Стратегія національної безпеки України вимагає розбудови ефективної та економічно виправданої системи управління на­ціональною безпекою. Це завдання має вирішуватися з урахуванням багатьох чинників. Традиційним є підхід, згідно з яким ана­лізуються зовнішні та внут­рішні загрози національній безпеці, здійснюється аудит наявних ресурсів і можли­востей країни і на підставі цього робляться висновки про оптимальну модель забезпечення національної безпеки, яка визначає необ­хідні сили і засоби, їх струк­туру і систему управління.

Саме такий підхід був закладений в основу про­ведення Комплексного огляду сектору безпеки, започаткованого у 2005 році за рішенням Ради національної безпеки та оборони України. За його результатами ще у 2007 році мала бути роз­роблена модель сектору безпеки на перспективу до 2015 року і відповідна програма скоординова­них реформ. Протягом першого етапу огляду було проаналізовано зовнішні та внутрішні загрози, на другому – визначено стан і можливості силових інститутів. Проте модель сектора безпеки вчасно розроблена не була. Проведення Комплексно­го огляду збіглося в часі з набуттям чинності змінами до Конституції України, що спровокува­ли період політичної нестабільності.

Результати досліджень останніх років свід­чать, що основною причиною розбалансування системи управління національною безпекою України є невідповідність зміненого у 2004 році розподілу конституційних повноважень наявній структурі та нормативно-правовій базі діяльності сектору безпеки. Можна стверджувати, що на заваді завершення Комплексного огляду стало ігнорування залежності моделі сектора безпеки, у першу чергу, системи управління і загальної структури, від форми політичного правління [42, с. 211].

В Європі цій проблемі приділяється дедалі більше уваги, що зумовлено, по-перше, зміною характеру загроз і, по-друге, але не менш важли­во, необхідністю створення умов для міжнародної інтеграції у сфері безпеки та оборони, яка до останнього часу залишалася прерогативою національних урядів. Останній чинник на сьогодні перебуває в центрі уваги спеціальних досліджень Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та Європейської комісії Ради Європи за демократію через право (Венеціанською комісією).

Варто зауважити, що незалежно від форми правління визначення конституційних механізмів управління сферою національної безпеки суттєво відрізняється в країнах з віковим досвідом розбудо­ви демократичних інститутів і в країнах, що пере­жили у минулому столітті період тоталітаризму. До останньої категорії європейські фахівці з військового права відносять не тільки країни Центральної та Східної Європи, а й Німеччину та Італію. Відмінність полягає в тому, що в конституціях першої групи країн механізми управління національною безпекою безпосеред­ньо не прописано. Вони визначаються виходячи із загальних принципів розподілу влади в країні й традицій державного управління. В конституціях країн, де за часів тоталітаризму силові інститути використовувалися як репресивний інструмент влади, такі механізми прописано досить детально. Деталізація принципів і процедур демократич­ного управління силовими інститутами на рівні конституції в цих країнах є додатковою гарантією незворотності демократичних перетворень [42, с. 212].

Спільною рисою європейських країн щодо існуючих моделей забезпечення безпеки є наділення глави держави функціями верховного головнокомандувача збройними силами і гаран­та національної безпеки (крім Нідерландів, Німеччини і Швеції, де за конституцією такі повноваження закріплені за урядом). У той же час зміст цих функцій принципово відрізняється для країн з парламентською та президентсько-парламентською формами правління (прези­дентська модель влади для Європи не є харак­терною). Оскільки у парламентських республіках та конституційних монархіях роль глави дер­жави є церемоніальною, то він є тільки фор­мальним керівником у сфері безпеки та оборо­ни. Управлінські рішення приймаються урядом і контролюються парламентом. Рішення глави держави у цій сфері, якщо такі передбачені, здійснюються міністрами уряду виключно через механізм контрасигнації.

Певними винятками є Ліхтенштейн і Поль­ща, в яких глава держави наділений досить широ­кими повноваженнями щодо впливу на рішення уряду у сфері безпеки та оборони. Однак після конституційних змін 2003 року Ліхтенштейн фак­тично перетворився на «монархічний варіант» президентсько-парламентської республіки. У Польщі, незважаючи на широкі повноваження президента, його управлінські рішення передба­чають контрасигнацію з боку уряду.

