Вступ

Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся 30 липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Актуальність теми дослідження. На тлі підвищення соціальної мобільності у результаті стрімкого розвитку науки та техніки сучасні політичні процеси характеризуються демократичною спрямованістю та утвердженням принципів гуманізму і толерантності. Оскільки навколишній світ стає все більш строкатим, з політичної арени зникають моноетнічні держави і виникають питання облаштування середовища спільного існування представників різних етносів. За своїм змістом цей процес є багатовекторним та неоднозначним. Особливо важливим є вивчення досвіду регулювання етнополітичної сфери життєдіяльності суспільства у державах, які мають спільний кордон.

У контексті сучасних політичних трансформацій доцільним є вивчення позитивного досвіду регулювання даної сфери Заключний акт став довгостроковою програмою дій та будівництва єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи. З 1995 р. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі змінила свою назву на Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Мета дослідження – розглянути Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва, його принципи та умови укладання.

Завдання дослідження. Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути  сутність та передумови підписання Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі;

— дослідити основні принципи заключного акту НБСЄ в Хельсінкі.

Історіографія. Нині в умовах явного загострення невоєнних загроз (тероризм, нелегальна міграція, незаконна торгівля зброєю, незаконний обіг наркотичних засобів та ін.) питання безпеки важливі як ніколи, а в поєднанні з проблемами у сфері економіки та екології, охорони культурної спадщини, протидії транснаціональній організованій злочинності та боротьби з тероризмом вони є актуальними і значимими. О. Бесараба слушно зауважує, що «розвиток системи європейської безпеки ускладнено як природою викликів та загроз, так і значенням Європи для глобальної безпеки».

Проблемні напрями діяльності ОБСЄ досліджуються вітчизняними (М. Баймуратов, О. Делінський, В. Денисов, М. Капируля, П. Клімкін, В. Крушинський, М. Микієвич, В. Муравйов, Н. Мушак, К. Савчук) та іноземними (Б. Бейкер, Н. Блоккер, Дж. Коен, М. Дрейпер, Б. Майєр, М. Сарв, С. Свімелар, Г. Шермерс) вченими, серед яких існують різні підходи до оцінки сучасних процесів у сфері європейської безпеки, а також ефективності структури та функціонування ОБСЄ.

Об’єкт дослідження — глобалізаційні процеси і цивілізаційні трансформації в міжнародних відносинах.

Предметом дослідження є основні міжнародні нормативно-правові акти щодо регламентації етнополітичної сфери суспільства, а саме Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва.

1. Сутність та передумови підписання Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі

Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі підписаний 1 серпня 1975 у м. Гельсінкі (Фінляндія) главами держав і урядів 33 європейських країн, а також США і Канади. Є підсумковим документом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1973-1975). На першому етапі Наради (3-7 липня 1973, Гельсінкі) на рівні міністрів закордонних справ були ухвалені прикінцеві рекомендації щодо її програми. На другому етапі (18 вересня 1973 — 21 липня 1975, Женева) розроблялися проекти документів порядку денного. Координацію діяльності Наради здійснювали робочі органи — координаційний комітет, три головні комісії, підкомісії і робочі групи.

Головні комісії увійшли до дипломатичного лексикону під назвою «кошиків». Перша комісія («перший кошик») складалась з двох підкомісій — з безпеки й принципів відносин між державами, із заходів зміцнення стабільності й довіри. До складу другої входили п’ять підкомісій — з торгівлі, з питань промислової співпраці, з науки й техніки, з екології, зі співпраці в інших економічних галузях. Третя комісія мала чотири підкомісії — з контактів, інформації, культури, освіти. На другому етапі НБСЄ загострилися дискусії між делегаціями держав капіталістичного й соціалістичного воєнно-політичних таборів.

СРСР наполягав на визнанні західними державами територіальних змін, які сталися в Європі внаслідок Другої світової війни й були закріплені на Ялтинській (1945) і Потсдамській (1945) конференціях. Країни Заходу вважали центральними для порядку денного питання про дотримання прав людини, міжнародну співпрацю. Третій, останній етап НБСЄ, відбувався з 30 липня по 1 серпня 1975 у Гельсінкі. На його урочистому відкритті виступили президент Фінляндії У. К. Кекконен, генеральний секретар ООН К. Й. Вальдхайм, голови держав чи урядів усіх держав-учасниць самміту [1].

