referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Легалізація та правосуб`єктність об`єднань громадян

Вступ

Актуальність теми. Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Діяльність зазначених об’єднань громадян різноманітна. Вона може бути спрямована на участь у розробці державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв’язання соціальних проблем окремих категорій та груп громадян, розвиток благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, зумовлюватися спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо.

Значною мірою взаємовідносини держави й об’єднань громадян регулюють норми адміністративного права. Ці норми визначають правовий статус об’єднань громадян, а саме: сукупність прав і обов’язків, які реалізуються в правовідносинах, що виникають між об’єднаннями громадян і суб’єктами виконавчої влади.

Насамперед це стосується питань легалізації об’єднань громадян. Іншими словами, держава офіційно визнає об’єднання громадян і оформлює його правове становище. Офіційне визнання об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Для реєстрації об’єднання громадян його засновники подають заяву про це, а також певні документи, перелік яких визначено законодавством. Крім того, громадські організації можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення про це відповідних державних органів.

Одним з найпоширеніших варіантів класифікації об’єднань громадян є застосований у Законі України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 р. розподіл об’єднань громадян на політичні партії та громадські організації.

Мета: розкрити зміст легалізації та правосуб`єктності об`єднань громадян.

Завдання роботи:

— окреслити поняття і види суб’єктів адміністративного права;

— розкрити поняття адміністративної правосуб’єктності та адміністративно-правового статусу

— охарактеризувати об’єднання громадян та їх адміністративно-правовий статус;

— визначити легалізацію та правосуб`єктність об`єднань громадян.

1. Поняття і види суб’єктів адміністративного права

Норми кожної окремої галузі права поширюються на певне коло осіб, які, підпадаючи під вплив цих норм, виступають суб’єктами відповідної галузі права. Суб’єкти адміністративного права — це учасники суспільних відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні (суб’єктивні) обов’язки, встановлені адміністративно-правовими нормами. Оскільки в попередній главі підручника було розглянуто поняття суб’єктів адміністративних правовідносин, важливо бачити різницю між цими поняттями.

На відміну від суб’єкта адміністративних правовідносин суб’єкт адміністративного права має лише потенційну здатність вступати у правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути їх учасником. Наприклад, громадянин України, що перебуває за її межами, може фактично не брати участі в жодних адміністративно-правових відносинах, тобто не бути їх суб’єктом, однак суб’єктом адміністративного права він є завжди, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов’язків [8, с. 94].

Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб’єктом адміністративно-деліктних відносин.

Якщо суб’єкт адміністративних правовідносин — це фактичний носій правових зв’язків, тобто він обов’язково в них бере реальну участь, то суб’єкт адміністративного права є, так би мовити, претендентом на цю участь. Але для того, щоб визнаватися таким претендентом, відповідна особа повинна бути потенційно здатним носієм суб’єктивних прав і обов’язків. Така потенційна здатність суб’єкта визначається як адміністративна правосуб’єктність [8, с. 95].

Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю велике коло учасників суспільних відносин, про що свідчить величезна кількість подібних відносин у різних сферах реалізації публічної влади. Не випадково перелік суб’єктів адміністративного права значно ширший, ніж у будь-якій іншій галузі права.

Суб’єктами адміністративного права є громадяни, іноземці, особи без громадянства. Причому правове становище суб’єктів однієї категорії неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб’єктність громадян, то виявиться, що вона відрізняється залежно від статі, віку, стану здоров’я (наприклад, не всі можуть призиватися на військову службу, вступати до вищих навчальних закладів тощо). Серед іноземців особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці (згідно із Законом України “Про біженців”) [7, с. 118].

Суб’єктами адміністративно-правових відносин є органи держави, насамперед органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, адміністрація підприємств, установ, організацій, а також органи місцевого самоврядування. Суб’єктами цих відносин треба визнати і структурні підрозділи підприємств, установ, організацій (наприклад, цех, факультет, відділення в лікарні тощо) [7, с. 118].

Суб’єктами адміністративно-правових відносин є також різноманітні господарські структури. Зокрема, на них, як і на всі інші організації, нормами адміністративного права покладено обов’язок додержувати пожежних, санітарних та інших загальнообов’язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди і т. ін.) [7, с. 119].

Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб’єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації. Так, суб’єктів адміністративного права можна поділити на: державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники; суб’єкти колективні та індивідуальні; фізичні, юридичні особи і колективні суб’єкти без статусу юридичної особи тощо.

Найбільш поширене виділення таких основних видів суб’єктів адміністративного права:

— фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

— юридичні особи — органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);

— колективні суб’єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов’язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання) [6, с. 130-131].

2. Поняття адміністративної правосуб’єктності та адміністративно-правового статусу

Суб’єктивні права якоїсь особи — це надана і гарантована державою шляхом закріплення в правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки цієї особи.

— знаками наявності в учасників адміністративних правовідносин суб’єктивних прав є:

— можливість певної поведінки з метою задоволення своїх інтересів;

— наявність адміністративної правосуб’єктності;

— можливість реалізації поведінки в адміністративних правовідносинах;

— обмеженість поведінки рамками адміністративно-правових норм, вихід за які є порушенням правових приписів [10, с. 43].

Протилежністю суб’єктивних прав є суб’єктивні (точніше, юридичні) обов’язки. Ці категорії нерозривно зв’язані й не можуть існувати одна без одної, оскільки право однієї особи, як правило, не може бути реалізоване поза виконанням обов’язку іншою особою.

Як суб’єктивні права, так і обов’язки, закріплені правовою нормою, набувають юридичного характеру, а тому їх точніше називати “суб’єктивні юридичні права і обов’язки”. Але зважаючи на тавтологію в сполученні “юридичні (тобто правові) права”, загальнопоширеним стало визначення “суб’єктивні права і обов’язки”. Хоча для характеристики суб’єктивних обов’язків нерідко використовують дефініцію “юридичні обов’язки” [10, с. 44].

Суб’єктивні обов’язки — це покладена державою і закріплена в правових нормах міра належної поведінки якоїсь особи. Причому їх реалізація забезпечена можливістю застосування державного примусу [10, с. 44].

У сфері адміністративно-правового регулювання суб’єктивні права і обов’язки мають як спільні, так і відмінні ознаки.

Об’єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій. Відмінності полягають у тому, що права реалізуються в інтересах їх власника, а обов’язки — в інтересах інших осіб; права — це міра можливої (допустимої) поведінки, а обов’язки — міра належної поведінки. Звертаючись до поняття адміністративної правосуб’єктності, слід визначити його як здатність особи мати і реалізовувати (здійснювати) безпосередньо або через свого представника надані їй нормами права — суб’єктивні права і обов’язки. Зміст даного поняття має два елементи [9, с. 145]:

1) здатність мати суб’єктивні права і обов’язки — адміністративна правоздатність;

2) здатність реалізовувати надані права і обов’язки — адміністративна дієздатність.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування адміністративна правосуб’єктність виявляється у нормативно закріпленій за ними компетенції тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов’язків), що надаються їм для виконання відповідних завдань і функцій.

Це стосується й інших юридичних осіб — підприємств, установ, організацій, хоча щодо них термін “компетенція”, зазвичай поширюється тільки на органи управління (адміністрації) цих юридичних осіб. Що ж до самих юридичних осіб, то використовується термін не “компетенція”, а “адміністративно-правовий статус” [9, с. 145].

Адміністративна правоздатність — це здатність суб’єкта мати права і обов’язки, передбачені нормами адміністративного права. Адміністративна правоздатність виникає з моменту появи суб’єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; якщо про юридичну (в деяких випадках іншу колективну) особу — з моменту державної реєстрації підприємства, установи, організації (а колективних утворень — навіть ще до моменту державної реєстрації). Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб’єкта, тобто ліквідації підприємства, закладу, організації, а якщо йдеться про фізичну особу — з моменту смерті [7, с. 123].

Адміністративна дієздатність — це здатність суб’єкта самостійно, вольовими, усвідомлюваними діями (безпосередньо або через представника) реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері адміністративно-правового регулювання [7, с. 123].

Складовою адміністративної праводієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну (як правило, адміністративну) відповідальність.

Слід зазначити, що чинне законодавство України не визначає наявність адміністративної відповідальності юридичних (та інших колективних) осіб, хоча опосередковано така можливість допускається. Так, у ст. 25 Закону України “Про насіння” від 15.12.1993 р. наголошується, що юридичні й фізичні особи, винні у порушенні законодавства з питань насінництва, притягуються до дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно із законодавством України [7,с. 124].

