В юридичній літературі функцію Конституційного Суду України щодо гарантування Конституції як Основного Закону на всій території держави нерідко ототожнюють із діяльністю щодо забезпечення та захи­сту конституційної законності шля­хом здійснення конституційного конт­ролю.

Відповідно до правової позиції Кон­ституційного Суду верховенство пра­ва — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держа­ви його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціаль­ної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а містить й інші соціальні регу­лятори, зокрема норми моралі, тради­ції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично до­сягнутим культурним рівнем суспіль­ства. Всі ці елементи права об´єднують­ся якістю, що відповідає ідеологи спра­ведливості, ідеї права, яка значною мірою відображена в Конституції [1].

Що стосується терміна «консти­туційна законність», то слід зазначити, що він є досить незвичним для пе­ресічного громадянина, який, як пра­вило, розуміє поняття «законність» як вимогу щодо дотримання виключно законів. Це, безумовно, не відповідає дійсності, оскільки законність як ком­плексна політико-правова категорія, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного жит­тя, органічну взаємодію права та вла­ди, права та держави, насамперед характеризується рівнем дотримання вимог законодавства.

Водночас законодавство — це су­купність усіх законів, які діють у дер­жаві, зокрема й її Основного Закону Конституції. До того ж, як зазначив Конституційний Суд України, «до по­няття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ра­ди, так і акти Президента, Кабінету Міністрів, а в деяких випадках — та­кож і нормативно-правові акти цент­ральних органів виконавчої влади» [2].

Таким чином, «конституційна за­конність», яка в юридичній літературі визначається як система юридичних засобів, що забезпечують діяльність усіх суб´єктів права на основі Консти­туції та відповідно до її вимог, є скла­довою загального поняття «закон­ність». Дотримання конституційної законності є не тільки ознакою того, що у державі реально діє принцип вер­ховенства права, а й є однією з голов­них підстав для визнання держави правовою та демократичною.

Важливим інститутом забезпечен­ня та охорони конституційної закон­ності як важливої ознаки верховен­ства права є конституційний кон­троль, який в Україні здійснюється як загальними органами державної влади (глава держава, парламент, уряд, про­куратура, суди загальної юрисдикції), так і спеціалізованим — Консти­туційний Суд України.

Зокрема, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни, Президент України як гарант до­держання Конституції, прав і свобод України, зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України та нормативно-пра­вових актів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим з мотивів невідповідності Основному Закону з одночасним зверненням до Консти­туційного Суду України щодо їх конституційності. Рішення органів місце­вого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції зупиня­ються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду тощо.

Таким чином, слід констатувати, що Конституцією передбачена систе­ма заходів щодо захисту та забезпе­чення конституційної законності, за якою вирішальна роль відведена орга­нам судової влади. При цьому, як свідчить аналіз відповідних консти­туційних положень, межі компетенції суб´єктів здійснення правосуддя з цих питань є чітко визначеними.

До виключних повноважень Кон­ституційного Суду України належить: вирішення питань конституційності законів та інших правових актів Вер­ховної Ради, актів Президента і Ка­бінету Міністрів, правових актів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим; надання висновків щодо відпо­відності Основному Закону міжнарод­них договорів; дотримання консти­туційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення глави держави з поста в порядку імпічменту, про порушення Верховною Радою Ав­тономної Республіки Крим Консти­туції та законів України (наступний конституційний контроль) та про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції законопроектів про вне­сення змін до неї (превентивний кон­ституційний контроль); тлумачення Конституції та законів України.

Зазначений перелік повноважень єдиного органу конституційної юрис­дикції є вичерпним, з чого випливає, що ним не можуть розглядатися інші питання, пов´язані з дотриманням конституційної законності в державі, оскільки вони є в компетенції судів загальної юрисдикції. При цьому Ос­новним Законом також визначено коло суб´єктів права на звернення до Конституційного Суду з питань пере­вірки конституційності, що унемож­ливлює їх розгляд за клопотанням, зокрема громадських організацій, громадян, іноземців, осіб без грома­дянства тощо.

