1. Сутність і походження грошей

Гроші — особливий товар, який є загальним еквівалентом при обміні товарів, формою їх вартості (або цінності).

Водночас за допомогою грошей встановлюються економічні відносини між різними суб’єктами господарської діяльності (в тому числі між країнами), вирішується суперечність між приватною та суспільною працею у сфері обміну.

Гроші виникли в процесі розвитку обміну внаслідок виділення з нього окремого товару, який виконував роль загального еквівалента. Вони виконують роль посередника у зв’язках між товаровиробниками і спрощують мінові операції.

Із появою грошей з’являється ціна. Вона визначає суму грошей, яку необхідно заплатити за товар. У різні часи в економічній літературі з’являлися різні теорії походження грошей. Одні вважали, що гроші — це результат угоди, домовленості між людьми. Другі доводили, що гроші впроваджуються державою як інструмент для вимірювання цін товарів. На думку третіх, золото і срібло є грішми за своєю природою. Насправді гроші не є результатом суб’єктивних дій людей чи державних органів. Вони виникли в процесі об’єктивного багатовікового розвитку обміну.

Отже, причиною появи грошей був суспільний поділ праці (насамперед його перша та друга форми) і необхідність регулярного обміну між товаровиробниками, які спеціально виготовляють продукти для обміну.

2. Етапи розвитку готівкових грошей: товарні гроші, золото-срібний біметалізм, золотий монометалізм, білонні монети, банкноти

Регулярний обмін сприяє поступовому виділенню з усього розмаїття товарного світу особливого товару, який набуває рис загального еквівалента (тобто загальної обмінюваності, рівноцінності, а отже і ліквідності). Всі інші товари виражають у ньому свою вартість. Це дає змогу порівнювати їх між собою. Гроші виражають затрати суспільно необхідної праці, втіленої в товарі. Завдяки цьому забезпечується їх обмінюваність на всі інші товари.

У стародавніх греків загальним еквівалентом була худоба (тому невипадково латинське слово pecunia — гроші походить від слова pecus — худоба), у скандинавських народів — хутро і шкури, на Русі — хутро роду куниць (куна).

Проте виконання хутром куниці (або іншим хутром) функцій загального еквівалента утруднювало процес обміну (наприклад, перевезення таких грошей або значні торгові операції}. Тому постала потреба в карбуванні монет, насамперед із срібла. Київська срібна гривня важила 160— 196 грамів, чернігівська — до 196. Після прийняття християнства і за князювання Володимира Великого почалося карбування власних грошей (золотих і срібних), а пізніше — лише срібних (за правління Ярослава Мудрого). На одному боці монети місцеві майстри карбували тризуб.

З плином часу один загальний еквівалент заступав інший, наприклад худобу витіснили сіль, хутро. У Стародавній Спарті були в обігу металеві гроші. Таким чином, гроші поступово набували таких властивостей: однорідність, міцність, висока схоронність, компактність, висока вартість в одиниці ваги, порівняно постійна вартість.

З IV—III ст. до н.е. роль загального еквівалента закріплюється за сріблом і золотом. Спочатку на злитках золота ставили тавро (в Єгипті наприкінці IV тис. тавро з іменем фараона ставили на злитках золота вагою 14 кг). Чеканити монети почали в Лівії (Малій Азії) у XII ст. до н.е. Найважчими в історії розвитку грошей були шведські мідні монети XVIII ст. вагою 19 кг 710 г.

Отже, поява грошей була наслідком тривалого стихійного економічного процесу (а не домовленості між людьми та інших причин, зафіксованих у різних економічних теоріях), незалежного від волі людей.

3. Повноцінні та неповноцінні гроші

Повноцінні — це гроші, номінальна вартість яких відповідає вартості благородного металу, що міститься в них. До повноцінних відносять товарні та металеві гроші. Неповноцінні гроші — це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. До них відносяться паперові, кредитні гроші та білонна монета.

Усі вони застосовуються як гроші лише тому, що, одержуючи їх як платежі, учасники ділових угод розраховують використати їх для майбутніх платежів.

Загальна кількість випущених в обіг неповноцінних грошей визначається законами грошового обігу і за їх порушення в результаті, наприклад, надмірного випуску таких грошей відбувається їх знецінювання з усіма наслідками, що випливають із цього.

4. Функції грошей

Гроші виконують певні функції:

1. Засобу обігу товарів. Продукти праці в розвинутому товарному виробництві обмінюються через посередника. Ним є гроші. Це спрощує обмін, прискорює його. Гроші можна використовувати для будь-яких купівель.
2. Міри цінності (вартості) товару. Гроші виступають як загальноприйнята одиниця обліку цінності різних товарів. Вони є вигідним і єдиним мірилом цінності. За допомогою грошей встановлюється ціна товару, порівнюються їх цінності, вимірюється багатство.
3. Засобу збереження цінності або нагромадження. Власник товару, продавши його, одержує гроші. Через певний час за одержані гроші (за відсутності інфляції) він зможе купити відповідну кількість інших товарів.
4. Засобу платежу. У результаті виникнення кредитних відносин між товаровиробниками, гроші, виступаючи засобом сплати боргового зобов’язання, виконують функцію засобу платежу. Маючи таку функцію, вони обслуговують широку сферу розрахунків, включаючи оплату праці, сплату податків, виплату трансфертних платежів і так далі.
5. Світових грошей. У цій функції вони виступають на світовому ринку. У минулому функцію світових грошей виконувало золото. Зараз воно є звичайним товаром, а функцію світових грошей виконує американський долар.

5. Грошова маса та грошова база

Грошова маса — сукупна кількість випущених в обіг грошових знаків, включаючи готівку, чеки, грошові кошти населення і організацій, що зберігаються на рахунках у банках та інших кредитних організаціях, а також підлягають обов’язковій оплаті грошові зобов’язання.

При цьому слід підкреслити, що мова йде про сукупну величину грошової маси, що включає гроші безготівкового обороту і готівкові гроші. Відмінності між безготівковими грошовими розрахунками і безготівковим обігом, який здійснюється з допомогою передачі цінних паперів, проявляються і в тому, що до складу грошової маси в обігу не входять цінні папери.

Обсяг грошової маси, в тому числі і її приріст багато в чому визначається збільшенням розмірів кредитів банків, тобто величина грошової маси в обігу являє собою результат грошово-кредитної політики. В Україні структура грошової маси характеризується порівняно великою питомою вагою готівкових грошей, який досягає в окремі періоди понад 30% її сукупного обсягу, що набагато більше, ніж у розвинених країнах. Тому по мірі розвитку безготівкових розрахунків буде поліпшуватися і структура грошової маси в напрямі зменшення частки готівкових грошей і підвищення питомої ваги грошей безготівкового обороту.

До складу грошової бази включаються:

— випущені в обіг готівкові гроші з урахуванням залишків коштів у касах кредитних організацій;

— залишки на рахунках обов’язкових резервів;

— кошти на кореспондентських та депозитних рахунках кредитних організацій в НБУ;

— кошти на кореспондентських рахунках (включаючи усереднені залишки обов’язкових резервів) і депозитних рахунках кредитних організацій в НБУ, вкладення кредитних організацій в облігації НБУ, кошти резервування за валютними операціями.

У грошовій базі основну частку займають готівкові гроші (близько 80%).

Грошова база — сукупність готівкових коштів, випущених в обіг Національним банком України, коштів обов’язкових резервів, коштів на кореспондентських рахунках та інших коштів інших депозитних корпорацій (банків), коштів державних нефінансових корпорацій і домашніх господарств (працівників Національного банку) у Національному банку України. Іншими словами — це сукупність зобов’язань Національного банку України в національній валюті, що забезпечують зростання грошових агрегатів та кредитування економіки. Грошова база є показником бази фінансування, яка є основою для формування грошових агрегатів, а не самим грошовим агрегатом. Грошова база використовується Національним банком України як один із основних показників грошово-кредитної політики, і часто друкується пресою разом з грошовими агрегатами.

6. Грошові агрегати

Грошові агрегати — види грошей та грошових засобів, які відрізняються один від одного своєю ліквідністю, тобто можливістю швидкого перетворення в готівку, показники структури грошової маси.

Грошові агрегати — це зобов’язання депозитних корпорацій перед іншими секторами економіки, крім сектора загального державного управління та інших депозитних корпорацій. Складовими грошових агрегатів є фінансові активи у формі готівкових коштів у національній валюті, переказних депозитів, інших депозитів, коштів за цінними паперами, крім акцій, що емітовані депозитними корпораціями та належать на правах власності іншим фінансовим корпораціям, нефінансовим корпораціям, домашнім господарствам та некомерційним організаціям, що обслуговують домашні господарства. Залежно від зниження ступеня ліквідності фінансові активи групують у різні грошові агрегати М0, М1, М2 та М3.

Відповідно до методологічних правил НБУ виділяють грошові агрегати різного складу:

• M0 включає готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями.
• М1 грошовий агрегат М0 та переказні депозити в національній валюті.
• М2 грошовий агрегат М1 та переказні депозити в іноземній валюті й інші депозити.
• М3 (грошова маса) — грошовий агрегат М2 та цінні папери, крім акцій.

7. Швидкість обігу грошей. Рівняння обміну І.Фішера.

Швидкість обігу грошей характеризує частоту, з якою кожна одиниця наявних в обороті грошей (гривня, долар тощо) використовується в середньому для реалізації товарів і послуг за певний період (рік, квартал, місяць).

Виходячи з відомого рівняння обміну І. Фішера, величину швидкості обігу грошей можна визначити за формулою:

де V — швидкість обігу грошей;
P — середній рівень цін на товари та послуги;
Q — фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізовані в даному періоді;
M — середня маса грошей, що перебуває в обороті за даний період.
З наведеної формули випливає, що величина швидкості обігу грошей прямо пропорційно пов’язана з номінальним обсягом виготовленого національного продукту (P ×  Q) й обернено пропорційно — з обсягом маси грошей, що є в обороті.

Показник швидкості обігу грошей можна визначати і за іншими критеріями, зокрема за середньою частотою використання грошової одиниці в оплаті доходів населення, тобто у формуванні національного доходу; за середньою частотою використання грошової одиниці у здійсненні всіх видів платежів, тобто у формуванні всього грошового обороту; за частотою проходження готівки через каси банків. Перший із цих показників може бути визначений діленням обсягу національного доходу на масу грошей в обороті. Кількісно він майже збігатиметься з показником V, визначеним за ВВП. Другий з них може визначатися діленням загального обсягу грошового обороту на М. Цей показник істотно відрізнятиметься від показника V, визначеного за ВВП, бо в ньому будуть враховані всі проміжні та нетоварні платежі (фіскально-бюджетні, кредитні, спекулятивні тощо). Оскільки офіційна статистика загальний обсяг грошового обороту не визначає, розрахувати цей показник V практично неможливо. Третій показник може визначатися діленням загального обсягу касових оборотів усіх комерційних банків за рік на середньорічну суму готівки в обороті.

8. Грошово-кредитний мультиплікатор

Грошо́во-креди́тний мультипліка́тор — це величина множника (коефіцієнта), на яку збільшується кількість грошей в обігу в результаті операцій на монетарному ринку: M = 1/r

Іншими словами грошово-кредитний мультиплікатор — це економічний коефіцієнт, рівний відношенню грошової маси до грошової бази і демонструє теоретично можливу ступінь зростання грошової маси за рахунок кредитно-депозитних банківських операцій.

Цей механізм спрощено виглядає так.

Наприклад, якщо банк, що одержав депозити (внески), повинен мати обов’язкові резерви, рівні 10% від суми депозитів, то 90% отриманої готівки він може витрачати на позички. Якщо клієнти, що одержали позички, використовують отримані гроші для оплати своїх боргів або покупки товарів, то ці гроші перейдуть у руки інших осіб, що збільшать свої внески в банках. Банки, у свою чергу, утримавши 10% у вигляді резервів витрачають отримані кошти на нові активи, що приносять прибуток.

Таким чином, хоча кожний банк дав у борг тільки 90% грошей, отриманих від клієнтів, усі банки, зрештою, розширили свої позички на суму, що у 9 разів перевищує суму вихідного депозиту і додали до своїх резервів 10% від отриманої суми депозиту. Процес грошового мультиплікатора або депозитної експансії не мав би меж зростання грошової маси, якби не було об’єктивних і суб’єктивних обмежень його зростання.

9. Загальні, обов’язкові та вільні резерви банків

Вільний резерв — це сукупність грошових коштів комерційного банку, які в даний момент є в розпорядженні банку і можуть бути використані ним для активних операцій.

Крім вільного, існує загальний банківський резерв, що являє собою всю суму грошових коштів, які є в даний момент у розпорядженні банку і не використані для активних операцій. Частину загального резерву банки повинні зберігати в грошовій формі і не використовувати для поточних потреб. Ця частина називається обов’язковим резервом. Обсяг його визначається на, підставі норм обов’язкового резервування, які встановлюються НБУ у відсотках до суми банківських пасивів. Різниця між загальним і обов’язковим резервами становить вільний резерв банку.

Наявність вільного резерву — важливий показник фінансового стану банку, насамперед його спроможності виконувати свої зобов’язання перед клієнтами та задовольняти їх попит на позички. Тому цей показник виражає, з одного боку, стан поточної ліквідності банку, а з іншого — стан його поточного кредитного потенціалу. Завдяки цьому через регулювання вільних резервів банків можна впливати на їх фінансове становище та на їх діяльність щодо збільшення маси грошей в обороті.

10. Попит на гроші, його мотиви

Попит на гроші — одне з ключових і найскладніших явищ ринку грошей. Його вивчення виявилося центральною проблемою сучасної теорії грошей.

Економічна теорія розглядає попит на гроші як попит на певний запас грошей. Слід відрізняти зміст понять «попит на гроші» та «попит на грошовий доход». У першому випадку йдеться про запас грошей, що існує на певний фіксований у часі момент. Розміри цього запасу можуть в різні періоди змінюватися. На відміну від цього поняття, «грошовий доход» характеризує не запас, а потік грошей. Його обсяг визначається не на визначений момент, а за певний проміжок часу. Коли говорять, що ваша місячна заробітна платня становить 680 грн., то йдеться про потік грошей, ваш дохід.

Якщо запас грошей розглядати як елемент багатства, котрим володіють економічні суб’єкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину свого портфеля активів (багатства) у ліквідній формі. Якщо власники портфелів активів віддають перевагу ліквідній формі, то це означатиме зростання попиту на гроші, і навпаки. Такий (портфельний) підхід до вивчення попиту на гроші був застосований Дж.М. Кейнсом, котрий назвав своє трактування попиту на гроші теорією переваги ліквідності.

11. Альтернативна вартість зберігання грошей та її зв’язок з попитом на гроші

Альтернативна вартість зберігання грошей — це втрати від яких-небудь невикористаних можливостей, що стикаються з альтернативними варіантами інвестицій.

Чинники впливу на попит на гроші. З’ясування мотивів, які заохочують економічних суб’єктів нагромаджувати гроші, дає можливість визначити чинники, які впливають на ці мотиви, а значить — на динаміку попиту на гроші.

Представники всіх теоретичних концепцій попиту на гроші визнають зміну обсягів виробництва (або обсягів національного доходу) ключовим чинником впливу на попит. Цей вплив обумовлюється трансакційним мотивом нагромадження грошей — чим більший обсяг виробництва валового національного продукту, а отже, й національного доходу, тим більшим може бути обсяг операцій щодо його реалізації і тим більшим має бути запас грошей для виконання цих операцій.

