Вступ

Актуальність теми. Ефективність діяльності сучасного фермерського господарства в значній мірі залежить від рівня його адаптованості до ринкових умов, що обумовлює необхідність запровадження відповідної системи підвищення економічної стійкості як найважливішої складової забезпечення конкурентоспроможності в процесі реалізації стратегічних цілей його розвитку. В Україні становлення фермерського укладу відбувається досить складно. Поки що створені фермерські господарства не мають істотного впливу на формування продовольчого фонду, а в багатьох випадках і можливостей забезпечення та використання конкурентних переваг при вступі до СОТ. Селяни усвідомлюють, що фермерство – одна з важливих форм господарювання в умовах ринку, але його діяльність відзначається нестабільністю економіки, в результаті чого відповідальність за майбутнє господарства і за подолання диспропорцій, що сформувалися в попередній період, покладена на них самих. Дія негативних чинників призвела до того, що більшість господарств, основною метою яких стало виживання, виявилися в ситуації, коли їх заставою служить економічна стійкість. Фермерське господарство тільки тоді може успішно конкурувати з іншими формами підприємництва на селі, коли має стан вільного маневру коштами, здатність забезпечити безперебійний процес виробництва і реалізації продукції, а також достатні витрати по відновленню і розширенню. Визначення меж економічної стійкості приватного суб’єкта господарювання на селі відноситься до числа найбільш важливих проблем в умовах ринку, що розвивається, тому що пасивне реагування на зміну внутрішніх і зовнішніх чинників зменшує наявність запасу його міцності економічного розвитку, не захищає фермерство від несприятливих дестабілізуючих процесів та ризику при здійсненні виробничої і фінансової діяльності. Недостатня економічна стійкість приводить до неплатоспроможності, відсутності коштів для розвитку виробництва, а надлишкова – перешкоджає розвитку, обтяжуючи витрати господарства зайвими запасами і резервами.

Отже, стійкість повинна характеризуватися таким станом ресурсів економічного розвитку фермерського господарства, що відповідає ринку та задовольняє його власні потреби розвитку. Тому проблема підвищення економічної стійкості фермерства на сучасному етапі розвитку аграрного сектора належить до найбільш актуальних, значимих і перспективних [, с.3]

Формування будь-яких організаційно-господарських структур як у сільському господарстві, так і в інших складових частинах агропромислового виробництва залежить від конкретних умов, що склалися у тому чи іншому регіоні, чи в державі в цілому. Зміни, що проходять у різних сферах суспільного виробництва, особливо в періоди глобальних перетворень, супроводжуються процесами як відновлення господарських структур, які існували в минулому, так і створенням нових господарських формувань. Ця об’єктивна закономірність характерна для будь-яких періодів проведення реформ і в будь-яких країнах. Не стало це винятком і для агропромислового виробництва України [c.9]

В Україні відбулася ринкова трансформація аграрної сфери економіки. На сьогодні сформована і функціонує ринкова модель останньої, усім недержавним господарюючим суб’єктом забезпечена економічна і правова самостійність, а їх економічні зв’язки регулює ринок. Вже усвідомлено, що фермерські господарства є однією з ефективних форм господарювання, надійним засобом вирішення продовольчої проблеми суспільства і в цілому є фактором забезпечення соціально-політичної стабільності нашої країни. Але сьогодні необхідно закласти основу щодо формування альтернативних варіантів розвитку фермерських господарств з більш високою кінцевою результативністю та конкурентоспроможністю в ринковому середовищі. Ця проблема на сучасному етапі розвитку аграрного сектору належить до найбільш актуальних та значимих [c.4]

Метою дипломної роботи є  визначення правової природи фермерського господарства як суб’єкта цивільних правовідносин, а також у наданні науково обґрунтованих практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення вітчизняного законодавства у цій сфері.

Відповідно до поставленої мети визначено наступні ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ:

— дослідити історію виникнення та поняття фермерських господарств;

— вивчити види фермерських господарств в Україні та країнах світу;

— визначити правовий статус фермерських господарств;

— дослідити основні види , функції діяльності та майно фермерських господарств;

— проаналізувати правове регулювання діяльності фермерських господарств , ієрархія нормативно-правових актів стосовно даного питання ;

— порівняти фермерське господарство та приватне підприємництво;

— дослідити сучасний стан розвитку фермерських господарств : проблеми , пропозиції та перспективи розвитку;

— проаналізувати міжнародно-правовий досвід діяльності фермерських господарств та застосування у національному праві України ;

Важливе значення для підготовки дослідження мали праці С. С. Алексєєва, Ю. Г. Басіна, З. С. Бєляєвої, В. І. Борисової, М. І. Брагінського, С. Н. Братуся, М. Я. Ващишин, В. В. Вітрянського, О. В. Дзери, М. С. Долинської, М. В. Домашенка, В. М. Єрмоленка, І. В. Жилінкової, О. С. Іоффе, В. М. Кравчука, О. О. Красавчикова, Н. С. Кузнєцової, І. М. Кучеренко, В. В. Луця, В. Ф. Маслова, М. І. Палладіної, І. О. Покровського, О. А. Пушкіна, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Н. І. Титової, В. В. Устюкової, Г. Ф. Шершеневича, В. Л. Яроцького.

Проблемам становлення та розвитку фермерських господарств в різний час були присвячені роботи таких зарубіжних вчених, як М. Бакетт, М. Портер, Д. Робінсон, П. Фішер. Розвиток фермерських господарств в своїх працях вивчали такі вітчизняні вчені, як О. Амосов, М. Малік, В. Месель-Веселяк, Л. Мельник, П. Саблук та інші. Проте проблеми розвитку фермерських господарств, мають недостатній рівень опрацювання.

Об’єктом дослідження є система правовідносин за участю фермерського господарства.

Предмет дослідження – вітчизняне законодавство, що визначає цивільно-правові форми організації і діяльності фермерського господарства, його правову природу, наукові джерела.

Методами дослідження є :

Діалектичний метод застосовано для дослідження правових понять у їх взаємозв’язку й розвитку, єдності соціального та юридичного змісту. На його основі розглядалися ознаки та правова природа фермерського господарства. Історико-правовий метод визначив соціально-економічні та історичні чинники, які обумовили виникнення та становлення фермерського господарства як виробника сільськогосподарської продукції на території нашої держави. Системно-структурний метод дозволив визначити місце фермерського господарства в системі юридичних осіб приватного права. Метод порівняльного аналізу дозволив встановити ознаки, на підставі яких відмежовують фермерське господарство від інших видів підприємницьких товариств, та визначити його як спеціальну організаційно-правову форму діяльності господарських товариств. При використанні логіко-юридичного методу та методу прогнозування зроблено висновки про шляхи подальшого вдосконалення нормативного регулювання діяльності фермерських господарств в Україні.

