РОЗДІЛ 1. ДІЯЛЬНІСТЬ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

1.1 Основні види, функції діяльності фермерських господарств

На сучасному етапі розвитку ринкових відносин у сільському господарстві найпоширенішою різновидністю приватного підприємництва є фермерське господарство. Воно є формою господарювання і являє собою форму підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів господарства виробляти товарну продукцію, переробля­ти і реалізовувати її. Це означає, що фермерське господарство є підприємцем товаровиробником.

Юридичною базою виникнення та розвитку цих госпо­дарств став Закон України “Про селянське (фермерське) господарство”, прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 1991 року, у другій його редакції від 19 червня 2003 року. На сьогодні ці відносини регулюються Законом України “Про фермерське господарство” від 19 червня 2003 року.

Ринок не може існувати, якщо не існують дійсні реальні власники. Саме такою формою власності, яка відповідає всім загальним вимогам реформування села, є поряд із колективною та державною – приватна власність, заснована на індивідуальній свободі та особистому економічному інтересі. Індивідуаль­ний характер приватної власності на засоби виробництва робить фермерські господарства активними виразниками нових економічних та аграрних відносин в умовах ринкової системи.

У той же час, на сучасному високому рівні індустріального розвитку сільського господарства, не слід відкидати потреби в крупних (порівняно з фермерськими) підприємствах, а отже необхідності кооперації самих фермерських господарств.

Основним концептуальним положенням стратегії розвитку фермерства і посилення його ролі в АПК є формування приватних господарств товарного типу і широкого розвитку їх кооперування з виробництва, зберігання, переробки і збуту сільськогосподарської продукції, з постачання фермерів засобами виробництва, надання їм сервісних послуг та розвитку фірмової торгівлі.

Фермерство, як вид підприємницької діяльності, ґрунтується на таких принципах:

— добровільність створення господарств;

— самостійне формування програми діяльності, вільний вибір її видів, партнерів та форм взаємовідносин з ними;

— право селянина самостійно вирішувати питання, який з видів землекористування він вибирає: приватну власність, постійне користування, оренду чи їх поєднання;

— право вільного найму працівників;

— забезпечення та надійний захист права власності фермера на землю, засоби виробництва, вироблену продукцію;

— повна економічна відповідальність за підсумки господарської діяльності;

— вільне розпорядження доходом після внесення платежів, передбачених законом;

— самостійне встановлення цін на вироблену продукцію, відповідно до законодавства;

— самостійне здійснення фермерським господарством зовнішньоекономічної діяльності,

— використання на свій розсуд на­лежної йому частки виручки.

Фермерське господарство не може виникнути та існувати без одержання землі. Тому важливе значення для цих господарств має земельне законодавство, насамперед Земельний Кодекс України.

Практично важливе значення для фермерського госпо­дарства має й поточне законодавство щодо земельної реформи, форм власності на землю (зокрема відповідний Закон України від 30 січня 1992 р.), Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям від 8 серпня 1995 р. і т.д.

Закон України про фермерське господарство визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян.

До основних характерних ознак фермерського господарства можна віднести:

— це окремий, самостійний суб’єкт сільськогосподарської діяльності, який відрізняється від колективних підприємств та особистих підсобних господарств у сільській місцевості;

— це діяльність, яка здійснюється громадянами України (фізичними особами), тому організаторами фермерського господарства не можуть бути іноземні громадяни;

— ця діяльність не планується державою, вона реалізується фермерським господарством, як повноправним господарем;

— ця форма ведення господарства на землі не може створюватися  примусово  внаслідок  адміністративного  рішення державних органів. Вона виникає виключно добровільно, за бажанням громадян, тобто за їхнім суб’єктивним особистим волевиявленням. Інший порядок створення фермерських гос­подарств є незаконним;

продукція сільського господарства носить товарний характер. Головна мета фермерських господарств — можливість одержувати доходи:

— фермерське господарство має право не лише виробляти продукцію, але й займатись переробкою цієї продукції (масло, сир, ковбаси, консерви). Ця продукція може вільно реалізовуватись господарством;

— це переважно сімейне об’єднання селян. Воно дозволяє вдало поєднувати селянську працю з веденням хатнього господарства;

— переважання приватної власності на засоби виробництва;

— нечіткий поділ праці в процесі виробництва продукції;

— в основному самовідтворення господарства у виробничому циклі;

— земельні ділянки громадян, які ведуть фермерське госпо­дарство, поділу не підлягають.

Становлення фермерства — важливий крок на шляху до більш ефективного входження України у світові ринкові відносини. Соціальна роль фермерських господарств полягає у тому, що відроджується реальний власник землі, відроджуються селянські династії, що в свою чергу поліпшує демографічну ситуацію на селі.

У свідомості громадян України фермерські господарства асоціюються здебільшого з невеликими формуваннями з площею землекористування від кількох до кількох десятків гектарів, де в основному використовується праця членів сім’ї голови господарства з сезонним наймом робочої сили. Однак серед фермерських господарств є й досить потужні за ресурсним по­тенціалом сільськогосподарські підприємства.

Економічні переваги фермерських господарств сімейного типу пов’язані зі специфікою організації й управління вироб­ництвом у цій формі господарювання. У зв’язку з цим виділимо наступні обставини:

— поєднання в особі фермера функцій управлінця, виконавця робіт і (у більшій чи меншій мірі) власника є потужним мо­тиваційним фактором. Економічна самостійність і спрощений механізм привласнення результатів вкладеної праці сприяють формуванню реального господаря, який прагне отримати мак­симум вигоди на кожну одиницю вкладених коштів і праці;

— переваги господарств сімейного типу – в єдності інтересів членів сім’ї. Вони, наприклад, відносно легко можуть піти на ско­рочення фонду споживання, направивши кошти на виробничі цілі. Ця перевага особливо відчутна у несприятливі періоди. О.В.Чаянов вказував, що “часто умови внутрішньої основної рівноваги сімей­ного господарства роблять для нього прийнятною дуже низьку оп­лату одиниці продукції, яка дає можливість існувати в умовах, які приречуть капіталістичне господарство на неминучу загибель”;

— фермерські господарства в основному відзначаються мобільністю, що означає високу готовність фермерів брати участь у різноманітних проектах. Низька прибутковість сільськогосподарського виробництва стимулює фермерів до диверсифікації господарської діяльності, розвитку різних форм кооперації, гнучкості у співпраці з партнерами.

Є й чимало інших негативних чинників, пов’язаних з відсутністю довготривалих традицій фермерства та зі складною ситуацією, яка склалася у вітчизняному сільському господарстві. Серед них виділимо:

— вкрай незадовільне забезпечення фермерських господарств технікою;

— відсутність достатньо потужних джерел фінансування розвитку фермерських господарств;

— недостатній рівень професійної кваліфікації багатьох фермерів.[[1] c.154]

Становлення фермерських господарств – це тривалий і складний процес, тісно пов’язаний з розвитком ринкових відносин на селі. Фермерські господарства, як одна з рівноправних форм господарювання на селі, об’єктивно спрямовують свою діяльність на зміцнення продовольчої бази країни. Здійснюючи виробництво, переробку та збут сільськогосподарської продукції, вони зобов’язані дбати про підвищення та раціональне використання земельних угідь, природних і трудових ресурсів, про збереження родючості грунтів, сприяти соціальному розвитку села.

На кожному етапі функціонування фермерського господарства власник повинен визначати доречність розширення або зміни спеціалізації господарства. Для найкращого використання всіх ресурсів (землі, техніки, споруд, робочої сили тощо), які є у розпорядженні фермера, необхідно, перш за все, забезпечити раціональне співвідношення різних галузей сільськогосподарського виробництва.

Аграрна реформа в Україні передбачає комплексну перебудову та техніко-технологічне переоснащення агропромислового виробництва, розвиток кооперації й інтеграції, впровадження різних організаційно-правових форм господарювання, заснованих на принципах економічної самостійності та приватної власності. Однією з таких організаційно-виробничих форм, як вже зазначалося, є фермерське господарство. Його право на рівність з іншими формами господарювання в АПК закріплене Законами України, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів та іншими законодавчими та нормативними актами. Їх реалізація викликала у селянина підприємницький інтерес, ініціативу, соціальну активність.

Наявний досвід організації підприємництва у сільському господарстві свідчить, що фермерські господарства на сьогодні є його основною організаційно-правовою формою. Більшість вчених економістів-аграрників під фермерським господарством розуміє форму сільськогосподарського виробництва, засновану винятково на особистій праці його власників та членів сім’ї. Це самостійно господарчий суб’єкт, який використовує на правах оренди, приватної власності або успадкованого володіння виділену йому земельну ділянку. Дане визначення значною мірою зосереджене на виробничий бік явища, не показуючи його соціальний характер.

Згідно статті 1 Закону України «Про фермерське господарство», таке господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення сільського господарства, відповідно до закону. При цьому, враховуючи, що саме розвиток фермерських господарств,  які є сімейно-трудовими за своєю суттю, в сучасних умовах є одним з головних напрямів реалізації аграрної реформи. Якщо говорити про так звані малі форми сільськогосподарського виробництва, то вони повинні не лише співіснувати з великими аграрними господарствами, а й активно взаємодіяти з ними [[2] c.162].Основними видами діяльності фермерського господарства є виробництво і переробка сільськогосподарської продукції, транспортування (перевезення), зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції власного виробництва, а також сільський туризм (агротуризм).

Фермерське господарство саме визначає напрямок своєї діяльності, обсяги виробництва і форми реалізації продукції, необхідні умови по забезпеченню ефективного використання землі, збереженню і поліпшенню її родючості.

Якщо у діяльності фермерського господарства використовується наймана праця, її оплачують по попередньо укладеному договору. Причому розрахунок із залученими працівниками не залежить від підсумків  роботи господарства.

Майно фермерського господарства формується за рахунком матеріальних засобів і особистих вкладів його членів, а також за рахунок доходів, одержаних від виробничої і комерційної діяльності, інших надходжень (доходів від цінних паперів, кредитів банків та інших кредиторів, дотацій із бюджету добродійних внесків, пожертвувань) і є спільною власністю його членів.

Типи фермерських господарств діляться на групи із такими ознаками:

— перша група – у сім’ї власником є  її глава; наявність у сім’ї дольової  власності; дольова участь у власності господарств (у спільних господарствах);

— друга група – проста сімейна оренда, складна оренда ( у двох і більше землевласників приватне володіння землею.

Основні шляхи створення фермерських господарств:

— Створення із особистих селянських господарств.

— Формування декількох господарств на місці реформованих колективних сільськогосподарських підприємств та інших господарств.

— Утворення шляхом виходу селян із колективних сільгосппідприємств з майновими та земельними паями.

— Створення шляхом придбання майна або земельних ділянок за конкурсом або на аукціоні.

Основною умовою створення фермерських господарств повинен бути принцип добровільності, так як  насильницьке насаджування  даної форми організації виробництва не дає позитивного ефекту, що переконливо демонструє печальний досвід економічних реформ останніх років.

Нові форми вітчизняних фермерських господарств не є тією альтернативною основою, яка забезпечить належний рівень виробництва замість реформованих старих виробничих структур. Але це не означає, що у фермерського сектора відсутні перспективи. У багатоукладній економіці України фермери займають певну нішу і поряд із сільськогосподарськими підприємствами і господарствами населення (особистими селянськими господарствами) відносяться до основних форм сільськогосподарських товаровиробників [[3] c.326].

Фермерська діяльність як вид підприємництва здійснюється за такими принципами:

— вільний вибір діяльності;

— залучення на добровільних засадах до здійснення фермерської діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян, у тому числі на умовах оренди;

— повна самостійність у формуванні програми діяльності,виборі постачальників ресурсів і споживачів вироблюваної продукції,встановлення цін відповідно до чинного законодавства;

— вільне наймання працівників;

— залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

— вільне розпорядження прибутком (доходом), що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

— самостійне здійснення фермерським господарством зовнішньоекономічної діяльності, використання ним належної йому частки валютної виручки на свій розсуд;

— майнова та інша відповідальність за результати господарської діяльності.

Згідно з чинним законодавством фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Фермерське господарство здійснює свою діяльність на основі Статуту. В ньому зазначаються: найменування господарства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, порядок формування майна, органи управління, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, яким виповнилось 14 років, та інші родичі, які об’єднались для роботи в цьому господарстві. Можливе також створення фермерського господарства і однією особою. Особи, які працюють в фермерських господарствах за трудовим договором (контрактом) не можуть бути його членами.

Відповідальність за діяльність фермерських господарств покладається на його голову. На ім’я голови господарства видається державний акт на право власності на землю. Він також має право укладати договори на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, і складати інші документи згідно з чинним законодавством України. Голова представляє інтереси фермерського господарства перед підприємствами, організаціями, установами та окремими громадянами.

В склад майна фермерського господарства входять: будівлі і споруди, матеріальні цінності, цінні папери, вироблена в господарстві продукція, одержані доходи, права на користування землею, водою, будівлями, спорудами, а також інше майно і майнові права. Майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у Статуті термін. Згідно чинного законодавства України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами фермерського господарства за взаємною домовленістю [[4] c.113].

1.2 Правове регулювання діяльності фермерських господарств, ієрархія нормативно-правових актів стосовно даного питання

Відродження аграрного підприємництва в Україні розпочалося з прийняттям Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. Цей закон встановив правові умови і порядок одержання земельних ділянок для створення фермерських господарств, започаткувавши юридичну можливість їх виникнення вже на перших етапах проведення радикальної земельної реформи. Фермерські господарства стали першим реальним втіленням свободи аграрної підприємницької діяльності в Україні.

Селянське (фермерське) господарство Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. було своєрідною формою підприємництва громадян України, які виявили бажання здебільшого особистою працею членів цього господарства займатися товарним сільськогосподарським виробництвом, адже ведення господарства переважно працею найманих працівників вже було підставою для припинення діяльності селянського (фермерського) господарства. Цим законодавець обмежував доступ найманих працівників до фермерського господарства, жорстко контролюючи їх трудову участь. Отже, найістотнішою відмінною рисою фермерського господарства вже з моменту виникнення його першого законодавчого регулювання був родинно-сімейний характер його суб’єктного складу, що максимально сприяє формуванню почуття господаря і передання досвіду з покоління в покоління у селянській сім’ї.

Також характерною рисою першого фермерського закону була детальна регламентація земельних відносин у фермерському господарстві, що було зумовлено відсутністю відповідних спеціальних норм у тогочасному Земельному кодексі України.

