Одним з головних принципів, що має бути закладений у систему нормативно-правового забезпечення національної безпеки, є принцип, відповідно до якого унеможливлювалася б будь-яка узурпація усіх функцій одним з уповноважених державних органів із забезпечення національної безпеки, домінування одного органа над іншим. Лише таке законодавство являє собою умову створення відповідного природі розумної людини громадянського суспільства – вільного демократичного правового суспільства, орієнтованого на конкретну людину, яке створює атмосферу поваги до правових традицій і законів, загальногуманістичним ідеалам, яке забезпечує свободу творчої і підприємницької діяльності, створює можливість досягнення добробуту і реалізації прав людини і громадянина, яке органічно відпрацьовує механізми обмеження і контролю за діяльністю держави.

Передусім, слід визначити саме поняття «нормативно-правове забезпечення національної безпеки» та аргументувати доцільність його вживання.

Поняття «нормативно-правове забезпечення національної безпеки» включає його нормативне регулювання і виконання права як засобу управління стосовно сфери національної безпеки. Воно розуміє під цим також сприяння пошуку шляхів удосконалення існуючих та створюваних нових правових норм, необхідних для виконання принципово нових завдань в сфері національної безпеки.

Нормативно-правове забезпечення національної безпеки – процес створення і підтримки в необхідних межах конструктивних організацій но-функціональних характеристик системи національної безпеки за допомогою впорядковуючого впливу нормативно-правових засобів.

У більшості випадків автори подеколи ототожнюють правове забезпечення із законодавчим, або нормативно-правовим; подеколи йдеться про нормативно-правове регулювання, а не забезпечення. З приводу цього зазначимо: право не зводиться до норм. Окрім норм, воно включає в себе природне право і суб’єктивні права. Призначення норм за даного випадку полягає у тому, щоб соціально-правові претензії в сфері національної безпеки трансформувати у суб’єктивні права – юридичну форму можливих духовних і матеріальних благ. Таким чином, право охоплює сферу не лише належного (нормативні та індивідуальні приписи і рішення), а й сущого (реальне використання юридичних можливостей, реальне використання обов’язків). Найбільш чіткою для розмежування і напевно вірного розуміння даних понять (заков і право) є формула: «Право створюється суспільством, а закон – державою» [56, с. 117].

Саме тому, ураховуючи зазначене, якщо вживати термін «правове забезпечення національної безпеки», то слід говорити не лише про нормативну сторону даного процесу, а й розглядати питання впливу, взаємозв’язку та трансформації природного та суб’єктивного права. Ще одна ремарка стосується тієї обставини, що вживання терміну «законодавче забезпечення національної безпеки» є також не зовсім точним, через те, що суспільні відносини в сфері національної безпеки є настільки різноманітними і багатоплановими, що застосування лише законів як регуляторів даного роду відносин, суттєво звужує можливість держави щодо виконання своїх функцій. Саме тому нами акцентується увага і на Концепції національної безпеки, Доктринах, законах, кодексах, положеннях, стратегіях, програмах і планах. Таким чином, арсенал юридичних засобів не звужуються нами лише до законів. Відтак застосування терміну «нормативно-правове забезпечення національної безпеки» найбільш повно і точно відображає сутність та зміст розглядуваного нами питання – врегулювання суспільних відносин у сфері національної безпеки за допомогою юридичного інструментарію [50, с. 183].

Основу нормативно-правового забезпечення національної безпеки складають формування та підтримка його нормативно-правової бази як юридичного засобу досягнення реальної упорядкованості системи національної безпеки.

Нормативна база являє собою організаційно-функціональний образ системи національної безпеки, виражений юридичною мовою і який відповідає її цільовому призначенню. При цьому правові норми забезпечують моделювання як самої системи національної безпеки, так і ЇЇ підсистем, нормування та формалізацію їх функціональних, організаційних та інформаційних структур, а також самі виконують інформаційну функцію.

