Вступ

Японія сьогодні – це унікальна і для багатьох людей незрозуміла країна з економікою високих технологій  та прогресу, яку називають „японським дивом”. У її конкурентоспроможності серед інших розвинених країн світу безперечну роль відіграє високий  ступінь набуття знань. Специфіка японської системи освіти зумовлена національними особливостями соціально-економічної і культурної природи японців. Освіта в Японії – це культ, підтримуваний родиною, суспільством і державою. З дитинства японці постійно і інтенсивно вчаться. Спочатку – щоб вступити в престижну школу, потім – щоб пройти за конкурсом у кращий університет, після – щоб потрапити на роботу в шановану і процвітаючу корпорацію. Прийнятий у Японії принцип „довічного найму” дає людині право тільки на одну спробу зайняти гідне місце в суспільстві. Хороша освіта вважається гарантією того, що вона виявиться успішною.

1. Система освіти в Японії

Система освіти, що діє сьогодні в Японії, була створена після другої світової війни за безпосередньою участю американських спеціалістів, тому за своєю структурою вона практично повністю копіює американську: 6-річна початкова, 3-річна молодша середня, 3-річна старша середня школа, 2-4-річні коледжі та університети.

Для Японії характерна висока повага до освіти, навіть «культ освіти». Японці називають своє суспільство «суспільством дипломів», де багато важить не тільки рівень навчального закладу, що його видав, але і його престиж.

На відміну від європейського та американського, японський навчальний рік починається 1 квітня і закінчується 31 березня. Він є найдовшим серед навчальних років у розвинених країнах. Зокрема у 1990 р. японські школярі навчалися протягом 243 днів, діти ФРН , та Росії — 210; Англії — 192; Франції — 185; Америки ж тільки 180. Після перехідних екзаменів вони мають літні, зимні та весняні канікули .

Дошкільне виховання здійснюється в дитячих садках, які відвідують діти, як правило, з 5 років. 63% дитячих садків належать приватним особам. Вже на цьому етапі починається урахування престижності виховного закладу: він повинен забезпечити найбільш успішний початок шкільного життя.

Початкова школа. Більшість шкіл в Японії державні. Програма початкової школи включає 8 обов´язкових предметів (японська мова, соціальні предмети, арифметика, природознавство, музика, мистецтво та праця, домашнє господарство та фізичне виховання), основи морального виховання і спеціальну діяльність (шкільні та класні збори, гурткова робота, різні церемонії, екскурсії, спортивні змагання, користування бібліотекою, заняття з гігієни, правил безпеки тощо).

Молодша середня школа. У навчальний план входять як обов´язкові предмети, так і предмети за вибором. Відбір обов´язкових предметів здійснюється не самими учнями, а місцевими керівниками освіти згідно з локальною необхідністю та нахилами школярів. Серед предметів за вибором — іноземна мова (часто англійська) або комбінація професійного та естетичного циклів [6].

Характерною рисою японських шкіл є високе наповнення класів: у початковій школі — до 40 учнів, у молодшій середній — від 41 до 45. Багатолюдність у класах, орієнтація на заучування примушує батьків звертатися до репетиторів. Масовим явищем стало навчання школярів на приватних додаткових курсах «дзюку» (понад 25% учнів початкових шкіл та близько 60 % — молодших середніх). Використання такої системи компенсуючого навчання, діяльність якої не переривається навіть влітку, є однією з важливих причин ефективності японської школи.

Старша середня школа. Перехід до старшої середньої школи пов´язаний із вступними екзаменами у вигляді тестів, що визначають успішність навчання з окремих предметів та коефіцієнт розумової обдарованості. Навчання диференційоване, з поділом на потоки та профілі. Як правило існують два відділення: загальноосвітнє, з поділом на академічний (гуманітарний та природничо-математичний) ,що готує до вступу в університет і загальний профілі; та професійне із сільськогосподарським, риболовним, промисловим, комерційним, домогосподарським профілями й циклами більш вузької спеціалізації.

Порівняльна характеристика відділень показує, що на загальному відділенні вивчають приблизно ті ж предмети, що і на академічному, але на нижчому рівні. Отже , знання мають більш прикладний характер. Професійне відділення готує учнів до праці з певної спеціальності. Загальноосвітня програма зведена до мінімуму.