Водночас практичне запровадження фермерства відбувалося дуже обережно й причиною цього виступала саме невпевненість селян у сталості землевикористання і недоліки першого фермерського закону. Цей закон вводив три правові форми використання земель для ведення селянського (фермерського) господарства: довічне успадковане володіння землею; приватна власність на землю; оренда земельної ділянки. При цьому право приватної власності на земельну ділянку могло набуватися лише після шести років володіння нею, а розміри обмежувалися 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га всіх земель. Оренду земельної ділянки вважали не основною, а додатковою правовою формою фермерського землевикористання. Суб’єктами права власності на майно, яке використовувалося для ведення фермерського господарства були всі члени господарства, адже це майно належало їм на праві спільної сумісної власності.

Недоліками першого фермерського закону також було: відсутність власного відокремленого майна у фермерського господарства як юридичної особи, включення до переліку об’єктів спільної сумісної власності предметів особистого користування і домашнього господарства, адже члени фермерського господарства не завжди проживали разом.

У другому Законі України «Про селянське (фермерське) господарство» від 22 червня 1993 р. був дещо змінений правовий режим земель, однак не ліквідовано недоліки правового режиму майна у фермерському господарстві.

Значним прогресом стала лібералізація участі найманих працівників у діяльності фермерського господарства.

Відносно регулювання земельних відносин другим Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» слід сказати, що правовий інститут довічного успадкованого землеволодіння проіснував недовго, натомість було запропоноване право тимчасового користування землею, як зобов’язальне право. Другий фермерський закон конкретизував суб’єкта фермерського землевикористання – ним було визнано голову фермерського господарства, адже лише на його ім’я видавали Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею, тільки з ним укладався договір тимчасового користування землею чи оренди земельної ділянки. Також цей закон скасував надмірну деталізацію земельно9правових підстав припинення діяльності селянського (фермерського) господарства, об’єднавши їх в одну, уникнувши дублювання Земельного кодексу України.

Важливою новелою закону від 1993 р. стало запровадження конкурсного відбору осіб, які бажають займатися фермерством. Спеціальна конкурсна комісія з’ясовувала потенційні можливості кандидатів займатися сільськогосподарським виробництвом, що підтверджувалося відповідною сільськогосподарською освітою (підготовкою) чи досвідом роботи в сільському господарстві. Однак, українські науковці висловлювали дещо інші пропозиції до організації професійного відбору майбутніх фермерів. Зокрема, П.Ф. Кулинич вважав, що право на створення фермерського господарства повинен мати кожен дієздатний громадянин України, який досяг 189річного віку, виявив таке бажання та має на праві власності або оренди земельну ділянку сільськогосподарського призначення розміром не менше двох гектарів, а у разі відсутності землі – пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Крім того, він пропонує, щоб склад професійної комісії формувала не районна (міська) рада, а районна (міська) або обласна Асоціація фермерів та приватних землевласників України.

Аналогічно, як і за попереднім законом, рішення про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства приймалося районною, міською (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) радою за місцем розташування земельної ділянки. Передбачалося, що у разі відмови відповідної ради надати земельну ділянку, це питання вирішує суд, а рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або користування землею, а також для укладення договору оренди земельної ділянки. У цьому випадку суд перебирав на себе функції власника земельної ділянки, хоча мав право здійснювати виключно юрисдикційні функції.

Спільна сумісна власність на майно членів фермерського господарства не лише суперечила правовому статусу господарства як юридичної особи, але й дозволяла далеким родичам, які стали членами фермерського господарства після його створення і на короткий проміжок часу, претендувати на рівну частку в усьому майні, що використовувалося для ведення фермерського господарства.

А перелік об’єктів права спільної сумісної власності, передбачений ст. 16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» був аж занадто великий за обсягом. Іншим можливо негативним аспектом такого правового режиму майна була загроза втрати майнових об’єктів, які належали на праві приватної власності одному членові фермерського господарства або подружжю у випадку банкрутства фермерського господарства. Дещо виправив цю ситуацію Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом» фермерського господарства. Нею передбачено, що у разі визнання господарським судом селянського (фермерського) господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси включається нерухоме майно, яке знаходиться у спільній власності членів селянського (фермерського) господарства, та інше майно, набуте для селянського (фермерського) господарства на загальні кошти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать господарству і мають грошову оцінку. Фактично це і було тим майном, яке могло належати фермерському господарству як юридичній особі, тобто відокремленим майном.

Обидва Закони України «Про селянське (фермерське) господарство» містили положення про те, що після державної реєстрації фермерське господарство набуває статусу юридичної особи, а нині чинний Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. чітко зазначає, що господарство є юридичною особою, а не лише користується її правами. Новий Закон України «Про фермерське господарство» увібрав у себе всі позитивні моменти, які витримали випробування і перевірку часом і сприяли становленню фермерства в період 1991-2002 рр. Водночас у законі 2003 р. закріплена низка нових принципових положень, які спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарства в аграрному секторі та зростання конкурентоспроможності продукції фермерських господарств на вітчизняному та зарубіжних ринках, а також забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств.

Господарське законодавство України зараховує фермерське господарство до окремого виду підприємств, що діють на підставі приватної власності громадян. Однак не витримує критики визначення селянського (фермерського) господарства, закріплене у ч. 1 ст. 114 Господарського кодексу України, відповідно до якого – фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Таке нечітке формулювання не дає змоги «ідентифікувати» фермерське господарство серед інших сільськогосподарських товаровиробників, а виробництво, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції є не метою, а предметом діяльності суб’єкта. Водночас Н.М. Оніщенко пропонує визнати фермерське господарство особливою організаційно9правовою формою юридичної особи, хоча в цьому потреби немає, адже йому властиві всі ознаки сільськогосподарського підприємства, визначені Податковим кодексом України розд. XIV гл. 2. «Фіксований сільськогосподарський податок».

У третьому Законі України «Про фермерське господарство» від 2003 р. передбачено такі правові форми використання земель фермерським господарством: право власності господарства на землю, право приватної власності членів господарства й оренда земельної ділянки. Ці зміни правового режиму земель у фермерському господарстві були продиктовані Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 р., який обмежив коло суб’єктів права постійного користування землею (лише державні та комунальні підприємства, а дещо згодом і громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання, установи та організації) і зобов’язав постійних землекористувачів, у тому числі й фермерські господарства, переоформити це право на право приватної власності на землю або за договором оренди земельної ділянки. Однак, Конституційний Суд України своїм Рішенням № 59рп/2005 від 22.09.2005 р. визнав це положення неконституційним і ті фермерські господарства, яким надано землю у постійне користування до 1 січня 2002 р. можуть продовжувати її використовувати без зміни земельно9правового титулу, а члени господарства мають право на безоплатну приватизацію таких земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю), середньої за відповідним населеним пунктом. [[5] c.42]

19 червня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про фермерське господарство”, який набув чинності з 29 липня того ж року. Даний законодавчий акт прийшов на зміну Закону України від 20 грудня 1991 р. “Про селянське (фермерське) господарство”, який, виконавши свою історичну місію забезпечення відродження після 70-річної заборони фермерського сектору сільського господарства нашої держави, застарів і не відповідав сучасним реаліям діяльності фермерських господарств в Україні.

Новий Закон “Про фермерське господарство” підготовлений на основі узагальнення практики діяльності більше 60 тис. фермерських господарств, створених в нашій державі в період 1991-2002 рр. Безперечно, він ввібрав у себе ті положення фермерського закону 1991 р., які витримали випробування часом і сприяли становленню, фермерського руху, зайняттю ним власної “ніші” у структурі агропромислового комплексу України. Разом з тим, в новому Законі знайшли відображення й нові положення, які спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарювання у сільськогосподарському виробництві, підвищення ефективності фермерського господарювання та росту конкурентоспроможності продукції фермерських господарств на вітчизняному і зарубіжному ринках.

Новий Закон визначає фермерське господарство як форму підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку. Причому право на створення фермерського господарства мають виключно громадяни України. Це означає, що іноземні громадяни та особи без громадянства, а також юридичні особи не можуть бути ні засновниками, ні членами фермерського господарства.

Фермерське господарство може бути створене як одним громадянином України, так і двома чи більше особами, які мають українське громадянство. Слід особливо наголосити, що засновником фермерського господарства не може бути юридична особа, навіть вітчизняна. Отже, фермерське господарство ніколи не може бути дочірнім підприємством. Цим воно вигідно відрізняється від інших юридичних осіб, які створюються і функціонують у сфері сільськогосподарського виробництва, оскільки фермерське господарство не може застосовуватися при формуванні так званих “холдингових” пірамід, які нерідко створюються з метою “тінізації” підприємницької діяльності.

Засновником фермерського господарства може бути дієздатний громадян України, який досяг 18-річного віку. Однак, членами фермерського господарства можуть бути громадяни і значно молодшого віку. Так, ними можуть бути діти засновника господарства, які досягли 14-річного віку, а також інші члени сім’ї та родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства. Разом з тим, членами фермерського господарства не можуть бути особи, які не перебувають у сімейних чи родинних стосунках з його засновником або які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

Важливою передумовою створення фермерського господарства є наявність у його засновника чи членів земельної ділянки, придатної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. При цьому не має значення, на якому праві вона їм належить — на праві власності чи оренди. Слід пам’ятати, що якщо громадянин не має земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то він не має права на створення фермерського господарства.

Таким чином, першим кроком на шляху до створення фермерського господарства громадянином, який не має відповідної земельної ділянки, є її отримання. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної чи комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадянин повинен звернутися з заявою до відповідної районної державної адміністрації, якщо він хоче отримати землю за межами населених пунктів, або до місцевої ради, якщо земельна ділянка перебуває в межах села, селища чи міста. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. у разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності, або укладання договору оренди.

Обов’язковою умовою отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства є наявність позитивного висновку професійної комісії з питань створення фермерських господарств. Така комісія затверджується районною (міською) радою. До її складу включаються: представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, представники Асоціації фермерів та приватних землевласників і інших громадських організацій. Основним завданням професійної комісії є оцінка підготовленості громадян для зайняття веденням фермерського господарства і недопущення до фермерського господарювання випадкових людей, які не знають, як потрібно працювати на землі. Про підготовленість громадянина до такого роду діяльності можуть свідчити  наявність у нього достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації. Висновок професійної комісії з питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації є обов’язковою умовою для надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності. Однак, якщо громадянин має намір використовувати для ведення фермерського господарства земельну ділянку, отриману шляхом виділення у натурі земельної частки (паю), то висновок професійної комісії не вимагається.

Разом з тим, слід підкреслити, що “проходження” професійної комісії з питань створення фермерських господарств є умовою отримання громадянином земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не умовою створення (державної реєстрації) фермерського господарства. Це означає, що якщо, наприклад, громадянин, будучи у свій час членом колективного сільськогосподарського підприємства, отримав земельну частку (пай), виділив її у натурі у вигляді окремої земельної ділянки і отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, то для створення фермерського господарства він не повинен отримувати висновок професійної комісії з створення фермерських господарств.

Ітак,  маючи у власності чи оренді земельну ділянку, цільовим призначенням якої є ведення товарного сільськогосподарського виробництва, громадянин України повинен зареєструвати фермерське господарство як юридичну особу. Для державної реєстрації фермерського господарства громадяни мають подати до виконавчого комітету міської, районної у місті ради або в районну державну адміністрацію за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки необхідні документи, зокрема: 1) статут фермерського господарства; 2) установчий договір про створення фермерського господарства, якщо фермерське господарство створюється двома чи більше особами; 3) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського господарства; 4) копію документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення; 5) документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства. Слід пам’ятати, що закон забороняє реєструючим органам вимагати від громадянина інші документи, наприклад, висновок професійної комісії з створення фермерських господарств тощо. При поданні на державну реєстрацію зазначених документів фермерське господарство має бути зареєстроване протягом не більше 5 днів.

З моменту  державної реєстрації фермерське господарство набуває прав юридичної особи і може здійснювати свою діяльність. В Законі ”Про фермерське господарство” визначена структура управління господарством, яка може бути деталізована в Статуті фермерського господарства. Слід відмітити, що не зважаючи на те, скільки членів є у фермерському господарстві – один чи більше – Закон не передбачає створення колективного органу управління таким господарством на зразок загальних зборів членів господарства. Згідно Закону, керівництво діяльністю фермерського господарства здійснює одноособово його голова, яким є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об’єднаннями відповідно до закону. Він також укладає від імені господарства договори та вчиняє інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України. Разом з тим, голова фермерського господарства має право письмово доручати виконання своїх обов’язків одному з членів господарства або особі, яка працює у господарстві за контрактом [ [6] c.131]

1.3 Земля та інше майно фермерських господарств

Україна – велика аграрна держава. Її сільське господарство – одна з основних галузей матеріального виробництва, що відіграє важливу роль у житті суспільства. Тому налагодження ефективного сільськогосподарського виробництва є одним із найважливіших завдань для держави. Варто сказати, що в Україні, яка після набуття незалежності почала вводити ринкові закони в основу економічної системи, пройшло кілька етапів земельної та аграрної реформ, їх головною метою було створення можливості виникнення нових форм господарювання на селі, переважно, заснованих на праві приватної власності на землі сільськогосподарського призначення. Серед цих форм особливе місце посідає діяльність такого суб’єкту аграрних відносин, як фермерське господарство [[7] c.43].

У 2003 р. була прийнята нова редакція Закону України «Про фермерське господарство», який визначив правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України. Згідно ст. 12 вище вказаного закону землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Разом з тим, права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Проведене групування фермерських господарств досліджуваного регіону свідчить про те, що за розмірами їх можна поділити на три групи (табл. 3):

— дрібноземельні формування площею до 10 га землі (189 господарств у 2011 р.), які характеризуються низькою технічною оснащеністю, працює в таких господарствах переважно 1-3 працівники;

— середньоземельні господарства, в яких розмір земельного наділу становить 11-50 га (267 підприємств). Це сімейні фермерські господарства, які мають власну техніку та здійснюють сезонний найм робочої сили;

— великоземельні господарства з площею понад 50 га (131 підприємство), які мають високий рівень забезпечення технікою, практикується постійне використання найманих працівників та оренди землі, в тому числі земельних часток (паїв) колишніх членів колективних (кооперативних, акціонерних) сільськогосподарських підприємств.

