Вступ.

1. Глобалізація ринків і глобалізація виробництва.

2. Етапи та особливості інтернаціоналізації виробництва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Зростання інтернаціоналізації виробництва та міжнародної економічної інтеграції збільшує економічну і політичну взаємозалежність держав.

Глобалізація світової економіки суттєво впливає на розвиток світового господарства та визначає рівновагу як на міжнародному, так і на національному рівнях у зв’язку з відсутністю в національному господарстві всієї сукупності засобів і предметів праці, які мають забезпечувати безперервність розширення процесу виробництва. Складовим елементом процесу глобалізації є міжнародні науково-технічні відносини, що реалізуються у функціонуванні світового ринку технологій та інформаційних послуг.

Згідно з прогнозами, у XXI столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько 20% працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання всіх ресурсів.

Сьогодні глобалізація сприяє прискореному розвитку продуктивних сил, науково-технічному прогресу, зростанню інтенсивності у взаємовідносинах між економіками країн. Глобалізація дає комплексний ефект в сучасних умовах, комбінуючи такі фактори, як іноземний капітал, нові технології, інтеграційні можливості і вихід на світові ринки, а саме світовий ринок технологій. Світовий ринок технологій визначається як багаторівнева система обміну та постійних відносин між країнами світу відносно експорту та імпорту технології як товару (інновації), що виникає завдяки інноваційному процесу.

На політичній карті сучасного світу не знайти ізольовану від світового економічного простору країну з ефективною і збалансованою економікою. У той же час, інтеграція до економічних об’єднань має деякі негативні сторони. Актуальність теми полягає у тому, що інтеграцію до економічних угрупувань потрібно розглядати з різних сторін, враховуючи можливі негативні наслідки цього процесу.

Проблемою глобалізації і інтеграції економіки займаються такі науковці, як О.Білорус, В.Сіденко, В.Геєць, О.Барановський, В.Будкіна, І.Бураковський, А.Гальчинський, Б.Губський, В.Зянько, М.Дудченко, Ю.Павленко, С. Кіреєва, А. Кредісова, Д.Лук’яненко, О.Чувардинський та інші.

Метою роботи є виявлення можливих негативних впливів інтеграції та глобалізації на стан економіки України і надання пропозицій щодо мінімізації негативних наслідків цих процесів.

1. Глобалізація ринків і глобалізація виробництва

З другої половини XX ст. інтернаціоналізація виробництва набула глобального характеру. Вона охопила практично всі підсистеми світового господарства, всі його галузі. Поглиблюється інтернаціоналізація виробництва й обігу, що посилює єдність світового господарства. Людство рухається до такої моделі світу, де економіки окремих країн функціонують у рамках єдиної, взаємозалежної світової економічної системи. Цей процес і прийнято називати глобалізацією. Тенденція до створення інтегрованої економічної системи спостерігається вже впродовж багатьох років, проте останнім часом темпи змін значно прискорились. Ще на початку 90-х років XX ст. на більшості, наприклад, національних ринків телекомунікацій домінували державні монополії. Ринки були значною мірою ізольовані один від одного бар'єрами, що стояли на перешкоді міжнародній торгівлі та зовнішнім інвестиціям. Такий стан речей швидко відходить у минуле. Як приклад доречно назвати глобальний ринок телекомунікацій. На цьому новому ринку ціни невпинно знижуються, оскільки компанії конкурують між собою по всьому світу, намагаючись здобути визнання як місцевих споживачів, так і транснаціональних бізнесових структур. Виграють від цього споживачі.

Більшість видатних політиків, економістів сьогодення виступають прибічниками глобалізації ринків і виробництва. Зокрема, Дж. Сорос виступає прибічником такої глобалізації не лише тому, що не бачить цьому процесові розумної альтернативи, але й тому, що вигоди глобалізації перевищують породжувані нею витрати, оскільки створюване нею додаткове багатство дозволяє з надлишком покрити всі наслідки нерівності та виправити інші негативні моменти, зумовлені глобалізацією.

Заради мінімізації наслідків глобалізації, як бачимо, Дж. Сорос звертається виключно до фінансових методів. І це виправдано: глобалізація ототожнюється з вільним рухом капіталів. Але навряд чи такі методи можуть виявитися достатніми; в кращому випадку вони здатні лише пом'якшити ті фінансові кризи, які Дж. Сорос розглядає як один із негативних наслідків глобалізації.

