Генезис інституту кримінальної відповідальності колективних суб’єктів відбувся давно. Його коріння ми знаходимо, наприклад, у «Руській Правді» та «Саксонському зерцалі».

Вагомим поштовхом до наукового осмислення цього інституту кримінального права послугували європейські буржуазні революції. З бурхливим розвитком капіталістичних суспільних відносин зросла роль корпорацій в економічному та суспільному житті. Попри загальне позитивне значення зростання кількості корпорацій і їх ролі в суспільному житті, виникла ситуація, коли діяльність корпорацій, у ряді випадків, входила в суперечність з чинним законодавством, а іноді ставала суспільно небезпечною. З другого боку, новоявлені буржуазні держави прагнули забезпечити унормованість на рівні законодавства діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин, особливу увагу приділяючи корпораціям. Засобів адміністративного та цивільного законодавства виявилося замало. Гостро постало питання про запровадження кримінальної відповідальності корпорацій. На цьому тлі в наукових колах розгорнулася дискусія щодо доцільності такого нововведення, яка триває і донині.

Противники встановлення кримінальної відповідальності корпорацій (юридичних осіб) стверджували і стверджують, що це суперечить новим гуманістичним принципам кримінального права: відповідальність за наявності вини та індивідуальній (особистій) відповідальності. Так, окремі вчені-правники, стверджували, що корпорація, будучи юридичною фікцією, не відповідає закріпленим у законі вимогам actus reus (винна дія) і mens rea (винна воля, вина). Кримінальне право — зазначав ще у 1879 р. Р. Філлімор у Коментарях з міжнародного публічного та приватного права — має справу з фізичними особами — істотами мислячими, що мають волю. Юридичні особи не мають цих атрибутів, хоча через представництва та систему керування воля певних індивідів розглядається як воля корпорації, але тільки у певних межах. Для того щоб була підстава для застосування кримінального закону, необхідна індивідуальна воля [8, 5].

Поряд з цим інші вчені доводили, що є підстави для кримінальної відповідальності корпорацій. Серед значної кількості концепцій того часу новизною відзначалась теорія яскравого представника школи постглосаторів Бартоло. Він намагався обґрунтувати кримінальну деліктоздатність колективних утворень таким чином. В основу деліктоздатності спільноти він ставив діяння його членів. При цьому карані делікти, які повинні були ставитись у вину співтовариству, він поділяв на дві категорії. До першої з них він відносив делікти, які проявлялись у діяннях членів колективного утворення, фізичних осіб, які входили у склад керівного органу, а також діяння самих керівників (delicta propria). До другої категорії — делікти окремих членів спільноти, які виконували рішення керівних органів (delicta impro- pria). За порушення першого роду (delicta propria) члени колективного утворення повинні були підлягати відповідальності як співучасники, а корпорація, в особі органів управління — як виконавець. За порушення другого виду (delicta impropria), згідно з теорією Бартоло, колективне утворення повинно було підлягати відповідальності як підбурювач або організатор, а окремі його члени як виконавці. При цьому невинуваті члени спільноти — діти, неосудні особи, а також усі хто був непричетний до правопорушення чи злочину, звільнялись б від відповідальності. Як покарання щодо колективних суб’єктів згідно з цією теорією допускались штраф, конфіскація, позбавлення привілеїв, позбавлення певних прав [16, 272-273].

Теорія Бартоло, цілком очевидно, певною мірою відображала риси принципу особистої винної відповідальності й цим досить істотно відрізнялась від учення про persona ficta. У найбільш загальному вигляді відмінність полягала у тому, що каране діяння, яке було вчинене органом колективного утворення, ставилось у вину не співтовариству як абстрактній категорії, а конкретним особам у межах їх особистої участі у протиправному діянні.

В останні десятиліття середніх віків майже ніхто вже не сперечався про деліктоздатність корпорацій, визнаючи тим самим, у слід за Бартоло, що фікція особистості корпорації не суперечить її деліктоздатності, відповідно звідси допускалась можливість застосування покарань щодо неї. У такій формі вчення Бартоло про кримінальну відповідальність колективних суб’єктів було сприйняте законодавством Німеччини і залишалось основою для доктрини і судової практики досить довгий час.