Однією з визначальних ознак кон­ституційної законності є визнання верховенства конституції в системі нормативних актів як акта вищої юри­дичної сили. З огляду на це, ч. 1 ст. 152 Конституції України встановлено пра­вило, за яким закони й інші правові акти визнаються за рішенням Консти­туційного Суду України неконсти­туційними повністю або в окремій частині, якщо вони не відповідають

Конституції або якщо було порушено встановлену нею процедуру їх розгля­ду, ухвалення або набрання ними чин­ності.

Протягом 13 років своєї діяльності Конституційний Суд України ухвалив 123 рішення за справами про конституційність законів та інших правових актів, визнавши такими, що не відпо­відають Конституції України, поло­ження 74 законів, 13 інших актів пар­ламенту, 6 актів Президента України, 15 — Кабінету Міністрів України та 8 — Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим. У 2009 р. було ухвале­но 26 таких рішень та визнано некон­ституційними положення 19 законів, З постанов Верховної Ради та 5 актів Кабінету Міністрів.

Минулий рік узагалі був найре­зультативнішим за весь час роботи Конституційного Суду. З урахуванням справ про тлумачення положень Кон­ституції та законів України, Судом бу­ло ухвалено 36 рішень. Для порівнян­ня — за попередні 12 років у середньо­му ухвалювалося близько 20 рішень та висновків за рік. Крім цього, Консти­туційним Судом України у 2009 р. було прийнято 145 процесуальних ухвал. З них 42 ухвали про відмову у відкритті конституційного прова­дження та 21 ухвала про припинення розгляду конституційного подання і про припинення конституційного про­вадження.

Однак запам´ятається цей рік не лише рекордними показниками, а й тим, що він із новою силою висвітлив низку проблем, які вже не один рік су­проводжують діяльність Суду щодо забезпечення та захисту конститу­ційної законності в державі.

Перша з них полягає у невиконанні суб´єктами законодавчого процесу однієї з визначальних вимог консти­туційної законності, а саме: консти­туційний контроль не обмежується визначенням конституційності право­вих актів та припиненням дії їх поло­жень, що суперечать конституційним нормам та приписам. Цей контроль полягає й у тому, щоб надалі не допу­стити появи у законодавстві правових актів, якими правові відносини регу­люються у спосіб, який визнано не­конституційним за рішенням органу конституційної юрисдикції. Прийнят­тя таких актів органами державної влади є можливим лише за умови вне­сення відповідних змін до Основного Закону.

На жаль, цей постулат ніяк не сприймається вітчизняними законо­давцями, й тому часом законодавчий процес нагадує якесь незрозуміле де-жавю.

Ось характерний приклад: Рішен­ням Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 р. № 26-рп визнано неконституційними положення зако­нів України, якими з порушенням вимог Основного Закону України бу­ло врегульовано порядок проведення виборів Президента України в 2010 р., зокрема:

• заборонено звертатися до ЦВК зі скаргами, що стосуються підготовки і проведення виборів Президента України, у день голосування і наступні дні виборчого процесу, а ЦВК — роз­глядати такі скарги;

• встановлено, що невиконання судом вимоги щодо розгляду справ у стислий строк (протягом двох днів з часу закінчення голосування на ви­борчих дільницях) є підставою для за­лишення скарги судом без розгляду;

• визначено, що юрисдикція су­дів не поширюється на правовідноси­ни, які мали місце у процесі складання протоколів щодо встановлення резуль­татів голосування у межах терито­ріального виборчого округу під час проведення виборів Президента Украї­ни, а також протоколів про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці;

•заборонено судам здійснювати забезпечення позову щодо призначен­ня, підготовки та проведення виборів, що унеможливлює виконання рішень суду, прийнятих в окремих справах, тобто фактично означає неможливість реалізації особами права на судовий захист.

А тепер звернемось до Рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 р. № 1-рп у справі про вибори народних депутатів, згідно з яким визнано такими, що не відпо­відають Конституції України, поло­ження Закону України «Про вибори народних депутатів України», що обмежували захист виборчих прав громадян у судовому порядку:

• щодо оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій за умови, «якщо інший поря­док оскарження не встановлено зако­ном» (ч. 1 ст. 15 Закону);

• щодо незабезпеченості права громадян на оскарження до суду дій чи бездіяльності посадових і службо­вих осіб дільничних, окружних та Центральної виборчих комісій (части­ни 1, 3, 5 ст. 15 Закону);

• щодо унеможливлення оскар­ження до суду рішення окружної ви­борчої комісії про визнання народного депутата України обраним та визнан­ня виборів недійсними (частини 6, 8 ст. 43 Закону).

