Виробництво і споживання: механізм взаємодії
Вступ
Актуальність теми. Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво — це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.
За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:
1) основне виробництво;
2) виробнича інфраструктура;
3) соціальна інфраструктура.
Виробництво пройшло тривалий шлях історичного розвитку. Проте на всіх етапах воно демонструє деякі спільні риси, зокрема для його функціонування завжди в наявності мали бути такі елементи, як праця, засоби праці та предмети праці. Виробництво — це процес створення матеріальних благ. У виробництві продукту людина впливає на об’єкти природи, надає їм форми придатної для задоволення матеріальних потреб.
Суспільне виробництво займає в житті людини визначне місце, оскільки: — це необхідна умова, без якої суспільство не може існувати; — в процесі виробництва вдосконалюється сама людина, нагромаджується досвід, знання, розвивається інтелект.
Мета нашого дослідження – охарактеризувати виробництво і споживання, та механізм їх взаємодії.
Розділ 1. Теоретико-методологічні основи споживання та виробництва в економічній теорії
1.1. Основні теорії споживання
Основоположником теорії споживання є Дж. Кейнс. Основні положення теорії споживання Кейнса:
— значення граничної схильності до споживання більше нуля і менше одиниці;
— співвідношення споживання до доходу (АРС) зменшується з ростом доходу;
— головним чинником, що визначає споживання, є доход.
У короткостроковій перспективі із збільшенням доходу зростає частка споживання так званих “люксових благ”, серед яких найбільшим “люксовим благом” є заощадження, а тому середня схильність до споживання має тенденцію до зменшення, а середня схильність до заощадження зростає. Така закономірність відома як закон Енгеля.
Не важко помітити, що якщо С + S = Y, то ?С + ?S = ?Y.
Тоді сума граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощадження дорівнює [10, с. 235]:
MPC + MPS = 1;
MPC + MPS = ?С/?Y + ?S/?Y + ?(C+S)/?Y = ?Y/?Y = 1
Отже, MPC = 1 – MPS і MPS =1 – MPC
Визначивши функцію споживання і заощадження, можемо тепер аргументовано довести, що центральним фактором, який впливає на їх рівні, є доход. Як правило, з ростом доходу зростають як споживання, так і заощадження населення. При цьому в умовах стабільного економічного росту MPC має тенденцію до зниження, а MPS – до зростання.
В умовах інфляції спостерігається інший процес, а саме: MPC має тенденцію до збільшення, а MPS – до зменшення. При нестабільному економічному стані, відсутності захищеності вкладів від інфляції населення починає збільшувати споживання, особливо товарів тривалого використання. Окрім цих факторів на споживання і заощадження можуть впливати недоходні фактори споживання та заощадження:
— багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо), що їх має населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб нагромаджувати багатство. За інших рівних умов, чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень;
— податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощадження. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки;
— рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки. Цей висновок має безпосереднє відношення до аналізу багатства як фактора споживання. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства;
— відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточного споживання і заощадження. Але треба враховувати, що на рішення домашніх господарств стосовно споживання і заощадження впливає діюча система соціального забезпечення. Чим краще соціальне забезпечення, тим менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя;
— очікування. Очікування можуть бути пов’язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат;
— споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І навпаки, коли споживча заборгованість зменшилася, то поточний рівень споживання і заощаджень може зрости;
— відсоткова ставка. Зміна ставки відсотка впливає на співвідношення між поточним і майбутнім споживанням і заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями. Таким чином, домашні господарства заміщують частку споживання у поточному періоді збільшенням споживання у майбутньому [2, с. 175-176].
Аналіз характеру споживання домашніх господарств передбачає виявлення поведінки суб`єктів споживання при формуванні планів споживання і заощадження; співвідношення доходу і витрат на споживання і заощадження з майном суб’єкта; мотивації домашніх господарств при прийнятті рішень про формування обсягів поточного споживання і заощадження, тобто, які параметри виділяються як аргументи функцій споживання і заощадження.
Відповідь на дані питання визначає тип моделі споживання – статична або динамічна модель. Типовим прикладом статичної моделі є кейнсіанська функція споживання. Динамічні моделі підрозділяються на двоперіодні (дійсний і майбутній період) і багатоперіодні (по роках життя суб’єкта). У будь-якому випадку багатоперіодні моделі мають справу з дисконтованими оцінками потоків доходу, споживання, заощадження і майна.
Відповідь на питання про мотивації споживчого вибору випливає з концептуальних уявлень про функціонування економіки і характеру поведінки економічних суб’єктів. При цьому важливо виявити, як формується сам доход: чи є він екзогенно заданим параметром, чи суб’єкти самі визначають його розмір.
У класичній концепції розмір споживання залежить від поточного використовуваного доходу, що відповідає поточному бюджетному обмеженню, яке подане у вигляді:
Y – Т = С + S
У аналізі розподілу доходу, що йде на споживання і заощадження, головна роль належить заощадженням. Хід міркувань приблизно такий: домашні господарства розглядають заощадження як відкладене споживання, намагаючись максимізувати обсяг споживання в довгостроковому періоді. Тому вони порівнюють користь від споживання сьогодні з вигодами майбутнього споживання. Параметром, що виражає ступінь переваги поточного споживання над майбутнім, є ставка відсотку. Чим вона вища, тим більш ефективними стають заощадження, отже, і відкладене (майбутнє) споживання, чим нижча – тим бажаніше споживання сьогодні. Таким чином, заощадження є вихідна функція від ставки відсотка, а споживання – відповідно функція, що убуває.
Сучасна неокласична концепція грунтується на теорії міжчасового споживчого вибору Ірвінга Фішера та концепції ендогенного доходу і сформульована чисто в мікроекономічних передумовах [6, с. 156].
Перед тим, як відповісти на запитання про розподіл поточного доходу між споживанням і заощадженням, необхідно визначити, від чого залежить розмір самого доходу. У неокласичній концепції висувається передумова, що кожний суб’єкт сам визначає розмір свого доходу, виходячи зі сформованої на ринку праці ставки реальної зарплати і доходності свого майна.