В епоху абсолютизму відносно суверенні міста Німеччини, Італії, Франції та інших держав поступово втрачали свою самостійність. Абсолютизм керувався тим, що корпоративні утворення повинні бути виключені з політичного життя, а індивід, будучи підданим, мав підлягати безпосередній юрисдикції держави. Тому можливість покарання колективних суб’єктів ставала малоймовірною. Для абсолютних монархій було властиве подальше зміцнення влади, у якій не знаходили місце іншим, крім державних органів, колективним утворенням [17, 274].

Однак ідеї просвітництва призвели до зміни цінностей у співвідношенні «індивід — колективне утворення». Ці зміни дали поштовх для розвитку нових підходів до вирішення проблеми відповідальності колективних суб’єктів.

У зазначену епоху можна виділити вчення німецького філософа Маль бланка. Він керувався тим, що відповідальність і покарання колективного утворення є нічим іншим, як відповідальністю його членів, за наявності у них єдиної мети. Суть колективного утворення, на думку Мальбланка, полягає в єдності діяльності його учасників. Цей вчений стверджував, що саме колективне утворення, будучи категорією абстрактною, деліктоздатністю володіти не могло через відсутність в абстрактної категорії вини, а також через неможливість підлягати покаранню у вигляді смертної кари чи позбавлення волі [2, 46].

У цей час у Німеччині почали з’являтися догматичні аргументи проти притягнення до відповідальності колективних суб’єктів. Як зазначив Х. Єшек, спровокувало це появу так званої «тріади контраргументів»: 1) колективні суб’єкти не можуть вчиняти самостійних дій; 2) до них не можна застосувати таку категорію, як вина; 3) вони не можуть бути покарані санкцією, яка включає в себе морально-етичний елемент [4, 204].

Баварський кримінальний кодекс 1813 р. безапеляційно запровадив принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, й дискусія на тему відповідальності корпорацій у цій державі завершилась.

Однак у кінці XIX ст. у зв’язку з розвитком господарської сфери і зростанням ролі корпорацій знову повернулися до питання про відповідальність колективних суб’єктів. У цей період корпорацію визнають суб’єктом злочину в Англії, США та інших державах світу.

Встановлення кримінальної відповідальності корпорацій в Англії спочатку виключалось. Це було зумовлено вимогою права про те, що підсудний сам особисто повинен з’явитись до суду. У відомій промові англійський правник лорд Е. Терлоу, супротивник притягнення колективних суб’єктів до відповідальності, стверджував, що корпорація не має сумління, оскільки вона не має душі й тіла, які можна покарати [1, 8].

Однак у середині XIX ст. у державах загального права (Англія, США) суди почали в окремих випадках притягати до кримінальної відповідальності корпорації за невиконання власних обов’язків, покладених на них законом, а згодом і за неналежне вчинення правомірних дій, результатом яких стало заподіяння шкоди суспільству [13, 53]. Слід підкреслити, що ця шкода повинна була мати такий рівень суспільної небезпеки, що застосування санкцій інших галузей права фактично було неадекватне зазначеній шкоді.

В Англії було встановлене таке правило: у разі злочинного вчинку (misfeasance) до відповідальності за обвинувальним актом завжди міг бути притягнений сам службовець або агент, що фактично вчинив злочин. Бездіяльність (non fea-sance), у свою чергу, не може бути поставлена у вину фізичній особі, а лише самій корпорації [6, 110].

Визнання корпорації суб’єктом злочину в Англії відбулося у середині XIX ст. [18, 45]. У 1846 p. Лорд Дет- лем виніс рішення у справі «The Queenvs Great North of England Railway Co.» (Королева проти компанії Велика залізниця Півночі Англії), в якому зазначив, що корпорації можуть визнаватися суб’єктом злочину за вчинення неналежним чином правомірних дій [11, 12].

Також виданий у 1889 р. International Act не виключав можливості визнання корпорації суб’єктом злочину, за винятком злочинів, які вона не може вчинити (наприклад вбивство, наклеп та ін.). З 1944 р. стало можливим притягнення корпорацій до відповідальності як виконавців, так і співучасників. При цьому досить часто використовується принцип «alter ego» [17, 282].

Загальні засади кримінальної відповідальності юридичних осіб були встановлені Законом «Про інтерпретацію» 1978 р., згідно з яким корпорація у Англії може підлягати кримінальній відповідальності за корупцій- ні діяння, відмивання доходів і фінансування тероризму. Відповідно до зазначеного Закону під суб’єктом, який підлягає відповідальності за вчинення статутного злочину, якщо інше не передбачено законом, розуміється корпорація [17, 281].