Навчання в старшій середній школі Японії є платним як в державних, так і в приватних школах, які відвідує близько 28% школярів [8, c. 66].

Професійно-технічна освіта здійснюється у професійних школах двох типів:

а) технічні коледжі для тих, хто закінчив молодшу середню школу (строк навчання 5 років);

б) молодші коледжі для випускників старших класів середніх шкіл (строк навчання 3 роки). В країні нараховується близько 800 професійних шкіл, з яких більшість (96%) приватні.

Вища освіта здобувається в університетах та інститутах. Після 4 років навчання випускники отримують ступінь бакалавра і можуть продовжити навчання у магістратурах та докторантурах вузів. 75% японських студентів навчаються в приватних вузах, але значення державних у підготовці інтелектуального потенціалу нації є значно вагомішим, оскільки саме в них навчається абсолютна більшість студентів природничого, технічного, медичного, педагогічного, сільськогосподарського профілів, майбутніх магістрів та докторів наук, значно кращими є умови навчання та викладацький корпус.

У другій половині XX століття з´явилась значна кількість спеціальних жіночих вузів. Але відсоток дівчат серед студентів продовжує залишатись незначним. Навчання у всіх вузах є платним, що ускладнює доступ до вищої освіти [10, c. 26].

2. Формування системи вищої освіти в Японії

У 1993 p. в Японії налічувалося 489 університетів (daigaku), понад 520 молодших (tanki-daigaku) і 65 технологічних (koto-senmongakko) коледжів, понад дві третини з них входять до недержавного сектору. У координації і плануванні освіти бере участь велика кількість громадських організацій: Національна асоціація університетів, Асоціація місцевих університетів, Асоціація приватних університетів, Японська університетська акредитаційна асоціація, Центральна рада з освіти та Національна рада університетів і коледжів.

Окрім десятків класичних університетів в Японії функціонує багато інших: педагогічні, технічні, економічні, сільськогосподарські, незвичні Для нас буддійські, жіночі, християнські та інші. До університетської системи включаються школи, коледжі та інститути (нерідко з 1-2 факультетами), які за програмами високого рівня готують фахівців необхідних для країни профілів. Віддавна університети в Японії були комплексами, до складу яких входять заклади всіх рівнів освіти, — від дитячого садка до технологічних коледжів, випускники яких Мають суттєві переваги під час вступу до університетів. Отримані у молодших і технологічних коледжах упродовж 2-3-річної програми кредити зараховуються в закладах університетського рівня.

Цікавим є заснований у 1983 p. в Японії потужний «повітряний університет» з програмами дистанційного і заочного навчання, який використовує усі досягнення сучасної техніки трансляції та інформації. Систему післясередньої освіти доповнюють понад 1500 спеціалізованих (професійних) шкіл з однорічними програмами для підготовки до роботи на достатньо складному японському ринку праці.

Прийом студентів до вищих навчальних закладів досить регламентований. Процес вступу складний і тривалий. Спочатку Національний центр прийому в університети централізовано проводить однаковий для всіх тест з перевірки шкільних досягнень учнів. Ті, хто подолав цей бар’єр, отримують змогу складати вступні іспити та проходити співбесіди в обраний університет. Не забороняється складання тестів одночасно в кількох ВНЗ, віддається перевага тим, хто досягає високих результатів після кількох невдалих спроб на попередніх вступних сесіях. Екзамени відіграють надзвичайно важливу роль у системі освіти Японії, тому такими поширеними є репетиторські послуги і відповідні заклади різного типу, тому японський школяр і вчиться «у дві зміни»: зранку в школі, увечері — в репетиторів.

Навчальний рік в японських ВНЗ розпочинається у квітні і завершується в березні. Він складається з трьох триместрів з літніми канікулами. Перші два роки студенти, зазвичай, навчаються на загальноосвітньому факультеті, далі йде спеціалізація [8, c. 68].

