Вступ

Актуальність теми. Проблема відповідальності міжнародних організацій нерозривно пов’язана з галуззю міжнародно-правової відповідальності взагалі, яка, в свою чергу, є однією з найскладніших і дискусійних галузей сучасного міжнародного права. Оскільки мова йде про міжнародно-правову специфіку, необхідно відзначити, що мова в статті йде про ті міжнародні організації, які є суб’єктами міжнародного публічного права, а саме про міжнародні міжурядові організації (далі — ММУО). Функціонування такої кількості ММУО неминуче ставить питання про те, як міжнародне співтовариство має реагувати в тих випадках, коли ці суб’єкти порушують норми чинного міжнародного права, та чи взагалі будуть нести відповідальність.

Зважаючи на зростання кількості міжнародних організацій та обсягу їх повноважень, проблема їх відповідальності є досить актуальною, адже у сучасній міжнародно-правовій літературі їй приділяють недостатньо уваги і вона поки що не знайшла достатнього відображення чинних міжнародно-правових актах. Установчі акти міжнародних організацій не містять загальних норм, що регулюють питання відповідальності міжнародних організацій.

На сучасному етапі проблема відповідальності міжнародних організацій є майже неосвітленою в літературі і незакріпленою в нормативно-правових джерелах. Установчі акти організацій, на жаль, не містять загальних норм, що регулюють питання відповідальності міжнародних організацій. Лише деякі конвенції вирішують проблеми відповідальності організацій в рамках окремо взятого міжнародного договору.

Дослідження проблеми міжнародної відповідальності міжнародних організацій тією чи іншою мірою займалися такі вітчизняні та іноземні вчені, як В. А. Василенко, П. М. Куріс, М. О. Ушаков, Ю. М. Колосов, В. А. Мазов, Д. Б. Левін, Є. М. Крівчікова, О. О. Шибаєва, Дж. В. Гарнер, К. Іглтон, М. Хірч та інші.

Серед дослідників, які вивчали питання відповідальності ММУО, варто назвати: О.Н. Мехсія, О.М. Пташенчук, С.С. Нестеренко, Я.М. Жукорська, С.О. Коваленко, М.М. Камишанський, Т.Н. Нешатаева та багатьох інших.

Метою даного дослідження є виявлення особливостей відповідальності  міжнародних організацій в умовах сучасного міжнародного правопорядку.

Наведена мета зумовила постановку і вирішення таких наукових завдань:

• дослідити історичні передумови виникнення та розвитку міжнародних організацій;
• дослідити тенденції розвитку відповідальності міжнародних організацій;
• розкрити значення міжнародних організацій як механізму міжнародного співробітництва;
• виявити та класифікувати види і форми міжнародно-правової відповідальності міжнародних організацій;
• проаналізувати особливості відповідальності міжнародних організацій за порушення міжнародних зобов’язань;
• показати юридичні наслідки міжнародної відповідальності міжнародної організації.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у сфері міжнародної відповідальності міжнародної організації.

Предметом дослідження є норми міжнародного права, які визначають види і форми міжнародно-правової відповідальності міжнародних організацій. 

Розділ І. Теоретичні основи міжнародно-правової відповідальності міжнародних організацій

1.1. Визначення категорії «міжнародна організація»

На сьогодні офіційного визначення терміну «міжнародна організація» у міжнародних актах універсального характеру немає. І хоча у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р. [1] зазначено, що «міжнародна організація означає міжурядову організацію», що, на нашу думку повною мірою не розкриває юридичну природу міжнародних організацій.

У доктрині міжнародного прав існують різні підходи до визначення терміну «міжнародна організація». Зокрема, І.І. Лукашук визначив міжнародні організації як засновані міжнародним договором організації, покликані на постійній основі координувати дії держав-членів відповідно до наданих їм повноважень [9, с. 63].

Генезис галузі міжнародно-правової відповідальності ґрунтувався саме на принципі, відповідно до якого будь-яке міжнародно-протиправне діяння держави, як суб’єкта міжнародного права, тягне за собою міжнародну відповідальність [4, с. 29; 5, с. 28]. В свою чергу, результатом еволюції — є охоплення правом міжнародної відповідальності також відносин компенсації збитків, завданих діяльністю, яка не є протиправною.

Зазначені види відповідальності є різними за своєю юридичною природою, змістом та формою, тому регулюються відмінним масивом норм міжнародного права [2, а 63]. У зв’язку з даною причиною та необхідністю чіткого розмежування двох напрямків розвитку галузі, метою статті є аналіз результатів кодифікації норм міжнародно-правової відповідальності держав та міжнародних організацій за їх протиправні діяння.

Так, вже на початку XX століття увага міжнародного співтовариства була прикута до наслідків впливу дій держав на міжнародний правопорядок. З цього приводу К. Іглтон підкреслював, що «влада породжує відповідальність», в зв’язку з чим зростання рівня контролю держави в межах власної території спричиняє збільшення її відповідальності у зовнішніх зносинах [6, с. 208]. Іншими словами, наявність влади свідчить про наявність відповідальності, і тільки чіткі прозорі правила можуть зробити застосування механізму відповідальності ефективним.

К.А. Бєкяшев запропонував більш широке визначення поняття міжнародна організація, відповідно до якого міжнародна організація — це об’єднання держав, створене відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору, для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічної, правової та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права і обов’язки, похідні від прав і обов’язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів [9, с. 63].

У сучасному своєму розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли в кінці XIX — на початку XX століть, коли потреби світового розвитку обумовили необхідність створення постійно діючих колективних міждержавних органів. З появою міжнародних організацій виникла низка теоретичних та практичних проблем, однією з яких є проблема їх відповідальності.

Варто відзначити, що відповідальність належить до числа фундаментальних категорій міжнародно-правової науки. З цього приводу влучно висловлюється С.С. Нестеренко: «Для того, щоб функціонування міжнародних організацій було більш ефективним і безпечним для всіх учасників правовідносин, необхідна всебічна розробка питань відповідальності міжнародних організацій на практиці і в доктрині» [10, с. 65].

З огляду на викладене під міжнародною організацією можна розуміти засновану на міжнародному договорі організацію, яка наділена компетенцією держав та створена для здійснення міжнародного співробітництва у різноманітних галузях.

Визначаючи поняття міжнародної відповідальності, звернемося до визначення, наданого Комісією міжнародного права ООН (далі — КМП): «Це ті наслідки, які те чи інше протиправне діяння може мати згідно з нормами міжнародного права у різних випадках, наприклад, наслідки діяння в плані заподіяння шкоди та відповідних санкцій» [11, с. 120].

У науці міжнародного права під міжнародно-правовою відповідальністю розуміються конкретні негативні юридичні наслідки, що наступають для суб’єкта міжнародного права в результаті порушення ними міжнародно-правового зобов’язання [12, с. 124].

