Вступ.

Розділ 1. Загальна характеристика витрат.

1.1. Поняття витрат та їх класифікація.

1.2. Сутність та функції обліку витрат.

Розділ 2. Прибутки як економічна категорія.

2.2. Суть прибутку на підприємстві

2.2. Класифікація доходів підприємства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Функціонування будь-якого підприємства передбачає створення і доведення до споживачів певних благ. Але даний процес створення неможливий без одночасного споживання засобів і предметів праці та робочої сили. Таким чином продукція підприємства виступає як результат цілеспрямованих затрат минулої (уречевленої у засобах виробництва) і живої праці людей. Проте частина вартості продукту, що втілює в собі вартість засобів виробництва (уречевлена праця), існує ще до процесу виробництва. Вона лише переноситься на нього у вигляді вартості матеріальних витрат, а жива праця робітника створює чистий продукт — понад вартість матеріальних витрат.

Високі витрати виробництва гальмують розширення випуску товарів, оскільки зумовлені ними високі ціни обмежують купівельну спроможність споживачів і стримують розвиток виробництва.

Формування ринкового середовища, зокрема умов для конкуренції виробників, сприятиме зниженню витрат, зростанню випуску товарів, зниженню цін на них. Однак досвід показує, що процес зниження витрат має свою природну швидкість і є тривалим.

Витрати виробництва — це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Витрати виробництва благ — це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.

Розділ 1. Загальна характеристика витрат

1.1. Поняття витрат та їх класифікація

Процес виробництва завжди пов'язаний з використанням робочої сили та засобів виробництва, які втілюються в продукті. Останній характеризується корисністю (споживною вартістю) і трудомісткістю, тобто певною кількістю затраченої праці. Чим продуктивніша праця, тим нижча трудомісткість одиниці створеного продукту.

Проте частина вартості продукту, що втілює в собі вартість засобів виробництва (уречевлена праця), існує ще до процесу виробництва. Вона лише переноситься на нього у вигляді вартості матеріальних витрат, а жива праця робітника створює чистий продукт — понад вартість матеріальних витрат.

Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва і робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.

Потреба у відтворенні робочої сили вимагає формування у фазі виробництва як необхідного, так і додаткового продукту. При цьому витрати підприємця (підприємства) на створення продукту відрізняються від витрат суспільства (рис. 1). [2, c. 45]

Якби існувала технічна, господарська та соціально-економічна однотипність виробництва, то вже на фазі безпосереднього виробництва витрати на створення продукту виступали б як суспільне необхідні. В такому випадку заміщення цих витрат взяло б на себе суспільство, оскільки зникли б економічні засади розмежування витрат виробника і суспільства.

Технічна однотипність виробництва — це така оснащеність усіх підприємств, при якій за інших однакових умов може бути забезпечений високий рівень продуктивності праці. Господарська однотипність має забезпечуватись одержанням однакових доходів при однакових витратах, а соціально-економічна однотипність — однаковими умовами та оплатою праці, а також можливостями для розвитку людини.

У реальному житті існують об'єктивні причини, які зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. Цей процес ґрунтується на економічній відокремленості. Підприємства (виробники) відокремлені як власники засобів виробництва і створюваного продукту. При цьому різноманітність форм власності відбиває різний рівень усуспільнення виробництва. Підприємства-товаровиробники мають різну технічну оснащеність (у тому числі в межах однієї форми власності, наприклад, у державному секторі). У зв'язку з цим вони мають різний рівень продуктивності праці та різні витрати матеріальних і трудових ресурсів при виробництві одного виду продукту. Суттєві відмінності виконуваної людьми праці зумовлюють існування вартісної оцінки суспільної праці. Ось чому обмін продуктами праці між виробниками має відбуватись у товарній формі на еквівалентній основі.

У процесі обміну виробнику треба відшкодувати витрати засобів виробництва та робочої сили. Витрати окремого виробника не тотожні витратам суспільства. Тільки сукупні витрати суспільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільне необхідних витрат, тобто виступають у формі вартості (рис. 2).

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого товаровиробника в суспільне необхідних розмірах збігаються з вартістю товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового доходу та пропозицією, яку враховують при його розподілі на споживання та нагромадження.