Досвід країн Західної Європи свідчить, що ефективність виробництва вища там, де розміри землекористування перевищують 100 га, а у США – 400 га. При цьому досягається повна трудова зайнятість фермера і найвища ефективність використання капіталу. Від розміру господарства залежить ефективність використання техніки, транспорту та інших основних виробничих фондів, трудових ресурсів і виробництва в цілому. За розрахунками науковців ННЦ «Інститут аграрної економіки», раціональні розміри фермерських господарств становлять для овочівницьких, плодоягідних і виноградних господарств 25-50 га; для господарств інших напрямів спеціалізації – 300-400 га [[8] c.280] .

Здійснення господарської діяльності фермерами неможливе без використання землі, тобто земельної ділянки. Проблеми використання земельних ресурсів цими господарствами досить часто розглядають у наукових працях та публікаціях. Вчені зазначають, що ця форма господарювання в аграрному секторі робить вагомий внесок у виробництво сільськогосподарської продукції, створення необхідного середовища для розвитку конкуренції, забезпечує зайнятість значної частини трудових ресурсів, зростання продуктивності праці, підвищення рентабельності. Тому правомірно стверджувати, виходячи з вище наведеного, що функціонування фермерських господарств створює підґрунтя для формування в сільській місцевості середнього класу за рахунок невеликих землевласників та господарств, які проявили свою високу дієздатність.

Суб’єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграрні підприємства.

Безпосереднім об‘єктом використання земель сільськогосподарського призначення виступає відповідна територія, що є просторовою сферою діяльності суб‘єкта. В юридичній літературі існує думка, відповідно до якої землі сільськогосподарського призначення як об‘єкт правового регламенту, мають потрійну правову характеристику:

• загальний об‘єкт (частина земельного фонду);
• родовий об‘єкт (категорія земельного фонду)
• безпосередній об‘єкт (як сільськогосподарське угіддя в даному випадку) [[9] c.110].

Відповідно до ст. 22 Земельного кодексу України (надалі – Земельний кодекс) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової
консервації тощо) [[10]].

Критично аналізуючи закріплене в ст. 22 Земельного кодексу України законодавче визначення земель сільськогосподарського призначення, згідно з яким такими землями визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей, Н.В.Ільків також вважає це визначення неприйнятним. Зокрема, вона зазначає, що ці землі не можуть ніким (у тому числі державними органами будь-якого рівня) бути суб’єктивно «призначені» як сільськогосподарські: вони об’єктивно, від природи є такими. Тому Н.В.Ільків вважає, що формулюючи поняття «землі сільськогосподарського призначення», не слід віддавати пріоритет ознаці призначеності чи наданню цих земель для певних потреб. На її думку, у Земельному кодексі України доцільно зафіксувати положення про те, що всі землі, які за їх природними властивостями придатні для сільськогосподарського виробництва, передусім для вирощування сільськогосподарських культур, ведення тваринництва та інших підгалузей сільського господарства, а також для розміщення відповідної виробничої інфраструктури, визнаються сільськогосподарськими землями, і підлягають особливій правовій охороні.

На думку П.Ф. Кулинича така позиція уявляється дуже спірною. По-перше, поняття особливої цінності земель і їх придатності для використання у сільськогосподарських цілях є відносним. Так, у порівнянні з чорноземними землями Лісостепу та Степу України земельні угіддя поліських та гірських районів нашої країни, на яких також ведеться сільське господарство, мають бути віднесені до несільськогосподарських земель, що навряд чи буде виправданим. Адже на поліських територіях вирощуються сільськогосподарські культури, які не дають високих урожаїв у кліматичних зонах Лісостепу та Степу. По-друге, критерій цінності та придатності земель для потреб сільськогосподарського виробництва є дещо суб’єктивним. Адже практично вся територія України, включаючи й землі Чорнобильської зони, вкрита продуктивними ґрунтами і може використовуватися для вирощування сільськогосподарських культур, не кажучи вже про ведення тваринництва та інших галузей сільськогосподарського виробництва.

По-третє, природно-економічний критерій віднесення земель до категорії земель сільськогосподарського призначення не може бути застосований в адміністративних районах ряду центральних областей України (Черкаська, Полтавська, Кіровоградська тощо), в яких практично вся територія представлена приблизно рівноцінними високородючими ґрунтами землями сільськогосподарського призначення є землі, надані громадянам та юридичним особам для використання в якості головним чином сільськогосподарських угідь з метою вирощування сільськогосподарських культур та в якості 208 Кулинич П.Ф. Поняття та юридичні ознаки земель сільськогосподарського призначення операційного базису для розміщення допоміжної сільськогосподарської виробничої інфраструктури, а також призначені для цих цілей (землі запасу). Разом з тим не є землями сільськогосподарського призначення земельні ділянки інших категорій земель, які тимчасово використовуються в якості сільськогосподарських угідь (сінокоси тощо). В зв’язку з цим доцільно, на нашу думку, ввести в Земельний кодекс України поняття «землі сільськогосподарського використання» для позначення сільськогосподарських угідь, що існують і використовуються у складі інших категорій земель [[11] c.205].

Правовою особливістю створення фермерського господарства є необхідність попереднього одержання земельної ділянки. Відповідно до ч. 2 ст. 31 Земельного кодексу (ЗК) України, громадяни — члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Порядок приватизації земельних ділянок членами фермерських господарств передбачено ст. 32 ЗК України. Відповідно до її положень, громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це правило не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай) [[12] c.68].

Специфіка сучасного функціонування вітчизняних фермерських господарств значною мірою обумовлена тими завданням, що ставилися перед фермерами державою в процесі реформування аграрного сектору.

Як відмічає В.Я. Месель-Веселяк, в процесі трансформацій аграрного сектору земля була передана селянам, і власник міг вільно розпоряджатися нею [[13] c.47].

В процесі розвитку фермерства як особливого виду аграрного підприємництва, селяни мали підвищити рівень продовольчої безпеки в країні, оптимізувати використання наявних ресурсів (земельних, матеріальних трудових тощо), сприяти розвитку сільських територій за рахунок сімейної спадковості фермерства та підвищення рівня зайнятості і добробуту на селі.

Проте на практиці вирішення цих питань ускладнилося як за рахунок економічної кризи в державі, так і в результаті неготовності значної частини фермерів до функціонування в умовах агресивного ринкового середовища. Окрім цього, фермерське господарство, як форма ведення підприємницької діяльності, має як позитивні сторони, такі певні слабкі місця [[14] c.20].

Ряд авторів стверджують, що основна причина низької результативності фермерської діяльності зумовлена недостатнім рівнем нормативно-правової бази, яка не цілком відповідає дійсності. Як приклад, це стосується законодавчих актів, перш за все розвитку фермерства та функціонування українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

У економіці України фермери займають певну нішу і поряд з великими сільськогосподарськими підприємствами і господарствами селян – особистими селянськими господарствами – відносяться до форм сільськогосподарських товаровиробників.

У час після світової фінансової кризи 2008-2009 рр. фермерські господарства України перебувають у скрутному фінансовому становищі.

Значна частина фермерів знаходять вихід з нього в створенні фермерських кооперативів, які є добровільним об’єднанням фермерів, що на пайових засадах спільно займаються господарською діяльністю, виходячи з того, що основним призна ченням кооперативів є надання послуг його членам [[15] c.161].

Трансформаційні перетворення національної аграрної економіки спричинили суттєві зміни в сфері майнових та земельних відносин, з’явились якісно нові організаційно-правові форми господарювання, серед яких особливого значення набуває функціонування фермерських господарств. На нинішньому етапі розвитку фермерських господарств доцільним вбачається їх організаційно-економічне зміцнення шляхом підвищення кваліфікаційного рівня фермерів, налагодження сталих партнерських зв’язків, розвитку обслуговуючої кооперації, оптимізації площ землекористування тощо.

Зінчук Т.О. зазначає, що в аграрному секторі економіки України нині склалися дві моделі розвитку: перша з них – колективна (корпоративна), представлена існуючими видами товариств і кооперативами, а друга – індивідуальна або сімейна, до якої слід віднести фермерські, приватні підприємства, а також особисті селянські господарства [[16] c.231].

З огляду на зазначене, можна погодитись з висновками Гайдуцького П.І., Саблука П.Т., Лупенка Ю.О. та ін., які вважають, що фермерські господарства більш досконала, ніж особисті селянські господарства, форма сільського підприємництва. Їх перевага полягає у більших розмірах, вищому рівні інтенсифікації і відповідно конкурентоспроможності [[17]]. Аналогічної думки притримується і Мордвінова І.О., яка відмічає, що переваги фермерського господарства полягають у високій матеріальній заінтересованості його працівників у кінцевих результатах роботи, поліпшенні якості продукції, порівняно простій організації виробництва, невеликих витратах праці й засобів виробництва [[18] c.151]. Досліджуючи проблеми інтеграції сільського господарства України в єдиний європейський агропромисловий комплекс, вчені ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України» справедливо зазначають, що стратегічним напрямом розвитку фермерських господарств в Україні має стати посилення їх ролі в аграрному секторі та підвищення ефективності функціонування [[19] c.226]. Отже, нині в Україні сформовано фермерський уклад сільськогосподарського виробництва, який постійно збільшує і нарощує виробництво продукції. Проте його подальший успішний розвиток пов’язаний з розширенням землекористування до оптимальних розмірів з обов’язковим врахування регіональних особливостей. [[20] c.285]

України “Про фермерські господарства”. За даним законом фермерські господарства є формою підприємництва громадян, які виявили бажання виробляти товарну продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Як юридична особа вони повинні вести бухгалтерський облік результатів своєї діяльності і подавати звітність до державних органів. Ведення бухгалтерського обліку у фермерських господарствах має велике значення. Це виходить з потреб в інформації про наявне в господарстві майно, обсяги виробництва продукції, доходи і витрати, зобов’язання про надання у державні установи інформації про результати фінансово– господарської діяльності.

Однією з умов, яка забезпечить успішне функціонування фермерського господарства є чітка організація ведення бухгалтерського обліку. Згідно із Законом України «Про фермерське господарство», від 19.06.2003 року№973–I, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону [[21]].Згідно чинного законодавства, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Законодавчою базою створення, діяльності та припинення діяльності фермерських господарств є Конституція України, Земельний кодекс України, Закон України “Про фермерське господарство ” та інші нормативно-правові акти України. Головна мета створення фермерських господарств в Украні – збільшення обсягів продовольчих фондів держави і підвищення добробуту сімей селян на основі їх участі в підприємницькій діяльності.

Фермерська діяльність як вид підприємництва здійснюється за такими принципами:

— вільний вибір діяльності;

— залучення на добровільних засадах до здійснення фермерської діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян, у тому числі на умовах оренди;

— повна самостійність у формуванні програми діяльності,виборі постачальників ресурсів і споживачів вироблюваної продукції,встановлення цін відповідно до чинного

— законодавства;

— вільне наймання працівників;

— залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

— вільне розпорядження прибутком (доходом), що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

— самостійне здійснення фермерським господарством зовнішньоекономічної діяльності, використання ним належної йому частки валютної виручки на свій розсуд;

— майнова та інша відповідальність за результати господарської діяльності [[22]].

На думку Т.І. Яворської, перевагами фермерського способу господарювання є: спадковість сімейного сільськогосподарського бізнесу; господарське ставлення до землі й безпосередній контакт фермера із сільською громадою; існування на території сільської ради одного або кількох фермерських господарств дає можливість підвищувати рівень зайнятості сільського населення; можливість створення неформальних об’єднань з метою координації зусиль по вирішенню соціально-економічних проблем. В той же час недоліками фермерських господарств є: відсутність належної державної підтримки; надмірна бюрократизація при отриманні державних пільг; відсутність ресурсного забезпечення розвитку фермерських господарств; ціновий диспаритет в аграрній сфері [[23] c.311].

Діалектична сутність фермерських господарств, тобто поєднання сімейної форми господарювання та максимізація прибутку, як головний мотиваційний чинник функціонування підприємницької структури, обумовлює проблематику розвитку вітчизняного фермерства як складової аграрного підприємництва. З одного боку, економічна діяльність в умовах агресивного конкурентного середовища передбачає постійну оптимізацію техніко-технологічного забезпечення, способу використання ресурсного потенціалу, можливість залучення найманої праці.

В той же час основою фермерського способу господарювання є родина, як колективний власник трудових, матеріальних та інших видів ресурсів. Незважаючи на те, що фізичним представником фермерського господарства як юридичної особи є окрема людина, питання, пов’язані із майновими відносинами у фермерському господарстві, за винятком випадків використання найманої праці, регулюються сімейним законодавством.

Збереження сімейної форми аграрного підприємництва передбачає забезпечення спадковості, що, в свою чергу, потребує стабільного соціально-економічного клімату на селі, прогнозованості у розвитку галузі та чіткої і зрозумілої системи взаємовідносин між суб’єктами аграрного підприємництва та державними інститутами. В іншому випадку вітчизняне фермерство трансформує свою соціально-економічну сутність, набуваючи рис класичної фірми.

Зокрема, в сучасних умовах спостерігається наявність серед загальної маси сімейних господарств значної кількості підприємств, що фактично підпадають під категорію приватних, оскільки переважна більшість робіт виконується найманими працівниками.

Як відмічає керівник Проекту USAID «АгроІнвест» М. Гриценко, сьогодні фермерське господарство нерідко де-юре може бути фермерським, а де-факто – сільськогосподарським підприємством. Воно передбачає підприємницьку діяльність, що ґрунтується на найманій робочій силі. Тобто, зі сторони наймаються люди, а хтось один управляє ними. На думку М.Гриценка, доцільним є внесення змін до закону «Про фермерське господарство» з метою чіткого розмежування формальних та реальних фермерських господарств з урахуванням світового досвіду [[24]]

На думку В.Я. Месель-Веселяка, нині фермерські господарства в цілому відповідають високоефективній моделі ведення фермерства в європейських країнах, однак рівень розвитку даної форми господарювання є на сьогоднішній день недостатнім [[25] c.50].

Однією з проблем розвитку вітчизняного фермерства є неготовність аграріїв до функціонування в умовах постіндустріального суспільства, що зокрема передбачає здатність до координації спільних зусиль, налагодження взаємовигідної співпраці в рамках міжгосподарських об’єднань.

