Відповідальність та її види

Вступ.

1. Характеристика елементів системи права( галузі і інституцькі норми).

2. Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників та їх виконання.

3. Адміністративна відповідальність (зокрема мед. працівників), види стягнень.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Застосування мір юридичної відповідальності має певну специфіку в сфері охорони здоров'я, що обумовлена нерозривним зв'язком між трудовою функцією медичного працівника та її впливом на здоров'я пацієнтів;

відображенням специфіки медичної допомоги на елементах складу трудового правопорушення;

відсутністю чіткого правового регулювання в сфері надання медичної допомоги, неможливістю точного прогнозування результатів лікування.

Стоїть нагальна необхідність розширеного тлумачення поняття «протиправність» у складі трудового правопорушення медичного працівника. Протиправність професійних медичних дій працівника охоплює не тільки порушення медичним працівником норм права, а у необхідних випадках і загальноприйнятих у медицині правил здійснення професійних дій у конкретній ситуації.

У медичній діяльності шкода завжди має місце, тому що медична допомога сама по собі є шкідливою в частині впливу на організм людини. Отже, в кожному конкретному випадку необхідно розмежовувати шкоду, обумовлену самою патологією, наслідком реакції організму на медичне втручання, і шкоду, заподіяну протиправними діями медичних працівників. Наприклад, не може вважатися шкодою недосягнення позитивного результату лікування за умови дотримання загальноприйнятих правил медичної практики.

При встановленні вини медичного працівника необхідно враховувати, чи був проявлений ним такий ступінь дбайливості і обачності, що дозволяє встановити або виключити можливі або мінімізувати неминучі ризики від медичного втручання для здоров'я пацієнта. У цьому разі медичний працівник буде нести відповідальність тільки за свої дії, але не за недосконалість рівня розвитку медицини.

1. Характеристика елементів системи права( галузі і інституцькі норми)

Критеріями розподілу норм права за галузями є предмет та метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, які регулюються цими юридичними нормами.

Метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів. Він обумовлюється: 1) характером зв'язків суб'єктів між собою (відносини рівності чи підлеглості); 2) способом правового регулювання (заборона, дозвіл, зобов'язання, заохочення, стимулювання); 3) юридичними наслідками (заохочення, юридична відповідальність). Кожній галузі права притаманний певний метод правового регулювання, зумовлений природою суспільних відносин, що є предметом регулювання тієї чи іншої галузі права.

Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання. Або, іншими словами, це об'єктивно відособлена усередині системи права сукупність взаємопов'язаних між собою правових норм, об'єднаних спільністю предмету і методу правового регулювання.

Основні галузі системи права України такі: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове право. Деякі вчені виділяють також кооперативне, сільськогосподарське, соціально-забезпечувальне, адміністративно-процесуальне.

Інститут права — це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Або, іншими словами, інститут права — це об'єктивно відособлена в межах однієї або кількох галузей права сукупність взаємопов'язаних юридичних норм, які об'єднані спільністю регулювання конкретного виду суспільних відносин. Інститути права поділяються на галузеві, які регулюють певні відносини в межах однієї галузі права, та міжгалузеві, які регулюють відносини, що є предметом різних галузей права[4, c. 24-26].

2. Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників та їх виконання

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Як виняток за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу охорони здоров'я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров'я України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров'я і ті органи, яким надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров'я.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:

а) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;

б) безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях;

в) поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;

г) дотримувати вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;

д) постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності;

е) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я.

Медичні та фармацевтичні працівники несуть також інші обов'язки, передбачені законодавством[7, c. 65-66].

Згідно з Міжнародним кодексом медичної етики (ВМА, 1949 р., внесені зміни в 1968 р., 1983 р.) до загальних обов'язків лікарів віднесено такі:

— затвердження найвищих стандартів професійної діяльності;

— лікар не повинен дозволяти фінансовим інтересам впливати на вільне і незалежне виконання професійних дій на користь пацієнтів;

— лікар повинен, незважаючи на вид медичної практики, самовіддано надавати компетентну медичну допомогу з повною технічною і моральною незалежністю, із співчуттям і повагою до людської гідності;

— лікар повинен бути чесним із пацієнтами і колегами, повинен боротися з професійними і особистими недоліками інших лікарів, повинен викривати обман і шахрайство.