Мотивація економічного суб’єкта, що визначає його поведінку на ринку праці, випливає з прагнення забезпечити собі певний життєвий рівень. Останній можна охарактеризувати двома ключовими параметрами: рівнем одержуваного доходу і наявністю вільного часу. Тоді функцію корисності економічного суб’єкта формально можна уявити в такому вигляді:
U = max U(Y,Р),
де Y – доход;
Р – вільний час.
Кожний суб’єкт оптимізує свою функцію корисності, намагаючись забезпечити собі, з одного боку, максимальний рівень прибутку, з іншого боку – вільного часу [5, с. 96]. При цьому він повинний порівнювати свої прагнення з реальними можливостями свого бюджетного обмеження.
В умовах, коли суб’єкт одержує прибуток тільки від трудової діяльності, задача оптимізації функції корисності зводиться до вирішення простої дилеми: щоб досягти більшого рівня поточного прибутку, необхідно більше працювати, але чим більший рівень прибутку досягається, тим більшу частину календарного часу можна присвятити відпочинку.
Проте кожний із нас може одержувати прибутки не тільки від трудової діяльності, але і від майна, що утвориться в результаті розподілу поточного доходу на споживання та заощадження і формування фонду заощаджень.
Тоді задача з оптимізації функції корисності доповнюється умовою необхідності найкращого розподілу поточного доходу в кожний момент часу між споживанням і заощадженням. Але це означає, що для суб’єкта оптимізація його функції корисності перетворюється зі статичної задачі визначення оптимального рівня поточного доходу в динамічну багатоперіодну задачу розподілу поточного доходу між споживанням і заощадженням. Заощадження розглядаються при цьому як “відкладене споживання”, оскільки передбачається, що суб’єкт протягом свого життя споживає усі свої доходи.
При такій постановці бюджетне обмеження суб’єкта, що відображає його можливості з досягнення своїх цілей у кожний момент часу, може бути виражене:
Y = w?N + p?V,
де w – ставка реальної зарплати;
N – робочий час;
V – розмір майна;
p – прибутковість від майна.
Неважко зауважити, що досягти запланованого рівня доходу тим легше, чим вища ставка реальної зарплати і прибутковість від майна суб’єкта. При екзогенно заданій ставці реальної зарплати і відомого на даний момент часу прибутку з майна рівень прибутку буде визначатися тільки кількістю відпрацьованого часу.
Таким чином, кожний суб’єкт сам визначає, скільки часу йому працювати, а скільки відпочивати, виходячи зі своїх переваг, виражених його функцією корисності: суб’єкт зіставляє свої бажання, виражені його функцією корисності, із своїми можливостями, відбитими в бюджетному обмеженні, тобто вирішує задачу з оптимізації своєї корисності.
У кейнсіанській концепції поведінка споживача інтерпретується принципово іншим способом.
По-перше, розмір доходу виступає як екзогенний параметр. По-друге, обсяг споживання залежить тільки від використовуваного доходу. По-третє, розподіл доходу на споживання і заощадження залежить не від об’єктивного параметра економічної кон’юнктури (поточної ставки відсотка), а від переваг споживача: традицій, світогляду, суспільних установок і т.п., тобто від чинників суб’єктивного характеру.
Кейнс підкреслював, що можливість того, що домашнє господарство змінить своє споживання в результаті коливань процентної ставки на один або два пункти, дуже низька. Що стосується заощаджень, то якщо їх і можна уявити як функцію від процентної ставки, це буде, принаймні, вихідна функція.
Залежність споживання від абсолютного розміру використовуваного доходу Кейнс сформулював у вигляді основного психологічного закону, відповідно до якого “люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання з ростом доходу, але меншою мірою, ніж ростуть доходи” [3, с. 159]. Даний висновок робиться “не тільки з апріорних суджень, виходячи з нашого знання людської природи, але і на підставі детального вивчення минулого досвіду”[3, с. 160].
З кейнсіанської теорії споживання випливає один важливий наслідок, що одержав назву мультиплікативного ефекту. Суть його полягає в тому, що якщо в економіці збільшаться з якоїсь причини автономні витрати, то в результаті сукупний попит і національний доход зростають на більш велику величину. Обґрунтування дії мультиплікативного ефекту основане на тому, що в кейнсіанській моделі споживання є функцією від доходу, на відміну від інших планових витрат, що від рівня доходу не залежать і тому розглядаються як автономні.
1.2. Функції споживання в економічній теорії
Споживання – це частина доходу в розпорядженні (Д1), яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.
Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати. Споживання (Consumption – С) – це частина використовуваного доходу, який не заощаджується [1, с. 126]:
С = Y – S
Функція споживання – це залежність між обсягом споживання і доходом, який використовується. Дане поняття запроваджене Кейнсом і має такий вигляд:
C = a + b • (Y – T),
де а – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень або субсидій);
b – гранична схильність до споживання (МРС) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю.
Функція заощадження – це залежність між обсягом заощаджень і доходом, що використовується. Має такий вигляд [1, с. 127]:
S = – a + ( 1 – b )• (Y – T)‚
де S – величина заощаджень у приватному секторі; а – автономне споживання;
(1-b) – гранична схильність до заощадження;
Y – доход;
Т –податкові відрахування.
Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що й доход. Однак споживання залежить не лише від доходу, але й від так званої граничної схильності до споживання.
Гранична схильність до споживання (MPC) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю [1, с. 128].
Ця модель показує нам, яка частина додаткового доходу йде на приріст споживання. При абсолютному зростанні споживання і заощадження відносна доля споживання все більше і більше скорочується, а доля заощаджень зростає. Згідно з основним психологічним законом, величина граничної схильності до споживання знаходиться між нулем і одиницею:
0 < MPC < 1
Звідси випливають такі висновки:
— якщо MPC = 0, то весь приріст доходу буде зберігатися, оскільки заощадження –та частина доходу, що не споживається;
— якщо MPC = 1/2, це означає, що збільшення доходу буде поділено між споживанням і заощадженням порівну;
— якщо MPC = 1, то весь приріст доходу буде витрачений на споживання [1, с. 128].