Зміст і структурну побудову вищої освіти японці практично запозичили у США з їх основним чотирирічним циклом освіти для отримання диплома (для медичних спеціальностей виконання повної програми вимагає 6 років). Ці роки поділяються на дві дворічні частини, перша з яких — загальноосвітня, друга — спеціалізована. Однак випускник японського університету чи технічного ВНЗ продовжує навчатися ще кілька місяців на своєму робочому місці. І надалі самоосвіта не припиняється, бо національний центр створення тестів забезпечує усіх роботодавців необхідними комплектами тестів з метою проведення регулярних «контрольних» для перевірки професійного зростання працівників.

Застосовується 100-бальна рейтингова система оцінювання: 100-80 балів — відмінно (оцінюється літерою А), 79-70 — добре (В), 69-60 — задовільно (С), 59-0 — незадовільно (D).

Академічний рік становить 35 тижнів (кредитів), або 210 навчальних днів. Мова викладання — японська. Після виконання чотирирічної програми передбачено кілька випускних екзаменів, які більшість успішно складає. Щоб здобути ступінь бакалавра, студент повинен набрати протягом 4-х років навчання певну кількість залікових одиниць (таньї, на зразок американських кредитів) з визначених груп предметів. Із загальної суми 124 таньї 36 припадає на загальноосвітні предмети, 8 — на іноземну мову, 4 — на фізичне виховання та 76 — на професійні дисципліни. Щоб отримати одну танью, необхідно прослухати упродовж 15 тижнів по одній годині лекцій (вона вимагає одногодинної самостійної підготовки), щотижня брати участь у 2-годинному семінарі (вимагає одногодинної самостійної підготовки), щотижня брати участь у 2-годинних лабораторних заняттях (вимагають 3-годинної самостійної підготовки).

Другим циклом освіти є дворічна магістерська програма, яку долають лише один-два бакалаври з 20-30, маючи надалі непогані шанси (понад 20%) для продовження свого росту на докторських студіях та отримання докторського звання. Для здобуття звання «магістр» студентові необхідно набрати за два роки 30 таньї, написати дослідницьку роботу та захистити її, скласти іспит на ступінь магістра.

Для здобуття докторату потрібно закінчити 5-6-річну докторантуру, отримати 30 таньї, написати дисертацію І здати екзамени.

Основна структурна одиниця університету — факультет, який ділиться на декілька департаментів. Головними категоріями викладачів є: професори, асоційовані професори, асистенти професора і наукові співробітники. Однак через високу різноманітність закладів є ще посади асистента, лектора чи інструктора [4, c. 139-140].

 

3. Стан та особливості управління вищою освітою в Японії

У Японії близько 726 ВНЗ, з них 87 державних, 86 муніципальних, 553 (76%) приватних, тобто домінує приватний характер вищої школи (США, Чехія, Угорщина, Казахстан та деякі інші країни також заохочують створення приватних ВНЗ). Загальна чисельність студентів у Японії перевищує 2,9 млн. чоловік. У державних університетах навчається 628 тис. чол., у муніципальних — 125 тис, у приватних — 2,1 млн. чол. Найбільш престижними державними університетами є Токійський, Кіотський, Осакський, університети — Хоккайдо, Тохоку, Нагоя, Кюсю, а також приватні — Кейо, Васеда, Дзюті, Кансай Гакуін у Кобе, Кансай у Осаці, Досіся у Кіото, Ріїду-мейкан у Кіото. У цих університетах функціонують по 10—11 факультетів. Крім них, працює значна кількість «карликових» вищих навчальних закладів, які нараховують по 200—300 студентів на 1—2 факультетах.

Вступити в державні університети можна, тільки закінчивши повну середню школу. Прийом відбувається у два етапи. Перший етап — усі абітурієнти складають єдиний іспит «Загальний тест досягнень першого рівня», що проводиться Національним центром з прийому до університетів. Ті, хто успішно витримав тестування, допускаються до вступних іспитів уже безпосередньо в університетах. Ті, хто отримав високі оцінки за тестами, допускаються до складання іспитів у найбільш престижних університетах Японії. Результатів національного тестування деякі приватні університети не вимагають, наприклад, коли є недобір студентів. Другий етап — іспити та інтерв’ю (кількість та тематика залежать від факультету). У січні — загальнодержавний іспит, у лютому — іспити у приватні ВНЗ і у березні — у державні ВНЗ.