Кримінальне законодавство США, яке розвивалось під впливом англійського загального права, протягом довгого часу питання про відповідальність корпорацій розглядало у практичній площині. Так, у 1887 р. був прийнятий Закон про торгівлю між штатами, а у 1890 р. — антитрестовий кримінальний закон Шермана, які діють до цього часу. З їх прийняттям стає очевидним намір законодавця здійснювати боротьбу з суспільно небезпечними проявами діяльності корпорацій у сфері економіки шляхом застосування кримінально-правових санкцій до корпоративних суб’єктів [17, 279].

У США, на фоні економічного зростання, збільшення кількості корпорацій, підвищення їх ролі у суспільному житті постала необхідність більш жорсткої регламентації та контролю за їх діяльністю. На початку XX ст. Конгрес США в Акті Елкінса (Elkins Act) сформулював положення, що дія чи бездіяльність службовця корпорації у межах своїх повноважень вважається дією чи бездіяльністю самої корпорації. Це положення у 1909 р. розглянув Верховний суд США на предмет його конституційності у справі «New York Central & Hudson River Railroad Co.» vs United States». При слуханні апеляції на обвинувальний вирок проти New York Central за порушення Акта Елкінса адвокат аргументував невідповідність Конституції розділу І Акта про відповідальність корпорації за дії службовців, агентів та співробітників тим, що накладання штрафу на корпорацію за дії її співробітників зводиться до відбирання грошей у безневинних акціонерів та їх покарання без належного судового процесу. Верховний суд не погодився з таким твердженням, визнавши можливість кримінальної відповідальності корпорацій [11, 12].

Кримінальну відповідальність юридичних осіб запровадили в законодавство й інших держав. Так, у судовій практиці Італії та Франції часів XIII-XVI ст. також можна знайти значну кількість прикладів винесення судових рішень про покарання міст, общин, гільдій та інших корпоративних утворень. Італійські статути Середньовіччя допускали можливість покарання міста, волості, в яких було вчинено злочин щодо їх пана (наприклад Римський статут 1362 р.) [7, 33]. У Середньовіччі можливість покарання колективу за дії, вчинені його членом, було передбачене в іспанському праві, праві Королівства Сицилії, канонічному праві (покарання екскомуніки накладалось на ціле місто чи регіон) [1, 7].

Серед перших законодавчих актів на теренах континентальної Європи, які безпосередньо встановлювали кримінальну відповідальність юридичних осіб, згадується французький Ордонанс 1670 р. У ньому був передбачений розділ, який стосувався покарання товариств, окремо визначивши види та порядок призначення покарань для міст [16, 70]. Він передбачав для корпорацій, асоціацій та інших об’єднань застосування покарань майнового характеру: грошові штрафи, викупи, виплати, а для міст, як особливих об’єднань, специфічні покарання: зруйнування, позбавлення певних прав, привілеїв або пільг, відшкодування спричиненої шкоди [14, 3].

З часом у Франції практика притягнення колективних суб’єктів до відповідальності була припинена, і відповідальності підлягали виключно фізичні особи. Ключове значення тут мала Французька революція (17891794 рр.), яка нанесла нищівний удар по ідеї колективних суб’єктів і КК 1810 р. вже не передбачав кримінальної відповідальності юридичних осіб [18, 307]. Хоча ст. 428 КК Франції 1810 р., яка була скасована у 1957 р., передбачала відповідальність юридичних осіб за порушення норм про власність на літературний твір, зокрема накладення штрафу і конфіскацію прибутку. Ці санкції могли застосувати до будь-якої асоціації артистів, які демонстрували у своєму театрі драматичний твір з порушенням законів і регламентів про право власності акторів [16, 71]. Однак іншими законами Франції передбачалася кримінальна відповідальність юридичних осіб. Як відомо, у Франції норми кримінального законодавства передбачені не лише КК, хоча законодавець прагне до найбільш повної кодифікації правових норм. Зокрема, в ст. 36 Закону «Про відділення церкви від держави» від 9 грудня 1905 р. зазначено, що відповідальності за несплату штрафу, призначеного священникові за вчинення порушення так званого police de cultes (законодавства про культи), підлягає релігійна організація [3, 589]. Законом «Про морську торгівлю» від 19 липня 1934 р. була встановлена солідарна кримінальна відповідальність капітана корабля і власника корабля, який міг бути не лише фізичною, а й юридичною особою. Не чинна сьогодні ст. 26² Кодексу Франції про працю визнала підприємство — юридичну особу відповідальною за сплату штрафу і судових витрат, призначених його працівникові обвинувальним вироком суду за вчинений з необережності злочин на виробництві. Закон «Про боротьбу з торгівлею дітьми під виглядом усиновлення» від 14 січня

1933 р. передбачав кримінальну відповідальність як фізичних осіб, так і організацій.

