Вступ.

1. Сутність внутрішніх витрат.

2. Особливості внутрішніх витрат на підприємстві.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв.

Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими — галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні.

Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону. Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток — мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми. Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний.

1. Сутність внутрішніх витрат

Внутрішні (непрямі або неявні) – це витрати власних ресурсів фірми або вкладень її власників. На відміну від зовнішніх витрат, внутрішні витрати не приймають форми конкретних платежів за контрактами. Це – грошові платежі, які могли б отримувати за свої ресурси власники даного підприємства при іншому способі їх застосування. Якщо фірма є власником певних чинників виробництва (наприклад, приміщення або частки обладнання), які використовує в процесі виробництва, то вона не може сама в себе їх купувати. Крім того, фірма втрачає можливість здати їх в оренду й отримувати за це відповідний дохід. Таким чином, витрачаючи власні ресурси в своїй справі підприємець втрачає грошову вигоду, відмовляючись від інших альтернативних можливостей, їх використання.

Поняття внутрішніх (неявних) витрат увійшло у вітчизняну економічну термінологію з переходом економіки країни до ринку. Лише в ринковій економіці у підприємства з'являється можливість розпоряджатися своїми ресурсами, а з нею і свобода вибору, що передбачає численні віртуальні (можливі) варіанти розвитку.

Відповідна термінологія була запозичена головним чином з англомовної літератури. Зокрема, слово «імпліцитний» є практично дослівною транскрипцією англійського слова «implicit» і означає «неявний» («який мається на увазі»). В англійській мові для позначення упущеної вигоди використовується ще один дуже вдалий термін «opportunity costs». Якщо врахувати, що слово «opportunity» означає «сприятлива можливість», то розглянуте сполучення варто розуміти як «витрати упущених можливостей».

У російськомовних виданнях (див., наприклад, Грузинов и др., 1996) широко використовується термін «вмененные издержки», що навряд чи можна визнати вдалим. Більш прийнятні, мабуть, його вже згадані синоніми. В українській мові використовуються поняття «неявні, імплiцитні витрати».

Внутрішні витрати не передбачаються контрактами або бухгалтерськими відомостями, що властиво для зовнішніх платежів. Тому вони не набирають форми конкретних грошових видатків (виплат). Так, якщо фірма використовує власний будинок, вона не має зовнішніх витрат у вигляді орендної плати. Однак внутрішні витрати існують, тому що фірма втрачає можливості отримання грошей за здачу цього будинку в оренду комусь іншому. Хоча внутрішні витрати не показуються фірмою в бухгалтерській звітності, вони існують цілком реально (хоча і у віртуальній реальності) і відповідно повинні впливати на ухвалення економічних рішень. Зокрема, останні мають обов'язково враховувати упущені можливості кращого використання власних ресурсів[2, c. 114-116].

Приклад 1

Припустимо, родина є власником невеликого магазину або майстерні. Вона має в повній власності приміщення магазину і використовує в ньому свою особисту працю і грошовий капітал. Таким чином, на даному підприємстві в категорії «витрати» відсутні три статті: «оренда приміщення», «сплати за банківський кредит» і «заробітна плата». Однак це не означає, що подібні статті варто взагалі виключати з категорії «внутрішніх витрат». Використовуючи своє власне приміщення під магазин, родина втрачає щомісячний рентний дохід приблизно 5000 грн., який би могла одержувати, здаючи це приміщення комусь іншому. Аналогічно, використовуючи на своєму підприємстві власний капітал і працю, родина втрачає банківський дивіденд (10-12%) і заробітну плату, що вона могла б отримувати, працюючи в іншому місці.

Внутрішні (або неявні) витрати пов’язані з використанням факторів виробництва, які знаходяться у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому ці витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал – з процентом на нього в банку, використання обладнання – з доходом від здачі його в оренду, особисте управління фірмою – з наймом до іншої фірми тощо.

Усі витрати підприємства можна розглядати в аспекті економічних витрат (зумовлені витрати – зовнішні і внутрішні) і бухгалтерські витрати (зовнішні грошові витрати фірми).

Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов’язана з категорією граничні витрати. Значне місце в її розробці займають праці таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К. Макконнелл та ін.

Витрати підприємств на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

Основні поняття та процедури в системі управління витратами розглядаються за трьома напрямками:

— планування витрат;

— облік та план — фактичний контроль витрат;

— корегуючий вплив на процес формування витрат.