В європейських країнах з президентсько-парламентською формою правління, де глава держави спільно з парламентом формує вико­навчу гілку влади і здійснює загальний кон­троль за її діяльністю, керівництво у сфері без­пеки та оборони є прерогативою президента. При цьому певні повноваження делегуються уряду, однак централізована вертикаль влади зберігається. Зокрема безпосередньо президенту підпорядковуються (або за необхідності можуть бути підпорядковані) збройні сили та інші силові інститути [25, с. 8].

Особливу форму управління має Швейцарія, де глава держави є керівником виконавчої влади, але обирається парламентом. При цьому виконав­ча влада обмежена у своїх повноваженнях щодо безпеки і оборони, зокрема головнокомандувач збройних сил призначається парламентом.

Спільною рисою наведених моделей є те, що функції політичного керівництва централізовані і замкнені або на главу держави, або на уряд. Одним з ключових механізмів централізованого управління є право глави держави або уряду призначати і звільняти оперативних керівників (командирів) силових структур.

Отже, система управління силовими інсти­тутами залежить від конституційного ладу і форми державного правління, однак конкретні його форми здебільшого визначаються власним досвідом державного будівництва і традиціями кожної окремої країни.

У розвинених європейських країнах не існує єдиної інституційної моделі сектору безпеки. Так само, як і у решті країн світу, в країнах ЄС силові інститути здійснюють базові безпекові функції -оборону, захист конституційного ладу та громадсь­кого порядку, охорону кордонів, збір важливої для безпеки інформації. Те, що відрізняє європейські країни від інших, – це цінності і принципи, на яких побудовано роботу силових інститутів. Вони добре відомі – демократія, верховенство права й ефективність сил і засобів сектору безпеки (на основі демократичного правління й законності) – і спільно забезпечують добре врядування сектором безпеки. Однак втілення цих принципів є над­звичайно складним завданням, досвід вирішення якого у свою чергу також не дає єдиної для всіх європейських країн моделі [42, с. 212].

Існуюча в Україні нормативно-правова база щодо безпеки і оборони характеризується значною термінологічною та понятійною невизначеністю, внутрішньою неузгодженістю, відсутністю механізмів, що забезпечують ефективність діяльності органів управління.

Окремими законами визначено статус, функ­ції та принципи діяльності таких силових струк­тур: Збройних сил України, Військової служби правопорядку, міліції, внутрішніх військ МВС, системи цивільного захисту, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки Украї­ни, Державної прикордонної служби Украї­ни, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації, Управління державної охорони, прокуратури, Митної служби, Дер­жавної кримінально-виконавчої служби, Дер­жавної податкової служби (разом з податко­вою міліцією), Державної спеціальної служби транспорту. Додатково спеціальними законами регламентується діяльність окремих підрозділів різного підпорядкування, зокремарозвідувальних, контррозвідувальних та слідчих органів. У такій спосіб визначаються функції та повноваження Головного управління розвідки Міністерства оборони, розвідувального органу Адміністрації Державної прикордонної служби, слідчих органів прокуратури, СБУ, МВС та податкової міліції [42, с. 213].

Крім того, існують безпекові структури, що діють на підставі нормативно-правових актів нижчого рівня, такі як Державна авіаційна адміністрація (у структурі Міністерства транс­порту та зв’язку) та система космічного спосте­реження (у структурі Національного космічного агентства). Обидві структури комплектують­ся військовослужбовцями, хоча належать до цивільних установ.

Тільки частина силових структур входить до складу міністерств. Решта підпорядкована спеціально уповноваженим органам центральної влади, керівники яких не входять до складу Кабінету Міністрів України.

Діяльність переважної більшості силових структур в України регулюється законами. Це робить їх достатньо автономними у рамках міністерств та відомств, структура та склад яких визначається на рівні положень, що затверджу­ються постановами Кабінету Міністрів України. У той же час саме цими положеннями регулюється низка важливих питань функціонування силових структур, передусім тих, що не входять до складу міністерств. Зокрема на рівні постанов, як пра­вило, встановлюються процедури призначення, звітності та звільнення їх керівників.