У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили V. Цей фонд виступає не тільки як категорія розподілу (частина національного доходу), а і як категорія виробництва (частина авансованого капіталу). Перетворення фонду споживання на змінний капітал є передумовою поєднання елементів с (вартість засобів виробництва) та V в одній категорії "витрати виробництва". Соціально-економічна сутність витрат виробництва полягає в тому, що вони відображають виробничі відносини з приводу витрат власне капіталу, а не праці на виробництво продукції.

В умовах розвитку соціальне орієнтованого ринкового господарства поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію останнього, акціонерну та партнерську власність). Відносини робітника і підприємця все більше набувають характеру співробітництва. Отже, відбуваються зміни в соціально-економічній сутності витрат виробництва.

Представники західної економічної науки ґрунтовно розробили проблему витрат виробництва виходячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів і б) неможливості їхнього альтернативного використання. Австрієць Ф. Візер (1851-1926) та американець Дж. Кларк (1847- 1938) вивели категорії "вмінені витрати" (тобто приписувані комусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні витрати виробництва на певний товар, які дорівнюють найвищій корисності тих благ, які суспільство могло б отримати, якби витрачені виробничі ресурси використовувались по-іншому.[12, c. 132-134]

Вибір певних ресурсів для виробництва певного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. З цього виходить, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, використання альтернативних ресурсів.

Вмінені витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділяють на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих самих витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Витрати є головним об'єктом аналізу в процесі керування. Тому класифікація витрат дуже важлива для розуміння того, як ними керувати. Можна виділити три напрямки класифікації витрат (Рис. 3.), в основу якої покладений принцип: різні витрати для різних цілей.

Проте на практиці не усі витрати безпосередньо зв'язані з виробництвом чи придбанням товарів. Тому для визначення собівартості продукції чи товарів розрізняють витрати на продукцію і витрати періоду.[8, c. 67-68]

Витрати на продукцію- це витрати, зв'язані з виробництвом чи із придбанням товарів для реалізації. У виробничій сфері до таких витрат відносяться усі витрати (матеріали, зарплата, амортизація верстатів і т.д.), зв'язані з функцією виробництва продукції. У торговому підприємстві витратами на продукцію є чиста вартість придбання товарів для реалізації.

Витрати періоду- це витрати, що не включаються в собівартість запасів і розглядаються як витрати того періоду, у якому вони були здійснені.

Підприємства, що випускають продукцію, до таких витрат відносять витрати на управління, маркетинг, дослідження, розробки і т.п.

У торгових підприємствах витратами періоду є витрати обігу. У звіті про прибуток витрати періоду звичайно включають до складу операційних витрат (рис. 4).

Такий підхід до витрат є цілком обґрунтованим, оскільки, наприклад, оренду необхідно оплачувати незалежно від кількості придбаних чи реалізованих товарів.

У підприємствах виробничої сфери витрати на продукцію називають виробничими витратами, а витрати періоду — невиробничими витратами.

Важливою рисою витрат як у виробничій, так і в невиробничій сфері є характерїхньогозв'язку з певним об'єктом: продуктом, підрозділом, проектом і т.д. Під об’єктами витрат розуміють сегменти діяльності підприємства, які потребують вимірювання, пов’язаних з ними витрат. Об’єкти витрат наведено на рис. 5.

У залежності від характеру вищевказаного зв'язку витрати поділяються на прямі і непрямі.

Прямі витрати- це витрати, що можуть бути віднесені безпосередньо до визначеного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом. До прямих витратналежать витрати, пов'язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, купівельні вироби і напівфабрикати тощо), що можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.

Відповідно, непрямі витрати — це витрати, що не можуть бути віднесені до визначеного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом. До непрямих витрат належатьвитрати, пов'язані з виробництвом декількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничі), що включаються до собівартості продукції (робіт, послуг) за допомогою спеціальних методів.

Віднесення витрат до прямих чи непрямих залежить від того, що є об'єктом витрат. Наприклад, амортизація верстатів і опалення цеху є прямими витратами стосовно цього цеху, але є непрямими витратами щодо окремих видів продукції, що виготовляється в цьому цеху (Рис. 6).