Вихідною, управляючою, правовою інформацією для функціонування системи національної безпеки є Конституція України, а також закони та шдзаконні нормативні акти, що визначають функції та завдання державних і недержавних суб’єктів сил забезпечення національної безпеки як в цілому, так і по конкретних напрямах їх діяльності, підсистемах і рівнях управління.

Сили забезпечення національної безпеки не лише застосовують норми права, а й, відповідно до своєї компетенції, видають відомчі нормативні акти на основі та на виконання діючих законів, указів та розпоряджень президента, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Нормотворча діяльність суб’єктів сил забезпечення національної безпеки е конкретною формою управління відповідною системою. Вона полягає не тільки в заповненні прогалин правового забезпечення, що виникають в результаті недостатньої реалізації правотворчої здатності. Така діяльність базується, передусім, на свідомому прагненні правомочного органу врегулювати певні відносини в сфері національної безпеки, які цього потребують [56, с. 118].

Система нормативно-правового забезпечення національної безпеки являє собою сукупність законів і під законних нормативних актів, які створюють нормативно-правове поле для функціонування системи національної безпеки і виконання нею свого призначення.

У широкому розумінні йдеться про Конституцію України, Закон України «Про основи національної безпеки України», закони України, укази та розпорядження Президента України, міжнародні правові акти, пов’язані із забезпеченням як національної, так і регіональної та міжнародної безпеки, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які визначають компетенцію суб’єктів системи забезпечення національної безпеки, а також відомчі нормативні акти у формі наказів, директив, настановлень, положень, статутів, правил, інструкцій.

Усю нормативну базу, якою керується система забезпечення національної безпеки можна поділити на два рівні. На першому рівні, правова база створюється в рамках системи національної безпеки і має загальнообов’язковий для всіх характер (Конституція України, закони та постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України). На другому рівні, створюється відомча нормативна база, яка уточнює і конкретизує з урахуванням специфіки кожного суб’єкта сил забезпечення національної безпеки його функції та завдання.

Нормотворчість являє собою правову форму діяльності суб’єктів СЗНБ, яка здійснюється відповідно до їх компетенції, на основі і на виконання законів та підзаконних нормативних правових актів. їх основне призначення полягає у створенні правових норм, які встановлюють, змінюють або відміняють правові відносини, визначаються зміст діяльності по забезпеченню національної безпеки і надають їм загальнообов’язкової сили. Отже нормотворчість в системі забезпечення національної безпеки слід розглядати як процес створення відомчих нормативних актів при відповідному забезпеченні технологій їх підготовки та прийняття.

Нормотворча діяльність має своїми цілями забезпечити:

— юридичне закріплення існуючих у галузі відносин та їх право ве регулювання;

— формування нових відносин, відсутніх у поточний момент, але бажаних чи необхідних з погляду виконання перспективних завдань;

— ліквідацію відносин та ситуацій, віджилих та гальмуючих розвиток нових ігрогресивних тенденцій [56, с. 119].

Питання функціонування як самої системи національної безпеки, а більш коректно і доцільно казати за даного випадку як про систему забезпечення національної безпеки, так і окремих її суб’єктів знаходить своє правове закріплення головним чином в законах і положеннях, що встановлюють правовий статус суб’єктів сил забезпечення національної безпеки. Водночас, і на цьому ми вже акцентували увагу, доки не буде відпрацьована методологічно вивірена та така, що відповідає реаліям сьогодення Концепція національної безпеки, затверджена законом, казати про застосування системного підходу, а також про реальне втілення його у життя поки залишається марним. Таким чином, реалізація правової політики у сфері національної безпеки щодо впровадження системного підходу до формування базису нормативно-правового забезпечення національної безпеки є неможливою і неефективною без оновленої Концепції національної безпеки. І в даному аспекті прийнятий Закон України «Про основи національної безпеки України» не володіє достатніми можливостями щодо заповнення цієї прогалини і вирішення окреслених питань.

