски, членистоногі, амфібії, рептилії. Основною особливістю ґрунту, що зумовлює високе біорізноманіття є його чотирьохфазність та полі дисперсність [1, с. 117].

Також земля виконує функцію житла та сховища, захищаючи низку живих організмів, що здійснюють значну частину життєвих функцій на поверхні землі, від переохолодження і перегрівання, хижаків. Особливу актуальність ця функція має в екстремальних умовах (тундра, пустелі), а також інших ландшафтах у періоди різких змін погоди.

Зелені рослині формації у комплексі із ґрунтовим покривом за рахунок проходження процесу фотосинтезу щорічно фіксують та зв’язують близько n·1017 ккал хімічно активної сонячної енергії, виконуючи біоенергетичну функцію. Сонячна енергія фіксується зеленими рослинними формаціями, після відмирання яких, акумулюється та утримується ґрунтами у вигляді органічної речовини (гумусу, детриту). Недаремно гумус називають загальнопланетарним акумулятором сонячної енергії. У подальшому енергія гумусу та органічних решток слугує основою ґрунтової родючості і залучається у трофічні ланцюги.

Грунтово-рослинні екологічні системи в процесі еволюції та саморозвитку набули здатності фіксувати атмосферний молекулярний азот, перетворюючи його в амінокислоти та білки, виконують азото-білкову функцію.

Молекулярний азот є недоступний як для живлення рослинних формацій, так і для людини, хоча сполуки азоту є вкрай необхідними у життєвих циклах рослин, тварин і людини. Біологічна фіксація азоту бульбашковими та вільноживучими бактеріями досягає 140 млн. т/рік, в той час як промислове виробництво азотних сполук становить 60-80 млн. т/рік. Акумульовані сполуки азоту, проходячи через кишковий тракт тварин і людей, знову потрапляють у грунт, де зазнають різноманітних процесів амоніфікації, нітрифікації, знову повторно використовуються рослинами, або денітрифікуються [4, с. 72].

Також грунтово-рослинні екосистеми виконують газово-атмосферну екологічну функцію, здійснюючи процеси фотосинтезу, за рахунок яких відбувається зв’язування вуглекислого газу та емісія кисню, здійснюють фіксацію молекулярного азоту та денітрифікацію, повернення частини вуглекислого газу в атмосферу. В цілому, вони виконують низку процесів, які визначають глобальне співвідношення газів в атмосфері, що в значній мірі визначає клімат нашої планети.

Приведені деякі екологічні функції дають підставу зробити висновок про екологічну багатофункціональність земельних ресурсів, неврахування якої може порушити екологічну рівновагу нашої планети.

Отже, земельні ресурси є невід’ємною і основною умовою життя та функціонування процесу суспільного виробництва.

2. Таксономічні одиниці класифікації земельного фонду

Земельні ресурси – це найважливіша частина природного середовища, що характеризується просторовим розміщенням, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, виступає головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві, а також просторовим базисом для розміщення усіх галузей господарства.

При класифікації земельного фонду під землями розуміють генетично самостійні ділянки самої верхньої, найбільш активної частини суші, що є основним засобом виробництва в лісовому та сільському господарстві, з характерною їм природно-господарською якістю, яка визначає призначення і використання земель, а також заходи їхньої охорони та окультурення. В процесі вивчення і класифікації земельного фонду виділяють ділянки території, що характеризуються не лише однаковим ґрунтовим покривом, але і всіма іншими умовами від яких залежить переважаючий спосіб їхнього використання (клімат, характер водного і теплового режимів, рельєф, експозиція схилів, конфігурація ділянок, показники природної або штучної родючості) [8, с. 30].

Основними таксономічними одиницями при класифікації земельного фонду країни є:

— зональні типи земель;

— категорії придатності земель;

— класи земель;

— види земель (групи ґрунтів) [8, с. 30].

Зональні типи земель виділяються в процесі природно-сільськогосподарського районування земельного фонду. Вони територіально співпадають з границями природно-сільськогосподарських зон і відображають зональні умови природного середовища та загальні напрямки переважного використання земельного фонду.

Основою для виділення категорій придатності земель є їхній якісний стан і можливість подальшого використання під основні сільськогосподарські угіддя. Чинна класифікація виділяє сім категорій придатності земель:

— землі, придатні під ріллю;

— землі, придатні переважно під сіножаті;

— землі пасовищ, які після покращення можуть бути придатні під інші сільськогосподарські угіддя;

— землі, що придатні під сільськогосподарські угіддя після корінної меліорації;

— землі, які є непридатними під сільськогосподарські угіддя;

— порушені землі [8, с. 30].

Класи земель виділяються в межах кожної категорії придатності із врахуванням загального характеру використання і прийомів агротехніки.

Класи земель – це основна одиниця класифікації, на основі якої виділяються ділянки земної поверхні з близькими природними та господарськими якостями, характером використання та заходами окультурення [8, с. 32].

Види земель є найдрібнішою класифікаційною одиницею земельного фонду, які за своїм змістом відповідають агровиробничим групам ґрунтів, що виділяються на основі ґрунтових обстежень. В межах України виділяється 222 агрогрупи, кількість яких збільшується за рахунок відмінностей у гранулометричному складі.

Агровиробниче групування ґрунтів — це об’єднання окремих контурів видів та різновидностей ґрунтів у більші групи (масиви) з близькими агрономічними властивостями і рівнем родючості, для яких можна запропонувати однакове сільськогосподарське використання і відносно однакові прийоми агротехніки, заходи підвищення родючості. За масштабом узагальнення агровиробничі групування ґрунтів бувають загальнодержавними, регіональними і господарськими [14, с. 138].

Загальнодержавне агровиробниче групування ґрунтів складають для обліку площ ґрунтів за угіддями, групи виділяють за єдністю генетичних особливостей і агрономічних показників ґрунтів, враховуючи зональні та провінційні умови.

Регіональні групування проводяться для областей, районів і використовуються для раціонального розміщення посівів сільськогосподарських культур, розробки систем землеробства, розподілу добрив, хімічних меліорантів, пестицидів та ін.

Господарські групування складаються для державних, колективних, сільськогосподарських і фермерських господарств на основі узагальнення та інтерпретації матеріалів ґрунтових обстежень. Агрогрунтове групування є обов’язковим завершальним етапом великомасштабного обстеження ґрунтів кожного господарства. Його матеріали є виробничим документом, необхідним для практичної діяльності агроперсоналу, що дозволяє раціонально використовувати ґрунти, земельні ресурси господарства в цілому, меліоранти, добрива, застосовувати раціональну систему обробітку, протиерозійні заходи тощо [14, с. 139].

Основне завдання агровиробничого групування ґрунтів полягає в тому, щоб подати всю, часом надто велику різноманітність генетичних ґрунтових видів, відмін і показників у вигляді невеликого, а по можливості найменшого, числа індивідуалізованих з агрономічної точки зору ґрунтових груп. Це спрощує плани ґрунтів, робить їх доступними для широких агрономічних кіл і допомагає в розв’язанні практичних питань землеробства.

Розрізняють комплексні (загальні) і спеціалізовані (спеціальні) агровиробничі групування ґрунтів. Найбільш поширені комплексні групування, коли ґрунти об’єднують за комплексом властивостей, які характеризують їх потенційну родючість і дозволяють на різних масштабних рівнях визначати придатність ґрунтового покриву для вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур, вирішувати загальні питання землеустрою та землеробства (встановлювати межі полів і сільськогосподарських угідь, системи обробітку ґрунту, застосування добрив тощо) [14, с. 139].