Споживання і заощадження подібні двом дзеркалам, тобто аналогічним чином розглядається гранична схильність до заощадження (MPS).
Гранична схильність до заощадження (МРS) – величина додаткового заощадження, яке виникає із додаткової гривні використовуваного доходу [10, с. 232].
На осі абсцис відкладений використовуваний доход. На осі ординат – витрати на споживання. Якби витрати на споживання в точності відповідали доходам, то це відображала б будь-яка точка, що лежить на бісектрисі. Але в дійсності так не відбувається. Місце перетину бісектриси і кривої споживання в точці В означає рівень нульового заощадження. Зліва від даної точки можна спостерігати негативне заощадження, тобто витрати перевищують доходи. А справа – заощадження позитивне. Величина споживання визначається відстанню від осі абсцис до кривої споживання, а величина заощадження – відстанню від кривої споживання до бісектриси [2, с. 177].
Розділ 2. Аналіз зв’язку між виробництвом і споживанням
2.1. Аналіз сфери виробництва
Виробництво — це процес створення матеріальних і духовних благ. Виробництво завжди має суспільний характер, бо люди працюють не поодинці, а в суспільстві. Сучасне виробництво в усіх розвинених країнах складається з двох взаємозамінних і взаємодоповнюючих сфер:
— Матеріального виробництва;
— Не матеріального виробництва.
Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов’язані, і якщо зв’язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.
За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:
Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.
Виробнича інфраструктура – це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).
Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров’я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв’язок, культуру, мистецтво та ін [3, ст.165].
Вся сутність виробничого процесу зводиться до використання різноманітних ресурсів, які, стаючи виробничими факторами, забезпечують процес створення економічних благ, необхідних для життєдіяльності суспільства. Виробництво завжди передбачає взаємодію його основних факторів як найважливіших елементів або об’єктів, які впливають на його можливості та результативність.
Виробництво, як фаза економіки має вирішальне значення, це фундамент, базис будь-якої економіки, бо розподіляти, обмінювати та споживати можна тільки те, що вироблено. Виробництво є вихідною основний створюваного суспільного продукту, призначеного у свою чергу для споживання.
Споживання є метою і рушійним мотивом виробництва.
Відповідати потребам суспільства — соціальне замовлення виробництву, який визначає обсяг і структуру суспільного продукту. При цьому зв’язок між виробництвом і споживанням опосередковується шляхом розподілу та обміну.
Розрізняють 3 рівня споживання:
— Особисте і сімейне споживання;
— Виробниче споживання;
— Суспільне споживання.
Виробнича потреба — включає в себе потребу засобів виробництва на підприємствах і організаціях різних форм власності.
Суспільне споживання — означає використання матеріальних і духовних цінностей для задоволення потреб особистості, суспільства, держави в обороні, охороні порядку і безпеки людей, освіті, розвитку науки, культури, спорту, захисту й відновлення навколишнього середовища.
Розрізняють два рівні потреб:
— Кінцеве споживання;
— Проміжне споживання.
Кінцеве споживання — споживання завершеного виробництвом продукту, повністю пройшов виробничий процес і використовуваного у відповідності з його кінцевим призначенням.
Проміжне споживання — споживання незавершеного виробництвом продукту, що знаходиться в стадії виробництва, який повинен піддається подальшому виробничому процесу.
Споживання обмежена двома основними факторами:
— Можливостями виробництва (наявність необхідних товарів);
— Наявність коштів.
Найважливішою суспільною функцією споживання є відтворення продуктивних сил і створення стимулу для розвитку і вдосконалення виробництва. Потреби мають властивості змінюватися і збільшуватися.
Під структурою суспільного виробництва розуміється — частка випуску предметів споживання, частка випуску цивільної, військової продукції та ін Структура виробництва носить галузевий характер.
Громадська природа виробництва підтверджується, використанні в цьому процесі робочої сили. Робоча сила складається з численних індивідуальних робочих сил зайнятих у виробництві, формується у сукупну робочу силу.
Праця розглядається, як витрачання людської робочої сили, її фізичних і духовних здібностей є суспільним за своєю природою. Це його суспільна природа знаходить своє відображення в розвитку спеціалізації і поділі праці.
Споживання, як і будь-яка інша усвідомлена діяльність, має цілі, які істотно різняться у виробничому й особистому споживанні.
Виробник споживає (сировина, паливо, матеріали), щоб виробляти товар, реалізація якого дасть прибуток. Для нього виробництво і є споживання, тобто переробка вихідних матеріалів, енергії і т.д. Але виробництво для нього — лише засіб для досягнення кінцевих цілей.
Головна мета, заради якої приватний власник створює своєї справу, — отримання прибутку. Тут знаходиться його основний мотив. Таким чином, головною метою виробничого споживання в ринковій економіці є отримання прибутку. Якщо інвестиції не обіцяють такого результату, то жоден приватник не вкладе в таку справу ні копійки.
Однак у ринковій економіці приватний виробник може отримувати законну прибуток тільки за умови задоволення потреб інших членів суспільства, готових за це платити гроші. Тому поряд з метою фірми є її місія, тобто пояснення доцільності її діяльності з точки зору суспільства.
Коли держава, місцеві органи влади санкціонують відкриття такої фірми, то вони виходять з відповіді на питання: а що це дасть державі чи суспільству? Якщо творці підприємства будуть говорити тільки про свій прибуток та забрудненні навколишнього середовища, то органи влади, громадськість намагатимуться завадити їм (наприклад, у вирішенні питання про відведення землі). Тому формулюється місія фірми як відповідь на питання: чим нове підприємство буде корисно споживачам (наприклад, більш якісні товар), місцевим жителям (робочі місця), місцевої влади (великі податкові відрахування саме в місцевий бюджет).
Суспільні інтереси реалізуються у виробництві через створення нової споживчої вартості, тобто надання споживаному продукту нових корисних функціональних якостей. Наприклад, в ході споживання-виробництва метал, гума, пластмаса і т.п. перетворюються в автомобіль. Таким чином, друга мета виробничого споживання — створення нової споживчої вартості як умови отримання прибутку.
