referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Вплив інфляції на реальні доходи вчителів

Вступ

Актуальність теми. Зміни, які відбуваються на сучасному етапі розвитку нашої держави, значно посилюють вимоги до якості освіти, рівня її відповідності світовим стандартам. Це змушує науковців і учителів-практиків активно шукати шляхи та засоби комплексного розв’язання проблеми. Особливу роль у цьому процесі відводиться особистості вчителя, його професійній майстерності, прагненню до постійного самовдосконалення і самореалізації. На жаль, поки що практика шкільного життя не стимулює вчителя до постійної роботи над собою, пошуку шляхів поліпшення результатів своєї праці. Причини цього явища різні. Умовно їх можна поділити на три групи: соціальні, психологічні та педагогічні.

До соціальних причин слід віднести, по-перше, відсутність у суспільстві соціального замовлення на майстерність у всіх видах діяльності. За таких умов знижується інтерес до результатів педагогічної праці, яка покликана сприяти розвитку особистості, закласти основи високого професіоналізму. По-друге, суттєвим фактором, який впливає на статус учителя в суспільстві, є також оплата його праці. Існуюча на сьогодні низька матеріальна забезпеченість учителя змушує його шукати додаткові джерела заробітку: збільшення навчального навантаження, підробіток дрібною торгівлею на ринку, розширення домашнього господарства, що негативно позначається на його професійному зростанні, а отже, і на результатах праці.

Інфляція — це тривалий неперервний процес знецінення грошей, котрий проявляється як стійке підвищення загального рівня цін у результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою, незабезпеченою матеріальними цінностями.

Головними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл доходів, прихована державна конфіскація грошей у населення через інфляційний податок, падіння реальної відсоткової ставки, зростання невизначеності у процесі прийняття рішень суб’єктами господарювання. Внаслідок цього знижується схильність до заощаджень і, відповідно, норма нагромадження капіталу – параметри, що визначають довгостроковий рівень економічного зростання [2].

Розробкою різних аспектів оплати праці займаються такі вчені, як Д. Богиня, А. Колот, Т. Костишина, І. Петрова, Л. Шевченко, у тому числі оплати праці педагогічних працівників – М. Сметанський, А. Віфлеємський, М. Карлін та ін.

Проте питання виявлення особливостей розвитку системи середньої освіти та оплати праці вчителів розглядаються рідко, дисертаційні дослідження практично відсутні. Водночас актуальність цього питання не викликає сумнівів з огляду на реалії сьогодення.

Метою роботи є дослідження сучасних тенденцій розвитку систем середньої освіти і оплати праці вчителів та пошук шляхів зменшення впливу інфляції  на реальні доходи вчителів в Україні.

1. Світовий досвід стимулювання праці вчителя

У Японії за результатами опитування суспільної думки директори і вчителі початкових класів займають відповідно 9-те і 18-те місця у списку основних 82-х професій. Престиж директора школи оцінюється вище завідувачів відділів корпорацій, бухгалтерів великих державних структур і письменників. Учителі отримали рейтинг вищий, ніж інженери-будівельники та інженери-механіки, службовці великих фірм та завідуючі відділами муніципального управління [7, с.28]. В Японії в 1984р. початкова заробітна плата вчителя середньої школи з університетським дипломом, який має ступінь бакалавра, була на 15% вищою, ніж початкова заробітна плата службовця (“білого комірця“) з еквівалентною освітою, який працює в приватній компанії, і на 12% вищою, ніж початкова заробітна платня інженера зі ступенем бакалавра [6, с.19].

Аналогічні результати дали опитування населення Німеччині, де у списку з 21 професії та занять найвищий рейтинг отримали професори університетів, а викладачі гімназій зайняли восьме місце, випереджаючи такі посади та заняття, як лікар-дантист, інспектор кримінальної поліції, журналіст.

Заробіток шкільного вчителя був вищим за середню в усьому господарстві в Англії — на 21%, у Німеччині — на 48%, в Японії — на 26% [2, с. 119].

І хоч заробітна плата вчителів в усіх зарубіжних країнах, за рідкісним винятком типу Японії, майже завжди відстає від зарплати інженерно-технічних працівників у приватному секторі господарства, а також від прибутків осіб вільних професій, але вона практично завжди випереджає рівень заробітної плати середнього службовця навіть у приватному секторі господарства.

Природно, що відносно високий рівень матеріального забезпечення вчителів у поєднанні з традиційно поважним ставленням до них у сім’ї учня сприяють формуванню високого соціального престижу вчительської професії, роблять її привабливою для молоді і в соціально-економічному, і в професійному аспектах. Наприклад, у США число учнів коледжів, які

мали намір стати вчителями в 1988 році, удвічі перевищило відповідну цифру за 1982 рік. За даними американської асоціації коледжів педагогічної освіти, починаючи з 1986 року, спостерігається стійке збільшення кількості студентів, які навчаються за програмою підготовки вчителів [9, с.77].