Зміна обсягу валового національного продукту у свою чергу визначається двома самостійними чинниками — динамікою рівня цін та рівня реального обсягу виробництва, кожний з яких може діяти незалежно один від одного. Наприклад, абсолютний рівень цін може зростати за незмінного обсягу реального виробництва, і навпаки, останній може зростати за незмінного рівня цін, чи обидва показники можуть зростати водночас, але різними темпами. Тому зміну абсолютного рівня цін та реального обсягу виробництва можна розглядати як самостійні чинники впливу на попит на гроші.

12. Пропозиція грошей та її чинники

Пропозиція грошей — друга сила, що у взаємодії з попитом визначає кон’юнктуру грошового ринку. Як і попит на гроші, пропозиція їх є явищем залишку. Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб’єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

На рівні окремого економічного суб’єкта пропозиція грошей взаємодіє з попитом на гроші як його альтернатива. Якщо фактичний запас грошей окремого індивіда перевищує його попит на гроші, а це можливо при зростанні альтернативної вартості зберігання грошей, то цей індивід пропонуватиме частину свого запасу грошей на ринок до продажу. І навпаки, при перевищенні попиту над наявним запасом індивід буде купувати їх на ринку чи іншими способами задовольняти попит. Тому на цьому рівні пропозиція і попит постійно чергуються — при зростанні рівня процента економічний суб’єкт виступатиме на ринку з пропозицією грошей, а при зниженні — з попитом на гроші.

На макроекономічному рівні пропозиція грошей формується дещо по-іншому. Вважається, що всі економічні суб’єкти одночасно не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного у них запасу грошей. Тобто фактична маса грошей в обороті є природною межею пропозиції грошей. Ніякі стимулюючі фактори, наприклад зростання процента, не можуть збільшити пропозицію грошей понад цю межу. Якщо ж виникає потреба збільшити пропозицію понад цю межу, що можливо при зростанні сукупного попиту на гроші, то це можна зробити тільки додатковою емісією грошей в оборот. Тому емісія грошей розглядається як зростання пропозиції грошей на грошовому ринку, а вилучення грошей з обороту — як скорочення пропозиції грошей.

13. Інфляція: сутність та форми

Проблема інфляції є складовою частиною теорії грошей.

Інфляція — це одна з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, що негативно впливає на всі сторони життя суспільства.

Є різні погляди на природу і причини інфляції, але переважають два напрями: перший розглядає інфляцію як суто грошове явище, спричинене порушенням законів грошового обігу; другий — як макроекономічне явище, спричинене порушенням пропорцій суспільного відтворення, і насамперед між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією товарів.

Тим часом інфляція є складним, багатостороннім явищем, причини якого — у взаємодії факторів сфери виробництва і сфери грошового обігу.

Інфляція зовні виглядає як знецінення грошей внаслідок їхньої надмірної емісії, яка супроводжується зростанням цін на товари та послуги.

Інфляція — це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.

Інфляція може набувати різноманітних форм. Відкрита інфляція розвивається вільно і ніким не стримується.

Прихована інфляція — це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування цін на товари і послуги, з одного боку, і доходів населення-з іншого.

Повзуча інфляція — інфляція, що розвивається поступово, коли ціни зростають незначною мірою (не перевищує 10 % на рік).

Галопуюча інфляція — інфляція, коли ціни зростають швидко — на 10-100 % щорічно. На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження, поширюється відплив капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто йде розбалансування економічної рівноваги.

Гіперінфляція — інфляція, коли ціни зростають астрономічно — на 1-2 % щодня або сягають 1000 % і більше нарік.

Вона означає глибоку економічну і соціальну кризу в країні.

Збалансована інфляція — інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів та послуг.

Незбалансована інфляція — інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару.

Очікувана інфляція — зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період. Досить часто це є прямим результатом антиінфляційних дій уряду.

Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на споживчі товари, товаровиробників — на сировину та засоби виробництва.

14. Основні показники вимірювання та методи регулювання інфляції

Для боротьби з інфляцією держава проводить антиінфляційну політику, яка передбачає здійснення тактичних (короткострокових) заходів щодо зниження рівня наявної інфляції та стратегічних (довгострокових) заходів, спрямованих на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

До основних заходів антиінфляційної державної політики належать:

— зростання виробництва і насичення ринку товарами;

— обмеження емісії грошей;

— подолання дефіциту державного бюджету;

— стимулювання нагромаджень та інвестицій;

— проведення обґрунтованої кредитної політики;

— скорочення ставок податків;

— проведення приватизації і стимулювання розвитку середнього й малого бізнесу;

— збільшення безготівкового обігу;

— широке впровадження електронної системи розрахунків;

— скорочення бартерних операцій;

— регулювання валютного курсу;

— розвиток ринку цінних паперів;

— подавлення інфляційних очікувань населення;

— проведення грошових реформ конфіскаційного типу.

15. Грошові реформи: поняття, цілі, основні моделі

Грошові реформи — це повна або часткова структурна перебудова державою існуючої в країні грошової системи.

Головною функцією грошової реформи є стабілізація грошового обігу.

Грошові реформи у вузькому розумінні поділяють на такі типи:

1. Грошові реформи формального типу зводяться до впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує.
2. Грошові реформи з деномінацією грошового обігу. Головна мета — заміна через обмін грошових купюр дійсного масштабу цін.
3. Грошові реформи конфіскаційного типу (з деномінацією грошового обігу або без нього). Під час її проведення використовують диференційовану шкалу обміну старих грошей на нові.

Грошові реформи в широкому розумінні передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й структурну перебудову чинної системи грошово-валютних і кредитних відносин. Проведення структурної грошової реформи у широкому розумінні цього поняття передбачає також перехід від грошей адміністративно-командної економіки до грошей ринкової економіки.

16. Сутність та функції центрального банку

Головною ланкою банківської системи будь-якої держави є центральний банк країни. У різних державах такі банки називаються по-різному: народні, державні, емісійні, резервні, Федеральна резервна система (США), Банк Англії, Банк Японії й інші.

Центральні банки виникли як комерційні банки, наділені правом емісії банкнот. Першим емісійним банком вважається, створений у 1694 р. Банк Англії, оскільки він початків випускати банкноти і враховувати комерційні векселя. Згодом за центральними банками закріпилася роль скарбника держави, посередника між державою і комерційними банками, провідника грошово-кредитної політики держави. Будучи комерційними, національні банки були націоналізовані, і в даний час капітал їх цілком або частково належить державі.

В усіх розвинутих країнах діє декілька законів, в яких сформульовані і закріплені задачі і функції центрального банку, а також визначені інструменти і методи їх здійснення. Як правило, головним правовим актом, що регулює діяльність центральних банків, служить закон про центральні банки країни.

Центральні банки є регулюючою ланкою в банківській системі, тому їх діяльність пов’язана зі зміцненням грошового обороту, захистом і забезпеченням усталеності національної грошової одиниці і її курсу стосовно іноземних валют; розвитком і зміцненням банківської системи країни; забезпеченням ефективного і безперебійного проведення розрахунків.

17. Організаційна структура та принципи функціонування Національного банку України

Національний банк організований і функціонує згідно з принципами (правовими положеннями), що закріплені в Законі «Про Національний банк України» та обумовлені завданнями, покладеними на банк.

Принцип незалежності Національного банку. Відповідно до цього принципу Національний банк у межах наданих йому повноважень є незалежним у своїй діяльності, а органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатися у його діяльність щодо реалізації функцій, передбачених на законодавчому рівні. Проте абсолютної незалежності, як відомо, в природі не існує.

Принцип парламентського та президентського контролю за діяльністю Національного банку. Рада Національного банку вносить Верховній Раді України Основні засади грошово-кредитної політики для інформування. Голова Національного банку доповідає Верховній Раді України про діяльність Національного банку. Двічі на рік Національний банк подає інформацію Президенту України та Верховній Раді України про стан грошового ринку в Україні. Рахункова палата Верховної Ради здійснює фінансову перевірку Національного банку стосовно руху коштів Державного бюджету та виконання кошторису Банку.

Принцип розмежування державних фінансів і коштів Національного банку. Національному банку згідно з Законом забороняється надавати прямі кредити уряду як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування видатків Державного бюджету України. Крім того, Національному банку дозволяється здійснювати операції з державними цінними паперами лише на вторинному ринку. Таким чином, закон захищає Національний банк від можливих вимог з боку уряду щодо здійснення додаткової емісії з метою фінансування дефіциту державного бюджету.

Принцип організації Національного банку на підставі держав­ної власності. Статутний капітал банку у розмірі 10 млн грн є державною власністю. Джерелами формування статутного капіталу є доходи Національного банку, а при необхідності — кошти Державного бюджету України. Майно, яким Національний банк уповноважений користуватися і розпоряджатися, є об’єктом права державної власності, але перебуває у повному господарському віданні банку.

Принцип централізації системи Національного банку України. Система Національного банку організована у такий спосіб, щоб забезпечити реалізацію єдиної державної грошово-кредитної політики в усіх регіонах України під загальним централізованим керівництвом. Філії (територіальні управління) є структурними підрозділами Національного банку без статусу юридичної особи і від його імені виконують функції на визначеній території. Діяльність усіх інших структурних підрозділів, одиниць, підприємств, та закладів, що входять до системи НБУ, контролюється та напрямляється з єдиного центру.

18. Грошово-кредитна політика, її цілі

Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин. Інструменти, якими оперує грошово-кредитна політика для регулювання грошового обігу.

Основною метою цієї політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін.

Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формує нормативно-законодавчу базу, визначає загальну орієнтацію функціонування фінансово-кредитних установ і законодавчі основи здійснення грошової емісії та випуску цінних паперів.

19. Операції на відкритому ринку та валютні інтервенції як інструменти монетарної політики

Операції на відкритому ринку — це купівля або продаж державних цінних паперів на вторинному ринку. Відкритий ринок можна трактувати як ринок, на якому різні фінансові посередники торгують цінними паперами. На цьому ж ринку ЦБ купує або продає цінні папери. Центральний банк — один з найактивніших учасників міжбанківського ринку. Цей механізм дозволяє учасникам здійснювати запозичення або кредитування на дуже короткий термін. Іншими словами, на цьому ринку торгують вільними грошовими коштами. Процентна ставка, за якою ці угоди укладаються, встановлюється таким чином, що врівноважує попит і пропозицію. Центральний банк впливає на ринок опосередковано, через дилерів або брокерів. За допомогою своїх інтервенцій центральний банк змінює грошову базу, а через неї і грошовий мультиплікатор. Якщо ЦБ купує державні цінні папери на відкритому ринку, то тим самим він збільшує грошову базу, а продаючи — зменшує її.

Купівля центральним банком облігацій у комерційних банків призведе до зростання його активів на відповідну величину. Щоб оплатити покупку, ЦБ переведе гроші на рахунки комерційних банків у ЦБ, що збільшить його пасиви на ту ж суму.

Продаж облігацій на відкритому ринку відноситься до стримуючої монетарної політики, оскільки супроводжується зменшенням грошової бази (і відповідно, грошової маси) і зростанням ставки відсотка.

В результаті проведення операцій на відкритому ринку відбуваються два процеси: зміна пропозиції грошей і зміну процентних ставок. Тому у ЦБ при використанні даного інструменту є можливість зосередити свої зусилля як на пропозиції грошей, так і на процентних ставках. Торгівля на відкритому ринку здійснюється швидко, тому вплив цього інструменту може бути відчутно протягом одного торгового дня. Чим більше ринок, тим більше учасників ринку, тим більша ліквідність інструменту, тим легше його про надати або придбати. В даний час в якості одного з головних інструментів монетарної політики в світовій практиці використовуються операції на відкритому ринку. Наприклад, в США операції на відкритому ринку є основним інструментом монетарної політики, що проводиться ФРС. У Росії через «вузькості і низької ліквідності російського ринку державних ланцюгових паперів» ЦБ використовує операції на відкритому ринку в невеликих масштабах щодо всіх операцій тільки як додатковий інструмент регулювання банківської ліквідності.

20. Регулювання норми обов’язкових резервів як інструмент монетарної політики

Обов’язкові резерви не завжди були інструментом грошово-кредитної політики в сучасному її розумінні. Цей важіль впливу на банківську систему спершу обумовлювався необхідністю страхування вкладників банку, а також підвищенням відповідальності банків перед своїми клієнтами.

У сучасному розумінні мінімальні обов’язкові резерви — це інструмент грошово-кредитної політики, сутність якого полягає в установленні обов’язкової норми ресурсів, яку комерційні банки повинні зберігати в центральному банку у відсотках до залучених депозитів.

Мінімальні обов’язкові резерви як інструмент грошово-кредитної політики є важелем глибокого впливу на пропозицію грошей. Обов’язкове резервування покликане виконувати в економіці дві основні функції, а саме:

• засобу підтримання ліквідності комерційних банків;
• інструмента регулювання грошової маси в обігу.

Первинною функцією мінімальних резервів є забезпечення ліквідності комерційних банків. Формування централізованого фонду коштів має слугувати надійним гарантуванням вкладів. У сьогоднішніх умовах роль цієї функції пов’язана із забезпеченням стабільності банківської системи, що сприяє як підтриманню неперервності функціонування платіжно-розрахункового механізму, так і зниженню ризикованості вкладів у банки і зменшенню збитків від їхніх банкрутств.

На сьогоднішній день ця функція трансформувалася і пов’язана із забезпеченням стабільності діяльності банківської системи в цілому, що сприяє, по-перше, підтриманню надійності платіжно-розрахункового механізму і, по-друге, зниженню рівня ризику банківських вкладень і мінімізації втрат у випадках банкрутства банків.

Основною функцією обов’язкового резервування є вплив на кредитний потенціал комерційних банків із метою регулювання кількості грошей в обігу. Рівень мінімальних резервів безпосередньо впливає на кількісні параметри кредитування суб’єктів національної економіки з боку комерційних банків і визначає обсяг грошової маси.

21. Облікова політика як інструмент монетарної політики

Монетарна або грошово-кредитна політика є одним з інструментів державного регулювання економіки. Саме на цій політиці держави акцентують свою увагу монетаристи. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження та подолання спаду виробництва.

Мета грошово-кредитної політики — досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей (експансивна), а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження (рестрикційна).

Головним суб’єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків.

22. Монетарна експансія

Експансійна політика полягає в довільному, швидкому зростанні пропозиції грошей, завдяки чому гроші стрімко «дешевіють», а інфляція набуває високих темпів. Тому цю політику називають ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблюються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов’язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).

Зазвичай метою переходу до експансійної політики проголошується посилення стимулювання ділової активності, економічного зростання та скорочення безробіття, тобто ті стратегічні цілі, які перебувають виключно в реальному секторі економіки і не зачіпають рівня цін. У короткостроковому періоді вказані цілі можуть бути досягнуті завдяки інтенсивному нарощуванню платоспроможного попиту та зменшенню процента за кредит. Ці чинники спричинюють зростання кредитних вкладень у реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, кількості робочих місць та зайнятості. Одночасно зростають доходи та заощадження населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у тому числі банківські резерви, розвивається кредитування споживчих потреб населення. На цій основі активно розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробництва товарів та послуг для населення.

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування пропозиції грошей та високої інфляції, яка спричинює тяжкі негативні наслідки в економіці. Зупинити нарощування інфляції і попередити чи усунути її негативні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряди за нормальних обставин у країні намагаються уникати експансійної політики.

23. Монетарна рестрикція

Політика рестрикції (обмеження) полягає в різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається це обмеженням грошово-кредитної емісії ужорсточенням умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб’єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція супроводжується ужорсточенням фіскально-бюджетних заходів впливу на кон’юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткування, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних витрат і бюджетного дефіциту тощо. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей».