2.2. Закон відповідності основних факторів виробництва
Існування сучасного ринку в умовах економічної кризи, що відбувається нині в Україні вимагає контролю за взаємодію особистого та уречевленного факторів виробництва. В цей час виявляються деякі диспропорції у функціонуванні особистого фактора. Зміни техніко-економічної структури не встигають супроводжуватися змінами в потребах працівників. Вплив фінансової кризи вже спостерігається в будівельній, металургійній, хімічній, банківській галузях української економіки, які інтегровані у міжнародні економічні структури. На сьогоднішній день у цих галузях вже має місце падіння виробничих показників та як наслідок — звільнення працівників.
Взаємодія і сполучення особистого і уречевленого факторів виробництва виявляється як об’єктивний загальний економічний закон, що відображає реально існуючу, стійку, повторювану, діалектичну причиново-наслідкову взаємозумовленість двох елементів продуктивних сил. Даний закон, відображає якісну і кількісну здатність до праці потребами уречевлених факторів, що підвищуються. Кількісно особистий фактор визначає відповідність робочих місць чисельності працівників, якісно — забезпеченість цих робочих місць працівниками визначеного професійно-кваліфікаційного рівня, відповідність структури робочої сили структурі виробничо-технічної. Кількісні зміни, як правило, супроводжуються і якісною перебудовою.
Механізм чинності закону відповідності факторів виробництва в умовах масштабів виробництва, що зросли, і розвитку інноваційної діяльності у всіх галузях виражає об’єктивну необхідність сполучення кількісних і якісних професійно-кваліфікаційних пропорцій особистого фактора на різних рівнях суспільного виробництва, становлення уречевлених факторів, оскільки якісна і кількісна диференціація особистого фактора взаємозалежна і взаємообумовлена розвитком уречевлених факторів виробництва ступенем спеціалізації і поділом праці. З цієї причини проблема розподілу особистого фактора повинна зважуватися в комплексі з заходами для удосконалювання знарядь і предметів праці. З іншого боку, кількісна і якісна відповідність особистого фактора виробництва характеру і рівню розвитку уречевленого фактора припускає гармонічний розвиток особистості в метою забезпечення умов формування всебічно розвинутих особистостей на основі повного задоволення їх матеріальних і духовних благ.
Тут є сенс відзначити, що існуючі в нашій науковій літературі визначення закону сполучення факторів виробництва механізмом формування відповідності професійно — кваліфікаційної структури особистого фактора рівню наявних засобів виробництва, мають трохи спрощений, однобічний характер. Даний підхід обмежує сферу чинності закону і виходить за межі безпосереднього виробництва. Закон відповідності особистого і уречевленого факторів виробництва виражає діалектику розвитку продуктивних сил і характеризується відносинами між людьми; відносинами, що пов’язані з раціональним і оптимальним застосуванням об’єктивно обумовлених технічним прогресом факторів виробництва, що постійно удосконалюються . Він відображає виробничі відносини з приводу ефективного безпосереднього використання факторів виробництва з метою досягнення максимального ефекту у виробництві кінцевого продукту. Ця сторона закону найбільш точно показує сутність властивих йому відповідних виробничих відносин [13, c. 61-62].
Тим часом, деякі автори взагалі заперечують дію цього закону, інші розуміють його як форму прояву закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Дослідження закону відповідності особистого і уречевленого факторів виробництва висунуло проблему визначення ролей в їхній взаємодії і розвитку. В економічній літературі з цього приводу немає одностайної думки.
Перш ніж перейти до обґрунтування позиції, яку ми поділяємо, відзначимо, що особистий і уречевлений фактори виробництва взаємодіючі в суперечливій єдності. знаходяться в постійному прямому і зворотному взаємозв’язку. Відповідність факторів виробництва не є статичним. Складне кількісне і якісне співвідношення і взаємозумовленість постійно порушується, знаходячись у діалектичному переплетінні і взаєморозвитку. Подібно закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, соціально-економічна форма особистого фактора виступає як відображення розвитку уречевленого фактора. Відповідність особистого фактора визначається структурою застосовуваних у виробництві уречевлених факторів, змістом технологічного процесу.
Протиріччя між досягнутим рівнем розвитку уречевлених факторів і постійно виникаючою новою потребою розвитку особистою фактора є однією з умов ефективною розвитку виробництва взагалі, тому що поява більш сучасних уречевлених фактрів виробництва і їхнє доцільне використання в процесі створення матеріальних благ неминуче супроводжується зміною в загальному рівні удосконалення особистого фактора. Інтенсивно уречевлений фактор об’єктивно пред’являє все нові і нові високі якісні і кількісні вимоги до становлення професійної структури, що регулюється суспільством у залежності від конкретної потреби виробництва і праці [9, c. 74].
Раціональне використання більш сучасної технології можливо лише тоді, коли досягається відповідна збалансованість особистого фактора, оскільки, тільки з’єднавшись у процесі виробництва з особистим фактором, уречевлений фактор може виконувати визначену роль елемента продуктивних сил. Рівень розвитку уречевленого фактора залежить від ступеня підготовки, якісного стану і досконалості особистою фактора. Уречевлений фактор, що постійно розвивається, вимагає відповідною удосконалення особистою, і навпаки, більш висока ступінь становлення особистого фактора викликає еволюцію уречевленого. У процесі взаємодії факторів виробництва активна роль належить живій праці. Особистий фактор — рухливий, гнучкий елемент проективних сил.
Особливої ролі в сучасних умовах набули накопичені знання, наука як поєднання особистого та речовою факторій виробництва
Теоретичні знання і виробничий досвід працівників на визначеному етапі приходять у невідповідність зі знов виникаючими, більш складними уречевленими факторами. Трапляється, що рівень підготовки працівників відстає від застосовуваних на практиці технологій і техніки, а кількісний склад особистого фактора не цілком відповідає потребам розвитку його уречевленого фактора
Зазначена неантагоністична невідповідність між потребами технології, що піднімаються, і кількісним рівнем особистою фактора планомірно переборюється на основі швидкого й оперативного впровадження досягнень науки і техніки, поліпшення якості підготовки і перепідготовки кадрів, масових професій, упровадження нових методів організації виробництва У даній ситуації забезпечення виробництва насамперед кваліфікованими кадрами мас винятково важливе народногосподарське значення, подальше збільшення їхньої чисельності, на нашу думку, сприятливо вплине на зростання ефективності виробництва.