Досягнуті на Нараді результати переговорів були зафіксовані також в інших документах Заключного Акта: «Документ про заходи зміцнення довіри та деякі аспекти безпеки й роззброєння», «Співробітництво в галузі економіки, науки й техніки та оточуючого середовища», «Питання безпеки й співробітництва у Середземномор’ї», «Співробітництво в гуманітарних та інших сферах», «Подальші кроки після Наради». Оригінал Заключного Акта, укладений англійською, іспанською, італійською, німецькою, російською та французькою мовами, було передано на зберігання уряду Фінляндської Республіки, який надав державам-учасницям завірені копії цього документу.

Унаслідок підписання керівництвом Радянського Союзу Заключного Акта, 12 травня 1976 у Москві було створено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. 9 листопада 1976 письменник М. Руденко на прес-конференції, що відбулася на квартирі О. Гінзбурґа в Москві, зробив заяву про створення Української гельсінської групи (повна назва — Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод). Її членами-засновниками стали М. Руденко (керівник), О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, М. Маринович, М. Матусевич, О. Мешко, Н. Строката, О. Тихий. Прагнення учасників групи зареєструвати її як громадську організацію засвідчило усвідомлення українськими дисидентами того факту, що з підписанням Гельсінських угод їх діяльність набула міжнародно-правової бази.

Українські правозахисники відстоювали ідеї законності здобуття Україною незалежності шляхом виходу зі складу СРСР, як це було передбачено його Конституцією, боротьби проти порушень радянським керівництвом міжнародно-правових зобов’язань і законодавства власної держави. У декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод зафіксовано її основні завдання: ознайомлення українського суспільства зі змістом Декларації прав людини (1948), сприяння реалізації положень Заключного Акта НБСЄ та інформування світової громадськості про факти їх порушення на теренах СРСР; обстоювання права України як суверенної держави та члена ООН направляти свою делегацію на міжнародні форуми, присвячені обговоренню результатів виконання Гельсінських угод; забезпечення акредитації в Україні іноземних журналістів, створення незалежних прес-агентств тощо. У меморандумі № 1 Української гельсінської групи політику керівництва СРСР щодо України кваліфіковано як геноцид.

Учасники українського гельсінського руху налагодили зв’язки з іншими правозахисними організаціями на теренах СРСР, неодноразово апелювали до комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, до урядів і парламентів держав-підписантів Заключного Акта НБСЄ, інформуючи їх про нехтування правами й свободами людини в СРСР. 17 листопада 1976 створено Комітет гельсінських гарантій для України (Вашингтон). Він взяв на себе місію офіційно представляти Українську гельсінську групу в країнах Заходу та спільно з видавництвом «Смолоскип» ім. В. Симоненка публікував українською й англійською мовами матеріали щодо її діяльності. З жовтня 1978 постало закордонне представництво групи. У Франції її репрезентував Л. Плющ, у США — П. Григоренко. Цього ж року до закордонного представництва в США приєдналася Надія Світлична. За її редакції з 1979 українською й англійською мовами публікувався друкований орган закордонного представництва «Вісник репресій в Україні»[2].

1980 р. П. Григоренко й Н. Строката-Караванська ознайомили делегації держав-учасниць Мадридської конференції з питань виконання Гельсінських угод з «Декларацією про право контролю за виконанням Гельсінського Заключного Акта та про недопустимість карного й адміністративного переслідування за участь у такому контролі». 12 травня 1980 П. Григоренка як керівника закордонного представництва Української гельсінської групи прийняла прем’єр-міністр Великої Британії М. Тетчер, а 11 травня 1982 — президент США Р. Рейган. Іноземними членами групи стали дисиденти Март-Олав Ніклус (Естонія) та Вікторас Пяткус (Литва), які вступили до неї 1982, перебуваючи в пермському таборі особливого режиму. Боротьба учасників українського гельсінського руху за права українців, євреїв, кримських татар, за утвердження загальнолюдських демократичних цінностей набула міжнародного резонансу. Світовою громадськістю порушувалося питання щодо номінації на Нобелівську премію в галузі літератури члена Української гельсінської групи В. Стуса, який загинув в ув’язненні у вересні 1985. 29 липня 1980 у Білому домі (Вашингтон) відбулося святкування п’ятої річниці підписання Гельсінських угод, під час якого представники Комітету гельсінських гарантій для України зустрілися з президентом США Дж. Картером, головою Ради національної безпеки США З. Бжезінським та конгресменами.

В 1982 р. президент США Р. Рейган проголосив 9 листопада Днем Української гельсінської групи. її здобутки було відзначено резолюціями Сенатів Канади (29 жовтня 1981), Австралії (25 серпня 1983), США (6 травня 1986). 24 жовтня 1984 у заяві Комісії США з безпеки і співробітництва в Європі з приводу смерті в ув’язненні учасника Української гельсінської групи Ю. Литвина наголошувалося, що репресії проти тих, хто сприяв виконанню Заключного Акта НБСЄ, засвідчують зневагу радянського уряду до принципів, проголошених у ньому.