1.2. Види і форми міжнародно-правової відповідальності міжнародних організацій

Вибір, а також застосування конкретних видів і форм міжнародної відповідальності є важливим аспектом у процесі реалізації відповідальності міжнародної організації відповідно до норм та принципів міжнародного права. Не дивлячись на те, що на сьогодні норми Статей про відповідальність міжнародних організацій (затверджено 09.12.2011 р. резолюцією ГА ООН А/КБ8/66/100) (надалі — СПВМО) не мають загальнообов’язкового характеру, окрім тих їх положень, які є нормами міжнародного звичаєвого права (наприклад, ч. 1 ст. 6 СПВМО) та, в цілому, вони є частиною м’якого міжнародного права, ми звертаємо увагу на їх найбільш широке та систематизоване відображення видів і форм відповідальності міжнародних організацій. Разом з цим, принцип міжнародного права щодо повного відшкодування міжнародною організацією збитків (ст. 34 СПВМО) не повністю узгоджено з конкретними умовами застосування видів і форм відповідальності та іншими положеннями СПВМО.

Міжнародно-протиправне діяння/бездіяльність міжнародної організації породжує її міжнародну відповідальність, яка в свою чергу проявляється у правових наслідках (ст. 28 СПВМО). Такі наслідки включають в себе обов’язок виконати порушений обов’язок (ст. 29 СПВМО), припинення міжнародно-протиправного діяння, якщо воно триває, і надати запевнення та гарантії щодо його не повторення, якщо цього вимагають обставини (ст. 30 СПВМО), повне відшкодування завданої шкоди (ст. 31 СПВМО), яке має бути пропорційним завданим збиткам. При цьому, серед усіх вказаних вище наслідків міжнародно-протиправного діяння — обов’язковість відшкодування збитків [12, с. 46] є одним із головних принципів права міжнародної відповідальності, в цілому.

Відшкодування шкоди згідно з правом міжнародної відповідальності можливе у двох основних видах: моральний і матеріальний (ст. 31 СПВМО), кожен з яких поділяється на відповідні форми. Так, реституція та компенсація відносяться до матеріального (ст. 35, 36 СПВМО), а сатисфакція до морального виду між-народної відповідальності міжнародних організацій (ст. 37 СПВМО). Необхідно зазначити, що в доктрині міжнародного права, нормах та практиці міжнародного права представлено ряд інших видів і форм міжнародно-правової відповідальності, однак усі вони є похідними від закріплених у СПВМО. Тому, ми в рамках цієї наукової статті зупинимось лише на тих видах та формах міжнародної відповідальності міжнародних організацій, що регламентовані СПВМО.

Так, організація із заборони хімічної зброї у своєму коментарі за 2008 р. щодо відшкодування шкоди зазначила, що проект СПВМО встановлює ієрархію форм відповідальності міжнародних організацій у міжнародному праві [13, с. 6 — 7]. З огляду на те, що реституція з усіх форм відповідальності закріплена в СПВМО першою, то й досліджуватимемо ми її першою. Ця форма відповідальності передбачає обов’язок відповідальної міжнародної організації відновити положення, що мало місце до вчинення нею міжнародно-протиправного діяння.

Комісія міжнародного права (надалі — КМП) ООН в коментарях до ст. 35 СПВМО не зазначає про випадки реституції з боку міжнародної організації, обмежившись лише посиланням на коментарі до ст. 35 Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння (затверджено 12.12.2001 р. резолюцією ГА ООН А/КБ8/5б/83) (надалі — СПВДЗМПД). Потрібно також зазначити, що практику відносно реституції з боку міжнародних організацій знайти вкрай складно. Тому, спершу приведемо у якості прикладу додаток до резолюції ГА ООН А^^/б0/147 від 21.03.2006 р., якою було затверджено “Основні принципи та правила про право постраждалих на відшкодування в результаті грубого порушення міжнародного права прав людини і серйозних порушень міжнародного гуманітарного права”, де в правилі 19 закріплено поняття “реституція”, яке з-поміж різних складових елементів закріплює відновлення прав людини [14, с. 7]. Одним роком раніше в резолюції ГА ООН А/Б^/59/137 від 17.02.2005 р. зазначалося про відновлення честі осіб, які вижили після геноциду в Руанді 1994 р., що має допомогти таким особам примиритись та оговтатись, а також на адресу Генерального секретаря ООН висувалось прохання про заохочення відповідних установ, фондів і програм системи ООН з метою продовження роботи над боротьбою з бідністю, хворобами і стражданнями та у сприянні розвитку в Руанді [15, с. 1 — 2].

В н. 5) коментарю КМП ООН до ст. 35 СПВДЗМПД зафіксовано, що реституція, в розумінні ст. 35, є широким поняттям і може включати в себе будь-яку дію но відновленню ситуації в результаті міжнародно- протиправного акту [16, с. 97 — 98]. В мандатах міжнародних організацій на миротворчі операції (особливо під егідою ООН) практикується регламентація питань реституції. Проте, це стосується не усіх випадків. Прикладом цього є Перехідна адміністрація ООН в Камбоджі, Допоміжна місія ООН в Афганістані [І7, с. 17]. З цього приводу важливим є прийняття 11.08.2005 р. підкомісією Комісії з прав людини ООН резолюції № 2005/21 з питань захисту і забезпечення прав людини, якою було затверджено “Принципи щодо реституції біженцям і переміщеним особам житла і майна” (н. 22.4 принципу 22 закріплює реституцію житла, землі та майна, зокрема, за допомогою створення відповідних національних процедур, інституцій, механізмів та нормативно-правової бази) [18, с. 15].

Шкода завдана міжнародною організацією в тій мірі, в якій вона не покрита реституцією, може бути покрита компенсацією (ч. 1 ст. 36 СПВМО). На прикладі відповідальності держав видно, що судові органи ухвалюють рішення про компенсацію, як правило після факту встановлення неможливості реституції [19, с. 621 — 625, 651 — 742, с. 7, с. 918]. У цьому випадку компенсація може бути допоміжною формою відповідальності (н. 7) коментарю КМП ООН до ст. 35 СПВДЗМПД).

Виходячи з н. 1) коментарю КМП ООН до ст. 36 СПВМО, міжнародні організації серед усіх трьох форм відповідальності найчастіше використовують компенсацію (лист Генерального секретаря ООН до постійного представника СРСР від 06.08.1965 р. [20, с. 41]). В міжнародній практиці має місце здійснення міжнародною організацією “добровільної” компенсації (ВООЗ через відсутність договірного обов’язку здійснило таку компенсацію за завдану шкоду здоров’ю або за смерть в результаті координованої волонтерів у вакцинації проти поліумеліту) [21, с. 7].

До компенсації з метою покриття всіх спричинених збитків, а не їх перевищення (випливає з ч. 3) коментарю КМП ООН до ст. 35 СПВДЗМПД), може застосовуватись упущена вигода. При цьому, пропорційність відшкодування шкоди має враховувати наступні положення СПВМО: ч. 2 ст. 36, яка закріплює право постраждалого суб’єкта на упущену вигоду в межах доказів, ст. 38 передбачає виплату відсотків, с т . 3 9 — обтяження збитків, яке може виникнути через поведінку потерпілої сторони.