Оптимальний розподіл праці за галузями дозволяє раціонально комбінувати сполучення факторів виробництва. Глибокі зміни в економіці країни, безупинний процес суспільного поділу праці,що поглиблюється, застосування більш досконалих уречевлених факторів виробництва і методів організації праці підсилюють необхідність підтримки пропорційної відповідності факторів виробництва, а разом з тим і у функціях робітників в суспільних комбінаціях процесу праці [12, c. 57-58].
2.3. Ефективність суспільного виробництва
Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність.
Соціальна ефективність — це відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам трудового колективу і окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності е виробництво за певний період часу, як правило, за рік. У розвинутих країнах частка товарів народного споживання у ВНП становить приблизно 70 %, а виробництво засобів виробництва — до 80 %.
Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Вона є конкретною формою вияву закону економії часу, а її узагальнюючим показником за капіталістичного способу виробництва є норма прибутку. Конкретнішими показниками економічної ефективності слугують продуктивність і фондомісткість, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капіталовкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін. Основними напрямами зростання економічної ефективності в Україні повинні бути суттєве зниження енергомісткості (витрати енергії на одиницю продукції у нашій країні приблизно в 3,5—5 разів перевищують аналогічні витрати розвинутих держав, нафти — у 8—10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів і ресурсів в Україні на одиницю продукції в 2—2,5 рази перевищують аналогічні показники країн Заходу), зростання фондовіддачі тощо [9, c. 27].
Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці.
У найзагальнішій формі ефективність суспільного виробництва виражають відношенням «результати: витрати». У масштабі народного господарства її вимірюють відношенням розмірів створеного протягом певного періоду національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об’єднання, підприємства — відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці у кожній з цих ланок народного господарства.
З метою порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва у різних країнах використовують показник виробництва національного доходу на душу населення, який характеризує рівень розвитку народного господарства у зіставленні з кількістю населення. Він найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці у певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефективність типів і форм економічної власності та господарського механізму.
При зростанні інтенсивності виробництва результати суспільного виробництва з урахуванням їх якості зростають швидше, ніж витрати. Виготовлені товари та послуги при цьому повинні відповідати суспільним вимогам, реальному платоспроможному попиту населення.
Отже, ефективність суспільного виробництва в динаміці означає ефективність суспільного відтворення. З її підвищенням зростають основні показники — продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції. Разом з тим на практиці можна спостерігати, що підвищення якості продукції може супроводжуватись застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості).
Економічну ефективність розглядають як раціональне та ефективне використання сукупності всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, управління виробництвом тощо), що залежить передусім від їх оптимального розподілу. Економічну ефективність слід зіставляти із соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає проведення державою такої макроекономічної та соціальної політики (за допомогою оподаткування соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка не гальмуватиме стимули до праці, підприємницької діяльності тощо, але обмежуватиме намагання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави [3, c. 30-31].
Розділ 3. Динаміка взаємозв’язку між виробництвом і споживанням
Виробництво — це взаємодія всіх факторів. Результатом виробництва є сукупний суспільний продукт. Постійне повторення процесу виробництва називається відтворення. Відтворення буває просте, розширене, звужене. Просте — коли обсяг виробництва повторюється в тому ж обсязі постійно. Розширене — коли обсяг виробництва з року в рік зростає. Звужене — коли повторюється в усіченому обсязі. Фактори виробництва — праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.
Економіка будь-якої країни складається з безлічі галузей: промисловість, будівництво і т.д. Усередині цих галузей є підприємства гіганти, середні, дрібні і найдрібніші. Вони й складають суспільне виробництво. Виробництво буває матеріальних і нематеріальних (освіта, охорона здоров’я).
Виробництво це головна ланка відтворення. Між виробництвом і споживанням існує складний зв’язок. При всій важливості виробництва воно має сенс лише тоді, коли служить споживанню Виробництво заради виробництва безглуздо. Споживання утворює мету і одночасно рушійний мотив виробництва. Споживання диктує соціальне замовлення виробництву, зумовлює обсяг, структуру і якість суспільного продукту. Поява споживання у вирішальній мірі обумовлено самим виробництвом.
Розподіл та обмін є зв’язком між виробництвом і споживанням, утворюють своєрідних механізм їх взаємодії.
Всі ці стадії не існують самі по собі, ізольовано один від одного, а утворюють частини єдиного цілого. Виробництво — вихідний пункт, з якого починається весь рух. Розподіл саме входить у виробництво у вигляді розподілу засобів виробництва і відповідно членів суспільства за сферами і галузями виробництва, економічним регіонах, підприємствам. У той же час розподіл вирішує проблему: що ділити і як ділити. Обмін є зв’язком між виробництвом і розподілом, з одного боку, і споживанням — з іншого. Обмін, як і розподіл, відбувається і в самому виробництві, і поза ним, представляючи собою самостійну функцію в русі продукту [5, c. 85].
Споживання є завершальною стадією руху продукту. Саме тут реалізується його споживча вартість. Як писав Маркс, плаття стає дійсно сукнею лише тоді, коли його носять. Споживання буває 2 видів: виробниче споживання — спалювання вугілля в паровому двигуні, — і особисте споживання, в процесі якого їжа, одяг, житло, предмети культурно-побутового призначення використовуються людиною для задоволення своїх потреб.
Економічне життя суспільства являє виробництво, розподіл, обмін і споживання різного роду предметів і послуг. Це можуть бути матеріальні блага, в т. ч. предмети харчування, одяг, житло, різні види транспорту та зв’язку або ж такі види послуг, як охорона здоров’я та освіта.