Наступницею Української гельсінської групи стала створена 1988 Українська гельсінська спілка, очолена Л. Лук’яненком. Авторами її програмного документу «Декларації принципів» були В. Чорновіл, Б. Горинь, М. Горинь. Своєю діяльністю зі сприяння виконанню Гельсінських угод українські дисиденти дали імпульс рухові за демократизацію України, яка стала державою-учасницею НБСЄ 30 січня 1992[3].

2. Основні принципи заключного акту НБСЄ в Хельсінкі

В «Декларації принципів, якими керуватимуться держави-учасниці у взаємних відносинах» Заключного Акта[4], підписаній головами 35 держав-учасниць, зафіксовано десять основоположних принципів міждержавних відносин:

1. Суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету. Держави-учасниці мають забезпечувати взаємну повагу до суверенної рівності й своєрідності, право кожної держави на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу, політичну незалежність. Визнано можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю.
2. Незастосування сили або погрози силою. Держави-учасниці мають утримуватися від порушення територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави шляхом застосування сили чи погрози силою або в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями Об’єднаних Націй і даною Декларацією.
3. Непорушність кордонів. Держави-учасниці визнали непорушними всі кордони одна одної, як і кордони всіх європейських держав, та зобов’язались утримуватись від будь-яких посягань на них.
4. Територіальна цілісність держав. Проголошено зобов’язання утримуватись від будь-яких дій, що суперечать Статуту ООН та спрямовані проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці.
5. Мирне врегулювання суперечок. Держави-учасниці мають розв’язувати суперечки між собою мирними засобами, не піддаючи загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість. Проголошено їх право вільно обирати мирні засоби врегулювання конфліктів.
6. Невтручання у внутрішні справи. Держави-учасниці утримуватимуться від прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного втручання у внутрішні чи зовнішні справи одна одної. Вони також відмовилися від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави-учасниці.
7. Повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. Держави-підписанти взяли зобов’язання поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії, дотримуючись Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини тощо. Наголошувалось, що повага прав і основних свобод людини є істотним чинником миру, справедливості й благополуччя, необхідних для забезпечення дружніх відносин і співпраці між державами.
8. Рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею. Проголошено поважання рівноправ’я і права народів розпоряджатись власною долею, діючи відповідно до цілей і принципів Статуту ООН та норм міжнародного права. Визнано право всіх народів в умовах повної свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток.
9. Співробітництво між державами. Передбачалася співпраця держав-учасниць одна з одною та з іншими країнами в усіх галузях згідно з цілями й принципами Статуту ООН. Держави-учасниці зобов’язалися сприяти взаєморозумінню й довірі, дружнім і добросусідським відносинам між собою, міжнародному миру, безпеці й справедливості, прагнути підвищувати добробут народів.
10. Сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом. Відповідно до цього принципу держави-учасниці мають сумлінно виконувати як ті зобов’язання, що випливали із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що передбачалися згідно з укладеними ними міжнародними договорами чи іншими угодами[5].

Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах результати Наради створювали досить сприятливі передумови для розширення й активізації міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, природоохоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і переговорів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто домовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів закордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.[6]

3. Наслідки підписання Заключного акта НБСЄ

Цілий ряд положень Заключного акта мав явно антитоталітарний характер і був спрямований на протидію курсові, який Радянський Союз здійснював щодо країн ЦПСЄ. Інші положення вимагали від соціалістичних держав кардинальних змін стосовно прав та свобод своїх громадян. Компроміси, що стали головним принципом вироблення Хельсінкських рішень, у перспективі виявилися для комуністичної системи поразкою. «Москва, — зауважував із цього приводу Г. Кіссінджер, — як виявилось пізніше, втрачала від цієї конференції набагато більше, аніж демократичні країни, оскільки в підсумку вона надала всім своїм учасникам, включаючи Сполучені Штати, право голосу в питаннях політичного устрою Східної Європи». І тут головну роль зіграв «третій кошик» — проблема прав людини. Вона підняла, зміцнила і розширила дисидентський рух у соціалістичних країнах, значною мірою надихала горбачовську перебудову, сприяла розвалові комунізму в Європі. Від усіх країн, що підписали Заключний акт, «третій кошик» вимагав забезпечення прав людини, припинення політичних репресій, толерантного ставлення до інакомислячих.

