Проблема співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права належить до найбільш складних питань теорії міжнародного права, що неоднозначно та суперечно вирішується дослідниками в усьому світі. Перші спеціалізовані праці вчених, присвячені цьому питанню, з’явилися ще наприкінці XIX ст., однак його вивченням і сьогодні зайняті найбільш відомі юристи, теоретики та практики міжнародного права. Недарма В.Г. Буткевич назвав сферу відносин між цими двома юридичними системами «складною соціальною реальністю» [1, с.4]. З того часу, як в абзаці 3 розділу Х Декларації про державний суверенітет України було проголошено, що «Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права», Україна вживає заходи щодо встановлення і розвитку нової нормативної бази для врегулювання питань взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права. Зокрема, можна назвати Закони України «Про правонаступництво України» від 10 липня 1991 р., «Про міжнародні договори України» від 29 липня 2004 р., а також Конституцію України від 28 червня 1996 р. Діяльність Верховного та Конституційного Судів України показує, яка увага приділяється питанню співвідношення двох правових систем (внутрішньодержавної та міжнародної) на території України. Важливе значення для розвитку міжнародно-правової доктрини мають праці таких видатних учених сучасності, як В.Г. Буткевич, І.І. Лукашук, А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов, М.І. Неліп, В.М. Денісов, Л.Д. Тимченко, В.В. Мицик, О.В. Задорожній, в працях яких також була відображена ця проблема.

Однак необхідно відзначити, що інтерес до взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права має досить однобічний характер, тоді як міжнародне й національне нормотворство та доктрина України приділяють значну увагу проблемі впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, то зворотний вплив сучасного внутрішнього права окремої держави на міжнародне право не зовсім вивчено. Між тим реалії сьогодення свідчать, наскільки важливим є вивчення даного питання.

Перед доктриною міжнародного права стоїть багато проблем, але їх різноманітність можна звести до таких основних питань:

1. Аналіз норм внутрішньодержавного права з точки зору їх відповідності міжнародному праву.

Розглядаючи це питання з позиції теорії плюралізму та беручи до уваги те, що будь-який суд (внутрішньодержавний чи міжнародний) має певну компетенцію і повинен триматися в її межах, можна дійти висновку, що жоден міжнародний суд не має права оголошувати про неефективність внутрішньої правової норми та відміняти її дію через її невідповідність міжнародному праву, оскільки такі рішення перебувають поза компетенцією міжнародних судів.

За моністичною теорією примату міжнародного права, міжнародний суд, навпаки, повинен мати усі вказані  повноваження, включно до анулювання своїм рішенням норми внутрішньодержавного права.

На наш погляд, найбільш доцільним буде розглядати це питання з позиції комплексної теорії співвідношення міжнародного та внутрішнього права, тобто визнати, що міжнародний суд вправі проголосити у своєму рішенні про неефективність внутрішньодержавної норми чи про її невідповідність міжнародному праву, однак не має повноважень відміняти дію такої норми. В такому разі держава може нести відповідальність у межах того, наскільки її внутрішнє право вплинуло на невиконання нею взятих на себе  міжнародних зобов¢язань. Стаття 27 «Внутрішнє право та виконання договорів» Віденської конвенції про право договорів 1969 р. встановлює, що у випадку розбіжностей між міжнародним зобов¢язанням та національним правом держава не може посилатися на своє право як на виправдання невиконання зобов¢язання.

2.Можливість дослідження внутрішньодержавного права в якості основного, попереднього чи допоміжного питання для міжнародного судового рішення.

У справах «Про завод м. Хожув», «Про власність університету Петер Пазмані», а також у справі судна «Лотос» і справі «Про юрисдикцію судів м. Данцига» використовувався той принцип, що в разі, коли у Міжнародного Суду є можливість дати задовільну відповідь на спірне питання лише на основі міжнародного права та без дослідження національного права як попереднього чи допоміжного, Міжнародний Суд повинен утриматися від подібного дослідження. Проаналізувавши п.7 ст. 2 Статуту ООН та ст. 48 – 51 розділу II Статуту Міжнародного Суду ООН, можна дійти висновку, що міжнародні судові органи можуть розглядати внутрішнє право в якості попереднього та допоміжного питання, однак являтися основним питанням національне право не може.

3. Юридичне значення національного права в міжнародном судовому процесі.