24. Класична кількісна теорія грошей, її основні постулати

Представники класичного напрямку кількісної теорії грошей вважали, що всі гроші знаходяться у сфері обігу. По суті, вони не враховували функцію грошей як засіб нагромадження й ігнорували той факт, що на кількість грошей в обігу впливають такі чинники, як швидкість руху грошей, наявність безготівкових платежів і кредиту.

Особливу позицію в тлумаченні кількісної теорії грошей зайняв Д. Рікардо. Він зробив спробу пов’язати цю теорію з теорією трудової вартості, доводячи, що гроші — це товар і вони мають свою внутрішню вартість. При цьому він висунув ідею автоматичного регулювання кількості золота, а відтак, і її впливу на ціни. За уявленнями Д. Рікардо, при збільшенні кількості золота в країні вартість грошей падає, що створює умови для його вивозу з країни. Цей відтік золота призводить до автоматичного падіння цін на товари і, відповідно, зростання ціни золота.

Ідеї Д. Рікардо цікаві й відбивають реальні явища та залежності, хоча говорити про автоматичне регулювання цін шляхом ввозу або вивозу золота можна тільки з певними застереженнями. Справа в тому, що в реальній ситуації рух золота, який впливає на ціни, не обмежується його ввозом чи вивозом за межі країни. Частина золота в певних межах його кількісного надлишку над товарною масою переходить у стан скарбу, тобто тезаврується, що пояснюється дією закону грошового обігу.

Отже, класична кількісна теорія грошей приблизно в кінці XIX ст. вичерпала себе. Її головні вади були пов’язані з певним догматизмом у тлумаченні взаємозв’язку між грішми і цінами та в ігноруванні впливу на ціни багатьох інших чинників. Подальший розвиток цієї теорії полягав у подоланні вказаних недоліків і в більш повному пристосуванні кількісної теорії до реалій постійного ускладнення товарного виробництва й усіх пов’язаних з ним явищ.

25. Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей

Новим кроком у розвитку кількісної теорії грошей стала теорія, яка отримала назву трансакційного варіанта кількісної теорії. Серед її прихильників слід назвати таких учених, як А. Маршалл, І. Фішер, Б. Хансен та ін. Особливо відомою стала теорія американського вченого І. Фішера (1867—1947 рр.), яка отримала назву трансакційної (лат. трансакція — означає угоду, що супроводжується взаємними поступками) — варіанта кількісної теорії грошей. У суто практичному значенні цей термін використовується для визначення грошей, які не приносять доходу і витрачаються тільки для поточних операцій, тобто для купівлі товарів та на оплату послуг). І. Фішер підійшов до аналізу взаємозв’язку між грішми і цінами більш широко, ніж попередники, ураховуючи вплив на цей взаємозв’язок і чинників з боку ринку. Такий підхід був виправданий тим, що розвиток товарного виробництва призводив до суттєвого ускладнення як самого обміну товарів, так і всього процесу ціноутворення. У цих умовах неможливо розглядати залежність між грішми і цінами в межах тільки їхньої взаємодії, спрощеної до рівноважності грошей, як це робили представники класичної кількісної теорії грошей. Це по-перше.

По-друге, усе помітнішим ставав процес трансформації товарної природи грошей у нетоварну, що робило грошовий обіг і емісію грошей надто еластичними й відносно незалежними від тієї товарної маси, яку вони обслуговують.

Отже, ціна товару, за його уявленням, прямопропорційна масі грошей, помноженій на швидкість їх обігу і поділеній на кількість товарів. Отже, на відміну від своїх попередників, Фішер уважає, що на рівень цін впливає не один фактор (кількість грошей), а декілька факторів.

Проте розглядаючи взаємозалежність між цінами й кількістю грошей у довгостроковому періоді, І. Фішер уважав швидкість руху грошей і товарну масу умовно стабільними. Це не відповідає дійсному розвитку економіки, який характеризується циклічністю.

26. Сучасний монетаризм: його основні постулати та представники

Сучасний монетаризм – один з найвпливовіших напрямів західної економічної думки, який з кінця 1970 – початку 1980 р. багато в чому визначає зміст економічної політики провідних країн світу – США, Англії та ін.

Монетаризм у вузькому (конкретнішому) розумінні трактується як відповідна «система теоретичних поглядів», згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів.

Мета монетарної політики – зміна сукупного попиту за допомогою збільшення або зменшення грошової маси з наступним скороченням або підвищенням процентної ставки. Таким чином, досягнення стабілізації припускає використання таких інструментів: фіскальної політики, монетарної політики, регулювання сукупної пропозиції.

Сучасний монетаризм виник як опозиція насамперед кейнсіанству.

Головна ідея М. Фрідмена зводилася до того, що ринкова економіка найкраще функціонує тоді, коли немає системи грошової регламентації. У книзі «Грошова історія Сполучених Штатів» М. Фрідмен звернув увагу на те, що Велика депресія зовсім не свідчила про нестійкість економіки і не була її ознакою, а пішла на користь приватному підприємництву. Депресія зайвий раз доводить, що вона може завдати шкоди певній групі людей, які мають необмежену владу над грошово-кредитною системою країни. М. Фрідмен також бачив, що реформи економічної політики в остаточному підсумку слугують не інтересам суспільства, а приватному інтересу. Він звернув увагу й на те, що під час Великої депресії за період з 1929 до 1933 р. Федеративна резервна система допустила стиснення пропозиції грошей на 33 %. Якби ця система не допускала катастрофічного падіння грошей в обігу, то не було б кризових явищ.

27. Валюта, її конвертованість

Валютою (від італ. valuta — вартість) називають грошову одиницю, яка обслуговує міжнародні економічні відносини і використовується як міжнародна розрахункова одиниця чи міжнародний засіб обігу і платежу.

Поняття «валюта» використовується в трьох значеннях:

1) грошова одиниця певної країни;

2) грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках, іноземна валюта;

3) умовна міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця або платіжний засіб.

Неконвертованими є валюти, які не обмінюються на іноземну валюту за ринковим курсом, мають суттєві обмеження на ввезення та вивезення й на всі валютні операції.

Це валюти слаборозвинутих країн, які переживають економічну та фінансову кризу. Неконвертованість валюти може створити низку обмежень для всіх суб’єктів господарської діяльності (як резидентів, так і нерезидентів), зокрема:

— обмеження на перекази за кордон заробітної плати, дивідендів, прибутків тощо;

— установлення квот і лімітів розподілу валюти між експортерами та іншими суб’єктами господарювання;

— необхідність попереднього дозволу з боку центрального банку на здійснення платежів за імпортними операціями тощо.

Конвертованість національної грошової одиниці — це можливість для всіх учасників міжгосподарських угод легально та вільно обмінювати її на іноземні валюти.

Ступінь конвертованості обернено пропорційний обсягу та жорсткості валютних обмежень, що практикується в державі.

Конвертованість національної грошової одиниці є показником рівня розвитку економіки та ступеня відкритості, забезпечуючи країні такі довготермінові вигоди в багатосторонній світовій системі торгівлі та розрахунків:

• вільний вибір виробниками та споживачами найбільш вигідних ринків збуту та закупок всередині країни та за кордоном у кожний момент;
• розширення можливостей залучення іноземних інвестицій та здійснення інвестицій за кордоном;
• «підтягування» національного виробництва до міжнародних стандартів за цінами, витратами, якістю;
• можливість здійснення міжнародних розрахунків в національній валюті тощо. За ступенем конвертованості розрізняють валюти:
• вільно конвертовані (резервні);
• частково конвертовані;
• замкнуті (неконвертовані);
• клірингових розрахунків.

28. Валютний курс, його чинники. Котирування валюти

Валютний курс становить ціну грошової одиниці певної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій:

— подолання національних обмежень грошової одиниці;

— локальна цінність грошової одиниці перетворюється на міжнародну;

— виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;

— сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.

На валютний курс впливають такі фактори: зміна обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсоткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу.

У більшості високорозвинутих країн світу використовується пряме котирування. Котирування здійснюється тільки щодо п’яти валют (див. раніше), найчастіше до долара США.

Для професійних учасників валютних ринків поняття «валютний курс» не існує. Воно розпадається на курс покупця і курс продавця.

— курс покупця (bid rate) — це курс, по якому банк-резидент купує іноземну валюту за національну;

— курс продавця(offer rate) — це курс, по якому він продає іноземну валюту за національну.

Визначення курсу валют називають котируванням, яким займаються офіційні державні органи.

При котируванні валют вказується курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким банки купують цю валюту. Котирування може бути обов’язковим для суб’єктів валютних операцій або суто номінальним, орієнтовним. Тоді валютний курс, визначений котируванням, може не збігатися з курсом конкретної угоди.

29. Крос-курс та методи його розрахунку

Крос-курси валют — це вторинний показник. Вони розраховуються через основні курси валют відносно долара. Тобто крос-курс англійського фунта до японської єни розраховується виходячи з поточних курсів англійського фунта і єни відносно долара. Навіть коли немає можливості проводити операції з крос-курсами, можна виконати ці операції & допомогою основних курсів валют відносно долара. Деякі «екзотичні» валюти можуть узагалі не мати крос-курсу одна з одною і торгуються тільки через долар США.

Крос-курс — співвідношення між двома валютами, яке визначено через їх курс до третьої валюти (звичайно до долара США).

Основні способи розрахунку крос-курсів за А. В. Тимофеєвим (з урахуванням того, чи є котирування валют до долара прямим чи непрямим):

— два прямі котирування;

— пряме і непряме котирування;

— два зворотні котирування.

1. Розрахунок крос-курсу для валют із прямим котируванням до долара США (долар є базою котирування для обох валют).

Наприклад, потрібно знайти крос-курс швейцарского франку і японської єни — CHF/JPY за умови:

USD/CHF 0.9016/0.9020 USD/JPY=77.18/77.19

Існує правило розрахунку крос-курсу для валют із прямим котируванням до долара США:

— для одержання сторони bid крос-курсу слід розділити сторону bid курсу валюти, що виступає в крос-курсі валютою котирування, на сторону offer курсу валюти, що у крос-курсі служить базою котирування;

— для одержання сторони offer крос-курсу розділити сторону offer курсу валюти, що виступає в крос-курсі валютою котирування, на сторону bid курсу валюти, що у крос-курсі служить базою котирування.

Отже, якщо долар США є базою котирування для обох валют, то для розрахунку їхнього крос-курсу треба розділити доларові курси цих валют.

Проведемо розрахунок значень сторін крос-курсу з округленням до 1-го знака:

Таким чином, крос-курс CHF/JPY — 85.5654/85.6145

У разі необхідності можна розрахувати і крос-курс JPY/CHF за допомогою тих же правил: 100 JPY/ CHF.

2. Розрахунок крос-курсу для валют із прямим та непрямим котируванням до долара США, де долар є базою котирування для однієї з валют.

Наприклад, потрібно знайти крос-курс австралійського долара до шведської крони — AUD/SEK при умові, що

AUD/USD — 1.0272/1.0277 — непрямим котируванням,

USD/SEK= 6.6065/6.6115 — пряме котирування.

Існує правило розрахунку крос-курсу з прямим та непрямим котируванням:

— для одержання лівої сторони bid крос-курсу слід помножити сторони bid доларових курсів цих валют;

— для одержання правої сторони offer слід помножити сторони offer доларових курсів цих валют

30. Режими валютного курсу

Режим валютного курсу — складова частина валютної політики держави, що визначає спосіб, у який держава регулює курс валюти у відношенні до валют інших держав та до міжнародного валютного ринку.

Режими валютного курсу поділяються на три основні групи (за класифікацією МВФ, 1982):

плаваючий валютний курс, в якому курс валюти залежить від ринку;

обмежено гнучкий валютний курс, в якому центральний банк коригує валютний курс від надмірних коливань;

фіксований валютний курс, в якому закріплюється сталий курс щодо однієї іншої валюти чи валютного кошика;

За цією класифікацією режими валют з плаваючим курсом поділялися в свою чергу на три групи: а) кориговане плавання; б) кероване плавання; в) незалежне плавання.

На практиці, однак, класифікація валютного режиму країни є нетривіальною задачею, перш за все через множинність валютних курсів: існування офіційного валютного курсу та паралельних (міжбанкового, «чорного»). Іншою причиною є розбіжність між декларованою валютною політикою держави та фактичною.

31. Валютні операції та їх різновиди

Валютні операції — це угоди, пов’язані з купівлею-продажем валюти і платіжних документів в іноземній валюті, з використанням їх як платіжних та розрахункових засобів у міжнародних відносинах.

Існують різні види валютних операцій. Їх класифікація базується на тому, що іноземна валюта може використовуватися як об’єкт (специфічний товар), так і відповідний інструмент, зокрема платіжний, розрахунковий, кредитний тощо, для обслуговування різних економічних операцій, у т. ч. торгових та неторгових.

Валютні операції здійснюються з метою:

1. Продати іноземну валюту чи, навпаки, придбати необхідну іноземну валюту для проплати імпорту, погашення валютного кредиту і процентів по ньому і т.п.;
2. Запобігти можливих збитків, пов’язаних з несприятливими змінами курсів валют (операції хеджування).
3. Отримати спекулятивні прибутки на різниці курсів валют.

Класифікація валютних операцій за Петрашко Л. П.:

1. Відкриття та ведення валютних рахунків.
2. Кореспондентські відносини з іноземними банками.
3. Операції із залучення та розміщення валютних коштів.
4. Неторгові операції.
5. Міжнародні розрахунки.
6. Конверсійні операції.
7. Інші операції.
8. Відкриття та ведення валютних рахунків:
9. a) відкриття валютних рахунків юридичним особам (резидентам і нерезидентам), фізичним особам;
10. b) нарахування процентів по залишках на рахунках;
11. c) надання овердрафтів (особливим клієнтам згідно з рішенням керівництва банку);
12. d) надання виписок у міру здійснення операції;

е) оформлення архіву рахунку за будь-який проміжок часу;

1. i) виконання операцій з розпорядження клієнтів відносно коштів на їхніх валютних рахунках (оплата наданих документів, купівля та продаж іноземної валюти за рахунок коштів клієнтів);
2. g) списання сум, передбачених законодавством;
3. b) контроль експортно-імпортних операцій.
4. Кореспондентські відносини з іноземними банками:
5. a) встановлення прямих кореспондентських відносин з іноземними банками;
6. b) самостійне відкриття банком рахунків для міжнародних розрахунків з іноземними банками;
7. c) досягнення домовленості про порядок і умови ведення банківських операцій по міжнародних розрахунках;
8. d) робота через кореспондентські рахунки Центру міждержавних розрахунків НБУ або через кореспондентські рахунки уповноважених банків;

е) встановлення кореспондентських відносин і здійснення міжнародних банківських операцій з іноземними банками через кореспондентські рахунки Центру міжнародних розрахунків НБУ або уповноважених банків.

3. Операції із залучення та розміщення валютних коштів:
4. a) кредитні; b) депозитні; c) з цінними паперами; (1) лізингові; е) форфейтингові; і) факторингові.

32. Форвардні та ф’ючерсні валютні операції

Валютний ф’ючерс – це біржовий контракт на купівлю — продаж валюти в майбутньому,

Ф’ючерсні валютні операції — це строкові стандартизовані угоди на біржах, що являють собою купівлю-продаж валюти і за яким продавець приймає зобов‘язання продати , а покупець­ приймає зобов’язання купити стандартну кількість визначеної валюти на визначену дату у майбутньому ( більше трьох робочих днів) за курсом, заздалегідь установленому при укладанні угоди.