Подібне спостерігається в більшості західноєвропейських країн, а в Японії на кожну вакансію, яка відкривається в школі, претендують у середньому п’ять чоловік. Американські спеціалісти вважають, що головна перевага японської школи полягає в комплексі дуже високої кваліфікації вчителів, престижності цієї професії та високої оплати.

У підвищенні престижу вчителя немалу роль відіграють різноманітні пільги та привілеї, як такі, що належать усім державним службовцям, так і встановлені в ряді країн спеціально для вчителів. Наприклад, звільнення від обов’язкового медичного страхування (за них це повністю або частково робить роботодавець, центральна, регіональна або місцева влада), дотація на оплату службової квартири (Німеччина), знижки на учбову та педагогічну літературу, білети в кінотеатри (Франція), в ряді країн — дотація на придбання спецодягу, якщо він потрібен за умовами роботи. У Німеччині відпускне утримання вчителів в період “декретної відпустки” на 25% вище, ніж у працівників, які зайняті у промисловому виробництві. В багатьох країнах учитель має право вийти на пенсію на 2-3 роки раніше встановленого віку. Якщо врахувати, що максимальний розмір пенсії, наприклад, у Швеції, складає 90%, а в Італії — 94,4% від заробітної плати, то, скажімо, вчитель при погіршенні здоров’я може скористатися таким правом без шкоди для свого матеріального становища.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що високий соціальний престиж учителів як професійної групи в розвинутих країнах підтримується і закріплюється на державному рівні широким комплексом заходів, передусім, економічного характеру. Необхідно зазначити, що уряд та відомчі органи управління різних країн піклуються про підтримку та підвищення престижу професії вчителя також неекономічними заходами. Наприклад, у США передбачено регулярне вручення президентських грамот за заслуги в народній освіті кращим учителям; у Німеччині — нагородження почесними грамотами вчителів у зв’язку з 25-, 40-, 50-літтям трудової діяльності тощо.

Водночас, передбачаються дії, щодо підвищення вимог до якості діяльності учителів. Так, у США, наприклад, розгорнута ціла кампанія “Проти нудних методів навчання”. Створено систему екзаменів і тестів для вчителів. Звертається увага на диференціацію в оплаті педагогів залежно від їхньої майстерності. Останньому приділяється особлива увага. На думку американського вченого Дж. Дорнема, без диференціації в оплаті педагогів залежно від рівня їхньої майстерності країна не зрушить з місця у реформі в системі освіти.

В загальному плані проблема підвищення якості праці педагогічних працівників є постійною та універсальною в усіх країнах, тому що завжди існує суперечність між вимогами держави і суспільства до школи і її реальними можливостями виконання цих вимог. Проблема якості педагогічної праці визнається на всіх рівнях управління народною освітою. Ця проблема містить у собі принаймні три аспекти: якість підготовки

майбутніх педагогів; правила і методика відбору вчителів на роботу як умова якості їхньої професіональної діяльності; оцінка педагогічної діяльності (атестація) в учбовому закладі або в незалежному від нього “центрі якості“ чи асоціації спеціалістів у сфері освіти.

Питання оцінки педагогічної діяльності вчителя і її зв’язку з диференціацією заробітної платні має давню історію і неодноразово ставилось у Великій Британії, Німеччині, Канаді, США та інших країнах.

Одна з перших спроб знайти кількісний показник ефективності освіти з економічних позицій належала Т. Шульцу [10, 111]. Відповідно до його теорії “людського капіталу” додаткове економічне зростання чи спад виробництва є похідною від “інвестицій в людину”, в тому числі й витрат на освіту. Він запропонував свій метод визначення економічної ролі освіти, з допомогою якого робилась спроба удосконалити механізм розподілу ресурсів з метою підвищення їх економічної ефективності. Але в цьому випадку методи економічного аналізу повністю переносились у сферу освіти, а норма розподілу фінансових засобів визначалась за формулою “витрати — результат”.

І хоч система оцінки діяльності вчителя прямо і безпосередньо не пов’язана з розміром його заробітної платні, вона відіграє велику роль у кар’єрі вчителя і в оплаті його праці в цілому. Перехід на нову систему оплати праці вчителів і керівників залишається одним із завдань великої реформи освіти, про яку заявлено у вересні 1990 р. в опублікованій у квітні 1991 р. концепції реформи “Америка 2000 року. Стратегія в галузі освіти” [3]. Питання диференційованої оплати праці вчителів хоч і виділено спеціальним пунктом, сформульовано досить обережно. Зокрема, зазначається лише, що повинна заохочуватись диференційована оплата добре працюючих учителів, які викладають основні предмети, працюють у небезпечних і важких умовах і є наставниками молодих учителів.

