Вступ

Зміни в соціально-економічній структурі французького суспільства обумовили важливу трансформацію держави. На початок XVI ст. в основному оформилася абсолютна монархія, яка в ході свого розвитку набула найбільш закінченої, послідовно вираженої форми у Франції.

Абсолютизм характеризувався насамперед тим, що вся повнота законодавчої, виконавчої, військової і судової влади зосереджувалась в руках спадкового глави держави — короля. Відповідно, йому підпорядковувався весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративно-фінансовий апарат, суд. Відтепер всі французи, включаючи дворян, розглядалися як піддані короля, зобов’язані йому беззаперечною слухняністю.

Основна частина дворянства, що продовжувало залишатися панівним класом, не тільки змирилася з таким положенням, але і виступала опорою корони, тому що вона була незалежна від окремих представників цього класу, неухильно і послідовно захищала корінні, загальнокласові інтереси дворянства. Лише за допомогою централізованої державної машини абсолютизму можна було ще забезпечити придушення антифеодальної боротьби селянства, яка продовжувала посилюватися. До того ж, значна частина коштів у країні йшла на утримання дворянства.

Важливим чинником, який багато в чому сприяв посиленню відносної незалежності королівської влади, було особливе співвідношення класових сил, що склалося у Франції. В країні затвердилася своєрідна рівновага двох класів: з одного боку дворянство, що почало слабшати, але ще трималось міцно за свої привілеї й командні посади в державі, а з другого — буржуазії, яка продовжувала набирати сили. Остання ще не могла претендувати на політично домінуючу роль у країні, але в економічній області, й зокрема в державному апараті, вона могла вже успішно протистояти дворянству. Використовуючи у своїй політиці протиріччя між цими двома класами, королівська влада домоглася значної відносної самостійності.

1. Абсолютна монархія у Франції

Абсолютизм — це третій і останній період в історії феодальної держави та права Франції. Розпочинається він з кінця XVI ст., а зумовлений був тими соціально-економічними змінами, що відбулися у зв’язку з розвитком продуктивних сил (бурхливим зростанням промисловості й технічним її переоснащенням; нагромадженням капіталів у руках верхівки міст; розвитком банків; появою загальнонаціональних ярмарків; виникненням буржуазії та найманих працівників; занепадом дворянства; посиленням експлуатації селянства; загостренням боротьби між феодалами і дворянством, дворянством та буржуазією тощо). У формуванні абсолютизму у Франції були зацікавлені всі прошарки суспільства (духовенство, дворянство, буржуазія міст, пересічні міщани, селяни), що пов’язували своє майбутнє із сильною королівською владою.

Влада короля поширюється на всю країну та на всі сфери державного й суспільного життя. Від 1614 р. вона стала розглядатись як священна. Держава ототожнюється з особою короля. Не випадково французькому королеві Людовику XIV (1638-1715) легенда приписує вислів «Держава-це я!». Генеральні штати більше не скликаються, міста втрачають самоврядування. Король призначає людей на державні та церковні посади, приймає найважливіші зовнішньополітичні рішення. Йому підпорядковувався весь централізований державний механізм (армія, поліція, адміністративний апарат, суд).

Розширюється й ускладнюється система центральних органів влади в 1661 р. створюється Великарада, до складу якої належали герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер, державні радники та ін. Для обговорення зовнішньополітичних питань скликалася вужча за складом Верховна рада, питання внутрішньодержавного управління розглядала Рада депеш. Існувала також Рада з військових питань. У XVI ст. виникають такі впливові посади, як державні секретарі (з військових справ, морських справ, закордонних справ, двору), а з XVIII ст. їхні заступники, при яких утворюються бюро.

Місцеве управління вирізнялося надзвичайною складністю та заплутаністю. Його здійснювали численні служби: судове управління, фінансове управління, управління нагляду за шляхами та ін.

На початку XVI ст. політику центру на місцях здійснювали губернатори. Вони мали значну владу та намагалися провадити незалежну політику. З огляду на це, в другій половині XVI ст. Францію було розділено на адміністративні округи — інтендантства, — на чолі яких були поставлені наділені значними повноваженнями інтенданти поліції, юстиції, фінансів.

