referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Поняття і джерела права міжнародних договорів

Вступ

Міжнародні договори є необхідним елементом нового світового правопорядку, вони посідають центральне місце в галузі міжнародного публічного права. Роль і значення договорів неухильно зростає.

На сучасному етапі договори становлять складну, багатогалузеву глобальну систему, що охоплює практично всі види взаємодії держав. Необхідно підкреслити, що в системі міжнародних відносин міжнародні договори виконують низку важливих правових функцій, насамперед упорядкування міжнародних відносин та формування їхньої правової основи. Вони також сприяють стабільності міжнародного правопорядку, підтримці міжнародного миру та безпеки, розвитку міжнародного співробітництва на засадах рівноправності. Крім того, міжнародні договори є важливим засобом забезпечення національних інтересів держави та захисту основних прав і свобод людини [8, с. 11-12]. З огляду на це вивчення права міжнародних договорів набуває особливого значення.

Треба наголосити, що чільне місце права міжнародних договорів як однієї з найважливіших галузей сучасного міжнародного права викликало посилену увагу фахівців-юристів до вивчення його важливих загально-теоретичних і прикладних аспектів. Істотним внеском у дослідження міжнародного права договорів є фундаментальні праці таких відомих зарубіжних учених, як Ф. Мартенс, Я. Броунлі, В. Шуршалов, А. Талалаєв.

Варто вказати, що українська доктрина міжнародного права досить тісно пов’язана з сучасними проблемами теорії та практики права міжнародних договорів. Серед вітчизняних учених-юристів, котрі ґрунтовно досліджують проблеми в цій галузі, — В. Буткевич, О. Мережко, О. Назаренко, Д.Терлецький.

Вагомий внесок у розвиток права міжнародних договорів та його вітчизняної науки вніс професор І.  Лукашук, який став засновником нового напряму між-народно-правових досліджень. Важливість реалізації наукового завдання зумовлена, зокрема, тим, що ця галузь міжнародного права завжди вважалася сферою дослідження, в якій «законодавцями» традиційно були західні юристи-міжнародники. У цьому контексті згадаймо праці таких науковців, як Г. Кельзен, Ш. Руссо, Х. Уолдіх, П. Гуггенхайм, Г. Блікс, Дж. Браєрлі.

Висновки та пропозиції І. Лукашука не тільки увійшли до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, а й були використані під час формулювання положень Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів (1971 р.). 1995 року значну частину їх внесено до Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями. Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття І. Лукашука визнано одним зі світових лідерів за авторитетністю досліджень у галузі права міжнародних договорів.

Підкреслимо, що праці вітчизняних та зарубіжних дослідників створюють передумови для здійснення комплексних досліджень сучасного права міжнародних договорів, котрі мають як теоретичне, так і практичне значення.

1. Поняття права міжнародних договорів як галузі міжнародного права

Право міжнародних договорів як галузь міжнародного права є сукупністю міжнародно-правових принципів і норм, що визначають порядок укладання, умови дійсності, дії і припинення міжнародних договорів. Перші міжнародні договори у вигляді письмового закріплення угод держав належать до ІІІ-ІІ ст. до н. е. Серед найдавніших із них — договір між правителями міст Лагаш й Умма в Месопотамії, укладений близько 3100 року до н. е. Це був двосторонній договір, як і схожі договори того часу. Договори держав найдавніших цивілізацій стосувалися переважно питань миру й умов перемир’я, військової допомоги, союзів і т. ін.

Угоди між державами є одним з основних джерел міжнародного права.

Право міжнародного договору (law of treaties) – це система принципів і норм, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу укладання, дії та припинення дії міжнародного договору. Ця галузь займає центральне місце в системі міжнародного права. Вона пов’язана з усіма іншими галузями та інститутами міжнародного права.

Поняття «міжнародна угода» може мати різні назви: договір, конвенція, хартія, декларація, пакт, статут тощо. Серед зазначених міжнародно-правових актів виділяють такі, які формулюють права і обов’язки відповідних суб’єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також такі, які правил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов’язків безпосередньо не формулюють (декларації, заяви, меморандуми).

Найдавніший міжнародний договір, який дійшов до нас був укладений у першій половині XXIII століття до н. е. між аккадським царем Нарамсіне і дрібними правителями Еламу.

Започаткування міжнародного договору на території сучасної України відносять до часів існування Київської Русі. Унікальними джерелами міжнародного права Середньовіччя вважаються договори Київської Русі з Візантією (Договір про мир та любов 860 рік).