Значна частина діяльності у секторі без­пеки регулюється підзаконними актами, що робить цю діяльність непрозорою та ускладнює її координацію. Механізми управління вияв­ляються розірваними, що впливає як на результативність реформ окремих складових, так і на функціонування сектору безпеки загалом. Недосконалість нормативно-правової бази при­зводить до фрагментарності управління сектором безпеки [60, с. 5].

До 2006 року зміни у системі управління сек­тором безпеки України були пов’язані передусім з демілітаризацією силових інститутів та пере­глядом їх функцій і завдань, зокрема під час криз, надзвичайних ситуацій та воєнного стану. Процес демілітаризації виводив реформовані структури з підпорядкування Президенту як Вер­ховному Головнокомандувачу. Однак набуття чинності змінами до Конституції ці структури залишались де-факто у системі президентської вертикалі управління. Тому проблеми подвійного підпорядкування не виникало [42, с. 214].

З 2006 року приховані раніше вади неузгоджених між собою реформ почали виявлятися в повному обсязі. Наочними прикладами є про­блеми, пов’язані з управлінням внутрішніми військами МВС та системою цивільного захи­сту. Визначена законом система підпорядкування внутрішніх військ може за певних умов супе­речити конституційним повноваженням Прези­дента. Щодо системи цивільного захисту, то за чинним законодавством в Україні існує як цивільна оборона, підпорядкована Президенту, так і система цивільного захисту, підпорядкована Прем’єр-міністру. Причому обидві системи опе­рують одними й тими самими оперативними силами та засобами.

Значна кількість проблем пов’язана з тим, що норми чинної Конституції містять внутрішнє протиріччя щодо керівництва військовими струк­турами, які не входять до складу міністерств. З одного боку, відповідно до п. 17 частини першої ст. 106 їх керівників має призначати Президент, з іншого – відповідно до п. 9-2 ст. 116 вони мають призначатись Кабінетом Міністрів за поданням Прем’єр-міністра.

Змінена Конституція України, наділяючи Президента повноваженнями керівництва у сфері національної безпеки, суттєво обмежує його у здійсненні адміністративного та кадрового кон­тролю над силовими структурами.

Модель управління сектором безпеки, яка сформувалася в Україні після 2004 року, не має аналогів у Європі. Для її визначення часто використовується термін «парламентсько-президентська», однак де-факто це гібридна модель, яка штучно поєднує дві різні моделі – парламентську та президентсько-парламентську. З одного боку, за чинною Конституцією уряд (і відповідно силові міністри, які входять до його складу) формується правлячою коаліцією депу­татських фракцій за церемоніальної участі Президента, що є характерним для парламентських республік. З іншого – Президент вносить на розгляд парламенту кандидатури або безпосеред­ньо призначає ряд керівників державних органів влади, зокрема міністра оборони, тобто формує певну частину виконавчої влади, що характерно для президентсько-парламентських республік.

Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром контролює міліцію, систему цивільного захисту, Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації, Митну службу, податкову міліцію, Державну авіаційну адміністрацію та систему космічного спостереження.

По-різному можна трактувати повноважен­ня Президента та Кабінету Міністрів України щодо внутрішніх військ МВС та Державної кримінально-виконавчої служби.

Роздвоєність системи управління національ­ною безпекою є небезпечним явищем, оскільки, по-перше, заважає реформуванню сектору без­пеки; по-друге, робить неможливим ефективне використання його сил та засобів під час криз, надзвичайних ситуацій та воєнного стану. Це вкрай негативно відбивається на оперативному рівні. Силові структури втягуються у політичне протистояння, питання їх фінансово-ресурсного забезпечення хронічно не вирішуються, страждає кадрова політика [42, с. 215].

Шляхи подолання цієї проблеми в Україні тільки починають пророблятися і готових рецептів не існує. Беззаперечною є необхідність віднов­лення ефективного централізованого управління силовими інститутами при забезпеченні принципу стримувань та противаг в межах збалансованого конституційного розподілу влади між її гілками.