У стандартних контрактах регламентуються всі умови: сума, термін, гарантійний депозит, метод розрахунку.

Сутність ф’ючерсних валютних операцій дещо подібна до форвардних. Їхня схожість полягає в тому, що обидві здійснюються з поставкою валюти на термін понад 3 робочих дня з дня укладання контракту, при цьому ціна виконання контракту в майбутньому визначається в день його підписання. Однак при видимій зовнішній подібності існують суттєві відмінності ф’ючерсних валютних операцій від форвардних (відмінності розглянуто у темі «Міжнародний ринок фінансових деривативів»).

Механізм ф’ючерсних валютних операцій полягає в тому, що наприклад, німецька фірма експортер, яка у майбутньому матиме дохід у іноземній валюті, може продати цю валюту за певним курсом, обіцяючи продати її у певний час. З іншого боку німецька фірма –імпортер, якій потрібна ця іноземна валюта для сплати своїх рахунків може курити контракт на валюту, яку бути мати фірма-експортер, щоб отримати її у майбутньому за фіксованим курсом сьогодні.

Форвардний контракт — це договір між двома учасниками про купівлю-продаж обумовленої кількості конкретного виду базових активів за фіксованою ціною на визначену дату в майбутньому.

Укладення форвардного контракту означає, що одна зі сторін (продавець) бере на себе зобов’язання здійснити поставку певної кількості базових активів на дату, яка обумовлена в контракті, але віддалена значним проміжком часу від дати укладення контракту, а інша сторона (покупець) зобов’язується прийняти поставку за обумовленою в угоді ціною.

33. Валютні свопи та опціони, їх види

Опціон — цінний папір, що є контракт, покупець якого набуває право купити або продати актив за фіксованою ціною протягом певного терміну або відмовитися від угоди, а продавець зобов’язується на вимогу контрагента за грошову премію забезпечити реалізацію цього вдачі. Слід підкреслити, що опціони дають їх власникам право (але на відміну від форвардних і ф’ючерсних контрактів не зобов’язують) купити або продати будь-які активи. Опціон дає право вибору (option) — це і дало назву даного цінного папері.

Всі види свопів — це позабіржові контракти, вони не обертаються на біржі, і їх ліквідність забезпечують спеціальні посередники — банки (які часто називають свопових банками) і дилери. Особливістю цих видів похідних цінних паперів є те, що їх звернення не регламентується державою, і основне місце на ринку свопів займають банки, що беруть участь в цих угодах.

Валютний своп являє собою обмін номіналу та фіксованого відсотка в одній валюті па номінал і фіксований відсоток в іншій валюті. У цьому випадку валютний своп включає три види грошових потоків:

 

— Сторони на початковій стадії обмінюються готівкою;

— Сторони здійснюють періодичні процентні виплати один одному протягом усього терміну угоди про своп;

— Сторони по закінченні терміну дії свопу знову обмінюються основною сумою.

Процентний своп являє собою угоду між сторонами про взаємні впорядкованих платежах, що визначаються на основі обговорених процентних ставок і взаємно узгодженої контрактної суми. Сутність цього виду свопу полягає в обміні боргового зобов’язання з фіксованою процентною ставкою на зобов’язання з плаваючою ставкою. В якості плаваючої ставки в свопи найчастіше використовується ставка LIBOR. При цьому сторони обмінюються тільки процентними платежами, а не номіналами. Термін угоди, як правило, коливається від 2 до 15 років.

Індексний (фондовий) своп почав обертатися на ринку з 1989 р, його специфіка проявляється в тому, що реальний обмін активами не виробляється і базисним активом служить оговоренная умовна сума грошей. Найчастіше в основі угоди бере участь актив з фіксованою ставкою відсотка, наприклад на портфель облігацій, на портфель акцій, прибутковість якого прив’язана до динаміки визначеного сторонами фондового індексу. Дохід, який може отримувати покупець такого свопу, утворюється, якщо темп зростання фондового індексу і зростання прибутковості по акціях перевищує фіксовані відсотки по портфелю облігацій. Дія такого контракту може становити кілька років, а розрахунок проводиться щомісяця або щокварталу.

34. Паризька валютна система

Першою світовою валютною системою була золотомонетна. Вона стихійно склалася у XIX ст. На Паризькій конференції, що відбулася у 1867 p., золото було визнане як єдина форма світових грошей.

Для золотомонетного стандарту властиві:

• вільне карбування золотих монет;
• стабільний золотий вміст грошової одиниці;
• обмін валют різних країн, спираючись на вагу відповідних золотих монет;
• вільне пересування золота між країнами;
• вільний обмін паперових і кредитних грошей на золото.

Золотомонетний стандарт зумовив значне збільшення суспіль­них витрат у зв’язку з розширенням виробництва і торговельного обігу. Як дорослій людині тісно у дитячому костюмчику, так само і золотомонетному стандарту на початку XX ст. стало тісно в економіці як окремо взятих країн, так і світу загалом. Кредит­ні гроші неминуче витісняли золото з обігу.

Під час Першої світової війни обмін банкнот на золото було припинено всередині країн. Було також заборонено вивозити золото. Запроваджувалася широка емісія паперових грошей, не забезпечених золотом, що призвело до спалаху інфляції. Система золотомонетного стандарту була зруйнована.

35. Генуезька валютна система

Перехід до золотозливкового стандарту було оформлено угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. Велика Британія, Франція та США обмінювали банкноти на зливкове золото в необмеженій кількості. Кілька десятків країн запровадили золото-девізний стандарт, згідно з яким національні банкноти обміню­валися на валюти зазначених держав. У свою чергу ці валюти обмінювалися на золото і виконували функцію девізних валют.

Світова економічна криза 1929-1933 pp. зашкодила засадам Генуезької валютної системи. Обмін банкнот на зливки припи­нили Велика Британія та Франція. США залишилися єдиною країною, яка обмінювала національну валюту на золото.

36. Бреттон-Вудська валютна система

Наступною світовою валютною системою стала Бреттон-Вудська. її започаткували на конференції держав антигітлерівської коаліції у 1944 р. Ця валютна фінансова конференція 44 держав відбулася у містечку Бреттон-Вудс (США, штат Нью-Гемпшир). На конференції розглядалися питання, пов’язані зі стабілізацією валют світу та запровадженням кредиту у міжнародній торгівлі після Другої світової війни.

Було вирішено створити Міжнародний банк реконструкції та розвитку для надання довгострокових кредитів державам, які мали в цьому потребу. Передбачалося, що інша агенція — Міжна­родний валютний фонд — фінансуватиме короткострокові дисба-ланси у міжнародній торгівлі та платежах.

Основні принципи цієї системи:

1. Золото — основа валютної системи; воно виконувало функ­ції міжнародного платіжного засобу та резервного засобу.
2. Долар США прирівнювався до золота; США розмінювали долар на золото іноземним центральним банкам.
3. Взаємна конвертація валют; курсове співвідношення ва­ лют встановлювалося на основі фіксованих валютних паритетів, що відображувалися у доларах.

Бреттон-Вудська система за своєю природою була золотодевіз-ною. Основою системи залишалося золото. Зберігалися золоті паритети валют. Роль резервних валют відігравали долар США та британський фунт стерлінгів. США обмінювали долар на золото іноземним центральним банкам за ціною 35 доларів за одну тройську унцію золота. Ринковий курс валют міг відхилятися від їх паритету, відображеного у доларах, не більше ніж на 1 % в той чи інший бік. Якщо ж коливання курсів було більшим, то центральні банки країн вдавалися до валютної інтервенції, яку вони виконували у доларах.

Отже, Бреттон-Вудська валютна система — це система гегемо­нії американського долара. її виникнення було зумовлене панів­ним становищем США в економіці світу наприкінці Другої світо­вої війни.

37. Ямайська валютна система

Ямайська валютна система характеризується тим, що в ній формально відсутнє золото. Країни — учасниці системи не вста­новлюють золотого вмісту своїх валют і не обмінюють їх на золото. Втім, значна частина валютних резервів країн складається із золотих запасів.

Ямайська валютна система спрямовується на позбавлення долара статусу міжнародної (резервної) валюти. Історичний до­свід довів, що навіть велика і сильна національна валюта не є досконалим міжнародним платіжним засобом. Виникла потреба, щоб міжнародну торгівлю обслуговувала міжнародна валюта. Передбачалося, що такою валютою стануть «спеціальні права за­позичення — СПЗ, SDR».

За умовами Ямайської угоди валютний курс, як і будь-яка інша ціна, визначається ринковими силами — тобто попитом і пропозицією. Держави мають можливість впливати на динаміку валютних курсів, вдаючись до продажу чи закупівлі валют, тобто ця валютна система створює певні можливості для управління валютними курсами.

В 1976 р. Ямайська угода проголосила «спеціальні права запозичення» базою нової валютної системи, юридично закріпила демонетизацію золота, узаконила режим «плаваючих» валютних курсів.

38. Платіжний баланс, його структура

Узагальнене оцінювання економічного стану країни, ефективності її світогосподарських зв’язків здійснюється на підставі платіжного балансу. Функціонально платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, здійснені між національною економікою та економіками інших країн світу: Така модель складається з метою розроблення та запровадження обґрунтованої курсової та зовнішньоекономічної політики країни, аналізу і прогнозу стану товарного та фінансового ринків, двосторонніх та багатосторонніх зіставлень, наукових досліджень тощо. На підставі фактичних даних про стан платіжного балансу міжнародними фінансовими установами, зокрема МВФ, приймаються рішення про надання конкретним країнам фінансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та подолання його дефіциту.

За формою складання платіжний баланс — це статистичний звіт, у якому в систематизованому вигляді наведені сумарні дані про зовнішньоекономічні операції резидентів даної країни з резидентами інших країн (нерезидентами) за певний період.

Економічна операція вважається зовнішньоекономічною, якщо вона здійснюється між економікою певної країни і економікою решти світу. Зовнішньоекономічні операції поділяються на:

— операції з товарами, послугами, доходами, які відображають передачу реальних ресурсів;

— операції із зовнішніми фінансовими активами та зобов’язаннями, які виникають у процесі створення або ліквідації зовнішнього фінансового активу чи зобов’язання та/або при переході права власності на існуючий зовнішній фінансовий актив і зобов’язання.

Визначення резидента (нерезидента) не відрізняється від прийнятого в системі національних рахунків. Інституційна одиниця вважається одиницею-резидентом, якщо вона на економічній території даної країни функціонує більше одного року і має центр економічного інтересу, тобто якщо інституційна одиниця веде господарську діяльність та економічні операції в межах країни і має наміри продовжувати цю діяльність протягом довгого часу. Встановлення одиниць-резидентів є важливим з точки зору реєстрації та класифікації операцій у межах конкретної економіки.

Основні компоненти платіжного балансу групуються за двома рахунками: рахунком поточних операцій і рахунком операцій з капіталом і фінансовими інструментами.

Всі угоди між даною країною й іншим світом містять у собі поточні операції і операції з капіталом. Відповідно платіжний баланс містить у собі три складові елементи:

1) рахунок поточних операцій;

2) рахунок руху капіталу і фінансових операцій;

3) зміна офіційних резервів.

39. Зовнішньоекономічна діяльність: поняття, види, суб’єкти

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб’єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати її у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічна діяльність — це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать:

— експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищевказаних послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

— наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка фахівців на комерційній основі; міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

— кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України;

— cтворення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

— спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

— підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

— організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

— товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

— орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

— операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

— роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній платній основі з суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;

— інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключщй формі законами України.

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

— фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;

— юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), у тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

— об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

— структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

— спільні підприємства при участі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

— інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

40. Кредитні системи: поняття та різновиди

Складні і багатоманітні кредитні відносини знаходять свою реалізацію в кредитній системі. Науковою думкою напрацьовано два визначення категорії «кредитна система»:

1)    як сукупність кредитних відносин, їх форм і методів реалізації та інститутів, за допомогою яких ці відносини функціонують;

2)    кредитна система — це сукупність банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які здійснюють мобілізацію грошових ресурсів і надають їх у позику.

Сучасна система організації нагромадження і розподілу тимчасово вільних коштів викликала появу чисельних інститутів кредитної системи, які за специфікою їх діяльності можна об´єднати у три великі групи:

1)  центральні (національні) банки;

2) комерційні банки, які залежно від особливостей кредитних відносин бувають універсального типу і спеціалізовані (інвестиційні, інноваційні, ощадні, клірингові, іпотечні);

3)  спеціалізовані кредитно-фінансові установи (парабанки): лізингові і факторингові компанії, брокерські і дилерські фірми, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії, поштово-ощадні установи.

Водночас в ряді країн світу склалися потужні трирівневі кредитні системи, які включають:

а) центральний банк;

б) мережу комерційних банків, які виконують функцію залучення грошових коштів фізичних і юридичних осіб і розміщення їх від імені банків на умовах поворотності, платності і строковості;

в) структури небанківських кредитних організацій, що виконують дозволені законодавством окремі кредитно-розрахункові операції.

41. Кредит, його ознаки

Кредит є однією з найскладніших економічних категорій як за своєю сутністю, так і за механізмом впливу на процес суспільного відтворення. Щодо цього він поступається тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії протягом кількох століть ведуться дискусії навколо питань, пов’язаних із сутністю та роллю кредиту, які тривають і досі. Найбільш поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:

1) ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб’єктом іншому в позичку. При такому підході увагу звернуто на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

2) ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає, на ньому ґрунтується висвітлення сутності кредиту (в сучасній ринковій економіці).

Основними ознаками кредиту є такі:

— учасники кредитних відносин повинні бути юридично й економічно самостійними, функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести економічну відповідальність за своїми зобов’язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб’єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичальником, суб’єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;

— кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними і зможуть розвиватися по висхідній. Кредитори та позичальники набувають цей статус добровільно, на договірних засадах. Це дає їм можливість найповніше задовольнити свої потреби та захистити свої інтереси, які в кожної зі сторін кредиту відрізняються. Зробити це у випадку, коли один з економічних суб’єктів примушує іншого бути його кредитором, просто неможливо, оскільки сторони тут не брали на себе відповідних зобов’язань. Прикладом таких примусових кредитних відносин є заборгованість юридичних осіб за невиплаченою заробітною платою, яка прирівнюється за зовнішніми ознаками до кредиту;

— кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а позичальник одержує її лише у тимчасове розпорядження, після чого повинен повернути власникові. Це вимагає особливо чіткого та дієвого правового їх оформлення, щоб захистити інтереси власника. У цьому зв’язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріоритетними, ніж інтереси позичальника;

— кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв’язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Проте вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента.

42. Банківський і комерційний кредит

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, це відносини між продавцями (постачальниками) і покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відстрочкою платежу.

Такі відносини перерозподілу матеріальних ресурсів між двома суб’єктами господарської діяльності може оформлюватись борговим зобов’язанням — векселем. З метою прискорення реалізації товарів, які є у достатній кількості в торговельній мережі, відбувається продаж товарів тривалого користування в кредит (з розстрочкою платежу). Такий кредит називається споживчим.

Мета комерційного кредиту — прискорення реалізації товарів, послуг, виконання робіт, коли у покупця тимчасово відсутні кошти.

Комерційний кредит має економічні межі, які обумовлюються фінансовим станом його суб’єктів.

Банківський кредит — це кредит, коли однією із сторін кредитної угоди є банк.