В умовах посилення зовнішніх загроз та небезпек, а також соціально-економічної й суспільно-політичної кри­зи, що спостерігається в Україні, особливої актуальності набувають питання забезпе­чення національної безпеки. Як відомо, без­пека належить до найважливіших складових життєдіяльності людини, суспільства та дер­жави. Її забезпечення вимагає створення системи організаційно-правових заходів, проведення яких передбачає адекватне реагування на виклики й ризики сьогодення, організацію протидії внутрішнім і зовнішнім деструктивним силам та факторам.

Система управління безпекою виріз­няється надзвичайною складністю, ієрархічністю й взаємозалежністю елементів. Йдеться про управління політичною, еконо­мічною, соціальною, інформаційною та іншими видами безпеки, кожна з яких має свою специфіку, особливості прояву і функ­ціонування. До того ж окремі елементи сис­теми національної безпеки також є складно організованими і мають тільки їм притаман­ний предмет правового регулювання. Ска­жімо, управління безпекою  в економічній сфері передбачає забезпечення сировин­но-ресурсної, енергетичної, фінансової, зовнішньоекономічної, технологічної та про­довольчої безпеки. Немає необхідності до­водити, що кожний вид безпеки характери­зується особливим правовим режимом його забезпечення. Так само має бути чітко рег­ламентованим перелік методів та засобів юридичного регулювання в межах функціо­нування того чи іншого правового режиму [64, с. 24].

Варто враховувати також і ту обставину, що за умов глобалізації суспільних відносин посилюється взаємозв’язок між національною та міжнародною безпекою, принаймні в межах європейського континенту. Відтак будь-яка реальна загроза національній безпеці немину­че позначиться на стані регіональної безпе­ки в цілому і навпаки.

Ситуація ускладнюється відсутністю на­лежного розуміння сутності державно-пра­вової політики за умов транзитивного суспільства. Проблеми національної безпе­ки в незалежній Україні почали ґрунтовно вивчатись лише останнім часом. При цьому значна частина дослідників традиційно звертається до радянської чи російської методології безпекознавства, тоді як інші в ос­нову наукових розробок поклали концепту­альні положення західних авторів, в основі яких – усталені традиції формування полі­тичних націй та утвердження плюралістичної демократії, що не завжди відповідає ук­раїнським реаліям. За таких умов їхні вис­новки та пропозиції мають переважно дис­кусійний характер, що досить часто заважає розробці загальновизнаної стратегії забез­печення національної безпеки, розв’язанню завдань посттоталітарного періоду транс­формаційних змін [34, с. 158].

Не приділяє належної уваги питанням національної безпеки і політична еліта Украї­ни, де домінують суперечливі, а то й взаємовиключні підходи до сутності та шляхів вирі­шення наявних проблем, їх правового унор­мування. Важливі політичні рішення, що закладаються в основу стратегічного роз­витку України, часто ухвалюються спонтан­но, без належного наукового обґрунтування, врахування національних інтересів, викликів і ризиків суверенного розвитку. Бракує ком­промісних варіантів забезпечення націо­нальної безпеки, створення цілісної систе­ми управління суспільними відносинами у зазначеній сфері.

Як відомо, в демократичній державі уп­равління національною безпекою має здійс­нюватися виключно у межах закону. В Украї­ні зазначена сфера діяльності регламен­тується низкою нормативно-правових актів. Значну увагу цьому питанню приділяє Кон­ституція України. У ній, зокрема, наголошу­ється на важливості забезпечення еколо­гічної (ст. 16), економічної, інформаційної та державної безпеки, а також оборони Украї­ни (ст. 17); наведено перелік повноважень Президента України у сфері безпеки (ст. 106); визначено правовий статус Ради національної безпеки і оборони України (ст. 107), обов’язки Кабінету Міністрів Украї­ни у сфері забезпечення обороноздатності та національної безпеки України (ст. 116) то­що. Підкреслюється, що основи національ­ної безпеки повинні визначатися виключно законами України (ст. 92) [64, с. 25] .