Ще одне Рішення, вже від 3 липня 2003 р. № 13-рп, у справі про строки оскарження порушень під час підра­хунку голосів та встановлення резуль­татів голосування, в якому Консти­туційний Суд ухвалив:

•визнати неконституційним по­ложення четвертого речення ч. 6 ст. 29 Закону України «Про вибори народних депутатів України», згідно з яким скарга щодо порушень, які мали місце під час підрахунку голосів та встанов­лення результатів голосування в ро­боті дільничної виборчої комісії, може бути подана до окружної виборчої комісії або до суду протягом двох днів після дня виборів, а в роботі окружної виборчої комісії — до Центральної ви­борчої комісії або до суду — протягом п´яти днів після дня виборів, у частині, що унеможливлює оскарження вчине­них після закінчення двох та п´яти днів після дня виборів порушень у ро­боті відповідно дільничної або окруж­ної виборчої комісії під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування.

Отже, право на судовий захист як одна з фундаментальних засад право­вої держави є непорушним і згідно з Конституцією не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзви­чайного стану, не кажучи вже про період проведення виборів до органів державної влади. Однак на практиці виходить далеко не так.

Ще один приклад: Рішенням від 26 листопада 2009 р. № 30-рп Консти­туційний Суд, ґрунтуючись на вимо­гах п. 21 ч. 1 ст. 92 Основного Закону України, за яким організацію і поря­док діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та статус їх посадових осіб визначається виключ­но законом, вкотре визнав неконсти­туційним Регламент Верховної Ради України, цього разу від 19 вересня 2008 р. № 547-VI, як такий, що прий­нятий із порушенням процедури, вста­новленої ст. 94 Конституції України.

До речі, тлумачення положень Основного Закону, до якого вдаються окремі члени парламенту, доводячи, що нібито Регламент Верховної Ради не є актом, який регулює організацію та порядок її діяльності, належить до виключних повноважень Конститу­ційного Суду України. І Суд свою пра­вову позицію з цього питання вже неодноразово підтверджував у відпо­відних рішеннях, які згідно з Консти­туцією є обов´язковими до виконання.

Слід також констатувати наявність фактів неконституційного втручання у діяльність інших органів державної влади як з боку парламенту, так і уря­ду. Зокрема, минулого року Консти­туційний Суд на цих підставах визнав неконституційними положення пра­вових актів, якими:

• Верховна Рада України делегу­вала Кабінету Міністрів України по­вноваження визначати окремі елемен­ти правового механізму регулювання ввізного мита (Рішення від 23 червня 2009 р. № 15-рп);

• Кабінет Міністрів України встановив граничні розміри пенсійно­го забезпечення для окремих кате­горій громадян; відчужив структурні підрозділи державних вугледобувних підприємств; скасував наказ Служби безпеки України (рішення від 8 верес­ня 2009 р. № 19-рп, від 29 вересня 2009 р. № 22-рп, від 20 жовтня 2009 р. № 27-рп).

Інше проблемне питання, яке сто­сується забезпечення конституційної законності, пов´язане з внесенням у 2004 р. змін до Конституції України.

Загальновизнаним є те, що внесен­ня змін до конституції вимагає приве­дення законів та інших правових актів у відповідність до її нової редакції. Однак на відміну від Конституції Ук­раїни в редакції від 28 червня 1996 р., за якою закони й інші правові акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, визнавалися чинними лише у частині, що їй не суперечить (п. 1 розділу XV), зазначений Закон навіть не мав припису щодо необ­хідності приведення актів законодав­ства у відповідність до внесених ним змін.

Як наслідок, у законодавчому полі діють нормативні акти, видані на підставі положень Конституції Украї­ни, що нині втратили чинність, та які час від часу визнаються Консти­туційним Судом України неконсти­туційними, зокрема й цього року.

Йдеться, зокрема, про положення законів України «Про Конституцій­ний Суд України» та «Про судоустрій України», які не були приведені Вер­ховною Радою України у відповідність до положень Конституції України в редакції Закону № 2222-ГУ (рішення від 7 липня 2009 р. № 17-рп, від 17 грудня 2009 р. № 32-рп).