Планування витрат передбачає такі дії:

— складання класифікації витрат;

— визначення норм витрат ресурсів, виходячи із запланованого обсягу випуску продукції та необхідності підтримки оптимального режиму роботи технологічного обладнання;

— розрахунок вартості витрат на основі даних про заплановані витрати ресурсів та існуючі ціни на них;

— визначення умов, за яких можлива економія ресурсів або допустима їх перевитрата порівняно з нормами;

— розробка програми ресурсозбереження;

— складання плану-кошторису на витратному горизонті планування[7, c. 82-85].

Класифікація витрат за статтями означає розбити їх на групи за тією, чи іншою ознакою однорідності. Наприклад, матеріали можна об’єднати в статтю “допоміжні матеріали” за ознакою їх ролі у виробництві, а послуги, що споживаються – по постачальниках і т.п.

Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:

1. Довгостроковий період функціонування фірми — це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності.

2. Короткостроковий період — це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.

Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина — постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга — змінні.

Постійними витратами (Fixed Cost — FC) називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва.

Змінними витратами (Variable Cost — VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС).

Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними витратами фірми (Total Cost — TC). Тому формулою загальних витрат є:

TC=FC+VC

де FС — постійні витрати, VC — змінні витрати.

Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost — MC) — це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг:

де TC — зміна загальних витрат, Q — зміна кількості продукції, що виробляється.

Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже — і до підвищення їх ціни.

Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.

Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона, як сукупні витрати, поділені на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:

AC= TC : Q,

де AC — середні витрати, TC — загальні витрати, Q — кількість виробленої продукції.

Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції[3, c. 45-48].

2. Особливості внутрішніх витрат на підприємстві

Внутрішні витрати (неявні) – це грошові платежі, які б могли отримати власники підприємства при альтернативному використанні ресурсів, що їм належать (час власника фірми, фізичний капітал тощо).

Зовнішні та внутрішні витрати формують економічні витрати підприємства.

Внутрішні витрати мають неявний, імпліцитний характер, оскільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він формально не платить. Підприємець фактично здійснює ці витрати, але не в явній формі, не в грошовій. Звідси:

Економічні витрати — Імпліцитинг = Бухгалтерські витрати.

Поняття "економічні витрати" є загальноприйнятим, бухгалтерські — обчислюються на практиці для визначення реальної суми фактично здійснених витрат, оподаткованого прибутку тощо.

Розрізняють витрати на одиницю продукції та загальні витрати на весь обсяг виготовленої продукції (наданих послуг).

Отже, різниця між сукупною виручкою та зовнішніми витратами дорівнює величині бухгалтерського прибутку, але при цьому не враховуються скриті витрати, до яких належать витрати на ресурси, належні самому підприємству. Таким чином, якщо вилучити з величини бухгалтерського прибутку внутрішні витрати, то визначена величина буде складати економічний прибуток підприємства.

Всі підприємства однієї галузі придбають необхідні ресурси на ринку факторів виробництва, де ціни не залежать від даних суб'єктів господарської діяльності, а формуються за об'єктивним механізмом ринкової кон'юнктури (окрім ринків з різним ступенем монополізації), тому кожне підприємство сплачуватиме рівні суми за рівні обсяги будь-якого ресурсу, аби отримати цей ресурс у своє підпорядкування. Це означає, що явні витрати за втраченими можливостями підприємств однієї галузі на одиницю продукції виступають рівними.

Щодо скритих витрат, які визначаються віддачею капітальних ресурсів та підприємницької здатності, то в умовах конкуренції прагнення кожного підприємства не допустити переваги конкурентів повинно привести галузь до стану, коли жодне з підприємств не буде мати односторонніх вигод. В цьому випадку віддача всіх ресурсів рівна на всіх підприємствах, а економічний прибуток дорівнює нулю і носить назву "нормального прибутку", отримання якого достатньо для того, щоб залишитися в галузі. Це означає, що в умовах абсолютної конкуренції, коли галузь знаходиться у рівновазі, витрати втраченої можливості кожного підприємства галузі співпадають з їхньою сукупною виручкою, і економічний прибуток всіх підприємств дорівнює нулю. За рівноважного стану всі основні показники, які формують попит та пропозицію на товарнім ринку (пропозиція ресурсів, ступень розвитку технології, рівень доходів споживачів, тощо) залишаються незмінними. Будь-які відхилення від рівноваги, викликані діями одного з підприємств, яке, наприклад, застосувало декілька новацій, через що і отримало економічний прибуток, в довгостроковому періоді усуваються через вхід до галузі інших підприємств. Галузь, яка знаходиться в рівновазі, абсолютно статична, всі вчинки підприємств можна передбачити, будь-який ризик відсутній[1, c. 67-69].