Водночас варто констатувати, що у чин­ному законодавстві механізм управління сферою безпеки врегульовано недостатньо, закладено певні суперечності принци­пового характеру, відсутня чітка регламен­тація понятійно-категорійного апарату. Так, бракує обґрунтування сутності поняття «національна безпека» та його похідних. За­конодавець не визначає правовий статус екологічної, економічної, інформаційної та державної безпеки, їхню ієрархію, міру їх співвідношення з вихідним терміном «націо­нальна безпека».

Відсутнє в Конституції України і поняття «військова безпека», хоча використовують­ся дещо неоднозначні в змістовному сенсі терміни «оборона» та «обороноздатність». Базові поняття «національна безпека» та «оборона держави» розглядаються як са­мостійні, незалежні одне від одного, під­твердженням чому є, зокрема, назва основ­ного координуючого органу держави у сфері національної безпеки – Ради національної безпеки і оборони України (РНБО).

У багатьох випадках терміни «національ­на» та «державна» безпека фактично ото­тожнюються, хоча поняття «національна безпека» за обсягом є значно ширшим, аніж «державна безпека». Не визначено співвід­ношення останнього поняття з терміном «захист державного кордону».

Як відомо, основним засобом забезпе­чення усіх видів безпеки є держава. Остання покликана активно координувати взаємодію органів державної влади і структур грома­дянського суспільства, визначати сутність та характер загроз, здійснювати адекватні захо­ди щодо їх уникнення, нейтралізації чи подо­лання. Лише держава спроможна встанов­лювати пріоритети реалізації національних інтересів, доцільно розподіляти матеріальні та людські ресурси, підпорядковувати їх зав­данням соціального зростання. Будь-які про­грами з цього питання, суб’єктами розробки та реалізації яких є неурядові організації, навряд чи можуть успішно виконуватись без прямої чи опосередкованої участі держави, а тим більше конкурувати з нею.

Водночас суттєву роль у реалізації політики національної безпеки останнім ча­сом починають відігравати різноманітні соціальні інститути, насамперед шляхом здійснення громадянського контролю за діяльністю органів державної влади, що сприяє зміцненню гарантій додержання законності, прав і свобод людини та грома­дянина, забезпеченню адекватності форму­вання системи національної безпеки відпо­відно до національних інтересів і економіч­них можливостей держави. Тому нагальною є потреба широкого залучення громад­ськості до обговорення найбільш гострих проблем національної безпеки, опрацюван­ня відповідних державних рішень. Йдеться передусім про створення громадських екс­пертних рад при органах виконавчої влади, які мають діяти у сфері забезпечення національної безпеки. Очевидно, що межі діяльності як держави, так і структур грома­дянського суспільства щодо забезпечення національної безпеки мають бути чітко виз­начені, розмежовані та регламентовані нор­мами закону [50, с. 184].

У зв’язку з тим, що здійснення заходів, спрямованих на забезпечення національної безпеки, потребує багато часу, а певні за­грози та небезпеки вимагають негайного реагування, органи державної влади, відпо­відальні за забезпечення національної без­пеки, мають працювати на випередження, перспективу, передбачати появу нових, ней­тралізацію наявних та унеможливлення потенційних викликів, ризиків і небезпек. Вирішення цієї проблеми цілком слушно по­в’язується з організацією стратегічного уп­равління процесом державного будівницт­ва, зокрема у сфері національної безпеки.