Важливе значення також мав Ордонанс від 5 травня 1945 р. про кримінальне переслідування установ преси, які співпрацювали з окупантами в роки Другої світової війни. Поряд з фізичними особами — власниками установ преси — кримінальній відповідальності могло підлягати будь-яке товариство, асоціація, синдикат як виконавець чи співучасник злочинного діяння. У сфері мовлення (преси і друкованих видань) в той час дуже рідко власниками відповідних установ були фізичні, а не юридичні особи. Відповідно, Ордонанс у принципі був розрахований для застосування щодо організацій. У цьому Ордонансі вперше були визначені підстави кримінальної відповідальності юридичної особи: а) діяння, вчинене від імені юридичної особи; б) діяння, вчинене на користь юридичної особи; в) діяння, вчинене органами чи керівниками юридичної особи. Передбачались такі види покарань, які застосовувались до юридичної особи: припинення діяльності юридичної особи із забороною її відновлення; конфіскація майна (повна або часткова); опублікування вироку суду [15, 50-51].

Такі норми французького законодавства багато у чому суперечливі. Інколи до відповідальності могли бути притягнуті організації, які не мали статусу юридичної особи, нерідко як покарання до юридичної особи застосовувалось тюремне ув’язнення, хоча мова йшла про організацію [16, 72].

Проект КК Франції, який був розроблений спеціальною комісією у 1934 р., значне місце виділяв кримінальній відповідальності юридичних осіб. Згідно з положеннями цього проекту організація притягалася б до відповідальності у випадку вчинення злочину чи проступку органами юридичної особи, від її імені та з використанням наданих їм засобів [9, 44]. Однак наступні історичні події, пов’язані з початком Другої світової війни, змусили французького законодавця припинити будь-які законопроектні роботи, тому цей проект навіть не пройшов обговорення у законодавчому органі.

У другій половині XX ст. французькі юристи черговий раз повертаються до інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб. Зазначена ідея, у цей період, зустріла ряд суттєвих заперечень. Це зумовлено розвитком у Франції в середині XIX ст. уже згаданої теорії фікції, яка заперечувала існування юридичної особи як окремого, самостійного суб’єкта. Однак це не перешкодило у КК Франції 1992 р., який набув чинності з 1994 р., передбачити можливість притягнення до кримінальної відповідальності будь-якої юридичної особи за винятком держави [12, 67].

КК ФРН був розроблений на основі Кримінального Уложення Німецької імперії 1871 р., що ґрунтувалось на ідеях класичної школи кримінального права з її теорією психологічного розуміння вини, яка виключала можливість притягнення до відповідальності корпорацій. Необхідність вирішення цієї проблеми зумовлена зверненням уваги на наявність адміністративної відповідальності юридичних осіб у законодавстві Німеччини. Визнається, що питання ставлення у вину — це, головним чином, проблема впливу дій органу корпорації на відповідальність цілісного суб’єкта. Вирішення цього питання має значення не лише для кримінального чи адміністративного, а й для цивільного законодавства. У зв’язку з цим професор К. Шмідт розглядає проблематику ставлення у вину за поведінку органів об’єднань. Передумови кримінальної відповідальності, на його думку, такі: а) вона настає лише за дії законних органів корпорації; б) зазначені органи діють як представники об’єднання; в) ці органи діють у межах своєї компетенції; г) відповідальність настає перед третіми особами і обґрунтовується перед учасниками.

У результаті тривалих дискусій у ФРН була запроваджена квазікримінальна (адміністративно-кримінальна) відповідальність юридичних осіб, яка передбачена § 14 КК.