Аналогічним шляхом проходить диспут з проблеми диференційованої оплати праці вчителів у Великій Британії. Пропозиції щодо введення такої реформи оплати педагогічних працівників висувались неодноразово в останнє десятиріччя, однак вони весь час наштовхувались на негативне ставлення вчителів у школах і профспілках, а також окремих представників органів управління народною освітою. Виникав острах негативного впливу процесів оцінки якості педагогічної праці на психологічний клімат у шкільних колективах, можливих стресових ситуацій тощо. Справедливо стверджується також, що, які б не використовувались критерії оцінки якості, залишається завжди багато аспектів педагогічної праці, які не підлягають прямій оцінці [5]. В 1990 році міністр освіти і науки Д. Макгрегор заявив, що оцінка праці вчителя буде проводитись на добровільній основі, а рішення про її організацію і проведення будуть залишені на розсуд місцевих органів управління народної освіти. Однак новий міністр К. Кларк оголосив, що з 1990-1991 навчального року оцінка педагогічної праці вчителів в Англії та Уельсі буде проводитись через кожні два роки в межах системи контролю за якістю роботи за професією. Обґрунтовуючи своє рішення, К. Кларк відмічав, що воно спрямоване не на те, щоб змістити з посади багатьох учителів, а морально заохотити якісно працюючих і виявити їхній творчий потенціал. Звідси процедура оцінки діяльності вчителів не буде принципово відрізнятися від використовуваної сьогодні в діяльності інспектури і на рівні внутрішньошкільного управління. В необхідних випадках учителям буде запропоновано пройти курси підвищення кваліфікації. Зміна розмірів заробітної платні визначатиметься за результатами періодичної атестації. Протягом чотирьох років пропонується провести таким чином оцінку якості роботи всіх учителів. Сьогодні категорії і процедура оцінки знаходяться, за його словами, в процесі розробки.

Однією із форм диференційованої заробітної платні вчителя є залежність його тижневого навантаження від рівня отриманої професійної освіти: чим вищий рівень отриманої спеціальної освіти при наявності необхідної професійно-педагогічної підготовки, тим вища зарплата у порівнянні з іншими категоріями вчителів у тому ж самому навчальному закладі і тим менше стандартних уроків. Так, у Франції викладач вищої категорії зі ступенем “агреже” веде 16 уроків, а не 17-18 на тиждень, як його колега з нижчим ступенем професійної кваліфікації.

В окремих країнах тижневе навчальне навантаження залежить від стажу роботи: більший стаж — менше учбове навантаження. Так, у Греції учитель-початківець середньої школи має 21-22 уроки, вчитель зі стажем від 6 до 12 років — 19, а зі стажем більше 12 років — 18 уроків на тиждень.

Є країни, де тижневе навантаження вчителя скорочується при досягненні ним повного віку, що асоціюється із набуттям досвіду та майстерності. Так, у Німеччині вчителям віком понад 50 років навчальне навантаження скорочується на 2 уроки, а тим, хто досяг 60 років, — на 4 уроки.

Нерідко різниця між максимальною (за стажем) і мінімальною зарплатою вчителів є досить значною. У США вона складає 165-173%, у Японії — 289-298%. При наявності конкуренції (на кожну вакансію тут претендує 5 осіб), таке суттєве підвищення зарплати змушує японського вчителя підвищувати свій професійний рівень практично протягом усього життя.

Таким чином, дослідження показує, що стаж роботи за спеціальністю в усіх зарубіжних країнах є одним із основних показників, за допомогою якого забезпечується диференціація заробітної плати вчителів.

Одночасно доводиться констатувати той факт, що у кожній країні поряд з проблемою низького рівня оплати праці вчителів існує і проблема її диференціації. Наприклад, у відповідності із ЄТС вчитель високої кваліфікації має зарплату, яка суттєво не відрізняється від ставки вчителя посередньої або низької кваліфікації. Немає істотної різниці між ставками вчителя із стажем до 5-ти років і зі стажем вище 15-ти років.

2. Сучасні тенденції розвитку систем середньої освіти та оплати праці вчителів

Згідно з п. 4 “Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти”, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 15.04.1993 р. № 102 та зареєстрованої Міністерством юстиції України від 27.05.1993 р. № 56, ставки заробітної плати й посадові оклади педагогічних працівників встановлюються керівниками закладів та установ освіти при тарифікації за наслідками атестації.