У цей час завершується утворення централізованої постійної армії. Вона тепер формувалася не з найманих іноземців, а з рекрутів, яких вербували з місцевого населення.

У провінціях, містах, на великих шляхах створюється розгалужена система поліцейської служби, котру з 1667 р. очолює генерал-пейтенант поліції (завдання — підтримувати порядок у масштабах усього королівства).

Надзвичайно складною була судова система: Паризький парламент і судові парламенти в інших містах, королівські суди, сеньйоріальна юстиція, церковні суди, спеціалізовані трибунали (комерційні, банківські та ін.).

На певному етапі розвитку абсолютизм Франції відіграв, безумовно, прогресивну роль в об’єднанні країни, нації, у розвитку торгівлі, промисловості, сприянні економічного розвитку загалом. Та водночас абсолютистський апарат управління стає над суспільством, вступає з ним у суперечність, формує його реакційні риси. Така держава сприяла експлуатації безпосередніх виробників за допомогою податків, системи державного боргу й інших вигаданих схем, чим загострювала класову боротьбу.

Важливу роль у становленні абсолютизму зіграв кардинал Ришельє. Протягом майже двадцяти років (1624—1642 рр.) він, підпорядкувавши своєму впливу короля Людовика XIII, фактично безроздільно керував країною. Об’єктивно його політика була спрямована на захист загальнокласових інтересів дворянства. Шлях до досягнення цієї головної цілі Ришельє бачив у зміцненні абсолютизму. Під його керівництвом значно посилювалася централізація адміністративного апарату, суду, фінансів. За Людовика XIV (1643—1715 рр.) французький абсолютизм досяг найвищого розвитку. Це знайшло відбиток у відомому його висловленні, що «держава — це я!».

Щодо значення абсолютизму для розвитку країни, слід відзначити, що з XVI по першу половину XVII ст. абсолютна монархія відігравала відносно прогресивну роль. Вона вела боротьбу проти розколу країни, створюючи тим найсприятливіші умови для її наступного соціально-економічного розвитку. Маючи постійну потребу у нових додаткових засобах, абсолютизм сприяв росту капіталістичної промисловості й торгівлі. Уряд заохочував будівництво нових мануфактур, вводив високі мита на ввезені в країну іноземні товари, вів війни проти іноземних держав-конкурентів у торгівлі, засновував колонії. Французька буржуазія, не маючи ще сил і можливостей домогтися цього самостійно, вітала всі подібні заходи, хоча їй припадало розплачуватися за них дуже дорогою ціною: податки на торгівлю й промисловість безупинно зростали, вводилися нові примусові платежі й позики.

2. Джерела права середньовічної Франції

Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права — кутюми. Вони склалися на основі старих правд і грамот, які регулювали відносини сеньйорів із селянами та містами. На Півночі Франції (в Нормандії, Бретані) до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи римського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст. нараховувалося близько 60 провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових органів, форми феодальної власності, васальні зв’язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян, майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки: «Великий нормандський судебник» (середина XIII ст.); «Кутюми Бовезі» (1283 р.), складені Бомануаром; Паризька кутюма, записана д’Аблежем (кінець XIV ст.) у складі «Великого французького судебника». Так, у «Кутюмах Бовезі» набули відображення наявні на той час феодальні відносини, положення щодо злочинів і системи покарань та ін.

З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони не були завершені. У 1724 р. Бурдо де Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція 1789 р. скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин. Остаточно кутюми були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І (1804 р.).

Іншим важливим джерелом права були акти королів — ордонанси, едикти, декларації, — вони набувають значного поширення з переходом до станово-представницької монархії та абсолютизму. З’являються навіть систематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права.

Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйорів, міські статути, статути купецьких гільдій і ремісничих цехів. Відбувається також і рецепція (запозичення та засвоєння) римського права. Це не механічне його відтворення, а вивчення, обробка й доповнення. З XVI ст. Франція стає одним із провідних центрів вивчення та застосування римського права.