Корисним для агропромислового виробництва України може бути кооперативна діяльність країн Скандинавії щодо переробки і реалізації продукції. Так у Швеції через кооперативні організації реалізується 98% молока, виробленого фермерами, 80 – птиці і тварин, понад 80 – зерна, 75 – яєць, а також забезпечується до 60% постачання засобів виробництва

Об’єднуючи практично всіх фермерів Скандинавії, кооперативи відіграють провідну роль в економічних зв’язках аграрного сектора з іншими галузями національного господарства. Це стосується як збуту сільськогосподарської продукції та її переробки, так і виробничого забезпечення, кредитування і обслуговування фермерських господарств [[26] c.12]

Проте, як свідчить практика, переважна більшість вітчизняних фермерів не має належних навиків, необхідних для здійснення відповідних проектів. Набуті ними знання в сільському господарстві здебільшого техніко-технологічного характеру, і не включають методи розвитку аграрного бізнесу, що негативно відображається на рівні конкурентоспроможності господарств.Саме тому на часі стоїть питання оптимізації кадрової підготовки для фермерів, зокрема набуття ними практичних знань та вмінь в сфері менеджменту, міжгосподарського будівництва тощо. В свою чергу, здійснюючи відповідні заходи через систему регіональних навчально-наукових центрів, держава створює необхідні умови для набуття вітчизняним фермерством рис повноцінного інституту, що є запорукою ефективного функціонування і системі постіндустріальної економіки.[[27] c.20]

Існують різні підходи до організації особистих селянських господарств як форми виробництва у багатоукладній ринковій економіці. Одні автори вважають створення особистих селянських господарств необхідною умовою формування ринкової економіки на селі і вимагають їх розвитку. Інші переконують про недоцільність формування таких господарств на селі у зв’язку з їх низькою ефективністю. Деякі автори, даючи в цілому позитивну оцінку особистим селянським господарствам і враховуючи їх перспективність у формуванні ринку продовольства, тим самим  пропонують дещо змінити і впорядкувати процес організації та їхнього розвитку, відпрацювати механізм їх функціонування.Є різні думки і у питаннях про те, кому віддати перевагу при організації особистих селянських та фермерських господарств: або необхідно дозволити створювати господарства всім бажаючим це зробити, або обмежити доступ у фермери жителям міст і увести ценз ведення господарства та оформлення прав на нього по закінченню певного строку (міському жителю – 5 років, мешканцю села – 2 роки), або ж дозволити формування особистих селянських чи фермерських господарств тільки мешканцям села на основі виділених земельних та майнових паїв.

На нашу думку, уведення освітнього цензу, цензу осілості і строку ведення господарства необхідне для впорядкування процесу організації фермерських та особистих селянських господарств, скорочення нераціонального використання державних коштів. Деякі автори пропонують “загнати” особисті селянські господарства у “нішу обслуговуючих”, допоміжних великим структурам агробізнесу. Проте такий підхід обмежує свободу підприємництва. Складається враження, що особисті селянські господарства повинні обслуговувати великі спеціалізовані тваринницькі та інші підприємства, оскільки таким шляхом підвищується стійкість особистих селянських господарств. Цей підхід також заперечує свободу вибору варіантів розвитку малого бізнесу на селі. Багатопрофільність розвитку особистих селянських господарств, як обов’язкова умова їх виживання також нераціональна. Повинне бути різноманіття виробничих напрямків [[28] c.420].

В умовах переходу до ринкових відносин одним з актуальних завдань є формування і здійснення політики сталого розвитку сільського господарства і створення оптимальних умов для ефективної роботи всіх його галузей. У даний час сільське господарство в цілому як галузь перебуває в занедбаному стані, хоча в ній, як і раніше, зайнята значна частина працездатного населення. Розвиток фермерського господарства — одна з важливих ланок проведення аграрної реформи. Сьогодні в Україні лише незначна частина фермерських господарств є високоприбутковими, а більшість господарств технічно погано обладнані, недостатньо облаштовані. Головна причина такого становища — відсутність належної державної підтримки, брак коштів для надання пільгових кредитів, дефіцит сільськогосподарських машин і обладнання, необхідного для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.Удосконалення механізму державного управління і регулювання системи сільськогосподарських підприємств пов’язане з пошуком оптимальних організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі народного господарства. Тож фермерські господарства як суб’єкти підприємницької діяльності повинні посісти належне місце в агропромисловому комплексі України, оскільки ця форма підприємництва в Україні історично пов’язана з особливостями національного менталітету — працювати на родинній і довірчій основі [[29] c.69].

РОЗДІЛ 2.СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ : ПРОБЛЕМИ , ПРОПОЗИЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2.1 Фермерське господарство України : проблеми та шляхи подолання існуючих проблем

Підвищення ефективності функціонування фермерських господарств доцільно передбачати на основі поглиблення спеціалізації та концентрації виробництва, підвищення рівня технічної забезпеченості, застосування нових технологій, цілеспрямованого державного втручання – раціональних систем кредитування, оподаткування, страхування.

Основою реформування сільського господарства є утвердження та реалізація прав селян щодо власності на землю, запровадження ефективного механізму економічного та правового регулювання земельних відносин через оренду земельних ділянок, введення земель сільськогосподарського призначення в економічний оборот, заставних операцій із землею для одержання банківських кредитів, поступове залучення цих земель в організований і контрольований державою земельний ринок.Проведення аграрної реформи в Україні, пов’язане з формуванням ринкових відносин, дало поштовх розвитку сільськогосподарських підприємств усіх форм власності. Одначе низка об’єктивних і суб’єктивних причин не дозволяє українським сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі фермерським господарствам, повною мірою розвиватися і вести результативну самостійну виробничо-господарську діяльність.

Серед основних причин такого становища можна назвати недосконалість вітчизняного законодавства і загальну несприятливу економічну ситуацію в країні. У сукупності ці причини негативно впливають на становище фермерських господарств, призводять до їх ліквідації або банкрутства.

Створення фермерських господарств є важливою частиною ринкового шляху розвитку українського сільського господарства. Фермерське господарство в системі агропромислового комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами й організаціями, господарськими товариствами.

Фермерське господарство становить невід’ємну частину єдиного народно-господарського комплексу, що органічно пов’язаний з усіма ланками його цілісного організму. Фермерське господарство є господарюючим суб’єктом, тобто самостійним учасником економічного обігу на основі товарно-грошових відносин. У галузі правового регулювання створення фермерських господарств доцільно спростити процедуру їх державної реєстрації і постановки на облік, звільнити господарства від реєстраційного збору.

У разі створення фермерського господарства декількома громадянами, вимогам щодо спеціальної освіти або досвіду роботи в сільському господарстві має відповідати хоча б один із засновників господарства. Таку особу доцільно було б визначити головою фермерського господарства, це необхідно з метою захисту прав та законних інтересів усього господарства. Фермер може найняти відповідних фахівців, проте належним чином організувати свою діяльність він зможе за умови, що сам володіє певними навичками та знаннями в галузі сільського господарства та сільської економіки.

Таке положення закону позбавило б можливості для зловживань з боку органів, від яких залежить реалізація права громадян на створення фермерського господарства [[30] c.65].

Для того, щоб створити високотоварне й ефективне господарство, необхідна техніка, яка задовольняє потреби та параметри структури фермерського виробництва і реалізується за цінами, що відповідають платоспроможності фермерів.

Через фінансову неспроможність фермерів та інших сільськогосподарських товаровиробників купувати нову техніку, заводи-виробники, втративши ринки збуту, не розширюють виробництво, не модернізують виробничі потужності. Вони завантажені на 10–20 %, знос технічного обладнання досягає 70–80 %.

Відставання вітчизняного машинобудування від зарубіжних аналогів енергетичних засобів, збиральних машин, комбінованих агрегатів сягає майже двох поколінь.

В умовах значного подорожчання сільськогосподарської техніки у багатьох зарубіжних країнах одночасно функціонують багато видів товариств міжгосподарського використання тракторів та інших сільськогосподарських машин і знарядь. У першої групи таких товариств техніка використовується на кількох фермах, а власник цієї техніки один. Основна ознака другої групи – користування машинами, що належать кільком власникам. Третя група – це підприємства для надання механізованих послуг, машини яких є джерелом прибутку на відміну від фермера, для якого вони – знаряддя праці.

Для вирішення проблеми придбання техніки, її обслуговування та підвищення ефективності використання у фермерських господарствах доцільно впровадити кооперацію фермерів. При організації кооперативу всі його члени можуть користуватися усім технологічним комплексом машин створеного об’єднання. Як зазначив М. М. Кропивко, спільне використання сільськогосподарської техніки та силового обладнання дозволить суттєво зменшити розміри амортизаційних відрахувань, витрати на оплату праці механізаторів, пальне, ремонти і, отже, собівартість продукції при забезпеченні необхідного рівня технологічної дисципліни виробництва.

При низькому рівні інформованості фермерів щодо стану ринку техніки та можливих шляхів її придбання, зв’язок між фермерами і виробниками можна налагодити через дорадчу структуру. Метою створення дорадчої служби є надання фермерам та іншим сільськогосподарським товаровиробникам консультативних послуг – повної й достовірної інформації про найновіші науково-технічні досягнення, інноваційні проекти, ознайомлення з передовим досвідом [[31] c.121].

Основними проблемами, які перешкоджають та гальмують розвиток фермерських господарств є наступні:

— малоземелля деяких регіонів держави (Західного);

— виділення недостатніх розмірів земельних наділів для ведення ефективного господарювання;

— відсутність проектів землеустрою, щодо еколого-економічного обґрунтування сівозмін та впорядкування угідь;

— слабка державна фінансово-кредитна підтримка фермерства;

— суб’єктивізм та подекуди негативне ставлення до фермерів представників виконавчої влади на місцях;

— нерегульованість ринку збуту продукції аграрного сектора;

— спотвореність у цінах на рослинницьку і тваринницьку продукцію на користь першої;

— відсутність необхідної величини стартового капіталу для створення фермерського господарства;

— слабка матеріально-технічна база фермерських господарств;

— брак коштів для поновлення основних фондів, закупівлі поголів’я худоби, насіння, мінеральних добрив, засобів догляду за рослинами, необхідної техніки для механізації виробничого процесу і т. п.;

— несвоєчасні розрахунки заготівельних організацій;

— недосконалість механізму довгострокового кредитування та оподаткування фермерських господарств;

— велика кількість різних документів, яку необхідно оформити дрібному фермеру для отримання державної допомоги;

— брак розфасовки насіння, гербіцидів та інших матеріалів дрібними партіями;

— недорозвинута інфраструктура;

— не в достатній мірі розвинені орендні відносини — низьке та неефективне інформаційно-консультаційне забезпечення фермерів [[32]]

Основне питання подальшого розвитку фермерства полягає в такій парадигмі: який оптимальний розмір повинно мати фермерське господарство та яким чином має бути організована його виробнича структура.

Дослідження свідчать, що в ефективному веденні виробничої діяльності фермерських господарств, як і інших сільськогосподарських підприємствах, провідне місце має розмір землекористування.

Основними стратегічними цілями розвитку фермерських господарств потрібно вважати: утвердження фермерства як необхідної форми господарювання; зростання кількості фермерських господарств і нарощування їх виробничого потенціалу; зміцнення позиції на ринку; визначення оптимальної виробничої структури та співвідношення галузей; забезпечення розширеного відтворення фермерських господарств. Продукція фермерських господарств займає невелику частку у загальному обсязі виробництва, але в динаміці ця частка постійно зростає, що є позитивною тенденцією [[33] c.115].

Не зважаючи на світову економічну кризу, що затягнулась, фермерські господарства не знизили економічні показники діяльності, а навпаки, майже по всім показникам, простежується покращення. В останні роки в нашій країні аграрна політика направлена на укрупнення сільськогосподарських підприємств, а отже, майбутнього для дрібних фермерів не обіцяють. Але не треба забувати, що розвиток фермерства – це ще й вирішення соціальних проблем на селі, тому що фермерство – це переважно сімейний бізнес.

У дрібних фермерських господарств майбутнє в аграрній сфері є. Їм треба йти в «незайняті ніші». В рослинництві – це вирощування плодів і ягід. Особливість цього виробництва –  довгострокові інвестиції, однак ємкість цього ринку велика.  У нас великий дефіцит плодів, ми імпортуємо близько 80% плодів і ягід. І закрити цей дефіцит можуть фермери, зайнявшись вирощуванням плодів і ягід на площі 15-20 га. Ця площа повинна знаходитись у власності однієї сім’ї, де працюють всі її члени. Тільки така модель може забезпечити ефективний менеджмент в цьому бізнесі. Щодо тваринництва, то тут майбутнє для дрібних фермерів – у виробництві молока, ексклюзивних сирів або якихось екологічних «локальних» продуктів. Це такий бізнес в якому потребується індивідуальний підхід, де необхідно знати кожну корову «в лице». А це можливо на фермі, де утримується максимум 100 корів і яку обслуговує одна сім’я. Це підтверджує досвід багатьох країн з розвинутим фермерством. Уряд також підтримує діяльність фермерських господарств в цьому напрямку. Зокрема, на 2011 рік Кабінет Міністрів передбачив 100 млн. грн. на облаштування сімейних молочних ферм. До того не треба забувати і про те, що Україна йде по шляху вступу до СОТ, де якість продукції стоїть на першому місці.

Проведені дослідження діяльності фермерських господарств показали, що за останнє десятиріччя простежується покращення майже всіх економічних показників. Тому цілком очевидно, що при подальшій державній підтримці фермерство стане одним із провідних організаційних форм господарювання на селі. Це дозволить позитивно вплинути на ефективність виробництва, зайнятість населення, активізувати підприємництво та відродження села [[34]].

З метою подальшого розбудови системи фермерських господарств та вирішення виявлених проблем їх розвитку та технічного забезпечення пропонуємо наступні заходи поліпшення організаційно-економічного середовища функціонування досліджуваних суб’єктів:

— всебічне стимулювання розвитку кооперації на селі шляхом створення розширеної мережі доступу кооперативних утворень до фінансово-кредитних ресурсів;

— цільове бюджетне фінансування створення заготівельних пунктів продукції сільського господарства;

— виділення з державного резерву земельних ділянок для населення для започаткування фермерських господарств;

— запровадження системи знижених ставок орендної плати для новостворених підприємств та підприємств, що займаються інноваційною діяльністю;

— запровадження спеціального режиму купівлі чи оренди комунального майна із застосуванням різних методів відстрочки платежів для власників фермерських господарств [[35]].

2.2 Державні програми розвитку фермерського господарства України

В умовах інтеграції Україні до ЄС діяльність сільськогосподарських товаровиробників буде пов’язана як з ризиками щодо ведення власного бізнесу, так і з ризиками щодо скасування більшості з нинішніх форм їх державної фінансової підтримки. Внаслідок цього очікуються вигоди та втрати вітчизняного аграрного сектора за умови інтеграції у світове господарство, обговорюються питання щодо необхідності посилення або скорочення державної підтримки сільськогосподарських виробників, зокрема фермерів. Вони є найвразливішими учасниками ринку, оскільки, з одного боку, несуть на собі ризики як представники аграрної галузі, а з іншого – як представники малого бізнесу. Фермерські господарства здебільшого не володіють такими ресурсами і можливостями, як великі сільськогосподарські підприємства, не мають навичок кооперації, а тому потребують на початкових етапах свого розвитку державної підтримки.