Кредитні відносини, які виникають у випадку банківського кредиту поділяються на дві групи:

— Кредити, які отримує сам банк для формування своїх ресурсів (формує за рахунок залучених вкладів і депозитів, позики, випуску облігацій і векселів, міжбанківських кредитів; вкладає у кредити, цінні папери, нерухоме майно, іноземну валюту).

— Кредити, які банк надає своїм клієнтам.

43. Види кредиту за формами надання: кредитна лінія, револьверний кредит, контокорентний кредит

Револьверний кредит — це кредит, який автоматично поновлюється в межах обумовленого кредитним договором розміру.

Контокорентний кредит — банк відкриває клієнту контокорентний рахунок, з якого здійснюються усі платежі клієнта, в тому числі за рахунок кредиту в межах установленого ліміту, та зараховуються усі надходження клієнту, в тому числі в рахунок погашення кредиту. Це зручно як клієнтові, так і банку. Перший має можливість безперебійно і без оформлення спеціальних документів отримувати кредит саме на ту суму, яка йому потрібна, а значить, не переплачувати проценти. Для банку спрощується процес кредитування. Банк і клієнт у будь-який момент бачать, чи є на рахунку вільні кошти, чи числиться заборгованість за позичкою. Через технічні причини українськими банками контокорентні рахунки не відкриваються.

Овердрафт — вважають різновидом контокоренту. Окрім поточного рахунка, у разі потреби банк відкриває клієнтові позичковий рахунок, з якого оплачуються розрахункові документи. Розмір кредиту обмежується лімітом, величина якого і строк користування кредитом за овердрафтом визначаються кредитним договором.

Кредитна лінія – це вид кредитування, що передбачає кількаразове використання та погашення кредитних коштів у рамках встановленого ліміту.

44. Консорціумний та паралельний кредит

В банківській практиці часто трапляються випадки, коли розміри кредиту, рівень кредитного ризику та інші об’єктивні причини не дають можливості одному банку повністю задовольнити потребу в кредиті одного крупного позичальника.

За таких обставин для акумуляції кредитних ресурсів як в національній, так і в іноземній валюті й необхідних для кредитування програм із значними обсягами, для забезпечення гарантії повернення «великих кредитів», зменшення кредитних ризиків, дотримання комерційними банками нормативного показника максимального кредитного ризику на одного позичальника, комерційні банки можуть об’єднуватися в консорціуми.

Основою правових взаємовідносин членів консорціуму є їх зобов’язання, що виникають на підставі укладеного договору. У консорціумному договорі:

— констатується факт створення консорціуму, його мета;

— визначаються його учасники;

— визначається конкретна участь кожного банку (клієнта);

— визначаються представництво й керівництво консорціуму, обов’язки, права та відповідальності, фінансові умови договору, зобов’язання членів консорціуму щодо головного банку, умови припинення дії консорціумної угоди.

У консорціумній угоді можуть брати участь не лише клієнти банків, але й клієнти позичальників, якщо вони причетні до заходу, що кредитується.

Координує дії учасників консорціуму головний банк (лідер), який представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які одержує від інших учасників консорціуму. За організацією консорціуму головний банк одержує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати.

Паралельний кредит — це різновид консорціумного кредиту. При паралельному кредитуванні в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно, автономно ведуть переговори з позичальником. Потім банки-кредитори узгоджують між собою умови кредитування, щоб у підсумку укласти спільний кредитний договір із загальними, однаковими для всіх учасників умовами кредитування.

Кожен банк самостійно надає позичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, спільних, узгоджених з іншими банками-кредиторами умов та механізму кредитування.

45. Суть і значення державного кредиту, його форми та види

Державний кредит — залучення державою тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб у розпорядження відповідних органів державної клади для використання їх на фінансування державних витрат.

За дефіцитного бюджету для фінансування державних витрат виникає необхідність мобілізації грошових коштів (позичкових коштів).

До інструментів державної позики відносять:

— облігації, — векселі, -сертифікати.

Найпоширенішим видом державних цінних паперів є облігації державних позик. Випускаються облігації внутрішніх і зовнішніх державних та місцевих позик.

У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

— фіскальну, тобто сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих і децентралізованих фондів держави;

— регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою здійснення операцій на ринку цінних паперів (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України з метою їх розміщення на відкритому ринкові), що впливає на пропозицію грошей і відповідно на позичковий процент.

Державний кредит буває таких видів:

— внутрішній, коли держава запозичує кошти у підприємств і населення власної країни;

— зовнішній, якщо держава робить запозичення на міжнародному рівні.

Внутрішній державний кредит може мати такі форми:

— державні запозичення у вигляді державних позик;

— мобілізація коштів через систему державних ощадних установ;

— використання коштів позикового фонду;

— казначейські позики;

— гарантовані запозичення.

46. Види державних боргових цінних паперів, їх характеристика та законодавче регулювання

Оформлення державних запозичень в Україні в основному здійснюється за допомогою двох видів цінних паперів — облігацій та казначейських зобов’язань (векселів).

Облігація (від лат. obligatio — зобов’язання) — найпоширеніший вид цінних паперів, боргове зобов’язання держави, за яким у встановлені терміни повертається борг і сплачується дохід у формі процента або виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (на конкретні проекти).

Облігація має номінальну вартість (зазначену на неї суму боргу) і курсову (ринкову) ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між ринковою ціною та номінальною вартістю облігації становить курсову різницю.

Облігації позик, що містяться у портфелях державних кредиторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час повернути облігації, тобто продати їх державі через систему Ощадбанку, й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом.

Казначейські зобов’язання (векселі) мають характер боргового зобов’язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від продажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціальні цілі, кошти від реалізації казначейських зобов’язань держави спрямовуються тільки на поповнення бюджету. Вони підлягають реалізації тільки серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі процентів або на дисконтній основі.

Казначейськими зобов’язаннями, як правило, оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові — казначейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові. Запозичення класифікуються таким чином: 1. Залежно від розміщення запозичень їх поділяють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринкові (надаються юридичними і фізичними особами певної країни та нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій та фізичних інституцій.

2. За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускають центральні органи влади й управління; надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускають місцеві органи управління, вони спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. Органи місцевого самоврядування здійснюють запозичення на будівництво доріг, охорону навколишнього середовища та фінансування інших заходів, у яких зацікавлена територіальна громада.

47. Державний борг: поняття, класифікація, джерела погашення

Державний борг – це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вирахуванням бюджетних надлишків.

Державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Відповідно до Бюджетного кодексу України, класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

• збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;
• циклічні спади і автоматичні стабілізатори економіки;
• скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;
• вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередодні виборів для завоювання популярності виборців та збереження влади.

Залежно від сукупності боргових зобов’язань державний борг класифікують на:

• капітальний – містить у собі всю сукупність боргових зобов’язань держави на певну дату;
• поточний державний борг – складається з платежів по зобов’язаннях, що позичальник зобов’язаний погасити в звітному періоді.

Залежно від суб’єкта розрізняють:

• державний борг – являє собою загальну суму заборгованості держави;
• муніципальний борг – являє собою загальну суму заборгованості муніципального утворення по непогашених боргових зобов’язаннях і не виплачених по них відсотках.

Конкретний розмір внутрішнього і зовнішнього державного боргу щорічно обнародується в Законі України про Державний бюджет на поточний рік.

В управлінні внутрішнім та зовнішнім боргами існує певна специфіка. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу виз­начаються станом торговельного балансу. Позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу урегулювати платіжний баланс.

В окремих випадках у результаті зміни ситуації в економіці та на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави вона не може забезпечити достатню платоспроможність. Тоді держава змушена вносити певні корективи у свою позикову політику. Такі корективи, як правило, небажані, оскільки підривають довіру до держави. Але краще своєчасно внести певні корективи і забезпечити реальну платоспроможність держави, ніж допустити її фінансовий крах, що призведе до дефолту — визнання державою своєї неплатоспроможності.

Існують такі способи коригування позикової політики:

• конверсія;
• консолідація;
• уніфікація;
• обмін за регресивним співвідношенням;
• відстрочка погашення;
• реструктуризація;
• анулювання.

Конверсія державного боргу — це зміна дохідності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли вона не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.

Консолідація — це передання зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Вона проводиться у формі обміну облігацій попередньої (чи попередніх) позики на нові. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення строків позики.

Уніфікація являє собою об’єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом. Уніфікація може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.

Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки він означає не що інше, як часткову відмову держави від своїх боргів.

Відстрочка погашення означає перенесення строків виплати заборгованості. При цьому за період перенесення строків погашення боргу виплата доходів не проводиться.

Реструктуризація — це використання у комплексі повністю чи частково зазначених вище методів.

Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості. Однак це не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені строки.

48. Поняття комерційного банку та банківські операції

Комерційні банки як неодмінний атрибут високорозвинутого ринкового господарства утворюють таку ланку в системі суспільного виробництва, яка дуже істотно впливає на рівень ефективності виробництва.

Комерційні банки – це установи, призначені для акумуляції тимчасово вільних коштів та їх розміщення від власного імені на умовах повернення, строковості та платності. Сучасні банки виконують багато функцій:

– акумуляція тимчасово власних коштів населення, господарюючих суб’єктів, державних органів;

– надання позики тим, хто має в ній потребу;

– організація розрахунків між господарюючими суб’єктами;

– створення кредитних засобів обігу.

Банківські операції – це операції, спрямовані на розв’язання завдань банків, тобто ті, що відображають банківську діяльність і, зазвичай, пов’язані з рухом особливого товару – грошей.

Можна виділити чотири групи банківських операцій: пасивні, активні, банківські послуги, інші операції.

Пасивні операції – це операції, за допомогою яких утворюються банківські ресурси.

Активні операції – операції, які проводять банки з метою прибуткового використання і розміщення коштів, залучених у процесі пасивних операцій (операції з цінними паперами та кредитні операції).

Банківські послуги здійснює банк та дорученням клієнта, за його рахунок, і зазвичай, від його імені. Тобто банк є агентом свого клієнта (звідси назва цих послуг – агентські). За виконання цих послуг банк отримує комісійну винагороду, розмір якої визначає угода між банком і клієнтом. Найтиповішим є розподіл банківських послуг на традиційні (послуги, пов’язані з виконанням розрахунково-касових, кредитних, валютних, депозитних операцій тощо) і нетрадиційні (гарантійні, посередницькі, трастові, консультаційні тощо).

До інших операцій комерційних банків належать:

– операції з векселями;

– факторингові;

– лізингові;

– консорциумні;

– фондові;

– валютні;

– фінансування капітальних вкладень;

– міжбанківські та ін.

49. Види комерційних банків

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями:

– за формами власності (державні, приватні, кооперативні та змішані);

– залежно від кола здійснюваних операцій (універсальні, спеціалізовані);

– за організаційно-правовою формою діяльності (пайові, акціонерні товариства);

– за територією діяльності (регіональні, міжрегіональні, загальнонаціональні, міжнародні);

– за приналежністю до країн (національні, іноземні, спільні);

– за розміром статутного фонду (малі, середні, великі).

50. Пасивні операції банків

Пасивні операції — це операції з мобілізації ресурсів банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування: а) власних, б) залучених (депозитних) та в) позичених (недепозитних) ресурсів банку.

Операції з формування власних ресурсів охоплюють операції:

— з формування статутного капіталу банку;

— з формування резервного капіталу банку;

— з формування страхового капіталу банку;

— з формування іншого капіталу банку спеціального призначення, який створюють за рахунок банківського прибутку і використовують відповідно до рішення, прийнятого вищою управлінською ланкою банку;

— пов’язані з формуванням і розподілом банківського прибутку.

Операції з формування залученого капіталу називають пасивними депозитними операціями. Вони відображають процес залучення й обліку в банківському балансі тимчасово вільних коштів юридичних, фізичних осіб, банків, які зберігаються на різноманітних рахунках (строкових і на вимогу). Вкладниками можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, що постійно обслуговуються в конкретному банку (клієнти банку), так і юридичні та фізичні особи, що не належать до постійних клієнтів цього банку, а обслуговуються в інших банках.

У банківській практиці України передбачена можливість вибору банку для постійного обслуговування і для проведення окремих депозитних операцій на вигідних умовах в інших банках. З цією метою банки відкривають рахунки на вимогу (поточні, бюджетні) та на строк (депозитні). Наявність залишку грошових коштів на цих рахунках дає можливість банку, що обслуговує власників рахунків, використовувати ці залишки як ресурси для здійснення активних операцій з метою отримання доходу.

Пасивні депозитні операції створюють можливість користування тимчасово вільними грошовими коштами інших банків, які зберігаються на кореспондентських рахунках (кошти на вимогу) та строкових депозитах (кошти на строк).

Пасивні депозитні операції можна класифікувати:

1) за категорією вкладника:

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів юридичних осіб — на поточні, бюджетні, депозитні рахунки;

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів фізичних осіб — на поточні, депозитні рахунки;

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів банків-кореспондентів — на кореспондентські та депозитні рахунки;

2) за строком:

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів на рахунки на вимогу (поточні, бюджетні, кореспондентські) з метою подальшого використання для поточних розрахунків;

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів на строкові депозитні рахунки для зберігання протягом обумовленого договором періоду.

51. Активні операції банків

Активні операції банку — це операції з розміщення мобілізованих банком ресурсів у депозити, кредити, інвестиції, основні засоби й товарно-матеріальні цінності. До них належать:

— операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формах із метою підтримання ліквідності банку;

— розрахункові операції, пов’язані з платежами клієнтів;

— касові операції з приймання і видавання готівки;

— кредитні операції, пов’язані з наданням кредитів різних форм і видів юридичним, фізичним особам, банкам;

— інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери (акції, державні та корпоративні облігації) на тривалий строк;

— фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

— валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому та міжнародному валютних ринках;

— депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та в інших банках;

— операції з купівлі-продажу банківських металів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;

— операції з придбання основних засобів, матеріальних та нематеріальних активів.

52. Ринки цінних паперів: сутність, класифікація, суб’єкти

Ринок цінних паперів — це сукупність економічних відносин між учасниками ринку з приводу випуску та обігу цінних паперів. Ринок цінних паперів крім фондового ринку включає в себе ринок грошових і товарних цінних паперів (чеків, товарних варрантів та ін.), Ринок товарних ф’ючерсів і опціонів.

Сутність ринку цінних паперів визначається його функціями. До них відносяться:

— Функція освіти ринкової ціни;

— Інформаційна функція;

— Перерозподільна функція;

— Функція страхування фінансових ризиків;

— Стимулююча функція;

— Контрольна функція.

Подібно фінансовому ринку, ринок цінних паперів можна умовно поділити на ряд частин — секторів.

Емітенти — це ті, хто випускає цінні папери.

Інвестори — це фізичні і юридичні особи України, іноземні громадяни, фірми, держава, які вкладають кошти в цінні папери.

До посередників належать фінансові інститути, які сприяють обігу та здійсненню фондових операцій з цінними паперами.

53. Фондова біржа, її функції. Українська фондова біржа

Фондова біржа являє собою певним чином організований ринок, на якому власники цінних паперів здійснюють через членів біржі, що виступають посередниками, операції купівлі-продажу. Контингент членів біржі складається з торговців цінними паперами і кредитно-фінансових інститутів.

Фондова біржа – це, насамперед, місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, де ціни на ці папери визначаються попитом і пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами і нормами, тобто це певним чином організований ринок цінних паперів.

Товарами на цьому ринку виступають цінні папери – акції, облігації і т.д., а цінами цих товарів – курси цих паперів. Постає питання: як співвідносяться між собою поняття ринок і біржа, біржа й аукціон?