Слід також зазначити, що якщо Конституція України в редакції від 28 червня 1996 р. не тільки отримала позитивну оцінку міжнародної спіль­ноти, а й реально сприяла стабілізації політичної, правової, економічної, соціальної ситуації в країні, то на­ступні зміни до Основного Закону, навпаки, лише загострили існуюче на час їх прийняття політичне протисто­яння.

Як зазначають вітчизняні та зару­біжні фахівці з конституційного пра­ва, основним недоліком змін до Кон­ституції України є відсутність систем­ного підходу при їх прийнятті, несприйняття Основного Закону як цілісного правового акта, положення статей якого перебувають у системно­му зв´язку з іншими нормами.

При цьому парламентарії не взяли до уваги застереження, які з цього приводу неодноразово висловлював Конституційний Суд у висновках що­до змісту законопроектів, положення яких склали основу зазначеного Зако­ну, що дедалі частіше стає підставою для звернення до Конституційного Суду з метою надання офіційного тлу­мачення окремих положень чинної Конституції.

Як зазначалося у 2009 р., єдиним органом конституційної юрисдикції розглянуто 10 справ такої категорії. Зокрема, Конституційний Суд Украї­ни роз´яснив, що:

• право подавати до Верховної Ради України проекти законів про вне­сення змін до закону про Державний бюджет України мають усі суб´єкти права законодавчої ініціативи, визна­чені в ч. 1 ст. 93 Конституції України;

• положення п. 18 ч. 1 ст. 85 Кон­ституції України треба розуміти так, що Верховна Рада України повноваж­на звільняти з посади Голову Націо­нального банку України лише за умо­ви внесення на її розгляд відповідного подання Президентом України;

• положення ч. 2 статей 19 і 144 Конституції України, ст. 25, частин 1, 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо права органу місцевого самоврядування ска­совувати свої раніше прийняті рішен­ня та вносити до них зміни необхідно розуміти так, що орган місцевого само­врядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/або скасовувати їх на підставі, в межах по­вноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

• положення ч. 8 ст. 83 Консти­туції України у системному зв´язку з положеннями частин 6, 7 ст. 83, п. 9 ч. 1 ст. 106, частин 3, 4 ст. 114 Консти­туції України слід розуміти так, що внесення пропозицій відповідно до Конституції України Президенту Украї­ни щодо кандидатури Прем´єр-міні­стра України та щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України на­лежить виключно до повноважень коалі­ції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої згідно з частинами 6,7 ст. 83 Конституції України;

• положення частин 1, 2 ст. 141 Конституції України, що встановлю­ють строки, на які обираються депута­ти до складу сільської, селищної, мі­ської, районної, обласної ради, чи сіль­ський, селищний, міський голова, слід розуміти так, що при обранні цих осіб на передбачених Конституцією Украї­ни чергових та позачергових виборах на них поширюються відповідно п´ятирічний та чотирирічний строки повноважень.

Водночас слід зазначити, що до повноважень Конституційного Суду України не належить встановлення правил і форм правового врегулюван­ня конкретних суспільних правовід­носин та заповнення прогалини у законодавстві. Приведення закону або іншого правового акта у відповідність до норм чинної Конституції — обов´я­зок насамперед органу державної вла­ди, який цей акт видав. І робити це потрібно відразу після набуття чин­ності зазначеними змінами, а не чека­ти рішень Конституційного Суду.

З цього приводу важко не погоди­тися з думкою колишнього Генераль­ного секретаря Ради Європи Т. Девіса, який свого часу зазначив, що однією з проблем України як держави з моло­дою демократією є «брак зрілої політичної культури», адже «політики надто часто, прагнучи зняти з себе відповідальність, звертаються до Кон­ституційного Суду з питаннями, які повинні врегульовувати власноруч».

До проблемних питань у сфері захи­сту конституційної законності слід та­кож віднести й порушення встановле­ної Основним Законом України про­цедури розгляду та ухвалення право­вих актів або набрання ними чинності.