Керуючись міжнародною практикою упущеної вигоди но відношенню до держав (наприклад справа Шифілд, Гватемала проти США 1930 р. [22, с. 1079 — 1102], доповідь Компенсаційної комісії ООН 1998 р. [23, с. 37]), ми можемо зробити загальний висновок, що доведення існування упущеної вигоди в результаті нанесених збитків не має зводитись до абстрактних аргументів та гіпотез, а має доводитись доказами.

Звертаємо увагу, що, ні в СПВМО, ні в СПВДЗМПД чітко не зазначено, що мається на увазі під доказами. Так, в ч. 31) коментарю до ст. 36 СПВДЗМПД зазначено про упущену вигоду в договорах, а в ч. 32 коментарів до ст. 36 СПВДЗМПД йдеться про бухгалтерські дані. Тому, доцільно звернутись до існуючої міжнародно-правової практики формування таких доказів в рамках ряду претензійних комісій, покликаних вирішувати майнові питання постраждалих осіб в результаті збройних конфліктів, війн (Комісія но майнових питаннях переміщених осіб і біженців, що створена 14.12.1995 р., згідно додатку VII до спільної рамкової угоди про мир у Боснії і Герцеговині; Директорат з нерухомого і рухомого майна в Косово та Комісія з вирішення спорів но нерухомому і рухомому майну в Косово, створена актом Тимчасової адміністрації ООН в Косово № 1999/23 від 15.11.1999 р.; Комісія по майновим претензіям в Іраку, створена актом Тимчасової ради управління Іраком № 8 від 14.01.2004 р; Компенсаційна комісія ООН, створена резолюцією РБ ООН № 692 від 20.05.1991 р.) та компенсаційних національних утворень, створених в результаті шкоди завданою Другою Світовою Війною (на підставі двосторонньої угоди між США та Німеччиною від 17.07.2000 р., було створено фонд “Пам’яті, відповідальності, майбутнього” та Комісію по розгляду майнових спорів, згодом стала Німецьким урядовим агентством, яке припинило діяльність у 2006 р., Трибунал з розгляду претензій по неактивних рахунках з 09.05.1945 р. в Цюріху створено на основі Меморандуму про взаєморозуміння від 02.05.1996 р. між Всесвітньою єврейською організацією з реституції і Світовим єврейський конгресом з одного боку, та Швейцарською асоціацією банкірів — з іншого). В рамках Компенсаційної комісії ООН доказами упущеної вигоди при сплаті рентної плати називались звіти, що пройшли аудиторську перевірку, контракти, квитанції, сертифікати від орендаря, рахунки за комунальні послуги, письмові показання свідків, документи, що підтверджують орендну плату (банківські виписки, чеки) та документи, що ідентифікують особу орендаря (копії посвідчувальних документів, листи підписані орендарем). Крім цього, для уникнення переоцінки такої упущеної вигоди при недостатності доказів, використовувались оціночні методології, фактори оцінки різних рівнів ризиків [24, с. 195].

Оцінка пошкодженого чи зруйнованого майна з метою подальшої компенсації має велике значення, особливо у випадках, коли з моменту нанесення такому майну збитків минуло багато часу. Корисним у цьому випадку може бути досвід Комісії по розгляду майнових спорів для компенсації за майно часів Другої світової війни в рамках двосторонньої угоди із США та німецького закону про фонд, що зводився до використання класифікацій майна для цілей оподаткування (з періоду коли було завдано шкоду) з використанням поправочних коефіцієнтів для відображення поточної вартості [25, с. 197]. При цьому, Комісією враховувались багато інших факторів, таких як: кінцевий час, до якого майно було у власності потерпілого суб’єкта, місцевість, на якій знаходився об’єкт, специфіка компенсації нерухомого майна. Отже, для розрахунку компенсації за нерухомість (яка не була зруйнована) враховувався лише фактор неможливості використання такого майна за увесь період [26, с. 199 — 200]. Вказані приклади мають важливе значення для розвитку інституту упущеної вигоди, однак ми пропонуємо внести до ч. 2 ст. 36 СПВМО зміни, виклавши ‘її у такій редакції: “Компенсація охоплює будь-який виражений у фінансовій формі збиток, включно із письмово підтвердженою упущеною вигодою”.

Міжнародна організація не у всіх випадках може компенсувати шкоду шляхом застосування матеріальних форм відповідальності, тому така міжнародна організація зобов’язана принести сатисфакцію (вибачення, вираження співчуття, визнання відповідальності, тощо) за спричинену своїм міжнародно-протиправним діянням шкоду, настільки, наскільки вона не може бути відшкодована реституцією та компенсацією (ч. 1 ст. 37 СПВМО). М.В. Крівєнкова вважає, що будь-яке правопорушення автоматично наносить шкоду честі, гідності, репутації потерпілої сторони, тому міжнародній організації не буде вкрай обтяжливим, поряд із наданням компенсації ще й вибачитись за нанесену шкоду [27, с. 2 — 3]. З думкою вказаного автора можна погодитись, однак, з нашої точки зору, є такі випадки, коли матеріальні форми відповідальності дійсно не можуть покрити усіх завданих втрат, наприклад людських у миротворчих операціях. Тому, у таких випадках, крім реалізації матеріальної відповідальності, сатисфакція дійсно мусить мати місце.

На практиці не можна виключати випадків, коли міжнародна організація може не визнати відповідальність і відмовитись її нести. У такому разі, члени міжнародної організації можуть надати їй допомогу (ст. 40 СПВМО), але не в силу членства [28, с. 3]. Г.Г. Шермерс відстоює позицію про відсутність практики, яка чітко зобов’язує членів міжнародних організацій до зазначених дій [29, с. 3]. В окремій думці судді МС ООН Д. Фітцморіса до консультативного висновку МС ООН по справі певних витрат ООН 1962 р. зазначено, що навіть без звернення до правил міжнародної організації за відсутності у останньої можливості виконати свій обов’язок, породжує у її членів колективний обов’язок щодо фінансування організації [30, с. 208]. Такі дії членів міжнародної організації, з одного боку, не породжують для них обов’язків перед потерпілою стороною (ч. 2) коментарю КМП ООН до ст. 40 СПВМО), а з іншого, знімають питання про самостійну відповідальність міжнародних організацій.

З огляду на різні теоретичні погляди, наявну практику та присутнє в ст. 40 СПВМО формулювання, доцільно внести зміни до останньої статті. Отже, в положеннях цієї статті доречно відобразити застереження, що для цілей виконання відповідальною міжнародною організацією її обов’язків по несенню міжнародної відповідальності в результаті міжнародно-протиправної діяльності її органів та агентів, члени останньої надають їй фінансові кошти або інші матеріальні блага в рахунок своїх наступних внесків.

Гарантією забезпечення відшкодування, якщо інші заходи виявились неефективними (п. с) ч. 1 ст. 52 СПВМО) та в умовах крайньої необхідності (ч. 2 ст. 55 СПВМО) відповідальну міжнародну організацію може бути попереджено про застосування контрзаходів (ч. 1 ст. 55 СПВМО).