Очевидно, вирішення зазначеної про­блеми неможливе без відновлення балан­су конституційних повноважень Президента, Кабінету Міністрів та Верховної Ради. Тобто розбудова ефективного управління у сфері національної безпеки та оборони передбачає удосконалення норм Конституції. Проте це не гарантує автоматичного вирішення існуючих проблем, оскільки одночасних змін потребує нормативно правова база діяльності й структура сектору безпеки.

Окрім збалансування конституційних пов­новажень,   мають   бути  узгоджені   процедури адміністративного контролю та оперативного управління сектором безпеки з боку Президен­та та Кабінету Міністрів України. Потребують уточнення також процедури демократичного цивільного контролю. Це вимагає ретельного опрацювання процедурних питань і комплекс­ного перегляду законодавства у сфері безпеки та оборони [60, с. 6].

Згідно з дослідженнями ОЕСР в управлінні національною безпекою слід розрізняти два рівні: політичний, на якому забезпечується управління сектором безпеки з боку демокра­тично обраних інститутів влади, та оперативний, що стосується інституційних процедур та меха­нізмів командування та управління. У дослідженнях Венеціанської комісії розрізняється конституційний рівень управління і оперативний менеджмент силових інститутів.

Українські дослідники розрізняють три складові управління національною безпекою: політичну (стратегічне планування і прийнят­тя рішень щодо застосування сил та засобів сектору безпеки), адміністративну (фінансове і ресурсне забезпечення) і оперативну (ство­рення ієрархій командування і повсякденного управління силами та засобами сектору безпеки). Загалом це збігається з наведеним вище, адже в дослідженнях ОЕСР та Венеціанської комісії терміни «політичне управління» і «опера­тивне управління» включають адміністративну складову.

Політична, адміністративна і оперативна складові управління національною безпекою мають поєднуватися таким чином, щоб забез­печити максимально ефективне використання сил і засобів сектору безпеки в різних умо­вах – за мирних часів, у кризових ситуаціях і у разі війни. Європейський досвід свідчить, що це досягається через централізацію функцій політичного управління, уніфікацію адміністра­тивного управління та координацію оперативно­го управління [42, с. 216].

На оперативному рівні управління визна­чальною для європейських країн є можливість узгодженого застосування сил і засобів секто­ру безпеки для реагування і відбиття сучасних загроз, що за своєю природою мають комплек­сний характер. Адже відсутність координації та взаємодії між силовими інститутами спричинює неузгодженість дій і неможливість виробляти та реалізовувати ефективну політику національної безпеки, оскільки особи навіть вищих ланок управління, які приймають рішення, не мають повної інформації про діяльність сектору без­пеки.

Одним зі шляхів підвищення ефективності прийняття рішень є створення централізованих структур, що об’єднують і координують різні елементи сектору безпеки. Такі структури ство­рюються з метою здійснення консультативно-дорадчої діяльності, координації політики національної безпеки та її імплементації.

Консолідація сектора безпеки поклика­на гармонізувати та узгодити діяльність різ­номанітних інститутів, долучених до діяль­ності у сфері національної безпеки. У такому разі централізація прийняття рішень одночас­но є метою процесу реформ і механізмом їх здійснення. У багатьох випадках централізація сектору безпеки позначається не тільки на реалізації власне політики національної безпе­ки, а й на інших сферах національної політики, зокрема щодо вирішення соціально-економічних проблем.

На верхніх ланках управління централізація, як правило, реалізується через створення струк­тур, які узагальнено можна назвати радами національної безпеки. Залежно від форми прав­ління (президентсько-парламентська чи парла­ментська) вони можуть бути асоційовані або з інститутом президента, або з урядом. Як пра­вило, відповідні структури у рамках Кабінету Міністрів мають специфічні назви, за якими важко «розпізнати» раду національної безпеки, однак такі структури існують у більшості розви­нених країн.