Згідно з «Інструкцією до обстеження ґрунтів України» у агрогрупи об’єднують близькі у виробничому відношенні ґрунтові види, які належать до одного типу ґрунтоутворення, або близькі за стадією розвитку в межах даного типу. Різні види дерново-підзолистих ґрунтів об’єднують тільки з ерново-підзолистими ґрунтами, сірих лісових — з сірими лісовими, чорноземів типових — тільки з чорноземами, які не зазнали деградаційних процесів (опідзолення, оглеення та ін.). Не можна об’єднувати дерново-підзолисті ґрунти з чорноземами або солонцюватими ґрунтами, бо вони різні як за генетичними, так і за агрономічними показниками [14, с. 140].

В окремих випадках допускається об’єднання видів, які відносяться до різних генетичних підтипів і є перехідними між різними типами ґрунтів. Так, чорноземи типові допускається об’єднувати з чорноземами слабоопідзоленими або із слабозмитими, тобто, коли ознаки створені іншим ґрунтотворним процесом ще не набули чіткого прояву і не впливають суттєво на агрономічні властивості ґрунтів.

При агровиробничому групуванні в умовах прояву водної ерозії ґрунтів слід також враховувати і принципи контурно-меліоративної організації території (КМОТ), що зараз прийнята до реалізації інститутом Землеустрою УААН, його обласними філіями та проектними групами. Згідно з концепцією КМОТ всі землі господарства поділяють на такі еколого-технологічні групи (за крутістю схилів, еродованістю ґрунтів, наявністю улоговин та характером угідь, сівозмін, агротехніки тощо):

— 0-3° — землі вододілів та слабкоположистих схилів, де впроваджують зернопросапні сівозміни з максимальним насиченням просапними культурами;

— 3-7° — де практикуються ґрунтозахисні зерно-трав’яні та трав’яно-зернові сівозміни з виключенням просапних;

— >7° — середньо- і сильноеродованими ґрунтами, які підлягають суцільному залуженню багаторічними травами [14, с. 142].

Сильноеродовані розчленовані ярами та промоїнами схили крутістю понад 12° підлягають суцільному залісненню.

До однієї агрогрупи об’єднують лише ті види ґрунтів, які близькі за умовами залягання і ступенем впливу на них ґрунтотворного процесу. Наприклад, слабо-, середньо- і сильнопідзолисті види не можуть увійти до однієї агровиробничої групи, хоча вони близькі за генезисом і відносяться до одного ґрунтового типу. Ступінь їх опідзолення настільки різний, що кожний із видів потребує різних агротехнічних і меліоративних заходів. У даному випадку можна об’єднувати лише слабо- і середньопідзолистий або середньо- і сильнопідзолистий види. Об’єднувати слабо- і сильнопідзолисті ґрунти не можна [14, с. 143].

Опідзолені ґрунти Лісостепу (чорноземи опідзолені, темно-сірі, сірі, ясно-сірі лісові) можна об’єднати лише у дві агровиробничі групи: чорноземи опідзолені і темно-сірі, сірі та ясно-сірі лісові ґрунти.

Ґрунти першої агрогрупи менш опідзолені, ніж ґрунти другої, в меншій мірі кислі, містять більше гумусу, кальцію, більшою мірою оструктурені, в меншій мірі потребують вапнування і в цілому більш родючі. При використанні ґрунтів другої групи виникає потреба в підвищенні доз добрив, поповненні запасів органічної речовини, вапнуванні тощо.

Велике значення має і тип (хімізм) засолення. Не можна об’єднувати в одну агровиробничу групу ґрунти, засолені содою, хлоридами та сульфатами.

Солонцеві ґрунти також досить різноманітні за ступенем і характером солонцюватості, що сильно впливає на їхні агрономічні властивості.

Солонцюваті чорноземи, лучні та інші ґрунти можуть бути слабо-, середньо- і сильносолонцюватими або солонцями. Агрономічні властивості цих ґрунтів погіршуються з підвищенням солонцюватості.

Слабосолонцюваті ґрунти (чорноземи, лучно-чорноземні і лучні) відносно родючі, проте суттєво відрізняються від своїх несолонцюватих аналогів, маючи негативні технологічні властивості у зв’язку з поганою структурністю та наявністю лужної реакції. У середньосолонцюватих видів негативні властивості проявляються сильніше, а у сильносолонцюватих ґрунтів і солонців взагалі дуже сильно. Сильносолонцюваті ґрунти і особливо солонці безструктурні, володіють негативними технологічними властивостями і легко запливають, утворюють ґрунтову кірку, в’язкі та пластичні у вологому і тверді та щільні у сухому стані.

Велике значення має також глибина залягання щільного солонцевого (ілювіального) горизонту. Наприклад, у чорноземів слабосолонцюватих він залягає на глибині 20-35 см, у середньосолонцюватих — 20-30, у сильносолонцюватих — 15-20, тоді як у кіркових солонців ілювіальний горизонт розміщений на поверхні або на глибині 3-10 см. Від вказаного показника залежить родючість, глибина обробітку та заходи поліпшення ґрунтів [14, с. 145].

Для групування ґрунтів велике значення має гранулометричний склад, який визначає водопроникність, водопідіймальну здатність, швидкість висихання, вологоємкість доступність ґрунтової вологи для рослин, швидкість фільтрації і всмоктування води, тепловий і водно-повітряний режими.

Для ґрунтів, об’єднаних в одну агровиробничу групу, передбачається використовувати такі критерії:

— генетична близькість ґрунтів і подібність їх агрономічних властивостей;

— однакове для всіх ґрунтів сільськогосподарське використання (однакові угіддя, сівозміни, сільськогосподарські культури) і близька продуктивність ґрунтів;

— однорідність рельєфу та гідрологічних умов залягання, схожість за гранулометричним складом;

— приблизно однакові фізичні властивості, водний, повітряний та тепловий режими;

— близькість показників, що характеризують поживний режим, заходів удобрення однакових культур;

— однорідність фізико-хімічних властивостей (вміст гумусу, рН, місткість катіонного обміну, склад увібраних катіонів, буферність);

— приблизно однакові фізико-механічні властивості, які визначають відношення ґрунтів до обробітку: структурний стан, щільність, в’язкість, пластичність, здатність до прилипання, утворення кірки, запливання, тріщинуватості, показники фізичної стиглості, можливості поглиблення орного шару, засобів його окультурення тощо;

— аналогічний склад, концентрація і динаміка ґрунтового розчину;

— приблизно однакова потреба в меліораціях (гідромеліорації, фітомеліорації, хімічній меліорації);

— наявність тих чи інших шкідливих для рослин речовин (важких металів, радіонуклідів і пестицидів );

— подібний характер та інтенсивність процесів ерозії та дефляції [14, с. 147].

У кожній грунтово-кліматичній зоні необхідно враховувати низку показників, властивих ґрунтам лише даної зони. На Поліссі до таких відносяться ступінь опідзолення і кислотність, характер і ступінь заболочення, розміри ділянок, що обробляються. У Лісостепу суттєве значення мають ступінь вилугованості та кислотності ґрунтів, характер водного режиму. В Степу і Сухому Степу також необхідно враховувати ступінь карбонатності, солонцюватості і характер водного режиму, наявність комплексності та її характер.