Найкращі приватні університети мають у своїй структурі початкові, молодші й старші середні школи й навіть дитячі садки. І якщо абітурієнт успішно пройшов увесь шлях від дитячого садочку до старшої школи в системі даного університету, він зараховується до нього без іспитів. Тільки при вступі до приватних ВНЗ найкращі школярі у школах, згідно з відповідною квотою, проводять конкурс «найкращих серед кращих» щоб отримати рекомендацію для вступу до ВНЗ без іспитів, а тільки шляхом проведення інтерв’ю [1, c. 91].

Характерною рисою організації навчального процесу в японських університетах є чіткий розподіл на загальнонаукові й спеціальні дисципліни. Перші два роки всі студенти одержують загальноосвітню підготовку, вивчаючи загальнонаукові дисципліни — історію, філософію, літературу, суспільствознавство, іноземні мови, а також слухаючи спецкурси зі своєї майбутньої спеціальності. За перший дворічний період студенти одержують можливість глибше вникнути в суть обраної спеціальності, а викладачі — переконатися в правильності вибору студента, визначити його науковий потенціал. Теоретично по закінченні загальнонаукового циклу студент може поміняти спеціалізацію і навіть факультет. Однак такі випадки вкрай рідкісні й мають місце тільки в рамках одного факультету, а ініціатором виступає адміністрація, а не студент. В останні два роки студенти вивчають обрану ними спеціальність.

Терміни навчання у всіх університетах стандартизовані. Базовий курс вищої освіти становить 4 роки за всіма основними напрямами навчання й спеціальностями. Медики і ветеринари вчаться на два роки довше. По закінченні базового курсу присуджується ступінь бакалавра — Gakushi. Формально студент має право вчитися у вузі 8 років, тобто відрахування недбайливих студентів практично виключається. Переведення з одного університету в інший практикується у виняткових випадках. Але окремі університети здійснюють прийом іноземних студентів на другий або третій курс, при цьому для їхнього переведення проводяться спеціальні екзамени. Випускники вузів, які виявили здатність до дослідницької роботи, можуть продовжити навчання у магістратурі на ступінь магістра (Shushi). Воно триває 2 роки. Ступінь доктора філософії (Hakushi) передбачає вже 3 роки навчання в докторантурі для тих, хто має ступінь магістра, і не менше 5 років для бакалаврів.

Більшість університетів організують навчальний процес за семестровою системою. В університетах прийнята система залікових одиниць, якими оцінюється обсяг вивченого курсу, виходячи з кількості годин, які витрачаються щотижня протягом семестру на навчання в аудиторії або лабораторії. Кількість залікових одиниць, які потрібно набрати для одержання ступеня бакалавра, коливається від 124 до 150. Програма на ступінь магістра передбачає поглиблену наукову й професійну спеціалізацію. Після дворічного навчання за програмою, що оцінюється в 30 залікових одиниць, складання випускних іспитів і захисту роботи випускникові присуджується ступінь магістра. Трирічні докторські програми включають навчальний курс в обсязі 50 залікових одиниць, випускний іспит і захист дисертації на основі індивідуально проведених досліджень.

Японські ВНЗ мають унікальний у світі інститут «студента-дослідника» — (Kenkyu-sei). Він передбачає, що студент, який поставив перед собою мету одержати науковий ступінь, має можливість займатися дослідницькою роботою в обраній ним конкретній галузі знань протягом від 6-ти місяців до одного академічного року. Існують три основні види студентів-дослідників: студент, що має намір домогтися конкретного наукового результату в процесі перебування в стінах університету на додаток до основної 4-річної освіти; студент, що продовжує навчання в іншому університеті за згодою з університетом, де він проходив основний курс; студент-іноземець, що може бути прийнятий в університет для підготовки до складання вступних іспитів терміном до 2-х років, але без наступного продовження свого перебування в Японії.

Система освіти в Японії така: початкова школа — 6 років, середня освіта — 6 років, вища освіта — 4 роки (бакалавр) + 2 роки (магістр) + 3 роки (доктор). Японська система вищої освіти складається з 4 категорій: 1) університети повного циклу; 2) університети прискореного циклу; 3) професійні коледжі; 4) технічні інститути. Починається навчальний рік у школах і ВНЗ з 1 квітня [6].