Не викликає сумніву, що забезпечення процесу управління неможливе поза вироб­ленням науково обґрунтованої стратегії національної безпеки, ©ропейська тради­ція передбачає необхідність її дворівневої розробки, перший етап підготовки якої пов’язується з формуванням відповідної концепції, яка передусім має давати від­повідь на запитання «що робити?» Другий етап підготовки документа передбачає роз­роблення відповідної стратегії, покликаної дати відповідь на запитання «як робити?» Системний підхід до пошуку відповідей на запитання «що і як» передбачає вироблення динамічної моделі стратегії національної безпеки як засобу систематизації теоретич­них уявлень щодо загроз та небезпек націо­нальної безпеки, напрямів їх нейтралізації, чіткого визначення проблем забезпечення національної безпеки, їх пріоритетів, послі­довності та системності реалізації. На жаль, уведена в дію Указом Президента України від 12 лютого 2007 року стратегія національ­ної безпеки України значною мірою не відповідає зазначеним вимогам. У згадано­му Указі лише задекларовано взаємоза­лежні завдання та пріоритети державної політики у цій сфері, однак не визначено шляхи їх досягнення. Будучи зорієнтованим на віддалену перспективу, Указ змоделював імовірнісні небезпеки, виклики та загрози національним інтересам, однак не врахував реальні ризики, які в подальшому іден­тифікувались з глобальною фінансовою й економічною кризою, російсько-україн­ським газовим конфліктом, намаганнями Росії утримати Україну в сфері свого геополітичного впливу тощо. Отже, зазначений документ, пропонуючи методологію відпо­відей на можливі виклики, позбавлений інструментально-методичної складової оцінки сутності та характеру ризиків, подо­лання кризових явищ і не дає змоги налаго­дити дієвий контроль, зокрема парламент­ський, за реалізацією більшості його поло­жень. Потребують також удосконалення методи наукового обґрунтування прийняття стратегічних рішень у сфері національної безпеки та прогнозування можливих наслід­ків їх застосування [64, с. 26].

Тактичні завдання реалізації стратегіч­ної лінії національної безпеки полягають, на наш погляд, у розробці загальнодержавних планів та програм, спрямованих на її сис­темне забезпечення.

Очевидно, що ефективність державної політики у сфері безпеки визначається її ре­зультатом, мірою відповідності національ­ним інтересам, протидією, нейтралізацією чи унеможливленням прояву тих чи інших загроз, небезпек тощо. Проте чинна систе­ма забезпечення національної безпеки Ук­раїни не передбачає здійснення моніторин­гу та його аналітичного супроводу, оціню­вання ефективності державної політики щодо забезпечення й просування націо­нальних інтересів.

У чинному законодавстві бракує низки базових законів, спрямованих на регулювання суспільних відносин у межах окремо взятих елементів системи національної без­пеки. Не повною мірою, а в деяких випадках і суперечливо, регламентується склад суб’єктів забезпечення національної безпе­ки. Потребує вдосконалення механізм роз­поділу повноважень органів державної вла­ди, що задіяні у сфері безпеки, оскільки це безпосередньо позначається на ефектив­ності реалізації національних інтересів.

З урахуванням надзвичайної складності, а також непередбачуваності багатьох вик­ликів, ризиків, загроз і небезпек, що поста­ють перед національною безпекою, слід по­годитись із думкою деяких вчених, які ствер­джують, що національною безпекою варто управляти, а не її забезпечувати. Проте згідно з українським законодавством націо­нальною безпекою не управляють, а її за­безпечують. Як відомо, під терміном «забез­печення» розуміють підтримку безпеки в належному стані за будь-яких умов функціо­нування суспільства, тоді як управління пе­редбачає гнучке реагування на загрози та небезпеки, поєднання раціонального задо­волення потреб з реалізацією відповідних заходів, виходячи з можливостей держави, звичайно, ґрунтуючись на необхідності постійного контролю за станом та динамі­кою розвитку сфери безпеки [64, с. 27].

Очевидно, що управління національною безпекою може бути ефективним лише за наявності чітко визначеного переліку відпо­відальних за цей процес органів державної влади, належного законодавчо закріпленого розподілу їх повноважень тощо.

Закон України «Про основи національної безпеки України» визначив коло суб’єктів її забезпечення. Проте з точки зору ефектив­ності управління безпекою названий перелік потребує систематизації та вмотивованого скорочення. Адже виконання цими суб’єкта­ми своїх обов’язків вимагає як врегулювання наданих їм повноважень, так і визначення по­рядку їх взаємодії між собою. Проте чинне за­конодавство з його прогалинами та супереч­ностями неспроможне належним чином вирішити зазначене питання. Зокрема, це пов’язано із відсутню у ньому визначення головного суб’єкта управління системою на­ціональної безпеки, що за певних обставин може призвести до можливого небезпечного їх протистояння, протидії, а то й конфліктів.