Формально не закріплюючи щодо юридичних осіб існування адміністративної відповідальності, законодавець, однак, передбачає для них заходи відповідальності, які за своєю правовою природою є адміністративними. Наприклад, це накладення на об’єднання громадян таких стягнень, як попередження, тимчасове призупинення діяльності, примусовий розпуск тощо.

Отже, адміністративна деліктоздатність полягає у здатності фізичних осіб нести адміністративну відповідальність, а юридичних осіб — відповідальність адміністративного характеру.

Оскільки наявність адміністративної правосуб’єктності певним чином випереджає наявність у конкретної особи певних суб’єктивних прав і обов’язків, то важливого значення для характеристики суб’єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу. Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб’єктивних прав і обов’язків, які закріплені за відповідним суб’єктом нормами адміністративного права. Тобто необхідною ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб’єктивних прав і обов’язків, які реалізуються даною особою як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними.

Отже, підсумовуючи сказане щодо суб’єктів адміністративного права, відзначимо два моменти. З одного боку, коли йдеться про потенційну здатність суб’єкта адміністративного права мати певні права і виконувати обов’язки, акцентується увага на його адміністративній правосуб’єктності. З іншого боку, коли йдеться про наявні у того ж суб’єкта права і обов’язки, то мається на увазі його адміністративно-правовий статус.

3. Об’єднання громадян та їх адміністративно-правовий статус

Конституція України в частині 1 ст. 36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об’єднання в політичні партії та громадські організації [1]. Отже, на конституційному рівні в Україні закріплене існування двох видів об’єднань громадян.

До громадських організацій частина 3 цієї ж статті Конституції відносить професійні спілки. Професійні спілки об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Участь громадян у професійних спілках допускається тільки з метою захисту власних трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Конституція України (ч. 1 ст. 37) забороняє утворення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення [1].

Відповідно до частини 2 ст. 37 Конституції України, політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань [1].

Крім цього Конституція України (ч. 5 ст. 37) не допускає утворення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах та організаціях [1].

Норми Конституції України, що стосуються об’єднань громадян, конкретизуються і деталізуються в інших законах і підзаконних актах. Їх сукупність (включаючи Конституцію) становлять специфічну систему і є законодавством про об’єднання громадян (ст. 5 Закону «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 p.) [9, с. 154].

До таких нормативних актів насамперед належать:

— Закон «Про об’єднання громадян»;

— Положення «Про порядок легалізації об’єднань громадян» від 26 лютого 1993 p.;

— Положення «Про порядок реєстрації символіки об’єднань» від 26 лютого 1993 p.;

— Закон «Про захист прав споживачів» у редакції від 12 травня 1991 p. (розділ 3 даного Закону прямо названо: «Громадські організації споживачів (об’єднання споживачів)». У статтях 25 і 26 визначаються цілі і права цих об’єднань);

— Закон «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 p. (ст. 1 визначає благодійну діяльність як діяльність, що не передбачає отримання прибутків, ст. 2 прямо вказує на громадський характер діяльності благодійних організацій; ст. 5 передбачає заснування благодійної організації громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, що відповідає ст. 11 Закону «Про об’єднання громадян»; ця ж стаття забороняє органам державної влади, органам місцевого самоврядування, державним і комунальним підприємствам, установам, організаціям, які фінансуються із бюджету, виступати засновниками благодійних організацій; ст. 5 передбачає можливість створення членських благодійних організацій, що відповідає вимогам ст. 12 Закону «Про об’єднання громадян»; ст. 10 забороняє реорганізацію благодійної організації в юридичну особу, метою діяльності якої є отримання прибутку [9, с. 155].

Отже, благодійні організації відповідно до Закону «Про об’єднання громадян» треба визнати громадськими організаціями в таких випадках: якщо їх засновники не є юридичними особами, а членство в них встановлене згідно зі ст. 12 цього Закону та інші.

Аналіз нормативних актів, які регламентують діяльність громадських формувань в Україні дозволяє встановити головну відмінність їх адміністративно-правового статусу від адміністративно-правового статусу державних структур. Вона полягає в тому, що у відносинах з іншими суб’єктами права і між собою ці формування виступають виключно від власного імені і не мають державно-владних повноважень. Держава інтенсивно і цілеспрямовано регулює їх діяльність. Проте використовувані у цій сфері управлінські форми і методи істотно відрізняються від тих, які застосовуються щодо державних органів.