При проведенні спеціальних агровиробничих групувань враховують показники, які визначають: еродованість, засолення, заболочування, солонцюватість, кам’янистість, гранулометричний склад, кислотність, агрохімічні, фізичні, фізико-хімічні, біологічні властивості ґрунтів, а також крутість схилів, глибину залягання щільних порід та інше.

Подальший розподіл у межах названих чотирьох груп здійснюється за спрямованістю і характером меліоративних заходів (осушення, розсолення, розсолонцювання та ін.).

3. Структура світових земельних ресурсів

На усіх етапах свого становлення і розвитку людина була нерозривно пов’язана із землею, а способи землекористування були зумовлені багатьма чинниками, зокрема ґрунтами та кліматом, а також рівнем розвитку економіки та місцевими традиціями. На самих ранніх етапах людина використовувала земельні ресурси як просторову базу та місця концентрації корисних копалин. Першим видом сільського господарства, який почала займатися людина, було кочове тваринництво, при якому вона не є власником землі, яку використовує. Цей спосіб є малопродуктивним і не дозволяє підтримувати численне населення. На сьогоднішній день зони кочового сільського господарства розташовані в регіонах із суворим кліматом або там, де ґрунти не настільки родючі аби забезпечувати осілу сільськогосподарську діяльність. Із переходом до осілого способу життя земельні ресурси почали виконувати функції предмета та засобу праці, слугуючи основою виробництва продуктів харчування та сировини для різних галузей промисловості.

Земельні ресурси – це сільськогосподарські землі та інші земельні ділянки, які використовуються або можуть бути використаними при сучасному рівні розвитку продуктивних сил суспільства в різних галузях діяльності людини [12, с. 151].

Площа Землі становить 510 млн. км кв. Більшу її частину займає Світовий океан – 361 млн. км кв (70,8%), а площа суші займає 149 млн. км кв (29,2%). Територія суші є неоднорідною: більше 70% її площі займають рівнини, 21% — гори та 9% льодовики і вічні сніги. Якщо із складу суші виключити Антарктиду (15 млн. км кв), то площа земельних ресурсів, які використовує людство, становить 134 млн. км кв, або 26% поверхні Землі. За рахунок впливу різноманітних лімітуючи чинників більша частина суші не є придатною для ведення сільського господарства. Це обширні пустелі Африки, Австралії, Азії, гірські території з виходами скальних порід, величезні заболочені простори північної півкулі (Росія, Канада, Аляска), лісотундра і тундра [12, с. 152].

Сільськогосподарські угіддя в світі займають 37,1%, в тому числі рілля становить лише 10,4%. Найвищі показники ріллі характерні для Зарубіжної Європи та Азії, що обумовлено значною землеробською освоєністю території та високою щільністю населення.

Значні площі орних земель у світі, розташовуючись в арідних умовах, потребують зрошення. Розширення площі ріллі в регіонах з недостатнім зволоженням вимагають розширення площ зрошувальних земель. Темпи приросту зрошувальних земель в світі станом на 1995 р. досягай 3,5 млн. га в рік. Близько 80% всіх зрошувальних площ розташовані в Зарубіжній Азії та Північній Америці. Лісові землі у структурі світового земельного фонду займають 29,6% від площі суші, а найбільші їхні площі розміщені в тропічному поясі південної Америки і на півночі Азії, в межах Росії. Четверту частину світових земельних ресурсів займають луки та пасовища, які використовуються для тваринництва. Найбільші площі цих угідь розташовані в Африці, сухих степах, тундрі і лісотундрі [12, с. 153].

На категорію «інші землі» припадає значна частина світового земельного фонду (33,3%). В цю категорію віднесені території гір і пустель, льодовики та арктична тундра, де характерна найменша щільність населення, а також землі населених пунктів.

З кожним десятиріччям в світі все більшої гостроти набуває проблема землезабезпечення населення. Загальна кількість населення світу постійно зростає: з 1000 р. до 1850 р. кількість жителів Землі зросла на 1 млрд. чоловік, до 1940 р. – ще на 1 млрд. чол., а з 1940 по 1995 pp. – на 3,5 млрд. чоловік. В даний час чисельність населення Землі збільшується більше ніж на 90 млн. чоловік в рік. Станом на 1995 р. на одного жителя нашої планети припадало 0,24 га ріллі (в середині 70-х років цей показник становив 0,40 га). Найменша забезпеченість жителів земельними ресурсами характерна для Зарубіжної Азії (0,13 га), а найбільша – для Австралії і Океанії (1,74 га) [12, с. 153].

У порівнянні з іншими видами природних ресурсів, земельні мають низку особливостей:

— вони не можуть переміщуватися в просторі та не можуть замінюватися іншими ресурсами;

— хоча це і багатоцільовий ресурс, але кожна окрема ділянка може бути використана лише для однієї мети – під ріллю, пасовище, сад, кар’єр, промислову чи житлову забудову або інше;

— земельні ресурси є вичерпними, тому що площа їх обмежена розмірами суходолу Землі, держав чи конкретних господарств;

— хоча земельні ресурси і відносяться до категорії відновних, але таке відновлення вимагає тривалого часу [12, с. 155].

Людство освоїло трохи більше половини суходолу. Інколи з цього факту робиться помилковий висновок про «широкі можливості» подальшого освоєння земель на планеті. Але вільні території або непридатні для господарського використання (льодовики, арктичні пустелі, тундра та ін.) або надзвичайно складні для освоєння та мають дуже тендітні екосистеми (болота, гірські схили, лісотундра), що вимагає колосальних капіталовкладень. Лише 5-6% земель, які не використовуються, можна віднести до категорії таких, що не потребують надмірних затрат на освоєння [12, с. 155].

Таблиця 3.1.

Структура земельного фонду материків і частин світу, %

Регіон	Населені пункти, промислові об’єкти, транспортні мережі	Рілля та багаторічні насадження	Сіножаті й пасовища	Ліси (у т.ч. штучні)	Невгіддя та внутрішні водойми
Європа	5	32	19	26	18
Азія	2	21	15	21	41
Африка	1	11	23	26	39
Північна Америка	3	12	18	33	34
Південна Америка	1	8	19	47	25
Австралія і Океанія	1	5	51	8	35
Світ в цілому	3	11	23	30	33

Частка оброблюваних земель (ріллі) у Європі та Азії набагато більша за середньосвітову. Питомою вагою сіножатей і пасовищ помітно виділяється Австралія. Частка лісів у земельному фонді найвищою є у Південній Америці. Відмінності між окремими країнами є ще більшими.

Щоправда до таблиці не ввійшла Бангладеш – країна, яка є світовим рекордсменом за показником розораності її території (71%). А ось в Монголії цей показник становить лише 1%. Пустельні Кувейт та Оман взагалі не мають ріллі.

Слід зазначити, що ця складова земельного фонду світу зменшується занадто високими темпами як за рахунок урбанізації та розвитку промисловості й транспорту, так і завдяки водній і вітровій ерозії, засоленню та заболоченню при порушенні технологій зрошення. На планеті за історичний час втрачено близько 20 млн. км² родючих ґрунтів, що перевищує сучасну площу ріллі [8, с. 85].

Таблиця 3.2.