Так, Т.Н. Нєшатаєва, приводячи практику МОП в сфері контролю за дотриманням прийнятих конвенцій та рекомендацій за сімома категоріями (через надання доповідей про застосування ратифікованих і не ратифікованих конвенцій цієї організації, а також рекомендацій), підкреслює, що санкції доречно застосовувати після того, як контрольні заходи виявилися неефективними [31, с. 43 — 45]. З огляду на те, що КМП ООН не визначає чітко усі засоби захисту, зазначений вище в МОП механізм контролю також може бути попередньою ланкою перед застосуванням контрзаходів.

В цілому, згідно СПВМО контрзаходи мають обмежуватись лише спонуканням відповідальної міжнародної організації до виконання відповідних обов’язків, бути пропорційними спричиненій шкоді (ст. 51, 54 СПВМО) та не виходити за рамки, які окреслені в ст. 53 СПВМО (дотримання імперативних норм міжнародного права, процедури врегулювання спорів, наявною між відповідальною та потерпілою сторонами та недоторканності агентів, органів, архівів та документів міжнародної організації).

Контрзаходи мають за будь-яких обставин припинятись: 1) якщо між-народно-протиправне діяння припинене (п. а) ч. 3 ст. 55 СПВМО); 2) спір, знаходиться на розгляді у компетентної інстанції по вирішенню спорів (п. а) та Ь) ч. 3 ст. 55 СПВМО); 3) коли відповідальна мі-жнародна організація виконає свої обов’язки (ст. 56 СПВМО). Так як з другою та третьою обставинами в цілому все зрозуміло, то з приводу першої обставини відмітимо, що припинення міжнародно-протиправного діяння недостатньо для виконання порушеного обов’язку та відшкодування збитків. Тому, на нашу думку, доцільно вилучити п. а) із ч. 3 ст. 55 СПВМО. При цьому слід мати на увазі, що ч. 3 ст. 55 СПВМО не  застосовується, якщо відповідальна міжнародна організація добросовісно не використовує процедуру врегулювання спорів (ч. 4 ст. 55 СПВМО). 

Розділ ІІ. Відповідальність міжнародних організацій за порушення міжнародно-правових зобов’язань: сучасний стан

2.1. Особливості відповідальності міжнародних організацій за порушення міжнародних зобов’язань

Міжнародно-правова відповідальність — сукупність міжнародно-правових відносин, що виникає в сучасному міжнародному праві у зв’язку з правопорушеннями, що їх здійснюють будь-які суб’єкти міжнародного права.

З 2007 по 2011 рр. КМП внесла зміни і до вже попередньо схвалених статей, виходячи з опрацьованих коментарів держав та міжнародних організацій. У даній статті зроблено спробу охарактеризувати особливості відповідальності міжнародних організацій за порушення міжнародних зобов’язань згідно зі вже схваленим КМП Проектом щодо відповідальності міжнародних організацій.

Тема відповідальності міжнародних організацій вперше була піднята Комісією міжнародного права у 1963 р. у першій доповіді спецдоповідача А. Ель-Еріана з питання щодо відносин між державами і міжурядовими організаціями. У резолюції 56/82 від 12 грудня 2001 р. Генеральної асамблеї ООН (далі — ГА ООН) попросила КМП почати роботу над кодифікацією норм щодо відповідальності міжнародних організацій. На п’ятдесят п’ятій сесії у 2003 р. було представлено першу доповідь щодо відповідальності міжнародних організацій. Після цього було створено робочу групу з розробки Проекту, головою і спецдоповідачем якої став італійський вчений Джорджіо Гая.

Усього було представлено на розгляд КМП вісім доповідей щодо відповідальності міжнародних організацій. У рамках розгляду Проекту статей на 63-й сесії КМП було представлено Восьму і останню доповідь, яка містила огляд коментарів держав і міжнародних організацій до статей, що були прийняті у 2009 р. і сформульовані рекомендації для розгляду Комісії, а також коментарі держав і міжнародних організацій щодо статей, прийнятих у першому читанні.

5 серпня 2011 р. на 63-й сесії Комісії міжнародного права було прийнято Проект статей щодо відповідальності міжнародних організацій. Проект складається з 67 статей з коментарями до них. КМП рекомендувала Генеральній асамблеї ООН прийняти Проект статей до уваги, включити його в додаток до резолюції та на одній з наступних сесій ГА ООН розглянути питання про розробку конвенції на основі даного проекту.

Загалом, статті про відповідальність міжнародних організацій були розроблені на базі статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння. Аналогія часто проводиться з роботою Комісії міжнародного права ООН над кодифікацією права міжнародних договорів, коли розробка тексту Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, 1986 р. ґрунтувалась на узгодженому тексті Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969 р. [13, C. 917-918; 15, с. 9].

Однак, Проект статей про відповідальність міжнародних організацій частіше піддається критиці з даного приводу. Негативним вважається те, що відповідні норми дублюють статті про відповідальність держав [22, с. 353], зокрема їх структуру та викладення тексту [23, с. 345].

Проект статей дуже обмежено або зовсім не відображає практику, що скалалася за результатами фактичної діяльності міжнародних організацій на міжнародній арені [22, с. 353]. Узгоджені норми є універсальними, і ніяким чином не враховують різноманітності відповідних суб’єктів міжнародного права, яка в кожному окремому випадку залежить від намірів держав-засновників [24, с. 172, 205, 221, 223].

Проте, незважаючи на наявні недоліки, обидва Проекти статей є прикладом не лише кодифікації, а й прогресивного розвитку норм галузі міжнародно-правової відповідальності. Саме з даного приводу Проект статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння був запропонований Генеральною Асамблеєю ООН Резолюцією A/RES/56/8 до уваги урядів держав. Аналогічна пропозиція, поширюючись додатково на міжнародні організації, готується й відносно Проекту статей про відповідальність міжнародних організацій згідно Проекту резолюції A/C.6/66/L.22.

Згідно з відповідними актами Генеральної Асамблеї ООН Проекти статей на вимогу п. а) ч. 1 ст. 13 Статуту ООН покликані сприяти міжнародному співробітництву в частині прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації. І одним з таких беззаперечних підтверджень є розробка статей, присвячених суперечливому питанню притягнення до відповідальності за дії міжнародних організацій їх держав-членів. [25, с. 454]

Кодифікація норм міжнародно-правової відповідальності відображає багатогранність та комплексність міжнародного співтовариства. Проекти статей Комісії міжнародного права ООН покликані регулювати міжнародно-правові відносини, які давно перестали бути двосторонніми та охоплювати лише держави, в якості їх безпосередніх учасників. В основу актів покладено загальні принципи міжнародного права, звичаєві норми, доктрину, а також практику міжнародних судових та арбітражних органів. Результати кодифікації є ще одним досягненням на шляху до загальної систематизації існуючих норм міжнародного права.