У той же час внаслідок світової фінансової кризи, яка призвела до значного зниження закупівельних цін на основні види вітчизняної сільськогосподарської продукції та відсутності ринків її збуту, різкого зростання цін на мінеральні добрива, дизпаливо, засоби захисту рослин зростає потреба фермерських господарств у бюджетній підтримці, зокрема, збільшенні асигнувань для надання пільгових кредитів. Ситуація, у якій опинилися фермерські господарства, ускладнюється ще й тим, що вони неспроможні своєчасно погасити раніше отримані кредити комерційних банків, а через високі кредитні ставки та відсутність майна, яке можна надати у заставу, а також небажання комерційних банків кредитувати сільськогосподарських виробників, фермерські господарства не мають змоги отримати нові кредити [[36] c.400].

У економічній літературі постійно ведеться дискусія щодо ролі держави у розвитку сільського господарства. Частина економістів-аграрників відстоює такі методичні підходи, коли в сучасних економічних умовах необхідно широко використовувати тільки переваги ринкової теорії управління, яка ґрунтується на принципах лібералізму, тоді як інші на основі оцінки реального стану виробничих процесів в аграрному секторі виступають за державний вплив. Підтримуємо позицію С. Кваші, І. Кириленка, С. Рижука, що варто погодитися з тими вченими економістами, які стверджують, що в сучасних умовах оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими регуляторами зможе забезпечити найбільш прискорений вихід аграрного сектора, передусім сільського господарства, з кризи.

За дослідженнями В. Месель-Веселяка навіть за радянських часів сільське господарство в Україні підтримувала держава. У 1990 р. тільки на тваринництво було виділено державних дотацій в сумі понад 6 млрд крб. Крім того, держава фінансувала витрати на меліорацію, проведення культуртехнічних заходів. Після проголошення незалежної України, вільного ціноутворення для всіх галузей економіки, крім сільського господарства, для якого ціни продовжували регулюватися, обсяг державних заготівель різко скоротився, поглибився диспаритет цін.

Варто наголосити, що всі країни світу надають державну підтримку сільському господарству як галузі з сезонним ризикованим виробництвом і надто тривалим (більше року) оборотом капіталу. Тому за прикладом багатьох розвинутих країнах світу слід забезпечувати інвестиційну привабливість галузі шляхом державної підтримкою [[37] c.36].

Членство України в СОТ передбачає певні правила щодо скорочення прямої державної підтримки сільського господарства.

Принциповим досягненням останнього Доського раунду переговорів є те, що Україна не має зобов’язань перед СОТ щодо скорочення внутрішньої підтримки, яка надається через “жовті” програми. Є лише зобов’язання не перевищувати домовлений річний сукупний вимір підтримки (СВП). Щорічний СВП, який акумулює в собі окремі “жовті” програми підтримки, не повинен перевищувати для України 3 млрд 43 млн. грн. Однак можливості надання підтримки не обмежуються цим показником. Додатково Україна може щороку витрачати на “жовті” програми до 5 % річної вартості виробництва валової продукції сільського господарства та до 5 % річної вартості по кожному окремому продукту. Таким чином, домовлений рівень державної підтримки сільського господарства, за умов певного реформування механізму надання такої підтримки, передбачає достатні можливості для захисту вітчизняного агропромислового комплексу в умовах членства у СОТ та відповідає сучасним потребам [[38] c.60].

Зосередимося на аналізі впливу заходів “жовтої скриньки” на підвищення ефективності діяльності фермерських господарств.

Як відомо, фермери та особисті селянські господарства, в яких виробляється дві третини валової сільськогосподарської продукції та зайнято стільки ж працездатних громадян, взагалі не отримують багатьох видів державної підтримки (здешевлення вартості кредитів, техніки тощо). Винятком є тільки податкові пільги та загальна галузева підтримка. Нерівномірність надання субсидій протягом року і відсутність чітких критеріїв відбору фермерських господарств значно знижує ефективність їх діяльності [[39] c.252].

Однією з форм державної підтримки фермерських господарств в України є фінансова підтримка. Основним нормативним актом у цій сфері є Закон України „Про фермерські господарства”, стаття 9 якого визначає, що новоствореним фермерським господарствам у період становлення (перші три роки після його створення, а у трудонедостатніх населених пунктах — п’ять років), фермерським господарствам з відокремленими садибами та іншим фермерським господарствам надається допомога за рахунок державного і місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки фермерських господарств.

У поточному році в державному бюджеті за програмою „Фінансова підтримка фермерських господарств” передбачено 38 000 тис. грн., що майже на 27 % більше, ніж у 2006 році.

Наряду з позитивними зрушеннями слід зазначити про деякі проблеми, пов’язані з практичною реалізацією фермерськими господарствами свого права на державну фінансову допомогу. Незважаючи на збільшення фінансової допомоги, вкрай повільно розвивається сільськогосподарське виробництво. І причиною цього є не лише недостатні обсяги фінансування, несприятливі погодні умови, що склались у ряді регіонів цього року, та обмеження експорту зерна, а й деякі фактори, які носять юридичний характер.

Насамперед, мова йде про нечіткі умови та ускладнені процедури надання фінансової підтримки, встановлені нормативно-правовими актами. Саме з цього приводу на адресу держави звучить багато нарікань з боку фермерів. Хотів би зупинитись на більш детальному розгляді деяких проблемних питань, пов’язаних з правовим регулюванням державної фінансової підтримки фермерських господарств [[40]].

Державна підтримка фермерським господарствам надається відповідно до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання підтримки фермерським господарствам.

Порядок визначає механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті Міністерству аграрної політики та продовольства для надання підтримки новоствореним фермерським господарствам та фермерським господарствам з відокремленими фермерськими садибами, іншим фермерським господарствам (далі — фінансова підтримка) через Український державний фонд підтримки фермерських господарств (далі — Фонд) і його регіональні відділення.

Фінансова підтримка надається на конкурсних засадах:

— новоствореним фермерським господарствам у період становлення (перші три роки після їх державної реєстрації, а в трудонедостатніх населених пунктах — п’ять років) та фермерським господарствам з відокремленими фермерськими садибами, фермерським господарствам, які провадять господарську діяльність та розташовані у гірських населених пунктах, на поліських територіях, на безповоротній основі за бюджетною програмою «Фінансова підтримка фермерських господарств» і на поворотній основі за бюджетною програмою «Надання кредитів фермерським господарствам»;

— іншим фермерським господарствам — на поворотній основі за бюджетною програмою «Надання кредитів фермерським господарствам».

Фінансова підтримка не надається фермерським господарствам, які мають заборгованість перед Фондом та його регіональними відділеннями, яких визнано банкрутами, щодо яких порушено справу про банкрутство та які перебувають у стадії ліквідації, а також у яких виявлено факти незаконного одержання та/або нецільового використання бюджетних коштів.

Фінансова підтримка на конкурсних засадах на безповоротній основі надається новоствореним фермерським господарствам, фермерським господарствам з відокремленими фермерськими садибами, фермерським господарствам, які провадять господарську діяльність та розташовані у гірських населених пунктах, на поліських територіях, протягом одного бюджетного року не більш як за двома видами витрат, пов’язаних з:

1) розробленням проектів відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства;

2) сплатою відсотків за користування кредитами банків — у розмірі облікової ставки Національного банку, що діє на дату нарахування відсотків за користування кредитами;

3) придбанням одного трактора, комбайна, вантажного автомобіля вітчизняного виробництва, а також іноземного походження, які не виробляються в Україні, згідно з переліком, що затверджується Кабінетом Міністрів України, за умови їх подальшої експлуатації фермерським господарством протягом не менш як трьох років з моменту державної реєстрації — у розмірі 30 відсотків без урахування суми податку на додану вартість, але не більш як 200 тис. гривень за одиницю техніки;

4) будівництвом і реконструкцією тваринницьких приміщень (у тому числі виготовленням проектно-кошторисної документації) — у розмірі 30 відсотків без урахування суми податку на додану вартість, але не більш як 200 тис. гривень за один збудований або реконструйований об’єкт;

5) внесенням страхових платежів за договорами обов’язкового страхування;

6) підготовкою, перепідготовкою і підвищенням кваліфікації кадрів фермерських господарств у сільськогосподарських навчальних закладах;

7) розширенням наукових досліджень з проблем організації виробництва сільськогосподарської продукції і виданням рекомендацій з питань використання в їх діяльності досягнень науково-технічного прогресу.

6. Фінансова підтримка на конкурсних засадах на поворотній основі надається у розмірі, що не перевищує 250 тис. гривень, із забезпеченням виконання зобов’язання щодо повернення бюджетних коштів:

— новоствореним фермерським господарствам та фермерським господарствам з відокремленими фермерськими садибами, фермерським господарствам, які провадять господарську діяльність та розташовані у гірських населених пунктах, на поліських територіях, — строком від трьох до п’яти років для виробництва, переробки і збуту виробленої продукції, провадження виробничої діяльності;

— іншим фермерським господарствам — строком до п’яти років для придбання техніки, обладнання, поновлення обігових коштів, виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, будівництва та реконструкції виробничих і невиробничих приміщень, у тому числі житлових (загальною площею не більш як 125 кв. метрів), для закладення багаторічних насаджень, розвитку кредитної та обслуговуючої кооперації, у тому числі для сплати пайових внесків до пайових фондів сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, утворених фермерськими господарствами самостійно або разом з членами особистих селянських господарств, зрошення та меліорації земель [[41]].

Яворська Т.І. стверджує, що більшість фермерських господарств (93,3 %) із середньою площею сільськогосподарських угідь 68,1 га майже залишаються поза сферою державної підтримки. Найбільший обсяг коштів припадає на господарства із середньою площею 315,6 га (24,0 %) і 288,4 га (28,2 %). Це є підтвердженням висновку про акумулювання бюджетної підтримки в більших за розміром фермерських господарствах.

Виняток: фермерські господарства сьомої групи, які одержали 14,9 % обсягу державної підтримки при середній площі землекористування на 1 господарство 40 га. Поясненням цього явища є можлива спеціалізація даної групи господарств на виробництві продукції тваринництва, яка останнім часом стала активніше дотуватися державою. Також спостерігається чітко виражена тенденція впливу обсягу державної підтримки на підвищення прибутковості фермерських господарств. Наприклад, у п’ятій групі господарств при середньому обсязі державної підтримки на 1 га сільськогосподарських угідь 691,3 грн. одержано 1398 грн. прибутку. Фермерські господарства шостої групи досягли найвищого рівня рентабельності (47,2 %) при розмірі прибутку на 1 га – 2706 грн.

Із збільшенням обсягу державної підтримки у восьмій групі фермерських господарств до 9455,8 грн., прибуток на 1 га сільськогосподарських угідь зріс до 5881 грн.

Проте рівень рентабельності виробництва свідчить, що у групі господарств із найвищим обсягом державної підтримки він є нижчим, ніж у фермерських господарствах, які взагалі її не одержали.

Причина криється у структурі виробництва сільськогосподарської продукції, яка у першій групі господарств характеризується переважанням виробництва зерна та соняшнику як найприбутковіших сільськогосподарських культур, а в восьмій – це нахил у виробництво продукції тваринництва. Отже, в сучасних умовах для відродження галузі тваринництва більшість бюджетних коштів потрібно направляти саме для її розвитку у фермерських господарствах (наприклад, через створення сімейних тваринницьких ферм) [[42] c.253].

Досить складною також є процедура одержання фінансової підтримки на безповоротній основі. Для участі у конкурсі на її одержання фермерському господарству доведеться подати до конкурсної комісії більше десяти різних довідок і документів, а кількість копій документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою, може сягати кількох десятків.

Прагнення підвищити фінансову дисципліну при використанні бюджетних коштів шляхом ускладнення порядку надання фінансової підтримки часом призводить до втрати інтересу фермерських господарств до такої допомоги.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок про те, що запорукою ефективності державної підтримки фермерських господарств в України є не лише збільшення розмірів бюджетного фінансування, а й забезпечення чіткого і зрозумілого порядку використання таких коштів. Тому в наступному бюджетному періоді слід вдосконалити порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання підтримки фермерським господарствам [[43]].

Український державний фонд підтримки фермерських господарств – єдина державна бюджетна установа, яка виконує функції з реалізації державної політики щодо фінансової підтримки становлення і розвитку фермерських господарств. Відповідно із внесенням змін до Закону України “Про фермерське господарство” кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств надаються новоствореним фермерським господарствам і фермерським господарствам з відокремленими садибами на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі, а іншим фермерським господарствам – тільки на поворотній основі, а також спрямовуються на забезпечення гарантій та поруки при кредитуванні банками фермерських господарств.

Пріоритетне виділення бюджетних коштів на безповоротній основі передбачено для новостворених фермерських господарств (за останні три роки), фермерських господарств з відокремленими фермерськими садибами та тих, які провадять господарську діяльність у гірських населених пунктах і на поліських територіях. Для одержання коштів на поворотній основі для фермерських господарств враховується обсяг виробництва сільськогосподарської продукції (у порівнянних цінах 2005 року) за попередні три роки відповідно до статистичної звітності.

На поворотній основі допомога надається для виробництва, переробки і збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої діяльності та інші передбачені Статутом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від трьох до п’яти років. Обсяг фінансової підтримки згідно останніх рішень Уряду не повинен перевищувати 250 тис. гривень.

Іншим фермерським господарствам надається допомога за рахунок Державного бюджету України і місцевих бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки фермерських господарств на поворотній основі строком до п’яти років на такі цілі: придбання техніки, обладнання, поновлення обігових коштів, виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, будівництво та реконструкція виробничих і невиробничих приміщень, у тому числі житлових (загальною площею не більше ніж 125 кв. метрів), для закладення багаторічних насаджень, розвиток кредитної та обслуговуючої кооперації, у тому числі для сплати пайових внесків до пайових фондів сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, утворених фермерськими господарствами самостійно або разом з членами особистих селянських господарств, зрошення та меліорації земель.

Оскільки одержати фінансову підтримку фермерські господарства можуть тільки на конкурсній основі, для організації роботи, пов’язаної з проведенням конкурсу, Український державний фонд підтримки фермерських господарств та його регіональні відділення утворюють відповідно конкурсну та регіональні комісії щодо визначення переліку фермерських господарств, що претендують на її одержання.