Країни з найбільшою в світі площею ріллі

Країна	Рілля (млн. га)	Розораність території країни (%)	Частка ріллі від загальносвітової (%)
США	185,7	20,3	13,8
Індія	166,1	55,9	12,3
Росія	130,3	7,7	9,7
Китай	92,5	9,9	6,9
Австралія	47,0	6,1	3,5
Канада	45,4	4,9	3,4
Бразилія	43,2	5,1	3,2
Казахстан	34,8	13,0	2,6
Україна	33,3	57,5	2,5
Нігерія	30,2	33,2	2,2

В країнах аридного поясу головною причиною деградації земель став процес антропогенного опустелювання, що охопив площу близько 10 млн. км² (це співставно з територіями таких країн-гігантів як Канада, Китай або США). В умовах антропогенного опустелювання мешкає більше 1 млрд. населення у майже 100 країнах світу.

Процес освоєння цілинних земель (Казахстан, Канада, Китай, Австралія, Бразилія) не може компенсувати втрати. Показник на душу населення (яке до того ж постійно зростає) стрімко зменшується. В Японії та Нідерландах вже сьогодні на одного мешканця припадає лише 0,03 га ріллі; Єгипті, В’єтнамі та Бангладеш – 0,05 га; в Китаї – 0,07 га. Найкраща в світі ситуація склалася в Австралії (2,6 га ріллі на особу), Казахстані та Канаді (по 1,5 га), Україні, Росії та США (0,8; 0,7 та 0,6 га відповідно). До речі, саме США мають найбільшу в світі сумарну площу орних земель [8, с. 87].

У більшості високорозвинених постіндустріальних країн існуючий сьогодні рівень сільськогосподарської освоєності слід вважати максимально можливим. Широко відомий приклад Нідерландів, коли у родючі польдери перетворюються відвойовані у моря ділянки затоки Зюдерзе, таким чином конструюється штучний ландшафт. Певні резерви збільшення площі ріллі залишилися хіба що в доіндустріальних країнах Африки та нових індустріальних країнах Південної Америки [8, с. 88].

Таблиця 3.3.

Країни з найбільшою в світі площею луків і пасовищ

Країна	Луки і пасовища (млн. га)	Питома вага від площі країни (%)	Частка від загальної площі луків і пасовищ в світі (%)
Австралія	414,5	54,2	12,2
Китай	400,0	42,9	11,8
США	239,2	26,1	7,0
Казахстан	186,8	69,9	5,5
Бразилія	185,0	21,9	5,4
Аргентина	142,0	51,9	4,2
Саудівська Аравія	120,0	55,8	3,5
Монголія	117,2	74,8

При середньосвітовому показнику у 23% пасовища займають майже 75% території Монголії, більше половини від площі країни вони становлять у Казахстані, Австралії, Аргентині, Саудівській Аравії. Натомість в Японії пасовища займають лише 2% території, у Швеції – 1%, в Єгипті – практично 0%.

Показник сумарної площі луків і пасовищ найбільшим є в Австралії, Китаї, США, Казахстані, Бразилії та Аргентині.

Найбільшу площу лісів серед окремих країн мають Росія, Канада, Бразилія, США, ДР Конго, Китай та Індонезія

Таблиця 3.4.

Країни, що мають найбільшу лісову площу в світі

Країни	Площа лісів (млн. га)	Питома вага від площі країни (%)	Частка від загальної площі лісів в світі (%)
Росія	765,9	45,4	18,5
Канада	494,0	53,6	11,9
Бразилія	488,0	57,8	11,8
США	296,0	32,3	6,9
ДР Конго	173,8	76,6	4,2
Китай	130,5	14,0	3,1
Індонезія	111,8	60,2	2,6
Перу	84,8	70,0	2,5
Індія	68,5	23,0	1,6
Болівія	58,0	53,0	1,4

Найбільша в світі частка земель, що зайняті лісом – в Сурінамі (90%), Папуа – Новій Гвінеї (80%), ДР Конго (майже 77%), Швеції (68%), Японії (67%). В Україні цей показник є недостатнім (14%). Але у багатьох країнах він ще менший – в Ізраїлі лише 5% території вкриті лісом та чагарниками, а в Єгипті та Кувейті – практично 0% [8, с. 90].

Поряд із землезабезпеченням населення важливим показником є забезпеченість території водними ресурсами. Найкраще співвідношення землезабезпеченості і водозабезпеченості має Північна Америка і Південна Америка, а найменше забезпечені земельними і водними ресурсами Європа і Азія.

Більше половини всіх площ освоєно (зайнято посівами і пасовищами) в Азії, а також в Австралії і Океанії. В Африці, Північній та Південній Америці освоєні землі займають 30-36% їхньої території. В розрізі окремих країн найвищими показниками освоєності території характеризуються Казахстан, Монголія, Нігерія, ПАР, Україна (більше 70%). Менше 10% всіх площ освоєно в Єгипті, Лівії, Канаді, Скандинавських країнах.

В межах окремих країн земельні угіддя поширені дуже нерівномірно. Найбільші масиви ріллі сконцентровані в США, Індії, Китаї, Бразилії, Україні, Канаді. Також одним із основних характеристик використання земель за методологією ФАО (Food Agricultural Organization) є щільність населення на одиницю площі та її освоєність [8, с. 92].

4. Розподіл земель в межах грунтово-біокліматичних поясів

Землеробське використання території суші Землі є вкрай нерівномірним в межах грунтово-біокліматичних поясів. Згідно комплексного грунтово-клімато-біогеохімічного поділу суші за М. М. Розовим і М. Н. Строгановою найбільшу площу займає тропічний пояс (42%), субтропічний, суббореальний і бореальний – 16-20%, а полярний всього 4% [8, с. 106].

Тропічний пояс займає більше 5,6 млрд. га (42% від загальної площі суші), а гірські території в його межах охоплюють 0,7 млрд. га (12,8% від площі поясу).

Майже половину площі поясу (45%) займають вологі області, а посушливі – 30%. Незважаючи на значну територію, сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур орографічні і кліматичні умови, оброблювальні площі тропічного поясу становлять тільки 29% від площі світового землеробства. Землеробська освоєність цього поясу є дуже низькою і становить в середньому 7,4%. При цьому сприятливі температурні умови дозволяють отримувати в тропіках три урожаї різних культур за рік, а також вирощувати багато сільськогосподарських культур, які неможливо культивувати в інших грунтово-біокліматичних поясах. Тропічний пояс є найбільш перспективним для подальшого розширення землеробських площ, оскільки вологі тропіки мають найсприятливіше співвідношення тепла і вологи. Землеробські площі можуть бути збільшені більше ніж у 3 рази. Але освоєння нових площ ріллі в тропіках і підвищення продуктивності вже існуючих пов’язано з вирішенням багатьох специфічних проблем:

— впровадження специфічних систем сівозмін;

— захист земель від водної ерозії;

— боротьба з латеритоутворенням [8, с. 108].

Центральною проблемою в тропічному землеробстві є необхідність внесення добрив під кожен урожай, що обумовлено низькою ємністю вбирного комплексу та промивним водним режимом грунтів. Все це зумовить необхідність збільшення виробництва мінеральних добрив і впровадження заходів захисту довкілля, сільськогосподарської продукції від акумуляції підвищених доз агрохімікатів.

