Вступ
Актуальність теми. В аграрній сфері економіки у процесі реалізації перебуває модель товарно-грошових відносин, яка була передбачена низкою законодавчих актів України. Для її здійснення потрібне подальше формування не тільки організаційного й економічного, але й ефективного правового механізму. Юридичні нормативи, якими нині регулюють аграрні відносини, не охоплюють увесь комплекс проблем, що з них випливають, і мають фрагментарний характер. Як наслідок, частина правових нормативів та механізмів або не дотримується, або діє обмежено і викривлено. Такі дії призводять до того, що у значній кількості регіонів земля так і не знайшла свого справжнього господаря, а нові аграрні формування і далі працюють зі збитками. Закони спрямовані на створення умов для реалізації ініціативи селян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель господарств, їх правового та соціального захисту, всебічного розвитку сільських територій, підвищення рівня доходів та добробуту сільського населення.

Але цього не вистачає. Сучасна аграрна політика держави має направлятися на те, щоб ввести господаря-власника у правове поле, захистити його, змусити, якщо потрібно, працювати навколо аграрного власника і в його інтересах юристів, банкірів, податківців інших суб’єктів інфраструктури аграрного ринку. Вона повинна бути спрямована на активне формування середнього класу на селі. Принципово важливим є створення необхідних організаційно-економічних умов для еволюційного розвитку аграрного землеволодіння і землекористування від підсобного, натурального до великого, високотоварного через зняття верхніх (граничних) меж земельних ділянок. Тому мета нашого дослідження – розглянути основні засади та напрями сучасної аграрної політики України.

Сучасний етап розвитку аграрної сфери характеризується жорсткою конкурентною боротьбою вітчизняних та зарубіжних товаровиробників. І як показує практика, істотно впливає на стійкість її функціонування. Багато відособлених сільськогосподарських підприємств відчувають дефіцит земельних та фінансових ресурсів, які дуже малі, щоб використовувати ефект масштабу і бути стійко конкурентоздатними. Тому, інтеграційні відносини є єдиним способом подолання всіх соціальних і фінансових проблем, і об’єднавши ресурси, сільськогосподарські товаровиробники зможуть отримати виграш від ефекту масштабу.

Незважаючи на певні досягнення у розвитку аграрної сфери, в Україні ще багато питань її організації та управління чекають на вирішення. Для то- го, щоб сільське господарство в нашій країні розвивалося і процвітало, потрібні суттєві зміни у податковій, митній, ціновій політиці. Сільському господарству необхідні стабільні ціни, орієнтуючись на які товаровиробники могли б визначати оптимальний обсяг виробництва продукції, платоспроможний попит на сільськогосподарську техніку, садивний матеріал. Ціновий механізм повинен стати головною ланкою стабільного аграрного виробництва, збалансованого продовольчого ринку на перспективу.

Важливу роль відіграє утворення у сільському господарстві кластерів. Кластерні локальні мережі територіально-виробничих систем є джерелами і факторами забезпечення ефективності агропромислової діяльності, високого рівня та якості життя населення, економічного зростання й сталого розвитку території. У центральних, південних і східних областях України формуються зерново-олійні, м’ясо-молочні кластери, які мають високу ефективність [1, с. 3-11].

Щодо земельних відносин, в Україні ще не в повній мірі вирішені питання формування ринку землі. Зокрема, не визначено місце землі в системі економічного обігу; не створено належних умов для реалізації громадянами права власності на землю; потребує удосконалення інфраструктура ринку землі. Механізм оренди, особливо короткострокової, не відповідає завданням раціонального землекористування [2, с. 3-49].

Необхідно звернути увагу на розвиток фермерських господарств. Держава повинна запровадити заходи, які б сприяли збільшенню кількості такого виду господарств, адже за даними органів державної статистики, в Україні спостерігається тенденція до зменшення масштабів фермерства. Найважливішою проблемою у формуванні або реструктуризації фермерських господарств є відсутність необхідного капіталу, на основі якого можна було б побудувати ефективно функціонуюче виробництво. Цю проблему можна усунути шляхом надання підприємцям вигідних кредитів, у т. ч. товарних. Потрібно забезпечити гарантії збуту всієї виготовленої сільськогосподарської продукції за обґрунтованими цінами; створити умови, за яких фермерські господарства матимуть можливість змінювати свою технічну базу на інноваційних засадах.

Сьогодні фінансово-економічна підтримка аграрного сектора здійснюється переважно через комплекс цільових програм, кожна з яких має на меті підвищення ефективності виробництва та дохідності товаровиробника. При цьому, через брак коштів Державного бюджету України, ця підтримка на 80 % відбувається за рахунок сприятливої податкової політики, активних зборів, що є непрямою формою субсидіювання галузі.