Глобалізація — це процес, спрямований на створення більш інтегрованої та взаємозалежної світової економіки. І цей процес має дві основні складові: глобалізацію ринків і глобалізацію виробництва.

Глобалізацією ринків називають процес об'єднання історично відокремлених і відмінних між собою національних ринків в один великий ринковий простір. Смаки й уподобання споживачів різних націй починають змінюватись у напрямку певної глобальної норми і таким чином сприяють утворенню глобального ринку. Всесвітнє визнання таких платіжних засобів, як кредитні картки "Citicorp", споживчих товарів, як напої "Coca-Cola", джинси "Levi's", магнітофони "Sony Walkman", ігрові приставки "Nintendo", "Мс Donald's", часто наводять як приклади, що підтверджують наявність цієї тенденції. Однак фірми "Citicorp", "Coca-Cola", "Мс Donald's" чи "Levi Strauss" є не просто бенефі-ціарами такої тенденції — це інструменти її розвитку. Продаючи стандартизовані види продукції в усьому світі, ці компанії допомагають створювати глобальний ринок[4, c. 346-348].

Глобалізація виробництва — це тенденція до виробництва товарів або надання послуг у будь-якій точці планети, де існують сприятливі відмінності у кількісних або якісних чинниках виробництва, таких як праця, земля та капітал. Діючи в такий спосіб, компанії сподіваються скоротити свої загальні витрати і покращити якість чи функціональність продукції, яку вони пропонують на ринку, а, отже, одержати переваги в конкурентній боротьбі.

У майбутньому очікується високий ступінь глобалізації як ринків, так і виробництва. Основними акторами у цій ситуації є сучасні фірми, всі дії яких, можливо й не усвідомлено, сприяють прискоренню процесів глобалізації. Ці фірми просто намагаються, як і належить, ефективно реагувати на зміну умов свого середовища.

В умовах глобалізації критерії рівня розвитку мають історичну обумовленість і з часом все більше модифікуються й ускладнюються. Нині вони включають такі компоненти, як наявність національної науки, технології та інформатики, енергоозброєність основних галузей економіки, місткість внутрішнього ринку, кваліфіковані виробничі й управлінські кадри та ряд інших.

Міжнародна спеціалізація — це форма поділу праці між країнами, в якій зростання концентрації однорідного виробництва відбувається на основі прогресуючої диференціації національних виробництв. Спеціалізація в рамках міжнародного поділу праці в кінцевому підсумку передбачає спеціалізацію країн і регіонів на виробництві окремих продуктів та їх частин для світового ринку. Як результат — поява міжнародної спеціалізованої продукції. Остання — це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм, і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку.

Торгівля між країнами буде взаємовигідною, коли ціна товару на зовнішньому ринку буде вищою, ніж його внутрішня ціна в країні-експортері.

Обидві країни матимуть вигоду, якщо спеціалізуватимуться у сферах своєї порівняльної переваги: наприклад, Україна — на виробництві борошна (дешевше, ніж у Польщі), а Польща — цукру (дешевше, ніж в Україні). Україна експортуватиме борошно, щоб оплачувати польський цукор, а Польща — цукор, щоб оплатити українське борошно. Отже, Україна, спеціалізуючись на виробництві борошна, перемістить у цю сферу свою одиницю ресурсів з виробництва цукру. Польща спеціалізуватиметься на виробництві цукру і перемістить у цю сферу свої ресурси з борошна. Як результат, як наслідок такої спеціалізації — міжнародне виробниче кооперування. Воно базується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці у світовому господарстві. Якщо при цьому країна не може виробити жодного товару з витратами, нижчими від міжнародного рівня, то відносно ефективною для неї буде спеціалізація на виробництві того товару, щодо якого перевищення міжнародного рівня витрат буде найменшим. Загалом ж від міжнародної торгівлі виграють як країни-експортери, так і країни-імпортери. Зокрема, в краї-ні-експортері виграють, бо мають змогу розширити виробництво й продавати свою продукцію за ціною, яка перевищує внутрішню ціну. З іншого боку, споживачі в краї-ні-експортері програють, бо внаслідок підвищення цін змушені скорочувати обсяг закупівель. Проте загалом зовнішня торгівля забезпечує приріст добробуту в країні-експортері за рахунок більшого виграшу виробників порівняно з втратами споживачів. У країні-імпортері виграють, бо мають змогу купувати більшу кількість потрібного їм блага за нижчою ціною. З іншого боку, виробники в країні-імпортері програють, бо конкуренція імпорту змушує їх знижувати ціни і скорочувати обсяги виробництва. Однак зовнішня торгівля забезпечує приріст добробуту в країні-імпортері, бо вигоди споживачів переважають збитки виробників продукції, яка конкурує з імпортом[8, c. 164-167].

Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва переростає в економічну інтеграцію — процес зближення національних економік шляхом створення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони.

Одним з пріоритетів зовнішньоекономічної політики України є вступ України до СОТ, що розглядається як системний фактор розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі і залучення іноземних інвестицій. Це обумовлено також тим, що усі сусіди України (крім Росії та Білорусії) вже є членами СОТ і на країни-члени СОТ припадає близько 70% українського експорту [3]. Після вступу до СОТ Україна отримає режим найбільшого сприяння з усіма країнами-членами СОТ, а також національний режим щодо внутрішнього оподаткування та регулювання. Але без раціональної довгострокової стратегії розвитку на 25-30 років вітчизняна економіка може зазнати негативних впливів глобалізації.

При такому низькому рівні економічного розвитку навряд чи можна розраховувати на швидку й ефективну інтеграцію до економічних об’єднань. Науковці стверджують, що наша країна неготова до глобальної інтеграції і конкуренції. Але держава з таким потенціалом не може залишатися в самоізоляції. Тому її пріоритетним завданням має стати наближення вітчизняної економіки до рівня провідних країн світу шляхом активізації інноваційного процесу, підвищення стимулів до праці, покращення інвестиційного клімату, адаптації законодавства до сучасних умов господарювання, всебічну підтримку підприємництва[11, c. 119-121].

2. Етапи та особливості інтернаціоналізації виробництва

Інтернаціоналізація виробництва — дуже багатопланове явище. В окремі періоди свого розвитку це економічне явище може носити зовсім специфічні якісні властивості та мати різні масштаби. Так, на одному відрізку часу міжнародне усуспільнення виробництва має формальний характер, а на іншому — реальний, в один час воно здійснюється у повному міжнародному масштабі, а в інший — у регіональному. З урахуванням цих зауважень і треба розглядати історію участі всіх країн у міжнародному економічному співробітництві та розвиток процесу інтернаціоналізації виробництва.

Формальне міжнародне усуспільнення виробництва, чи формальна інтернаціоналізація виробництва, — це таке міжнародне усуспільнення, коли країни беруть участь у міжнародному поділі праці, але витрати на виробництво тих самих товарів в окремих країнах неоднакові. Це відбувається в тому випадку, коли границі між ними закриті для вільного пересування товарів, робочої сили та капіталів, іншими словами, формальна інтернаціоналізація виробництва відбувається в результаті встановлення між країнами постійних економічних зв'язків, але при збереженні між ними різних бар'єрів — митних та інших.

Варто сказати, що країни світу протягом довгих років розвивали економічне співробітництво на основі формального усуспільнення виробництва. І тільки друга половина XX ст. стала часом появи нових тенденцій в області інтернаціоналізації виробництва. У цей період багато країн світу стали переходити від формального до нового періоду міжнародного усуспільнення виробництва, що одержав назву інтеграційного етапу. Необхідність цього кроку була підготовлена всім ходом економічного розвитку. Формальна інтернаціоналізація виробництва не завжди носить досить ефективний характер, а тим часом питання економічної вигоди при вступі країн у процес міжнародного поділу праці є вирішальними. Так, у пошуках підвищення ефективності національного виробництва кілька країн Західної Європи організували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). У січні 1957 р. ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Римський договір, відповідно до якого між ними знижувалися поступово мита на ввіз товарів і передбачалося створення умов для переливу капіталу та робочої сили. Нині в угрупування Європейського Союзу входять 25 країн — Англія, Ірландія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Греція, Данія, Австрія, Швеція , Фінляндія та інші. Що ж являє собою економічна інтеграція? Чому саме з нею окремі країни пов'язують можливість підвищення ефективності національного виробництва? Латинське слово integratio в перекладі на українську мову буквально означає "з'єднання розрізнених частин у щось загальне, єдине, ціле". Це слово вживається у різних сферах життя — політиці, біології, математиці та, звичайно, в економіці. Але всюди під інтеграцією розуміють, власне кажучи, всякого роду об'єднання[4, c. 172-173].