Субтропічний пояс займає площу близько 2,5 млрд. га і розташовується як в північній так і в південній півкулі. Вологі лісові області охоплюють 25% території, ксерофітно-лісові та кущово-степові – 34%, а напівпустельні і пустельні – 41%. Землеробське використання субтропічного поясу становить 17%, що в 2,4 рази перевищує аналогічний показник тропічного поясу. Кліматичні умови дають можливість вирощувати два урожаї сільськогосподарських культур за рік. Головні масиви землеробських площ приурочені до заплав головних рік. Середня розораність рівнинних територій субтропіків становить близько 18%, а гірських – 14%. За існуючими прогнозами, землеробські площі в межах цього поясу можуть бути збільшені в 1,5 рази. Але для успішного функціонування субтропічного землеробства слід вирішити цілий ряд агрономічних і меліоративних проблем:

— раціональні сівозміни;

— додаткове зрошення;

— потреба в добривах;

— захист ґрунтів від водної та вітрової ерозії;

— окультурення ґрунтів [8, с. 109].

Суббореальний пояс майже повністю розміщений у північній півкулі, а в південній — в його межах розташовані невеликі площі на півдні Аргентини і в Новій Зеландії. Його площа становить близько 2,2 млрд. га, з яких 33,6% – гірські території. Вологі області займають 29% території, субарідні і арідні – 71% (46% з яких – пустелі). Із всіх ґрунтово-біокліматичних поясів світу суббореальний пояс є найбільш освоєним, оскільки в його межах сконцентровано більше третини землеробських площ світу. Середня землеробська освоєність поясу становить 21%. Розораність рівнинної частини – 27%, а гірської – близько 9%. Найбільш землеробськоосвоєними є гумідні лісові області, степи розорані на 31%, а напівпустелі і пустелі – всього на 2% [8, с. 110].

Термічні умови дозволяють вирощувати тільки один урожай в рік, хоча в багатьох районах можливі повторні посіви кормових культур. Набір сільськогосподарських культур є меншим ніж у субтропіках. Незважаючи на це, саме в суббореальному поясі виробляється майже половина світової сільськогосподарської продукції.

Напівпустельні і пустельні області є малопродуктивними для землеробства і з давніх-давен використовуються для кочового тваринництва. Більше 40% цих територій розташовані в гірських умовах, де землеробство має точковий характер.

Земельні ресурси суббореального поясу практично вичерпані для землеробства, а розрахунки вказують, що землеробська освоєність може зрости тільки на 25%. До найбільш насущних проблем землеробства суббореального поясу слід віднести:

— розширення набору сільськогосподарських культур;

— раціональні сівозміни;

— вологонакопичення і зрошення;

— окультурення засолених земель;

— захист від ерозії та дефляції;

— внесення добрив [8, с. 113].

Бореальний грунтово-біокліматичний пояс займає площу 2,4 млрд. га, в т.ч. 34,1% – гірські території. Пояс практично повністю розташований в північній півкулі та характеризується надлишковою зволоженістю і недостатньою кількістю тепла. Напівгідроморфні і гігроморфні ґрунти займають 16% рівнинної території. Для переважної більшості цього поясу є характерним вирощування ранньоспілих культур. Середня землеробська освоєність бореального поясу становить близько 5%. На півночі тайгово-лісової області землеробство має точковий характер [8, с. 113].

Згідно приблизних оцінок освоєння земель тайгово-лісової області бореального поясу для землеробства може бути збільшено за рахунок вирубування лісів на 60%, що буде вимагати великих матеріальних затрат і буде залежати від потреби суспільства та технічних можливостей майбутнього.

До агрономічних і меліоративних проблем бореального поясу слід віднести:

— підбір і розміщення сільськогосподарських культур;

— селекція, яка повинна бути спрямована на виведення холодостійких скороспілих сортів;

— удобрення;

— осушення;

— усунення надлишкової кислотності;

— обґрунтуванні сівозміни.

Полярний пояс без материкових льодів займає приблизно 570 млн. га та ще близько 1 400 млн. га припадає на льодовики Антарктиди, Гренландії та інших островів. За агрокліматичними показниками пояс відноситься до зони землеробства на закритому ґрунті. Великі простори полярного поясу, в основному, використовуються під оленячі пасовища. Також тут поширено мисливство [8, с. 114].

5. Потенціальні можливості використання земельних ресурсів світу

Після закінчення Другої світової війни були започатковані дослідження потенціальної можливості використання земельних ресурсів світу, що обумовлено рядом причин:

1) післявоєнне відновлення, бурхливий промисловий і сільськогосподарський розвиток багатьох капіталістичних країн;

2) бурхливий ріст населення;

3) нерівномірний економічний розвиток регіонів;

4) проблеми голоду в країнах, що розвиваються [15, с. 126].

Приведені причини зумовили необхідність всебічного аналізу проблем продовольства і раціонального використання земельних ресурсів, що почав здійснюватись в рамках міжнародних організацій (ООН, ФАО, ЮНЕСКО).

Основою для оцінки земельних ресурсів планети, родючості грунтів слугували регіональні і світові ґрунтові карти, що створювались на окремі континенти і країни. Починаючи з 1986 року в рамках Пан-Європейської програми МАРС (сільськогосподарський моніторинг на основі дистанційного зондування) було започатковано створення Ґрунтової географічної інформаційної системи Європейського Союзу, а потім роботи по інтеграції у створену базу відомостей про ґрунтовий покрив СРСР. За період останніх десятиріч вченими багатьох країн приділялось багато уваги проблемі оптимального розширення площі світового землеробства [15, с. 126].

Згідно запропонованої моделі до площ світового землеробства може бути додатково залучено близько 0,36 млрд. га лісових територій та 0,86 млрд. га лук і пасовищ (всього 1,22 млрд. га). Таким чином, за рахунок залучення резервів, площа світового землеробства може бути доведена до 2,7 млрд. га. Загальна площа потенційно орнопридатних земель, згідно прогнозу, може становити 3,2 млрд. га. [15, с. 127].

Порівняння різних існуючих експертних оцінок можливого розширення земель, що обробляються, та ґрунтуються на аналізах показників збільшення фактичного використання землі. Найкращі можливості для розширення площі ріллі, згідно цих відомостей, характерні для Африки і Північної Америки. Потенційно родючі землі Азії освоєнні більше ніж на 90%, а Європи – майже на всі 100%.

Потреби в освоєнні нових земель диктуються рядом причин:

1) збільшення кількості населення;

2) збільшення потреб у продуктах харчування і матеріалах біологічного походження;

3) втрати ріллі в результаті деградації та трансформації її використання.

Згідно розрахунків до 2020 року площа світових сільськогосподарських угідь скоротиться на 100-150 млн. га найбільш родючих і високодохідних земель, оскільки високий рівень їхніх втрат для потреб будівництва спостерігається в тих регіонах, які мають цінні та інтенсивно використовувані землі. Таким чином, основою для виробництва продуктів харчування залишається підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь. Збільшення урожайності основних культур вдвічі при загальній чисельності населення Землі 7-8 млрд. чоловік дозволить зберегти необхідну площу ріллі на сучасному рівні [15, с. 129].

В світі постійно збільшується попит на продукти харчування, що зумовлено не тільки збільшенням чисельності населення, але і розвитком економіки різних країн і, відповідно ростом доходів населення. Згідно оцінок ФАО до 2015 року попит на продукти харчування підніметься приблизно на 75% за рахунок підвищення калорійності харчування в розрахунку на одну людину. Тому, надзвичайно зростає зацікавленість до прогнозів щодо використання земельних ресурсів світу і забезпеченням продуктами харчування населення планети.