Спільне між біржею і ринком – установлення цін товарів залежно від попиту і пропозицій на них. Але, на відміну від ринку, на біржі можуть продаватися не всі товари, а тільки допущені на неї, це з одного боку, а з другого, способи купівлі-продажу на біржі значно різноманітніші, ніж на ринку, але, більш регламентовані.

Що стосується аукціону, то про нього на біржі нагадує спосіб призначення ціни: її викрикують. У епоху електроніки така система може здаватися лише даниною традиції, але, на думку біржовиків, вона виконує ряд корисних функцій: створює необхідну ринкову атмосферу, забезпечує публічність торгів. При однаковій ціні на запропоновані товари вони скоріше дістануться тому, хто голосно викрикнув ціну, тому «голосові дані» на біржі, як і на аукціоні, мають неабияке значення але, на відміну від аукціону, ціни на товари на біржах не тільки зростають відносно стартових, але і падають.

Отже, біржа має у своїх характеристиках як риси історичних попередників (таких як ринки, ярмарки, аукціони), так і власну специфіку.

Функції фондової біржі:

а) створення постійно діючого ринку;

б) визначення цін;

в) поширення інформації про товари і фінансові інструменти, їх ціну, умови обігу;

г) підтримка професіоналізму торговельних і фінансових посередників;

д) вироблення правил;

е) індикація стану економіки, її товарних сегментів і фондового ринку.

Українська фондова біржа (УФВ) — перша фондова біржа України, заснована у формі акціонерного товариства наприкінці 1991 р. Як і інші фондові біржі, вона не має па меті одержання прибутку і займається винятково організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів між учасниками ринку, не здійснюючи при цьому операції від свого імені. Засновниками біржі, її акціонерами є провідні комерційні банки. Кожна з акцій, придбаних засновниками, дає їм право на володіння одним брокерським місцем па біржі. Однак володіння більше ніж однією акцією можливе тільки за рішенням Біржової ради. Зміна власника акції та обіг акцій біржі також регулюються рішенням Біржової ради.

54. Поняття акції. Види акцій.

Акція — іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств, і законодавством про інститути спільного інвестування.

Для акції того чи іншого товариства характерний ряд властивостей, а саме:

— є пайовим цінним папером;

— наділена певною вартістю;

— акція є неподільною;

— може брати участь в обігу;

— не має строку обігу;

— є прибутковою.

Акції товариств існують виключно в бездокументарній формі. Такі акції існують тільки на рахунку зберігача цінних паперів у вигляді облікових записів. У цьому разі підтвердження права власності на цінні папери буде у вигляді виписки з рахунку, яку зберігач повинен видати власнику акцій.

Акціонерне товариство розміщує акції двох типів — прості та привілейовані.

Прості акції надають їх власникам право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації та інші права, передбачені законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції надають їх власникам однакові права.

Прості акції не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства.

Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають права на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

55. Поняття облігації. Види облігацій

Одним з особливих корпоративних цінних паперів є облігація. Практика випуску такого роду цінних паперів в Україні є поки ще недостатньою, і облігації не набули особливого поширення.

Облігація — цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.

Емітент може розміщувати три види облігацій:

1. Відсоткові облігації — облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.
2. Цільові облігації — облігації, виконання зобов’язань за якими дозволяється товарами та/або послугами відповідно до вимог, встановлених умовами розміщення таких облігацій.
3. Дисконтні облігації — облігації, що розміщуються за ціною, нижчою ніж їх номінальна вартість. Різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації виплачується власнику облігації під час її погашення і становить доход (дисконт) за облігацією.

Облігації можуть розміщуватися з фіксованим строком погашення, єдиним для всього випуску. Дострокове погашення облігацій за вимогою їх власників дозволяється лише у разі, коли така можливість передбачена умовами розміщення облігацій, якими визначені порядок встановлення ціни дострокового погашення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред’явлені для дострокового погашення.

Погашення облігацій може здійснюватися грошима або майном відповідно до умов розміщення облігацій.

56. Міжнародний валютний фонд та його співпраця з Україною

Міжнародний Валютний Фонд (International Monetary Fund) є міжнародною фінансовою організацією, яка була заснована в 1944 році. До її складу входять 188 країн.

Фонд має статус спеціалізованої установи ООН і його метою є регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів та надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті.

Україна стала членом МВФ відповідно до Закону України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій» від 3 червня 1992 р.

Україна з 1994 р. активно співпрацює з МВФ, використовуючи його фінансові і технічні ресурси з метою досягнення макроекономічної стабілізації та створення необхідних передумов для проведення економічних реформ. Таке співробітництво здійснювалось переважно в рамках реалізації 8 спільних програм – STF (системна трансформаційна позика), «Stand-By» (стабілізаційна позика), Механізм розширеного фінансування (позика на підтримку розвитку), попереджувальний «Stand-By».

Після двох років «паузи» у відносинах, у лютому 2014 р. Уряд України звернувся до МВФ з проханням розпочати переговорний процес щодо підготовки нової кредитної угоди між Фондом та Україною. 30 квітня 2014 р. Рада директорів МВФ затвердила нову спільну програму «стенд-бай» на наступні 2 роки у сумі 17,1 млрд. дол. США, з яких у 2014 р. отримано два транші – у травні у розмірі 3,2 млрд. дол. США та у вересні у розмірі 1,4 млрд. дол. США.

У січні 2015 р. досягнуто домовленості про розширення фінансової підтримки України шляхом заміни існуючої програми МВФ stand-by на довготермінову програму Extended Fund Facility (EFF).

11 березня 2015 р. Ради директорів Міжнародного валютного фонду прийняла рішення щодо переходу на довготермінову програму розширеного кредитування (EFF) і виділення Україні 17,5 млрд. дол. США. Ця чотирирічна програма передбачає фінансування заходів з економічної і фінансової стабілізації України.

Перший транш кредиту в обсязі 5 млрд. дол. США поступив в Україну у березні 2015 р.

31 липня 2015 р. відбулось чергове засідання Ради Директорів МВФ, під час якого було ухвалено рішення щодо виділення Україні другого траншу у розмірі 1,7 млрд. дол.

57. Група Світового банку

Група Світового банку утворена 27 грудня 1945 року з метою надання фінансової і технічної допомоги країнам, що розвиваються. Світовий банк представляє собою акціонерне товариство, акціонерами якого є 186 країн-членів. Україна набула членства у Групі Світового банку у 1992 році відповідно до Закону України від 3 червня 1992 р. №2402-ХІІ. Україна, як учасник-акціонер Світового банку, має 0,77% акцій.

Серед міжнародних кредитно-фінансових організацій Світовий банк є другим, після МВФ, кредитором України. Ресурси цієї організації використовуються для підтримки державного бюджету, здійснення інституційних та структурних реформ, підготовки та реалізації довгострокових інвестиційних проектів, які відповідають пріоритетним напрямам економічного розвитку України.

Співробітництво зі Світовим банком здійснюється на основі прийнятої у лютому 2012 року  Стратегії партнерства  з Україною на 2012 -2016 рр., яка  спрямована на допомогу Уряду у  реалізації програми економічних реформ та інтеграції з ЄС.

За роки співробітництва Світовий банк затвердив для України 50 позик  загальним обсягом 10,1 млрд. дол. США, з яких отримано 7,4 млрд. дол. США. Значна доля цих коштів, була позиками на структурні перетворення та реформування фінансового сектора і подальший розвиток банківської системи.

10 березня 2014 року Рада директорів Світового банку ухвалила рішення про готовність надати додаткові кредитні ресурси на підтримку реформ в нашій державі у розмірі 3 млрд. дол. США.

На сьогодні на стадії реалізації перебуває 12 проектів, метою яких є модернізація інфраструктури, зокрема проекти з реабілітації гідроелектростанцій, передачі електроенергії, розвитку міської інфраструктури, покращення автомобільних доріг та безпеки руху, підвищення енергоефективності, в т.ч. у секторі централізованого теплопостачання, розвитку міської інфраструктури, модернізації системи соціальної підтримки населення України, поліпшення охорони здоров`я.

58. Вплив світової фінансової кризи на фінансову систему України

Розвиток світової фінансової кризи 2008 року не може не охоплювати Україну. Як і під час світової фінансової кризи 1997-98 років, Україна має свої власні обтяжуючи чинники у вигляді внутрішньої економічної і політичної кризи.

Якщо аналізувати безпосередньо розвиток подій в Україні, то тут ситуація, яку не можна визначити однозначно. По-перше, за всі роки незалежності саме на 2008 рік Україна володіє ринковою економікою з максимально розвиненими атрибутами і відповідним ступенем інтегрованості в економіку світову. По-друге, внутрішня економічна і політична криза почалася задовго до найбільш знакових проявів світової фінансової кризи, у тому числі й безпосередньо на Україну. По-третє, фактичне невизнання вищим політичним і економічним керівництвом країни впливу світової фінансової кризи на Україну є одним із чинників, який не дозволив оперативно виробити заходи з пом’якшення такого впливу.

Саме протікання внутрішніх кризових явищ в Україні дещо завуалювало вплив кризи світової. Крім усього іншого, Україна зустріла осінь 2008 року непідготовленою до серйозних дій зовнішніх кризових явищ. Із незрозумілих причин Національний банк ще з вересня почав згортати роботу з підтримки курсу гривні. Попри наявність на той час приблизно 35 мільярдів доларів золотовалютних резервів, які необхідно використовувати для відповідних валютних інтервенцій, Нацбанк чомусь вирішив подивитися, чим усе це закінчиться без його участі.

Тоді ж почалися проблеми зі зняттям грошей з рахунків фізичних осіб, включаючи отримання грошей за пластиковими картками із зарплатних проектів. Тільки 11 жовтня 2008 року відбулося спільне засідання Ради і Правління Національного банку України, де були зроблені якісь спроби нормалізувати ситуацію. Ще в кінці вересня 2008 року, під час візиту в США Президент України переконував представників американської сторони, що в Україні «економічний ренесанс», а реальне визнання впливу світової фінансової кризи на Україну Прем’єр-міністром країни було зроблене тільки 18 жовтня 2008 року.

59. Сутність і функції фінансів

Слово фiнанси походить вiд середньовікового латинського терміну finatio, financia, який застосовувався в ХІІІ-ХІV ст. для позначення обов’язкової сплати грошей та строку сплати. У Германії в ХVІ-ХVІІ ст. слово фінанси мало недобрий, лихий зміст: здирства, вимагання, хабарництва, лихварства. В той же час у Франції (ХVІ ст.) слово фінанси використовувалося у тому значенні, яке закріпилося за ним до початку ХХ ст. у всіх європейських країнах, а саме – як сукупності матеріальних засобів, необхідних для задоволення потреб держави та різноманітних суспільних груп.

Еволюційний процес формування людського суспільства свідчить, що ні одна людина не може існувати відокремлено від інших людей, вона беззахисна перед природою, не може успішно розвиватись в матеріальному і моральному відношенні, не завжди в змозі себе захистити. Для вирішення даних і багатьох інших проблем створювалися перші об’єднання людей, громади, общини, які з часом трансформувалися у організоване людське суспільство – державу.

Таким чином, як історична категорія, фінанси виникли одночасно з державою. Саме для утримання державного апарату і використовувались податки як важіль вилучення частини виробленої вартості або доходу. Кошти, отримані від податків спрямовувалися на задоволення державних потреб, таких як управління, оборона, втручання в економіку, підтримка соціально незахищених верств населення, міжнародне співробітництво тощо.

З розвитком держави фінансові відносини вдосконалювались і ускладнювались, збагачувалися новими формами прояву і вже не уособлювалися лише у податках. Формувалися державні скарбниці, з’явилися окремі рахунки коштів, фонди грошових коштів цільового призначення, бюджети, державні цінні папери, державний кредит та ін.

Але, не зважаючи на різноманітність конкретних форм прояву фінансових відносин, на поверхнi економiчних явищ вони завжди асоцiюються із рухом грошових коштiв. Проте, фiнанси — це не грошi, а вiдносини:

1) суспiльнi — т.б. вони мають мiсце в суспiльствi;

2) економiчнi — пов’язанi з процесом вiдтворення;

3) розподiльчi — виникають переважно на стадiї розподiлу;

4) фондоутворюючi — супроводжуються утворенням i витрачанням фондiв грошових коштiв.

На думку більшості вітчизняних вчених, фiнанси виконують двi функцiї:

1) розподiльчу;

2) контрольну.

Розподільча функція є головною для фiнансiв i проявляється у процесi розподiлу валового нацiонального продукту у виглядi утворення фондiв грошових коштiв та використання їх за цiльовим призначенням.

В процесі дії розподільчої функції найважливішими об’єктами розподілу виступають: валовий національний продукт та національне багатство.

60. Фінансова система держави, її структура та механізм функціонування

Сукупність взаємозалежних, взаємодіючих фінансових інститутів становить фінансову систему держави. Фінансову систему часто характеризують у двох аспектах:

а) як сукупність фінансових інститутів, що опосередковують формування і використання грошових фондів;

б) як сукупність державних органів і установ, що здійснюють фінансову діяльність (цей аспект буде розглянуто при аналізі компетенції органів фінансової діяльності, органів фінансового контролю).

Зміст фінансової системи розкривається через систему фінансових інститутів.

Фінансова система включає певні ланки:

1) бюджетну систему;

2) кредитну систему;

3) обов’язкове державне страхування;

4) фінанси підприємств.

Елементи фінансової системи докладніше досліджено в Особливій частині, тут же лише позначено основні положення, що їх характеризують. Цілісність елемента фінансової системи не виключає складну підпорядкованість, структуру, специфічні зв’язки, однак зараз зупинимося на них як на певній цілісності.

61. Фінансова політика: зміст, завдання, стратегія і тактика

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством. Цим завданням підпорядковуються і організація фінансових відносин у суспільстві, і процеси руху та розміщення фінансових ресурсів, і пропорції між їх централізацією та децентралізацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу доходів, і спрямованість витрат окремих суб’єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами і ланками фінансової системи, і характер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безмежна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що найбільше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.

Таким чином, фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності — економіці, соціальній сфері, військовій реформі, у міжнародних відносинах.

За допомогою фінансів і фінансової політики здійснюється багатосторонній регулювальний вплив на ринкові відносини і процес розширеного відтворення, а саме:

— фінанси і фінансова політика активно використовуються для сприяння процесу нагромадження капіталу, який визначає темпи економічного зростання;

— за допомогою фінансів держава впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту у цілому і додаткової вартості, зокрема;

— фінанси відіграють важливу роль у процесі відтворення робочої сили.

Фінансова політика — комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій і повноважень у сфері фінансової діяльності суб’єктів господарювання і фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання ставлять до фінансової політики, слід усвідомити дуже важливий висновок — фінансова політика має бути адекватною закономірностям суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у національному господарстві.

62. Управління фінансами: сутність, об’єкти та суб’єкти

Управління в економіці — це свідоме спрямування економічних і соціальних процесів па досягнення збалансованості, пропорційності й оптимальності. Світовий досвід переконує, що в основі успіхів прогресу завжди лежать безпосередні економічні інтереси людини, дисципліна і порядок, чітка система організації та управління процесами капіталотворення, формування фондів нагромадження і споживання.

Зміст управління фінансами (фінансового менеджменту) полягає в ефективному використанні фінансового механізму для досягнення стратегічних і тактичних цілей виробництва.

Фінансовий механізм — це система управління фінансами, призначена для організації взаємодії фінансових відносин і грошових фондів із метою оптимізацїйного впливу на кінцеві результати виробництва.

