На етапі завершення формування Київської Русі ЇЇ культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов’янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує «Софійська азбука», виявлена С. Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов’янських — б, ж, ш, щ. Запровадження на Русі християнства сприяло поширенню кирилиці й досконалої слов’янської писемності. Східні слов’яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув.

На існування ранньої слов’янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами в 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті наші предки писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов’янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов’янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.

 Створення перших бібліотек, особливості їх функціонування

Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління.

У бібліотеці Софійського собору могли зберігатись і слов’янські книги більш раннього періоду – початку Х ст., про що свідчить відкрита вченими ранньослов’янська азбука, написана на стіні Софійського собору.

У Ярославовій бібліотеці, що налічувала понад 950 томів, було чимало історичних творів візантійських авторів: хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола та інші, де описано події всесвітньої історії. Ними охоче користувалися складачі давньоруських літописів. Популярними були на Русі збірники “Александрія” про життя Александра Македонського та різні збірники притч з церковних житій і твори давньогрецьких авторів (Плутарха, Ксенофонта, Аристотеля, Еврипіда, Геродота, Демосфена та інших).

Відмінність літописів Київської Русі від Європейських хронік

Літописи Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу.

Традиція літописання склалася в Києві у X ст., але згодом поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді, Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично усі літописи в своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою «Повість минулих літ», де широко подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст. відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стає місцева історія.

Перші літописці

Нестор Літописець — основоположник давньоруської історіографії, перший вітчизняний історик, видатний письменник, мислитель, вчений, чернець Києво-Печерського монастиря, автор «Повісті временних літ».

«Повість» відома нам у трьох головних редакціях. У кожній з них помітне різне ставлення до політики окремих князів — старших Ярославичів та їхніх синів. Перша редакція була зроблена близько 1113 р. для виправдання політики київського князя Святополка Ізяславича. За давньою традицією упорядником її вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Друга редакція виникла в Києво-Видубецькому монастирі, заснованому одним із синів Ярослава — Всеволодом. Упорядником її був ігумен цього монастиря Сільвестр (закінчив свою роботу в 1116 p.). Він висуває на перше місце серед князів сина Всеволода — Володимира Мономаха, який вороже ставився до політики Святополка. Третя редакція датується 1118 р. Вона теж, як гадають, виникла у Видубецькому монастирі і відбивала прихильне ставлення автора до Володимира Мономаха.

Архітектурний образ Русі до ХІІІ ст.

За часів Ярославичів і Володимира Мономаха в Київській Русі продовжується розвиток архітектури. Як і раніше, архітектурний вигляд міст і сіл визначався, насамперед, дерев’яними будівлями, які були багато декоровані. Із дерева будувалися укріплення міст і зводилися храми. Літопис говорить про існування 600 дерев’яних храмів Києва на початку ХІІ ст. Проте головні храми будуються із цегли та каменю.

Із другої половини ХІ ст. спостерігається справжнє піднесення монументального будівництва. Так, у другій половині ХІ — на початку ХІІ ст. у Києві були споруджені собори Дмитрівського, Михайлівського Золотоверхого, Видубецького, Печерського та Кловського монастирів. Упроваджується новий тип монастирського храму: шестистовпна будівля з одним куполом.

Новий тип храму започаткував Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.). Згодом за його зразком Володимир Мономах збудував храм у Ростові. У 1108 р. за типом Успенського був зведений Михайлівський Золотоверхий собор у Києві.