Неетичними визнаються такі види діяльності:

а) самореклама лікаря, крім тих випадків, коли це дозволено законом даної країни і Кодексом етики Національної медичної асоціації;

б) оплата або отримання будь-якої винагороди лише за передачу чиїх-небудь рекомендацій або лише за видачу пацієнту направлень і рекомендацій будь-якого характеру.

Лікар повинен поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу і повинен дотримуватися конфіденційності відносно пацієнта.

Лікар повинен діяти лише на користь пацієнта в тих випадках, коли він застосовує такі види медичної допомоги, які можуть послабити фізичний або психічний стан пацієнта.

Лікар повинен дотримуватися найбільшої обережності, поширюючи інформацію про відкриття, нову техніку або лікувальні методики по непрофесійних каналах.

Лікар повинен засвідчувати лише те, що він сам перевірив.

Обов'язки лікаря щодо хворих

Лікар завжди повинен пам'ятати про зобов'язання зберігати людське життя.
Лікар повинен надавати пацієнту всі ресурси своєї науки.
Якщо лікар не має можливості провести обстеження або лікування, він повинен залучити іншого лікаря, у якого такі можливості є.
Лікар повинен тримати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта, навіть після смерті останнього.
Лікар повинен надавати невідкладну допомогу як виконання гуманітарного обов'язку, якщо немає упевненості в тому, що інші хочуть і можуть надати таку допомогу.

Обов'язки лікаря щодо інших

Лікар повинен поводитися щодо своїх колег так, як він хотів би, щоб вони поводилися щодо нього.
Лікар не повинен переманювати пацієнтів у своїх колег.
Лікар повинен дотримувати принципи Женевської декларації, прийнятої Генеральною Асамблеєю ВМА[1, c. 124-125].

3. Адміністративна відповідальність (зокрема мед. працівників), види стягнень

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженим ним органом охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Невиконання професійних обов’язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов’язаний був вчинити. Неналежне виконання професійних обов’язків має місце у тому разі, коли медичний працівник виконує свої обов’язки не в повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб’єктом своїх професійних обов’язків може бути як одноразовим, так і систематичним.

Це зокрема, такі діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.

У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а настали внаслідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за медичною допомогою або в результаті відсутності на даний час науково обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хвороби, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови пацієнта від медичних приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом недостатніх навичок, досвіду і кваліфікації медичного або фармацевтичного працівника або настали внаслідок інших обставин які не залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов’язки у повному обсязі і з належною якістю[5, c.214-215].

Під тяжкими наслідками слід розуміти, наприклад, смерть людини, її самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого, або середньої тяжкості тілесного ушкодження, спричинення ятрогенного захворювання.

Це медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т.ч. ті, хто займається приватною медициною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності.

Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому, карається обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (ст. 140 Кримінального кодексу України)[6, c. 85]

Це зокрема, такі діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстановлення належного лікувального-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо[8, c. 142-144].

Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки, карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк (ст. 141 Кримінального кодексу України)

Лікарські засоби – це речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму. До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції) – біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму або мають профілактичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських засобів; готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) – дозовані лікарські засоби у тому вигляді та стані, в якому їх застосовують; допоміжні речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів; гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби зі збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби; лікарські домішки до харчових продуктів.

Клінічні випробування лікарських засобів – це перевірка з метою встановлення або підтвердження їх ефективності та нешкідливості. Відповідно до законодавства клінічні випробування лікарських засобів провадяться тільки за наявності письмової згоди пацієнта – добровольця на участь у проведенні таких випробувань, а якщо таким пацієнтом є неповнолітній чи недієздатний – за наявності письмової згоди його законного представника ( щодо особи віком від 15 до 18 років чи визнаної обмежено дієздатною – також і за її згодою)[3, c. 108-109].