Нарада в Хельсінкі відкривала сприятливі можливості для співробітництва в Європі і світі. Проте тривалий час прийнятий документ не реалізовувався. Для Радянського Союзу та інших соціалістичних країн Європи це означало б здійснити глибоку політичну й економічну реформацію всього суспільства, на що радянське керівництво, зрозуміло, не могло піти. Однак переоцінити чи недооцінити Заключний акт неможливо. Він стимулював посилення боротьби з тоталітаризмом, зростання дисидентського руху у країнах соціалістичного табору. У другій половині 80-х — на початку 90-х років Заключний акт став теоретичною базою формування нової Європи, нового європейського мислення[7].

Однак у другій половині 70-х років Заключний акт в Хельсінкі не став віхою дальшого поглиблення розрядки в Європі та світі. В цей час відлига почала змінюватися новим похолоданням. Філософія розрядки не була підкріплена структурними зрушеннями. Комуністичний режим у своїй базисній основі, ідеології поведінки не зазнав якихось змін. Причини, що породили повоєнну конфронтацію, не були усунуті. Тоталітарна система у своїй зовнішній політиці живилася пошуком ворогів. Та й Захід не змінив свого попереднього уявлення про Радянський Союз. Ніксон, зазначав Г. Кіссінджер, уявляв собі розрядку у тривалій сутичці. Хоча й був переконаний, що час працює на демократію, оскільки період миру за відсутності експансії посилить відцентрові сили всередині комуністичного світу. Уже в 1975 p., відразу ж після підписання Заключного акта, стало зрозуміло, що його ідеї не будуть утілені в життя. Усі сторони мали намір використовувати принципи акта вузько вибірково. Для Радянського Союзу важливим був лише територіальний статус-кво в Європі, для американців пріоритетним став принцип дотримання прав людини. Заключний акт як цілісний документ, який належало виконувати в повному обсязі, на 10 років фактично був похований. За такої ситуації всі так звані мирні пропозиції знову перетворилися на звичні порожні декларації. Під їх прикриттям розпочався процес похолодання в міжнародних стосунках, розгорталася небачена досі гонка озброєнь, здійснювалися кроки, що прискорювали сповзання світу до ракетно-ядерної катастрофи[8].

Висновки

Отже, як ми з’ясували, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі був підписаний 1.08.1975 у Гельсінкі керівниками 33 європейських держав, США і Канади. Містить домовленості, які повинні виконуватися в повному обсязі як єдине ціле, 1) безпеки в Європі, 2) співробітництва в галузях економіки, науки і техніки, охорони навколишнього середовища, 3) співробітництва в гуманітарних та інших сферах, 4) подальших кроків після наради.

Гельсінкський Заключний Акт 1975 року, який визначив засади співробітництва держав в Європі, став першим міжнародним документом, який визнав захист прав людини та основних свобод предметом міжнародної уваги. ОБСЄ була заснована у розпал «холодної війни» як важливий багатосторонній форум для діалогу та співробітництва між Сходом та Заходом.

Сьогодні ОБСЄ є найбільшою регіональною організацією, яка об’єднує 56 держав Європи, Центральної Азії та Північної Америки для розвитку політичного діалогу та співробітництва у сфері безпеки в усіх її вимірах — військово-політичному, економіко-довкільному та гуманітарному.

Також документ містить 10 принципів, що визначають норми взаємовідносин і співробітництва: суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність; мирне урегулювання конфліктів; невтручання у внутрішні справи; повага прав людини і основних свобод; рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; співробітництво між державами; виконання міжнародно-правових зобов’язань.

Список використаної літератури

1. Бажан О. Г., Данилюк Ю. З. Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х — 1980-ті рр.). — К., 2000.
2. Газін, В. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 — 2002 роки) [Текст] : навч. посіб. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл. / В. П. Газін, С. А. Копилов ; ред. А. О. Копилов. — К. : Либідь, 2004. — 622 с.
3. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі ООН; Акт, Міжнародний документ від 01.08.1975 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_055
4. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987). — Харків, 2003.
5. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. — К., 1995
6. Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х рр. ХХ ст.). — К., 1994
7. От Хельсинки до Белграда. Советский Союз и осуществление Заключительного акта общеевропейского совещания. Документы и материалы. — М., 1977
8. Рощин А. А. Послевоенное урегулирование в Европе. — М., 1984
9. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х рр. — К., 1998
10. Совещание по безопасности и сотрудничеству в Европе. Заключительный акт. — Lausanne, 1975
11. Українська гельсінкська група: історія, документи / О. Зінкевич (упоряд.), В. Овсієнко (упоряд.). — К., 2006.
12. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4-х т. — Харків, 2001.