1.   Історія виникнення, поняття та місце фермерських господарств

Становлення фермерських господарств – це тривалий і складний процес, тісно пов’язаний з розвитком ринкових відносин на селі. Фермерські господарства, як одна з рівноправних форм господарювання на селі, об’єктивно спрямовують свою діяльність на зміцнення продовольчої бази країни. Здійснюючи виробництво, переробку та збут сільськогосподарської продукції, вони зобов’язані дбати про підвищення та раціональне використання земельних угідь, природних і трудових ресурсів, про збереження родючості грунтів, сприяти соціальному розвитку села.

На кожному етапі функціонування фермерського господарства власник повинен визначати доречність розширення або зміни спеціалізації господарства. Для найкращого використання всіх ресурсів (землі, техніки, споруд, робочої сили тощо), які є у розпорядженні фермера, необхідно, перш за все, забезпечити раціональне співвідношення різних галузей сільськогосподарського виробництва.[ c.160-163]

Основою існування будь-якого суспільства є матеріальне виробництво. Залежно від складу його матеріально-технічної бази воно приймає економічну форму. Першою формою таких відносин стала первісна община, яка мала родинно-племену основу. В умовах жорсткого протиборства з дикою природою альтернативи колективної господарської діяльності не було. Головними характерними ознаками цього етапу господарювання людини були: примітивні знаряддя праці – часто продукти природи, а не людській діяльності; ручна праця з низькою продуктивністю праці; відсутність товарно-грошових відносин і панування натурального господарства.

На цьому етапі господарювання можна виділити дві стадії розвитку. Перша – характеризується відсутністю відтворювальної основи. Вона є пасивним користуванням дарами природи – збирач, охота, рибальство. Друга стадія була ознаменована «приборканням вогню» і переходом до виготовлення знарядь праці.

Відбувається приручення тварин і використання землі як чинника матеріального виробництва, формується відтворювальне господарство. Повного витіснення збирача і полювання не відбувається, як вид діяльності вони поступово поступаються своїми позиціями відтворювальному типу господарювання, зменшуючи тим самим залежність від дикої природи [c.19].

Не дивлячись на очевидний прогрес в розвитку матеріального виробництва його як і раніше було орієнтовано на задоволення особистих потреб людини, сім’ї, характеризувалося нерозвиненістю суспільного розподілу праці, низькою продуктивністю, відсутністю товарного обміну.

Під впливом потреб, з одного боку, і завдяки накопиченому досвіду і вдосконаленню знарядь праці, з іншою, відбулося зростання продуктивності праці, розвивається суспільний розподіл праці, що привело до появи надлишків предметів споживання. Саме в цей час з’являється абсолютно нова форма власності – приватна (першим таким об’єктом була худоба).

Обмін надлишками набуває регулярного, товарного характеру. Можливості людини самостійно протистояти дикій природі і вирішувати питання виробництва істотно розширюються, що приводить до відособлення сімей з общини, В результаті численних переділів знарядь праці, худоби і землі формується приватне їх утримання, а потім і приватна власність.

Поява індивідуально-сімейних господарств ознаменувала перехід до нового етапу в розвитку людської цивілізації, що характеризується вищим рівнем продуктивності праці, пануванням відносин приватної власності, появою товарного обміну.

Стародавній Схід став першим Світовим центром, що зробив наступний крок в розвитку системи господарювання за допомогою переходу до державності.

Головною особливістю цього регіону, на думку багатьох учених, було зрошуване землеробство. Іригаційні споруди були складними і трудомісткими в споруді і змісті, що зумовило участь в господарській діяльності і держави, зменшивши тим самим роль індивідуальних сімейних господарств. Широко використовувалася праця рабів. Таке положення зберігалося впродовж багатьох століть [c.15-17].

Значний внесок у розвиток системи господарювання вніс Середземноморський регіон. Можливість прояву кращих індивідуальних якостей людини привело тут до швидкого розшарування населення по достатку і виникненню рабовласницьких держав. У Стародавній Греції і Римі головну роль в сільському господарстві грали крупні рабовласницькі господарства, які в епоху існування Римської імперії одержали назву латифундій. На відміну від Греції, де що веде роль грали ремесла і торгівля, в Римі очолює було сільське господарство. Через економічні і соціальні причини ефективність господарської діяльності латифундій знижувалася, застосування праці рабів в цих умовах стало невигідним і відбулося їх дроблення. Раби, що відпускаються на свободу, звично працювали на ділянці землі, що надається крупним землевласником, вони одержали найменування колонів. Саме колони в майбутньому і склали основу шаруючи кріпосних селян у Західній Європі.

На території Франкської держави розвиток господарської діяльності йшов по-іншому. У V-VI століттях франки, будучи нащадками німецьких племен, вели своє господарство на основі колективного володіння землею, у формі общини – мазкі. Кожна сім’я одержувала в користування ділянку ріллі, яка після збирання врожаю перетворювалася на загальне пасовище.

На цьому етапі володіння землею було суспільним, а праця і розподіл продуктів праці – індивідуально-сімейним. Проте надалі відбулося розшарування членів мазкі, що привело до зменшення середніх розмірів селянських наділів і появи крупної феодальної вотчини – вілл, заснованих на праці залежних селян і натуральному характері виробництва [c.154].

Розвиток сільського господарства в Англії мав свої особливості. До XI століття тут разом з великими товаровиробниками і існувало багато дрібних селян-власників. Проте у XI столітті у зв’язку з поряд геополітичних подій, відбулося укрупнення виробництва і поява безземельних селян. Земельний перепис того часу показав, що найпоширенішою формою господарювання став маєток з використанням кріпосних селян, що одержав назву – манор, а вільні селяни, що збереглися, – фригольдери – не грали істотної ролі.

Активний розвиток внутрішнього ринку країни привів до появи копигольдерів (напівзалежних селян), що грали активну роль в забезпеченні господарств робочою силою. Саме на цьому етапі англійське селянство, в переважній масі, стає вільним [c.165] .

У ХI-ХII століттях в Німеччині відбулося розкладання первісної общини і перехід до феодально-кріпосницьких відносин. Порівняно з іншими країнами Західної Європи Германію в розвитку аграрного виробництва істотно відставала як в розвитку форм господарювання, так і у вдосконаленні технологічного рівня. Індивідуально-сімейне виробництво існувало на рівні дрібних присадибних ділянок і не було товарним [c.20].