Грошові доходи є важливим чинником економічного зростання і підвищення добробуту населення, вони формують стійкий попит на товари і послуги, з одного боку, та визначають рівень і спрямованість споживання і заощадження, з іншого.  Зростаючий вплив грошових доходів населення на соціально-економічний розвиток країни, необхідність залучення коштів населення як джерела фінансування економічних і соціальних програм, а також недостатня розробка питання стосовно особливостей становлення ринкових відносин у транзитивних країнах зумовили необхідність дослідження специфіки формування і використання грошових доходів населення, аналізу змін в їх рівні, структурі та динаміці в Україні.

Упродовж останнього десятиріччя інфляція залишалася одним з ключових чинників, що впливають на хід соціально-економічного розвитку  в країні. Висока інфляція значною мірою зумовила падіння рівня життя населення, соціально-економічну поляризацію суспільства,  розгортання інвестиційної кризи.  Незважаючи на помітні успіхи в антиінфляційний політиці, загроза нового витка прискорення інфляції, як і раніше, зберігається. У зв’язку з цим, одним з пріоритетних напрямів є дослідження особливостей інфляційного процесу в Україні, його природи і чинників, впливу інфляції на формування і розподіл грошових доходів населення.

В Україні оплата праці вчителя здійснюється відповідно до обсягу педагогічного навантаження, тобто часу, призначеного для здійснення навчально-виховного процесу, який регулюється розкладом уроків, занять, індивідуальним планом тощо. Однак посадові обов’язки вчителів не обмежуються тільки проведенням уроків чи занять, а робочий час, який використовується на виконання підготовчої, методичної, організаційно-педагогічної, виховної та іншої роботи жодним нормативним документом не регламентовано.

У більшості країн світу система оплати праці вчителів включає не тільки проведення уроків, при цьому, як правило, встановлюється загальне навантаження педагога на тиждень залежно від кваліфікації та виду діяльності та максимальна норма на кількість проведених уроків, яка передбачає участь у педагогічних нарадах, роботу в громадських радах, методичну практику, взаємодію з батьками тощо [2, с. 11].

Шкільні вчителі у Великобританії, які мають статус державного службовця, повинні працювати 195 днів (або 1265 годин) на рік, з яких 190 днів вони зобов’язані викладати, при цьому витрачаючи стільки додаткових годин, скільки необхідно для ефективного виконання їх професійних обов’язків. Останні включають перевірку учнівських робіт, складання звітів про успішність учнів, підготовку навчальних матеріалів і програм викладання тощо. Дані щодо основної заробітної плати вчителів в Англії та Уельсі свідчать про те, що вона зростає залежно від кваліфікації, досвіду роботи та результатів щорічних атестацій [2, с. 12].

Крім цього, вчителі можуть отримувати надбавки: за управлінську роботу; за роботу з особливим контингентом учнів; при прийомі на роботу; залежно від місця проживання тощо.

У Франції прийом на роботу до школи вчителя, який є службовцем, проходить на конкурсній основі, при цьому враховуються національність, моральне обличчя, вік, дипломи та вчені ступені, фізичний стан претендента. За розрядами французькі викладачі належать до таких груп: агреже (вчений ступінь, який дає право викладання в середньому навчальному закладі (ліцеї); викладачі середньої школи; викладачі початкової школи. У кожному розряді існують два рівні – звичайний клас та позакласна система. На кожному рівні вчитель може пройти певну кількість внутрішніх сходинок. Перехід на вищий щабель залежить від адміністративної та педагогічної оцінки діяльності вчителя. Оплата виконаної роботи залежить від розряду викладача: I – агреже; II – викладач середньої школи; III – вчитель початкової школи. Кожному ступеню відповідає певна кількість балів, які називаються індексом. Дані про зарплату викладачів середньої школи у Франції  дозволяють стверджувати, що номінальний оклад вчителя розраховується шляхом множення індексу відповідного розряду викладача на номінальну вартість індексу (у цьому випадку індекс становить – 52,493) [2, с. 14].

Крім цього, існують надбавки за класне керівництво, додаткові заняття, шкільну (професійну) орієнтацію учнів, житлова надбавка тощо. Вчителі Німеччини також є державними службовцями. При цьому освітнє законодавство у різних регіонах має як свої особливості, що призводить до несхожості систем оплати праці педагогів, так і загальні принципи, які діють на всій території країни. Тарифікується, або враховується, не тільки урочне навантаження, але й позаурочна діяльність, яка включає в себе: участь у засіданнях педагогічної ради; роботу в методичних об’єднаннях; співробітництво з органами шкільного самоврядування; підвищення кваліфікації; підготовку до уроків; участь у батьківських зборах; проведення замін тощо. Щоб повніше враховувати обсяг навантаження, використовується диференційована система коефіцієнтів. Наприклад, урокам літератури на старшому ступені гімназії присвоюється максимальний коефіцієнт 1,8; урокам фізкультури – 1,25 і т. д. Що стосується середньомісячного заробітку вчителів з вищою освітою і віком до 35 років у Німеччині, то у вчителів гімназій він, наприклад, складає 1587, а у вчителів шкіл – 1688 євро на місяць [6, с. 22].