До числа важливих джерел права, що діяли в рівній мірі на території всієї країни, ставилися також норми канонічного права. Право церкви створювати власну юридичну систему для внутрішнього вживання визнавалося в римської імперії і в монархії франків, звідки до Франції і перейшло канонічне право. Свого апогею тут воно досягло в XII-XIII ст., Коли розширилася компетенція церковних трибуналів, які, зберігши свої владні функції над кліриками, істотно розширили свою юрисдикцію щодо світського населення.

У наступні століття в ході завзятої боротьби королівської влади за зміцнення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права у Франції починає звужуватися. Королівський ордонанс 1539 заборонив церковним судам розглядати справи, які стосуються не кліриків, а світських осіб. До цього часу затверджується положення, згідно з яким король один  здійснює владу в королівстві, а тому декреталізації римських пап і постанови церковних соборів не є обов’язковими для французів. У число королівських повноважень у період становлення абсолютизму було включено додання обов’язкової сили нормам канонічного права. В кінцевому рахунку в основу дії канонічного права у Франції були покладені такі принципи.

Відносно старого канонічного права, виробленого в період середньовіччя і включеного в Звід канонічного права, діяла презумпція, згідно з якою воно мовчазно визнається королівською владою. Спірною залишалася тільки юридична сила «Книги шостий», промульгована в період гострої сварки Боніфація VIII і Філіпа Красивого.

Норми канонічного права, прийняті церквою вже після затвердження зводу канонічного законодавства (1582), вимагали спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди стали приймати до уваги лише ті акти церковних соборів і римських пап, які супроводжувалися спеціальними королівськими грамотами, що означали їх офіційну промульгацію. Більше того, такі грамоти підлягали реєстрації в парламентах, що означало їх верифікацію. Так, Болонський конкордат 1516, опублікований у вигляді папської булли, придбав у Франції обов’язкову силу лише після того, як до його тексту були складені спеціальні королівські грамоти, зареєстровані не без труднощів в Паризькому парламенті. Завдяки такій юридичній процедурі деякі церковні постанови (наприклад, рішення Трентський собору) вводилися в дію не в повному обсязі. Втручання королівської влади в застосування норм канонічного права призвело до того, що окремі церковні канони (особливо XXIV канон, присвячений шлюбно-сімейним відносинам) діяли з багатьма національними особливостями.

3. Основні риси права середньовічної Франції

Право власності регулювало, насамперед, земельні відносини. З розвитком феодалізму вони вдосконалюються. На зміну вільному, не обмеженому обов’язками, аллоду приходить суто умовне, передане на строк служби володіння — бенефіцій (з лаг. — благодіння) та спадкова земельна власність з обов’язком служби (феод). Загалом же для права феодальної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності; становий характер; обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю; особливий порядок спадкування — майорат (тільки старший син феодала).

Зобов’язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін.

Сімейне право перебувало під сильним впливом церкви. Шлюб і сім’я регулювалися переважно нормами канонічного права. Не допускалися шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік для чоловіків становив 14 років, для жінок.

З розвитком держави та з її централізацією кримінальне право набуває все більш репресивного характеру. Усі злочини поділялися на декілька категорій:

—         проти релігії (богохульство, атеїзм, чаклунство та ін.);

—         проти держави (замах на короля та членів його сім’ї, зрада короля тощо);

—         проти приватних осіб (убивство, образа, завдання каліцтва).

Метою покарання стає відплата та залякування. Норми тогочасного права ще не брали до уваги певного характеру злочину й тяжкості покарання за нього.

Основними видами покарань були: страта в різних формах (четвертування, спалювання, колесування), членоушкоджувальні й тілесні покарання (відрізання язика, вух, носа, побиття батогами), тюремне ув’язнення та каторжні роботи; ганебні покарання (виставлення біля ганебного стовпа, водіння оголеним), штраф.

Судовий процес до кінця XII ст. зберігав змагальний характер, але поступово розвивається новий вид процесу — слідчий (інквізиційний). Остаточне закріплення слідчого процесу відбулося з виданням королівських актів 1438 р. і 1539 р., а також Великого ордонанса 1670 р.

