Ускладнення здійснення цивільних прав для учасників правовідносин через встановлення обмежень відбувається щодо права власності, договірного права та інших цивільних прав.

Сучасний етап розвитку суспільства і дер­жави відзначений підвищенням ролі публічно­го права в регулюванні суспільних відносин і одночасно розвитком демократичних інститу­тів та їх активної участі в державних справах. У зв’язку з цим держава змушена шукати нові підходи і правові форми впливу на суспільні відносини, взаємодії з інститутами громадян­ського суспільства, організаціями та громадя­нами. Для вирішення цих завдань особливу актуальність і нове звучання в сучасних умо­вах набуває договірний спосіб регулювання відносин. Відповідно, враховуючи специфіку публічно-правових відносин і переважно односторонньо-владний характер впливу на них, в особливому вивченні та нормативно-правової регламентації потребує явище договору (угоди) у фінансовому праві [1, с.291].

Щодо аналізу останніх публікацій, які були присвячені вирішенню цієї проблеми, то серед них існують такі. В. О. Горєв щодо публічного договору виділив певні винятки зі свободи договору, зокрема обов’язок здійснювати продаж товарів, виконувати роботи або надавати послуги кожному, хто звернеться, що обмежує вільне волевиявлення на укладення договору, а також у виборі контрагента за договором [1, с. 113]. К. І. Скловський припустив можливість обмежувати право власності договором [2]. Р. А. Майданик вказала на окремі обмеження щодо вільного продажу майна, які існують при здійсненні права переважної купівлі [3, с. 851].

Утім, в цілому проблема виявлення окремих аспектів обмежень волевиявлення залишилася недослідженою. Кожен з попередніх дослідників розглядав лише фрагменти цієї проблеми. Тому потрібним є узагальнити погляди попередніх дослідників з тим, щоб заповнити прогалини та виробити цілісне уявлення про обмеження волевиявлення фізичних осіб у договірному праві.

У літературі було визначено обмеження щодо волевиявлення сторін договору, яке безпосередньо стосується свободи договору. Зокрема, М. І. Брагінський та В. В. Вітрянський слушно зазначають, що індивідуальна свобода, яка становить основу договорів, є відносною. Приймаючи відповідне рішення, громадяни та юридичні особи мають керуватися законами, які виступають у ролі обмежувачів свободи договорів. Ці дослідники поділили обмеження в договірному праві на негативні та позитивні. Перші вказують на визначені законом випадки, між ким та які договори укладатися не можуть, другі мають на увазі обов’язкове укладення договорів чи включення до них певних умов [4, с. 128-133]. Поділ обмежень у договірному праві щодо волевиявлення учасників на негативні та позитивні із зазначеним вище змістом вважаємо доречним, адже він дозволяє побачити дві грані обмеження волевиявлення: неможливість укладення договору в одних випадках, визначених законом, та обов’язковість — в інших.

М. І. Брагінський та В. В. Вітрянський вказали, що обмеження свободи волевиявлення в договорах виявляються в тому, що законодавець може покладати на сторони обов’язок укласти договір або надає сторонам можливість обрати лише певну модель договору чи формулює обов’язкову для сторін редакцію певної договірної умови, чи, навпаки, забороняє включення в договір певної умови, виключає можливість певних категорій суб’єктів укладати договори тощо. Називається й обумовленість таких обмежень у договірному праві: інтереси слабкої сторони у договорі, інтереси третіх осіб (передусім реальних і потенціальних кредиторів), а також захист правопорядку чи інших, що мають суспільне значення, цінностей [4, с. 72].

На стадії укладення договору самого договору як правочину та його правових наслідків у вигляді договірного зобов’язання ще немає. Вони можуть і не виникнути, якщо не буде досягнуто у належній формі згоди з усіх його істотних умов. Немає договору й після його припинення. З урахуванням цього обґрунтовано, що свобода договору як на стадії укладення договору, так і після його припинення як договірного зобов’язання є юридичною фікцією.

Свобода договору на стадії його укладення полягає у: свободі переговорів, вільному волевиявленні особи на укладення договору, свободі вибору договору, свободі вибору контрагента за договором, свободі вибору форми договору та свободі визначення його умов. У “чистому” вигляді, без юридичних фікцій, суть свободи договору полягає у можливості сторін змінювати або розривати укладений ними договір. У такому вигляді вона виступає виключно на стадії виконання договору.