Фермерські господарства країн Західної Європи пройшли тривалий еволюційний шлях свого інтенсивного розвитку. У даний час в ринкових умовах господарювання вони відрізняються від фермерських господарств України високим рівнем державної підтримки, використанням сучасної техніки і технології, рівнем інтенсифікації, організацією виробництва і кваліфікованого управління, ефективною мотивацією власників і працівників ферм, ринковою інфраструктурою в умовах розвиненої кооперації, наявністю якісної мережі дорогий, фінансовою сферою. Ці та інші умови визначають ефективне господарювання фермерського сектора аграрної економіки, яких в Україні поки немає. Всі ферми в Західній Європі незалежно від їх характеру (основні і підсобні, великі і дрібні, багатогалузеві і спеціалізовані тощо) вимушені добиватися високих економічних результатів.

Обумовлено це тим, що конкурентна боротьба в ринкових умовах при неефективному господарюванні ферми розоряються, продаються, їх землі при дефіциті ріллі в Західній Європі відходять до інших ферм [c.74].

Аналізуючи розвиток аграрного сектора в країнах Західної Європи можна виділити ряд об’єктивних тенденцій в розвитку фермерської форми господарювання, важливих для розуміння сучасної багатоукладної аграрної економіки:

1) індивідуально-сімейні господарюючі суб’єкти з’являються тільки на пізньому етапі існування первісної общини, при порівняно вищому рівні продуктивності праці;

2) виникнення їх зумовлювалося, з одного боку, соціально-технологічним чинником – бажанням людини проявити індивідуальні якості, а з іншого – можливостями вести господарство відособлено;

3) в період рабовласницького устрою господарського життя, який низці країн вдалося уникнути, відбулося різке скорочення числа і зменшення середніх розмірів індивідуальних господарств, нерідко до рівня присадибного господарства;

4) у період середньовіччя частка дрібних товаровиробників сільськогосподарської продукції в її загальному об’ємі як і раніше мала. Тільки на пізньому етапі феодалізму відбувається зростання частки селянських господарств, проте виробництво як і раніше носить в основній своїй масі натуральний характер;

5) система нових економічних відносин, перехід до якої був ознаменований буржуазно-демократичними революціями, підкріплена серйозним технологічним стрибком, створила умови для активного розвитку товарно-грошових відносин. Саме у цей період індивідуальні селянські господарства набувають найбільшого поширення.

Еволюція аграрного сектора в Україні в цей час йшла своїм шляхом, який значно відрізнявся від країн Заходу. Община як основний господарюючий суб’єкт з’явилася в Україні на рубежі I-II тисячоліть і проіснувала тут близько дев’яти століть. Індивідуальні господарства функціонували в основному у вигляді присадибних господарств. Проте цей період мав і ті особливості, що разом з селянськими общинами існувало велике число крупних феодальних господарств, заснованих на кріпосній праці.

Слід відмітити, що наші предки досить успішно вели сільське господарство в минулому, хоча і не називалися фермерами. Так, за даними О. Субтельного, на Україні до середини XVII століття для заможного селянина, а їх було багато, цілком звичайним було обробляти наділ 8-12 га землі, мати одного-двох коней чи волів, дві-три корови, кілька свиней і десяток курей та гусей. І результати господарювання були не гірші, а навіть в деяких випадках кращі, ніж у західних чи у наших сучасних фермерів [c.114] .

Отже, наші предки більшою мірою концентрували увагу не на запозиченні іншомовних назв для своїх господарств і для себе особисто, а на вирішенні завдань результативного ведення своєї діяльності. Вони твердо усвідомлювали, що зміна назв – це популістський захід, а не ефективний шлях розвитку своєї господарки. У історичному плані найкрупнішою зміною в сільському господарстві України (тій частині, яка у той час була у складі Російської імперії) стала відміна кріпосного має рацію (1861 р.). Селяни одержали близько 40 млн. га і були звільнені від кріпосної залежності.

Результат позначився відразу – спостерігалося зростання виробництва зерна на 46% (з 141 до 216 млн. пудів). Проте, політика консервації громадського селянського колективізму, що проводиться аж до 1905 р., стримувала розвиток аграрного сектора економіки. Общини як основні організаційно-правові форми і суб’єкти ринку мали тільки землю і гостро потребували інвестицій. Поява іпотечних банків при майже абсолютному їх монополізмі привела до збереження кабального аграрного колективізму, як умови збільшення прибутків фінансистів.

Ситуація стала змінюватися тільки в 1906 р. з відставкою Ради Міністрів на чолі з графом С. Витте і приходом до влади П. Столипіна. По суті почався новий етап аграрних реформ. В цей час відміняється залежність селян від общин, вирішується виділення селян без викупу землі. Проте виникла, проблема недоліку земель, і уряд став передавати землі з власності царської сім’ї. Крім того, було організовано масове переселення селян на вільні землі. Для викупу земель і формування капіталу селянських господарств, що створюються, стали використовуватися можливості Селянського банку по нижчим ставам порівняно з іпотечними банками. При цьому казенні землі продавалися за цінами на 20% нижче за них реальній вартості [c.185].

Столипінська реформа успішно пройшла в регіонах з високим рівнем інтенсивності товарного сільськогосподарського виробництва: в Україні, в окремих губерніях Поволжя, у Прибалтиці, де хутірська система існувала вже багато десятиліть.

Головною політичною метою реформ П. Столипіна було створення стійкого класу сільських товаровиробників – селян-власників. Поява селянського (фермерського) класу, на його думку, дозволяла б реалізовувати підприємницьку ініціативу, яка була скована общиною. Послідовний і продуманий хід реформ дозволив би оздоровити аграрний сектор, створити середовище, де конкурували і селяни, і общини, і крупні господарства, які були засновані на базі поміщицьких володінь. Крім того, реалізація має рацію свободи на переміщення і вибір виду діяльності створила б вільний ринок праці. Створення Селянського земельного банку і його ефективна і цілеспрямована діяльність дозволили загальмувати монополістичну експансію фінансового капіталу на селі [c.110].

Аграрна реформа вивела країну за темпам зростання на одне з провідних місць в Європі і зберегла його аж до першій світовій воїни. Успіх реформ пояснювався наступними причинами:

1. Реформи були логічним продовженням аграрних змін в російському селі в 1861-1905 рр.
2. Реформа П. Столипіна почала здійснюватися в історично сприятливих умовах: країна була аграрною; основну частину валового національного продукту складала сільськогосподарська продукція; розвиток здійснювався по шляху створення вільного ринку праці і капіталу; в цілому реформи відповідали загальному ходу економічного розвитку країни.
3. Насильницький характер реформ не суперечив інтересам населення, навпаки, вирівнювалися умови для економічного розвитку, як окремих осіб, так і різних форм господарювання.