Згідно моделі раціональної структури земельних угідь в межах грунтово-біокліматичних областей планується збільшити площу ріллі до 2,7 млрд. га, в тому числі 48,9% з якої будуть становити тропічні ґрунти, 22,7 – субтропічні, 20,5 – суббореальні та 7,9% – бореальні. М.М. Розов і М. Н. Строганова запропонували три варіанти розрахунку перспективи використання земельних ресурсів, що побудовані на різних методичних підходах:

1 варіант – у структурі світових посівів 50-60% будуть займати зернові з урожайністю 40-45 ц/га. В тропіках при трьох посівах в рік два відводяться під зернові, а в субтропіках при двох посівах — 1,5 під зернові. При дотриманні цих умов може бути отримано 8-9 млрд. т зерна, що при існуючій нормі 1т зерна на людину в рік повністю забезпечує існування 8-9 млрд. чоловік.

2 варіант – ґрунтується на умові, що урожайність регулюється тільки кліматичними факторами, а для розрахунку прогнозованої врожайності використаний індекс біокліматичного потенціалу, що враховує всю біологічну продукцію рослин, яка у подальшому перераховується в умовні зернові одиниці. Приймається, що зерно в загальній біомасі рослин становить 30-40%, а річна норма продуктів харчування на людину – 2 т умовних зернових одиниць. На основі таких припущень прогнозовані площі оброблювальних земель дозволять забезпечити продуктами харчування 25-30 млрд. чоловік.

3 варіант побудований на врахуванні тільки фізіологічного активної сонячної радіації (ФАР) і здатності рослин засвоювати цю енергію. На сьогодні рослини засвоюють тільки 1% активної сонячної радіації, а підвищення ФАР до 2% за рахунок використання нових сортів і забезпечення їхньої потреби в теплі, волозі і елементах живлення, дозволить забезпечити продуктами харчування 25-30 млрд. чоловік [8, с. 133-134].

Ще більш вражаючими є результати, що отримані в останні роки. Основна маса продуктів харчування отримується всього на 9% поверхні Землі (рілля, сади, плантації, луки, пасовища). Згідно прогнозів, у світовому сільському господарстві може бути використано до 3,2-3,5 млрд. га території (20%), з яких лише 0,45 млрд. га після освоєння можуть стати високопродуктивними землями. Із всіх придатних під ріллю земель може бути зрошено тільки 1,1 млрд. га [8, с. 135].

Таким чином, загальна площа потенційно орнопридатних земель становить 2,6 млрд. га (1,5 млрд. – сучасне землеробство плюс 1,1 млрд. га), а потенціальна площа (з врахуванням збору декількох урожаїв в рік) може досягти 4 млрд. га. Підраховано, що якщо 80% цієї площі використовувати під технічні культури, а на інших площах добитися врожайності в 50-60 ц/га, то можна забезпечити продуктами харчування 35-40 млрд. чоловік, що в 6 разів перевищує існуючу чисельність [8, с. 135].

Головною метою світової політики землекористування є найбільш оптимальне розподілення земель між різними галузями з метою забезпечення населення планети продуктами харчування і підтримання належної якості життя.

6. Земельні угіддя як основний елемент кількісного обліку

Землеволодіння та землекористування за своїм змістом неоднорідні та є сукупністю ділянок землі, що мають різноманітні природно-історичні властивості, різняться за характером використання та відносяться до різних угідь. Збір відомостей про кількісні параметри земель при ведені державного земельного кадастру ведеться в розрізі угідь, з огляду на що вони є основним компонентом земельного кадастру.

Земельні угіддя – це земельні ділянки, що систематично використовуються для певних господарських цілей та відрізняються за природно-історичними ознаками. Головною ознакою, що покладена в основу розділення окремих видів угідь є характер використання землі. Класифікують угіддя враховуючи основне призначення та систематичне використання окремих ділянок для певних виробничих цілей. Також при цьому обов’язково слід враховувати природні властивості, що відображають якісний стан окремих земельних ділянок [2, с. 152].

Реєстрація земельних ділянок і прав на них супроводжується даними обліку кількості земельних угідь, переданих у власність і наданих у користування. В процесі проведення земельної реформи відбулися зміни стосовно класифікації земель. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1993 року затверджено «Державну програму переходу України на міжнародну систему обліку і статистики», якою передбачено переглянути чинну статистичну звітність щодо земельних ресурсів та доповнити її показниками, які застосовуються у міжнародній практиці [13, с. 43].

Наказом Держстандарту України від 2.10.1996 року затверджено і введено в дію класифікацію земельних угідь згідно із Стандартною статистичною класифікацією землекористувань Європейської Економічної Комісії (ЄЕК), розробленою Статистичною комісією та ЄЕК ООН, а також Класифікацію видів економічної діяльності (ДК 009-96) [13, с. 44].

Згідно з цією класифікацією у складі земельних ресурсів, що входять до складу адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів, сільрад), виділяють наступні категорії земельних угідь:

— сільськогосподарські землі;

— ліси та інші лісовкриті площі;

— забудовані землі;

— відкриті заболочені землі;

— сухі відкриті землі з особливим рослинним покривом;

— відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом;

— води [13, с. 46].

Також приведена класифікація видів економічної діяльності на землях промисловості, землях під відкритими розробками, кар’єрами, шахтами та відповідними спорудами; землях, що використовуються в комерційних цілях, для транспорту і зв’язку, для технічної інфраструктури. Шифри розділів, секцій, підсекцій, груп, класів, підкласів та опис класифікаційних видів економічної діяльності на землях несільськогосподарського призначення наведені в «Інструкції з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель» (форми № 6-зем, ба-зем, 6б-зем, 2-зем). Окремо у формах статистичної звітності із усіх земель, що входять до адміністративно-територіальної одиниці, виділяють та обліковують категорії земель за цільовим призначенням (природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного) [13, с. 47].

Найбільш детальна увага приділяється обліку сільськогосподарських та забудованих земель, оскільки саме вони є основою життєдіяльності людини.

До складу сільськогосподарських земель входять сільськогосподарські угіддя (рілля, перелоги, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища) та несільськогосподарські угіддя (землі під господарськими будівлями і дворами, шляхами і прогонами, землі, які перебувають у стадії меліоративного будівництва та відновлення родючості, землі тимчасової консервації, забруднені сільськогосподарські угіддя, які не використовуються у сільськогосподарському виробництві) [13, с. 48].

Сільськогосподарські угіддя – це ділянки, що безпосередньо використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції. За характером використання серед них виділяють ріллю, багаторічні насадження, перелоги, сіножаті, пасовища.

Рілля – це земельні угіддя, що систематично обробляються та використовуються під посіви сільськогосподарських культур. Також до ріллі відносяться чисті пари, посіви багаторічних трав у полях сівозмін із терміном користування передбаченим сівозмінами, а також вивідні поля. Міжряддя садів та інших багаторічних насаджень, що тимчасово використовуються під посіви сільськогосподарських культур, у площі ріллі не включаються, а обліковуються як площі багаторічних насаджень. Так само не відносяться до ріллі ділянки культурних сінокосів і пасовищ, розорані на період обновлення травостану, а також зайняті посівами попередніх культур (не більше двох років), розорані з метою створення на них довгострокових пасовищ або покращених сінокосів [8, с. 168].