Це можуть бути і духовні цінності, в т. ч. предмети мистецтва, науки, освіти і т.д. У їх виробництво вкладаються ті чи інші матеріали, що мають свою вартість, а також знаряддя праці та обладнання, в т. ч. найдосконаліші, наприклад, при друкуванні книг, журналів і газет. Тому нерідко вони виступають у формі товару зі всіма властивими йому властивостями. Правда, це товар особливого роду, зміст якого втілено в художніх образах, наукових теоріях, почуттях і думках людей.
У процесі виробництва, яке завжди носить суспільний характер, природні матеріали перетворюються, їм надаються властивості, завдяки яким вони можуть задовольняти різноманітні потреби людей. При цьому людина матеріалу природи протистоїть як сила одночасно і природна, і соціальна, що яскраво відбивається в специфіці впливу людей на природу і властивості вироблених ними предметів і послуг.
Вирішальне значення має соціальний тип того чи іншого способу виробництва. Його визначають існуючі відносини власності на засоби виробництва та продукти. Створеними предметами та послугами в більшій мірі володіє, користується і розпоряджається той, у чиїй власності знаходяться засоби виробництва.
У цьому головним чином проявляється взаємодія, з одного боку, виробництва, а з іншого, — розподілу і споживання створюваних предметів і послуг. У свою чергу, відносини розподілу і саме споживання людьми предметів і послуг істотно впливають на виробництво. Вони можуть або стимулювати, або стримувати його розвиток. Так, наприклад, істотну роль у розвитку виробництва у всіх розвинених країнах відіграє принцип розподілу за кількістю і якістю праці, що застосовується по відношенню до найманих робітникам і службовцям. Їм добре платять за підвищення продуктивності праці, за творчий вплив на виробничий процес. Це підвищує матеріальну зацікавленість працівників.
Навпаки, зрівняльний принцип розподілу не породжує таких мотивів і по суті залишає незатребуваними творчі здібності робітників і службовців [16, c. 91-92].
Споживання є основним стимулом розвитку виробництва, впливає на зростання його масштабів, розвиток галузей, у т. ч. сільського господарства, легкої промисловості, машинобудування, транспорту, зв’язку і т.д. До того ж треба мати на увазі не тільки особиста, але і виробниче (нафти, газу, електроенергії і т.д.) споживання, необхідну для існування самого виробничого процесу.
Економічне життя суспільства проявляється також у відносинах обміну діяльністю, товарами і послугами між людьми. В основі його лежить закріплене відносинами власності суспільний поділ праці, як воно склалося в ту чи іншу історичну епоху. Так, наприклад, підприємець-власник автомобільного заводу обмінює свої вироби на електроенергію, сталь, інші товари, щоб продовжити виробництво, а також на продукти харчування, одяг, житло, транспорт, щоб задовольнити потреби особисті та членів своєї сім’ї. Точно також селянин обмінює продукти землеробства або тваринництва на трактори, комбайни, сільськогосподарське обладнання і т.д. Обмінюються зазвичай у товарній формі, але іноді і у формі т. зв. бартерних угод (прямий продуктообмін).
У даному випадку продуктами (товарами) по суті справи обмінюються між собою різні товаровиробники і, отже, їхні здібності. Більш наочно це проявляється при обміні послугами. Скажімо, лікар професійно служить різним людям, надаючи їм медичну допомогу. У той же час сам він користується послугами кравця, який шиє йому костюм, вчителя, який навчає його дітей, адвоката, що веде його справу, і т.д. Обмін продуктами виробничої діяльності та послугами опосередковує зв’язок між виробництвом і споживанням і тим самим грає істотну роль в економічному житті суспільства.
Всі її прояви, а саме виробництво різного роду предметів і послуг, їх розподіл, обмін і споживання (особисте і виробниче) тісно пов’язані між собою і взаємодіють один з одним. Їхні зв’язки і взаємодії носять деколи складний і суперечливий характер. Разом з тим об’єктивні суперечності між виробництвом і розподілом, розподілом і обміном, виробництвом і споживанням є рушійною силою розвитку всього економічного життя суспільства [3, c. 60-61].
Розвиток суспільства і його економічного життя тісно взаємопов’язані. Вони співвідносяться між собою як ціле і його частина. Остання існує й виявляє себе в рамках єдиного цілого. Економіка відчуває на собі вплив усіх сторін суспільного життя, в т. ч. склалася соціально-класової структури суспільства, його політичної та духовної сфер. У свою чергу економічне життя суспільства і насамперед спосіб суспільного виробництва істотно і в ряді випадків вирішально впливають на функціонування та розвиток суспільства в цілому.
Остання вплив настільки глибоко і очевидно, що багато мислителів вважають спосіб суспільного виробництва основою існування і розвитку всього суспільства. Свої висновки вони підтверджують досить вагомими аргументами:
- Без постійного виробництва матеріальних благ існування суспільства неможливе;
- Спосіб виробництва, перш за все сформовані відносини власності і поділ праці визначають появу і розвиток класів та інших соціальних груп і прошарків суспільства, його соціально-класову структуру;
- Спосіб виробництва багато в чому зумовлює розвиток політичної сфери життя суспільства. Як правило, в ній домінують економічно панівні класи і соціальні групи. Вони визначають роботу державного апарату, зміст і напрям діяльності багатьох політичних партій і в кінцевому рахунку всього політичного життя.
- У процесі виробництва створюються необхідні матеріальні умови розвитку духовного життя суспільства, в т. ч. будівлі для функціонування установ духовної культури — бібліотеки, музеї, театри і т.д., поліграфічне обладнання, папір, фарби для друкування книг, журналів і газет, музичні інструменти і багато чого іншого.
Економічні потреби людей і потреби розвитку самого виробництва є найбільш глибокими джерелами зародження і становлення всієї економічного життя суспільства. Ми вже частково згадували про це. Тут, виділяючи головне, можна сказати, що соціальні потреби виступають як прояву соціальної (того, що потрібно людям в їх суспільного життя), економічні ж потреби як прояви економічної необхідності. Такі потреби в їжі, одязі, теплі, житло, засоби пересування і т.д.