Свій регулюючий вплив держава поширює тільки на ті повноваження громадських формувань, які реалізуються безпосередньо у взаємовідносинах з державними органами. Суть же такого регулювання зводиться до того, щоб, по-перше, через норми адміністративного права закріпити повноваження громадських об’єднань у сфері державного управління, по-друге, створити реальні гарантії їх реалізації.

Так, ст. 8 Закону «Про об’єднання громадян» передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян, як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом; у ст. 25 Закону «Про захист прав споживачів» (у редакції від 15 грудня 1994 p.) міститься норма, що забезпечує об’єднанням споживачів підтримку з боку держави при здійсненні своїх прав [9, с. 157].

Важливою особливістю Закону «Про об’єднання громадян» є те, що його дія не поширюється на професійні спілки, а також на релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.

Закон дає визначення об’єднання громадян. Згідно зі ст. 1 об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Отже, об’єднанням громадян визнається: по-перше, виключно добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів; по-друге, тільки таке формування, яке утворене фізичними особами для спільної реалізації, поданими ними на законних підставах, прав і свобод.

У зв’язку з цим, треба зазначити, що законодавець обмежує коло осіб, які можуть виступати засновниками об’єднань громадян.

Засновниками громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 18 років і які є:

а) громадянами України;

б) громадянами інших держав;

в) особами без громадянства [2].

Стосовно віку засновників молодіжних і дитячих організацій зроблено виняток. Ними можуть бути особи, що досягли 15-річного віку.

З цього випливає, що засновувати об’єднання громадян (політична партія, або громадська організація) можуть виключно фізичні особи. Юридичним особам у такому праві законодавець відмовив.

Членство в об’єднаннях громадян регламентується ст. 12 цього Закону. Відповідно до неї, членами політичних партій можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, які досягли 18-річного віку.

Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих організацій встановлюється їх статутами. Законодавець нічого не говорить про громадянство членів громадських організацій. Проте, орієнтуючись на ст. 11, слід визнати, що ними можуть бути громадяни будь-якої держави і особи без громадянства.

Крім фізичних осіб, у діяльності громадських організацій можуть брати участь колективні члени. Такі випадки повинні передбачатись їх статутами.

Передбачаючи різноманітні обмеження щодо членства, чинне законодавство категорично забороняє встановлення і застосування будь-яких обмежень прав і свобод людини і громадянина у зв’язку з належністю чи неналежністю до об’єднань громадян (ст. 7) [2].

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян. Належність чи неналежність до об’єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства (участі) у тому чи іншому об’єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами України.

Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи в зв’язку з її статтю або національною належністю. Обмеження щодо перебування у політичних партіях окремих категорій громадян встановлюються Конституцією та законами України.

На працівників апарату об’єднань громадян поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.

На законодавчому рівні закріплюються принципи створення та діяльності об’єднань громадян (ст. 6). Ними є: добровільність утворення; рівноправність усіх членів; самоврядування; законність; гласність.

Останній принцип, окрім іншого, передбачає, що об’єднання повинні регулярно оприлюднювати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування і видатки.

Чинне законодавство передбачає кілька видів об’єднань громадян та вказує на критерії, за якими здійснюються їх розмежування, Такими критеріями є:

— мета створення і діяльності;

— територіальний масштаб діяльності;

— спосіб обліку членів;

— шлях легалізації (легалізація — офіційне визнання);

— вік, досягши якого дозволяється бути членом об’єднання громадян [2].

Види об’єднань:

  1. Залежно від цілей створення і діяльності об’єднання громадян визнається:

а) політичною партією;

б) громадською організацією. При цьому назва об’єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення даного питання не має значення.

Під політичною партією розуміють об’єднання прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є:

— участь у виробленні державної політики;

— формування органів влади;

— формування органів місцевого самоврядування;

— представництво у складі органів влади і органів місцевого самоврядування (ст. 2) [2].

Громадська організація — це об’єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

  1. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації. Вони можуть бути: всеукраїнськими; місцевими; міжнародними.