Розглядаючи характер розвитку аграрного сектора України порівняно з країнами Західної Європи не важко відзначити таку його особливість як наявність великого числа дрібних товаровиробників, що конкурували між собою і з крупним виробництвом. Специфіку такого явища можна пояснити причинами, які умовно розділити на об’єктивні і суб’єктивні. До об’єктивних причин можна віднести велику територіальну протяжність і низьку щільність населення країни, внаслідок чого ослаблялися інтеграційні процеси у сфері товарного обміну, переміщення ресурсів виробництва, обміну досвідом тощо. Об’єктивною причиною можна назвати і природно-кліматичний чинник. Знаходячись в нестійкій зоні сільськогосподарського виробництва, селянам доводилося зустрічати більше труднощів в процесі виробництва, чим селянам Заходу.

Столипінська аграрна реформа, розрахована на 20 років, вже за перші роки свого проведення дала вельми відчутні результати і зробила позитивний вплив на розвиток сільського господарства. Хуторські господарства, що виникли за роки реформи, були прообразом сучасного селянського (фермерського) господарства, подібного американському або західноєвропейському, і мали всі шанси стати інтенсивними і високоефективними сільськогосподарськими підприємствами.

Наступний етап земельних перетворень розпочався в 1917 р., коли був прийнятий декрет «Про землю», згідно з яким проголошувалася рівнозначність всіх форм землекористування: подвірної, хутірської, общинної, артільної. Широкі селянські маси підтримували цей декрет. Але закон «Про соціалізацію землі», який вийшов через кілька місяців, віддавав перевагу артільному та кооперативному господарствам, а не одноосібному. «Положення про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства», яке вийшло через рік, передбачало перехід земельних ресурсів в єдиний державний фонд. Декрет «Про землю» фактично було анульовано [c.101].

У період громадянської війни було повністю знищено крупні високо-ефективні поміщицькі землеволодіння і значну частину капіталізованого селянства, а політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою та численними податками призвела село до повного зубожіння.

Нова економічна політика, яку проголосив Х з’їзд ВКП(б), знаменувала собою черговий етап аграрних перетворень. Починаючи з 1925 р., було дозволено передавати землі в оренду, здійснювалися безпосередній товарообмін із селянином і поза податкова заготівля сільськогосподарської продукції. Будь-яких обмежень на діяльність власника в той період не було.

Саме тоді виникла необхідність у розробці науково обґрунтованої програми реорганізації сільського господарства і наближення його до ринкових умов. Селянські господарства в Україні проіснували аж до суцільної колективізації. Сімейне ж господарство залишилося у формі особистого підсобного господарства, але товарним воно вже не було.

Таке положення збереглося до 1990 р., коли був прийнятий Закон України «Про селянське (фермерське) господарство», після якого почався новий етап відновлення фермерських господарств, як господарюючий суб’єкт в аграрній економіці України [c.10]

Фермерське господарство – особливий вид підприємницької діяльності громадян України, що полягає у виробництві, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції з метою одержання прибутку. В сучасних умовах така форма аграрного господарювання потребує особливого правового захисту та підтримки з боку держави.

Виникнення фермерських господарств в Україні пов’язане з реформуванням аграрних відносин та здійсненням ринкових економічних перетворень. Як справедливо відзначила Н.І.Титова, йдеться про ліквідацію монопольного існування таких суб’єктів, які уособлювали лише крупні суспільні форми господарювання на землях сільськогосподарського призначення (колгоспів та радгоспів), і виникнення нових форм господарювання на цих землях [c.75].

Фермерство – нова для сучасного періоду форма господарювання на землях сільськогосподарського призначення. Отже, це явище, яке характеризує сільськогосподарський сектор економіки, а через нього – і всієї економіки України [c.164].

У даний час діяльність фермерських господарств регулюється Законом України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., а також нормативно-правовими актами цивільного, господарського та інших галузей законодавства.

На законодавчому рівні сьогодні закріплено поняття фермерського господарства, що розглядається як форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. На наш погляд, дане визначення є неповним, оскільки не враховує усіх юридичних ознак такого суб’єкта господарювання.

На основі аналізу норм Закону України «Про фермерське господарство»та наукової літератури можна виділити наступні істотні ознаки фермерського господарства :

1) фермерське господарство – це самостійний суб’єкт аграрного господарювання;

2) воно є юридичною особою;

3) це форма підприємницької діяльності;

4) ця діяльність здійснюється виключно громадянами України, отже, членами фермерського господарства не можуть бути іноземні громадяни чи особи без громадянства;

5) ця форма ведення сільського господарства здійснюється лише на добровільних засадах;

6) основною індивідуальною ознакою фермерських господарств є сімейно-трудовий характер господарства;

7) основним видом діяльності господарства є виробнича сільськогосподарська діяльність;

8) діяльність фермерських господарств нерозривно пов’язана з використанням земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва;

9) сільськогосподарська продукція, що виробляється фермерським господарством, має товарний характер;

10) метою діяльності фермерського господарства є одержання прибутку.

З урахуванням наведених ознак фермерського господарства можна сформулювати наступне його визначення: фермерське господарство – це добровільно утворена громадянами України, пов’язаними між собою родинними зв’язками, юридична особа, члени якої спрямовують свою діяльність на виробництво, переробку, та реалізацію сільськогосподарської продукції з метою отримання прибутку, використовуючи землі сільськогосподарського призначення як основний засіб виробництва.

Подолання економічної кризи в Україні залежить від ліквідації кризи в агропромисловому секторі і, насамперед, у сільському господарстві. Фермери України потребують активності і стабільної державної допомоги на зразок тієї, яку мають фермери у всьому світі. Вона повинна стати складовою у процесі реалізації принципу пріоритетності сільського господарства [c.15].

Селянське (фермерське) господарство має такі ознаки:

— це форма аграрного підприємництва, яка здійснюється за самостійною ініціативою, на власний ризик і систематично;

— ця форма ведення сільськогосподарського виробництва виникає виключно на добровільних засадах, за суб’єктивним особистим волевиявленням громадян;

— ця діяльність здійснюється тільки громадянами України;

— це, в основному, сімейно-трудове об’єднання, до складу якого входять подружжя, батьки, діти, що досягли 16-річного віку, пов’язане з особистою працею, внаслідок якої виробляється певна товарна маса продуктів харчування, сировини для промисловості, що дає можливість одержувати доходи;

— трудові відносини в селянських (фермерських) господарствах виникають на основі членства в них, а також на засадах трудового Договору (контракту);

— для членів селянського (фермерського) господарства їх індивідуальна праця повинна бути головною для них суспільно корисною формою праці;

— діяльність членів цих господарств за своїм головним змістом є процесом використання земель як основного засобу виробництва;

— майно селянського (фермерського) господарства належить його членам за правом спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між членами господарства;

— селянське (фермерське) господарство має статус юридичної особи.