Інститут кримінальної відповідальності колективних суб’єктів розвивався й у законодавстві найближчих сусідів України. Так, у Республіці Польща однією з перших спроб притягнення юридичної особи не лише до майнової відповідальності, передбаченої цивільним законодавством, став Закон «Про картелі» від 13 липня 1939 р., який передбачав у своїх приписах можливість притягнення колективного суб’єкта до кримінальної відповідальності [5, 145]. Прийнятий

15 квітня 1993 р. Закон «Про боротьбу з недобросовісною конкуренцією» передбачав адміністративну відповідальність юридичних осіб за активне хабарництво [10, 57].

З прийняттям Закону «Про відповідальність колективних суб’єктів за дії, заборонені під загрозою покарання» від 28 жовтня 2002 р. була запроваджена кримінальна відповідальність юридичних осіб і колективних суб’єктів, які не мають статусу юридичної особи.

Впродовж XX ст. кримінальна відповідальність юридичних осіб запроваджується й у законодавстві багатьох інших держав. Так, для прикладу, відповідно до Закону Ірландії «Про тлумачення» 1937 р. кримінальне законодавство, яке стосується фізичних осіб, може застосовуватись також до осіб юридичних, у 1947 р. в Японії був прийнятий антимонопольний закон, що передбачав кримінальну відповідальність корпорацій. У 1976 р. кримінальна відповідальність юридичних осіб була запроваджена у Голландії, Кримінальний кодекс якої у ст. 51 поряд з фізичною особою визнав за можливе притягати до відповідальності і юридичну особу. Така відповідальність запроваджена у 1982 р. у Португалії, у 1988 р. у Китайській Народній Республіці, що цікаво, вперше у нормативній практиці соціалістичних держав. У 1991 р. КК Норвегії доповнений секціями 48а та 48b, які передбачають відповідальність організацій за вчинення злочинних дій. У 1995 р. юридичну особу визнано суб’єктом злочину у Фінляндії. Кримінальна відповідальність юридичних осіб була передбачена КК Бельгії 1999 р. та Законом «Про відповідальність юридичних осіб за злочинні діяння» Словенії того ж року, у 2002 р. кримінальна відповідальність юридичних осіб запроваджена у КК Естонії. З 2003 р. така відповідальність запроваджена в Хорватії та Молдові. У 2004 р. кримінальна відповідальність корпорацій з’явилась в Угорщині. У цьому ж році в КК Македонії були внесені зміни, які встановлювали кримінальну відповідальність цього суб’єкта права. Крім того, юридична особа підлягає кримінальній відповідальності в Канаді, Данії, Ірландії, Мальті, Швеції, Албанії, Ісландії, Чорногорії, Йорданії, Лівані, Сирії, Індонезії, у кримінальних кодексах ряду африканських держав (колишніх французьких колоніях), зокрема Того і Кот-д’Івуар та ін.

Щодо континентальної Європи варто наголосити, що з 27 держав ЄС у КК більшої половини з них юридичних осіб визнано суб’єктом злочину. Так, юридична особа підлягає кримінальній відповідальності у таких європейських державах: а) які входять до складу ЄС (Королівство Бельгія, Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії, Угорська Республіка, Королівство Данія, Республіка Ірландія, Республіка Мальта, Королівство Нідерландів, Республіка Польща, Румунія, Республіка Словенія, Фінляндська Республіка, Французька Республіка, Королівство Швеція, Естонська Республіка); б) які не входять до складу ЄС (Республіка Албанія, Республіка Ісландія, Республіка Македонія, Республіка Молдова, Королівство Норвегія, Республіка Хорватія, Республіка Чорногорія).

Крім того, в окремих державах передбачена квазікримінальна, тобто адміністративно-кримінальна відповідальність юридичних осіб (Австрійська Республіка, Італійська Республіка, Королівство Іспанія, Федеративна Республіка Німеччина).

Заслуговує на увагу розгляд питання про встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб на міжнародному рівні, що сприяло запровадженню інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб в окремих зарубіжних державах. Так, початок XX ст. ознаменувався палкою дискусією на тему запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб на міжнародному рівні. Якщо раніше допускалась лише можливість притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності, але не було розроблено її концепції, то на даному етапі почався процес надання такій відповідальності конкретного правового виміру.