До всеукраїнських належать ті громадські організації, діяльність яких поширюється на території всієї України; до місцевих — діяльність яких здійснюється у межах території адміністративно-територіальної одиниці; до міжнародних — діяльність яких поширюється на територію України і територію принаймні однієї іншої держави (ст. 9).

Політичні партії утворюються і діють лише з всеукраїнським статусом (ст. 9). Утворення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, забороняється (ст. 4) [2].

  1. За способом обліку членів, відповідно до ст. 12, громадські організації можуть поділятися на такі:

а) що мають фіксоване індивідуальне членство;

б) що не мають фіксованого індивідуального членства.

  1. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об’єднання громадян класифікуються на легалізовані (офіційно визнані) шляхом:

а) реєстрації (ст. 15);

б) повідомлення про заснування (ст. 17) [2].

4. Легалізація та правосуб`єктність об`єднань громадян

Легалізація є функцією виконавчої влади і здійснюється чітко зафіксованими у законодавстві органами (легалізуючими органами). Згідно зі ст. 14 Закону «Про об’єднання громадян»; п. 7, п. б., ч. 1, ст. 38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» до таких органів належать:

а) Міністерство юстиції;

б) місцеві органи державної виконавчої влади;

в) виконкоми сільських, селищних, міських рад [3, с. 106].

Політичні партії та міжнародні громадські організації легалізуються тільки шляхом реєстрації в Міністерстві юстиції. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менше однієї тисячі громадян України, що мають виборче право.

Внаслідок легалізації шляхом реєстрації об’єднання набуває статусу юридичної особи. Порядок легалізації (реєстрації чи повідомлення про заснування) регламентований цим Законом (ст. 14, 15, 16, 17), а також Положенням «Про порядок легалізації об’єднань громадян» від 26 лютого 1993 p. [2]

Реєстрації підлягає символіка об’єднань громадян. Її порядок визначається Кабінетом Міністрів (ст. 18).

У реєстрації може бути відмовлено тільки в одному випадку: якщо надані для реєстрації документи суперечать законодавству України (ст. 16).

  1. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об’єднання громадян, можна виділити, по-перше, політичні партії, по-друге, громадські організації дорослого населення, по-третє, молодіжні та дитячі громадські об’єднання [2].

Закон визначає вік членів політичних партій — 18 років і членів громадських організацій — 14 років. Стосовно віку членів молодіжних і дитячих організацій у ст. 12 сказано, що він установлюється статутами цих організацій. Засновниками дитячих і молодіжних організацій можуть бути особи, яким виповнилося 15 років.

Адміністративно-правових повноважень об’єднання громадян набувають з моменту їх офіційного визнання (легалізації). Найбільший обсяг виникає в об’єднань, які легалізувались шляхом реєстрації.

У зв’язку з цим Закон «Про об’єднання громадян» у ст. 14 прямо вказує, що у випадку реєстрації об’єднання громадян набуває статусу юридичної особи (поняття юридичної особи дає ст. 23 ЦК. Відповідно до неї юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від власного імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами у суді, арбітражі або в третейському суді).

Для реєстрації об’єднання громадян його засновники подають заяву. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право.

До заяви додаються: статут (положення); протокол установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів; відомості установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів; відомості про склад керівництва центральних статутних органів; дані про місцеві осередки; документи про сплату реєстраційного збору.

Політичні партії подають також свої програмні документи.

Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний строк з дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10-денний строк. При розгляді питання про реєстрацію можуть бути присутніми представники об’єднання громадян.

Про зміни, що сталися в статутних документах, об’єднання громадян повідомляє в 5-денний строк у реєструючий орган. Перереєстрація об’єднання громадян здійснюється відповідно до Закону «Про об’єднання громадян». Органи, що здійснюють реєстрацію об’єднань громадян, ведуть реєстр цих об’єднань. Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України [3, с. 112].

У реєстрації об’єднанню громадян може бути відмовлено, якщо його статутні документи або інші документи, подані для реєстрації об’єднання, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави такої відмови. Це рішення може бути оскаржено у судовому порядку. Про відмову у реєстрації об’єднання громадян реєструючий орган повідомляє у засобах масової інформації.

Об’єднання громадян функціонують на підставі статуту (положення), який не повинен суперечити законодавству України.