Проект статей щодо відповідальності міжнародних організацій не є простим дублюванням статей про відповідальність держав. Однак зважаючи на те, що багато положень можуть застосовуватися і до міжнародних організацій, взяті були аналогічні формулювання, лише термін «держава» змінено на «міжнародна організація» . Проте одним із основних аргументів за саме таку побудову Проекту статей щодо відповідальності міжнародних організацій стала відсутність широкої практики в цій сфері. На своїй 55-й сесії Комісія міжнародного права також звернулася до Секретаріату з проханням щорічно направляти главу своєї доповіді, присвячену темі «Відповідальність міжнародних організацій», міжнародним організаціям з метою отримання від них коментарів5. За роки роботи КМП над Проектом коментарі були отримані від наступних міжнародних організацій: Рада Європи, Європейська Комісія, Міжнародна організація праці, Міжнародний Валютний фонд, НАТО, Організація економічної співпраці і розвитку, Міжнародний інститут уніфікації при-ватного права, Світовий банк, спільні коментарі від Організації Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань, Міжнародної організації цивільної авіації, Міжнародного фонду сільськогосподарського роз-витку, Міжнародної організації праці, Міжнародної морської організації, Міжнародної організації з міграції, Міжнародного союзу електрозв’язку, ЮНЕСКО, Всесвітньої туристичної організації, Всесвітньої організації з охорони здоров’я, Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Всесвітньої метеорологічної організації та Світової організації торгівлі6.

Одним із основних недоліків Проекту є його кінцева форма. Втілення Проекту в резолюції ГА ООН не робить його міжнародно-правовим актом із загальнообов’язковою силою. Логічно правильно було б оформити його в конвенцію, що саме й рекомендувала КМП ГА ООН. Проте пройде ще досить багато часу, доки такий документ набуде чинності в якості конвенції, а його положення стануть загальнообов’язкового характеру.

Отже, в період з 2003 по 2011 р. Комісія отримала і розглянула вісім доповідей Спеціального доповіда-ча7. Ці статті утворюють Частину першу «Вступ» (ст. 1, 2), Частину другу «Міжнародно-протиправне діяння міжнародної організації» (ст.ст. 2-27), Частину третю «Зміст міжнародної відповідальності міжнародної організації» (ст.ст. 28-45), Частину четверту «Імплементація міжнародної відповідальності міжнародної організації», Частину п’яту «Відповідальність держави в зв’язку з поведінкою міжнародної організації» та Частину шосту «Загальні положення». Частина перша включає вступні статті (ст.ст. 1-2), де відображено сферу дії проектів статей, дано визначення термінів і закріплено декілька загальних принципів. Частина друга містить глави щодо загальних принципів (ст.ст. 3-5), визначення поведінки, яку можна вважати поведінкою міжнародної організації (attribution of conduct to an international organization) (ст.ст. 6-9), порушення міжнародно-правового зобов’язання (ст.ст. 10-13), відповідальності міжнародної організації в зв’язку з діян-ням держави чи іншої міжнародної організації (ст.ст. 14-19), обставин, що виключають протиправність (ст.ст. 20-27). Частина третя «Зміст міжнародної відповідальності міжнародної організації» містить глави щодо загальних принципів міжнародної відповідальності міжнародної організації (ст.ст. 28-33), відшкодування шкоди (ст.ст. 34-40), серйозних порушень зобов’язань, що випливають з імперативних норм міжнародного права (ст.ст. 41-42). Частина четверта складається з глав щодо притягнення міжнародної організації до відповідальності (ст.ст. 43-50) та контрзаходів (ст.ст. 51-57). Частина п’ята містить статті, що регулюють відповідальність держав в зв’язку з поведінкою міжнародної організації (ст.ст. 58-63). Частина шоста містить загальні положення щодо сфери дії даного Проекту (ст.ст. 64-67).

Проект статей застосовується до міжнародної відповідальності за міжнародно-протиправні діяння (ст. 1) та до держав за міжнародно-протиправні діяння міжнародної організації (ст. 2). Міжнародно-протиправне діяння міжнародної організації вважається таким, коли присвоюється їй згідно з нормами міжнародного права або порушує міжнародно-правові зобов’язання цієї міжнародної організації (ст. 4). Міжнародній організації присвоюється поведінка її органу чи уповноваженої особи, навіть якщо вона перевищує повно-важення чи порушує вказівки, але діє в офіційній якості та в рамках загальних функцій організації. При визначенні функцій органів чи уповноважених осіб застосовуються правила міжнародної організації (ст.ст. 6-8).

Якщо діяння міжнародної організації суперечить її міжнародно-правовим зобов’язанням, воно вважається їх порушенням. Це стосується і міжнародно-правових зобов’язань міжнародної організації перед її членами, що випливають з правил організації (ст. 10).

Міжнародна організація несе міжнародно-правову відповідальність, якщо допомагає чи сприяє, а також примушує державу чи міжнародну організацію до здійснення міжнародно-протиправного діяння, за умови, що знає обставини діяння і якби воно вчинялося нею самою, було б міжнародно-протиправним (ст. 14-16). Міжнародна організація несе відповідальність, якщо обходить свої міжнародно-правові зобов’язання шляхом прийняття рішення, що зобов’язує чи дозволяє її члену вчинити діяння, яке було б міжнародно-протиправним, якби вчинялося нею самою. І немає значення, чи вчинене за таких обставин членом організації діяння є міжнародно-протиправним (ст. 17).

Згідно з Главою V Частини ІІ до обставин, що виключають протиправність, відносять згоду (ст. 20), самооборону (ст. 21), контрзаходи (ст. 22), форс-мажор (ст. 23), лихо (ст. 24) та стан необхідності (ст. 25).

Застосування обставин, що виключають протиправність, практично не відрізняється від загальних норм міжнародної відповідальності.

Окрему увагу варто звернути на використання контрзаходів. До кінцевого варіанта Проекту контрзаходам мала бути присвячена лише ст. 19, яка в остаточному варіанті Проекту вилилася у ст. 22 та Главу ІІ Частини IV в контексті розгляду імплементації міжнародної відповідальності. Якщо у ст. 22 йдеться про застосування контрзаходів міжнародною організацією, то в Главі ІІ Частини TV навпаки — до міжнародної організації. Контрзаходи не можуть застосовуватися міжнародною організацією проти її члена у відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань, що випливають з правил міжнародної організації, за винятком, коли такі заходи ними передбачені. Тоді вони можуть застосовуватися, якщо не суперечать правилам міжнародної організації, і якщо немає інших належних засобів, щоб спонукати члена міжнародної організації до виконання зобов’язань щодо припинення порушення і відшкодування шкоди. За виконання вищевказаних вимог виключається протиправність даних діянь — контрзаходів, якщо вони застосовуються згідно з матеріальними та процесуальними вимогами міжнародного права. Це стосується і контрзаходів, що застосовуються до міжнародної організації.

Жодна з вищезгаданих обставин не може виключити протиправність будь-якого діяння, що суперечить імперативній нормі міжнародного права. Посилання на обставини, що виключають протиправність, не звільняє від дотримання зобов’язань у тій частині, яку обставини не зачіпають, а також питання компенсації матеріальної шкоди, завданої даним діянням.

2.2. Юридичні наслідки міжнародної відповідальності міжнародної організації

Згідно зі ст. 29 юридичні наслідки міжнародно-протиправного діяння не звільняють міжнародну організацію від виконання порушених зобов’язань. Міжнародна організація зобов’язана припинити міжнародно-протиправне діяння та надати гарантії неповторення діяння, якщо цього вимагає зобов’язання (ст. 30). Також міжнародна організація зобов’язана повністю відшкодувати шкоду, як матеріальну, так і моральну, завдану міжнародно-протиправним діянням (ст. 31).