Таким чином, ті самі витрати можуть бути одночасно прямими і непрямими щодо різних об'єктів. [6, c. 79-80]

Витрати на виробництво продукції (робіт, послуг) поділяються за календарними періодами на поточні й одноразові.

Поточні витрати — це звичайні витрати, або витрати з періодичністю менше місяця.

Одноразові витрати- це одноразові витрати або витрати, які здійснюються періодично (періодичність більше місяця) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.

Виробничі витрати традиційно поділяють на основні і накладні витрати.

Основні витрати- це сукупність прямих витрат на виробництво продукції. У закордонній практиці управління витратами основні витрати поділяють на три групи: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати (Рис. 6).

Прямі матеріальні витрати — це вартість витрачених матеріалів, що стають частиною готової продукції і можуть бути віднесені до визначеного виробу економічно доцільним шляхом.

Прикладом прямих матеріальних витрат є глина у виробництві цегли, тканина, що використовується для виготовлення одягу, і т.п.

У деяких випадках певні види матеріалів, що є частиною виготовленої продукції, не включають до складу прямих витрат.

Прикладом таких матеріалів є цвяхи у виробництві меблів, нитки у виробництві одягу і т.п.

Такі матеріали розглядають як допоміжні (непрямі) і, виходячи з принципу економічної доцільності, включають до складу виробничих накладних витрат.[11, c. 219-220]

Прямі витрати на оплату праці — зарплата робітників, що може бути включена в собівартість конкретних виробів економічно доцільним шляхом.

Витрати на оплату праці інших категорій виробничого персоналу (майстра, допоміжного персоналу і ін.) і зарплату робітників, що не може бути прямо віднесена на продукцію (оплата простою, додаткові виплати і т.п.), розглядають як непряму зарплату і включають до складу виробничих накладних витрат.

Інші прямі витрати — всі інші прямі витрати, окрім прямих матеріальних витрат і прямих витрат на оплату праці.

Прикладом таких витрат є амортизація чи оренда спеціального устаткування, оплата послуг контрагентів, придбання спеціального інструменту, виплати (роялті) за отриману ліцензію на виробництво продукції і т.п.

На практиці ці витрати не завжди мають місце, тому в літературі звичайно основні витрати обмежують прямими матеріалами і прямими витратами на оплату праці.

Виробничі накладні витрати- це витрати, пов'язані з процесом виробництва, що не можуть бути віднесені до конкретних виробів економічно доцільним шляхом.

Прикладом таких витрат є додаткові матеріали, непряма зарплата, витрати на утримання і ремонт будинків, приміщень, устаткування, амортизація і страхування основних засобів, орендна плата, оплата комунальних послуг і ін. Виробничі накладні витрати розподіляються між виробами пропорційно обраній базі.

Прямі витрати на оплату праці і виробничі накладні витрати в сумі складають конверсійні витрати.

Конверсійні витрати—це витрати на обробку сировини для перетворення його в готовий продукт.

Необхідно відзначити, що у багатьох сучасних автоматизованих виробництвах прямі витрати на оплату праці часто не перевищують 5% виробничих витрат. Тому їх включають до складу виробничих накладних витрат.

У результаті на таких підприємствах виробничі витрати мають тільки дві складових: прямі матеріальні витрати і виробничі накладні витрати.[14, c. 327-329]

Невиробничі витративключають: витрати на управління, дослідження і розробку, збут продукції й інші функції бізнесу.

Найчастіше вони представлені витратами на збут і управління (загальні й адміністративні витрати).

До витрат на збут відносяться:

• оплата і комісійні продавцям, торговим агентам, працівникам відділу збуту і складів, водіям і ін.;

• витрати на рекламу і дослідження ринку;

• витрати на відрядження;

• оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт і утримання приміщень і устаткування відділу збуту складів, транспортних засобів, демонстраційних залів і ін.;

• пакувальні матеріали і ремонт тари;

• фрахт і інші виплати, зв'язані з транспортуванням продукції;

• безнадійні борги і витрати на інкасацію дебіторської заборгованості;

• надання знижок (дисконт) покупцям;

• післяпродажне обслуговування клієнтів.