Основними критеріями для визначення учасників відбору регіональними комісіями та переможців конкурсу комісією Українського державного Фонду є:

– забезпечення гарантій повернення коштів, одержаних на поворотній основі;

– ефективність і окупність інвестиційно-інноваційних проектів;

– створення додаткових робочих місць у сільській місцевості;

– спеціалізація на виробництві дефіцитних у регіоні окремих видів сільськогосподарської продукції.

У разі рівних умов для декількох фермерських господарств перевага у виділенні бюджетних коштів надається тим, види діяльності яких зазначені у бізнес-плані, відповідають пріоритетним напрямам діяльності, визначеними Міністерством аграрної політики та продовольства України.

Згідно із даними Українського державного фонду підтримки фермерських господарств її обсяги із 2006 р. зростають. Проте, скористатися державною допомогою може тільки невеликий відсоток фермерських господарств. За даними 2006 р., лише 1795 фермерських господарств, або 4,2 % загальної їх кількості, змогли одержати бюджетні дотації. У 2008 р. кількість фермерських господарств збільшилася до 2189, що становить 5,2 %. Фінансова підтримка у 2011 р. була надана 138 (0,3 %) фермерським господарствам. Середній її розмір на одне фермерське господарство становив 153,9 тис. грн. У спеціальному фонді державного бюджету на 2013 рік за бюджетною програмою КПКВК 2801460 «Надання кредитів фермерським господарствам» передбачено асигнування в обсязі 27,9 млн грн.

Багатьох сільськогосподарських виробників бентежить складність процедури одержання державних коштів та оформлення великої кількості документів. Так, для отримання фінансової підтримки на безповоротній основі фермер має оформити дев’ять загальних документів і кілька довідок, відповідно до виду витрат, які він обирає. За законодавством фермер має право вибрати із наведеного переліку видів фінансової підтримки тільки два напрями. Наприклад, якщо він вибирає компенсацію сплати відсотків за користування кредитами банків та компенсацію витрат на будівництво тваринницького приміщення, кількість документів для цих видів підтримки відповідно становить п’ять і чотири примірники. Тобто, для подачі заявки на одержання наведених видів фінансової підтримки фермер має подати до регіонального відділення Українського державного фонду підтримки фермерських господарств 18 видів документів. Перелік документів для одержання бюджетних коштів на поворотній основі дещо менший – 11 різних довідок, що й частково пояснює той факт, що 30241 фермерське господарство у2011 р. майже не отримували фінансової підтримки від держави [[44] c.253].

Основними причинами неефективності бюджетного фінансування розвитку агропромислового виробництва є недосконалість механізмів одержання й розподілу бюджетних коштів, порушення бюджетної дисципліни при їх використанні, щорічна зміна порядків і механізмів, несвоєчасне їх затвердження та внесення до них неодноразових змін протягом року, недоступність одержання бюджетних коштів для значної частини дрібних агроформувань, в тому числі фермерських господарств.

На думку Алейнікової О.В., необхідно гарантувати певну стабільність фінансової підтримки та «необхідно законодавчо закріпити зобов’язання держави, у тому числі й у разі затримки при розрахунках. Перший підхід, більш жорсткий, передбачає санкції до держави при затримці відповідних дотацій та субсидій, інший варіант – індексація затриманих фінансових ресурсів за офіційним індексом інфляції. В обох випадках слід було б зобов’язати державні органи компенсувати втрати підприємств, пов’язані з необхідністю використання комерційних кредитів, з санкціями за несплачені платежі, втраченою вигодою» (1). Запорукою ефективності державної підтримки фермерських господарств та їх ефективного розвитку є забезпечення ефективної аграрної політики та її дотримання органами державної влади. Вирішальним фактором подальшого розвитку фермерства є рішення держави про розвиток та державну підтримку через кооперації й інтеграцію [[45]].

Державна фінансова підтримка вітчизняних фермерських господарств здійснюється у невеликих обсягах і користується нею, з огляду на складну процедуру її отримання, незначна кількість господарств. Державна допомога фермерам має бути спрямована не на підтримку обсягів виробництва та цін виробників, а на активізацію діяльності кооперативного руху у фермерському середовищі; на розвиток ринкової інфраструктури для зменшення вартості ведення бізнесу; сприяння реалізації інноваційних проектів фермерами; сприяння просуванню українських товарів на світові ринки тощо [[46] c.405]

2.3 Міжнародно-правові аспекти діяльності фермерських господарств та імплементація у національне право України

Сучасний стан економіки України характеризується активізацією діяльності фермерських господарств. Історично це обумовлено наявністю колгоспно-радгоспної форми господарювання на селі, яка сформувала особливий тип власності і відповідну економічну психологію селян. Однак колгоспно-радгоспна система далеко не повністю використала свої можливості як кооперативні господарства. В зв’язку з цим гостро встало питання про відродження фермерських господарств як організаційної форми ведення аграрного виробництва. В результаті аналізу процесу формування і розвитку фермерських господарств в Україні виявлено наступні характерні риси: фермерські господарства в початковий період їх створення і розвитку  характеризуються веденням натурального господарства; недостатня кількість матеріальних і фінансових ресурсів, що обмежує можливість ведення фермерськими господарствами розширеного відтворення виробництва в начальний період їх створення; відсутність широкої можливості застосування фермерськими господарствами науково-технічних досягнень; низький рівень кооперування дрібнотоварних фермерських господарств; необхідність поступового укрупнення фермерських господарств з метою підвищення їх ефективності, відповідно, і конкурентоспроможності.

Найбільш доступним шляхом якісного вдосконалення фермерського господарства є розвиток його кооперації. Необхідність кооперування одночасно може бути викликана і тим, що далеко не всі фермери мають в наявності необхідні засоби чи ресурси для ведення діяльності. Переважно це пов’язано  з великими комплексними засобами виробництва. Умови ведення підприємницької діяльності, які склалися, об’єктивно спонукають  фермерів до поглиблення між ними коопераційних відносин в матеріально-технічному забезпеченні, при обробітку землі, в сфері обслуговування, переробки і реалізації продукції. До того  поки не будуть створені сприятливі умови для існування дрібних фермерських господарств, їм складно буде підвищити свою ефективність [[47]].

Кооперація в сільському господарстві бере свій початок з 50-х років ХІХ століття, коли у Прусії Ф. Райффейзеном була започаткована селянська кооперація у формі товариства допомоги сільським господарям і благодійного товариства. З часом у деяких країнах Європи під впливом потреб внутрішнього і зовнішнього продовольчих ринків стали виникати, а пізніше інтенсивно розповсюджуватися кооперативи з переробки сільськогосподарської продукції, відбувається широке за масштабами кооперування фермерських господарств у збутовій і постачальницькій сферах діяльності.

Нині в країнах Заходу, в США, Канаді та інших розвинутих державах сільськогосподарською кооперацією охоплені майже всі основні сфери діяльності фермерських господарств. Зокрема, успішно функціонують такі види кооперативів: обслуговуючі, збутові, кооперативи з фінансово-кредитного та страхового забезпечення, кооперативи з соціального обслуговування, з менеджменту.

Як бачимо, в сільському господарстві зарубіжних країн розвиваються різні форми кооперативів, які безпосередньо створюються фермерськими господарствами для досягнення більш високих результатів господарювання та захисту в конкурентній боротьбі з монопольними структурами у сфері переробки продукції й особливо у сфері її збуту на внутрішньому та зовнішньому продовольчих ринках.

Тому невипадково найбільшого розповсюдження набули кооперативи саме з організації збуту сільськогосподарської продукції та її промислової переробки. Одночасно, як свідчить досвід США, країн Західної Європи, фермерські господарства не створюють кооперативів з виробництва сільськогосподарської продукції, вважаючи, що приватне господарювання в цій сфері діяльності є більш ефективним і самодостатнім для них.

Про масштаби розвитку кооперативів у сільському господар-тві розвинутих зарубіжних країн свідчать такі дані. В США функціонує 3651 кооператив з обсягом бізнесу (товарообороту) понад 120 млрд доларів, ними отримано прибутку 1,7 млрд доларів. Кількість членів кооперативів становить 3353000, чисельність зайнятих у них працівників на постійній основі досягає 174 тис. чоловік, а частково зайнятих — 92 тис.

Частка основних видів сільськогосподарської продукції, яка реалізована через кооперативи, становить: молока — 86 %, зерна і насіння олійних культур — 40, бавовни — 43, фруктів та овочів — 19, худоби і вовни — 14 %. Частка ресурсів, закуплених через кооперативи, є також досить істотною і по окремих їх видах складає: добрив — 45 %, пального — 50, засобів захисту рослин — 34, кормів — 21, насіння — 10 %.

Багато сільськогосподарських кооперативів США є надзвичайно великими підприємствами. Досить сказати, що 7 таких кооперативів (0,4 % від їх загальної кількості) мають оборот понад 1 млрд доларів.

Переробні кооперативи Скандинавських країн (Норвегії, Швеції, Фінляндії) та Данії переробляють і реалізують понад 90 % молока і молокопродуктів, 70—80 % м’яса і м’ясопродуктів. Збутові кооперативи Швеції реалізують 80 % зерна і 75 % яєць, вироблених шведськими фермерами. Значних масштабів діяльності сільськогосподарських кооперативів досягнуто в Німеччині та Франції. В останній у 90-х роках уже функціонувало багато (понад 10 тис.) кооперативів нового спрямування — із спільного використання технічних засобів у сільському господарстві, які обслуговують 25 % фермерських господарств. У цих формуваннях зосереджено 4 % загальної кількості тракторів, 30 % зернозбиральних і 35 % кормозбиральних комбайнів, 16 % розкидачів добрив та 12 % іншої сільськогосподарської техніки. Аналогічний досвід накопичено і в Німеччині, де фермерськими господарствами створені машинні товариства із спільного використання техніки.

В країнах Західної Європи спостерігається процес диверсифікації діяльності кооперативів. Скажімо, багато збутових кооперативів взяли на себе функцію забезпечення фермерських господарств матеріально-технічними ресурсами. У Франції великі кооперативи зі збуту зерна створюють потужні виробництва з його переробки і виготовлення широкого асортименту борошняних виробів, забезпечуючи завдяки цьому додаткові прибутки фермерським господарствам — членам таких кооперативів.

Новим напрямком у розвитку сільськогосподарських кооперативів у зарубіжних країнах є створення асоціацій кооперативів, завдяки чому досягається вищий рівень їх конкурентоспроможності на продовольчому ринку, більш надійний захист від впливу монополізованих структур в агробізнесі [c.311]

Світовий досвід розвитку сільськогосподарської кооперації свідчить, що її здійснення вимагає відповідної організаційної, юридичної та економічної культури, чітких законодавчих гарантій. Корисним для агропромислового виробництва України може бути кооперативна діяльність з країнами, в яких законодавча база є досконалою та розвиненою на належному рівні у сфері переробки і реалізації продукції. Так, наприклад, у Швеції через кооперативи реалізується 98% молока, виробленого фермерськими господарствами, 80% – птиці і тварин, 75% – яєць, понад 80% – зерна, а також забезпечується до 60% постачання засобів виробництва. У зарубіжних країнах функціонують і змішані форми кооперативних структур, які здійснюють постачальницьку і збутову діяльність (Швеція, Данія, Фінляндія, Норвегія та інші країни). Тут молочні кооперативи не лише переробляють продукцію, а й постачають у господарства своїх членів різне обладнання – доїльну техніку, холодильники-цистерни, сепаратори тощо. Збутові кооперативи, що об’єднують спеціалізовані рослинницькі господарства, постачають фермерам також насіння, засоби захисту рослин, мінеральні добрива тощо.

Заслуговує на увагу практика щодо створення кооперативних форм міжгосподарського використання техніки – «машинні гуртки», «машинні ринги». Такі кооперативи проводять закупівлю, зберігання, ремонт і спільну експлуатацію сільськогосподарської техніки (Бельгія, Нідерланди, Німеччина). Об’єднуючи майже всіх фермерів (Швеція, Фінляндія, Данія, Норвегія), кооперативи відіграють провідну роль в економічних зв’язках аграрного сектора з іншими галузями національного господарства. Це стосується як збуту сільськогосподарської продукції та її переробки, так і виробничого забезпечення, кредитування і обслуговування фермерських господарств [[49]].

Лише шляхом об’єднання фермерські господарства можуть протистояти монополістам. Наприклад, французький кооператив Le Grain Cooperative об’єднує 14 тисяч виробників зерна, продає зерно у Франції, в країни Латинської Америки, Азії. Він нагромаджує великі партії зерна, які з часом збуває за цінами, найбільш вигідними для фермерів. Питання щодо збуту, ціни, вивчення ринку знаходиться в компетенції кооперативу [[50] c.32] .

Досвід зарубіжних країн свідчить про те, що саме у сільському господарстві, особливо там, де неможливе потокове виробництво продукції, складно досягти значних, вагомих, що відповідають потребам суспільства, результатів, без зміцнення приватної власності та власного інтересу працівника. Таким чином, спочатку такий легкий, на перший погляд, шлях організації великих товарних підприємств і забезпечення на цій основі суспільства продуктами харчування у підсумку виявився більш тривалим у частині перспектив розвитку із-за відмови врахування людського фактора. Фермерське господарство – основа ефективного функціонування сільського господарства промислово розвинутих країн. У США, наприклад, 87% господарств становлять сімейні ферми.

Практика та дослідження свідчать, що ніде у світі колгоспи не прижилися та не знайшли свого місця у середовищі. Залишився єдиний приклад колгоспного господарства у всьому світі – ізраїльські кібуци. Але це абсолютно монастирське господарство. Його можна назвати ідеологічним. Досвід країн Східної Європи свідчить про альтернативи розвитку невеликих селянських господарств товарного типу. Так, у Польщі середній розмір селянського господарства становить 4-8 га.[[51] c.161]

У США, до речі, «ферма» – синонім будь-якого аграрного формування, незалежно від його організаційно-правової форми. Інакше кажучи, в США «ферма» – узагальнене поняття, що охоплює «сімейні ферми», «партнерства», «корпорації» (сімейного й несімейного типу), «сільськогосподарські виробничі кооперативи» та інші агроструктури. У США й інших країнах переважна більшість фермерських господарств – це сімейні ферми.