Реальна інтернаціоналізація продуктивних сил будь-яких країн шляхом участі у взаємному поділі праці — це таке міжнародне усуспільнення виробництва, коли країни поєднують свої зусилля з метою підвищення ефективності виробництва всіх учасників цього процесу. Звичайно, зростання ефективності народного господарства може бути досягнуте і кожною країною окремо, але частіше на незначному рівні. При переході ж на інтеграційний етап розвитку міжнародного поділу праці мова йде про те, що цей крок буде сприяти підвищенню ефективності виробництва кожної країни на приблизно усередненому високому рівні у масштабах певного регіонального співтовариства держав.

Суб'єктів господарювання, що у даний період часу витрачають на випуск продукції найменшу кількість різних ресурсів виробництва, у всіх країнах світу прийнято називати підприємствами оптимальних розмірів. їх можуть створювати як великі економічні держави, так і малі країни. І для перших, і для других вони є основним шляхом економії ресурсів за допомогою участі країн у міжнародному поділі праці. Зрозуміло, слово "оптимальний" — не синонім словосполучення "саме велике підприємство". Оптимальними варто вважати ті з них, що є найбільш високопродуктивними в даний період часу.

Систематичний обмін товарами, виробленими підприємствами оптимальних розмірів, створює в країн упевненість у доцільності збільшення їх кількості для вдосконалення всієї структури національних господарств. У кожній галузі, що бере участь у період інтеграції в системі міжнародного поділу праці, повинні створюватися матеріальні умови для закриття неефективних виробничих ланок і концентрації виробництва на підприємствах оптимальних розмірів. Ця політика забезпечує заощадження матеріальних і трудових ресурсів у рамках окремих галузей, а сума цих величин дає економію в масштабах усієї країни. Тобто у країні виникає оптимальна структура національної економіки.

Численні пошуки критерію оптимальності народного господарства привели економістів різних країн до висновку, що оптимальна структура національної економіки країни являє собою таку сукупність галузей, у кожній з яких вирішальну роль відіграють підприємства оптимальних розмірів. Ці суб'єкти господарювання повинні виробляти основну масу продукції даної галузі. І незалежно від того, чи призначена вона для внутрішнього чи зовнішнього споживання, ця продукція буде виробляється при найменших витратах капітальних, матеріальних і трудових ресурсів. Розвитку у всіх країнах, що інтегруються, підприємств оптимальних розмірів може сприяти економічна політика їх урядів, яка повинна виходити з принципу: чим більше в економіці кожної країни-співробітника оптимізації, тим більше в усьому співтоваристві інтеграції. Створити конкурентоспроможні підприємства — це кінцева задача оптимізації виробництва й усієї структурної політики країн, що інтегруються[6, c. 137-139].

Реальна інтернаціоналізація виробництва стихійно здійснюватися не може. Життя переконливо показало, що для того, щоб між будь-якими країнами відбувалося реальне усуспільнення виробництва, необхідно свідомо реалізувати процес розвитку регіонального поділу праці та міжнародної продуктивної кооперації, керуючись при цьому певними економічними орієнтирами. Тому найважливіша основна особливість інтеграційного етапу розвитку економічного співробітництва європейських країн полягала в тому, щоб воно обов'язково припускало політичне рішення сторін про переведення взаємного поділу праці на новий рівень і широкий розвиток міжнародної виробничої кооперації. Без політичних акцій такий перехід був би неможливий. Щоб МПП дійсно піднявся на інтеграційний ступінь, необхідним є рішення урядів зацікавлених країн, які беруть участь у цьому процесі, про подолання всіх економічних перешкод на цьому шляху — виробничих, торгових, валютних, митних та ін. Не можна досягти реального усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі, якщо не буде прийняте політичне рішення про митну політику зацікавлених країн, про розміри виробництва тієї чи іншої продукції в кожній країні, якщо не будуть порушені питання про квоти експорту, про ціни на продукцію й інші економічні проблеми. Отже, перехід міжнародного регіонального поділу праці на інтеграційний етап обов'язково припускає свідоме спільне регулювання урядом зацікавлених країн багатьох зовнішньоекономічних акцій і зміну національних процесів відтворення відповідно до цих акцій.