Загальні й адміністративні витрати включають:

• загальні і корпоративні витрати (реєстрація акцій, щорічні збори, винагорода директорам, добровільні внески й ін.);

• витрати на персонал офісу (зарплата, страхування, додаткові виплати, навчання й ін.);

• витрати на утримання приміщень і устаткування офісу (оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт, комунальні послуги);

• гонорари за професійні послуги (юридичні, аудиторські, медичні й ін.);

• витрати на зв'язок (поштовий, телефонні,телекс, факс і ін.);

• амортизація нематеріальних активів;

• інші загальні витрати.

Взаємозв'язок окремих видів витрат показана на рис. 8. [15, c. 97-99]

Розглянута концепція витрат використовується для складання фінансової звітності, призначеної для прийняття рішень

Для прийняття управлінських рішень необхідно розрізняти релевантні і нерелевантні витрати і доходи.

Релевантні витрати- це витрати, що можуть бути змінені внаслідок ухвалення рішення, а нерелевантні витрати — це витрати, що не залежать від прийняття рішень.

Наприклад, у випадку вирішування питання — придбати комп'ютер для ведення бухгалтерського чи обліку орендувати його, вартість комп'ютера й орендна плата є релевантними витратами, а вартість програмного забезпечення є нерелевантними витратами, оскільки вони будуть мати місце в обох випадках.

Витрати, що складають різницю між альтернативними рішеннями, називають диференціальними витратами.

У даному прикладі диференціальні витрати — це різниця між вартістю комп'ютера і сумою орендної плати за період його експлуатації.

Щоб управляти витратами, важливо знати, яквониповодяться, тобто є вони перемінними чи постійними по відношенню до обсягу виробництва.

До змінних витрат належатьвитрати, абсолютний розмір яких збільшується із збільшенням обсягу випуску продукції та знижується з його зменшенням. До таких витрат належать витрати на сировину і матеріали, купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо та енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуванням на соціальні заходи, а також інші витрати.

Постійні витрати- це витрати, абсолютний розмір яких із збільшенням (зменшенням), випуску продукції істотно не змінюється. До постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.[13, c. 317-318]

Розглядаючи різні альтернативні варіанти рішень, варто враховувати не тільки дійсні (реальні), але і можливі витрати (утрати).

Дійсні витрати- це витрати, що вимагають виплати грошей чи витрати інших активів. Ці витрати відбиваються в бухгалтерських регістрах у міру їхнього виникнення.

Можливі витрати(втрати) — це вигода, що втрачається, коли вибір одного напрямку дії вимагає відмовитися від альтернативного рішення.

Маржинальні витрати- це витрати на виробництво (чи реалізацію) однієї додаткової одиниці продукції (товару).

У залежності від ситуації менеджера можуть цікавити як маржинальні, так і середні витрати. Наприклад, менеджер приватного коледжу може вивчати можливість додаткового набору, виходячи з маржинальних витрат, і розглядати середні витрати на методичне забезпечення студентів для складання бюджету.

Для контролю діяльності окремих підрозділів і оцінки роботиїхніх керівників виділяють контрольовані і неконтрольовані витрати.

Контрольовані витрати— це витрати, що менеджер може безпосередньо чи контролювати може робити на них значний вплив.

Відповідно,неконтрольовані витрати — це витрати, які менеджер не може контролювати чи не може робити на них значний вплив.

Практичний поділ витрат на контрольовані і неконтрольовані залежить від сфери повноважень менеджера.

Ті самі витрати можуть бути контрольованими з сторони начальника цеху одного підприємства і неконтрольованими для начальника цеху іншого підприємства.

Прикладом традиційно контрольованих витрат з позиції начальника цехи є основні матеріальні витрати й основна зарплата, а неконтрольованих — амортизація верстатів.

Класифікація витрат на контрольовані і неконтрольовані покладена в основу системи обліку по центрах відповідальності

Отже, витрати підприємства об’єктивно виникають у процесі діяльності і пов’язані з тим, що процес виробництва нерозривно пов’язаний з процесом споживання. Витрати підприємства є досить складною і дуже важливою з точки зору обліку та управління категорією, що і зумовлює наявність досить складної системи класифікації витрат, залежно від різних аспектів управління ними.[7, c. 291-292]

1.2. Сутність та функції обліку витрат

Бухгалтерський облік — це спосіб документального спостереження, відображення й контролю за господарською і фінансовою діяльністю виробників і господарників (підприємств, організацій, орендних, спільних підприємств, акціонерних товариств тощо), а також система збирання, вимірювання, обробки, інтерпретації і передачі інформації про господарську діяльність підприємства, установи, організації внутрішнім та зовнішнім користувачам для прийняття оптимальних рішень.