В цьому зв'язку існування чистого прибутку зазначена економічна теорія пояснює віддачею специфічного ресурсу — підприємницьких здатностей. Прибуток виступає винагородою, яку отримує підприємець. Це плата за те, що він організовує виробництво, керує їм, упроваджує інновації, несе ризик. Виконуючи свої функції, підприємець забезпечує перевищення виручки (доходу) від реалізації продукції над витратами на її виробництво і реалізацію.

Виходячи з особливостей ведення й відбиття в податковому обліку витрат підприємства, валові витрати можна класифікувати на прямі витрати, витрати подвійного призначення, витрати, пов'язані зі сплатою відсотків по боргових зобов'язаннях, витрати на оплату праці, витрати на соціальні заходи.

До прямих витрат ставляться витрати, пов'язані з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці. Крім того, до прямих витрат ставляться суми коштів, внесені в страхові резерви, суми безнадійної заборгованості, витрати, пов'язані з поліпшенням основних фондів і суми перевищення балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів над вартістю їхнього продажу. Суми сплачених податків, зборів, обов'язкових платежів", установлених Законом України "Про систему оподатковування", також ставляться до прямих витрат.

До витрат подвійного призначення ставляться витрати, пов'язані із забезпеченням працівників підприємства спеціальним одягом, взуттям, обмундируванням для виконання професійних обов'язків, витрати (крім підлягаючі амортизації), пов'язані з науково-технічним забезпеченням господарської діяльності, витрати, пов'язані з винахідництвом і раціоналізацією господарських процесів, виплатою роялті й придбанням нематеріальних активів, витрати, пов'язані з передплатою на періодичні видання, на проведення аудита. Також до даної групи витрат ставляться витрати на гарантійний ремонт або гарантійні заміни товарів, витрати підприємства на проведення передпродажних і рекламних заходів, витрати на організацію прийомів, презентацій і свят (але не більше 2% оподатковуваного прибутку), витрати, пов'язані зі змістом і експлуатацією фондів природоохоронного призначення, які перебувають у власності підприємства. Крім того, сюди ж ставляться витрати по страхуванню ризиків, будь-які витрати, пов'язані із придбанням ліцензій і інших спеціальних дозволів, необхідних підприємству для ведення господарської діяльності, витрати на відрядження працівників підприємства[7, c. 86-89].

Поточні витрати підприємства характеризуються наступними основними показниками:

а) абсолютною сумою витрат. Цей показник дає подання про обсяг поточних витрат підприємства, але не дозволяє судити про ефективність цих витрат;

б) рівнем затратоємності виробничої, господарської діяльності, що визначається як відношення суми валових витрат до суми валового доходу, виражене у відсотках. Рівень затратоємності є найважливішим якісним показником економічності господарської діяльності підприємства, відбиваючи частку його поточних витрат у ціні продаваної продукції (робіт, послуг);

в) рівнем затратовіддачі. Цей показник є зворотним стосовно рівня затратоємності. Він характеризує обсяг валового доходу, що доводиться на одиницю витрат підприємства, тобто свідчить про результативність його поточних витрат;

г) рівнем рентабельності витрат підприємства. Даний показник визначається як відношення суми прибутку до суми валових витрат, виражене у відсотках. Рівень рентабельності витрат підприємства є одним з важливих показників ефективності поточних витрат підприємства.

Критерієм економічності поточних витрат підприємства виступає мінімізація рівня затратоємності його виробничо-господарської діяльності. Низький рівень затратоємності дозволяє підприємству одержувати певні конкурентні переваги на ринку, вільніше здійснювати свою цінову політику й за інших рівних умов досягати більше високих розмірів прибутку. Однак варто мати на увазі, що зниження рівня затратоємності є важливим завданням, але не метою діяльності підприємства, тому що воно може супроводжуватися зниженням якості й асортиментів виробленої продукції (робіт, послуг), відмовою від випуску, що користуються попитом окремих затратоємних видів продукції, зміною пріоритетів стратегічного розвитку на короткочасні економічні вигоди в поточному періоді.

Теоретичні матеріали і практичний досвід підприємств доводять, що діяльність щодо підвищення якості необов'язково веде до економічного успіху.

Початкові витрати з орієнтацією на конкретні дії стали враховуватися тоді, коли в умовах масового виробництва профілактика помилок займала центральне місце в управлінні якістю. Сьогодні така діяльність є лише локальним аспектом менеджменту якості, що став завданням загального управління фірмою. У цьому випадку на перший план виступають такі цілі, як забезпечення клієнту максимальної вигоди завдяки заходам щодо підвищення якості. Розподіл витрат з орієнтацією на конкретні дії таку тенденцію не враховує.