Одні з них мають біосоціальний характер, що, наприклад, потреби в їжі і теплі, інші — суто соціальний — потреби в модному одязі, сучасному автомобілі, телевізорі і т.п. Але всі ці потреби виступають в соціальній формі, у т. ч. і ті, які задовольняються за допомогою по-людськи приготовленої їжі і побудованого житла і містять в собі атрибути культури того чи іншого народу. Дані матеріальні потребі виступають одночасно і як економічні, тому що в процесі виробництва задовольняються в рамках економічних відносин між людьми [8, c. 75-76].
Всі ці потреби викликають до життя, підтримують і стимулюють виробництво тих чи інших продуктів і послуг. Ні потреб — немає і виробництва. Причому, коло потреб постійно розширюється. До того ж вони розвиваються якісно. У зв’язку з цим говорять про закон узвишшя потреб, тобто їх постійного вдосконалення. Не можна забувати і про потреби функціонування самого виробництва — потреби в джерелах енергії, сировині, матеріалах і т.д. Таким чином, соціально-економічні потреби виступають як джерела розвитку виробництва, його постійні основні стимули.
Залишається додати, що самі потреби, не тільки громадські, а й особисті, розвиваються під впливом виробництва різних предметів і послуг. Такі, приміром, потреби людей у багатьох продуктах харчування, сучасному одязі, побутових виробах, холодильниках, телевізорах і т.д. Впливаючи на формування цих потреб, виробництво створює найважливіша умова для свого сталого розвитку.
Така діалектика взаємодії економічних потреб, виробництва і споживання як один із проявів економічного життя суспільства.
Раніше відзначалася зв’язок між виробництвом і споживанням як суміжними стадіями, ланками єдиного відтворювального процесу. Говорилося, що потреби, запити споживача стимулюють виробництво і, з іншого боку, виробництво, створюючи нові, цінності, блага, впливає на споживання.
Але добре відомо, що обсяги виробництва, кількість видів виробленої продукції обмежені виробничими ресурсами. Адже трудові, матеріальні, природні ресурси, виробнича потужність обладнання далеко не безмежні, та й час суворо відраховується на годиннику. А потреби людей, бажання споживати більше, краще, різноманітніше все ростуть і ростуть. Як же узгодити між собою виробництво і споживання? Перш за все треба засвоїти незаперечну істину: «Не можна спожити більша, ніж вироблено, отримано» Існує жорсткий закон збереження речовини. І нікому не дано його порушити. Це тільки в притчі про діяння Ісуса Христа розповідається, як він нагодував п’ятьма хлібами і двома рибами п’ять тисяч чоловік, та при цьому ще залишилося п’ять коробів. Але створити таке диво доступно одному лише Богу Що ж стосується людей, то вони можуть спожити рівно стільки, скільки зробили і за пасли.
Звичайно, є ще імпорт, постачання з-за кордону, проте ними не можна нагодувати, одягнути, взути народ цілої країни, тим більше такої величезної, як Росія. Так що головним регулятором і обмежувачем обсягу і структури споживання є виробництво. Щоб більше споживати, треба більше виробляти, іншого шляху просто немає. Якщо ж виробництво падає, знижується, то невблаганно зменшується і споживання. Ніякими заклинаннями, протестами, проханнями, страйками тут не допоможеш, треба нарощувати виробництво.
Використання запасів та імпорту може зарадити біді тільки тимчасово, здатне послабити спад споживання, вирішальне слово все одно залишається за виробництвом. Багато людей внаслідок недостатньої економічної грамотності схильні вважати, що обсяг споживання залежить тільки від доходів і цін. Чим мовляв, більше доходи, заробітна плата і нижче ціни, тим вище обсяг споживання товарів. Це чисто удаваний ефект, ілюзія. Звичайно, якщо в однієї людини багато грошей, і він має можливість купити товар за низькою ціною, то й спожити така людина здатна більше.
Але тоді комусь іншому завідомо дістанеться менше. Загальний, же обсяг споживання ніяк не може бути більше кількості вироблених товарів. Розглянемо простий ілюстративний приклад, що підтверджує висловлену. думка. У Росії: приблизно 150 мільйонів жителів. Загальний річний обсяг виробництва м’яса за рік становить, скажімо, 9 мільйонів тонн.
Отже, у розрахунку на кожну людину виробляється 60 кг м’яса на рік або 5 кг в місяць, це і є обсяг середньодушового споживання — незалежно від того, які доходи населення і ціни на м’ясо. Що станеться, якщо людина з великими доходами чи за низькими цінами купить не 5, а 10 кг м’яса на місяць? Тільки те, що комусь іншому взагалі не дістанеться, м’яса. Чи можна збільшити споживання м’яса, підвищуючи зарплату, пенсію або знижуючи ціни на м’ясо? Ні, не можна, воно буде все одно знаходитися на тому ж рівні до тих пір, поки ми будемо проводити його лише 9 — мільйонів тонн на рік. Давайте будемо ефір 18 мільйонів тонн на рік, і можна споживати вдвічі більше. Виробник і споживач тісним чином пов’язані одне з одним навіть, у тих випадках, коли між ними знаходиться і їх з’єднує торговий посередник. Споживач залежить від виробника в зв’язку з тим, що виробник створює предмети споживання. У свою чергу виробник залежить від споживача, так як споживач купує, купує предмети споживання [18, c. 77-78].
Взаємодія виробників і споживачів носить різний характер в різних економічних системах. Воно залежить також від міри наявності товарів на ринку, ступеня монополізації виробництва. В економіці планово-централізованого типу, де формально виробники зобов’язані виробляти передбачене планом кількість товарів і забезпечувати ними споживача, в дійсності спостерігається інша картина. Так як ефективність виробництва низька, плани не виконуються і виробник не зацікавлений у задоволенні потреб споживача, виникає хронічний дефіцит товарів. У подібних умовах споживач стає цілком залежним від виробника і виникає так званий диктат виробника.