У кримінальних кодексах більшості держав континентальної Європи, як уже зазначалося, був закріплений класичний принцип особистої винної відповідальності, тому ідея встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб не знаходила підтримки. Однак вже у 1929 р. на Міжнародному конгресі з кримінального права (AIDP), який відбувся у Бухаресті, розглянули питання про можливість притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності, під кутом зору її відповідності принципу справедливості кримінального права та висловились за встановлення такої відповідальності. Визначено три умови, за яких юридична особа може підлягати кримінальній відповідальності: 1) працівник виконує завдання юридичної особи; 2) працівник діє з власної ініціативи, однак в інтересі юридичної особи; 3) працівник виконує рішення, яке було ухвалене загальними зборами [5, 30]. Постулати визнання юридичної особи суб’єктом злочину також були відображені на аналогічних конгресах AIDP у Гамбурзі у 1979 р., в Каїрі у 1984 р., в Ріо-де- Жанейро у 1994 р.

Певне значення щодо запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб також мали рішення Міжнародного трибуналу, який під час Нюрнберзького процесу над нацистськими злочинцями визнав, що держава та її організації можуть бути суб’єктами міжнародних злочинів.

У 1978 р. відбувся X Міжнародний конгрес з кримінального права в Будапешті, на якому опрацьовано концепцію «діяння за когось іншого». У цьому ж році Європейський Комітет з питань злочинності Ради Європи виніс рекомендацію щодо визнання юридичної особи відповідальною за екологічні злочини, яка у 1985 р. була підтверджена Сьомим конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками.

Особливий інтерес щодо визнання юридичної особи суб’єктом злочину викликає Рекомендація № 88 (18) Комітету Міністрів країн — членів Ради Європи щодо відповідальності підприємств — юридичних осіб за правопорушення, які вчиняються ними під час здійснення господарської діяльності, від 20 грудня 1988 р., прийнятої на нараді заступників міністрів та Меморандум з коментарями до цієї Рекомендації.

У зазначених міжнародних документах йдеться про кримінальну відповідальність підприємств — юридичних осіб, які ведуть господарську діяльність. У статті 17 Меморандуму з коментарями прямо зазначено, що ці рекомендації не поширюються на установи, які здійснюють урядові функції або наділені верховною владою.

У розділі першому «Відповідальність» і розділі другому «Штрафні санкції» Додатку до Рекомендації № R (88) 18 виділено десять принципів, на яких доцільно ґрунтувати кримінальну відповідальність юридичних осіб.

Наступним міжнародним актом є Неапольська політична декларація і Глобальний план дій проти організованої транснаціональної злочинності від 23 грудня 1994 р. У статті 15 зазначено, що державам слід як засіб зміцнення можливостей у боротьбі з організованою злочинністю на національному рівні й удосконалювання співробітництва на міжнародному рівні передбачити у своєму національному кримінальному законодавстві покарання за участь у злочинних товариствах або за злочинну змову і кримінальну відповідальність для юридичних осіб.

26 липня 1995 р. була підписана Конвенція про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств, відповідно до ст. 2 якої держави ЄС повинні були передбачити відповідальність юридичних осіб за підкуп іноземного державного службовця.

Рамкова Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти організованої злочинності від 21 липня 1997 р. у ст. 3 зазначає, що кожна держава — учасниця Договору розглядає питання про встановлення у своєму внутрішньодержавному кримінальному законодавстві можливості притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб, які отримують прибуток з організованої злочинної діяльності або функціонують як прикриття для злочинної організації.

Норми щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб містяться в Резолюції (97) 24 Комітету Міністрів Ради Європи «Про двадцять керівних принципів боротьби з корупцією» від 6 листопада 1997 р.

Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією Ради Європи (ETS 173) від 27 січня 1999 р., яка ратифікована ВР України із заявою Законом № 252-V (252-16) від 18 жовтня 2006 р. у ст. 18 зазначає, що кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за передбачені цією Конвенцією кримінальні злочини — дачу хабара, зловживання впливом та відмивання доходів, вчинені на їхню користь будь-якою фізичною особою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням представницьких повноважень юридичної особи чи повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи, а також за залучення такої фізичної особи до зазначених вище злочинів як співучасника чи підбурювача. Крім випадків, передбачених у п. 1, кожна Сторона вживатиме необхідних заходів для забезпечення відповідальності юридичної особи, коли неналежний контроль з боку фізичної особи, згаданої у п. 1, призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи злочинів, наведених у п. 1, фізичною особою, що їй підпорядковується. Відповідальність юридичної особи не виключатиме кримінального переслідування фізичних осіб, які вчиняють злочини, підбурюють до них або беруть у них участь.