Відомо, що сільське господарство є специфічною галуззю національного господарства. Це проявляється в тому, що, на відміну від багатьох інших галузей економіки, результати його діяльності значно залежать від природно-кліматичних умов. Тому одним із важливих напрямків розвитку сільськогосподарського виробництва є зменшення ризиків від погодних явищ, інших чинників невизначеності та забезпечення подальшого розвитку аграрного сектора шляхом удосконалення системи страхового захисту сільських підприємств.

Значним бар’єром для успішного розвитку і функціонування аграрного сектору в Україні є відповідність нормативно-правових актів щодо аграрної політики держави в умовах динамічного впливу світових продовольчих ринків. Тому їх необхідно вдосконалювати і сформувати інноваційну базу, інститути, які б захищали інтереси виробників сільськогосподарської продукції. Особливістю функціонування організаційно-правового механізму підтримки розвитку аграрного сектора сьогодні в Україні є те, що, з одного боку, відсутнє в повному обсязі фінансове забезпечення законів, що приймаються, а з іншого — слабкий контроль за виконанням вже прийнятих законів та інших нормативно-правових актів, тобто низька виконавча дисципліна в державних органах влади [3, с. 3-10].

Значну роль у розвитку сільського господарства повинна відігравати інноваційна діяльність. Пріоритетним напрямом інноваційної діяльності в аграрному секторі є впровадження найбільш перспективних агротехнологій, новітньої техніки, селекція, насінництво і, на цій основі, підвищення продуктивності виробництва з метою зниження витрат на одиницю продукції та зміцнення її конкурентоспроможності на внутрішньому і світовому ринках.

Серед напрямів інноваційного розвитку аграрного сектора слід визначити такі: 1) створення та впровадження у виробництво високопродуктивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур, нових порід тварин і птиці; 2) стимулювання агроекологічної діяльності, зокрема розвитку альтернативного органічного землеробства та садівництва; 3) формування високоосвічених професійних кадрів.

Важливе значення в Україні приділяється державній підтримці реструк-туризації аграрного сектору з метою збільшення його капіталізації та конку-рентоспроможності. У цій важливій роботі держава надає пріоритетного зна-чення розвитку сільського господарства. Зусилля держави концентруються на формуванні сільських територій, їх організації на інноваційній основі, сприянні розвитку і зростанню обсягів аграрного виробництва, перетворенні АПК у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки. Це сприятиме зростанню рівня та якості життя населення, формуванню середнього класу на селі.

Останні десятиріччя характеризувалися стрімким розвитком особистих господарств сільського населення. Найбільші з них були перетворені у товарні господарства селян — міні-фермерські господарства. За роки незалежності та переходу до ринкової системи приватний сектор забезпечив найбільше зростання обсягів виробництва. Його частка у виробництві сільськогосподарської продукції збільшилась з 29,4 до 59,9 % і навіть 80-90% по певних продовольчих групах. Для того, щоб надати більшого простору дальшому розвиткові цього сектору, було забезпечено:

—         безперешкодне вилучення селянами (за їх бажанням) земельних паїв та розширення за рахунок цих паїв особистих господарств без надання їм статусу юридичної особи (фермерських господарств) і підвищення таким чином рівня товарності цих господарств;

—         виділення селянам на отриманий земельний пай у натурі майна в рахунок погашення майнового паю, заборгованості із заробітної плати будівель і споруд, приміщень, техніки, робочої продуктивної худоби, знарядь праці тощо;

—         вирішення питань щодо передачі у власність і користування земельних ділянок працівникам соціальної сфери села (учителям, медпрацівникам, працівникам закладів культури та ін.) за рахунок земель запасу і резервного фонду;

—         прискорення організації сільськогосподарських сервісних кооперативів.

Висновки

На сучасному етапі розвитку сільськогосподарського виробництва, в Україні є всі умови для розвитку виробничих потужностей сільського господарства, щоб у найближчі декілька років вітчизняна сільськогосподарська продукція могла стабільно займати чільне місце на світовому продовольчому ринку і конкурувати з продукцією інших розвинутих країн світу. Зроблені також вагомі кроки, у т. ч. паспортиризація, розроблені засади розвитку сільського туризму для забезпечення гармонійного розвитку сільських територій в цілому та раціонального ресурсокористування, зростання добробуту сільського населення.
Список використаної літератури

1. Безуглий М.Д., Кваша С.М. Стан, основні тенденції розвитку сільського господарства України протягом 2011 року та напрями розвитку в 2012 році, Економіка АПК, 4’2012 (210), с.3-14
2. Комплексна програма підтримки українського села на період до 2015 року // Економіка АПК. — 2011. — №1. — С. 3-49.
3. Саблук П. Т. Економічний механізм АПК у ринковій системі господарювання / П. Т. Саблук // Економіка АПК. — 2012. — №2. — С. 3-10.
4. Макаренко А. П. Формування ефективної системи управління в агропромисловому виробництві / А. П. Макаренко // Держава та регіони. — №3. — 2010. — С. 121-125.