Статут об’єднання громадян повинен містити:

1) назву об’єднання громадян (відмінну від існуючих), його статус та юридичну адресу;

2) мету та завдання об’єднання громадян;

3) умови і порядок прийому до членів об’єднання громадян, вибуття з нього;

4) права і обов’язки членів (учасників) об’єднання;

5) порядок утворення і діяльності статутних органів об’єднання, місцевих осередків та їх повноваження;

6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна об’єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;

7) порядок внесення змін і доповнень до статуту об’єднання;

8) порядок припинення діяльності об’єднання і вирішення майнових питань, пов’язаних з його ліквідацією. У статуті можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об’єднання громадян [3, с. 113].

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об’єднання громадян користуються правом:

— виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

— представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

— брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

— ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;

— створювати установи та організації;

— одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

— вносити пропозиції до органів влади і управління;

— розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації [3, с. 115].

Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також мають право:

— брати участь у виробленні державної політики;

— брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;

— доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.

Об’єднання громадян користуються іншими правами, передбаченими законами України.

Об’єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності.

Право власності набувається тільки на кошти та інше майно, яке: передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями; майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Політичні партії також мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Кошти та інше майно об’єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються, не може перерозподілятись між їх членами, використовується для виконання статутних завдань або з благодійною метою, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в доход держави.

Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами.

Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об’єднань громадян.

З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об’єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств у порядку, встановленому законодавством.

Політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.

Об’єднання громадян, створені ними установи та організації зобов’язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законодавством.

Законодавець встановлює два види обмежень щодо об’єднань громадян: обмеження на створення та діяльність об’єднань громадян (ст.4); обмеження тільки для політичних партій щодо одержання ними коштів та іншого майна (ст. 22) [2].

У ст. 4 Закону «Про об’єднання громадян» підкреслюється, що не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:

— зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;

— підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;

— пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;

— розпалювання національної та релігійної ворожнечі;

— створення незаконних воєнізованих формувань;

— обмеження загальновизнаних прав людини. Забороняється створення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах, Національній гвардії та Прикордонних військах, на державних підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних закладах [2].

У ст. 22 вказується, що політичним партіям, їх установам та організаціям забороняється прямо або опосередковано одержувати кошти та інше майно від:

— іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без громадянства;

— державних органів, державних підприємств, установ та організацій, крім випадків, передбачених законами України;

— підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків;

— нелегалізованих об’єднань громадян;

— анонімних пожертвувачів;

— акцій та інших цінних паперів;

— їм забороняється мати рахунки в іноземних банках та зберігати в них коштовності [4, с. 182].

Політичні партії зобов’язані щороку публікувати свої бюджети для загального відома.

За діяльністю об’єднань громадян встановлюється державний контроль і нагляд (ст. 25).

Контроль за дотриманням об’єднаннями громадян положень статуту здійснюють органи, що проводять легалізацію. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводять об’єднання громадян, вимагати необхідні документи, отримувати пояснення. Нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури.

Контроль за джерелами і розмірами фінансових надходжень, сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації.

Якщо об’єднання громадян порушує законодавство, то до нього можуть бути застосовані такі стягнення:

— попередження;

— штраф;

— тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;

— тимчасова заборона (зупинення) діяльності об’єднання в цілому;

— примусовий розпуск (ліквідація) [4, с. 183].

Попередження (ст. 29) виноситься у письмовому вигляді легалізуючим органам при здійсненні правопорушення, що не спричиняє обов’язкового застосування іншого виду стягнення.

Штраф (ст. 30) накладається у судовому порядку за поданням легалізуючого органу чи прокурора у випадках грубого чи систематичного здійснення правопорушень [2].

Тимчасове припинення окремих видів чи всієї діяльності (ст. 31) виконується рішенням суду за поданням легалізуючого органу чи прокурора на строк до 3-х місяців. Цей строк може бути продовжений судом, але при цьому загальний термін заборони на діяльність не може перевищувати 6 місяців.

Примусовий розпуск (ліквідація) об’єднання (ст. 32) застосовується судом (за рішенням суду) на підставі подання легалізуючого органу чи прокурора за такі порушення:

  1. Вчинення дій, передбачених ст. 4 Закону «Про об’єднання громадян» (коли метою діяльності організацій є:

— зміна шляхом насильства конституційного ладу і територіальної цілісності держави; підрив безпеки у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропагування війни, жорстокості, насильства, фашизму і неофашизму;

— розпалювання національного і релігійного розбрату; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини).