Міжнародні договори стали важливою частиною сучасного міжнародного та внутрішнього правового поля багатьох країн світу, в тому числі України. Так, за період з 1947 до 2000 року Секретаріат ООН зареєстрував та опублікував майже 30 тис. міжнародних договорів, укладених між державами з політичних, економічних, правових та науково-технічних питань.

В міру ускладнення міжнародних відносин та зростання їх значення для життя держав все більш нагальною ставала необхідність правового регулювання міждержавних зв’язків. Відповідно зростала роль міжнародного права і, зокрема, міжнародних договорів.

З розвитком суспільних відносин коло питань договірного врегулювання істотно змінювалося. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин. Дедалі поширювалися багатосторонні договори, які стали основним джерелом міжнародного права [3, с. 321].

Міжнародний договір є безпосереднім об’єктом права міжнародних договорів, та водночас — одним із центральних інститутів міжнародного права й важливою правовою формою міждержавного співробітництва. Відомий російський дореволюційний юрист-міжнародник Ф. Мартенс наголошував в одній із праць, що міжнародний договір «завжди був одним із найкращих засобів з’ясування та визначення правових відносин, навіть принципів права, які повинні панувати в галузі міжнародних відносин» [7, с. 299].

Слід зазначити, що в науковій літературі немає загальновизнаного визначення поняття міжнародного договору, дефініції різняться між собою глибиною та змістом розкриття цієї важливої категорії науки міжнародного права. Так, Ф. Мартенс тлумачить міжнародний договір як «угоду волі двох чи декількох держав» [8, с. 299]. Інший авторитетний зарубіжний дослідник Я. Броунлі у фундаментальному курсі «Міжнародне право» розглядав міжнародні угоди як утілення практичного змісту «відносин між державами» [1, с. 304].

У праці одного з фундаторів радянської доктрини міжнародного права А. Талалаєва міститься таке визначення міжнародного договору: «Міжнародний договір — це переконливо виражена угода класово-державних воль суб’єктів міжнародного права, насамперед і головно держав, укладена з питань, які мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їхні відносини шляхом створення взаємних прав і обов’язків відповідно до основних принципів міжнародного права» [11, с. 61].

Таке визначення хоч і акцентує увагу на «класово- вольовій» природі договору, що певною мірою відтворювало тогочасні політико-ідеологічні реалії, проте охоплює такі основні елементи поняття «міжнародний договір», як: суб’єкти міжнародного договору; його об’єкт, який не повинен суперечити основним принципам міжнародного права; його специфічна форма, що відрізняє договір від інших джерел міжнародного права.

Різні модифіковані варіанти визначення суті міжнародного договору можна знайти і в сучасних енциклопедично-довідкових виданнях. Так, російські дослідники в одному зі словників, присвячених понятійно-категоріальному апарату міжнародного права, тлумачать міжнародний договір як угоду між двома чи декількома державами або іншими суб’єктами міжнародного права стосовно встановлення, зміни чи припинення їх взаємних прав та обов’язків у політичних, економічних чи інших відносинах [4, с. 154]. Одне з узагальнюючих визначень міжнародного договору запропонували й вітчизняні автори на сторінках «Великого енциклопедичного юридичного словника». В ньому, зокрема, зазначено, що міжнародний договір є угодою між державами, іншими суб’єктами міжнародного права, що регулює їхні взаємовідносини в певній сфері шляхом установлення, зміни або припинення для її учасників прав та обов’язків згідно з основними принципами міжнародного права [2, с. 204-205].

Відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року та Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року під міжнародним договором розуміють угоду в письмовій формі (хоча в міжнародній практиці відомі й усні договори — так звані джентльменські угоди, які також є обов’язковими), що регулюється міжнародним правом незалежно від того, міститься вона в одному, двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Деякі вчені ототожнюють міжнародний договір лише з договором у письмовій формі. Так, англійський юрист лорд Макнейр визначає міжнародний договір як «письмову угоду, за допомогою якої дві чи більше держав або міжнародні організації формують чи мають намір сформувати відносини між собою, що діють у сфері міжнародного права» [10, с. 39].