Багаторічні насадження – земельні ділянки, що зайняті штучно створеними деревними, кущовими або трав’яними багаторічними насадженнями, здатними давати урожай плодово-ягідної, технічної або лікувальної продукції. Обліку підлягають всі багаторічні насадження, в тому числі розміщені на терасах. Із загальної площі багаторічних насаджень окремо ведеться облік садів – земельних ділянок, зайнятих деревними або чагарниковими насадженнями, насіннячковими, кісточковими, горіхоплідними, цитрусовими, субтропічними та іншими породами; площі виноградників; площі ягідників – ділянки, зайняті культурними чагарниковими, напівчагарниковими і трав’янистими рослинами, які дають їстівні плоди; площі плодорозплідників – ділянок для вирощування посадкового матеріалу плодових, ягідних культур і виноградників. Серед багаторічних насаджень ведуть окремий облік хмільників, шовковичних насаджень, чайних плантацій, ділянок ефіроолійних культур та інших видів насаджень, що мають місцеві розповсюдження. Площі, зайняті дорогами, лісовими захисними смугами, за винятком лінійних вітроломних насаджень усередині кварталів, до складу багаторічних насаджень не входять, а обліковуються у відповідних видах угідь.

Перелоги – земельні угіддя, що раніше оброблялися, а зараз більше одного року, починаючи з осені, не використовуються під посіви сільськогосподарських культур, а також не підготовлені під пар. До перелогів не відносяться розорані ділянки сіножатей і пасовищ, що залишені для природного заростання травостаном [8, с. 169].

Сіножаті – земельні угіддя вкриті багаторічною трав’яною рослинністю, які систематично використовуються для сінокосіння. Залежно від природно-історичних властивостей їх поділяють на заливні, суходільні та заболочені [8, с. 170].

Заливні сіножаті – це ділянки з різнотравною рослинністю, що розміщені в річкових долинах, заплавах рік і низинах, які систематично заливаються водами на тривалий термін, що обумовлює характер рослинності. В цю категорію не відносяться лимані сіножаті, що розміщені у западинах сухостепової зони.

Суходільні сіножаті – це ділянки розміщені в межах сухих балок, на рівнинних ділянках, вододілах або схилах, на незначних пониженнях місцевості серед ріллі і на лісових полянах в усіх зонах і гірських районах країни, що зволожуються головним чином атмосферними опадами. Із загальної площі заливних і суходільних сіножатей виділяють покращені сіножаті. Залежно від обсягу і характеру проведених заходів покращені сіножаті поділяються на сіножаті поверхневого або корінного покращення [8, с. 171].

Сіножаті поверхневого покращення – це ділянки, де внаслідок проведення поверхневих заходів без розорювання дернини стало можливе механізоване сінозбирання, а урожайність сіна в порівняні із вихідною підвищилась у півтора і більше рази.

Сіножаті корінного покращення – це високопродуктивні ділянки, на яких проведено комплекс заходів поліпшення і створення нового травостану.

Заболочені сіножаті – це надмірно зволожені ділянки, що розташовані на понижених елементах рельєфу, або слабодренованих вирівняних територіях, притерасних ділянках заплав, пониженнях вододільних і рівнинних плато, а також окраїни боліт з вологолюбивою трав’яною рослинністю.

За господарським станом заливні, суходільні та заболочені сіножаті поділяються на чисті (на яких немає деревно-чагарникових насаджень, пнів, каміння, купин або вони більш або менш рівномірно покривають до 10% площі); слабокупинчасті (площа яких від 10 до 20% покрита купинами); середньо- і сильнокупинчасті (де площа більше 20% покрита купинами); слабо закорчовані або слабозаліснені (площа від 10 до 30% рівномірно покрита деревно-чагарниковою рослинністю); середньо- і сильнозакорчовані (заліснені) (де зарослі деревно-чагарникової рослинності займають від 30 до 70%) [8, с. 173].

Пасовища – земельні угіддя покриті багаторічною трав’яною рослинністю і не придатні для сінокосіння, не є перелогами і систематично використовуються для випасання худоби. До пасовищ обліковуються площі підгодівельних і карантинних ділянок, а також ділянки скотопрогонів. Пасовища поділяються на суходільні і заболочені.

Суходільні пасовища – це ділянки пасовищ, що розташовані на рівнинах, вододілах або схилах в усіх зонах і гірських районах країни і зволожуються головним чином атмосферними опадами. У складі суходільних пасовищ окремому обліку підлягають довгорічні культурні та покращені. Довгорічні культурні — це пасовища, на яких створений хороший травостан, регулярно проводять догляд, вносять добрива, запроваджена система пасовищезмін. Покращені пасовища поділяються на ділянки поверхневого та корінного покращення (їхні діагностичні ознаки аналогічні відповідним видам сіножатей) [8, с. 174].

Заболочені пасовища – це ділянки пасовищ, що розташовані у зоні надмірного зволоження на понижених елементах рельєфу або на слабо дренованих, вирівняних, плоских територіях, а також на окраїнах боліт з вологолюбивою низькоякісною трав’яною рослинністю.

При обліку пасовищ слід брати до уваги місцеві особливості сільськогосподарського виробництва та особливості випасу худоби. Тому окремому обліку підлягають гірські пасовища, які розташовані в межах гірських систем від лінії їх основи і вище, незалежно від висотного рівня і ступеня розчленованості рельєфу. Окремо обліковуються пасовища, які використовуються для відгінного тваринництва з виділенням літніх, весняно-осінніх, зимових, цілорічних. Із загальної площі пасовищ в степових, напівпустельних, пустельних, високогірних районах виділяють обводнені пасовища (забезпечені водою для водопою тварин).

При обліку лісів та інших лісовкритих площ виділяються лісові землі та чагарники.

Лісові землі – це земельні ділянки покриті лісом, включаючи лісові культури, що зімкнулися, галявини, зруби, згарища і загиблі насадження; лісосіки, що не заліснилися, прогалини і пустощі, лісові розсадники [8, с. 176].

Ділянки покриті лісом – це площі, зайняті деревною, чагарниковою рослинністю з повнотою насаджень від 0,3 до 1,0.

Лісові культури – це штучно створені лісові насадження, не переведені у лісопокриту площу.

Галявини – ділянки лісової площі, деревостан яких, крім молодняку, має повноту насаджень менше 0,3.

Зруби – площі, на яких деревостан вирубаний, а молоді дерева не зімкнулися.

Згарища і загиблі лісові насадження – ділянки лісових насаджень, пошкодження пожежами, тривалим підтопленням, хворобами і шкідниками лісу до припинення росту.

Незаліснені лісосіки – лісові площі з вирубаним деревостаном, які не мають самосіву, підросту або порослевого поновлення.

Прогалини – лісові площі, що позбавлені дерев, але які зберегли елементи лісової рослинності.

Пустощі – згарища або зруби, як більше 10 років знаходяться в безлісому стані.

Лісові розсадники – площі, які використовуються для вирощування лісокультурного посадкового матеріалу, включаючи маточну плантацію, посівне відділення, шкілку, відділення зеленого живлювання і живцевих саджанців.