Все це дозволяє селянське (фермерське) господарство розглядати як добровільно створений, самостійний суб’єкт господарювання з правами юридичної особи, представлений окремим громадянином, сім’єю або групою осіб, які використовують землі сільськогосподарського призначення на приватній основі для вирощування, переробки й реалізації аграрної продукції, що є спільною сумісною власністю осіб, які ведуть це господарство.

При створенні селянського (фермерського) господарства його члени мають на меті брати активну участь у формуванні продовольчого фонду держави шляхом реалізації продукції споживачам, забезпечення добробуту сім’ї фермера на основі їх трудової участі у виробничій і підприємницькій діяльності. Будучи економічно самостійним, селянське (фермерське) господарство визначає напрямки своєї діяльності, спеціалізацію, обсяг виробництва, організовує виробництво сільськогосподарської продукції та її реалізацію.

До основних завдань селянського (фермерського) господарства треба віднести:

— забезпечення більш повної зайнятості сільського населення суспільно необхідною діяльністю, використання трудових ресурсів;

— виробництво, переробку і збут сільськогосподарської продукції;

— участь у розвитку інфраструктури місцевості, де розташоване фермерське господарство;

— раціональне використання переданої йому земельної ділянки у власність або наданої в користування.

Оскільки селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, кооперативними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами, то виробничо-економічні відносини цього господарства з зазначеними організаціями, окремими громадянами будуються на основі договорів.

Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів селянського (фермерського) господарства, створює пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного постачання на період його трирічного становлення.

Втручання в господарську або іншу діяльність фермерського господарства з боку державних, інших органів, посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні такому господарству неправомірним втручанням у його діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом, господарським судом, третейським судом, а в деяких випадках судом загальної юрисдикції. Але це не виключає права державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю селянських (фермерських) господарств [c.164]

2. Види фермерських господарств в Україні та країнах світ

У сільському господарстві невеликі трудові виробничі одиниці називаються селянськими господарствами. В економічній літературі окремі науковці вважають, що фермерські господарства не тотожні селянським. Головним критерієм такої відмінності виступає використання найманої праці. Зокрема селянські господарства можуть наймати працівників, але лише для використання обмеженого виду сільськогосподарських робіт і на тимчасовій, сезонній основі. Постійними й основними учасниками виробництва є власники селянських господарств і члени їхніх сімей.

Фермерські ж господарства використовують у своєму виробничому процесі найманих працівників на постійній основі. До того ж за власниками фермерських господарств і членами їхніх сімей потенційно мають зберігатися лише функції управління й організації виробництва [c.73]. Тому встановлення тотожності цих господарств обумовлюється низкою факторів, що мають як подібні, так і відмінні ознаки. Фермерські господарства за розмірами відносять частіше до сектора малих підприємств. Однак цей сектор неоднорідний, і відносна життєздатність більшості дрібних і малих підприємств пояснюється не лише їх державною підтримкою, а й формуванням нової моделі аграрної сфери економіки в контексті зосередження виробництва у високоефективних інноваційних агроструктрурах.

Останнім часом провідні науковці не без підстав стверджують, що за такого підходу до визначення сутності поняття «фермерське господарство» навіть у США 3/4 сімейних господарств не вписуються у статус фермерських, оскільки не наймають працівників взагалі. Якщо прийняти точку зору С. О. Рубахіна про те, що фермерськими є лише господарства, які наймають працівників на постійній основі, а сам фермер виконує лише функції господаря-менеджера, то фермерські господарства займали б досить скромне місце. Якщо йдеться про «господарство» як економічно самостійну виробничу одиницю у ринковій економіці, то в даному аспекті фермерські й селянські господарства не відрізняються один від одного.

І перші, і другі виступають як сільськогосподарські виробники, незалежно від того, наймають вони працівників тимчасово, постійно чи взагалі цього не практикують. Головне – вони виробляють аграрну продукцію. Те ж саме стосується й товарності господарств. Взагалі з того часу, як виникло товарне виробництво, «чистих» натуральних господарств практично не існує, адже власники будь-якого господарства купують на ринку ті чи інші засоби виробництва або життєві блага. Тим більше не вважаються такими господарствами ті, які продають частину валової продукції, – бо це вже натурально-товарні господарства. Такі критерії як «рівень товарності», «використання найманої праці» варто використовувати у відповідній класифікації фермерських господарств. У Росії й Україні сімейні господарства в аграрній сфері завжди називалися селянськими. Саме тому, напевне, не випадково спочатку чинним законодавством України ті селянські господарства, які мали статус юридичної особи, називали селянськими (фермерськими) господарствами, хоча в пізнішій редакції Закону – виключно «фермерськими».

Водночас, можливо, обґрунтованою точкою зору є й та, згідно з якою поняття «селянин» і «фермер» мають різне значення. Перше з них – більш загальне й характеризує людину, яка працює у сільському господарстві. Даний термін не акцентує увагу на відносинах власності та господарювання. Селянин – це і кріпак, і вільний землероб, і колгоспник, і працівник радгоспів, і найманий працівник. Коли мова йде про селянське господарство, то мається на увазі селянин, який є його власником. У «Словнику іноземних слі» поняття «фермер» [англ. –farmer] означає «власник сільськогосподарського підприємства, ферми» [c.410].

Отже, якщо йдеться про аграрне господарство та його власника, то поняття «селянське» і «фермерське» господарство виступають як тотожні. Важливо зазначити, що жодна з класифікацій аграрних господарств не привертала до себе такої пильної уваги науковців, як розподіл їх за розмірами. Зумовлено це тією обставиною, що ефективність сільськогосподарських підприємств визначається багатьма факторами, одним із яких є рівень концентрації виробництва або розміри підприємства.

Розмір підприємства – це рівень концентрації в ньому виробничих ресурсів і обсягів виробленої продукції. Відповідно, він визначається двома групами показників: по-перше, ті, що характеризують виробничий потенціал (розміри основних і обігових фондів; кількість працівників; розміри земельних площ); по-друге, показники, що визначають результати виробництва – обсяги виробленої продукції (валової, товарної); розміри одержаного прибутку тощо.

У контексті економічних досліджень розміри господарств досліджуються передусім як чинник, що впливає на ефективність господарської діяльності агрогосподарств.

В аграрній економічній науці це питання актуалізувалося ще на рубежі ХІХ–ХХ століть.

До того ж у практичному плані йшлося про різні відповіді на запитання: які аграрні господарства мають переваги – великі чи малі.

Перші, як правило, є капіталістичними (використовують найману працю). Другі – сімейно-трудові.