Приблизно із другої половини XVII ст. капіталізм досяг такого рівню, коли його подальший сприятливий розвиток у надрах феодалізму став неможливим. Абсолютна монархія, захищаючи феодальний лад, втрачала свої обмежено-прогресивні риси, які їй були притаманні раніше.

Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до припинення діяльності Генеральних штатів. Значно обмежувались права парламентів і, насамперед, Паризького парламенту (у Франції парламенти споконвічно були судовими органами). Едикт 1641 р. зобов’язав його безперешкодно реєструвати всі ордонанси й інші нормативні акти, що виходили від короля. Причому для цього вже не було потрібно його особистої присутності. Парламенту заборонялось приймати до свого розгляду будь-які справи, що стосувалися уряду і його адміністративного апарату.

Світська влада в особі короля посилила свій контроль над церквою. Болонський конкордат 1516 р. надав королю виключне право призначати кандидатів на посади вищих ієрархів католицької церкви у Франції. Дуже скоро наступне затвердження цих кандидатур папою перетворилося у формальність. Як наслідок, висунення на вищі церковні посади фактично стало одним із видів королівського пожалування.

Зміцнення влади короля супроводжувалося різким зростанням і посиленням впливу бюрократичного апарату, якому були властиві деякі особливості. У країні одночасно функціонували державні органи, що умовно могли бути розділені на дві категорії. До першої відносилися установи, успадковані від минулого, із системою продажу посад і частково контрольовані знаттю. В результаті у їх віданні опинилася відносно другорядна сфера державного управління. Другу категорію представляли органи, створені абсолютизмом. Вони накладалися на систему управління першої категорії. Ці установи складалися з чиновників, призначених урядом, і посади в них не продавалися. Вони склали основу управління.

У цілому ж бюрократичний механізм абсолютизму був надзвичайно складним, громіздким, йому була притаманна величезна кількість часом непотрібних установ. Багато органів не мали чітко окресленої компетенції і нерідко дублювали один одного. Усе це сприяло ще більшому зростанню тяганини, корупції й інших зловживань, які в останнє століття абсолютизму прийняли небачені раніше розміри. Державний апарат коштував країні величезних витрат.

Центральні органи державного управління являли собою об’єднання різноманітних установ, створених у різні періоди. До складу Державної ради входили представники вищої придворної аристократії і «дворянства мантії». Вона фактично перетворювалася у вищий дорадчий орган при королі. Його доповнювали спеціальні ради: рада фінансів, рада депеш (повідомлення з місць) тощо.

Функціонувала і низка інших органів: таємна рада, веденню якої підлягав, зокрема, касаційний перегляд деякої категорії справ, апарат канцлера — почесного представника короля, що головував у його відсутність у радах. Частина цих органів діяла більш-менш постійно (рада депеш, рада фінансів), інші функціонували від випадку до випадку або не скликалися взагалі. Проте посадові особи цих установ продовжували значитися на державній службі й одержували величезну платню. Таким шляхом монархія «підгодовувала» й залучала на свій бік знать.

Органи, створені в часи абсолютизму, очолювалися Генеральним контролером фінансів і чотирма державними секретарями з військових, іноземних, морських справ і справ королівського двору.

Компетенція Генерального контролера фінансів була найбільш широкою. Він здійснював управління збором і розподілом грошових й інших матеріальних ресурсів королівства, перевіряв діяльність посадових осіб на місцях. У його веденні знаходилися промисловість, торгівля, фінанси, державні роботи (будівництво портів, фортець, доріг і т. д.), шляхи зв’язку. Генеральний контролер вважався першим міністром. Він і державні секретарі формально були підвідомчими певним королівським радам, але в дійсності підпорядковувалися тільки королю. Наради, які король проводив із ними, стали називатися Малою королівською радою. Там вирішувались найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики.

Апарат Генерального контролера й державних секретарів нагадував міністерську (відомчу) систему управління. Але повного, чіткого розмежування за галузями управління ще не було. У веденні кожного секретаря знаходилася певна кількість губернаторств, хоча головні завдання, що стояли перед ними, були досить далекими від проблем місцевого управління.