Специфічні критерії їхньої ідентифікації у науковій літературі визначаються зазвичай у такому трактуванні:

— власником ферми є одна особа або сім’я (як один власник);

— управління і виробничий процес здійснюються в основному самим фермером і його сім’єю;

— тісна інтеграція між домашнім господарством і бізнесом;

— функція контролю належить фермеру.

Водночас зазначається, що у сільському господарстві США американські економісти поділяють ферми на категорії, використовуючи критерій за сумою реалізованої ними продукції (обсяг продажу, тис. дол.):

І – (до 10 тис. дол.) – за умови проживання фермера в сільській місцевості;

ІІ – (від 10 до 40) – дрібні селянські ферми;

ІІІ – (від 40 до 250) – сімейна ферма;

ІV – (від 250 до 500) – велика сімейна ферма;

V – (понад 500) – суперферма.

Такий підхід вважається економічно виправданим, оскільки обсяги виробництва та потреби в ресурсах у різних галузях суттєво відрізняються [[52] c.30].

У Великобританії, наприклад, до малих відносяться підприємства і фірми з кількістю зайнятих близько 200 чоловік у промисловості і близько 25 – в будівництві. У Франції до малих відносяться підприємства і фірми з кількістю зайнятих від 10 до 50 чоловік, до ремісничих – близько 10 чоловік працюючих. У Болгарії до малих відносяться підприємства з числом зайнятих близько 50 працюючих осіб. У Японії до середніх і дрібних підприємств у видобувній та оброблювальній промисловості, на транспорті і в будівництві відносяться підприємства зі статутним капіталом до 0,1 млрд. ієн (близько 700 тис.дол.) і числом працюючих близько 300 чоловік: у оптовій торгівлі, відповідно, – до 30 млн. ієн та близько 100 працюючих, у роздрібній торгівлі та сфері послуг – 10 млн. ієн і 50 працюючих.

У ФРН до дрібного і середнього підприємництва відносяться фірми з числом зайнятих близько 300 чоловік із річним оборотом до 100 млн. євро.

У разі законодавчого визначення суб’єктів малого і середнього бізнесу в більшості країн частіше всього за максимальний рівень кількості зайнятих приймається 50 осіб для суб’єктів малого та 200–250 осіб – для суб’єктів середнього бізнесу. Серед малих підприємств поширеним є виокремлення мікропідприємств, до яких, зазвичай, належать малі підприємства з кількістю зайнятих близько 10 осіб [[53] c.145].

Зарубіжний досвід розвитку сільськогосподарської кооперації свідчить, що її здійснення вимагає відповідної організаційної, юридичної та економічної культури, чітких законодавчих гарантій. Корисним для агропромислового виробництва України може бути кооперативна діяльність Скандинавських країн у сфері переробки і реалізації продукції. Так у Швеції через кооперативи реалізується 98% молока, виробленого фермерськими господарствами, 80 – птиці і тварин, понад 80 – зерна, 75 – яєць, забезпечується до 60% постачання засобів виробництва. У зарубіжних країнах функціонують і змішані форми кооперативних структур, які здійснюють постачальницьку і збутову діяльність (Швеція, Данія, Фінляндія, Норвегія та інші країни). Тут молочні кооперативи не лише переробляють продукцію, а й постачають у господарства своїх членів різне обладнання – доїльну техніку, холодильники-цистерни, сепаратори тощо. Збутові кооперативи, що об’єднують спеціалізовані рослинницькі господарства, постачають фермерам також насіння, засоби захисту рослин, мінеральні добрива тощо. Заслуговує на увагу практика створення кооперативних форм міжгосподарського використання техніки – „машинні гуртки”, „машинні ринги” тощо. Такі кооперативи проводять закупівлю, зберігання, ремонт і спільну експлуатацію сільськогосподарської техніки (Бельгія, Нідерланди, Німеччина). Об’єднуючи практично всіх фермерів (Швеція, Фінляндія, Данія, Норвегія), кооперативи відіграють провідну роль в економічних зв’язках аграрного сектора з іншими галузями національного господарства. Це стосується як збуту сільськогосподарської продукції та її переробки, так і виробничого забезпечення, кредитування і обслуговування фермерських господарств.

Лише шляхом об’єднання фермерські господарства можуть протистояти монополістам. Наприклад, французький кооператив LeGrainCooperative об’єднує 14 тис. виробників зерна, продає зерно у Франції, в країни Латинської Америки, Азії. Він нагромаджує великі партії зерна, які з часом збуває за цінами, найбільш вигідними для фермерів. Питання збуту, ціни, вивчення ринку знаходиться в компетенції кооперативу [[54] c.454].

Висновки

Розширення можливостей для самостійного здійснення громадянами сільськогосподарської діяльності в різних формах, відродження і становлення фермерського устрою, підвищення товарності особистих підсобних господарств громадян — один з найбільш значущих результатів аграрної реформи, що проводиться в Україні з початку 90-х років. Фермерські господарства, поряд з реорганізованими колгоспами і радгоспами, є основними суб’єктами аграрної реформи.

Разом з тим в останні роки відбулося значне зростання товарності особистих підсобних господарств громадян у зв’язку зі збільшенням розмірів присадибних ділянок, наданням громадянам права використовувати для ведення особистого підсобного господарства їхні земельні паї.

Сільське господарство в Україні завжди буде однією з найважливіших галузей економіки країни, це зумовлено різними факторами: історичними, географічними, економічними, територіальними і т.д. Тому, дана сфера суспільних відносин має бути однією з пріоритетних, і з точки зору правового регулювання держави. За останні роки значних просувань, здатних створити умови для розвитку реальної економіки фермерського господарства не відбулося. Але, з іншого боку, правові передумови вже створені.

1. Щодо історії виникнення, поняття та місце фермерських господарств, зазначимо, що виникнення фермерських господарств в Україні пов’язане з реформуванням аграрних відносин та здійсненням ринкових економічних перетворень. Як справедливо відзначила Н.І.Титова, йдеться про ліквідацію монопольного існування таких суб’єктів, які уособлювали лише крупні суспільні форми господарювання на землях сільськогосподарського призначення (колгоспів та радгоспів), і виникнення нових форм господарювання на цих землях.

Фермерське господарство розглядається як форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства

2. Щодо видів фермерських господарств в Україні та країнах світу, то зазначимо, що виходячи з різних критеріїв, сільськогосподарські підприємства можна розподіляти на більшу або меншу кількість груп. Найбільш узагальнений підхід – це їх розподіл на три групи: великі, середні й малі. До того ж не обов’язково використовувати систему показників – для агроструктур (передусім землеробського напряму) достатньо використати два з них, а саме: 1) розміри землекористування; 2) виробництво валової або товарної продукції.
3. Щодо правового статусу фермерських господарств, то 19 червня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про фермерське господарство», в якому знайшли відображення нові положення, спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарювання у сільськогосподарському виробництві, підвищення ефективності фермерського господарювання та зростання конкурентоспроможності продукції фермерських господарств на вітчизняному і зарубіжних ринках.

 

4. Щодо основних видів, функцій діяльності та майна фермерських господарств, то нами визначено, що типи фермерських господарств діляться на групи із такими ознаками: 1) перша група – у сім’ї власником є її глава; наявність у сім’ї дольової власності; дольова участь у власності господарств (у спільних господарствах); 2) друга група – проста сімейна оренда, складна оренда ( у двох і більше землевласників приватне володіння землею.
5. Вивчаючи правове регулювання діяльності фермерських господарств, зазначимо, що Закон України “Про фермерське господарство” підготовлений на основі узагальнення практики діяльності більше 60 тис. фермерських господарств, створених в нашій державі в період 1991-2002 рр. Безперечно, він ввібрав у себе ті положення фермерського закону 1991 р., які витримали випробування часом і сприяли становленню, фермерського руху, зайняттю ним власної “ніші” у структурі агропромислового комплексу України. Разом з тим, в новому Законі знайшли відображення й нові положення, які спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарювання у сільськогосподарському виробництві, підвищення ефективності фермерського господарювання та росту конкурентоспроможності продукції фермерських господарств на вітчизняному і зарубіжному ринках.

У сучасних умовах законодавство переживає бурхливий розвиток. Перехід від планової економіки до ринкових відносин викликав значні зміни правового статусу учасників цивільного обігу. Прийняті закони про різні види комерційних і некомерційних організацій (про акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, виробничі кооперативи, про сільськогосподарську кооперацію та ін.). Разом з тим правове становище фермерських і особистих підсобних господарств досі чітко не визначено, що викликає безліч суперечок в теорії і на практиці.

6. Щодо землі та іншого майна фермерського господарства, то землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Разом з тим, права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Збільшення розмірів земельних ділянок, які використовуються в особистому підсобному господарстві, а також віднесення фермерського господарства до підприємницької діяльності призвели до того, що межі між цими двома формами господарювання в ряді випадків стають недостатньо чіткими, а іноді й просто стираються. У цих умовах особливо актуальним стає завдання чіткого врегулювання правового становища кожної з цих форм.

7. Стосовно проблем фермерства в Україні та шляхів подолання, зазначимо, що на даний час кожне п’яте фермерське господарство не має тракторів, більше половини — вантажних автомашин. Ще гірше забезпечені фермери причіпними машинами і технологічним обладнанням. З цієї причини більшість з них не може своєчасно проводити весь комплекс робіт, вносити в достатку мінеральні та органічні добрива. Половина господарств не має під’їзних доріг, третина — не електрифікована, в переважній більшості — відсутнє водопостачання. Ці факти свідчать про те, що принцип рівноправної конкуренції всіх форм господарювання не може бути реалізований на практиці. Найбільшою мірою ущемлені економічні інтереси фермерів.

Єдиною найбільш слабкою ланкою є саме захист права власності фермерських) господарств, що обумовлено в першу чергу відсутністю достатньої кількості законодавчих актів саме в цій сфері, сільськогосподарське законодавство значно відстає від інших сфер економіки, врегульованих нормами права більш об’ємно. Думається, що прийняття кодифікованого нормативного правового акта в чому б полегшило роботу суддів та інших посадових осіб, які займаються такими проблемами, а також створило б умови для більш дієвого захисту фермерами своїх прав і законних інтересів.

8. Вивчаючи державні програми розвитку фермерського господарства України, ми дійшли до висновку, що намітилася і основна тенденція розвитку сільськогосподарської галузі економіки. Головний упор, в даний час законодавець робить саме на дрібних і середніх підприємців, які можуть реально забезпечити як внутрішні потреби, так і експортувати продукцію сільського господарства за кордон. Найважливішою умовою тут з’явилося законодавче закріплення права приватної власності на землю і чітке регулювання особливостей реалізації та захисту права власності фермерських господарств, оскільки членам такого господарства все його майно належить на праві спільної сумісної або спільної часткової власності, виходячи з того, що, як правило, таке господарство створюється на базі сімейно-трудових відносин. Тим не менш, селянське (фермерське) господарство є самостійною рівноправною одиницею сільськогосподарського виробництва.
9. Вивчаючи міжнародно-правовий досвід діяльності фермерських господарств, маємо зауважити, що в даний час в сільському господарстві США зайнято лише 3,6% від усього населення, але при цьому Сполучені Штати є провідною сільськогосподарською державою. Це не може не дивувати, але тим не менше це так. Я думаю, що це обумовлено в першу чергу тим, що сільським господарством в США займаються приватні підприємці, тобто фермери: міцні господарники, впевнено стоять на ногах.

В принципі, в Україні створено основні передумови для розвитку сільського господарства. Не вирішеним залишається питання про приватну власність на землі сільськогосподарського призначення.

Незважаючи на те, що фермерські господарства досить численні, їх частка в загальному обсязі валової продукції сільського господарства залишається незначною. Фермерські господарства спеціалізуються переважно на випуску рослинницької продукції з моногалузевим виробництвом (обробіток 2-3 культур). Питома вага фермерів у виробництві продукції тваринництва поки незначна. Встановлено, що низька ефективність фермерських господарств зумовлюється, насамперед, характером загальної економічної кризи, що впливає на всі аграрне виробництво. У той же час структура та організація виробництва у фермерських господарствах не відповідають вимогам ринкової економіки і відрізняються незбалансованістю основних видів ресурсів: землі, праці і капіталу. Найважливішою умовою підвищення ефективності виробництва є оптимізація виробничо-галузевої структури і технічне переозброєння фермерських господарств.

У ході аграрної реформи фермерські господарства придбали повну економічну самостійність, однак, їх можливості в підвищенні продуктивності праці, організації високоефективного виробництва сільськогосподарської продукції залишаються нереалізованими через низку невирішених проблем. Гостра нестача фінансових коштів, несвоєчасність розрахунку держави за продукцію, жорсткий кредитний і фінансовий пресинг — головні причини того, що багато фермерів втрачають інтерес до самостійного господарювання і згортають свою діяльність. Процес утворення фермерських господарств різко сповільнилося і дещо активізувався лише в останні два роки.

Підвищенню ефективності роботи фермерських господарств служить встановлення взаємовигідних економічних відносин цих господарств з іншими суб’єктами ринку на основі договірних, коопераційних і інтеграційних зв’язків, зокрема, з підприємствами агротехнічного обслуговування, переробної промисловості і торгівлі. Особливістю фермерської кооперації є об’єднання інтересів кількох господарств з метою підвищення ефективності використання виробничого потенціалу. При цьому кооперація може приймати різні форми, різнитися за напрямком, видами діяльності, але економічний її зміст полягає в гармонійному поєднанні особистої зацікавленості кожного члена кооперативу в результатах спільної праці з перевагами концентрації виробництва та економії на масштабах.

У розвитку фермерської кооперації спостерігаються дві основні форми. Перша являє собою просту кооперацію, яка передбачає спільне використання техніки, землі, робочої сили. Така співпраця характерна для господарств зі слабкою матеріально-технічною базою і часто відбувається на неформальній основі. Друга форма фермерської кооперації передбачає створення фермерами кооперативних підприємств. При цьому можливі такі варіанти:

— організація спільного підприємства з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції на основі об’єднання грошових коштів і ресурсів;

— передача певних функцій іншій господарству за умови організації спільної діяльності на пайових засадах; створення фермерами первинної асоціації.

Одним з найважливіших шляхів подолання труднощів розвитку фермерського руху є створення споживчих постачальницько-збутових та переробних кооперативів, а також кооперативів зі спільного використання техніки.