На нашу думку, з усіх наукових дефініцій міжнародного договору, запропонованих у юридичній літературі, найбільш глибоким, змістовним і влучним є визначення професора І. Лукашука. Розкриваючи поняття міжнародного договору, він наголошує, що міжнародний договір — це угода між суб’єктами міжнародного права, укладення, дія й припинення якого регулюються міжнародним правом [6, т. 1, с. 77]. Це визначення загалом відповідає визначенню Віденських конвенцій. Відмінність лише в тому, що в конвенціях ідеться про угоду, що регулюється міжнародним правом.

Запропоноване І. Лукашуком визначення поняття міжнародного договору дає можливість виокремити його характерні ознаки.

По-перше, міжнародним договором може бути угода лише між суб’єктами міжнародного права. Суть договору — угода між сторонами, які укладають договір.

По-друге, міжнародна угода є результатом, утіленням узгодженого волевиявлення сторін. Зміст їхнього волевиявлення може в певних межах змінюватися відповідно до вимог життя без зміни тексту договору, проте ці зміни мають бути взаємно узгодженими.

По-третє, до міжнародних договорів слід відносити лише ті, дії яких регулюються міжнародним правом. Слід зазначити, що в своїй першій доповіді для Комісії міжнародного права з права договорів Дж. Браєрлі свого часу зауважував, що не будь-яка угода між державами є міжнародним договором. Пізніше комісія дійшла висновку, що міжнародні угоди не варто розглядати як об’єкти міжнародного права за всіх умов [6, т. 1, с. 79].

Варто зазначити також, що в міжнародній практиці крім терміна «міжнародний договір» застосовуються й інші найменування: «угода», «конвенція», «пакт», «протокол», «трактат», «регламент», «статут», «спільна заява», «хартія», «меморандум», «акт», «обмін нотами» тощо [2, с. 205].

Право міжнародних договорів посідає чільне місце в системі сучасного міжнародного права. Таке становище визначається особливостями джерел права міжнародних договорів, адже, будучи однією з галузей міжнародного права, право міжнародних договорів має ті самі джерела, що й міжнародне право. Зокрема, основними джерелами права міжнародних договорів є міжнародний договір та міжнародний звичай, який до часу набрання чинності Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 року вважався головним джерелом права міжнародних договорів.

«Суб’єктом права міжнародних договорів, — зазначає А. Талалаєв, — є сам міжнародний договір, що давно вже став основним джерелом міжнародного права. Міжнародні договори пронизують усю систему сучасного міжнародного права, виступаючи потужним засобом зміни не тільки звичаєвих, а й колишніх договірних норм і особливо створення найважливіших нових норм міжнародного права. Тому зміни, що відбуваються в праві міжнародних договорів, неминуче зачіпають й інші галузі міжнародного права» [10, с. 8].

Право міжнародного договору як галузь сучасного міжнародного права характеризується специфічним об’єктом регулювання та надзвичайно важливими функціями. При цьому право міжнародного договору слід відрізняти від міжнародного договірного права, під яким розуміють «сукупність міжнародно-правових норм, створених договорами».

Об’єктом права міжнародних договорів є відносини між суб’єктами щодо процесу укладання, сфери і часу дії та умов припинення дії міжнародного договору.

Предмет регулювання права міжнародних договорів – процес укладання міжнародного договору.

Джерелами права міжнародного договору є звичай, договір, а також загальні принципи міжнародного права.

Право міжнародних договорів є в достатній мірі кодифікованим, це зумовлено тим, що міжнародний договір є одним з основних джерел міжнародного права, а тому повинна бути встановлена єдина процедура його укладення, уніфікований порядок припинення дії договору тощо.

Звичай як джерело права міжнародного договору посідає значне місце в цій галузі поряд із договірними нормами. Звичаєвими нормами регулюються питання щодо структури міжнародного договору, проведення переговорів із вироблення тексту договорів, правила й засоби тлумачення міжнародного договору та ін.

Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв’язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р., Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.

На процес утворення норм права договорів впливають постанови міжнародних організацій, утому числі резолюції Генеральної Асамблеї ООН.

Вагоме місце в регулюванні укладання та реалізації міжнародного договору належить національному праву. Зазвичай ці питання регулюються конституційним правом держав та спеціальними законами або постановами відповідних органів.

Щодо інших суб’єктів міжнародного права, то згідно зі ст. 3 Віденської конвенції 1969 р. її норми мають застосовуватися тільки у відносинах держав між собою в міжнародних договорах, учасниками яких є й інші суб’єкти міжнародного права. Однак це положення не стосується юридичної сили таких змішаних угод у цілому.

