Інформація, будучи поняттям широковживаним, загальнонауковим (адже вона не лише використовується в усіх галузях знань, а й є предметом окремої науки – кібернетики) здавна приваблювала до себе інтерес вчених. У сучасній науковій літературі існують різні підходи щодо визначення дефініції „інформація”. Їх можна умовно поділити на дві групи: загальнонаукові, філософські (інформація в широкому розумінні) та спеціально-наукові (пов’язані тільки з конкретними галузями знань).

Першими спробували дати визначення даному поняттю Р. Фішер (концепція ймовірності) [1, с.15] та Р. Хартлі (логарифмічна міра кількості інформації). [2, с.10] Спочатку під цією категорією розуміли “уявлення”, “поняття”, а згодом – “відомості”, “передачу повідомлень”. Сам термін “інформація” вперше знайшов відображення у математичній теорії інформатики і теорії передачі даних каналами зв’язку Клода Шеннона (1948).

З розвитком науки і техніки збільшилися можливості для пізнання природи цього феномену. Тому існує низка дефініцій поняття „інформація”. Проте вони так чи інакше залежать від потреб тієї сфери знань, методами якої керувався дослідник. Так, наприклад, інформація — це: визначення змісту, отриманого від зовнішнього світу в процесі пристосування до нього (Н.Вінер) [3, с.31]; відштовхування ентропії (Л. Бріллюен) [4, с.12]; комунікація і зв’язок, в процесі яких зменшується невизначеність (К.Шеннон) [5, 243]; передача різноманітності (У. Ешбі) [6, с.18]; оригінальність, новизна; міра складності структури (А. Моль) [7, с. 15]; ймовірність вибору (Яглом); деякі відомості, сукупність яких-небудь даних, знань [8, с.425]; відомості про навколишній світ і  процеси в ньому; повідомлення, що інформують про стан справ, про стан чого-небудь (І.С. Ожегов) [9, с.335]; знання (Ф.Махлуп) [10, с.47]; відображення як невід’ємна властивість матерії; самостійна субстанція нарівні з матерією і енергією та ін.

Філософія як наука про найбільш загальні закономірності явищ, покликана дати універсальне визначення поняття інформації. Проте і в цій царині думки вчених далеко не однозначні. Відомий дослідник К. Вайцзекер у своїх працях розкриває інформацію за допомогою іншого поняття – форми, тобто стверджує, що маса й енергія еквівалентні інформації. На думку А. Блока, Г. Гунтера, П. Снайдера, інформація є взагалі чимось третім, “нейтральним”, “проміжним” між духом і матерією [11, с.9]. Часто інформацію співвідносять з поняттям “відображення”. Більш прийнятним підходом, на думку деяких вчених, є “різноманітна” концентрація інформації. Так, наприклад, інформацію можна трактувати як “зняту нерозрізненість”, як розмаїтість. “Інформація, – підкреслює Б.В. Бірюков, – існує там, де є розмаїття, неоднорідність. Інформація “виявляється” тоді, коли хоча б два “елементи” у сукупності різняться, і вона “зникає”, якщо об’єкти “склеюються”, “ототожнюються”[12, с.10].

Проте кожне з вищенаведених визначень розкриває якусь грань інформації, не охоплюючи явища в цілому.

Узагальнюючи, можна констатувати, що у філософській науці сформувалися дві протилежні концепції інформації – атрибутивна та функціональна. Згідно з першою, інформація є властивістю усіх матеріальних об’єктів (об’єктивною характеристикою матерії, тобто її атрибутом)  (Б. Ахлибінінський, Л. Баженов, Б. Бірюков, Л. Петрушенко, А. Урсул та ін.). Функціональна концепція пов’язує інформацію з функціонуванням самоорганізованих систем (В. Вержбицький, Г. Вдовиченко, І. Грішкін, И. Жуков та ін.). „Функціоналісти” розуміють інформацію лише як передання сигналів в організованих системах. Тобто інформація існує лише при її комунікативній конвертації. Такі два підходи до розуміння інформації дали підставу класифікувати її на структурну (що міститься в самій структурі об’єктів, яка є її джерелом та існує, так би мовити, потенційно) та оперативну (що виникає за наявності споживача такої інформації).