Згідно з європейською традицією, клю­човим елементом управління національною безпекою є так званий сектор безпеки. Про­те в чинному законодавстві зазначений сек­тор згадується тільки у затвердженій Указом Президента України Стратегії національної безпеки, який фактично є підзаконним ак­том. Залишається законодавчо неврегульо­ваним правовий статус названого сектору, не регламентовано його склад та структуру. І це попри ту обставину, що сектор безпеки, як правило, акумулює питання політичної, економічної, інформаційної, екологічної та інших різновидів безпеки, вирішення яких має забезпечуватися не тільки силовими, а й іншими засобами та методами.

Такі суб’єкти, як Національний банк Ук­раїни, суди загальної юрисдикції, прокура­тура, міністерства, центральні органи вико­навчої влади, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування мо­жуть і повинні забезпечувати національну безпеку.

Зокрема, судові органи повинні забез­печувати здійснення правосуддя у справах про злочини у сфері посягань на безпеку держави та суспільства; здійснювати судо­вий захист з питань захисту прав та свобод людини, які були порушені у зв’язку з діяль­ністю держави, пов’язаної із забезпеченням безпеки, тощо. Органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування мають забезпечувати виконання законів та інших нормативно-правових актів у сфері безпеки; організовувати розробку й реалізацію відпо­відних програм. Проте активно забезпечу­вати процес управління системою націо­нальної безпеки зазначені органи держав­ного управління навряд чи спроможні [50, с. 185].

Істотно обмеженими є також можли­вості громадян України та їх об’єднань як суб’єктів управління безпекою. Щоправда, Конституція України встановлює, що захист національної безпеки є справою не тільки держави, а й усього українського народу. Хоча очевидно, що громадяни України та їх об’єднання, як зазначалось вище, можуть брати активну участь у забезпеченні цивіль­ного контролю за сектором безпеки, обговоренні найважливіших заходів держави з питань безпеки тощо.

Однією з «больових точок» управління процесом забезпечення національної без­пеки є фактична відсутність цивільного де­мократичного контролю за діяльністю сило­вих структур з боку громадянського суспіль­ства та його представницьких органів. Зокрема, Закон України «Про цивільний демократичний контроль над Воєнною ор­ганізацією та правоохоронними органами держави» надав Верховній Раді України певні повноваження зі здійснення зазначе­них функцій, однак чіткого механізму їх реа­лізації повною мірою не визначив. Як наслі­док, за оцінками експертів, такого роду кон­троль лише «ледь започаткований».

Варто зазначити, що забезпечення кон­тролю за діяльністю сектору безпеки вима­гає відповідної професійної підготовки, то­му комплектування профільного парламент­ського комітету може викликати певні труднощі. В деяких країнах, наприклад у Норвегії чи Канаді, ця проблема розв’язу­ється шляхом створення позапарламент­ських комітетів, члени яких не є парламен­таріями, але призначаються парламентом і звітують перед ним. Способи призначення членів комітету можуть відрізнятись залеж­но від існуючого в країні політичного режи­му. Так, у Великобританії призначення може здійснюватись главою уряду – після попе­реднього обговорення з лідером опозиції. У деяких інших європейських країнах вико­навча влада висуває можливі кандидатури, тоді як парламент їх затверджує. У Німеччині та Норвегії повна відповідальність за своє­часність розв’язання даного питання покла­дається на законодавчу владу [64, с. 28].

Проблема комплектування складу комі­тету за європейськими стандартами тісно пов’язана з процесом здійснення перевірки на благонадійність майбутніх його членів. Принципово важлива роль у роботі комітету покладається на голову, який не тільки виз­начає основні напрями його діяльності, а й налагоджує контакти з контрольованими службами поза межами офіційних робочих зустрічей. При цьому призначення голови може також здійснюватись відповідно до парламентських традицій.