Серед найбільш істотних витрат інфляції  можна виділити те, що вона  діє як податок на залишки коштів, призводе до зниження реальних грошових залишків населення і викликає падіння рівня життя. Інфляція знижує стимули до заощаджень, попит на національну валюту і стимулює відплив капіталу, що негативно впливає на рівень виробництва в країні.

Інфляція підсилює соціальну диференціацію, оскільки бідні верстви населення більш уразливі інфляцією, ніж групи з високим доходом.

Доходи у малозабезпечених верств населення зазвичай фіксовані в національній валюті, і для значної їх частки заробітна плата чи пенсія – це  єдине джерело існування. Різниця в  швидкості індексації на державних і приватних підприємствах полягає в тому, що на приватних підприємствах збільшення заробітної плати робітникам проводиться після кожного витка цін. Тому і витрати від інфляції у зайнятих на приватних підприємствах менш значущі. Кількість підприємств, що знаходяться в приватній власності, відрізняються  у різних сферах економічної діяльності. Найбільша частка приватних підприємств сконцентровані у сфері торгівлі, транспорту, кредитно-банківській сфері, у деяких галузях промисловості, будівництві. А в таких галузях, як, наприклад, сфера освіти, охорона здоров’я, наука тощо, підприємств з приватною власністю значно менше. Це обумовлено і різною прибутковістю в різних галузях, і різною швидкістю повернення капіталу, і державними обмеженнями. Робітники державних підприємств, пенсіонери, студенти  прямо залежать від рішення держави про індексацію доходів, її повноту та своєчасність. Часто ситуація погіршується затримками у виплатах заробітної плати, коли доходи, навіть проіндексовані, не виплачуються в строк. Це призводить до того, що реальні втрати ще збільшуються  — знецінюється і затримана заробітна плата, і сума індексації. Тобто інфляція гасить індексацію.

Згідно з дослідженням Енгеля, частка сімейного доходу, що витрачається на продукти харчування, має тенденцію до збільшення  зі зниженням доходів сім’ї, і навпаки.  Тому в структурі споживання малозабезпечених груп населення переважають продукти харчування, товари нижчої категорії, що підтверджується даними української статистики. Попит на товари нижчої категорії, згідно з тотожністю Слуцького, збільшується при  зменшенні реального доходу. Збільшення попиту сприяє підвищенню цін. Продукти харчування є товарами малоеластичними за ціною, і зростання цін на них не стримується попитом. Отже, в період кризи і  нестабільної економічної ситуації ціни на продукти харчування, товари першої необхідності низької якості зростають швидше, ніж на товари тривалого користування і високоякісні товари, що підтверджується статистичними даними. Оскільки в структурі доходів найменш забезпечених груп населення велика частка належить витратам на продукти харчування, попит на які малоеластичний за ціною, то це призводить до значного зниження купівельної спроможності грошового доходу, значного зниження реального доходу. Відносно повільніші темпи зростання цін на непродовольчі товари приводять до падіння їх відносної ціни та до збільшення відносних реальних доходів найбільш забезпечених груп населення, у структурі витрат яких продукти харчування займають невелику частку. Це сприяє ще більшому розриву в обсязі доходу між багатими і бідними.

3. Вплив інфляції на рівень реальних доходів педагогічних працівників

Вплив інфляції на рівень реальних доходів суперечливий. Інфляція по-різному впливає на перерозподіл прибутків у залежності від того, чи є вона очікуваною або непередбаченою.

Інфляція виникає, якщо:

  • темп приросту номінальної кількості грошей перевищує темп приросту реального національного доходу при незмінній швидкості обертання грошей. Підтримують прихильники монетарних пояснень інфляції. Банківська система для покриття зростаючих витрат держави (бюджетного дефіциту) припускає додаткову емісію грошей;
  • швидкість обертання грошей перевищує ріст реального національного доходу при незмінній номінальній кількості грошей. Попит на гроші падає, тобто збільшуються витрати на їхнє утримання внаслідок підвищення швидкості розрахунків або заміни грошей цінними паперами;
  • номінальна кількість грошей і швидкість їхнього обертання перевищують ріст реального національного доходу. Є підставою для немонетарних пояснень інфляції.

Інфляція зменшує купівельну спроможність грошової одиниці. Кількість товарів і послуг, які можна придбати за ту чи іншу купюру, зменшується. Отже, знижуються реальні доходи населення. Найбільше від цього страждають ті, що мають фіксовані доходи — вчителі, лікарі, працівники інших установ, доходи яких не індексуються, пенсіонери, студенти.

Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету й супроводжується його дефіцитом. Крім бюджетного дефіциту інфляція обов’язково супроводжується нерівномірним зростанням цін й порушенням господарчих зв’язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвильоподiбним поширенням зростання цін по районах держави й галузям.

У стані інфляційної нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку співвідношення „попит — пропозиція» може привести до затяжних криз з повільним періодом стабілізації і оздоровлення економіки. Незважаючи на дію ринкових законів, держава не відмовляється від впливу на ціни, суттєво посилюючи його в кризові для національної економіки періоди.

Наслідки інфляції

— Зниження життєвого рівня населення у формах:

— Зниження реальної вартості особистих заощаджень;

— Скорочення поточних реальних доходів.

Причому, поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умови індексації, оскільки антиінфляційні компенсації відстають від темпу зростання цін (при гіперінфляції важко передбачити рівень зростання цін) і не покривають скорочення доходів населення.

В умовах зростання рівня інфляції виникає ефект Танзі — Олівера — свідоме відстрочення внесення податкових відрахувань у Державний бюджет платниками податків. За час відстрочення платежів у бюджет відбувається знецінення грошей, в результаті якого виграє платник податку.

— Перерозподіл доходів між приватним сектором і державою.

— Перерозподіл національного доходу між тими, хто бере участь у процесі виробництва і тими, хто отримує трансферні виплати, на користь перших (під час інфляції грошові факторні доходи учасників процесу виробництва зростають пропорційно до рівня цін (Р), а номінальні пенсії і допомоги не пов’язані з динамікою рівня цін).

— Перерозподіл доходу між працею і капіталом в умовах, коли ціни на товари та послуги визначаються на ринку досконалої конкуренції, а ціна праці через адаптивні очікування із запізненням реагує на зміну рівня цін (Р).

— Перерозподіл майна від кредиторів до дебіторів, бо борг повертається знеціненими грошима.

— Скорочення обсягів виробництва як результат зниження стимулів до праці та до розширення виробництва.

— Некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.

Наслідки інфляції однозначно негативні. Не тільки пригнічена, але й відкрита інфляція деформує ринковий механізм. Ціна перестає бути носієм об’єктивної інформації, ринкові суб’єкти не можуть приймати адекватні рішення, розподіл ресурсів набуває нераціонального характеру. І це лише деякі економічні втрати. Більш негативними є соціальні наслідки.

Інфляція — додатковий податок, який сплачують ринкові суб’єкти. Але найбільш відчутний він для осіб з фіксованими доходами. У цієї групи людей різко знижуються реальні доходи, основна частка яких — заробітна плата. Знецінюються заощадження, перерозподіляються доходи. Як показали події 90-х років XX століття у пострадянських країнах, у період гіперінфляції, з одного боку, люди втратили всі свої заощадження (ціни в умовах так званої лібералізації зросли в сотні разів), з іншої, невелика група осіб стала володіти величезними багатствами, перетворившись на олігархію.

Важливо відзначити, що інфляція по-різному впливає на перерозподіл залежно від того, чи є вона очікуваною, чи непередбаченою. У разі очікуваної інфляції отримувач доходу може вжити заходи, щоб попередити або зменшити негативні наслідки інфляції, які можуть позначитися на його реальному доходові.

Непередбачувана інфляція передусім карає вчителів, що отримують фіксовані номінальні доходи. Тобто вона перерозподіляє доходи, зменшуючи їх в одержувачів фіксованих доходів і збільшуючи їх в інших груп населення. Інфляція також погіршує становище землевласників, які отримують фіксовану ренту, бо з часом вони отримуватимуть гроші, які мають меншу вартість.

Висока інфляція вкрай несправедлива із соціальної точки зору, оскільки є додатковим податком на тих, чиї доходи або активи деноміновані у національній валюті. Як правило, це – найбідніші люди, котрі найменш захищені від зниження купівельної спроможності національної валюти [3].

Крім того, під впливом інфляційних процесів знецінюються грошові накопичення населення, а також доходи у фіксованій формі. Зменшується купівельна спроможність грошей. Погіршується структура витрат населення. Відбувається збіднення значної частини населення, його диференціація. Інфляція підсилює соціальну диференціацію, оскільки бідні верстви населення більш уразливі перед інфляцією, ніж групи з вищим доходом. По-перше, грошові доходи найбіднішої частини населення, як правило, обчислюються в номінальному виразі і неадекватно коректуються. По-друге, у структурі витрат малозабезпечених верств населення переважну частину займають малоеластичні за ціною продукти харчування, ціни на які зростають швидше, ніж у цілому рівень цін. Знецінюючи грошові активи, інфляція діє як податок на капітал, знижуючи спроможність інвестицій. Інфляційний ризик у разі крупних реальних вкладень і супутня загроза знецінення капіталу призводять до скорочення довгострокових інвестиційних вкладень у реальний сектор економіки.