Така класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення. Адже структурна інформація сама по собі не може регулюватися правом, аж поки не стане об’єктом суспільних відносин, тобто не перетвориться в інформацію оперативну. Наприклад, якщо Конституція України захищає свободу думки і слова, то чи означає це, що думки людини, по-перше, є інформацією, а по-друге, є предметом правового регулювання? Вочевидь, думки людини – інформація структурна, і поки вони не будуть виражені зовні, вони не можуть стати предметом регулювання. А коли ця думка буде об’єктивована, скажімо, у письмовій формі, вона здатна стати об’єктом правової охорони.

Зазначені два підходи до інтерпретації поняття інформації в основному описують лише її знакову структуру, фізичну природу і не торкаються закладеного в ній змісту. Але чи важлива фізична природа інформації для права? Відповідь на це питання не така вже й однозначна. З одного боку, пряме, „механічне” застосування природничих підходів до вивчення соціальних явищ вважається методологічною помилкою [13, с.171], з іншого боку, з огляду на фізичну природу, інформації притаманна низка специфічних ознак, які повинні враховуватися при правовому регулюванні. До таких ознак найчастіше відносять: нематеріальний характер, самостійність щодо її носія (тобто цінність інформації полягає в її суті, а не в матеріальному носії, на якому вона зафіксована); суб‘єктивний характер (інформація виникає в результаті діяльності суб‘єкта, який наділений свідомістю, тобто вона є результатом інтелектуальної діяльності); необхідність об‘єктивації для включення у правовий обіг; кількісна визначеність; неспоживчість, можливість багаторазового використання; зберігання інформації у суб‘єкта, який її передає; здатність до відтворення, копіювання, збереження й накопичення [14, с.192].

На думку П. Рабіновича, неодмінним показником прийнятності певного дослідницького підходу є його спроможність наближувати, приводити до розкриття соціальної сутності явищ [15, с.171]. Соціальна сутність інформації, на нашу думку, розкривається через її зміст.

З огляду на сказане важливо також проаналізувати синтактичний, семантичний та аксіологічний підходи до розуміння інформації.

Згідно з синтактичним підходом, інформація розглядається як сукупність знаків і зв’язків між ними. Синтатика цікавиться тільки формальними аспектами мови, тому дає лише кількісний опис інформації.

Відповідно до семантичного підходу інформація розглядається як відношення між знаками й об’єктами, що позначаються першими. Семантику розглядають іноді як „теорію значення”, оскільки інформація в даному випадку вважається відображенням об’єкта.

Аксіологічний підхід (прагматична теорія інформації) акцентує свою увагу на  питанні цінності та корисності інформації, тобто на її значенні для конкретних осіб і суспільства в цілому.

Зі всіх охарактеризованих підходів тільки останній розглядає змістовий аспект інформації, визначає її корисність у сфері суспільних відносин, висвітлює ту пошукувану сторону інформації, яка характеризує її як благо. В цьому плані аксіологічний підхід до визначення поняття інформації, на відміну від синтактичного й семантичного, є найбільш корисним для права.

Для права змістовий бік інформації взагалі є найважливішим, оскільки саме зміст, суспільна цінність та значення інформації є основою визначення правового режиму її збирання, використання, зберігання та розповсюдження. На відміну від тих галузей науки, які мають справу з інформацією в «чистому вигляді» і звертають увагу лише на її зовнішні, насамперед кількісні, характеристики, в рамках суспільної науки, підрозділом якої є наука про право, на перший план виходить такий аспект інформації, як її зміст. Саме змістовий аспект інформації дає змогу визначити такий важливий фактор, як суспільна цінність інформації.  Саме виходячи зі змісту тієї чи іншої інформації, можна визначити, чи має бути вона державною або комерційною таємницею, чи є відповідна інформація об’єктом інтелектуальної власності та авторських прав, чи шкодить розповсюдження тієї чи іншої інформації інтересам держави або третіх осіб, чи є законним обмеження прав громадян на доступ до певної інформації тощо.

Важливо також проаналізувати специфіку, яку отримує категорія „інформація” в правових явищах. Проблема формування визначення поняття інформації в юридичній науці повинна вирішуватися в рамках, окреслених уявленнями про цей феномен іншими галузями знань, але з використанням правових категорій та у поєднанні з ними. У зв’язку з цим не слід цілком ігнорувати фізичну природу інформації. З нею пов’язані особливості, які повинні враховуватися при правовому регулюванні інформаційних відносин.

Інформація як специфічне суспільне благо потребує особливого правового режиму, а інформаційні відносини – спеціального правового регулювання. Відносини з приводу збирання, використання, зберігання та розповсюдження інформації є об’єктом регулювання декількох галузей права, зокрема цивільного, адміністративного, кримінального.