У цілому завдання підвищення ефектив­ності управління національною безпекою можуть бути зведені, на наш погляд, до декількох напрямів:

— приведення законодавства з питань національної безпеки у відповідність до Конституції України, гармонізації його з відповідними європейськими нормативно-правовими актами. Йдеться передусім про уточнення завдань і функцій суб’єктів управління національною безпекою за умов особливого стану та кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. Важливим є усунення наявних протиріч, неузгодженостей і прогалин у чинних законах та інших нормативно-правових актах із зазначеного питання;

— підвищення ефективності стратегічного планування,   координації та  контролю  за діяльністю суб’єктів управління національною безпекою, зокрема уточнення та чіткого розмежування завдань і сфер відповідальності;

— посилення прогностичної функції у діяльності РНБО України, управління національною    безпекою шляхом отримання об’єктивної інформації, необхідної для своєчасної ідентифікації реальних та потенційних загроз – як внутрішніх, так і зовнішніх, розробка дієвих заходів щодо їх передбачення, унеможливлення, нейтралізації й подолання;

• забезпечення інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади, насамперед в умовах кризових і надзвичайних ситуацій, втому числі в разі особливого чи надзвичайного станів;
• розробка та впровадження загальнодержавної системи визначення  й  моніторингу порогових значень показників (індикаторів), що характеризують рівень захищеності національних інтересів у різних сферах життєдіяльності українського суспільства;
• розв’язання питань кадрового забезпечення сектору безпеки, підвищення професійного рівня та соціального забезпечення військовослужбовців, співробітників правоохоронних і розвідувальних органів.

Висновки

Національна безпека включає в себе безпеку особи, суспільства і держави, а тому вона  повинна забезпечити  безпеку  і  баланс інтересів  особи,  суспільства  та держави залежно від національних інтересів та спільного блага, заперечувати штучне протиставлення цих інтересів один одному. Баланс інтересів, особи і держави означає, що безпека одного чинника цієї тріади не може бути забезпечена за рахунок обох інших. Національну безпеку недопустимо ототожнювати з державною чи суспільною безпекою, або протиставляти національній безпеці державну безпеку чи суспільну безпеку. Одночасно національна безпека є складовою міжнародної регіональної та глобальної безпеки, що передбачає узгодження власних національних інтересів із національними інтересам інших країн, у контексті глобального історичного процесу в ході еволюційного процесу біосфери Землі. Це означає недопущення національного егоїзму,  протиставлення  національних  інтересів  інтересам  людства.  Без  цього неможливо говорити на сьогодні про виживання людської цивілізації та людства загалом.

Щоб удосконалювати систему управління з використанням комп’ютерної техніки, організаційне проектування необхідно доводити до такого рівня, при якому забезпечується чіткість розподілу обов’язків керівників і виконавців. Необхідно закріпити персональну відповідальність керівників і виконавців. При проектуванні системи управління потрібно чітко фіксувати, хто і що робить у системі управління, хто за що відповідає. Необхідне інформаційне опрацьовування системи на рівні управлінських рішень. Дослідження і проектування системи управління мають бути безперервним процесом. У системі управління необхідно передбачати відділ або групу співробітників, які повинні постійно опрацьовувати технологію підготовки нових рішень, створення нової організаційної структури, обумовлених новими цілями (зміна пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, коригування національних інтересів).

Має існувати чітка система ієрархічних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері управління національно безпекою. Одним з рівнів даної системи є Положення про конкретні відділи, конкретні посадові інструкції, в яких закріплена персональна відповідальність при ухваленні управлінських рішень.

Нормативно-правове забезпечення становить собою складний і багатошаровий процес, отже постає необхідність у виокремленні певних його завдань, до яких належать:

— забезпечення точного розподілу функцій між суб’єктами системи забезпечення національної безпеки, їхніх прав і обов’язків, налагодження системи взаємодії;

— розподіл функцій щодо збирання, оброблення інформації та надсилання результатів аналізу на відповідні управлінські рівні системи забезпечення національної безпеки;

— раціональна побудова системи прийняття управлінських рішень із закріпленням персональної відповідальності за їх виконання.