Функцією права міжнародного договору є регулювання процесу укладання, дії та припинення дії міжнародних договорів.

2. Основні джерела права міжнародних договорів

І. Лукашук вважає, що систему міжнародного права, а відповідно і систему його джерел визначають матеріальна основа, а саме міжнародні відносини, для обслуговування яких і слугує міжнародне право. Для виникнення джерела міжнародного права необхідна угода (згода є елементом такої угоди), яка виражає погоджену волю держав. Без угоди немає норми міжнародного права, і з цієї точки зору виключного угода (згода) є джерелом норм міжнародного права. І відповідно є тільки два джерела міжнародного права: договір та звичай [6, с. 41-126] . Під джерелами міжнародного права автор розуміє форми виразу та існування міжнародних норм, форми, що дають можливість зрозуміти їх нормативний зміст. Позиція І. Лукашука, висловлена у зазначеній роботі, базується, по суті, на класовому підході до розуміння джерел права в цілому як специфічних способів вираження волі панівного класу (в розрізі міжнародного права — держав), за допомогою яких ця воля стає правом [9, с. 4]. Ця позиція є базовою для науковців радянської школи міжнародного права 50-80-х років XX ст. (Є. Коровіна, В. Дурденевського, Ф. Кожевнікова та інших). Причому, В. Дурденевський у своїй роботі “Джерела міжнародного права”, яка вийшла в Москві в 1948 р., даючи визначення джерелам міжнародного права підкреслює виключну роль держави у створенні джерел міжнародного права. Зокрема, він зазначає, що “під джерелами міжнародного права слід розуміти поєднання воль держав, мовчазного або відкритого, в правилах поведінки або актах, що їх розвивають” [10, с. 8].

Існує ще один підхід до розуміння поняття “джерела міжнародного права” — через визначення їх переліку, який визначається шляхом аналізу практики міжнародних судів та трибуналів, а також міжнародних договорів щодо вирішення міжнародних спорів. Вперше такий підхід було застосовано в XII Гаазькій конвенції щодо створення Міжнародного призового суду 1907 р., де у ст. 7 зазначено:

“Якщо питання, яке є предметом спору, підпадає під сферу дії Конвенції, яка діє між сторонами, <…> Суд має застосувати положення цієї Конвенції. У випадку відсутності таких положень, Суд повинен застосувати звичаї міжнародного права. Якщо загальновизнані звичаї відсутні, суд має скористатися загальними принципами права та справедливості” [11].

Це положення, по суті, відображає ієрархічний підхід до визначення джерел міжнародного права через використання загального принципу права lex specialis derogat legi generali. Фактично ця стаття закріплює позитивіський підхід до визначення джерел міжнародного права. Однак це єдина Конвенція, прийнята на мирній конференції 1907 р., яка так і не вступила в дію. Тому більш вагомим з цієї точки зору є положення ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя (ППМП) 1920 р. та ст. 38 Статуту МС ООН.

Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:

  1. a) міжнародні конвенції (як загальні, так і спеціальні), які встановлюють правила, визнані державами, які спорять;
  2. b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, який визнаний як правова норма;
  3. c) загальні принципи права, які визнані цивілізованими націями;
  4. d) із застереженнями, вказаними в ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм. Це положення не обмежує право Суду вирішувати справу ex aequo et bono, якщо сторони з цим погоджуються [12].

Слід зазначити, що ч. 2 ст. 38 Статуту МС ОоН визначає не конкретне джерело для вирішення спору, а лише якими засобами його вирішити, при чому обов’язковою умовою Статут визначає згоду сторін на застосування конкретних засобів. Такий підхід є відходом від позитивіської концепції в міжнародному праві для вирішення міжнародного спору.

Найважливішими, з точки зору права міжнародних договорів, джерелами є такі міжнародні угоди універсального характеру:

—         Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року;

—         Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 травня 1986 року;

—         Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 року.

А. Талалаєв привертає увагу до парадоксальності джерел права міжнародних договорів, що полягає, з одного боку, в договірних засадах сучасного міжнародного права, а з другого — в міжнародно-правовому звичаї побудови міжнародного договору [10, с. 9]. Міжнародні договори відіграють також важливу роль у процесі створення звичаєвих норм права міжнародних договорів. Як у зазначених Віденських конвенціях, низку важливих загальновизнаних норм права міжнародних договорів закріплено й у Статуті ООН. Зокрема, в преамбулі ст. 2 Статуту міститься один із найважливіших принципів і права міжнародних договорів, і міжнародного права загалом — paotasunt servanda (домовленості повинні дотримуватися, лат.)[13, 14].