В університетах повного циклу (їх налічується близько 600, з них 425 приватних) навчання здійснюється 4 роки, на медичному і ветеринарному факультетах — 6 років. Після закінчення основного 4-річного курсу навчання в університеті випускник може вступити в магістратуру або докторантуру. Університети головним чином випускають бакалаврів, навчання їх триває 4 роки. Ті ж студенти, які хочуть отримати диплом магістра, вступають до магістратури університету, а ті, хто хоче отримати диплом доктора, — до докторантури або шукають магістратуру (докторантуру) в інших ВНЗ, оскільки не в кожному університеті ці підрозділи є з усіх спеціальностей.

В університети прискореного циклу вступають після отримання повної середньої освіти 12 років (початкова — 6, молодша середня — 3, старша середня — 3 роки), після закінчення отримують associate degree — як дипломований фахівець (важко підібрати нашу назву, бо в Україні такого рівня немає). За рівнем це нижче, ніж ступінь бакалавра. В університетах прискореного циклу термін навчання складає 2 роки, а для бажаючих одержати медичну спеціальність термін навчання складає три роки. Близько 60% студентів коледжів прискореного циклу складають дівчата. Вони спеціалізуються на таких напрямах, як економіка, література, іноземні мови, педагогіка, соціальний захист. В останні роки в Японії особливою популярністю користуються суспільні науки.

Такий вид вищої освіти в Японії, як професійні (технічні) коледжі, орієнтований на тих, хто бажає одержати вузькотехнічну освіту. У технічні коледжі вступають після неповної середньої освіти, тобто після 9 років навчання в школі, і навчаються 5 років (З роки вчаться як у старших класах середньої школи, а ще 2 роки — як в університетах прискореного циклу) і отримують по закінченні associate degree. У технічні інститути вступають після отримання повної середньої освіти, тобто після 12 років навчання, навчаються 2—3 роки і отримують фах спеціаліста (specialist). Ці інститути дають широку технічну підготовку своїм студентам. Випускники таких інститутів влаштовуються на роботу у фірми і дослідницькі центри, які пов’язані з розробкою нових передових технологій і ноу-хау.

Усі ВНЗ платні. Оплата за навчання різна і залежить від ВНЗ. Зазвичай навчання у приватних ВНЗ дорожче, ніж у державних. Оплата становить за один навчальний рік у середньому 400 тис. ієн у державних ВНЗ та 500 тис. ієн у приватних ВНЗ (1 дол. США дорівнює 93—94 японським ієнам). Середня зарплата по Японії за 2008 рік становила 379 тис. 500 ієн. Іноземні студенти сплачуть на загальних підставах. Аспіранти та докторанти, окрім стипендії, можуть брати частково роботу професорів і отримувати зарплату. Незалежно від форми освіти, (приватна чи державна) студентам можна подавати заявки на отримання стипендії. Цю стипендію можна вважати позикою, оскільки даються гроші під відсотки, тобто фактично в кредит (як в банку), але їх протягом певного часу необхідно повернути державі, наприклад, через 20 років. У державних університетах існують пільги залежно від статків студента та його родини.

Як відомо, японська вища освіта займає одне із провідних місць у світі за рівнем охоплення населення вищою освітою. В Японії вища освіта вважається обов’язковою. Якість же підготовки фахівців у японських вузах за міжнародними стандартами залишається низькою. Тому з початку 1990-х років у системі вищої освіти Японії проводяться масштабні реформи. Вони обумовлені радикальними соціальними змінами, викликаними переходом до суспільства, заснованого на знаннях, впливом глобалізації й впровадженням ринкових механізмів у соціальній сфері. Так, у 1991 році міністерство освіти відповідно до нової політики повністю переглянуло стандарт і надало адміністрації університетів і факультетів можливість розробляти і здійснювати власні програми. Подальші реформи торкнулися в основному державних університетів (хоча приватні вузи також вдалися до модернізації — передусім у зв’язку з демографічною кризою) [10, c. 28-29].