Одним із найважливіших напрямків бухгалтерського обліку на підприємстві є облік витрат. Відправним моментом побудови бухгалтерського обліку витрат є їх класифікація та оцінка. Класифікація передбачає розробку номенклатури, а оцінка — визначення облікової ціни для поточного обліку та порядку визначення фактичної собівартості. Без попереднього вирішення цих питань раціональна побудова обліку витрат виробництва практично неможлива, особливо в умовах застосування ЕОМ та АРМ бухгалтера.

Облік витрат на підприємстві має дуже важливе значення, тому що відображає загальні витрати періоду за елементами витрат реалізованої продукції різних періодів в співставленні з доходами, розрахунки собівартості готової продукції за статтями витрат, витрати за центрами їхнього виникнення, за групами відповідальності, витрати допоміжних й обслуговуючих виробництв та ін. Облік витрат повинен давати інформацію одночасно для їх правдивого подання в фінансовому обліку і для управління витратами, собівартістю, ціноутворенням, плануванням об'ємів виробництва та ін. в управлінському обліку.

Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал — з відсотками на нього в банку, використання обладнання — з доходом від здавання його в оренду, особисте управління фірмою — з найманням до іншої фірми тощо. [9, c. 136-137].

Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов'язана з категорією "граничні витрати". Значне місце в її розробці посідають дослідження таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К. Макконнелл.

Витрати підприємця на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

Протягом короткого строку певні ресурси (обладнання, верстати, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина, допоміжні матеріали тощо) може змінюватись. У зв'язку з цим розрізняють поняття "постійні" та "змінні витрати". Останні змінюються зі зміною обсягу виробництва. В межах наявних виробничих потужностей величина постійних витрат не залежить від кількості створюваної продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли продукт не створюється (амортизація, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні платежі). Для розширення виробництва продукції слід передусім відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності.

За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у тому числі виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період розглядаються як змінні.

Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або ефективності граничного продукту. Згідно з цим законом, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного (фіксованого) ресурсу (наприклад, капіталу) дає обсяг додаткового продукту, що зменшується в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Так, при певній кількості обладнання обсяг виробництва зростатиме все повільніше, якщо все більше робітників залучатимуться до його обслуговування.

Будь-який додатковий приріст одного з ресурсів при фіксованих значеннях інших призводить до зменшення приросту продукту. В результаті на одиницю змінного ресурсу припадає все менше фіксованого ресурсу.

Під впливом науково-технічного прогресу, що змінює якість ресурсів, можливе встановлення іншої пропорції між зростанням обсягу виробництва та певного ресурсу при незмінних значеннях кількості інших ресурсів. Однак і в цьому випадку закон діє, хоч і на новому кількісному рівні. Він не діє при паралельному зростанні обсягів усіх ресурсів. У ряді випадків тут виникає ефект економії на масштабах виробництва.[5, c. 4-6]

Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати. Їх можна обчислити як витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т. д., включаючи n-y одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зростанням сукупних витрат.

Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати зі зростанням виробництва знижуються. Це пояснюється тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період залишаються незмінними. Відповідно зі збільшенням випуску продукції постійні витрати на одиницю продукту знижуються. Середні змінні витрати знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного

Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається категорією "граничні витрати", тобто ті, які додатково необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції. Граничні витрати визначаються, по-перше, відніманням сукупних витрат (при незмінних постійних) на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на збільшення виробництва і, по-друге, діленням цієї різниці на зрослу кількість одиниць продукту.

Зміна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кількості змінних ресурсів. Цю залежність відбиває категорія "граничний продукт", тобто продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу. Наприклад, граничний продукт праці — це додаткова продукція, яку випускає підприємство при найманні ще одного робітника. Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується відповідно до закону спадної віддачі. Останній виражається в тому, що поки додаткова величина, приєднувана до суми загальних або змінних витрат, залишається меншою, ніж середні величини цих витрат, показник середніх витрат зменшується. Навпаки, якщо гранична величина, приєднувана до суми загальних або змінних витрат, виявляється більшою за середні сукупні витрати, середні витрати мають зростати. Отже, середні витрати можуть знижуватись лише тоді, коли граничні витрати нижчі за них, а підвищуватись — лише тоді, коли граничні витрати вищі (табл. 2).

Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких можна контролювати безпосередньо. Граничні витрати характеризують витрати підприємства при виробництві останньої одиниці продукції, а також витрати, яким можна запобігти при скороченні обсягу виробництва на цю останню одиницю. Показник середніх витрат не дає такої інформації.

Існує взаємозв'язок граничного продукту і граничних витрат. Якщо показник граничного продукту зростає, то показник граничного продукту знижується, якщо показник граничного продукту досягає максимального рівня, граничні витрати мінімальні. Якщо показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають. Зростання граничних витрат завжди призводить до зменшення випуску продукції і як наслідок (за даних умов попиту) — до підвищення цін.[11, c. 136-138]

Підприємство може розпочинати виробництво певного продукту, якщо ціна одиниці його дорівнює змінним витратам. Можливі на початковому етапі втрати за рахунок відсутності в ціні відповідних постійних витрат покриваються в наступний період нарощуванням обсягів виробництва. Обсяг виробництва слід розширювати доти, доки граничні витрати не перевищать граничний доход. Максимальний прибуток буде отримано, якщо граничний доход дорівнюватиме граничним витратам. В умовах чистої конкуренції прибуток є максимальним, якщо граничні витрати та ціна продукту однакові.

Витрати виробництва на підприємстві та витрати суспільства. об'єктивно мають вартісну форму. Розрізняють витрати виробництва загальні та такі, які належать до виробленої продукції. Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції — це її собівартість (тобто вартість для себе). Собівартість можна розглядати як сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції, тобто, за термінологією західної економічної науки, як середні витрати.

Для підприємства собівартість — це мірило витрат і доходів. При певному рівці ціни зменшення витрат забезпечує збільшення доходів. Собівартість відображає реальні, прямі витрати підприємства на виробництво продукції, що дає можливість визначити ефективність його роботи. Собівартість відбиває також ряд економічних відносин (ціни на засоби виробництва, швидкість обороту фондів (капіталу), рівень заробітної плати працівників тощо).

Вартість і собівартість — це категорії різних рівнів виробничих відносин. Вартість — категорія власне виробництва. Її складовими частинами є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт. Собівартість виражає виробничі відносини, пов'язані з розподілом продукту. Категорією розподілу як частини національного доходу є заробітна плата. Водночас вона є частиною собівартості (елементом витрат). Заробітна плата характеризує також вартість необхідного продукту, а останній є категорією виробництва. Отже, собівартість як економічна категорія відбиває відносини, що складаються між суспільством у цілому і окремим виробником з приводу відокремлення витрат підприємства.

Для того щоб визначити шляхи зниження собівартості продукту, необхідно знати структуру витрат. У трудомістких галузях виробництва, наприклад у деревообробній, переважають витрати на заробітну плату, в матеріаломістких (харчова промисловість) велика частка матеріальних витрат, у фондомістких (чорна металургія) висока частка амортизаційних відрахувань тощо.[5, c. 9-11]

Є група чинників, які впливають на зниження собівартості продукції, але не залежать від конкретного виробника. Це будівництво за рахунок держави шляхів, мостів, що веде до зниження транспортних витрат, зменшення витрат на перевезення сільськогосподарської продукції тощо. Таким чинником є також політика держави в галузі цін, тарифів та заробітної плати. Прискорені норми амортизації зумовлюють зростання собівартості. Можна виділити також чинники, пов'язані з природними умовами. Вони помітно впливають на собівартість продукції галузей добувної промисловості та сільського господарства.

Чинники зниження собівартості, що залежать від підприємства, — це розглянуті раніше постійні та змінні витрати. До них належать, по-перше, економія сировини та матеріалів завдяки впровадженню ефективних технологій, по-друге, зниження амортизаційних відрахувань за рахунок інтенсивного використання техніки, підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування, скорочення витрат на управління.[5, c. 12]

Розділ 2. Прибутки як економічна категорія

2.2. Суть прибутку на підприємстві

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток — це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. Чистий доход — виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого доходу — додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Відокремленість витрат виробника, які набувають форми собівартості, зумовлює відокремленість доходу, який набуває форми прибутку.