Поряд із міжнародно-правовими нормами, важливу роль у регулюванні, укладенні й реалізації договорів відіграє національне право. Наприклад, у Конституції України містяться загальні положення, що стосуються міжнародних договорів. Докладніше норми в цій сфері сформульовані в законодавчих актах України. Так, порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори України». В працях відомих юристів-міжнародників цілком справедливо акцентується увага на тому, що міжнародний договір є результатом взаємодії учасників договірних відносин, тобто сторін, і покликаний виражати їхні інтереси [5, с. 4].

«Сторони, — підкреслює І. Лукашук, — є найважливішим елементом договірних правовідносин. Склад і характер сторін визначають зміст договору, його юридичне і політичне значення» [6, Т. 1. с. 161].

Не випадково під час оцінювання того чи іншого міжнародного договору головне значення мають склад і характер його учасників. Визначаючи характер договору, особливу увагу звертають на те, які держави залучені до участі в ньому й які відсторонені, які держави були його ініціаторами, а які поставилися до нього негативно. До цього слід додати, що політичне й правове значення будь-якої міжнародної угоди прямо залежить від кількості держав, що беруть участь у договорі, та від їхніх позицій. Зважаючи на ці чинники, можна визначити й суть будь-якого міжнародного договору, його справжні цілі та завдання.

Отже, аналізуючи той чи інший міжнародний договір, можна отримати важливу інформацію й про самих учасників договірних відносин, тобто про сторони міжнародних договорів.

У широкому розумінні сторона міжнародного договору — це суб’єкт міжнародного права, що бере участь у міжнародному договорі. На думку І. Лукашука, сторонами слід називати тих суб’єктів міжнародного права, що

підписали або парафували договір, але остаточно його ще не приймали [5, с. 7]. Треба наголосити, що основними суб’єктами міжнародного права є держави. Тільки вони з огляду на свій суверенітет здатні надавати цьому праву юридично обов’язковий характер. Саме тому вони й є основними суб’єктами права міжнародних договорів.

А. Талалаєв вважає, що держави, які остаточно прийняли міжнародний договір, навіть якщо він і не набрав чинності, є суб’єктами цього договору [9, с. 44].

Як бачимо, держави — учасники міжнародного спілкування, намагаючись забезпечити власні економічні, політичні й інші інтереси, укладають між собою різноманітні договори та угоди. Вони виступають як суб’єкти чи сторони цих міжнародних договорів та угод, є носіями конкретних прав і обов’язків.

Треба зазначити, що з урахуванням потреб міжнародного співробітництва правосуб’єктністю від імені держави наділені й міжнародні організації. У зв’язку з цим зауважмо: держави — суб’єкти міжнародних правовідносин та міжнародні організації мають неоднаковий статус у міжнародному житті. У міжнародно-правовій науці загальновизнаним є те, що відносини між державами — це координаційні за своєю природою відносини, які не припускають підпорядкування одних іншим. Відносини між державами та міжнародними організаціями або тільки між міжнародними організаціями мають переважно субординаційний характер [12, с. 34]. Окрім держав та організацій брати участь у договорах можуть й інші суб’єкти, наприклад, державоподібні утворення або так звані квазідержави, котрі слід розглядати як один із видів суб’єктів міжнародного права. До них насамперед належать так звані вільні міста. Цей термін є узагальнюючим поняттям, бо застосовується не тільки до міст, а й до певних районів. В одному випадку відповідне утворення називають вільним містом, у іншому — вільною територією або зоною (наприклад, Вільне місто Данциг, Вільна територія Трієст) [3, с. 51].

Певну специфіку мають і такі державоподібні утворення, як держава-місто Ватикан та Мальтійський орден. Особливість статусу Ватикану полягає, зокрема, в тому, що він має дипломатичні відносини з низкою держав, які офіційно визнають його суб’єктом міжнародного права.

Таке визнання практично означає констатацію політичної ролі католицької церкви. Мальтійський орден 1889 року було визнано суверенним утворенням. Місце перебування ордену — Рим. Його офіційною метою створення є здійснення благодійності. Він підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами, проте ні власної території, ні населення орден не має. На думку юристів-міжнародників, його суверенітет та міжнародна правосуб’єктність є правовою фікцією [3, с. 52].