У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. На цих підставах необхідно виділити правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК); обману (ст. 230); насильства (ст. 231); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232).

Відповідно до статей 229—233 ЦК правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв’язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.

Поряд з обмеженнями щодо обов’язкового укладення договорів є також обмеження щодо можливості укладення договору. Це може бути пов’язано із дотриманням вимог щодо ліцензування діяльності, квотування чи необхідності сертифікації товару. Такі обмеження встановлені в суспільних інтересах для захисту вітчизняного товаровиробника, охорони здоров’я населення, що може постраждати через вихід на ринок недоброякісних товарів.

На відміну від загальних обмежень свободи договору, спеціальні обмеження існують у договірному праві завдяки окремим нормам права, що закріплені в законі та регулюють ті чи інші аспекти укладення, зміни, припинення, виконання окремих договорів.

Обмеження щодо змісту договору впливають на можливість вільного визначення сторонами договірних умов. У деяких джерелах такі обмеження прямо названо обмеженнями свободи визначення умов договору [1, c. 10]. Утім, відносно формування категоріального апарату необхідно виходити з усталених теоретичних положень про те, що зміст договору становлять його умови. Це відображено в загальних положеннях про договір, зокрема у ст. 628 ЦК України. Отже, відповідні обмеження в цій роботі визначаються саме як обмеження змісту договору.

У ст. 184 ГКУ розглядаються особливості укладення господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів. При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений з ініціативи будь-якої зі сторін у строки, погоджені сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватись у спрощений спосіб або у формі єдиного документа з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 ГКУ.

Використовуючи запропонований ст.627 Цивільного кодексу України перелік ознак свободи договору — вільність укладення договору, вільність вибору контрагента, вільність визначення умов договору — спробуємо з’ясувати місце принципу свободи договору для договору, що укладається у сфері публічних фінансів.

1. Вільність укладення договору. Особа договору на власний розсуд вирішує питання про вступ у договірні відносини. Це, зокрема, передбачає відсутність примусу на вступ до певних договірних відносин.

Сторони самостійно, незалежно один від одного і від держави вправі вирішувати питання про вступ між собою у договірні відносини [8, с. 153-154]. Зазначене характерне і для вступу у договірні відносини фінансово- правової сфери. Так, з метою розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань або податкового боргу платник податків звертається до підрозділу погашення податкового боргу органу державної податкової служби за місцем свого обліку або за місцем обліку такого грошового зобов’язання або податкового боргу з письмовою заявою [10]. Тобто, платник податків сам вирішує вступати в договірні відносини з державою в особі відповідного податкового органу чи ні.

Вільність укладення договору в повній мірі стосується і договорів про передачу коштів між місцевими бюджетами. Така передача здійснюється на підставі рішень відповідних місцевих рад, прийнятих кожною із сторін такого договору (ч.3. ст.93 Бюджетного кодексу України [11]). Місцева рада вільно приймає рішення про вступ у такі договірні відносини.

Слід зауважити, що укладення цивільно-правових договорів не завжди є результатом добровільного (вільного) вступу у такі відносини. Зокрема, Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [12] передбачений обов’язок власників наземних транспортних засобів укласти договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відповідно до ст.126 Кодексу України про адміністративні правопорушення Керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред’явила для перевірки посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційного документа на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, ліцензійної картки на транспортний засіб, а також поліса (договору) обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката «Зелена картка»), — тягне за собою накладення штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Отже, не укладення договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів тягне застосування адміністративних санкцій до такого водія.

На наявність певної обмеженості вільності вступу у договірні відносини звертали свою увагу вчені. Примус до укладення договору допускається, коли обов’язок укласти договір передбачена законом або добровільно прийнятим зобов’язанням [8, с. 153]. Разом із тим, обов’язок укладення договору є більше виключенням, ніж правилом.

Таким чином, вільність вступу у цивільно-правовий договір за певних умов може бути обмежена. Це стосується і укладення фінансових договорів.