Міжнародна організація може посилатися на свої правила при невиконанні зобов’язань лише у відносинах з її членами (ст. 32).

Глава ІІ Частини ІІІ присвячена відшкодуванню шкоди. У Проекті зазначено, що повне відшкодування шкоди здійснюється в формі реституції, компенсації і сатисфакції разом чи окремо.

Згідно з Проектом міжнародна організація зобов’язана відновити стан, який існував до вчинення між-народно-протиправного діяння, тобто здійснити реституцію в тій мірі, в якій вона є можливою (ст. 35). У тому обсязі, в якому шкода не відшкодовується реституцією, міжнародна організація зобов’язана компенсувати її. Компенсація охоплює будь-яку виражену в фінансовому еквіваленті шкоду, включаючи упущену вигоду, наскільки вона встановлена (ст. 36). За потреби забезпечення повного відшкодування шкоди на основну суму можуть нараховуватися проценти (ст. 38). Тією мірою, якою міжнародна організація не може відшкодувати шкоду реституцією чи компенсацією, вона зобов’язана надати сатисфакцію, яка може виражатися у визнанні порушення, висловленні жалю, офіційному вибаченні чи в іншій відповідній формі. Сатисфакція має бути пропорційною шкоді й не може мати принизливу для міжнародної організації форму (ст. 37).

Члени міжнародної організації зобов’язані вжити всіх необхідних заходів, щоб міжнародна організація могла виконати свої зобов’язання щодо відшкодування, а міжнародна організація зобов’язана вжити всіх необхідних заходів згідно зі своїми правилами, щоб її члени надали їй засоби для ефективного виконання цих зобов’язань (ст. 40).

Порушення вважається серйозним, якщо присутнє грубе чи систематичне невиконання зобов’язань міжнародною організацією. Держави і міжнародні організації повинні намагатися покласти край будь-якому серйозному порушенню правомірними засобами. Жодна держава чи міжнародна організація не може надавати допомогу чи сприяння в збереженні становища, що склалося в результаті серйозного правопорушення (ст. 42).

Постраждала держава чи міжнародна організація висуває претензію, в якій повідомляє міжнародну організацію про свої вимоги, може вказати винній стороні, як вона має вчинити, щоб припинити протиправне діяння та в якій формі вона вимагає відшкодування (ст. 44). Постраждала сторона не може вимагати відповідальності від міжнародної організації, якщо пред’явлена вимога не відповідає нормам, що стосуються державної приналежності вимог або якщо вимога належить до категорії тих, до яких застосовується норма щодо вичерпання всіх доступних і ефективних місцевих засобів правого захисту, а вони вичерпані не були (ст. 45).

Притягнути до відповідальності міжнародну організацію неможливо, якщо постраждала сторона відмовляється від вимог чи вважається такою, що відмовилася, в силу своєї поведінки шляхом мовчазної згоди (ст. 46).

Субсидіарна відповідальність може наставати, якщо в результаті основної відповідальності не здійснено відшкодування повністю і лише тією мірою, якою вона його не здійснила. Сторона не може отримати більше відшкодування, ніж завдана шкода (ст. 48). Притягти міжнародну організацію до відповідальності може тільки держава чи міжнародна організація (ст. 50).

Як вже було згадано вище, Глава ІІ Частини IV присвячена застосуванню контрзаходів до міжнародної організації. Держава чи міжнародна організація може застосовувати контрзаходи до міжнародної організації лише з метою спонукати її виконати зобов’язання, пов’язані з серйозним порушенням зобов’язань, що випливають з імперативних норм загального міжнародного права (ст. 51). Контрзаходи обмежуються тимчасовим невиконанням міжнародно-правових зобов’язань щодо міжнародної організації. Контрзаходи по можливості застосовуються таким чином, щоб не перешкоджати відновленню виконання зобов’язань та обмежити наслідки їх застосування для здійснення винною міжнародною організацією її функцій.

Контрзаходи не можуть застосовуватися членом до міжнародної організації, окрім випадків, коли це не суперечить правилам міжнародної організації і немає інших засобів, щоб спонукати її до виконання зобов’язань щодо припинення порушення і відшкодування шкоди, а також за порушення зобов’язань, що випливають з її правил, якщо тільки їх застосування не передбачене цими правилами (ст. 52). Контрзаходи не можуть зачіпати:

—         зобов’язання утримання від застосування сили і погрози силою;

—         зобов’язання щодо прав людини;

—         зобов’язання гуманітарного характеру, що забороняють репресалії;

—         інші зобов’язання, що випливають з імперативних норм міжнародного права (ст. 53).

Сторона, що застосовує контрзаходи, не звільняється від виконання своїх зобов’язань щодо мирного врегулювання спору та недоторканності органів чи агентів міжнародної організації, а також її приміщень, архівів і документації.

Згідно зі ст. 54 контрзаходи мають бути пропорційні шкоді з урахуванням тяжкості міжнародно-правового діяння і порушених прав.

Перед застосуванням контрзаходів сторона повинна закликати міжнародну організацію до виконання її зобов’язань, попередити її про рішення застосувати контрзаходи та запропонувати провести переговори щодо врегулювання спору, але незважаючи на ці дії постраждала сторона може вжити невідкладні контрзаходи, необхідні для забезпечення її прав. Якщо міжнародно-протиправне діяння припинене і спір знаходиться на розгляді суду чи трибуналу, рішення яких має обов’язкову силу, контрзаходи застосовуватися не можуть, або у випадку початку застосування мають припинятися негайно. Проте правило не діє, якщо міжнародна організація здійснює процедуру врегулювання спорів добросовісно (ст. 55). Контрзаходи мають бути припинені, як тільки міжнародна організація виконає свої зобов’язання щодо відповідальності.

Держава, що допомагає чи сприяє (ст. 58), керує (ст. 59), примушує (ст. 60) міжнародну організацію до здійснення міжнародно-протиправного діяння, несе за це відповідальність, якщо знає про його обставини і діяння було б протиправним, якби вчинялося нею самою. Діяння члена міжнародної організації, що вчиняється згідно з її правилами, не тягне за собою настання міжнародної відповідальності (ст. 58). Держава несе відповідальність, якщо обходить свої міжнародні зобов’язання, спонукаючи міжнародну організацію до вчинення діяння, яке було б порушенням зобов’язань держави, якби вчинялося нею самою (ст. 61). Держава несе відповідальність за міжнародно-протиправне діяння міжнародної організації, якщо вона дала на це згоду постраждалій стороні чи дала привід постраждалій стороні покладатися на її відповідальність. Будь-яка відповідальність держави в даному випадку розуміється як субсидіарна (ст. 62).