Список використаної літератури

1. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 3-4, ст.27

2. Закон України «Про фермерське господарство» від19.06.2003 року№973 / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 45, ст.363

3. Постанова КМУ «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання підтримки фермерським господарствам» від 5 серпня 2004 р. № 1102 / Офіційний вісник України офіційне видання. — 2004 р. — № 34. — стор. 71. — стаття 2269
4. Аграрне право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / В. М. Гайворонський, В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та ін.; За ред. В. М. Гайворон-ського та В. П. Жушмана. — X.: Право, 2003. — 240 с.
5. Аграрний сектор України на шляху до євроінтеграції: монографія / Авт. кол.: М. Бетлій та ін.; [за ред. О.М. Бородіної]. – Ужгород: ІВА. – 496 с.
6. Аграрна реформа в Україні / П.І. Гайдуцький, П.Т. Саблук, Ю.О. Лупенко та ін.; [за ред. П.І. Гайдуцького]. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005.– 424 с
7. Андрійчук В. Г. А 00 Економіка аграрних підприємств: Підручник. — 2-ге вид., доп. і перероблене. / В. Г. Андрійчук. — К.: КНЕУ, 2002. — 624 с.
8. Андрущенко О. С. Теоретичні засади функціонування фермерських господарств / О. С. Андрущенко, С. В. Кальченко // Збірник наукових праць Таврійського державного агротехнологічного університету (економічні науки) . — 2014. — № 1. — С. 19-22.
9. Бакетт М. Фермерское производство: организация, управление, аналіз / М. Бакетт ; пер. с англ. А. С. Каменского ; предисл. В. Ф. Башмачникова. – Мл : Агропромиздат, 1989. – 464 с.
10. Васильчак С.В. Формування та перспективи розвитку фермерських господарств у ринкових умо-

вах / С.В. Васильчак, О.Р. Жидяк. // Науковий вісник НЛТУ України. – 2009 – Вип. 19.4. – С. 10-

11. Вініченко, І. І. Фермерським господарствам – державна підтримка / І. І. Вініченко, Л. І. Рева. – Режим доступу : http : // www.economy.nayka.com.ua
12. Господарське право України: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. Н.О. Саніахметової. — X.: «Одіссей», 2005. — 608 с.
13. Господарське право: Підручник / О.П. Подцерковний, О.О. Квасніцька, А.В. Смітюх та ін.; За ред. О.П. Подцерковного, — X.: Одіссей, 2010. — 640 с.
14. Господарське право [Текст] : посіб. для підготов. до іспитів / [Ю. І. Пивовар, Н. А. Буличева] ; за заг. ред. канд. юрид. наук Ю. І. Пивовара. — К. : Ліпкан О. С. [вид.], 2010. — 179 с.
15. Господарське право [Текст] : підручник / В. С. Щербина. — 6-те вид., переробл. і допов. — К. : Юрінком Інтер, 2013. — 636 с.
16. Господарське право України. Загальна частина [Текст] : навч. посіб. / Г. В. Смолин ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. — 3-тє вид., переробл. і допов. — Л. : ЛДУВС, 2013. — 551 с.
17. Грінчук І. О. До питання про матеріально-технічного забезпечення фермерських господарств / І. О. Грінчук // Вісник ЖНАЕУ. – 2012. – № 2, т. 2. – С. 117–124
18. Грінчук І. О. Динаміка розвитку фермерських господарств в Україні / І. О. Грінчук // Вісник ЖНАЕУ. – 2011. – № 1, т. 2. – С. 111–118.

19.Гриценко М. Настав час зробити ставку на розвиток сімейних фермерських господарств. [Елект-

ронний ресурс]. — Режим доступу http://www.agrorynok.com.ua/articles/family_farms

20. Губарик Ольга Миколаївна. Організаційно-економічні аспекти розвитку фермерських господарств регіону : Дис… канд. наук: 08.00.04 — 2008.
21. Девко С. Т. Організаційно-правові аспекти створення та функціонування фермерських господарств / С. Т. Девко // Економіка і регіон . — 2011. — № 2. — С. 160-163
22. Збарський В. К. Особисті селянські господарства: місце і роль у продовольчому забезпеченні країни / В. К. Збарський, М. П. Канінський // Агроінком. – 2008. – № 1–2. – С. 27–32
23. Зинченко А. П. Сельскохозяйственные предприятия: экономико-статистический аналіз / А. П. Зинченко. – М. : Финансы и статистика, 2002. – 160 с
24. Зінчук Т.О. Європейська інтеграція: проблеми адаптації аграрного сектора економіки: монографія / Т.О. Зінчук. – Житомир: Вид-во «Держ. агроекол. ун-т», 2008.– 384 с.
25. История советского крестьянства : в 5 т. / редкол.: Шерстобитов В. П. [и др.] ; АН СССР, Ин-т исчерни СССР. – М. : Наука,1986.- 233 с.
26. Корнілов Л.В., Абрамович О.В. Проблеми та перспективи розвитку фермерських господарств. Електронний ресурс. / Режим доступу: http://www.sworld.com.ua/konfer30/778.pdf
27. Кравчук С.Й.Господарське право України: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007.– 264 с.
28. Кримська О. М. Проблеми утворення та функціонування фермерського господарства / О. М. Кримська // Юрист України . — 2011. — № 1(14). — С. 65-70.
29. Кулинич П.Ф. Поняття та юридичні ознаки земель сільськогосподарського призначення / Часопис Київського університету права — 2009/2. – С.204-209
30. Лисанець О.С. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення./ Проблеми законності. – 2007 . – С.106-113
31. Малий бізнес у сільському господарстві: теорія і практика: монографія / Яворська Т.І. – К. : ННЦ ІАЕ, 2012. – 384 с.
32. Мазана Т.В. Сучасні проблеми фермерських господарств. Електронний ресурс. / Режим доступу: http://www.rusnauka.com/30_NIEK_2011/Economics/6_96454.doc.htm
33. Макаренко Ю.П. Ідентифікація фермерських господарств за сутністю та розмірами / Ю.П. Макаренко // Вісн. Полтав. держ. аграр. акад. — 2012. — № 1. — С. 143-147
34. Менеджмент фермерських господарств. Електронний ресурс. / Режим доступу: http://pidruchniki.com/1048030461712/menedzhment/menedzhment_fermerskih_gospodarstv
35. Месель-Веселяк В.Я. Розвиток сільського господарства України (науково-методичне забезпчення)./В.Я. Месель-Веселяк // Економіка АПК -2011. — № 7. — С.42-55
36. Мордвінова І.О. Формування фермерського землекористування в Запорізькій області / І.О. Мордвінова // [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Dtr_ep/2012_3/files/EC312_44.pdf.
37. Мохненко А.С. Тесля А.М. Теоретичні основи виникнення, еволюції та сутності фермерських господарство. / Науковий вісник ХДУ. – 2013. № 2. – С.9-12
38. Никольский С. А. Земледелие и крестьянство как природноэкономические явления / С. А. Никольский // Вопросы философии. – 1991. – № 2. – С. 13–25
39. Осташко Т. О. Ризики для сільського господарства від встановлення зони вільної торгівлі з ЄС / Т. О. Осташко //Економіка України. – 2011. – № 3. – С. 57–70
40. Півторак, В. С. Перспективи розвитку фермерства як провідної форми малого підприємництва в Україні [Електронний ресурс] / В. С. Півторак. – Режим доступу : http : // www.economy.nayka.com.ua
41. Плесняєва Світлана Миколаївна. Формування і підвищення економічної стійкості фермерських господарств : Дис… канд. наук: 08.07.02 — 2004.
42. Полеся В.М.Адаптація зарубіжного досвіду кооперування фермерських господарств в Україні. Електронний ресурс. / Режим доступу: http://www.rusnauka.com/34_VPEK_2012/Economics/12_121317.doc.htm
43. Портер М. Конкуренція / М. Портер ; 2-е изд. – М.; СПб.; Киев:Вильямс, 2006. – 608 с.
44. Прокопишак, К. В. Розвиток фермерських господарств : навч. посібн. / К. В. Прокопишак. – К., 2003.– 57 с.
45. Проценко І. М. Особливості правового статусу фермерських господарств в Україні / І. М. Проценко, О. О. Замерлов // Юридична наука . — 2012. — № 2. — С. 38-43.
46. Рубахін С. О. О классификации предприятий частнохозяйственного уклада в сельском хозяйстве // АПК: экономика, управление. – 1997. – № 1. – С. 73–76.
47. Рущак В. М. Становлення та розвиток фермерського землекористування у Волинській області / В. М. Рущак // Збірник наукових праць Таврійського державного агротехнологічного університету (економічні науки) . — 2013. — № 1(2). — С. 279-287.
48. Саблук П. Т. Основні проблеми розвитку фермерства і напрями їх вирішення / П. Т. Саблук, В. Я. Месель-Веселяк // Розвиток господарських формувань і організація виробництва в аграрній сфері АПК. – К., 1999. – С. 101–102.
49. Словарь иностранных слов. – 14-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1987. – 608 с
50. Стойко О. Я. Державна фінансова підтримка фермерських господарств в Україні / О. Я. Стойко // Вісник ЖНАЕУ. – 2011. – № 2, т. 2. – С. 399–407.
51. Столыпин П. А. Жизнь и смерть за царя: Доклад в Государственной Думе / П. А. Столыпин ; сост. З. М. Чавчавадзе. – М.,1991. – 176 с.
52. Субтельний О. Україна: Історія / О. Субтельний ; пер. з англ. Ю.Г. Шевчука; вступ. ст. С. В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. І доп. – К. : Либідь, 1993. – 720 с. – С. 114
53. Титова Н.І. Фермер і закон. – Львів, 1996. – 126 с.
54. Титова Н.І. Фермерство в Україні: основні правові засади. Питання та відповіді. – Львів, 1998. – 184 с.
55. Титова Н.І. Селянське (фермерське) господарство України: правова регламентація, поняття, ознаки, перспективи // Право України. – 1995. –№ 9-10. – С.14-18.
56. Туган-Барановський М. Політична економія. Курс популярний. / Туган-Барановський М. – К. : Наукова думка, 1994. – 263 с.
57. Удальцов В. В. История крестьянства в Европе: Эпоха феодализма / В. В. Удальцов. – М. : Наука, 1985. – 25 с.
58. Чаянов А. В. Избранные произведения: Сборник / Чаянов А. В.; [cост. Е. В. Серова]. – М.: Моск. рабочий, 1989. – 368 с.
59. 58. Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов´язання. Навчальний посібник. За заг. ред. С.С. Бичкової — К.: КНТ, 2006. — 498 c.
60. 59. Цивільне право України. Частина перша Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.; За ред. проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. — Харків: Право, 2000. — 368 с.
61. 60. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 864 с.
62. 61. Цивільне право України. т.1. Навчальний посібник. За заг. ред. В. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького — К. : Юрінком Інтер, 2007.- 480 c.

62.Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар за заг. ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої, К.: Правова єдність., 2007. – 1140 с.

63. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У 2 т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Вид. 2-ге, доп. і перероб. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — Т. 1. Загальна частина. — 696 с.

63. 64. Цивільне та сімейне право України : підручник / [Харитонов Є. О. та ін.]; за ред. Є. О. Харитонова, Н. Ю. Голубєвої; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юрид. акад. — К. : Правова єдність, 2009. — 966 с.
64. 65. Цивільне право України : навч. посіб. / Ю.М. Фролов, В.К. Антошкіна. — Донецьк : Юго-Восток, 2007–. 182 с.
65. 66. Цивільне право України. Елементарний курс : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Є.О.Харитонов, А.І.Дрішлюк. — Суми : Унів. кн., 2006. — 351 с.
66. 67. Приватне (цивільне) право в системі права України / Р.Б.Сивий; Акад. правових наук України, НДІ приват. права і підприємництва. — К. : КВІЦ, 2006. — 213 с.

68. Цивільне право України : заг. частина : заг. положення, особисті немайнові права фіз. особи, речове право, спадкове право, заг. положення про зобов’язання і договори : підручник / Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Гопанчук В.С. та ін.; за ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки. — К. : КНТ, 2008. — 477 с.

69. Цивільне право України : посіб. для підготов. до іспитів / Братель О.Г., Мироненко В.П., Павловська Н.В., Пилипенко С.А. — К.: Текст, 2008. — 252 с.

70. Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях. — Харків: Одіссей, 2002. – 640 с.

71.Цивільне право України : навч. посіб. : у 2 ч. / М-во внутр. справ України. Харк. нац. ун-т внутр. справ ; за заг. ред. В. А. Кройтора та Ю. І. Чалого. — Х. : Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2010.

72.Цивільне право України : Загальна частина : підручник / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової, Р. А. Майданика ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К. : Юрінком Інтер, 2010. — 973 с.

73.Цивільне право України : Загальна частина : підручник / За ред. В. Г. Фазикоша та С. Б. Булеци. — К. : Знання, 2010. — 631 с.

74.Цивільне право України : (традиції та новації) / Ківалов С. В. та ін. ; за заг. ред. Є. О. Харитонова, Т. С. Ківалової, О. І. Харитонової; Нац. ун-т ”Одес. юрид. акад.”. — О. : Фенікс, 2010. — 692 с.

75.Цивільне право України : навч. посіб. / Рабинович С. П. та ін. ; за ред. Г. Б. Яновицької, В. О. Кучера; М-во внутр. справ України, Львів. держ. ун-т внутр. справ. — Львів : ЛьвДУВС, 2011. — 467 с.

76.Цивільне право України : заг. частина : заг. положення, особисті немайнові права фіз. особи, речове право, спадкове право, заг. положення про зобов’язання і договори : підручник / Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Гопанчук В.С. та ін. ; за ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки. — К. : КНТ, 2008. — 477 с.

77.Цивільне право України : посіб. для підготов. до іспитів / Братель О.Г., Мироненко В.П., Павловська Н.В., Пилипенко С.А. — К. : Текст, 2008. — 252 с.

78.Цивільне право України : навч. посіб. / Білоусов Ю. В. та ін. ; за ред. Р. О. Стефанчука. — К. : Правова єдність, 2009. — 531с.

79.  Шабала Я.М. Формування фермерського укладу в аграрному секторі Волині у 1991-2005 рр. Електронний ресурс. / Режим доступу: http://www.esnuir.eenu.edu.ua/bitstream/123456789/710/1/Ferma.pdf
80. Швець Р.Л. Проблемні питання здійснення державної фінансової підтримки фермерських господарств. Електронний ресурс. / Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/11920
81. Шульський, М. Г. Фермерство: проблеми становлення і розвитку : монографія / М. Г. Шульський. – К., 2005. – 392 с.

82. Яворська Т. І. Державна підтримка фермерських господарств: сучасні реалії / Т. І. Яворська // Збірник наукових праць Таврійського державного агротехнологічного університету (економічні науки) . — 2013. — № 4. — С. 250-254.