В європейських країнах консолідація сектора безпеки пов’язана насамперед з питаннями ство­рення централізованих інформаційних потоків, що дозволяють підвищити якість прийняття рішень. Здебільшого формування узгоджених оцінок інформації з різних джерел здійснюється на рівні ради національної безпеки або аналогічного органу. Однією з форм інформаційної інтеграції є створення центрів оцінки загроз. Їх основ­ною функцією є моніторинг ситуації на основі інформації з усіх джерел, які має держава, оцінка на її основі рівня загрози, відповідно до якого мають діяти інститути державної влади, та вста­новлення ступеня їх готовності.

Оскільки два зазначені питання – розв’язання проблем політичного управління і удосконалення оперативного управління – мають вирішуватися одночасно, необхідно якнайбільше винести процесуальні питання управління національною безпекою поза межі конституційного проце­су. Головне питання, що має бути вирішене на рівні Основного закону, стосується фактично­го керівництва у сфері національної безпеки і законів, що ними регулюється ця сфера [42, с. 217].

Оптимальним варіантом юридичного оформ­лення процедур управління сектором безпе­ки може стати розробка окремого «Закону про національну безпеку». На відміну від чинного Закону України «Про основи національної без­пеки», який визначає тільки концептуальні підходи до забезпечення національної безпеки, новий закон має створити юридичні основи для функціонування нової системи управління у сфері національної безпеки.

Згідно зі ст. 92(17) Конституції України осно­ви національної безпеки визначаються законом України. Тобто, крім Конституції України, має існувати принаймні один закон, що регулює осно­ви національної безпеки держави. Він повинен відповідати конституційним положенням і кон­кретизувати їх зміст. Тривалий час, з момен­ту прийняття Конституції у 1996 році до 2003 року, ця норма не виконувалася, оскільки осно­ви національної безпеки в Україні визначалися Концепцією національної безпеки та Воєнною доктриною, які законами не були. З прийнят­тям Закону України «Про основи національної безпеки України» зазначену норму Конституції України було виконано, принаймні формально. Однак з прийняттям цього закону не всі проблеми, пов’язані з конкретизацією положень Конституції стосовно системи державного управління у сфері національної безпеки, були вирішені. Фактично Закон України «Про основи національної безпеки України» є «узаконеною» Концепцією національ­ної безпеки, яка не ставить за мету запровадження, користуючись лексикою ЄС, «доброго врядування» у секторі безпеки України.

Відповідно до законодавства США, президент щорічно подає у Конгрес Стратегію національної безпеки, в якій визначаються основні цілі, завдання і напрями діяльності американської адміністрації в області зовнішньої і внутрішньої політики на найближчий рік [25, с. 8].

Одними з основних цілей Стратегії національної безпеки 2002 року є зміцнення безпеки, сприяння економічному процвітанню США, розповсюдження демократії за кордоном, збереження територіальної цілісності, суверенітету і незалежності держави, боротьба з міжнародним тероризмом, захист кожного громадянина США всередині країни і за її межами, збереження політичних свобод.

Захист національної безпеки розуміється у США як захист народу, територіальної цілісності і способу життя. Стратегія передбачає виконання широкого кола заходів: розширення воєнних альянсів, таких як НАТО, реалізації програми «Партнерство заради миру», підтримання партнерських стосунків з Україною, розвиток вільної торгівлі із використанням механізмів Всесвітньої торгової організації і зон вільної торгівлі у західній півкулі та в інших районах світу, посилення режимів контролю над озброєннями, створення багатонаціональних коаліцій для боротьби з тероризмом, корупцією, злочинністю і наркобізнесом тощо [56, с. 147].

Безпека країни забезпечується у першу чергу станом економіки. Сильна економіка – основа лідерства США. Це, передусім, здатність мати сильну дипломатію, утримувати збройні сили, робити привабливими американські цінності для народів інших країн.

Загрози поділені на декілька груп: локальні та регіональні загрози; транснаціональні загрози; розповсюдження небезпечних технологій; діяльність іноземних розвідувальних служб; порушення функціонування державних структур у тих чи інших країнах. Характерною особливістю є те, що у стратегії містяться методи протистояння кожній з перелічених загроз, які мають здебільшого зовнішній характер.