  1. Систематичне чи грубе порушення ст. 22 Закону (стаття вводить обмеження стосовно отримання політичними партіями та їх установами, організаціями грошових, матеріальних коштів, майна. Це такі обмеження: отримання коштів і майна від іноземних державних організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян, осіб без громадянства; державних органів, підприємств, установ України, якщо це не передбачено законом; підприємств, утворених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави чи іноземного учасника перевищує 20 відсотків; нелегалізованих об’єднань громадян; анонімних пожертвувачів. Політичні партії не мають права отримувати доходи від акцій та інших цінних паперів, їм забороняється мати рахунки в іноземних банках і зберігати в них цінності).
  2. Зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона такою не визнається (ст. 15). Заява про реєстрацію повинна бути підтримана підписами не менш, як тисячі громадян України, які мають право голосувати.
  3. Продовження протиправної діяльності після накладення інших стягнень (попередження, штраф, припинення діяльності) [20, с. 134].

Об’єднання громадян можуть припиняти свою діяльність (ст. 19):

— шляхом реорганізації, згідно зі статутом (поняття реорганізації дає ст. 37 ЦК. Під нею мається на увазі: злиття, розділення, приєднання);

— шляхом ліквідації, що проходить або через саморозпуск, або через примусовий розпуск.

Важливими суб’єктами адміністративного права є органи самоорганізації громадян.

До них належать громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети, батьківські комітети в школах, різноманітні громадські ради при установах культури і охорони здоров’я (ради клубів, кінотеатрів, поліклінік тощо), ради громадськості мікрорайонів, ради громадських пунктів охорони порядку, товариські суди, народні дружини тощо. Усі вони складають ланцюги широкого і розгалуженого механізму місцевого самоврядування.

Призначення цих органів полягає в активному сприянні роботі місцевих державних адміністрацій, місцевих рад народних депутатів, їх виконавчих комітетів із обслуговування населення, підтримання громадського порядку, здійснення контролю [20, с. 135].

В основі утворення та функціонування органів самоорганізації громадян лежать демократичні принципи: законності, виборності, змінюваності, підзвітності зборам (зібранню) громадян, гласності, участі населення в їх роботі.

Як суб’єкти адміністративного права вони керуються Конституцією України, законодавством України, положеннями про відповідні органи самоорганізації, рішеннями місцевих органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, рішеннями зборів (зібрань) громадян або їх представників.

Завдання цих формувань, їх компетенція, форми і методи діяльності детально регламентуються в положеннях про них.

Так, ради громадських пунктів охорони порядку, відповідно до Положення про ці формування, аналізують стан громадського порядку в мікрорайоні; розробляють заходи щодо його підтримання, які здійснюються організаціями, що функціонують на даній території, розглядають на своїх засіданнях дії правопорушників, проводять правову пропаганду, вносять пропозиції до державних органів, сприяють органам внутрішніх справ у залученні жителів мікрорайону до охорони громадського порядку [20, с. 136].

Висновки

Громадською організацією є об’єднання громадян, створене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Найбільш розгорнуту характеристику об’єднань громадян можна дати з допомогою їх класифікації за організаційно-правовими властивостями на:

— масові об’єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо);

— органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);

— органи громадського самоврядування (ради і колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети тощо).

Основоположне значення у визначенні правового становища об’єднання громадян має його статут. Він повинен містити: назву, мету та завдання об’єднання; умови й порядок прийому в члени об’єднання та виходу з нього; структуру, порядок створення й діяльності статутних органів об’єднання; права та обов’язки його членів; джерела надходження коштів і порядок здійснення видів діяльності, необхідних для виконання статутних завдань; порядок внесення змін і доповнень у статут; порядок реорганізації або ліквідації об’єднання; юридичну адресу.

Легалізація є функцією виконавчої влади і здійснюється чітко зафіксованими у законодавстві органами (легалізуючими органами):

— Міністерство юстиції;

— Місцеві органи державної виконавчої влади;

— Виконкоми сільських, селищних, міських рад.

Політичні партії та міжнародні громадські організації легалізуються тільки шляхом реєстрації в Міністерстві юстиції. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менше однієї тисячі громадян України, що мають виборче право.