Виходячи з того, що курс на інтеграцію припускав розвиток реального усуспільнення виробництва, можна дати і визначення самої інтеграції. На нашу думку, економічна інтеграція являє собою усуспільнення виробництва на міжнародному рівні через свідоме регулювання урядами країн, що беруть участь у ній, взаємного поділу праці та міжнародної продуктивної кооперації. Такого роду усуспільнення знаходить свій прояв у підвищенні ефективності виробництва кожної країни до приблизно усередненого рівня в масштабах регіонального співтовариства держав і формуванні оптимальної структури їх національної економіки. Принципова різниця між учасниками економічної інтеграції та державами, що не інтегруються, проте співробітничають з ними, полягає в тому, що перші ставлять задачу підвищення ефективності функціонуючих підприємств до високого рівня як на власній території, так і у всій співдружності, в той час як другі опікуються своїми індивідуальними інтересами і не є союзними чи договірними партнерами з підвищення ефективності по всій групі держав, що співробітничають. Аутсайдери не беруть на себе ніяких зобов'язань з перебудови всієї структури своєї економіки, з доведення витрат ресурсів до певного встановленого рівня й інших економічних показників, що є ознакою колективу держав, які інтегруються. От чому, хоча країни Західної Європи і не є ізольованою організацією, але, ступивши на шлях інтеграції, вони повинні діяти відокремлено у певному змісті слова. Передбачається, що ці держави будуть співробітничати не просто на основі розвитку міжнародного поділу праці та міжнародної виробничої кооперації, а на базі розвитку цих кардинальних шляхів усуспільнення міжнародного виробництва в напрямку якнайшвидшого підвищення продуктивності праці, зростання ефективності виробництва у всіх країнах співтовариства. Ізоляції від світу немає, але певне економічне відокремлення є[5, c. 204-207].

Очевидно, що Україна включена у глобалізаційні процеси дуже незначною мірою. Це пов’язано з тим, що Україна – досить замкнена країна, яка не є інтегрованою до міжнародних економічних і дуже специфічно інтегрована до міжнародних політичних відносин. Безумовно, не можна бути вільним від глобалізації тоді, коли глобалізація прогресує. Тому, звичайно, прояви глобалізації впливають і на нас. Проте, якщо розглядати позитивну і негативну сторони глобалізації, то Україна здебільшого не використовує позитиви, зазнаючи натомість впливу від негативів глобалізації.

Висновки

Глобалізація дає комплексний ефект у сучасних умовах розвитку світового господарства, комбінуючи такі фактори, як іноземний капітал, нові технології, інтеграційні можливості і вихід на світові ринки з метою прискорення економічного зростання суб’єктів міжнародних відносин та підвищення їх конкурентоспроможності на всіх рівнях.

Головним джерелом економічного зростання є науково-технічний прогрес, виходячи з того, що автором запропоновано розглядати інновацію як кінцевий результат інноваційного процесу, що отримав втілення у вигляді нового або удосконаленого продукту, який виведено на ринок, нового або удосконаленого технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності, або у новому підході до соціальних послуг та має економічний, соціальний, науково-технічний, екологічний або інші види ефекту.

Глобалізація визначає те, що є заможні країни, котрі користуються перевагами від її процесів, і є країни, котрі цих переваг не отримують. Щодо України, то я не хотів би відносити її до якоїсь із цих груп.

Якщо розглянути найпоширеніші негативи від глобалізації, то можна говорити про домінування якоїсь заможнішої країни в економічній і навіть культурній сфері. До них також належить комерціалізація культурних цінностей, підпорядкування світу інтересам потужних транснаціональних корпорацій і багато іншого.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.