В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною капіталу тенденцією до самозростання.[10, c. 196]

А. Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця; по-друге — як результат функціонування капіталу.

Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати: прибуток зростає, якщо знижується заробітна плата. Одним з головних чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка, зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.

За К. Марксом, прибуток — це перетворена форма додаткової вартості. Додаткова вартість m — це функція змінного капіталу F(V), який авансується на робочу силу (тобто V) : лі = і[у]. Прибуток Р — це функція авансованого капіталу: Р = f(с + V), де с — капітал, авансований на купівлю засобів виробництва.

Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядають як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та як плату за працю підприємця з управління та організації виробництва і, отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.

Критикуючи теорію факторів виробництва, К. Маркс обґрунтував положення, що нову, збільшену вартість створює жива праця. Однак при цьому він показав, що продуктивність праці залежить від технологічної оснащеності праці, родючості, розташування земельних угідь тощо. Разом з оснащеністю праці та родючістю землі, зростає якість праці, отже, за одиницю часу створюється більша вартість. Так капітал і земля сприяють створенню більшої вартості.

Величина прибутку, за Марксом, залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу.

де Мp — маса прибутку; р — норма прибутку;

Кa — розмір авансованого капіталу.

Щодо прибутковості, доходності підприємства, слід відрізняти, по-перше, прибутковість усього підприємства як отримання доходу на весь авансований капітал (відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу), по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто отримання доходу на витрати виробництва (собівартість) для виготовлення цієї кількості продукції (відсоткове відношення прибутку до собівартості).

Загальна прибутковість підприємства визначає норму прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу.

Якщо прибуток Р — це різниця між ціною і собівартістю, Кa — авансований капітал, то формула норми прибутку буде такою:

Оскільки в колишньому СРСР не існувало ринкових відносин, то відповідним було й ставлення до прибутку. Вважалося, що його можна досягати коригуванням цін і тарифів. Оскільки ціна фак-тично розглядалась як адміністративний норматив, то прибуток був продуктом нормування. До початку 60-х років панувала думка, що в ціну достатньо закласти рентабельність як відношення прибутку до собівартості на рівні 4-5 відсотків. Згідно з цим здійснювалось ціноутворення на практиці. У 60-і роки в централізовану ціну почали закладати рентабельність до 15 відсотків.[3, c. 239-240]

В умовах сучасної світової ринкової економіки прибуток і норма прибутку є головними орієнтирами і водночас показником стану виробництва, критерієм його ефективності. Норма прибутку показує ефективність використання всього капіталу, ступінь його зростання.

У такому випадку прибуток виступає не тільки як надлишок над витратами, а і як приріст авансованої вартості, тобто відображає процес створення нової вартості.

Прибуток — це результат дії багатьох факторів сфери виробництва, розподілу і обігу. В умовах вільної конкуренції при незмінній нормі додаткової вартості норма прибутку може знижуватись або підвищуватись залежно від будови капіталу (співвідношення між постійною та змінною його частинами), швидкості його обороту та економії на постійному капіталі. Однак треба звернути увагу на деякі нові аспекти факторів, що впливають на величину прибутку.

Підприємницьку діяльність слід розглядати як фактор зростання норми прибутку. За визначенням Й. Шумпетера, підприємці — це новатори, які розробляють нові технології. Саме завдяки їхньому внеску в організацію виробництва збільшується прибуток. У сучасних умовах щорічна норма прибутку промислових корпорацій у США становить 11-13 відсотків, у Західній Європі — 8-10 відсотків. При цьому прибуток зростає за рахунок збільшення не його норми, а розвитку, розширення масштабів виробництва.

Оскільки прибуток є практично різницею між загальною виручкою від реалізації продукції та її повною собівартістю, абсолютна величина прибутку прямо пропорційна кількості виготовленої та реалізованої продукції й обернено пропорційна її повній собівартості.Зростання прибутку забезпечується насамперед через зниження собівартості продукції. На собівартість продукції впливають продуктивність праці, економія матеріалів і сировини, рівень накладних (постійних) витрат. Собівартість залежить також від обсягу реалізованої продукції. Саме тут виявляються результати маркетингової діяльності підприємства.