Порівнюючи великі капіталістичні підприємства з дрібними селянськими, М. Туган-Барановський зазначав: «Таким чином, зіставляючи порівняну потужність і стійкість крупного капіталістичного і дрібного трудового сільського господарства у їх боротьбі маємо сказати, що в наш час перевага схиляється швидше у бік дрібного господарства. Цьому аж ніяк не суперечить той факт, що капіталістичне сільське господарство в багатьох країнах широко розповсюджене, а в деяких із них є навіть єдиною формою сільського господарства (наприклад, в Англії)» [c.211].

Дрібне трудове господарство, як зазначав О. В. Чаянов, є більш стійким і живучим, аніж крупне капіталістичне господарство. Водночас він не заперечував того факту, що у крупного – й навіть крупнокапіталістичного господарства – є позитивні ознаки, зокрема:

1) у крупних господарствах зберігається багато праці, зв’язаної з «домоведенням»;

2) менше доріг, меж і огорож;

3) менші затрати інвентарю і тяглової сили тварин на кожну десятину;

4) між робітниками встановлюється розподіл праці, – вона стає більш продуктивною;

5) є можливість повніше застосовувати відкриття й рекомендації науки, новітні знаряддя праці.

Однак для крупного капіталістичного господарства характерні кілька суттєвих недоліків, які, власне, затіняють його позитивні ознаки. По-перше, великому капіталістичному господарству необхідний капітал: однак капітал іде туди, куди йому вигідно. У сільському господарстві капітал менш ефективний, він приносить мало прибутку, поскільки витрачається на машини, споруди, будівлі тощо. Між іншим, основні засоби виробництва в дії лише півроку, а то й менше, – в інший час вони залишаються мертвим капіталом. І кожен розуміє, що це означає для капіталіста. Крім того, капітал у сільському господарстві забезпечує не лише менший прибуток, але й не гарантує будь-якого прибутку (мається на увазі залежність сільського господарства від погодніх умов). Капіталістичному сільському господарству необхідні наймані працівники. Однак останнім вигідніше працювати на фабриці: в сільському господарстві вони отримують досить низьку заробітну плату й потрібні лише півроку. Тому капіталістичне господарство все сильніше відчуває нестачу робочих рук. Крім усього, виявляється, що наймана праця у сільському господарстві відзначається меншою сумлінністю і продуктивністю.

Інша річ – трудове господарство, яке не має недоліків, характерних капіталістичному господарству. Не дивлячись на всі тяжкі умови його існування, воно існує і зміцнюється. Іншими словами, воно стабільне і живе. І це не тільки в нас. Досвід доводить, що виживає й міцніє саме трудове дрібне господарство – і в Бельгії, і в Нідерландах, і в Франції. Ось чому ми переконані, що майбутній земельний порядок повинен базуватися саме на трудових, а не на капіталістичних господарствах.

І якщо в промисловості фабрика «побиває» дрібного виробника, то у сільському господарстві цього немає, – крупне капіталістичне господарство тут «побивається» трудовим. Інша справа, в промисловості, де капітал працює безперервно й приносить великий доход. Ось чому капітал надає перевагу промисловості [c.310].

Потрібно враховувати, що О. В. Чаянов був визнаним лідером організаційно-виробничої школи. Її представники не обмежувалися мікро-економічним аналізом приватно-трудових селянських господарств. Більше того, вони вважали, що господарська діяльність останніх обмежена певними організаційними рамками. Інакше кажучи, кожне господарство в плані підвищення ефективності має межу, за якою даний процес зупиняється. Стійкий економічний розвиток і підвищення ефективності селянського господарства можливі за умови розвитку таких процесів, як їхня кооперація, інтеграція з іншими сферами виробництва, досягнення оптимальних розмірів.

Тому сімейні селянські господарства мають зосередитися на безпосередньо виробничих процесах (вирощуванні рослин і тварин). Подальший «рух» їхньої продукції до кінцевого покупця (власне продукції чи у вигляді сировини) повинен стати об’єктом різних видів кооперативів самих селян (переробка, зберігання, реалізація й навіть постачання засобів виробництва та кредитування). Такі кооперативи можуть протистояти капіталістичній еволюції селянських господарств і водночас створювати умови для прогресивного розвитку сільського господарства.

Виходячи з цих критеріїв, сільськогосподарські підприємства можна розподіляти на більшу або меншу кількість груп. Найбільш узагальнений підхід – це їх розподіл на три групи: великі, середні й малі. До того ж не обов’язково використовувати систему показників – для агроструктур (передусім землеробського напряму) достатньо використати два з них, а саме:

1) розміри землекористування;

2) виробництво валової або товарної продукції.

В економічній науці й практиці стосовно малого бізнесу взагалі відсутнє уніфіковане визначення. Використовуються понад 50 різних статистичних показників, що характеризують малі підприємства. Переважають кількісні критерії – чисельність працюючих, річний обсяг господарського обороту і т. д. Широко застосовуються якісні критерії, такі, наприклад, як маса прибутку, прямий особистий контакт керівництва з виробничим персоналом, клієнтурою, постачальниками, самостійність, жорстка залежність від ближніх ринків і джерел сировини та ін.

Відносно сільського господарства України окремі науковці доходять висновку: «…за роки земельної реформи в Україні було створено широкий спектр малих, середніх і великих форм господарювання, які можуть забезпечити розвиток підприємництва у сільському господарстві на ринкових умовах… До великих агроформувань можна віднести сільськогосподарські недержавні і державні підприємства; до середніх – фермерські господарства, міжгоспи; до малих – особисті селянські господарства [c.145].

Ефективна робота фермерських господарств повинна ґрунтуватись на сучасних системах менеджменту підприємницькій діяльності у різних сферах, де можна одержати швидкий результат та віддачу. Це може бути не тільки сільськогосподарське виробництво, а й переробка сільськогосподарської сировини, доведення її до стадії споживання, а також сфера надання агросервісних послуг тощо.

Тривалий досвід функціонування фермерських господарств в Україні дозволив класифікувати їх на форми та типи.

У залежності від типу організації виробництва фермерські господарства поділяються на такі категорії:

— сімейні (один двір), власники яких разом із своїми сім’ями займаються господарською діяльністю, вкладають необхідні засоби і виконують всі виробничі операції;

— сумісні, утворені із декількох сімей рідних або шляхом об’єднання власності двох і більше осіб.

Типи фермерських господарств діляться на групи із такими ознаками:

— перша група — у сім’ї власником є її глава; наявність у сім’ї дольової власності; дольова участь у власності господарств (у спільних господарствах);

— друга група — проста сімейна оренда, складна оренда (у двох і більше землевласників приватне володіння землею.