Концепція «внутрішньодержавного права як простого факту» говорить про те, що національне право в міжнародній судовій практиці може використовуватися тільки в неюридичному значенні як простий факт (у якості доказу). Така концепція сформована на основі плюралістичної доктрини, і тому піддавалася критиці з боку моністичної теорії з моменту свого проголошення 1926 р. у справі «Про деякі німецькі інтереси в польській Верхній Сілезії». Моністична теорія визнає за національним правом значення не тільки простого доказу, а й чинної юридичної норми. В дійсності практика діяльності Суду ООН показує, що перед суддями міжнародних судових органів нерідко постає завдання дослідження реального змісту національно-правових норм з метою правильного вирішення спору на основі міжнародного права. Отже, фактично міжнародним судам доводиться визнавати юридичне значення за актами держвної влади, оскільки вони можуть призвести до становлення, зміни чи припинення міжнароднх правовідносин [2, с.289].

4. Питання про компетенцію міжнародних судових установ розглядати справи, що перебувають в їх провадженні, з використанням норм національного права.

Як ми вже встановили, прихильники плюралістичної теорії співвідношення міжнародного та внутрішнього права не визнають за національним правом юридичного значення в міжнародному процесі й, отже, заперечують можливість його використання при розгляді справи інакше, ніж простого факту. Недоліком такого розуміння ролі національного права є те, що, керуючись цією концепцією, судді міжнародних органів можуть за своїм розсудом залишати без належної уваги внутрішню норму як неістотну з точки зору міжнародного права. Послідовники моністичної теорії, заснованої на системній єдності, дійшли висновку про те, що міжнародні судді не тільки вправі, а й зобов¢язані вирішувати певні категорії справ з використанням внутрішнього права, якщо в тому є необхідність. Однак, беручи до уваги т. з. «об¢єктивні межі права» [3, с. 214], внутрішнє законодавство країни може бути джерелом міжнародного права та використовуватися з ним нарівні в діяльності судових органів міждержавного рівня. На сучасному етапі розвитку міжнародного права, його теорії, доктрини та практики за основу береться такий принцип. Міжнародні судові органи можуть використовувати в своїх рішеннях положення внутрішнього законодавства, визнаючи за ними те ж саме юридичне значення, яке визнають за ними компетентні органи держав, які надали їх на розгляд міжнародного суда.

Питання, яких ми торкнулися, залишаються спірними й актуальними проблемами доктрини міжнародного права наших днів. Однак для правильного їх розуміння необхідно дослідити те, як вони вирішувалися у практиці міжнародних судових установ. Ряд справ Постійної палати міжнародного правосуддя Ліги Націй торкався проблем внутрішньодержавного права, зокрема, можна назвати такі справи, як: «Про німецьких поселенців у Польщі» («The German Settlers in Poland Case»), «Про деякі німецькі інтереси в польській Верхній Сілезії» («The Certain German Interests in Polish Upper Silesia Case»), «Про сербські та бразильські займи» («The Serbian and Brazilian Loans Cases»), «Справа університету Петер Пазмані» («The Peter Pazmany University Case»), «Про маяки» («The Lighthouses Case»), «Про завод м. Хожув» («Chorzow Factory Case»). Під час розгляду вищезазначених спорів Палата була змушена звертатися до аналізу норм внутрішнього законодавства країн, що брали участь у справі.

Аналогічні питання, але вже при більш складних обставинах, які склалися пізніше, були порушені Міжнародним Судом ООН. Наприклад, справа «Англо-іранської нафтової компанії» («The Angle-Iranian Oil Co. Case»), справа «Ноттебома» («The Nottebohm Case»), справа «Про норвезькі займи» («The Norwegian Loans Case»), справа «Про опіку над неповнолітніми» («The Guardianship»), консультативне рішення з питання про Західну Сахару («The Western Sahara Advisory Opinion»).

Принципова різниця між двома «поколіннями» справ обумовлено тим, що під час існування Постійної палати правосуддя в міжнародному праві панувала концепція примату внутрішнього права над міжнародним, тоді як Міжнародний Суд ООН розглядав справи, керуючись сформованою на той час доктриною примату міжнародного права, і вплив права окремих держав на діяльність міжнародних судових органів було вже обмежено. При цьому слід пам¢ятати, що всі три компоненти європейської системи захисту прав людини та основних свобод (тобто ОБСЄ, Європейський Союз та Рада Європи) [4, с.219], а також Європейський суд з прав людини часто стикаються з проблемами, які мають внутрішньодержавний характер, та змушені рахуватися з національним правом держав.

На закінчення хотілося б відзначити, що національне право окремих держав і в наш час має важливе значення для міжнародної діяльності правозахисних організацій, однак теорія примату міжнародного права над внутрішньодержавним відкрила нові можливості для захисту прав людини на міждержавному рівні.

Література

1. Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и международного права. – К., 1981.
2. Буткевич В.Г. Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії. – К., 2002.
3. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. – К., 2001.
4. Міжнародне право. Основні галузі / Під ред. В.Г.Буткевича. – К., 2004.