Із прискоренням інфляції різко посилюється цінова невизначеність, розкид в цінах, викривляються відносні цінові сигнали, збільшується невпевненість при ухваленні рішень, пов’язаних зі споживанням, заощадженнями, позиками та інвестиціями, а отже, скорочується горизонт господарського та інвестиційного планування.  Невпевненість при ухваленні господарських рішень призводить до  скорочення інвестицій, особливо довгострокових, і витрат на дослідження. Часто ресурси орієнтуються в високодохідний фінансовий сектор, що має швидкий обіг грошей,  і товарні спекуляції, а також вивозяться за кордон.

На диференціацію в стані різних соціальних груп населення певною мірою вплинули наявність і рівень заборгованості з оплати праці. Неплатежі є прихованим податком, оскільки за час, що пройшов між часом нарахування зарплати і моментом її виплати, гроші знецінюються. Проте цим податком оподатковуються не всі громадяни рівною мірою, а, як правило, найбільш соціально незахищені верстви населення, оскільки люди з високим рівнем доходу або отримували зарплату в повному обсязі вчасно, або з незначними затримками. Затримки у виплатах заробітної плати є одним з істотних чинників зростання соціальної напруженості, оскільки знижують реальні доходи певних груп населення, збільшуючи і без того дуже високу диференціацію заробітків в Україні.

Рівень галузевої диференціації заробітної плати залежить від стану справ у відповідних галузях, їх прибутковості, темпів зростання та ін. Істотний вплив на зміну структури галузевих ринків, динаміку виробництва в галузях промисловості мала інфляція.

Інфляційні процеси впливають на доходи населення і на стадії утворення, і розподілу і використання. Механізм інфляції, створюючи додаткові цінові вигоди для одних ланок економіки і одних соціальних груп, викликає відповідні втрати для інших. Особливо сильно негативні наслідки інфляції позначилися на фіксованих доходах населення — заробітній платі і пенсійних виплатах. Низький рівень компенсації втрат від інфляції став наслідком обмежувальної фінансової політики у сфері грошових доходів населення. Неповний і нерегулярний характер індексації пояснювався побоюваннями стрибкоподібного зростання цін унаслідок проведення заходів щодо централізованого підвищення доходів. Проте, на наш погляд, ця позиція необґрунтована, оскільки підвищення пенсій і зарплат працівникам бюджетних організацій значно не впливали на підвищення сукупних доходів населення України.

Аналіз співвідношення середньодушових грошових доходів населення, мінімального розміру оплати праці, заробітної плати працівників бюджетних галузей соціальної сфери, мінімального і середнього розміру пенсій показав, що  більш швидке зростання середньодушових грошових доходів відзначалося відносно середньорічного мінімального розміру трудових пенсій,  середньої місячної заробітної плати працівників бюджетних галузей соціальної сфери впродовж всього періоду 2002-2011 рр.

Фіксована заробітна плата працівників бюджетної сфери і пенсіонерів, їх невчасна індексація призвели до значного скорочення грошових доходів цих категорій громадян, і в абсолютному виразі і відносно доходів  других громадян, поглиблення галузевої диференціації оплати праці. Це зумовило необхідність розробки концепції встановлення динамічних пропорцій між темпами зростання цін, середньої заробітної плати в економіці, мінімальної заробітної плати і вдосконалення механізму індексації заробітної плати працівників бюджетних галузей.

Слід пам’ятати, що всі ті роки, коли працівники бюджетних галузей отримували відносно занижену заробітну плату, вони не могли або могли меншою мірою (порівняно з іншими громадянами)  придбати товари тривалого користування, нерухомість, оплачувати якісне медичне обслуговування тощо. Отже, для того щоб вийти на рівень життя, відповідний середньому в економіці, їм необхідно зробити ці придбання, тобто вийти на деякий базовий рівень, що вимагає додаткових коштів. Громадяни, що мали нефіксований дохід в період реформ, мали можливість вийти на цей рівень раніше, що знову-таки дає їм певні переваги.

Безумовно, повинна існувати різниця в рівнях заробітної плати в окремих секторах економіки. Проте в Україні склалася ситуація, коли диференціація по галузях  не завжди обумовлена об’єктивними характеристиками трудового процесу і значущістю сфер застосування праці.