Під письмовою згодою слід розуміти оформлену відповідним документом, що має підпис пацієнта, згоду, яку він надав добровільно, без будь-якого примусу. При цьому мається на увазі, що пацієнт або його законний представник до надання вказаної згоди отримали повну і правдиву інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику. До законних представників пацієнта належать його батьки (усиновителі), опікуни піклування.

Оскільки законодавство, яке регулює порядок проведення клінічних випробувань, передбачає обов’язок керівника клінічного випробування зупинити таке випробування за бажанням пацієнта або його законного представника, то в разі висловлювання ними такого бажання згоду пацієнта слід вважати анульованою[2, c. 63].

Висновки

Таким чином, ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, — карається штрафом до п’ятидесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до трьох років.

Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого, або інші тяжкі наслідки, — карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого ( ст.139 Кримінального кодексу України)

Потерпілим від злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала серйозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.

Злочин виражається у бездіяльності: медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов’язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Відповідного до законодавства медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники, крім цього, — і при гострих захворюваннях. Медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності.

Відповідальність за ст. 139 настає лише у тому разі, коли особа, яка була зобов’язана надавати хворому допомогу, з урахуванням конкретної обстановки фактично мала таку можливість.

Під поважними причинами, які включають відповідальність за ст. 139, розуміються різноманітні обставини, які перешкоджають медичному працівникові надати хворому допомогу — непереборну силу, стан крайньої необхідності (наприклад необхідність надати першочергову допомогу більш тяжкохворій особі), хвороба самого медичного працівника, відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання допомоги поважною вирішується у кожному конкретному випадку. Не можуть визнаватися поважними причинами такі обставини, як, наприклад, перебування медичного працівника не на робочому місці (вдома, у дорозі тощо), неробочий час, відсутність згоди хворого або його законних представників на медичне втручання у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.

Ненадання допомоги хворому може виражатись, як у повній відмові від її надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному у конкретній ситуації, тобто нез’явлення до хворого за викликом; відмову прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад для надання йому першої невідкладної допомоги або доставити хворого до лікарні; поверхове, формальне обстеження хворої людини, яка потребує медичної допомоги; відмову надати першу медичну допомогу пораненому або травмованому.

Відповідальність несуть медичні працівники незалежно від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т. ч. працівники служби швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров’я вони працюють або займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності.

Список використаної літератури

1. Драгонец Я. Современная медицина и право: Ян Дргонец, Павел Холлендер,. — М.: Юрид. лит., 2001. — 335 с.

2. Запорожан В. Біоетика: Підручник/ Валерій Запорожан, Микола Леонідович Аряєв,. — К.: Здоров'я, 2005. — 287 с.

3. Кілічава Т. Цивільне процесуальне право: Навчальний посібник/ Тетяна Кілічава,; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 351 с.

4. Кримінальне право України: Загальна частина. Підручник/ Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кривоченко ; ред. : В. В. Сташиса, В. Я. Тація; М-во освіти і науки України. — 3-тє, вид., переробл. та допов.. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 495 с.

5. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник/ За заг. ред. В. М. Стратонова; Мін-во освіти і науки України, Херсонський державний ун-т. — К.: Істина, 2007. — 385 с.

6. Лизогуб Я. Проблеми кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичними або фармацефтичним працівником (ст. 140 КК України) // Право України. — 2005. — № 4. — С.85-88.

7. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів/ Упор. і наук. ред. Н.Б.Болотіна. — К.: Ін Юре, 2001. — 410 с.

8. Сергеев Ю. Профессия врача: Юрид. основы/ Ю. Д. Сергеев. — К.: Выща шк., 1998. — 204 с.

referat-ok.com.ua