Положення Проекту не застосовуються у випадках, коли ситуація, що виникла, регулюється спеціальними нормами міжнародного права. Такі норми можуть міститися в правилах міжнародної організації (ст. 64). У тих випадках, коли питання не регулюється положеннями даного Проекту, застосовуються норми міжнародного права (ст. 65). Положення Проекту не зачіпають питання індивідуальної відповідальності будь-якої особи, уповноваженої діяти від імені міжнародної організації чи держави (ст. 66). До сфери дії Проекту не належить Статут ООН (ст. 67).

Отже, зважаючи на відсутність широкої практики щодо відповідальності міжнародних організацій, Проект основною мірою ґрунтувався на Статтях про міжнародну відповідальність держав і коментарях держав та міжнародних організацій; останні також стали джерелом малочисельної практики в цій сфері. Особливу увагу в Проекті варто звернути на застосування контрзаходів до міжнародних організацій та положення щодо субсидіарної відповідальності держав-членів. Контрзаходи до міжнародної організації можуть застосовуватися лише за порушення, що випливають з імперативних норм міжнародного права; вони мають бути пропорційні шкоді з урахуванням тяжкості діяння та порушених прав і припиняються, як тільки між-народна організація виконає свої зобов’язання щодо відповідальності. Проектом передбачено цілий ряд випадків, коли держава може нести відповідальність за дії міжнародної організації, у будь-якому випадку така відповідальність є субсидіарною і настає лише в тій мірі, в якій міжнародна організація не відшкодувала основну шкоду. Основним недоліком Проекту статей щодо відповідальності міжнародних організацій є його кінцева форма. До оформлення Проекту в конвенцію мине ще досить багато часу, а до того його положення зможуть застосовуватися лише в якості звичаєвих норм.

Розділ ІІІ. Аналіз необхідності здійснення кодифікації норм про відповідальність міжнародних організацій

організація, що вчинила міжнародну протиправну дію, зобов’язана: 1) припинити цю дію чи бездіяльність; 2) надати відповідні запевнення і гарантії не повторення діяння, якщо цього вимагають обставини.

Варто звернути увагу на ту обставину, що Проект статей щодо відповідальності між-народних організацій не є просто копіюванням статей щодо відповідальності держав. Так, МВФ не вважає за можливе спиратися на норми, що стосуються відповідальності держав, аналізуючи міжнародну відповідаль-ність міжнародних організацій: «Як визнав Міжнародний Суд, міжнародні організації, на відміну від держав, не володіють загальною компетенцією. Міжнародна організація створюється за згодою між її членами з конкретною метою, закріпленою в її установчому акті. Тоді як держави з організаційної та функціональної точок зору однакові, повно-важення і функції міжнародних організацій відрізняються залежно від положень їхніх статутів. Ці відмінності повинні враховуватися в оцінці міжнародної відповідальності, пов’язаної з діями різних організацій» [7, с. 107].

Важливе місце серед особливостей відповідальності міжнародних організацій по-сідає той факт, що зі сфери дії Проекту статей виключається цивільна відповідальність міжнародних організацій, яка пов’язана з порушенням контрактів, укладених із при-ватними особами, відповідальність за шкоду, завдану діями, не забороненими нормами міжнародного права.

Повне відшкодування шкоди, завданої міжнародною організацією, здійснюється у формі реституції, компенсації і сатисфакції окремо чи разом, що закріплено главою 2 частини другої Проекту.

Міжнародна організація зобов’язана здійснити реституцію, тобто відновити станови-ще, яке існувало до вчинення протиправного діяння, якщо це матеріально можливо і не тяг-не за собою наслідків, непропорційних вигоді від отримання реституції замість компенсації.

Стаття 39 Проекту містить положення, яке зобов’язує міжнародну організацію компенсувати шкоду, не відшкодовану реституцією. Компенсація охоплює будь-яку шкоду, в тому числі упущену вигоду.

Сатисфакція являє собою задоволення нематеріальних благ і надається в тому обсязі, в якому шкоду не можна було відшкодувати за допомогою реституції та компенсації. Сатисфакція може полягати у визнанні по-рушення, висловлюванні жалю, офіційному вибаченні тощо. Вона має бути пропорційною шкоді і не повинна мати принизливу для міжнародної організації форму.

Також для забезпечення повного від-шкодування шкоди на основну суму можуть нараховуватися відсотки. Це відбувається з тієї дати, коли мала бути виплачена основна сума, і по дату виконання платіжного зобов’язання (ст. 41).

У разі невиконання міжнародних зобов’язань міжнародна організація не може посилатися на свої правила для виправдання свої дій, за винятком випадків відповідальності організації перед державою чи організацією, що входять до її складу (ст. 35). Варто зауважити, що цей принцип чимось схожий із принципом, який не дозволяє державам посилатися на внутрішнє законодавство як виправдання невиконання своїх зобов’язань.

З приводу відносин міжнародної організації і держави, яка не є її членом, то пра-вила міжнародної організації не зачіпають її зобов’язань, що виникли внаслідок проти-правного діяння. Однак що стосується відносин між організаціями і її членами, то в цьому разі правила міжнародної організації передбачають застосування певних принципів і правил. Наприклад, можуть змінити правила щодо форми відшкодування.

Держава, яка допомагає, сприяє, керує чи примушує міжнародну організацію до вчинення міжнародно-протиправного діяння, несе за це відповідальність у тому разі, якщо знає про його обставини. Діяння члена міжнародної організації, що вчиняється відповідно до її правил, не тягне за собою між-народної відповідальності. Також держава несе відповідальність, якщо обходить свої міжнародні зобов’язання, спонукаючи міжнародну організацію до вчинення діяння, яке було би порушенням зобов’язань держави, якби вчинялося нею самою (ст. 61). Безумовно держава несе відповідальність за міжнародно-протиправне діяння міжнародної організації і в тому разі, коли вона дала на це згоду постраждалій стороні чи дала привід постраждалій стороні покладатися на її відповідальність. З урахуванням усього вищенаведеного треба пам’ятати про те, що будь-яка відповідальність держави в даному випадку є субсидіарною (ст. 62).

Однак є випадки, коли вимоги Проекту не підлягають застосуванню. Йдеться про той випадок, коли ситуація, що виникла, регулюється спеціальними нормами міжнародного права. Такі норми можуть міститися в правилах міжнародної організації. Коли питання не регулюється положеннями даного Проекту, застосовуються норми міжнародного права. Також положення Проекту не зачіпають питання індивідуальної відповідальності будь-якої особи, уповноваженої діяти від імені міжнародної організації чи держави.

Оскільки міжнародні організації наділені специфічною правосуб’єктністю, то, відповідно, і їхня відповідальність не є звичайною. Загальновідомим є факт, що Комісія міжнародного права приділяє велику увагу питанням кодифікації норм про відповідальність міжнародних організацій. Цьому передує не тільки та обставина, що пов’язана зі складністю цього процесу, а й те, що відповідальність має велике політичне значення. Тому запровадження та вдосконалення міжнародної відповідальності міжнародних організацій є необхідним фактором підвищення рівня ефективності міжнародного права загалом та як результат рівня впорядкованості міжнародної системи.