Аж до кінця XII в. судовий процес, як це було раніше у франків, зберігав в основному обвинувальний характер. Велике поширення отримує судовий поєдинок, який проводився при взаємній згоді на те сторін або ж у випадку, коли одна з них звинувачувала противника в брехні. Правові звичаї детально регламентували процедуру судової дуелі.

При розгляді справ селян у сеньйоральних судах поряд з традиційними доказами ще в XI ст. стали застосовуватися-тортури, і процес втрачав свій колишній змагальний характер. До цього часу розшукова (інквізиційна) форма процесу, що називалася ще римсько-католицької, стверджується в церковних судах, а з XIII в. поступово вводиться в судах короля і   великих феодалів. Аж до XV в. розшукової та обвинувальний процеси існували як би паралельно, але останній поступово почав виходити з ужитку у зв’язку з відміною важливих традиційних видів доказів («божого суду») —  судового поєдинку.

Остаточне закріплення розшукового процесу відбувається з утвердженням абсолютизму шляхом видання серії королівських актів: ордонанса 1498, едикту 1539 і Великого кримінальної ордонанса 1670. Правда, спочатку цей процес іменувався екстраординарним, але саме він застосовувався в більшості важливих кримінальних справ. Саме в цей період набула поширення практика, коли для тюремного ув’язнення людини вимагалося лише вписати його ім’я в порожній бланк королівського наказу на арешт (lettres de cachet).

Першою стадією розшукової процесу було дізнання, тобто збір попередньої і таємної інформації про злочин і злочинця. Судова справа порушувалася на підставі звинувачення королівського прокурора, а також доносів і скарг, зміст яких залишалося невідомим для обвинуваченого. Потім судовий слідчий збирав письмові докази, допитував свідків і обвинуваченого, проводив очні ставки. При пошуковому процесі малася на увазі винність обвинуваченого, тому показань одного свідка було достатньо для застосування катування. Мета її полягала в тому, щоб вирвати зізнання обвинуваченого, яке розглядалося як «цариця доказів».

Саме судовий розгляд справи проходив у закритому засіданні, причому вирішальне значення надавалося матеріалами, зібраними в ході слідства. Повноцінним доказом вини обвинуваченого були, крім власного зізнання, показання двох «заслуговують довіри» свідків, листи самого обвинуваченого, протоколи, складені на місці злочину, і т.д. Хоча ордонанс 1670 передбачив поділ доказів на виправдувальні і обвинувальні, суд основну увагу приділяв саме останнім. У разі відсутності достатніх обвинувальних доказів суддя міг розпорядитися про повторне проведення тортури.

До XIII ст. судові вироки вважалися остаточними і не підлягали оскарженню. Особа, незадоволене рішенням суддів, могло викликати їх на судовий поєдинок і послідовно битися з кожним з них. Оскарження до суду вищестоящого сюзерена було можливо тільки у випадку «помилки в праві».

З XIII ст. поступово визнається право оскаржити будь-яку справу з сеньйорального суду в королівський суд. У свою чергу в королівських судах допускалося звернення з апеляцією в більш високу інстанцію. Вищим апеляційним судом у цивільних і кримінальних справах з часом стає Паризький парламент. Наявність великої кількості апеляційних інстанцій, особливо в передреволюційний період, робило судові процеси затяжними і дорогими.

Висновки

В історії французького права знайшли своє найбільш повне відображення типові риси середньовічного права Західної Європи. Протягом всієї епохи середньовіччя множинність і партикуляризм джерел права, що відображали роз’єднаність самого феодального суспільства, перешкоджали утворенню у Франції єдиної національної правової системи. Незважаючи на політичне об’єднання країни, релігійно-духовну спільність і затвердження абсолютизму, французьке право аж до революції 1789 року являло собою конгломерат численних правових систем, дія яких поширювалася або на певне коло осіб (духовенство, торговці і т.д.), або на яку-небудь конкретну, часто невелику але розмірами територію.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю.

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації.

Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорювання особливо важливих питань король скликав державну раду.

Список використаної літератури

1. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
3. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
4. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчаль-но-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Черева-тий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.
5. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
6. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.
7. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.