При проведенні дослідження діяльності вітчизняних фермерських господарств також зроблені спроби провести класифікацію цих господарств з врахуванням грошових надходжень від реалізації виробленої продукції. Методологічні підходи формування груп майже такі самі, як і у США. Проте відмінними є показники обсягів реалізованої продукції, які розраховані із врахуванням прожиткового мінімуму та сучасного стану виробництва сільськогосподарської продукції:

— дрібні напівтоварні з обсягом товарної продукції до 5100 грн;

— дрібні товарні ферми з обсягом продукції від 5101 до 17000 грн;

— середні господарства — від 17000 до 51000 грн;

— великі господарства — від 51,1 до 170,0 тис. грн;

— дуже великі господарства — понад 170,0 тис. грн.

За способом управління можна виділити такі основні форми фермерських господарств:

1) Прості сімейні фермерські господарства (створені зазвичай на невеликій земельній площі переважно моноспеціалізовані);

2) Приватно-орендні (створені на базі великих КСП колишніми керівниками, функціонують у формі агрофірм, товариств та інше переважно поліспеціалізовані);

3) Об’єднання фермерів (за типом складної оренди функціонують у вигляді товариств, бувають як моно так і полі спеціалізовані).

Розміри фермерських господарств тісно пов’язані з їх спеціалізацією. З одного боку, виходячи з наявної площі землекористування, фермер підбирає виробничий напрям діяльності з тим, щоб ефективніше використовувати землю і вкладений капітал. З іншого — спеціалізація виробництва і здійснювані заради неї відповідні інвестиції примушують фермера приймати рішення щодо розширення або обмеження земельних угідь.

За спеціалізацією в Україні діють фермерські господарства таких типів:

— рослинницькі господарства, що спеціалізуються на вирощуванні зернових, соняшнику, цукрових буряків. У структурі товарної продукції таких господарств більше ніж 50 % припадає на два-три основних види продукції рослинництва;

— господарства рослинницько-тваринницького типу: зерно-молочні, зерно-свинарські. На таких фермах раціонально використовується побічна продукція і займаються переважно двома галузями, на які припадає більше ніж 60 % товарної продукції;

— господарства з вузькою спеціалізацією, які займаються виробництвом окремих видів продукції тваринництва, як правило, це птахівництво чи свинарство на купованих кормах, виробництвом овочів або ж нетрадиційними видами продукції (бджільництво, рибництво, квітникарство тощо);

— багатогалузеві господарства.

Важливим аспектом в підвищенні економічної стійкості фермерського господарства є оптимально розвинута внутрішньогосподарська інфраструктура і спеціалізація виробництва.

При обґрунтуваннях спеціалізації необхідно:

— обґрунтувати потребу господарства в ресурсній базі (землі, машинах і устаткуванні, трудових ресурсах, будинках і спорудах, фінансових засобах);

— вивчити і обрати альтернативні варіанти передбачуваної спеціалізації виробництва;

— провести аналіз передбачуваних витрат виробництва і можливих прибутків, одержуваних від кожної з галузей;

— визначити обсяг інвестицій або статутного капіталу для високоефективного виробництва [].

.3. Правовий статус фермерських господарств: нормативно – правова база України

Однією із основних умов утвердження України як суверенної цивілізованої держави є створення міцної економічної бази і піднесення на цій основі добробуту населення. Оскільки в економіці нашої держави і тим більше регіону значне місце посідає сільське господарство, то цілком закономірним є те, що воно постійно перебуває в центрі уваги економістів і політиків, які намагаються усіма силами вивести його із кризового стану. З проголошенням незалежності в Україні було розпочато ряд радикальних реформ в усіх галузях економіки, в тому числі і у сільському господарстві. Основний зміст реформування аграрного сектора – демонтаж колишньої колгоспно-радгоспної системи і створення господарств різних типів і форм, які базувалися б на приватній власності на землю та засоби виробництва.

Щодо аграрного сектора України, то справедливо слід зазначити, що окремі напрямки його трансформації окреслилися ще наприкінці 80-х років у період так званої „перебудови”. Саме у цей період робилися перші спроби реформування виробничих відносин в існуючих колективних господарствах на засадах оре6нди та кооперації. Проте дедалі ставало все очевиднішим те, що реформування сільського господарства вимагає більш докорінних системних змін. Початок цим змінам поклала Постанова Верховної Ради Української РСР № 563-ХІІ від 18 грудня 1990 р „Про земельну реформу”. Реформа передбачала створення умов для виникнення різних типів господарств, що базувалися на різних формах власності. Постанова також передбачала здійснити реєстрацію громадян, які бажають організувати селянське (фермерське) господарство, створення земель запасу, для наступного надання у першочерговому порядку громадянам для організації селянських (фермерських) господарств

Наступним державним актом, який заклав правову основу для розвитку фермерства став Закон Верховної Ради „Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р. Стаття 2 цього закону визначила, що „Селянське (фермерське) господарство є фермою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою, реалізацією. Стаття 3 гарантувала рівноправність фермерським господарством поряд з державним, колективним, орендним та іншими господарствами. Власне з цього часу створення фермерських господарств стає одним із пріоритетних напрямів реформування аграрного сектора України [[1]].

19 червня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про фермерське господарство», в якому знайшли відображення нові положення, спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарювання у сільськогосподарському виробництві, підвищення ефективності фермерського господарювання та зростання конкурентоспроможності продукції фермерських господарств на вітчизняному і зарубіжних ринках.

Аналіз положень зазначеного Закону дозволяє окреслити критерії, котрим повинен відповідати громадянин, який має намір утворити фермерське господарство: він повинен бути повністю дієздатним, мати не менше 18 років, мати добровільне бажання створити фермерське господарство, пройти конкурсний відбір і мати відповідні матеріальні ресурси.

Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім’ї, відповідно до закону, до того ж повинні пройти професійний відбір на право створення фермерського господарства.

Створення фермерського господарства відбувається у три етапи: проходження професійного відбору; набуття права на земельну ділянку для ведення фермерського господарства; державна реєстрація фермерського господарства як юридичної особи.

Проведення аграрної реформи в Україні, пов’язане з формуванням ринкових відносин, дало поштовх розвитку сільськогосподарських підприємств усіх форм власності. Одначе низка об’єктивних і суб’єктивних причин не дозволяє українським сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі фермерським господарствам, повною мірою розвиватися і вести результативну самостійну виробничо-господарську діяльність.

Серед основних причин такого становища можна назвати недосконалість вітчизняного законодавства і загальну несприятливу економічну ситуацію в країні. У сукупності ці причини негативно впливають на становище фермерських господарств, призводять до їх ліквідації або банкрутства.

Створення фермерських господарств є важливою частиною ринкового шляху розвитку українського сільського господарства. Фермерське господарство в системі агропромислового комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами й організаціями, господарськими товариствами.