Предметом фінансового управління є регулювання фінансових потоків. При цьому об’єктом управління фінансами є фінансові відносини у сфері грошового обігу, фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках фінансово-господарської роботи підприємства.

Суб’єктом управління фінансами підприємств є керівний та фінансовий апарат системи органів управління на підприємстві.

Головними завданнями управління фінансами є:

• виявлення фінансових джерел розвитку виробництва;
• визначення ефективних напрямків інвестування фінансових ресурсів;
• раціоналізація операцій з цінними паперами;
• налагодження оптимальних відносин із фінансово-кредитною системою, суб’єктами господарювання.

Значення управління фінансами підприємств полягає в такій організації роботи фінансових служб, яка дає змогу залучали додаткові фінансові ресурси на найвигідніших умовах, інвестувати їх із найбільшим ефектом, проводити прибуткові операції на фінансовому ринку.

63. Фінансове планування і фінансовий контроль

Фінансове планування — процес розробки системи фінансових і плановихпоказників по забезпеченню підприємства необхідними фінансовими ресурсами і підвищення ефективності його фінансової діяльності в майбутньому.

Фінансове планування є необхідним елементом управління економікою. Фінансове планування охоплюють усі аспекти діяльності підприємств і виражає їх у відповідних фінансових показниках, що використовуються в управлінні економікою. Без фінансового планування неможливо досягти рівня управління економікою, що забезпечить підприємству підвищення ефективності, успіх на ринку, розширення матеріальної бази, успішне вирішення соціальних питань і матеріального стимулювання працівників.

В умовах ринку потрібен значно нижчій ніж існує нині, науково обґрунтований рівень планування фінансово-господарської діяльності підприємств. Призначення фінансового планування полягає у визначенні сукупної потреби підприємства в такій кількості фінансових ресурсів, щоб забезпечувалося фінансування розширення виробництва, виконання фінансово-кредитних зобов’язань перед бюджетом, банками тощо, розв’язання соціальних завдань і матеріального стимулювання працівників підприємства.

Фінансове планування сприяє запобіганню понаднормативних і понадпланових витрат товарно-матеріальних цінностей і фінансових ресурсів як за окремими видами заходів, так і по підприємству загалом.

Об’єктом фінансового планування є фінансові результати діяльності господарюючого суб’єкта, його майно та капітал, інвестиції, грошові потоки, фінансові ризики, заходи щодо запобігання банкрутства.

Основними етапами фінансового планування є:

— аналіз надходження і витрат фінансових ресурсів за їх видами і за попередній звітний період;

— складання проекту фінансового плану на запланований рік;

— розгляд і затвердження фінансових планів;

— виконання фінансових планів.

Фінансовий контролю допомагає управляти діяльністю підприємства і яка забезпечує основу для правильних дій у майбутньому.

А. Хоскінг визначає бюджетний контроль як постійне порівняння фактичних результатів і кошторисних цифр для забезпечення основи для ревізій і для гарантування досягнення цілей політики компанії.

Основою контролю служить зворотний зв’язок, що дає необхідну інформацію для виявлення причин і усунення відхилень фактичних показників від бюджетних.

64. Фінансове право

Фінансове право — (лат. «finansia» — «готівка», «прибуток») це система правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері збирання та використання органами влади коштів для забезпечення виконання функцій держави.

Фінансово правові відносини можуть виникати між:

• державою та її адміністративно-територіальними одиницями: селами, містами, областями, районами та ін.
• центральними та місцевими органами влади та місцевого самоврядування;
• установами, організаціями.

Предметом регулювання фінансового права виступають суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності органів держави та місцевого самоврядування з приводу формування, розподілу та використання відповідних фондів грошових коштів, які необхідні для фінансування соціально-економічного розвитку держави. Водночас, відносини, що виникають у процесі формування, розподілу та використання фондів коштів господарюючих суб’єктів і громадян фінансовим правом не регулюються.

З-поміж інших, фінансові відносини за своїм змістом та колом учасників відрізняються великою різноманітністю: бюджетні відносини; податкові відносини; страхові відносини; відносини з приводу державного кредиту; банківського кредитування і розрахунків; врегулювання грошового обігу; валютного контролю.

65. Фінанси підприємств: сутність, функції та принципи організації

Фінанси підприємств є однією з основних сфер фінансової системи держави, яка охоплює широке коло грошових відносин, пов’язаних із формуванням і використанням капіталу, доходів, грошових фондів у процесі їх кругообігу. Саме в цій сфері формується основна частина доходів, які далі перерозподіляються різноманітними каналами і служать основним джерелом зростання і соціального розвитку суспільства.

Фінанси підприємств – це сукупність економічних відносин, що виникають між підприємствами та іншими економічними суб’єктами з приводу формування, розподілу та використання грошових ресурсів у процесі здійснення ними господарської діяльності.

Передумовами ефективного функціонування фінансів підприємств є:

– існування різних форм власності;

– вільне ринкове ціноутворення та розвиток конкуренції;

– свобода та самостійність підприємництва у прийнятті рішень;

– самофінансування підприємства;

– правове забезпечення правил економічної поведінки всіх суб’єктів підприємницької діяльності;

– обмеження державного втручання в діяльність підприємств та його регламентація.

Об’єктом фінансів підприємств є економічні відносини, пов’язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів.

Виконання фінансами підприємств функції формування грошових доходів і фондів грошових ресурсів відбувається під час формування статутного капіталу, у процесі розподілу грошових надходжень від здійснення господарської діяльності. Поняття «формування» та «розподіл» зазвичай розглядають як єдиний процес у господарській діяльності.

Функція використання грошових доходів і фондів грошових ресурсів підприємств полягає в розподілі отриманих коштів і доходів підприємства. Наявність такої функції дає можливість розглядати фінанси підприємств як самостійну економічну категорію. Завдяки цій функції підприємство здійснює розподіл і перерозподіл грошових коштів, які формуються в процесі виготовлення продукції та її реалізації.

До основних принципів організації фінансів підприємств належать такі: плановість; господарський (комерційний) розрахунок; створення фінансових резервів.

Як метод господарської діяльності господарський (комерційний) розрахунок є раціональним і високоефективним. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку.

Господарський (комерційний) розрахунок передбачає реальну фінансову незалежність підприємств, тобто право самостійно вирішувати, що і як виробляти, кому реалізовувати товари і продукцію, як розподілити отриманий виторг і прибуток, з яких джерел формувати грошові ресурси та як їх використовувати.

Усі принципи між собою тісно взаємопов’язані й становлять єдине ціле. Недотримання хоча б одного з них відразу ж зводить нанівець ефективність господарського (комерційного) розрахунку.

66. Грошові фонди і фінансові ресурси підприємств

Рух коштів, його швидкість та масштаби визначають працездатність фінансової системи. З руху коштів розпочинається і ним же завершується кругооборот засобів підприємства, оборот усього капіталу. Саме тому рух коштів, грошовий оборот на підприємстві є основною ланкою в процесі обороту капіталу.

Грошові кошти на підприємстві спочатку формуються в процесі утворення статутного фонду. У подальшому вони інвестуються для забезпечення виробничо-господарської діяльності, розширення та розвитку виробництва. Саме так підприємства дістають можливість виробляти та збувати продукцію, одержувати доходи. Кошти підприємств зберігаються в касах, а також на поточному, валютному та інших рахунках у банківських установах.

У процесі реалізації продукції, робіт, послуг на рахунки підприємств постійно надходять грошові кошти у вигляді виручки від реалізації. Кошти надходять також від фінансово-інвестиційної діяльності підприємств: від придбаних акцій, облігацій та інших видів цінних паперів; від вкладання коштів на депозитні рахунки; від здавання майна в оренду. Однак підприємство розпоряджається не всіма грошовими коштами, які воно одержує. Так, у складі виручки від реалізації продукції на підприємство надходять суми акцизного збору, податок на додану вартість, котрі підлягають внесенню в бюджет. Реальним платником цих податків є споживач, а перераховує їх у бюджет підприємство, яке реалізує продукцію. Частина грошових надходжень, що залишилася після відрахувань у бюджет акцизного збору, податку на додану вартість, спрямовується на заміщення коштів, авансованих в оборотні та основні фонди, на виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом, позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями та іншими суб’єктами господарювання. Частина грошових надходжень, яка залишилась, формує валовий та чистий дохід, прибуток.

Грошові фонди — це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До грошових фондів належать: статутний фонд, фонд оплати праці, амортизаційний фонд (на державних підприємствах), резервний фонд та інші.

Статутний фонд використовується підприємством для інвестування коштів в оборотні та основні фонди. Фонд оплати праці — для виплати основної та додаткової заробітної плати працівникам. Амортизаційний фонд — для фінансування відтворення основних і позаоборотних активів. Резервний фонд — для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень.

Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так, використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється в нефондовій формі. У нефондовій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески.

Під фінансовими ресурсами слід розуміти грошові кошти, що є в розпорядженні підприємств. Таким чином, до фінансових ресурсів належать грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовується в нефондовій формі.

Основними джерелами формування фінансових ресурсів підприємств є власні та залучені кошти. До власних належать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід та прибуток. До залучених — отримані кредити, пайові та інші внески, кошти мобілізовані на фінансовому ринку.

67. Доходи підприємств, джерела їх формування

Фінансові ресурси підприємства — це кошти, що перебувають в розпорядженні підприємств і призначені для виконання ними певних фінансових зобов’язань. Фінансові ресурси підприємств формуються за рахунок внутрішніх (статутний капітал, амортизаційні відрахування, валовий дохід і прибуток) і зовнішніх (отримані кредити; пайові й інші внески; кошти, мобілізовані на фінансовому ринку) джерел.

Основними джерелами формування фінансових ресурсів є власні та залучені кошти:

1. Під час формування статутного капіталу:

• внески засновників у статутний капітал.

2. За рахунок власних фінансових ресурсів:

• доходи:
• валовий і чистий дохід, прибуток від основної діяльності;
• прибуток від іншої операційної діяльності;
• прибуток від фінансових операцій;
• прибуток від додаткової діяльності і надзвичайних ситуацій;
• надходження:
• амортизаційні відрахування;
• цільові надходження;
• стійкі пасиви;
• цільові внески членів трудового колективу;
• інші види надходжень (спонсорська допомога).

3. Шляхом мобілізації на фінансовому ринку:

• надходження коштів від емісії акцій, облігацій і інших видів цінних паперів;
• кредитні інвестиції.

4. У порядку розподілу коштів:

• фінансові ресурси, отримані від галузевих структур, концернів і асоціацій;
• страхові відрахування;
• бюджетні субсидії.

68. Витрати підприємств, їх види

За економічним змістом усі витрати підприємства поділяються на операційні, фінансові, звичайні та надзвичайні.

При формуванні витрат звичайної діяльності повинно бути забезпечено їх групування за елементами, єдиними й обов’язковими для організацій всіх галузей:

• матеріальні витрати;
• витрати на оплату праці;
• відрахування на соціальні заходи;
• амортизація;
• інші витрати (поштово-телеграфні, телефонні, відрядження тощо).

Склад витрат, який враховуються в оподаткуванні, відрізняється від складу витрат, що визнаються в бухгалтерському обліку.

Витрати, пов’язані з виробництвом і реалізацією, поділяються на:

• матеріальні;
• витрати на оплату праці;
• амортизація;
• інші витрати.

У відповідних статтях Податкового кодексу встановлено перелік витрат, які належать до тих або інших видів, пов’язаних з виробництвом і реалізацією продукції. До інших витрат, зокрема, належать: а) представницькі витрати, які включаються протягом звітного (податкового періоду); б) витрати платника податків на всі види реклами.

69. Економічний зміст прибутку, його склад

Прибуток — найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва, і зрештою свідчить про рівень і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості. Одночасно прибуток впливає на зміцнення фінансового стану підприємства, інтенсифікацію виробництва за будь-якої форми власності. Він є не лише джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, а й джерелом формування бюджетних ресурсів держави.

Прибуток як кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства становить собою різницю між загальною сумою доходів і витратами на виробництво й реалізацію продукції»

У фінансовому словнику «прибуток» визначається як перевищення сукупних доходів над сукупними витратами. Обчислюють його як різницю між валовим виторгом (без податку на додану

вартість і акцизного збору) та витратами на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг). Прибуток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів виробничо-господарської діяльності підприємства.

Фінансовий результат від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат.

Різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток дає кінцевий фінансовий результат — прибуток від звичайної діяльності.

Окремо від фінансових результатів від звичайної діяльності відображаються відповідно: невідшкодовані збитки та прибутки від надзвичайних подій (стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій тощо).

Чистий прибуток — це сума прибутку підприємства після сплати податку на прибуток; її обчислюють як алгебраїчну суму прибутку від звичайної діяльності, надзвичайного прибутку та податку з надзвичайного прибутку.

Остаточний фінансовий результат діяльності підприємства за П(С)БО розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку і податків з надзвичайного прибутку.

70. Фінанси неприбуткових організацій

Усі юридичні особи щодо отримання прибутку можна розділити на дві великі групи незалежно від форми власності: прибуткові організації або суб’єкти підприємницької діяльності та неприбуткові організації.

Суспільству потрібні організації, що вирішували б проблеми, якими не займаються суб’єкти підприємницької діяльності, бо це не приносить прибутку. Держава регулює створення неприбуткових організацій і декларує їм свою підтримку.

Неприбутковими установами і організаціями є органи державної влади України, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Усі без винятку підприємства і організації можуть до складу валових витрат включати суми коштів або вартість майна, добровільно перерахованих (переданих) до Державного бюджету України або бюджетів територіальних громад, до неприбуткових організацій, але не більше ніж чотири відсотки оподаткованого прибутку попереднього звітного періоду при умові, що така організація зареєстрована в державній податковій адміністрації (інспекції) як неприбуткова.

71. Фінансові ресурси населення. Джерела їх формування

Фінанси громадян – один із важливих елементів фінансової системи. Формування і використання фінансових ресурсів громадян безпосередньо пов’язане з розвитком інших елементів фінансової системи: державних фінансів, фінансів підприємств і установ, розвитком банківської системи, страхування та ін. Фінанси громадян відіграють в такій системі провідну роль, оскільки розвиток системи в цілому, як правило, підпорядкований забезпеченню інтересів громадян, їх груп і об’єднань. В економічній теорії з метою відображення діяльності окремих громадян та їх груп використовується термін «домогосподарство».

Розрізняють номінальні, наявні та реальні наявні доходи громадян. Номінальні доходи охоплюють обсяги доходів, одержаних домогосподарством у грошовій формі в поточному періоді. Наявні доходи – це та сума грошових доходів, яка використовується домогосподарствами на придбання споживчих товарів та оплату послуг. Величина наявних доходів є меншою за суму номінальних доходів на величину податків і зборів. Реальні наявні доходи визначають, ґрунтуючись на сумі наявних доходів громадян з урахуванням індексу інфляції.

Грошові доходи домогосподарств охоплюють всі грошові та натуральні (визначені в грошовому еквіваленті) надходження, що одержують члени домогосподарства у звітному періоді. До них, зокрема, належать: оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та самозайнятості; проценти; дивіденди, надходження від продажу цінних паперів, нерухомості, особистого та домашнього майна; продукції підсобного господарства; соціальна допомога, пенсії, стипендії, грошова допомога від родичів та ін.