Віденські конвенції 1969 та 1986 рр. визначають міжнародний договір як угоду між державами в письмовій формі, регульовану міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному документі, у двох або кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування (ст. 2).

Міжнародні угоди можна класифікувати за різними критеріями, а саме:

  • за сферою суспільних відносин – угоди з політичних питань, з питань науки і культури, з правових, економічних, адміністративних-правових питань тощо.
  • за суб’єктами, які укладають міжнародні угоди – міждержавні угоди, міждержавні з участю міжнародних організацій, міжурядові, міжвідомчі.
  • за кількістю суб’єктів – багатосторонні, двосторонні.
  • за формою – письмові та усні, при цьому форма не впливає на його обов’язкову силу, хоча все більше переважає письмова форма. Усні угоди прийнято називати “джентльменськими”. Віденська конвенція про право міжнародних договорів не застосовується до договорів в усній формі.
  • за можливістю приєднання до договору – якщо до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі зацікавлені держави, він зветься відкритим, якщо до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників – напіввідкритий договір, у договорі беруть участь тільки держави, що його уклали – закритий договір. 

Висновки

Отже, на наш погляд, суб’єктами міжнародного права є лише ті учасники міжнародно-правових відносин, що наділені міжнародними повноваженнями й обов’язками, реалізація яких здійснюється на засадах міжнародного права.

Поняття джерел міжнародного права не можна звести виключно до форми їх існування — письмової або неписьмової (усної) та форми закріплення, а також до їх переліку. Від визначення самого поняття залежить архітектоніка елементів системи джерел міжнародного права. Відкритим залишається питання, яке було поставлено ще Г. Шварценбергером та Г. Бріггсом: як виникає джерело (норма) і як довести його наявність, а у зв’язку зі зміною характеру міжнародного права постає ще одне питання, яке не було поставлено вченими раніше: чи має таке джерело зобов’язальний характер.

Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Міжнародне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому недарма зростання договірного характеру міжнародного права є однією з основних рис сучасного міжнародного права. Це пояснюється тим, що практично немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов’язані з договорами. 

Список використаної літератури

  1. Булгакова Д.О. Міжнародний договір у системі права Європейського Союзу (теоретичні аспекти) [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11 / Булгакова Дар’я Олександрівна ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». — Х., 2013. — 19 с.
  2. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. Ю. С. Шемчушенка. — К.: Юридична думка, 2007. — 992 с.
  3. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч. посібн. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 640 с.
  4. Додонов В. Н, Панов В. П, Румянцев О. Г. Международное право: Слов.-справ. / Под общ. ред. акад. МАИ, д.ю.н. В. Н. Трофимова — М.: ИНФРА. — М., 1997. — 368 с.
  5. Лукашук И. И. Стороны в международных договорах. — М.: Юрлит,1966. — 151 с.
  6. Лукашук И. И. Современное право международных договоров: В 2-х т./ Институт государства и права РАН. — М.: Вольтере клувер. — Т. 1. Заключение международных договоров. — М., 2004. — 658 с.; Т. 2. Действие международных договоров. — М., 2006. — 483 с.
  7. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов: В 2-х т. / Под ред. д. ю. н., проф. В. А. Томсинова. — М.: Зерцало, 2008. — Т. 1. — 368 с.
  8. Мережко О. О. Право міжнародних договорів, сучасні проблеми теорії і практики. — К.: Таксон, 2002. — 344 с.
  9. Талалаев А. Н. Юридическая природа международного договора. — М.: Изд-во ИМО, 1963.- 263 с.
  10. Талалаев А. Н. Международные договоры в современном мире / Вопросы права международных договоров в свете работы Вен. конф. ООН 1968-1969 гг. — М.: Междунар. отношения, 1973. — 247 с.
  11. Талалаев А. Н. Право международных договоров. Общ. вопр. — М.: Междунар. отношения, 1980. — 312 с.
  12. Шуршалов В. М. Основные вопросы теории международного договора. — М.: Изд-во Акад.наук СССР, 1959. — 472 с.
  13. Третьяков Д Ієрархія законів і принципи «partasunt servanda» // Віче. — 2008. — № 13-14. — С. 53-54.
  14. Шпакович О. Особливості способів імплементації міжнародно-правових норм // Віче. — 2010. — № 17. — С. 23-25.