Для того щоб ліквідувати дисбаланс, що склався в рівнях оплати праці, вважаємо необхідним послідовно та поетапно за декілька років довести рівень оплати працівників бюджетних організацій до рівня середнього по економіці. А потім здійснювати повну і своєчасну індексацію пенсії, мінімальної заробітної плати і заробітної плати працівників бюджетних організацій. Директивне підвищення заробітної плати раз на рік (піврока, два роки і т. ін.) призводить до того, що люди відкладають покупки до моменту очікуваного підвищення заробітної плати. Тим самим в економіці формується відкладений попит, який при проведенні одномоментного підвищення міг би служити інфляційним поштовхом. Тому індексація повинна проводитися по можливості щомісячно, щоб, з одного боку, нівелювати дію підвищення цін, а з іншого боку, не призводити до накопичення відкладеного попиту. Щомісячна індексація повинна здійснюватися відповідно до зростання споживчих цін.

Незважаючи на гостроту проблеми легалізації доходів, доцільним буде введення прогресивної шкали оподаткування. Більше половини заробітків високодохідних груп населення не декларуються, знаходяться “в тіні”. Тому й податок сплачується цією категорією громадян лише з частини своїх заробітків. Заробітна платня робітників бюджетних галузей оподатковується повністю. А отже робітники, що отримують заробітну платню з бюджету, як би віддають у вигляді податків більшу частину своїх заробітків. Необхідно значно підняти мінімум, що не оподатковується, та запровадити механізм автоматичної індексації  його та меж дохідних груп з урахуванням індексу споживчих цін, щоб запобігти переходу громадян з однієї дохідної групи в іншу не під впливом реального зростання доходу, а під впливом інфляції.

Висновки

Таким чином, інфляція не є самостійною проблемою. Це симптом того, що економіці не дають нормально розвиватися, реакція підприємців на несприятливі умови господарської діяльності. Розвиток підприємництва та конкуренції — єдиний шлях забезпечення стабільного економічного зростання при мінімальній інфляції. Однак формування сприятливого для підприємництва середовища та справедливих умов конкуренції вимагає чітко продуманої довгострокової програми.

Отже, головним принципом боротьби з інфляцією є усунення джерел її походження. Оскільки існують об’єктивні причини виникнення інфляції, то повністю її усунути неможливо. Тому антиінфляційна політика полягає не у ліквідації інфляції, а у зниженні високих та утриманні стабільно низьких темпів передбачуваної інфляції.

Список використаної літератури

  1. Аминов Н.А. Концепция эффективности работы школы // Педагог. – 1997. – № 3.
  2. Закон України «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік» від 20 травня 2010 року // www.rada.gov.ua
  3. Зінь Е.А. Регіональна економіка: Підр. – К.: «ВД «Професіонал», 2007. – 528 с.
  4. Крушельницька О.В., Мельничук Д.П. Управління персоналом: Навч. посібник. – К., Кондор. – 2003. – 296 с.
  5. Нурбекьян О. Як оцінити роботу вчителя // Відкритий урок: розробки, технології, досвід. – 2008. – № 11. – С.54-55.
  6. Постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення надбавки вчителям, вихователям загальноосвітніх навчальних закладів, викладачам і майстрам виробничого навчання професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних закладів I — II рівня акредитації державної та комунальної форми власності, керівникам та заступникам керівників зазначених закладів, посади яких віднесені до посад педагогічних працівників» від 5 жовтня 2009 р. N 1130
  7. Как оплачивается труд учителя в Англии, Франции, Германии и США? [Электронный ресурс]. – 2008. – Режим доступа: http:// upr.1september.ru/view_article.php?id=200801302
  8. Каленюк І.С. Економіка освіти: навч. посіб. / І.С. Каленюк. – К.: Знання України, 2003. – 316 с.
  9. Махиня Н.В. Система цінностей у німецькій педагогічній освіті / Н.В. Махиня // Педагогічні науки: зб. наук. праць. – Херсон, 2009. – Вип. LIV. –– С. 195–199.
  10. Пазюра Н.В. Освітні тенденції в країнах Східної Азії в умовах переходу до інформаційного суспільства / Н.В. Пазюра // Вісн. Житомир. держ. ун-ту. – 2009. – Вип. 47. – С. 88–94.
  11. Панченко В. Організація оплати праці працівників охорони здоров’я в країнах з розвиненою ринковою економікою / В. Панченко // Україна: аспекти праці, 2007. – № 8. – С. 16–23.
  12. Плахотнюк О.Л. Сучасний стан шкільної освіти США / О.Л. Плахотнюк // Вісн. Черкас. ун-ту. – 2008. – № 145. – С. 108–111.
  13. Проблемы оплаты труда в странах СНГ и позиция профсоюзов этих стран [из доклада] / Всеобщая конференция профсоюзов (стран СНГ) // Общество и экономика. – 2008. – № 5. – С. 140–181.