Внаслідок легалізації шляхом реєстрації об’єднання набуває статусу юридичної особи. Порядок легалізації (реєстрації чи повідомлення про заснування) регламентований Законом “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року та Положенням “Про порядок легалізації об’єднань громадян” від 26 лютого 1993 року.

Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов’язковій реєстрації Міністерством юстиції України, а легалізацію громадських організацій здійснює відповідно Міністерство юстиції України, органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі органи місцевого самоврядування. Відмову в реєстрації об’єднання громадян може бути оскаржено в судовому порядку.

Важливим чинником, що впливає на адміністративно-правовий статус об’єднань громадян, є встановлення державою обмежень на створення й діяльність об’єднань громадян. Так, не підлягають легалізації такі об’єднання громадян, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняють у судовому порядку, якщо їх метою є: зміна насильницьким шляхом конституційного ладу та в будь-якій протизаконній формі порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров’я населення, створення воєнізованих формувань.

Держава не втручається в діяльність об’єднань громадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об’єднань громадян. Так, органи, що проводять легалізацію об’єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Законом закріплено право представників цих органів бути присутніми на заходах, які проводять об’єднання громадян, вимагати потрібні документи й одержувати в необхідних випадках пояснення.

Фінансові органи та органи податкової адміністрації здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати об’єднаннями громадян податків. З свого боку, об’єднання громадян мають представляти фінансовим органам декларацію про прибутки та витрати.

За порушення законодавства об’єднання громадян несуть відповідальність у встановленому законом порядку. До них можуть бути застосовані попередження, штраф, тимчасове припинення діяльності. У випадках, передбачених законом, об’єднання громадян може бути примусово розпущено (ліквідовано) на підставі рішення суду.

Для здійснення діяльності об’єднання громадян наділяють широкими правами. Вони можуть виступати учасниками суспільних правовідносин, набувати майнові та немайнові права, брати участь у розробленні державної політики й формуванні органів влади, проводити масові заходи тощо.

Список використаних джерел

  1. Конституція України //Відомості Верховної Ради України. – 1996
  2. Кодекс адміністративного судочинства України: закони і законодавчі акти. — К. : Магістр-ХХI сторіччя, 2006. — 159, с.
  3. Адміністративне право України : Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 543, с.
  4. Адміністративне право України: Підручник. — Одеса: Юридична література, 2003. — 892, с.
  5. Адміністративне право: Коваль Л.В. Курс лекцій для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі., 1998. — 208 с.
  6. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник. У 2-х томах/ Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Юридична думка , 2004 — Том 2: Особлива частина: Підручник. — 624 с.
  7. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник. У 2-х томах/ Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Юридична думка , 2004 — Том 1: Загальна частина. — 583, с.
  8. Адміністративне право України: основні поняття. Навч. Посібник /Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Золотарьова Н.І. — Київ. — 2005. – 316 с.
  9. Адміністративне право / Ю. П. Битяк; ред.: Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, В. В. Зуй ; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Харків : Право, 2010. — 622, с.
  10. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник /Ківалов С. В., Біла Л. P. — Одеса. — 2002. – 242 с.
  11. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник /Перепелюк В.Г. — Чернівці. — 2003. – 316 с.
  12. Административный процесс. Учебник для высших учебных заведений МВД Украины /Бандурка А.М., Тищенко Н.М. — Харьков. — 2001. – 368 с.
  13. Беленчук І. А. Адміністративне право України: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2004. -175 с.
  14. Виконавча влада і адміністративне право. -К.: Ін-Юре, 2002. — 667, с.
  15. Голосніченко І.П. Адміністративне право України: Навч. посібн. — К.: МАУП, 1998. — 52 с.
  16. Грецька Н. Порядок здійснення контролю за виконанням делегованих повноважень в частині здійснення органами місцевого самоврядування функцій у сфері легалізації об’єднань громадян // Правовий порадник. — 2009. — № 2. — С. 17-18
  17. Державне управління: Навчальний посібник. -К.: Знання-Прес, 2003. -343, с.
  18. Коваль Л. Адміністративне право України: Курс лекцій. -К.: Основи, 1994. — 154 с.
  19. Кодекс адміністративного судочинства України. -К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2006. — 159, с.
  20. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. -К.: Юрінком Інтер, 2003. — 543 с.
  21. Курінний Є. В. Предмет адміністративного права України: тенденції трансформації в умовах реформування: Навчальний посібник. -Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002. — 88, с.