Велика увага приділяється розвідці, яка є найважливішим інструментом реалізації американської стратегії національної безпеки. Розвідувальне співтовариство США забезпечує важливою інформацією структури, на які покладена відповідальність за вирішення завдань у дипломатичній і військовій сферах, а також по забезпеченню правопорядку і захисту навколишнього середовища [25, с. 9].

Чільне місце посідають і контррозвідувальні заходи. Основними завданнями по протидії іноземним спеціальним службам на звані: реалізація всеохоплюючих програм по забезпеченню безпеки, постійна оцінка намірів і потенційних об’єктів уваги іноземних спецслужб.

У цілому геостратегічну обстановку у світі експерти США характеризують крізь призму наступних чинників:

1) послаблення напруженості після завершення холодної війни;

2) розповсюдження у світі могутніх озброєнь і технологій;

3) поява в результаті війни у Перській затоці комплексу загроз, які важко стримувати загрозою ядерного удару у відповідь з боку США;

4) значне ускладнення проблем, які стоять зараз перед розвідкою – наявність великої кількості цілей і поява все більших можливостей для дезорієнтації та протидії;

5) посилення залежності від космічних засобів і відповідно все більша ураженість.

Стратегія національної безпеки Китаю на відміну від інших країв, наприклад, С1І1А, позбавлена активної наступальної позиції. Китайські експерти надають характеристику реального статусу кожної країни. Визнається, що США – єдина супердержава, Китай та Японія на стадії розвитку, Росія – регіональна держава. Констатуючи про скорочення військового потенціалу Росії, китайські фахівці визнають, що сьогодні американська перевага у Тихоокеанському регіоні є очевидною [56, с. 148].

Через це робиться висновок про необхідність вирівнювання даного положення, і пропонується конкретний механізм цього: китайсько-російське співробітництво.

Стратегія національної безпеки Китаю не міститься у жодному конкретному документі, втім позиції стратегії безпеки Китаю можна виявити, вивчивши офіційний оборонний бюлетень – Білу книгу Китаю. Окремі положення, які відображають суть підходів до забезпечення національної безпеки Китаю, розміщені також у чисельних доповідях і статтях. Так, прикладом, у книзі Ден Сяопіна вказується, що на міжнародній арені існують дві основні проблеми: проблема миру та проблема розвитку. Проблема миру – проблема Сходу і Заходу, проблема розвитку – проблема Півночі та Півдня. Зазначається також і на ту обставину, що все більшого розповсюдження набувають тенденції багатомірності й економічної глобалізації.

До національних інтересів Китаю належать: суверенітет, безпека, економічний розвиток, міжнародний статус і національна гідність. До довгострокових інтересів віднесені нарощування можливостей, послідовна реалізація етапів розвитку і досягнення процвітання країни. Нарощування можливостей передбачає розумне освоєння природного середовища, розвиток у сфері науки, технологій і економічний ріст [56, с. 149].

Характерною особливістю є те, що Китай здійснює воєнну стратегію активної оборони, тобто притримується принципу оборонних операцій, самооборони і оволодінням переваги через нанесення удару лише після удару противника.

Система забезпечення національної безпеки Китаю трансформується від кількісної переваги, від інтенсифікації людського фактору до інтенсифікації технічного фактору, а також підготовці висококваліфікованого особового складу і підвищення рівня модернізації озброєння з метою всілякого підвищення бойової ефективності збройних сил.

Зазначимо також і на тій обставині, що у більшості документів, у яких регламентується різні аспекти забезпечення національної безпеки проголошується нерозривна єдність державних органів і народу, як чинник єдності державної політики у сфері національної безпеки.