Кожна Сторона забезпечуватиме, щоб юридичним особам, притягнутим до відповідальності відповідно до пунктів 1 та 2 ст. 18, призначалися ефективні, адекватні та стримуючі кримінальні або некримінальні санкції і заходи, включаючи штрафи (ч. 2 ст. 19). Кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення можливості конфіскації чи в інший спосіб вилучення засобів вчинення кримінальних злочинів і доходів, отриманих від кримінальних злочинів, визначених цією Конвенцією, чи власності, вартість якої відповідає таким доходам (ч. 3 зазначеної статті).

Аналогічні положення щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб, зокрема у ст. 10, містяться у Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності прийнятої Резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї від 15 листопада 2000 р., яка ратифікована ВР України із застереженнями і заявами Законом № 1433-IV (1433-15) від 4 лютого 2004 р.

У 2001 р. була прийнята Директива 2001/97/ЄС щодо попередження використання фінансової системи з метою видмивання грошей (відома як «Друга директива з відмивання грошей»), яка також містить ряд положень щодо відповідальності юридичних осіб.

Конвенція про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 р., яка ратифікована ВР України 7 вересня 2005 р., а набула чинності 1 липня 2006 р., у ст. 12 «Корпоративна відповідальність» передбачає, що кожна Сторона вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення того, щоб юридична особа могла нести відповідальність за кримінальне правопорушення, встановлене відповідно до цієї Конвенції, яке було вчинене на її користь будь-якою фізичною особою, як індивідуально, так і як частина органу такої юридичної особи. Така фізична особа має займати керівну посаду в рамках юридичної особи, у силу: а) повноважень представляти цю юридичну особу; б) повноважень приймати рішення від імені цієї юридичної особи; в) повноважень здійснювати контроль у рамках цієї юридичної особи. У вказаній Конвенції також зазначено, що крім випадків, вже передбачених у п. 1 цієї статті, кожна Сторона вживає заходів для забезпечення того, щоб юридична особа могла підлягати відповідальності у разі, коли недостатній нагляд чи контроль, який мав здійснюватися особою, зазначеною у п. 1, створив можливість вчинення кримінального правопорушення, встановленого відповідно до цієї Конвенції, на користь такої юридичної особи фізичною особою, яка діяла під її контролем. Така відповідальність не виключає кримінальну відповідальність фізичних осіб, які вчинили правопорушення.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 кожна Сторона забезпечує, щоб юридичні особи, які підлягають відповідальності відповідно до ст. 12, каралися ефективними, пропорційними і переконливими кримінальними або некримінальними санкціями або заходами, включаючи грошові санкції.

22 червня 2003 р. Радою ЄС прийнято «Рамкове рішення про боротьбу з корупцією в приватному секторі», яке розкриває поняття «активної» і «пасивної» корупції та санкції за їх вчинення. Це рішення передбачає безпосередню кримінальну відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних діянь на їх користь будь-якою фізичною особою.

Конвенція ООН «Проти корупції» від 31 жовтня 2003 р. ратифікована ВР України із заявами Законом № 251-V (251-16) від 18 жовтня 2006 р. у ст. 26 також допускає кримінальну відповідальність юридичних осіб.

Конвенція Ради Європи «Про запобігання тероризму» від 16 травня 2005 р. станом на 26 березня 2007 р., яка ратифікована ВР України із заявами і застереженнями Законом № 54-V (54-16) від 31 липня 2006 р., у ст. 10 також передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності безпосередньо юридичних осіб. Зокрема ст. 10 передбачає, що кожна Сторона вживає таких заходів, які можуть бути необхідними згідно з її правовими засадами для встановлення відповідальності юридичних осіб за участь у вчиненні злочинів, викладених у статтях 5-7 та 9 цієї Конвенції. Залежно від правових засад відповідальність юридичних осіб може бути кримінальною, цивільною або адміністративною. Така відповідальність не усуває кримінальну відповідальність фізичних осіб, які вчинили злочини.

Незважаючи на те, що Верховна Рада України частину зазначених міжнародних документів ратифікувала, їх імплементація у повному обсязі в українському кримінальному законодавстві не проведена, що не тільки порушує взяті нашою державою міжнародні зобов’язання, а й істотно знижує ефективність протидії злочинності.

За таких обставин виникає потреба у глибокому аналізі досвіду зарубіжних держав щодо запровадження інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб для вироблення найбільш доцільного варіанту його використання у нашій державі.