Чагарники – земельні ділянки, які не входять до лісового фонду, зайняті полезахисними лісовими смугами, іншими захисними або озеленювальними деревно-чагарниковими насадженнями, деревами або групами дерев на землях сільськогосподарських підприємств; захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, автомобільних доріг і каналів; озеленювальними насадженнями у містах та інших населених пунктах (крім міських лісів); деревами та групами дерев на присадибних і дачних ділянках [8, с. 178].

У складі лісів та інших лісовкритих площ в межах певних адміністративно-територіальних одиниць виділяються площі з основною визнаною функцією використання, які використовуються для:

— виробництва деревини;

— захисної, природоохоронної та біологічної мети;

— відпочинку.

Ліси та інші лісовкриті площі за цільовим призначенням поділяються на І і II групу лісів. Цей поділ ґрунтується на диференційованому використані різноманітних властивостей лісів і певної специфіки ведення лісового господарства [8, с. 179].

Ліси І групи є засобом поліпшення умов навколишнього середовища, а використання їхньої деревини не має масштабного значення. До цієї групи лісів відносяться ліси зелених зон навколо міст і промислових центрів; охороні смуги вздовж річок, навколо озер та інших водойм; полезахисні та ґрунтозахисні ліси; захисні насадження на смугах відводу вздовж залізниць, автомобільних доріг і каналів.

Ліси II групи – це експлуатаційні ліси, ліси спецзон і спецсмуг, обсяг лісокористування в яких визначається розрахунковою лісосікою, що не перевищує середньорічного приросту деревини [8, с. 180].

Забудовані землі в межах України займають 2467,5 тис. га або 4,1% від загальної площі території. Але незважаючи на незначний відсоток, що займають забудовані землі при обліку їхньої кількості вони детально класифікуються за видами угідь та видами економічної діяльності. У структурі забудованих земель виділяють землі:

— під одно- і двоповерховою забудовою;

— під трьома і більше поверхами;

— промисловості;

— під відкритими розробками, кар’єрами, шахтами та відповідними спорудами (під торфорозробками, відкритими розробками, кар’єрами, шахтами, які експлуатуються, під відпрацьованими розробками, кар’єрами, закритими шахтами, відвалами, териконами, які не експлуатуються);

— які використовуються в комерційних цілях;

— громадського призначення;

— змішаного використання;

— які використовуються для транспорту та зв’язку (під дорогами, залізницями, аеропортами та відповідними спорудами, інші);

— які використовуються для технічної інфраструктури (для видалення відходів, водозабезпечення та очищення стічних вод, для виробництва та розподілення електроенергії);

— які використовуються для відпочинку та інші відкриті землі (зелені насадження загального користування, кемпінги та будинки відпочинку, зайняті поточним будівництвом і відведені під будівництво, під гідротехнічними спорудами, вулицями, площами, набережними, кладовищами) [8, с. 182].

Відкриті заболочені землі займають площу 940,4 тис.га (1,6% території) та представлені болотами, які за характером рослинності та режимів живлення поділяються на верхові та низині.

Болото – це надмірно зволожена ділянка поверхні землі, що характеризується накопиченням у верхніх горизонтах відмерлих не-розкладених органічних решток, які перетворюються в торф за рахунок своєрідного поєднання географічних факторів і клімату.

Болото низинне (ефтрофне) – перезволожена ділянка суші з плоскою або увігнутою поверхнею, що знаходиться в ефтрофній стадії розвитку і живиться поверхневими стоком або ґрунтовими водами, збагаченими солями.

Болото верхове (оліготрофне) – випукле сфагнове торфовище, що знаходиться в оліготрофній стадії розвитку, живиться атмосферними опадами, має оліготрофну рослинність, з якої формується верховий торф.

У структурі земель без рослинного покриву або з незначним рослинними покривом, які займають 1040,5 тис. га (1,7% території), виділяють: кам’янисті місця; піски; яри [8, с. 183].

До категорії «Води» віднесені землі, які зайняті:

— природними водотоками (річкам і струмками);

— штучними водотоками (каналами, колекторами, канавами);

— озерами, прибережними замкнутими водоймами, лиманами;

— ставками;

— штучними водосховищами.

Території, що покриті поверхневими водами, в межах України займають площу 2415 тис. га або 4,0% території.

Основними таксономічними одиницями при класифікації земельного фонду країни є: зональні типи земель; категорії придатності земель; класи земель; види земель (групи ґрунтів).

Висновки

Земельні ресурси — частина земельного фонду, що використовується або може бути використана у народному господарстві.

Земельні ресурси — сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської діяльності, основний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві.

Площа земельних ресурсів, які використовує людство, становить 134 млн. км кв, або 26% поверхні Землі. За рахунок впливу різноманітних лімітуючи чинників більша частина суші не є придатною для ведення сільського господарства. Це обширні пустелі Африки, Австралії, Азії, гірські території з виходами скальних порід, величезні заболочені простори північної півкулі (Росія, Канада, Аляска), лісотундра і тундра.

У порівнянні з іншими видами природних ресурсів, земельні мають низку особливостей: вони не можуть переміщуватися в просторі та не можуть замінюватися іншими ресурсами; хоча це і багатоцільовий ресурс, але кожна окрема ділянка може бути використана лише для однієї мети – під ріллю, пасовище, сад, кар’єр, промислову чи житлову забудову або інше; земельні ресурси є вичерпними, тому що площа їх обмежена розмірами суходолу Землі, держав чи конкретних господарств; хоча земельні ресурси і відносяться до категорії відновних, але таке відновлення вимагає тривалого часу.

Список використаних джерел

Власов В. Світові земельні ресурси та їх використання в сільському господарстві // Економіка АПК. — 2002. — № 6. — С. 116-123
Власов В. І. Використання земельних ресурсів у країнах — основних виробниках сільськогосподарської продукції // Економіка АПК. — 2007. — № 4. — С. 152-154
Добровольский Г.В., Урусевская И. С. География почв. – М.: Изд-во МГУ, 2004. – 460 с.
Котикова О. І. Земля та її потенціал у виробничій функції: особливості й шляхи підвищення ефективності використання // Економіка АПК. — 2006. — № 12. — С. 71-74
Лойко П. Ф. Земельный потенциал мира и России: пути глобализации его использования в XXI веке. – М.: Федеральный кадастровый центр «Земля», 2000. – 342 с.
Міжнародні ринки ресурсів. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 193 с.
Оценка природных ресурсов /Под общей ред. В.П. Антонова и П. Ф. Лойко. – Институт оценки природных ресурсов, 2002. – 475 с.
Паньків З.П. Земельні ресурси: Навчальний посібник. – Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – 272 с.
Розанов Б.Г Почвенный покров земного шара. – М.: Изд-во МГУ, 1979. – 248 с.
Розов КН., Строганова М.Н. Почвенный покров мира. – М.: Изд-во МГУ, 1979. – 288 с.
Романова Е.П., Куракова Л.И. Єрмаков Ю.Г Природные ресурсы мира. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – 304 с.
Соціально-економічна географія світу. — Тернопіль: «Підручники і посібники», 1998. — 255 с.
Теоретичні основи державного земельного кадастру: Навчальний посібник // За ред. М.Г. Ступеня. – Львів: Апріорі, 2003. – 341 с.
Топольний Ф. П. Грунтознавство та географія грунтів. — Кіровоград : КНТУ, 2007. — 207 с.
Шевчук В. Я. Макроекономічні проблеми сталого розвитку. — К.: «Геопринт», 2006. — 198 с.

referat-ok.com.ua