У 2000 році був створений Національний інститут моніторингу діяльності університетів з метою підвищення ефективності розподілу коштів на освітню і дослідницьку роботу. У 2001 році відбулося об’єднання мінпромнауки і міністерства освіти

Японії в Міністерство освіти, культури, спорту, науки і технологій. У липні 2003 року був введений у дію закон про «Національні університетські корпорації», що стимулює перехід національних університетів до більш незалежних форм організації. 1 квітня 2004 року кожний з національних університетів, щоб перетворитися в «Національну університетську корпорацію», одержав статус юридичної особи. 99 діючих університетів шляхом злиття й об’єднань були перетворені у 89 нових ВНЗ. Новостворені університети відмовилися від концепції управління німецького зразка, за якої керівництво університету значною мірою спирається на представників факультетів. Було скасовано систему виборів ректора професорсько-викладацьким складом університету. Відтепер керівництво ВНЗ здійснюють правління й адміністративна рада (що складається з зовнішніх експертів із проблем управління й менеджменту), якими керує призначуваний ректор. Реформа освіти через здійснювану диверсифікацію і лібералізацію існуючої системи сприяла наданню більшої автономії вищим навчальним закладам. У теперішній час деякі університети створюють нові факультети або перепрофілюють існуючі для того, щоб відповідати процесам глобалізації, інтернаціоналізації, інформаційній революції. Вони переходять до більш широкого вибору курсів, пропонують більше практичних занять. У результаті з’являються університети, які здатні проводити диверсифіковане навчання.

Другий напрям перебудови управління ВНЗ відповідно до нової політики міністерства освіти — регіоналізація університетської системи. Політика уряду спрямована на те, щоб приборкати нестримну гонку створення й розширення університетів і молодших коледжів у регіонах, зосереджених біля великих промислових міст Токіо, Нагоя й Осака. Це створює підґрунтя для формування зв’язків між університетами та місцевим співтовариством. У майбутньому місцеві ВНЗ будуть, імовірно, брати на себе ініціативу в сфері безперервної освіти та освіти дорослих. Спрямованість ВНЗ на зміцнення зв’язків з регіональним співтовариством сприяє задоволенню потреб місцевих жителів.

Третій напрям перебудови пов’язаний із проблемами адміністративної системи управління ВНЗ. Університети в результаті здійснення нової політики уряду мають можливість створювати таку адміністративну систему, яка дозволить їм реалізувати свої унікальні можливості, задовольняти соціальні потреби регіону. Університетам рекомендується ввести конкурсну систему як прийому на роботу, так і оцінки просування працівників факультетів та адміністрації. Університети повинні створювати унікальні програми та навчальні плани й знаходити власну університетську специфіку, повною мірою використати можливості, що принесла політика лібералізації й диверсифікації. Ключем до виживання буде здатність університету відповідати вимогам часу. Якщо ВНЗ не запропонують студентам більш широкого діапазону платних освітніх послуг, то це буде означати, що вони «не зуміли відкрити двері новим потребам».

Ще однією причиною перегляду політики уряду в сфері управління вищою освітою є необхідність формування більш тісних зв’язків між ВНЗ, академічними системами й діловим світом. У Японії, як і на Заході, приватні підприємства забезпечують значну частку фінансування фундаментальних досліджень, але японські компанії часто відмовляються доручати такі роботи своїм університетам. Причина полягає насамперед у слабкості матеріальної бази останніх. Посідаючи друге місце у світі за розмірами науково-технічного потенціалу, Японія має слабкий розвиток наукових досліджень в університетах. Уряд, Міністерство освіти, культури, спорту, науки і технологій, діловий світ, громадськість серйозно стурбовані такою ситуацією у системі вищої освіти [8, c. 66-67].

Розпочаті широкомасштабні реформи передбачають також зміну політики фінансування ВНЗ. Університетські корпорації фінансуються на 79% з держбюджету (приватні ВНЗ також отримують субсидії від держави). Вони зобов’язані подавати звіти про свою діяльність і прагнути до високих показників академічної продуктивності. Університетські корпорації розвиваються на основі шестирічних планів. Фінансування корпорацій здійснює Міністерство освіти, культури, спорту, науки й технологій, воно залежить від результатів оцінки виконання ними затверджених планових показників. У випадку незадовільних результатів бюджет університету може бути істотно скорочений. У цілому уряд планує найближчим часом зменшити державне фінансування університетських корпорацій до 30%. Основним джерелом фінансування університетів повинні стати доходи від підприємництва. Додаткове потенційне джерело фінансів для університетів — це навчання іноземних студентів, а також дорослих громадян. Зміна балансу між приватним і державним фінансуванням веде до прямого впливу ринкових сил на діяльність ВНЗ і зменшує успадковану державну монополію на вищу освіту. Ця тенденція характерна не лише для Японії. Системи та механізми управління змінили відносини між вищими навчальними закладами, ринком та державою на користь ринку.