Так, податковий орган при дотриманні платником податків встановлених умов зобов’язаний прийняти рішення про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань або податкового боргу і укласти відповідний договір. Отже, платник податків пропонує органу державної податкової служби укласти договір на умовах, які визначає сам платник. У свою чергу орган державної податкової служби може або приймає рішення про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань або податкового боргу, яке оформляється на бланку, або відмовляє платнику в розстроченні (відстроченні) в письмовій формі за при недотриманні обов’язкових вимог. Орган державної податкової служби може погодитися із умовами платника податків, що викладені у відповідній заяві або, якщо платник не відповідає встановленим критеріям, повністю відмовити у розстроченні (відстрочення) грошового зобов’язання чи податкового боргу. Таким чином, орган державної податкової служби не може відмовитися вступати у договірні відносини із платником. Така відмова можлива лише, коли платник фактично не має права на розстрочку (відстрочку) і не залежить від волі органу державної податкової служби.

Разом із тим, нас цікавить саме вільність укладення договору зобов’язаною стороною, у даному випадку платником податків. Отже, як і у випадку із цивільно-правовими договорами, така ознака як вільність вступу у договірні відносини у повній мірі проявляється у фінансових договорах.

2. Вільність вибору контрагента. Особа вільна у виборі іншого учасника (учасників) договору. Досліджувана ознака нерозривно пов’язана із першою ознакою — вільністю укладення договору. Говорити про вільність вступу у договірні відносини без визначення контрагента доволі складно.

Переважна диспозитивність цивільно-правового регулювання відносин з вибору партнера за договором, свободу вибору контрагента розглядають переважно через призму її обмежень [Див. 9, с. 11]. І дійсно, необхідно звернути увагу на такий різновид цивільно-правого договору як договір приєднання. Відповідно до ч.І ст.634 Цивільного кодексу України публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Отже, підприємець, що взяв на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг, повинен укласти договір з усіма контрагентами у випадку наявності у нього можливостей надання відповідних товарів (робіт, послу). За таких умов неможливий вибір контрагента.

Вільність вибору контрагента у фінансово правовому договорі теж має місце. Так, при укладенні договорів про передачу коштів між місцевими бюджетами відповідна місцева рада вільна обирає ту раду, з якою бажає укласти відповідний договір. Неможливо примусити укласти такий договір з певною радою і заборонити укладення договору із будь-якою іншою.

Говорячи про обмеження права вільного вибору контрагента, слід дослідити договори про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань або податкового боргу. І дійсно, укладення договору про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань або податкового боргу здійснюється платником податків із чітко визначеним контрагентом — органом державної податкової служби.

3. Вільність визначення умов договору. Стаття 627 Цивільного кодексу України [4] спирається на статтю 6 того ж акту, яка передбачає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Можливість укладення як поіменованого, так і не поіменованого договору, на нашу думку, є головною ознакою принципу свободи цивільно-правового договору. Звичайно є і певні обмеження права сторін на вільне визначення умов договору. Згідно із ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України [4] сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Список використаної літератури

1. Дорохов Е. В. Публично-правовой договор как форма применения налогового пра-ва. — Учитель, Ученый… / под ред. Н. П. Кучерявенко. — X. : Право, 2011. — 340 с.
2. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении / Р. О. Халфина. — М. : Юрид. лит., 1974.-352 с.
3. Пархоменко Н. М. Договір у системі права України : автореф. дис. на здобуття на-ук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Н. М. Пархоменко. — К., 1998. — 18 с.
4. Цивільний кодекс України // ВВР України. — 2003. — № 40-44. — Ст. 356.
5. Халфина Р. О. Значение и сущность договора в советском социалистическом гражданском праве / Р. О. Халфина. — М. : Изд-во Акад. наук СССР, 1954. -240 с.
6. Тихомиров Ю. А. Публичное право : учебник / Ю. А. Тихомиров. — М. : Изд-во «БЕК», 1995.-496 с.
7. Худяков А. И. Избранные труды по финансовому праву / А. И Худяков ; сост. М. К. Сулейменов, Е. В. Порохов, М. В. Карасева, А. Т. Шаукенов. — СПб. : Юрид. центр- Пресс, 2010.-С. 119.
8. Брагинский М. И. Договорное право. Книга первая: Общие положения / М. И. Бра-гинский, В. В. Витрянский. — 3-є изд., стер. — М. : Статут, 2009. — 847 с.
9. Горев В. О. Свобода договору як загальна засада цивільного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / В. О. Горев. К., 2007.-21 с.
10. Котенко А. М. Деякі аспекти свободи фінансово-правового договору / А. М. Котенко // Форум права. — 2011. — № 4. — С. 422—427