Однією з основних проблем у здійсненні кодифікації норм про відповідальність між-народних організацій виступає визначення остаточної форми Проекту статей про відповідальність міжнародних організацій. Беручи до уваги досвід роботи над Проектом статей про відповідальність держав, а також ту обставину, що робота над новим проектом ускладнена специфікою правосуб’єктності міжнародних організацій, можна припустити, що розробка даного проекту затягнеться на досить довгий час. Однак, незважаючи на це, робота Комісії над Проектом статей про відповідальність міжурядових організацій є великим досягненням у розвитку системи міжнародного права.

Таким чином, сучасний розвиток галузі міжнародно-правової відповідальності свідчить про намагання міжнародного права в цілому відповідати тенденціям та еволюції міжнародних правовідносин, бути всеохоплюючим та дотримуватися правил моралі та етики [8, с. 454].

Отже, проаналізувавши усе розглянуте вище, можна зробити висновок, що: 1) головною проблемою інституту відповідальності міжнародних організацій є малий обсяг практики з цього питання, оскільки установчі акти міжнародних організацій практично не містять норм щодо їхньої відповідальності за порушення міжнародних зобов’язань, і єдиним джерелом слугує Проект статей щодо відповідальності міжнародних організацій, який розробляється Комісією міжнародного права; 2) шкода не є обов’язковою умовою настання відповідальності міжнародних організацій. Для цього досить лише вчинення діяння, що не відповідає зобов’язанням міжнародної організації; 3) кодифікація норм про відповідальність міжнародних організацій, перш за все, необхідна для встановлення балансу міжнародних відносин та ефективного функціонування міжнародного права загалом. Безумовно, це буде крок вперед, тому що зі зростанням впливу міжнародних організацій на міжнародні відносини вони зобов’язані нести відповідальність за вчинені дії на рівні з іншими суб’єктами міжнародного права. 

Висновки

Суб’єкти міжнародного права, як члени міжнародного співтовариства, є безпосередньо зацікавленими у захисті міжнародно-правого порядку та виконанні іншими учасниками міжнародних відносин взятих на себе зобов’язань. Досягнення зазначеної мети реалізується за допомогою наявних механізмів міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальності — є наслідком дії міжнародного права, найкращим доказом його існування та найбільш достовірним мірилом ефективності міжнародно-правових норм. Історичний розвиток норм даної галузі неподільно пов’язаний з етапами розвитку самого міжнародного права, оскільки їх виникнення вважається одночасним.

Отже, для повного відшкодування міжнародною організацією шкоди, завданої в результаті її міжнародно- протиправної діяльності, може бути застосовано не лише форми відповідальності, а й інші правомірні заходи, передбачені міжнародним правом (упущена вигода, відсотки). Застосування відповідної форми відповідальності у поєднанні з вказаними заходами має обмежуватись обсягом нанесеної шкоди та наявними у потерпілої сторони доказами (особливо письмовими). При цьому, за умов неможливості з боку міжнародної організації покрити спричинені нею збитки, її члени повинні надати їй необхідну допомогу, а за умов небажання такої організації відшкодовувати шкоду до останньої, потерпілою стороною можуть застосовуватись контрзаходи до повного відшкодування усіх збитків.

Таким чином сучасний розвиток галузі міжнародно-правової відповідальності свідчить про намагання міжнародного права в цілому відповідати тенденціям та еволюції міжнародних правовідносин, бути всеохоплюючим та слідувати правилам моралі та етики. 

Список використаної літератури

1. Мазов В. А. Ответственность в международном праве. — М.: Юрид. лит., 1979. — 152 с. — С. 10.
2. Вільчак Я. М. Особливості відповідальності міжнародних організацій за порушення міжнародних зобов’язань / Я. М. Віль- чак // Юридична Україна. — 2008. — № 4. — С. 93-98. — С. 93.
3. Доклад о работе шестьдесят третьей сессии Комисси международного права. Глава V Ответственность международных организаций (Женева, 26 апреля-3 июня и 4 июля-12 августа 2011) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://untreaty.un.org/ ilc/reports/2011/2011report.htm
4. Кривенкова М. В. Формы нематериальной ответственности международных организаций / М. В. Кривенкова // NB: Международное право. — 2012. — № 1. -с. 1 — 15;
5. Дмитрієв А. І, Муравйов В. І. Міжнародне публічне право : [навч. посібник] / А. І. Дмитрієв, В. І. Муравйов — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 640 с. ;
6. Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть: [учебник] / И. И. Лукашук — М. : Издательство БЕК, 2001. — в 2-х томах. 2-й том: Особенная часть. — 456 с.; Лукашук И. И. Ответственность в международном праве / И. И. Лукашук. — М.: Волтерс Клувер, 2004. — 432 с.;
7. Проект статей про відповідальність держав за міжнородно-правові діяння 2008 р. // Доповідь Комісії меж-дународного права о работе ее шестьдесят третьей сессии: док. ООН A/63/10 // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pdf/intorg responsibility. pdf.
8. Денисова Д. О. Міжнародно-правова відповідальність міжнародних міжурядових організацій в миротворчих операціях: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / Денисова Дар’яна Олександрівна; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі; наук. кер. Дмитрієв А. І. — Київ, 2012. — 255 с.
9. Жукорська Я. М. Відповідальність міжнародних організацій за порушення міжнародно-правових зобов’язань: сучасний стан [Електронний ресурс] / Я. М. Жукорська // Часопис Київського університету права. — 2013. — № 2. — С. 356-360. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chkup_2013_2_87.
10. Камишанський М. М. Міжнародно-правове регулювання використання компенсацій як форми відшкодування шкоди держав і міжнародних міжурядових організацій за міжнародно-протиправні діяння. автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.11 «Міжнародне право» / М. М. Камишанський. — Х., 2017. — 24 с.
11. Камишанський М. М. Компенсація та реституція: обрання адекватної форми відшкодування шкоди за міжнародне правопорушення // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. — 2016. — Вип. 24. С. 140-144.
12. Коваленко С. О. Види і форми міжнародно-правової відповідальності міжнародних організацій [Електронний ресурс] / C. О. Коваленко // Публічне право. — 2014. — № 2 — С. 113-120.
13. Мехсія О. Н. Генеза розвитку міжнародних організацій як інституціоналізованого механізму міжнародного співробітництва [Електронний ресурс] / О. Н. Месхія // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2014. — № 6. — С. 62-69. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzizvru_2014_6_15.
14. Нестеренко С. С. Кодифікація норм про відповідальність міжнародних організацій [Електронний ресурс] / C. С. Нестеренко // Актуальні проблеми держави і права. — 2011. — Вип. 59. — С. 64-69. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/ujRN/apdp_2011_59_8.
15. Организация Объединенных Наций, Комиссия международного права. Ежегодник Комиссии международно-го права. — Нью-Йорк: ООН, 1984 г. Ежегодник Комиссии международного права, 1984 г. Т. 2. — Нью-Йорк: ООН, 1985.
16. Пташенчук О. М. Кодифікація норм міжнародно-правової відповідальності держав та міжнародних організацій за міжнародно-протиправні діяння [Електронний ресурс] / О. М. Пташенчук // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2014. — № 5. — С. 122-126. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzizvru_2014_5_26