Фермерське господарство становить невід’ємну частину єдиного народногосподарського комплексу, що органічно пов’язаний з усіма ланками його цілісного організму. Фермерське господарство є господарюючим суб’єктом, тобто самостійним учасником економічного обігу на основі товарно-грошових відносин. У галузі правового регулювання створення фермерських господарств доцільно спростити процедуру їх державної реєстрації і постановки на облік, звільнити господарства від реєстраційного збору.

У разі створення фермерського господарства декількома громадянами, вимогам щодо спеціальної освіти або досвіду роботи в сільському господарстві має відповідати хоча б один із засновників господарства. Таку особу доцільно було б визначити головою фермерського господарства, це необхідно з метою захисту прав та законних інтересів усього господарства. Фермер може найняти відповідних фахівців, проте належним чином організувати свою діяльність він зможе за умови, що сам володіє певними навичками та знаннями в галузі сільського господарства та сільської економіки.

Таке положення закону позбавило б можливості для зловживань з боку органів, від яких залежить реалізація права громадян на створення фермерського господарства [[2] c.66].

Специфіка сучасного функціонування вітчизняних фермерських господарств значною мірою обумовлена тими завданням, що ставилися перед фермерами державою у процесі реформування аграрного сектору. Як відмічає В.Я. Месель-Веселяк, в процесі трансформацій аграрного сектору земля була передана селянам, і власник міг вільно розпоряджатися нею [[3] c.44].

У процесі розвитку фермерства як особливого виду аграрного підприємництва, селяни мали підвищити рівень продовольчої безпеки в країні, оптимізувати використання наявних ресурсів (земельних, матеріальних трудових тощо), сприяти розвитку сільських територій за рахунок сімейної спадковості фермерства та підвищення рівня зайнятості і добробуту на селі.

Проте на практиці вирішення цих питань ускладнилося як за рахунок економічної кризи в державі, так і в результаті неготовності значної частини фермерів до функціонування в умовах агресивного ринкового середовища. Окрім цього, фермерське господарство, як форма ведення підприємницької діяльності, має як позитивні сторони, так і певні слабкі місця.

На думку Т.І. Яворської, перевагами фермерського способу господарювання є: спадковість сімейного сільськогосподарського бізнесу; господарське ставлення до землі й безпосередній контакт фермера із сільською громадою; існування на території сільської ради одного або кількох фермерських господарств дає можливість підвищувати рівень зайнятості сільського населення; можливість створення неформальних об’єднань з метою координації зусиль по вирішенню соціально-економічних проблем. В той же час недоліками фермерських господарств є: відсутність належної державної підтримки; надмірна бюрократизація при отриманні державних пільг; відсутність ресурсного забезпечення розвитку фермерських господарств; ціновий диспаритет в аграрній сфері [[4] c.315].

Діалектична сутність фермерських господарств, тобто поєднання сімейної форми господарювання та максимізація прибутку, як головний мотиваційний чинник функціонування підприємницької структури, обумовлює проблематику розвитку вітчизняного фермерства як складової аграрного підприємництва. З одного боку, економічна діяльність в умовах агресивного конкурентного середовища передбачає постійну оптимізацію техніко-технологічного забезпечення, способу використання ресурсного потенціалу, можливість залучення найманої праці.

У  той же час основою фермерського способу господарювання є родина, як колективний власник трудових, матеріальних та інших видів ресурсів. Незважаючи на те, що фізичним представником фермерського господарства як юридичної особи є окрема людина, питання, пов’язані із майновими відносинами у фермерському господарстві, за винятком випадків використання найманої праці, регулюються сімейним законодавством.

Збереження сімейної форми аграрного підприємництва передбачає забезпечення спадковості, що, в свою чергу, потребує стабільного соціально-економічного клімату на селі, прогнозованості у розвитку галузі та чіткої і зрозумілої системи взаємовідносин між суб’єктами аграрного підприємництва та державними інститутами. В іншому випадку вітчизняне фермерство трансформує свою соціально-економічну сутність, набуваючи рис класичної фірми.

Зокрема, в сучасних умовах спостерігається наявність серед загальної маси сімейних господарств значної кількості підприємств, що фактично підпадають під категорію приватних, оскільки переважна більшість робіт виконується найманими працівниками [[5] c.20].

Аграрна реформа в Україні передбачає комплексну перебудову та техніко-технологічне переоснащення агропромислового виробництва, розвиток кооперації й інтеграції, впровадження різних організаційно-правових форм господарювання, заснованих на принципах економічної самостійності та приватної власності. Однією з таких організаційно-виробничих форм, як вже зазначалося, є фермерське господарство. Його право на рівність з іншими формами господарювання в АПК закріплене Законами України, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів та іншими законодавчими та нормативними актами. Їх реалізація викликала у селянина підприємницький інтерес, ініціативу, соціальну активність.

Наявний досвід організації підприємництва у сільському господарстві свідчить, що фермерські господарства на сьогодні є його основною організаційно-правовою формою. Більшість вчених економістів-аграрників під фермерським господарством розуміє форму сільськогосподарського виробництва, засновану винятково на особистій праці його власників та членів сім’ї. Це самостійно господарчий суб’єкт, який використовує на правах оренди, приватної власності або успадкованого володіння виділену йому земельну ділянку. Дане визначення значною мірою зосереджене на виробничий бік явища, не показуючи його соціальний характер.

Згідно статті 1 Закону України «Про фермерське господарство», таке господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення сільського господарства, відповідно до закон. При цьому, враховуючи, що саме розвиток фермерських господарств, які є сімейно-трудовими за своєю суттю, в сучасних умовах є одним з головних напрямів реалізації аграрної реформи. Якщо говорити про так звані малі форми сільськогосподарського виробництва, то вони повинні не лише співіснувати з великими аграрними господарствами, а й активно взаємодіяти з ними [[6] c.130].

Здійснення господарської діяльності фермерами неможливе без використання землі, тобто земельної ділянки. Проблеми використання земельних ресурсів цими господарствами досить часто розглядають у наукових працях та публікаціях. Вчені зазначають, що ця форма господарювання в аграрному секторі робить вагомий внесок у виробництво сільськогосподарської продукції, створення необхідного середовища для розвитку конкуренції, забезпечує зайнятість значної частини трудових ресурсів, зростання продуктивності праці, підвищення рентабельності. Тому правомірно стверджувати, виходячи з вище наведеного, що функціонування фермерських господарств створює підґрунтя для формування в сільській місцевості середнього класу за рахунок невеликих землевласників та господарств, які проявили свою високу дієздатність.

Ряд авторів стверджують, що основна причина низької результативності фермерської діяльності зумовлена недостатнім рівнем нормативно-правової бази, яка не цілком відповідає дійсності. Як приклад, це стосується законодавчих актів, перш за все розвитку фермерства та функціонування українського державного фонду підтримки фермерських господарств [[7] c.161].