У понятійному апараті юриспруденції термін „інформація” вживається досить часто. Так, Конституція України у ст. 31,32, 34 та 35 визначає інформаційні права людини, але, згадуючи саме слово «інформація», не дає його тлумачення. Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України передбачається право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

У сучасному інформаційному законодавстві України існують три визначення поняття “інформації”, які містяться в різних законодавчих актах:

• відповідно до ст. 2 Закону України “Про інформацію” інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі;
• у Законі України “Про захист економічної конкуренції” інформація трактується як відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно – та відеофільми, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості;
• відповідно до ч. 1 ст. 200 Цивільного кодексу України інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі;

У цих нормативно-правових визначеннях інформації потрібно підкреслити таку її характеристику, як документованість або публічну оголошеність. Таким чином, з юридичної точки зору інформацією є не будь-які відомості, а лише ті, які знайшли своє зовнішнє вираження поза свідомістю людини – її „носія”, тобто були оприлюднені для суспільного використання або  ж документовані.

Таке законодавче визначення інформації викликає низку запитань. Які відомості вважаються оприлюдненими? Чи є синонімічними терміни „оприлюднення” та „поширення”? У науковій літературі висловлюється думка, що визначення інформації як публічно оголошених відомостей є додатковою гарантією передбаченого ст. 18 та 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і ст. 34 та 35 Конституції України права кожної людини на свободу думки, на безперешкодне дотримання своїх поглядів, права на свободу совісті, світогляду та віросповідання, оскільки інформація, якою оперує окрема людина, безпосередньо не підлягає будь-якому правовому регулюванню, що залишає особі повну свободу щодо власних поглядів, переконань та системи цінностей.

Вважаємо таке твердження частково слушним, адже інформація, якою оперує окрема людина, може бути документована, але не оприлюднена. В такому випадку вона підлягає правовому захисту (право на особисті папери, право на конфіденційну інформацію та ін.).

Резюмуючи, можна зробити такі висновки:

1) багатозначність терміна „інформація” зумовлена складністю її природи та низкою притаманних їй специфічних ознак. Загалом, розуміння цього феномену не може бути однозначним з огляду на його багатогранність і залежить від потреб конкретної галузі знань, в якій його розглядають, та від концептуально-методологічних підходів дослідника;

2) до визначення поняття інформації найбільш доцільно, обґрунтовано застосовувати положення і методи філософії, а не природничих наук, оскільки для права важливим є саме зміст інформації, а не її фізичні показники. Зокрема, для правознавства найбільш корисним видається аксіологічний підхід до дослідження інформації, ключовою проблемою якого є її цінність для того чи іншого суб’єкта. Втім, непотрібно цілковито ігнорувати й природні властивості цього явища та пов’язані з ними особливості правового регулювання;

3) інформація стає об’єктом правовідносин лише в процесі її комунікативної конвертації. Отож, не сама по собі інформація, а все ж суспільні відносини з приводу її використання, поширення, зберігання можуть бути предметом правового регулювання.

Література

1. Fisher, Sir Roland. Statistical Methods for research Workers. Oliver & Boyd, Ltd. — London, 1925. — P. 15.
2. Hartley R.V.L. Transmission of Information // Bell System tech. — Y., #7, 1928. — P. 10.
3. Винер Н. Кибернетика и общество. — М., 1958. — C.31.
4. Бриллюэн Л. Научная неопределенность и информация. — М., 1966. – C.12.
5. Шеннон К. Работы по теории информации и кибернетике. – М., 1986 — С.243.
6. Эшби У. Введение в кибернетику. — М., 1958. — С.18.
7. Моль А. Теория информации и эстетическое восприятия. — М., 1966.  — С.15.
8. Философский словарь. – М.: Политиздат, 1997., — С. 425.
9. Ожегов С. Словарь русского языка. — М., 1978. — С. 335.
10. Махлуп Ф. Производство и распространение знаний в США. — М., 1966. — с. 47.
11. Арістова І. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти. – Х., Видавництво Університету внутрішніх справ, – С. 9.
12. Там само. – С. 10.
13. Див., напр.: Рабінович П. Загальна теорія права та держави. — К., 1994. — С.171.
14. Див: Международное информационное право: Методические материалы к междисциплинарному спецкурсу / Сост. Т.М. Смыслова. – М.: СТЭНСИ, 2002. – 192 с.
15. Рабінович П. Вказана праця. -С.171.