Висновки

Отже, сьогодні в Японії запроваджується нова модель управління університетською системою освіти. Розпочався процес переходу від системи управління »ректорського типу», яка розповсюджена в Європі, до системи «президентського типу», характерної для США. Особлива роль у новій моделі управління освітою приділяється незалежній оцінці діяльності університетів, що повинна проводитися кожні сім років.

У цілому реформи управління університетами в Японії покликані підвищити конкурентоздатність системи вищої освіти, ефективність і якість роботи професорсько-викладацького складу. Для досягнення поставлених цілей уряд відмовився від колишньої системи державного контролю над ВНЗ і взяв курс на дерегулювання освітнього сектора й розширення повноважень керівництва університетів. Кінцева мета перетворень у вищій школі полягає в розвитку конкуренції й ринкових механізмів управління ВНЗ на основі комерціалізації, приватизації й посиленні орієнтації на прибуток. Зазначені реформи тільки розпочалися, і поки важко оцінити позитивні й негативні сторони таких масштабних і радикальних змін.

Досвід Японії у здійсненні трансформацій вищої школи та менеджменту є досить цікавим для України. Одним із головних уроків, які Україна може винести з досвіду Японії, є необхідність розробки та проведення ефективної політики реформування вищої освіти у відповідності до положень Болонського процесу. По-перше. Для створення привабливого та конкурентоспроможного європейського простору вищої освіти в Україні слід упорядкувати мережу національної вищої школи. По-друге, доцільно було б здійснити системні й реальні кроки щодо укрупнення університетів, перетворивши їх у сучасні й потужні регіональні центри освіти, досліджень і наукових розробок, адже в малочисельному вищому навчальному закладі важко утворити потрібну навчальну та дослідницьку інфраструктуру, сформувати кафедри, на яких існували б потужні наукові школи, чи організувати аспірантуру, докторантуру, утворити спеціалізовані вчені ради, видавати авторитетні наукові фахові журнали, мати достатню бібліотеку.

Список використаної літератури

1. Аримото, А. Реформа высшей школы в Японии / А. Аримото // Экономика образования. – 2007. – № 6. – С. 91–92.
2. Білецька, С. Американський та японський варіанти сімейного виховання (60-ті роки XX – початок XXI століття) / Світлана Білецька // Шлях освіти. – 2007. – № 4. – С. 19–25.
3. Білецька, С. Педагогіка дитиноцентризму в суспільному вихованні США та Японії / Світлана Білецька // Шлях освіти. – 2007. – № 2. – С. 23–28.
4. Білик, О. Еволюція системи освіти Японії та місце естетичного виховання в її структурі // Молодь і ринок. – 2010. – № 3. – С. 139–144.
5. Вища освіта Японії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ostriv.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=401&Itemid=1101. – Назва з екрана.
6. Вища освіта Японії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.metodychka.ower.pp.ru/878-%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B0-%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0-%D1%8F%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%96i/. – Назва з екрана.
7. Волкова, И. Уроки японской школы / И. Волкова, М. Шарыгина // Директор шк. – 2010. – № 2. – С. 66–70.
8. Грищенко, І. М. Стан та особливості управління вищою освітою в Японії / І. М. Грищенко // Трибуна. – 2009. – № 9/10. – С. 26–29.
9. Грищенко, І. М. Характерні особливості розвитку освіти в Японії / І. М. Грищенко // Трибуна. – 2009. – № 11/12. – С. 28–29.
10. Громовий, В. В. Японський щоденник : [про організацію заг. серед. освіти в Японії] / В. В. Громовий // Упр. шк. – 2010. – № 12. – С. 10–31.