По суті він наказує споживачеві, що і скільки споживати, випускаючи продукцію певного виду і якості в певному. обсязі. Накази зверху лише частково, в слабкому ступені здатні змусити виробника діяти на догоду споживачеві. Інша картина спостерігається в економіці з пануючими ринковими відносинами в цих умовах вільний насичений ринок, ринкові ціни вирівнюють попит, і пропозиція на товари і послуги, завдяки чому виробники і споживачі стають одно залежними один від одного. Цьому сприяє і конкуренція між виробниками. Якщо виробник не буде задовольняти запити споживача, то споживач звернеться до іншого виробника. Вплив споживачів на виробників в умовах конкуренції та вільного ринку настільки велика, що іноді навіть говорять про «диктат споживача». Існують спеціальні законодавчі акти, спрямовані на захист прав споживачів. Крім того, створюються товариства, що відстоюють права споживачів та приймаючі заходи проти недобросовісних виробників — аж до бойкотування їх товарів. Втім, виробники теж не залишаються в програші. Вони створюють монопольні об’єднання, завойовують ринок збуту, впливають на споживачів не завжди добросовісної рекламою. Проте, оскільки в ринковій економіці практично немає дефіцит товарів, можливості виробників ущемити споживачів досить обмежені. Відносини, між виробниками і споживачами взагалі не повинні будуватися на протистоянні, один одному [11, c. 53-54].
Висновки
Виходячи з вищевикладеного, вважаємо, що при аналізі співвідношення розвитку факторів виробництва, не можна підходити однозначно, віддаючи перевагу якому-небудь з них. З одного боку, у процесі взаємодії особистий фактор видозмінює й удосконалює природу уречевлених факторів, з іншою боку, особистий фактор змінює свою власну природу. Розвиток його обумовлений динамікою удосконалення уречевлених факторів, як визначеної минулої праці.
В умовах нестабільного стану економіки, виходячи з вищевикладеного, вважаємо, що при аналізі співвідношення розвитку факторів виробництва, не можна підходити однозначно, віддаючи перевагу якому-небудь з них. З одного боку, у процесі взаємодії особистий фактор видозмінює й удосконалює природу речовинних факторів. У даний час виявилися деякі диспропорції у функціонуванні особистого фактора в умовах економічної кризи, що відбувається нині в Україні. Це вимагає контролю за взаємодію особистого та речовинного факторів виробництва. Зміни техніко-економічної структури не встигають супроводжуватися змінами в потребах працівників.
Отже, головна мета виробництва полягає в тому, щоб знайти можливі варіанти комбінації факторів, за яких би забезпечувався випуск продукції в заданому обсязі з найбільш високою економічною ефективністю. Виробнича функція може бути побудована для будь-якого числа змінних факторів. В залежності від цього виробничі функції поділяються на однофакторні та багатофакторні.
Ізокванти характеризують гнучкість прийнятих рішень підприємства відносно використання різних факторів виробництва. Це дає можливість виробникові вибирати таке їх співвідношення, яке забезпечує мінімальні витрати і максимізує його прибуток.
На попит, у значній мірі впливають переваги споживача, але це фактор, який не має кількісної оцінки і тому для практичних розрахунків або ж потрібно провести додаткові дослідження на підставі бальної оцінки переваг споживача і наступного вводу цього фактора як аргументу у функцію ринкового попиту, або ж користуватися наведеним вище рівнянням за умови рівності переваг споживачів.
Надлишок споживання це додаткова користь або додаткова вигода, отримана споживачем завдяки тому, що ціна придбаного ним товару чи послуги виявилася нижчою того максимуму, який він готовий був заплатити. Сукупний надлишок споживання вимірюється як площа над рівнем ціни зліва від кривої попиту. Дане поняття використовується в аналізі витрат і результатів діяльності а також як показники зміни добробуту.
Надлишок виробництва — додатковий дохід власника факторів виробництва, що виникає внаслідок того, що ринкова ціна на продукцію виявилася вищою тієї, по якій виробник був готовий її продавати (тобто пряма чи непряма отримана корисність виявляється більшою корисності того, від чого відмовляються). Сукупний надлишок виробництва вимірюється як площа фігури між рівнем ціни і кривої граничних витрат зліва від кривої попиту. Дана частина доходу продавця товару та послуги пов’язана з тим, що ціни в короткостроковому періоді не являються рівноважними. Надлишок споживача досягає максимуму в умовах досконалої конкуренції, тоді як надлишок виробника зростає з ростом монополізації ринку.
Сумарний надлишок являється мірою аллокаційної ефективності використання ресурсів.
Список використаної літератури
- Архієреєв С. Політична економія: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Національний технічний ун-т «Харківський політехнічний ін-т»; Харківський економіко-правовий ун-т / Сергій Ігоревич… Архієреєв (ред.). — Х. : ТОВ «ПРОМЕТЕЙ», 2006. — 364с.
- Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2010. — 526 с.
- Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2011. — 672с.
- Воробйов Є. М. Економічна теорія / А. А. Грищенко, В. М. Лісовицький, В. М. Соболєв. — Харків, Київ : ТОВ «Карвін», 2009. — 704 с.
- Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. «Економічна теорія») / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.
- Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ «Волинські обереги», 2005. — 408 с.
- Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
- Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2010. — 368c.
- Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 «Економіка і підприємництво» в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.
- Мочерний С. В. Економічна теорія / С. В. Мочерний. — Київ : Видавничий центр «Академія», 2011. — 656 с.
- Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.
- Палехова В. Політична економія: підручник / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія». — Миколаїв, 2007. — 332с.
- Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. — Львів: Світ. –2006 — Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 2006. — 678 с.
- Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, О.Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2009. — 508 с.
- Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
- Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2010. — 671 с.
- Федоренко В. Політична економія: підручник / Валентин Григорович Федоренко (наук.ред.). — К. : Алерта, 2008. — 486с.
- Череп А. В. Трансфер технологій як інструмент реалізації інноваційної діяльності / А. В. Череп, О. Ф. Андронова. — К. : Кондор, 2007. — 356 с.
- Чухно А. А. Основи економічної теорії / А. А. Чухно, П. С. Єщенко, Г. Н. Климко. — Київ : Вища школа, 2010. — 606 с.