Західні вчені-економісти, виходячи з концепції граничних витрат, вивчають можливості отримання максимального прибутку з найменшими витратами в умовах досконалої конкуренції, монополії, олігополії тощо. Так, в умовах досконалої конкуренції максимальний рівень прибутку досягається при виробництві такої кількості продукту, яка забезпечує однаковий граничний доход і граничні витрати.[4, c. 287-289]

В економіці України є специфічні фактори, що впливають на рівень прибутку. Передусім це високий ступінь монополізму: близько 96 відсотків засобів виробництва в промисловості на початок 90-х років належали державі. Формування ринкового середовища та відповідне антимонопольне законодавство мають подолати зумовлені цим негативні явища. Чинником підвищення норми прибутку все більше має виступати продуктивність праці.

2.2. Класифікація доходів підприємства

За видами діяльності витрати та доходи поділяють на витрати і доходи від звичайної та надзвичайної діяльності.

Нагадаємо, що звичайна діяльність поділяється:

• на операційну;

• фінансову;

• інвестиційну.

Доходи, у свою чергу, класифікують за джерелами їх надходження (рис. 2.1). [10, c. 149]

Висновки

Отже, витрати виробництва — це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Витрати виробництва — це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва, заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого товаровиробника в суспільне необхідних розмірах збігаються з вартістю товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового доходу та пропозицією, яку враховують при його розподілі на споживання та нагромадження.

У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили. Цей фонд виступає не тільки як категорія розподілу (частина національного доходу), а і як категорія виробництва (частина авансованого капіталу). Перетворення фонду споживання на змінний капітал є передумовою поєднання елементів “вартість засобів виробництва” та змінного капіталу в одній категорії "витрати виробництва".

Соціально-економічна сутність витрат полягає в тому, що вони відображають виробничі відносини з приводу витрат власне капіталу, а не праці на виробництво продукції.

Список використаної літератури

1. Конституція України.- К.: Видання інституту законодавства Верховної Ради України, 1996. – 249 с.

2. Білуха М. Т. Теорія бухгалтерського обліку: Підручник. — К., 2000. — 690 с.

3. Білуха М. Т. Курс аудиту: Підручник. — К.: Вища школа: т-во “Знання”, 1999. — 574 с.

4. Бухгалтерський облік для менеджерів та економістів: Навч. посіб. / Т.А. Бутинець, Л.В. Чижевська, С.Л. Береза / Житомир. інж.-технол. ін-т. — Житомир: ПП "Рута", 2000. — 670 с.

5. Буфатіна І. Облік на виробництві. //Все про бухгалтерський облік. –2001. — № 57.- С.4-19.

6. Грабова Н.М. Теорія бухгалтерського обліку. Навч. Посібник / ред. Кужельського М.В. — К: “А.С.К.”, 2000. – 272 с.

7. Завгородній В.П. Бухгалтерський облік в Україні. — К.: “А.С.К.”, 2000. – 848 с.

8. Коробов М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємств. Київ: ”Знання”, 2000 . — 378 с.

9. Лишиленко О.В. Бухгалтерський фінансовий облік: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / / Акад. муніцип. упр. — К.: ЦУЛ, 2003. — 524 с.

10. Організація бухгалтерського обліку./ Бутинець Ф.Ф., Лайчук С.М. Олійник О.В., Шигун М.М – Житомир: ПП “Рута”, 2002. – 592 с.

11. Пархоменко В.М. Бухгалтерський облік в Україні: Нормативи. Коментарі. Ч. 4 /— К.: Лібра, 1998. — 448 с.

12. Сопко В. Бухгалтерський облік . — К. : КНЕУ , 1999- 458 с..

13. Ткаченко Н.М. Бухгалтерський фінансовий облік на підприємствах України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. екон. спец. — К.: А.С.К., 2000. — 784 с.

14. Цал-Цалко Ю.С. Витрати підприємства: Навч. посіб.— Житомир: ЖІТІ, 2002. — 647 с.

15. Шандова Н.В. Створення ефективної системи управління витратами підприємства // Фінанси України. – 2003. — №7. – С.97-101.