Ресурси громадян формуються за рахунок різних джерел. Вони поділяються на дві групи: власні кошти та позики. Власні кошти – це ті грошові кошти та інші активи, які перебувають у власності громадян (домогосподарств) і використовуються з метою зміни структури фінансових ресурсів. Наприклад, коли домогосподарство має на рахунку в банку певну суму грошових коштів, а потім використовує її на придбання цінних паперів, грошові кошти перетворюються на інші активи. При цьому структура фінансових ресурсів громадян змінюється, а їх загальна вартість залишається незмінною. Власними коштами є також доходи, що одержує громадянин (домогосподарство) від участі в підприємницькій діяльності, проведення інвестиційних операцій, у вигляді оплати праці та ін.

Позики – це ті кошти, які громадянин отримує за умов повернення. Вони можуть використовуватися з метою формування ресурсів громадян. При цьому змінюється як структура ресурсів, так і їх загальна вартість. Та слід звернути увагу на те, що в таких випадках виникає заборгованість громадянина за одержаними в позику коштами. Вона підлягає погашенню в установлені терміни згідно з умовами позики.

До власних джерел формування ресурсів громадян належать:

1. Доходи, які громадянин одержує від участі в господарському процесі як найманий працівник. Такі доходи включають: заробітну плату, премії, додаткові виплати, надбавки, подарунки та ін.
2. Грошові кошти, які громадянин отримує від здійснення підприємницької діяльності. Це – підприємницький дохід, прибуток, премії та доплати.
3. Доходи від власності на майно. Вони виникають при передачі майна в спадщину, в оренду, при його продажу та ін. До цієї групи доходів зараховують орендну плату, роялті, доходи від продажу, доходи, отримані при одержанні спадщини та ін.
4. Надходження від інвестиційної діяльності. Це – доходи, які одержують громадяни у вигляді процентів, дивідендів, спекулятивних прибутків та ін.
5. Доходи, що отримують громадяни у формі соціальних виплат державними чи недержавними інститутами. До таких доходів належать: пенсії, стипендії, субсидії, трансферти, допомога та ін.
6. Інші доходи, з-поміж яких: виграші та призи, знайдене майно, аліменти, гонорари, подарунки, перекази та ін.

72. Порядок використання доходів населення. Мотиви формування заощаджень

Витрати охоплюють грошові витрати домогосподарства на виплату податкових платежів, купівлю продуктів харчування, непродовольчих товарів, а також на оплату особистих послуг. Крім споживчих витрат здійснюються також вклади в об’єкти інвестиційної діяльності. До інших витрат належать виплати, пов’язані з веденням особистого підсобного господарства; грошова допомога родичам та іншим особам, витрати на купівлю нерухомості та ін.

Важливу роль у фінансуванні витрат на споживання відіграє кредитування громадян. Придбання товарів і послуг в кредит отримало значний розвиток у промислово розвинутих країнах. Це – важіль розширення особистого споживання, і разом з тим, кредитної діяльності фінансових установ. Щодо України, то в останні роки частка споживчих кредитів у структурі залучених коштів громадян помітно зросла. Проте вона ще не досягає рівня зарубіжних країн.

Розрізняють активні та пасивні заощадження. Активними є заощадження, які здійснюються з метою одержання доходів. Пасивні заощадження використовуються для збільшення споживання. Значна їх частка спрямовується на придбання товарів довгострокового користування.

Заощадження поділяються на дві частини: касові запаси та кошти, що спрямовуються на фінансовий ринок. Касові запаси громадян – це ресурси, що залишаються після проведення необхідних витрат і не використовуються в інвестиційній діяльності. Вони накопичуються і заморожуються з метою забезпечення необхідних резервів. Такі кошти вилучаються з обігу і використовуються нераціонально з погляду фінансового розвитку країни в цілому і окремого громадянина зокрема. Касові запаси називають ще неорганізованими заощадженнями. До них належать кошти у формі національної та іноземної валют, що не вкладаються у фінансові установи та накопичуються з метою створення резервів для проведення платежів у майбутніх періодах.

До організованих заощаджень належать кошти громадян, що накопичуються у фінансово-кредитних установах або спрямовуються на придбання цінних паперів. В останні роки організовані заощадження громадян України досягають майже 30%, а неорганізовані – 70%. При цьому, вклади в банки і фінансові установи становлять приблизно 10%, а на придбання цінних паперів використовується менше 18%. Разом з тим, на придбання іноземної валюти витрачається більше 50%. Отже, є потенційні можливості збільшення інвестицій громадян.

Заощадження відіграють важливу роль у розвитку економіки. Вони є джерелами залучення ресурсів фінансовими установами, використовуються при забезпеченні ліквідності цінних паперів, проведенні приватизації державного майна та ін. Заощадження можуть здійснюватися у грошовій формі та у формі реальних (фізичних) інвестицій. Грошова форма охоплює приріст готівкових грошей, витрати на купівлю цінних паперів, придбання іноземних валют та ін. Реальна форма інвестицій – це нагромадження основних фондів і матеріальних запасів в особистих підсобних господарствах громадян, придбання або будівництво будинків, квартир, гаражів, дачних споруд та ін.

73. Фінансовий портфель громадянина, його склад

Фінансовий портфель — це сукупність фін активів фізичної особи. Він є джерелом особистого споживання, накопичення та інвестиційних вкладень.

Фінансовий портфель громадянина складається з трьох портфелів: споживчого, накопичувального та інвестиційного.

До споживчого портфеля входять витрати на поточне споживання (харчування, задоволення інтелектуальних потреб, придбання товарів тривалого користування) та непередбачувані витрати, пов’язані з хворобою, втратою працездатності.

Складники накопичувального портфеля — дорогоцінні метали та каміння, книги, колекції, антикваріат.

Інвестиційний портфель — це активи, спрямовані на інвестиції з метою підвищення свого добробуту, отримання додаткового доходу. прямі інвестиції (внески в статутні фонди п-в, майнове страхування, страхування відповідальності, нерухомість), позиковий капітал (позика, банківські депозити, селенг, траст), портфельні інвестиції (цінні папери. Іноземна валюта), ануїтет (недержавне пенсійне страхування, страхування життя, страхування від нещасних випадків).

Трастові операції банків — операції банків з управління майном і фондовими цінностями, виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнтів на правах довіреної особи.Під трастовими (довірчими) операціями з цінними паперами розуміють діяльність КБ у ролі довіреної особи своїх клієнтів з управління ЦП від свого імені на власний розсуд із зобов’язанням збереження та примноження капіталу клієнта за визначену, як правило, процентну винагороду від приросту активів клієнта.

Селенг — грошово-майнова операція (різновидність лізингу), передача власником його прав використання і розпорядження власністю (майном) селенг-компанії за плату. Власник залишається власником переданого майна, і селенг-компанія повинна по його першій вимозі повернути майно

Прямі інвестиції, позиковий капітал, портфельні інвестиції та страхування життя складають основу інвестиційного портфеля.

До прямих інвестицій відносяться внески в статутні фонди підприємств, майнове страхування, страхування відповідальності, вкладення в нерухомість.

Позиковий капітал пов’язаний з борговими операціями.

Портфельні інвестиції – це вкладення у фінансові активи (цінні папери, іноземну валюту).

74. Фінансові посередники, сутність, функції та види

Діяльність фінансових посередників на практиці пов’язана зі створенням нових фінансових інструментів. Фінансові інститути, які виконують посередницькі функції, мають можливість одержати прибуток за рахунок економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій, здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за них, рівномірно розподіляючи ризики. їх діяльність таким чином направлена на допомогу приватним особам, що мають заощадження, перетворити їх на капітал і вкласти у різні підприємства, диверсифікуючи при цьому ризик. Система спеціалізованих фінансових посередників має можливість надати власникам заощаджень більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки на капітал.

Ступінь розвитку фінансового ринку характеризується кількістю фінансових посередників і їх різноманітністю, а також асортиментом фінансових послуг, які вони надають. При обслуговуванні учасників ринку одні фінансові посередники надають лише окремий вид послуг, який і визначає в цілому їх роль на ринку, а інші — широкий спектр фінансових послуг.

=> Залежно від обслуговування учасників ринку фінансових посередників поділяють на спеціалізованих і універсальних.

Спеціалізовані — фінансові посередники, що займаються на ринку одним видом діяльності (страхові компанії, ІСІ, брокерські фірми, пенсійні фонди тощо). До універсальних відносять фінансових посередників, що надають своїм клієнтам широкий спектр фінансових послуг і діють на розвинених фінансових ринках. До цієї групи належать банки.

=> Залежно від укладання і виконання угод з фінансовими інструментами фінансових посередників поділяють на дві групи. Перша група — це безпосередні фінансові посередники: комерційні банки, торгівці цінними паперами, компанії з управління активами, інвестиційні фонди, довірчі товариства; друга — фінансові посередники, які забезпечують формування інфраструктури фінансового ринку, тобто його функціонування. Це депозитарії, фондові біржі, торгово-інформаційні системи, зберігачі, реєстратори та інші саморегулівні організації. Обидві групи фінансових посередників стосуються професійних учасників фінансового ринку, які здійснюють підприємницьку діяльність з перерозподілу фінансових активів та їх обслуговування щодо випуску та обігу, а також надання консультацій організаційного, технічного та іншого плану.

75. Договірні небанківські фінансово-кредитні установи

Небанківські фінансово-кредитні установи – це установи, які акумулюють тимчасово вільні грошові кошти та розміщують їх у формі кредиту за своїм функціональним призначенням.

У своїй діяльності небанківські фінансово-кредитні установи мають багато спільного з банками:

– функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки – у секторі опосередкованого фінансування;

– формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте, теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

– розмішуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

– діяльність їх щодо створення зобов’язань і вимог грунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов’язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов’язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності.

Договірні фінансові посередники – це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. їх діяльність полягає у отриманні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами, спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом певного часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу.

Ломбарди – фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позик населенню, під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від їх діяльності, виручки від реалізації заставного майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформлюються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використаній у виробничій діяльності, які поступово скорочують їх вартість протягом визначного строку (5–10 і більше років). Оформлюються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формується з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників.

Факторингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських розрахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформлюється така операція спеціальним договором між факторинговою компанією (фактором) та її клієнтами, які передають свої вимоги.

Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Тому дохід від факторингової операції формується з двох частин – з процента на виплачену клієнту суму та комісією, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів.

76. Інвестиційні небанківські фінансово-кредитні установи

Інвестиційні фонди (банки, компанії) – фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами – акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їх портфелях, та з курсової різниці цих паперів.

Інвестиційні фонди (банки, компанії) – це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють ірошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами – акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім високим рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну компанію. Наприклад, у США їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження існують у ФРН та інших країнах.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Виграти фондів визначаються виплатами доходів за власними цінними паперами та змінами їх курсових різниць.

Інвестиційні фонди бувають кількох видів: відкритого типу, закритого типу, взаємні фонди грошового ринку. Акції фондів відкритого типу їх власники мають право продати самому фонду, який зобов’язаний їх викупити. Акції фондів закритого типу продаються тільки на вторинному ринку. Взаємні фонди відкритого ринку характерні тим, що власники їх акцій можуть у певних сумах виписувати чеки на рахунок фонду в банку. Тому ці акції одночасно «працюють» як чековий і як високодохідний депозит, що робить такі фонди дуже привабливими для інвесторів.

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінансовими структурами, що відчутно конкурують з великими банками, страховими компаніями. Розвиток їх безпосередньо пов’язаний з розвитком середнього класу в країні, зі зростанням його заощаджень та інвестиційних уподобань. Якраз через вказані фонди цей клас може зручно і вигідно реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди не відіграють відчутної ролі на грошовому ринку. Для їх розвитку немає достатніх передумов:

– немає того середнього класу, який формує масового дрібного інвестора, готового віддати свої заощадження В управління інвестиційним фондам;

– самі інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високодохідні активи у зв’язку з нерозвиненістю фондового ринку.

77. Страхові компанії: їх функціональна суть та основні операції

Страхові компанії – це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб’єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім’ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожару; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою страхових внесків.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи – облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

Страхові компанії у розвинутих країнах мобілізують величезні фінансові ресурси і є головними постачальниками довгострокових капіталів на грошовому ринку. Крім довгострокових цінних паперів, вони можуть вкладати свої ресурси в іпотечні позики, в довгострокові позики під заставу нерухомості тощо.

Страховий бізнес в Україні спочатку теж розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових компаній у середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Проте страхові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкість банківської системи, нерозвинутість ринку цінних паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи. Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кількість їх помітно скорочується.

78. Пенсійні фонди: організаційно-правові форми, операції

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. За рахунок додаткових доходів вони не тільки покривають свої операційні витрати, а й виплачують пенсії понад суми пенсійних внесків.

Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фонди, як правило, створюються за ініціативою центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, за ініціативою певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомоги своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

79. Інвестиційні компанії: сутність, види, операції

Інвестиційні фонди (банки, компанії) – це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють ірошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами – акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім високим рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну компанію. Наприклад, у США їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження існують у ФРН та інших країнах.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Виграти фондів визначаються виплатами доходів за власними цінними паперами та змінами їх курсових різниць.

Інвестиційні фонди бувають кількох видів: відкритого типу, закритого типу, взаємні фонди грошового ринку. Акції фондів відкритого типу їх власники мають право продати самому фонду, який зобов’язаний їх викупити. Акції фондів закритого типу продаються тільки на вторинному ринку. Взаємні фонди відкритого ринку характерні тим, що власники їх акцій можуть у певних сумах виписувати чеки на рахунок фонду в банку. Тому ці акції одночасно «працюють» як чековий і як високодохідний депозит, що робить такі фонди дуже привабливими для інвесторів.

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінансовими структурами, що відчутно конкурують з великими банками, страховими компаніями. Розвиток їх безпосередньо пов’язаний з розвитком середнього класу в країні, зі зростанням його заощаджень та інвестиційних уподобань. Якраз через вказані фонди цей клас може зручно і вигідно реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди не відіграють відчутної ролі на грошовому ринку. Для їх розвитку немає достатніх передумов:

– немає того середнього класу, який формує масового дрібного інвестора, готового віддати свої заощадження В управління інвестиційним фондам;

– самі інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високодохідні активи у зв’язку з нерозвиненістю фондового ринку.

80. Міжбанківські об’єднання: сутність, роль, різновиди

На сучасному етапі існує велика кількість різноманітних міжбанківських об’єднань, утворення яких ґрунтується як на добровільному об’єднанні самостійних банків (злиття), так і на правах власності, контролю, централізованого управління, прямого підпорядкування і залежності (поглинання).

Головні представники міжбанківських об’єднань:

— асоціативного комерційного типу — консорціуми та картелі;

— корпоративного типу — концерни і трести.

Банківський консорціум — це тимчасове об’єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Головною метою консорціуму є: збільшення обсягів операцій через концентрацію ресурсів, розподіл ризиків, що дає змогу обмежити втрати для кожного учасника консорціуму у випадку неплатежів позичальників.

Банківський картель — об’єднання великих банків, в основі якого міститься угода про розподіл сфер діяльності (узгодження та проведення єдиної політики при встановленні процентних ставок і виплати дивідендів, умов кредитування і под.).

Банківський концерн — монопольне об’єднання акціонерних банків, де великий банк (головне акціонерне товариство) володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних банків (дочірніх товариств), тим самим фактично встановлюючи фінансовий контроль за їх діяльністю.

Банківський трест — монопольне об’єднання банків, яке утворюється внаслідок об’єднання власності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачають юридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються єдиному органові управління. На відміну від концерну, трест ґрунтується не на акціонерній, а на пайовій формі власності.