Найвищою метою Федеративної Республіки Німеччини в області політики безпеки є забезпечення миру, свободи і незалежності країни. Вона бере активну участь у формуванні нової політики безпеки в Європі. Створюються нові політичні структури безпеки. Держави Європейського Союзу поставили перед собою мету проводити спільну зовнішню політику, при цьому важлива роль відводиться Західноєвропейському Союзу. Тісне політичне і військове співробітництво у рамках Північноатлантичного союзу доповнено кооперацією з країнами Центральної і Східної Європи в області політики безпеки в рамках Ради Північно-Атлантичного співробітництва і програми «Партнерство заради миру». З Україною досягнуті особливі домовленості про партнерство. Беручи участь у процесі роззброєння і контролю над озброєннями, Німеччина сприяє стабільності у Європі. Загальна чисельність бундесверу складає 340 тис. осіб. У той же час ФРН має найчисельніший у рамках Північноатлантичного союзу контингент звичайних збройних сил в Європі. Бундесвер виконує суто оборонні функції і являє собою сучасну армію, яка формується на основі всезагального військового обов’язку [56, с. 150].

Акцентуємо увагу на тій обставині, що служби безпеки крупних компаній Німеччини входять до системи забезпечення безпеки країни так само, як і спеціально уповноважені на те державні органи.

У Німеччині діє система контролю за діяльністю спеціальних служб, яка включає: 1) парламентський контроль (комісії Бундестагу); 2) урядовий контроль (Федеральний Канцлер, Федеральна Рада безпеки, Відомство Федерального Канцлеру, уповноважений по координації діяльності спеціальних служб, Комітет статс-секретарів у справах секретних служб і безпеки); 3) федеральний уповноважений по захисту даних осіб; 4) Постійний міжвідомчий комітет з питань безпеки в спецслужбах і відповідні відомчі комітети та відділи в МВС і Міністерстві оборони.

Цікавим є також той момент, що за умов загрози основам конституційного ладу Федерації або одній із земель вводиться внутрішній надзвичайний стан. Такими загрозами можуть бути: загрози суспільній безпеці та правопорядку і загрози існуванню або вільному демократичному ладу всієї федерації або однієї із земель. При подібних ситуаціях, суб’єктом, який ініціює такий режим, є або земля, або Федеральний уряд, якщо небезпека загрожує не лише одній землі, або коли земля не в змозі боротися із загрозою самостійно [56, с. 151].

Таким чином, необхідно розпо­чати розробку Закону «Про національну без­пеку України», що конкретизуватиме положен­ня Конституції щодо управління національною безпекою. Робота над цим документом має здійснюватися паралельно з конституційним процесом з максимальним залученням фахівців цієї сфери, які представляють різні політичні сили.

Такий підхід до розбудови ефективної системи управління національною безпекою, по-перше, сприятиме пошуку компромісу між політичними силами щодо повноважень гілок влади в Україні, оскільки дозволить винести питання управління національною безпекою поза межі конституційного процесу. По-друге, початок роботи над Законом України «Про національну безпеку України» дозволить надати нового імпульсу і максимально вико­ристати напрацювання Комплексного огляду сектору безпеки України. Така робота цілком відповідатиме існуючим досягненням у сфері розбудови Збройних сил України і вже затвер­дженим планам реформування правоохоронної системи України.

Взагалі ж, характеризуючи Стратегію національної безпеки США слід сказати, що керівним принципом її будови є домірність: домірність рівня інтенсивності застосування сили загрозам, участі США у системах міжнародної безпеки – національним інтересам тощо. Також важливим аспектом є розроблення методів зміцнення співробітництва, координації, єдності і згоди з питань найбільш ефективного використання дипломатичних і воєнних інструментів для формування міжнародної обстановки, проведення чіткого розмежування між розвідувальною, контррозвідувальною і оперативно-розшуковою діяльністю.

Отже становлення Китаю відбуватиметься не за допомогою грубого і активного, прямого і подекуди протизаконного втручання у внутрішні справи інших держав, а через поступовий психологічний вплив на слабких, а також зменшення впливовості сильних держав у світових регіонах.

Режим надзвичайного стану в Німеччині оголошується тоді, коли такі загрози не можуть бути ліквідованими силами поліції. У таких випадках під загрозами основам конституційного ладу розуміється територіальна цілісність держави, здатність державних органів до повноцінної внутрішньої і зовнішньої діяльності, забезпечення суверенітету, принципу розподілу влади, законності управління, незалежності судів, забезпечення багатопартійності і реальних можливостей для участі у виборах, безпеки населення. Одним з головних наслідків уведення такого стану є повна централізація управління.