У теоретичному плані врахування витрат у аспекті помилок засновується на тому, що навіть можлива або незначна помилка може призвести до важких наслідків, і тому необхідна детальна класифікація цієї групи витрат. Тут класифікація провадиться за двома критеріями:

за місцем виникнення витрати помилок диференціюються на внутрішні і зовнішні;

за наслідками помилок розрізняються прямі і непрямі витрати, а також витрати, пов'язані з втратою альтернативних можливостей одержання прибутку[5, c. 121-123].

Якщо внутрішні і зовнішні витрати характерні і для інших засобів класифікації, то урахування витрат за наслідками помилок потребує глибшої специфікації. Прямі витрати можна однозначно віднести на рахунок певної помилки і, як правило, пов’язати з певним місцем її виникнення і конкретним винуватцем. Непрямі ж витрати виявляються внаслідок аналізу помилок і в ході їх усунення. Нарешті, витрати, пов'язані з втратою альтернативних можливостей, є не фактичними витратами, а занедбаний прибуток через зроблені помилки.

Основна перевага врахування витрат помилок порівняно з двома іншими підходами до класифікації полягає в їх співвідношенні з окремими категоріями витрат. Специфікація і деталізація витрат впливає на підвищення достовірності аналізу. У цьому зв'язку стає можливою об’єктивізація аналізу помилок, коли виявляється насамперед не винуватець помилки, а її причина.

З іншого боку, поділ витрат помилок на прямі і непрямі дозволяє підвищити рівень їх осмислення. Так, на більшості підприємств прямі витрати можна вичленувати із загальних даних фірми про витрати. Цим гарантується, що принаймні частина витрат помилок може бути визначена відносно точно.

Поряд із розходженнями в підходах до класифікації витрат концепція витрат, пов’язаних із якістю, характеризується ще рядом проблем. Вони стосуються таких аспектів, як недостатня концептуальна логіка, низька практичність концепції, її недостатня повнота, а також обмежені можливості інтепретації результатів[9, c. 146-148].

Висновки

З розвитком конкуренції на ринку та зниженням норми прибутку перспективи розвитку підприємства значною мірою залежать від поведінки витрат та управління ними. Вміння планомірно і раціонально керувати витратами в періоди погіршання кон’юнктури ринку підвищує шанси на виживання. Також за сприятливих економічних умова важливою стає задача оптимального розподілу ресурсів між поточною та інвестиційною діяльністю.

Це можливо зробити, якщо на підприємстві діє продумана система управління витратами.

Основною метою діяльності будь-якого виробника (фірми, виробничого підприємства) є максимізація прибутку. Можливості його одержання обмежені, по-перше, витратами виробництва і, по-друге, попитом на вироблену продукцію.

Витрати – це прямі і непрямі, фактичні і можливі виплати або упущена вигода, необхідні для того, щоб залучити й утримати ресурси в межах даного напрямку діяльності.

Внутрішні (неявні, імпліцитні) витрати – це упущена вигода, на яку йде фірма, взявши даний варіант використання усіх виробничих ресурсів. Вони кількісно дорівнюють тим доходам, що могли б бути отримані при оптимальному способі застосування даних ресурсів (фінансових, інформаційних, людських, матеріальних та ін.).

Підприємство у процесі виробництва використовує власні ресурси, наприклад, сільськогосподарські підприємства відгодовують худобу власними кормами — зерном, сіном, буряком, картоплею тощо.

Список використаної літератури

1. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 350 с.

2. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

3. Економіка підприємства: Підручник/ ред. : Й. М. Петрович. — 2-ге вид., виправл.. — Львів: Магнолія 2006, 2007. — 579 с.

4. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. – 777 с.

5. Сідун В. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 435 с.

6. Селезньов В. Основи ринкової економіки України: Влада. Право. Підприємство. Фінанси. Податки. Маркетинг. Менеджмент. Торгівля. Реклама: Посібник/ Володимир Селезньов. — К.: А.С.К., 2006. — 687 с.

7. Семенов Г. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". — 2-е вид., перероб. та доп. . — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 324 с.

8. Семернікова І. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Ірина Семернікова, Наталія Мєшкова-Кравченко,. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. — 311 с.

9. Шваб Л. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Людмила Шваб,. — 3-є вид.. — К.: Каравела, 2006. — 583 с.