З цих підстав Конституційний Суд України у 2009 р. визнав неконсти­туційними низку законів України, зок­рема:

• «Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень Конституційного Суду України, особ­ливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання» (Рішення від 7 липня 2009 р. № 17-рп);
• «Про внесення змін до деяких законів України щодо мінімізації впливу фінансової кризи на розвиток вітчизняної промисловості» (Рішення від 14 липня 2009 р. № 18-рп);
• «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верхов­ної Ради України» (Рішення від 10 ве­ресня 2009 р. № 20-рп);
• «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання не­гативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агро­промислового комплексу» (Рішення від 24 листопада 2009 р. № 29-рп).

Ці закони були прийняті Верхов­ною Радою України з подоланням вето глави держави та мали б містити дати їх повторного прийняття (зокрема да­ту першого прийняття закону) і під­пис Голови Верховної Ради України, який є свідченням того, що зміст зако­ну відповідає прийнятому парламен­том.

Якщо Президент України не підпи­сав такого закону, він повинен бути невідкладно офіційно оприлюднений Головою Верховної Ради України та опублікований за його підписом. На­явність такого підпису під текстом закону є обов´язкова.

Це означає, що йдеться не про «формальні ознаки», а про дотриман­ня встановленої ст. 94 Конституції України процедури розгляду, ухвален­ня законів України або набрання ними чинності. Порушення цих вимог від­повідно до Основного Закону України є підставою для визнання закону не­конституційним (ч. 1 ст. 152), що має наслідком втрату ним чинності з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.

Як показує аналіз діяльності Кон­ституційного Суду України, за останні два роки проблемним питанням також стало застосування практики відкли­кання конституційного подання або скасування правового акта, який пере­буває на його розгляді.

Конституційний Суд України тричі припиняв розгляд справи за консти­туційними поданнями Президента України щодо відповідності Консти­туції України Розпорядження Кабіне­ту Міністрів України «Про затвер­дження Умов проведення конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ «Одеський припортовий завод» (ухвали Консти­туційного Суду України № З-у/2008, 28-у/2008, 59-у/2008). Також неодно­разово припинялося конституційне провадження у справах за консти­туційними поданнями народних депу­татів України щодо конституційності розпоряджень Президента України про тимчасове виконання обов´язків голів місцевих державних адмініст­рацій (ухвали Конституційного Суду України 37-уп/2008, 51-уп/2008, 48-уп/2009) тощо.

Таким чином, органи державної влади хоча й формально діють у межах конституційної законності, однак створюють умови, за яких Консти­туційний Суд України стає заручни­ком ситуації, що не сприяє співпраці між цими органами влади.

На жаль, 2009 р. запам´ятається ще й тим, що так і залишилися невирішеними проблеми, пов´язані з удоскона­ленням законодавства, яким урегульо­вано організацію й порядок діяльності Конституційного Суду України. Як свідчить 13-річний досвід діяльності

Конституційного Суду України, такі проблеми насправді існують. Вони пов´язані насамперед із недоско­налістю певних положень Закону України «Про Конституційний Суд України». Наявність таких недоліків є здебільшого наслідком того, що цей Закон, власне, об´єднав норми, які по­винні врегульовувати різні специфічні особливості конституційного судо­чинства, а саме: норми, які стосуються організаційних питань діяльності Конституційного Суду України, нор­ми, якими визначено основні поло­ження конституційного права, та нор­ми, що регулюють процес здійснення конституційного судочинства.

Досвід діяльності судів загальної юрисдикції свідчить про те, що такі питання врегульовуються окремими законами. Так, питання організаційно­го характеру регулюються законами України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», основні положен­ня цивільного права — Цивільним кодексом України, кримінального права — Кримінальним кодексом України, питання судового прова­дження у цивільних та кримінальних справах — відповідно Цивільним про­цесуальним кодексом України та Кримінально-процесуальним кодек­сом України тощо.

Щодо конституційного судочин­ства, то спроба вирішити всі питання в одному правовому акті призвела до того, що на сьогодні потребують сут­тєвого удосконалення положення За­кону України «Про Конституційний Суд України», якими врегульовано як організаційні питання, так і питання, що стосуються основ конституційного права, процесу конституційного про­вадження у справах за конституційни­ми поданнями та конституційними зверненнями.

Залишаються такими, що потребу­ють законодавчого врегулювання, такі важливі питання діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, як:

• особливості конституційного провадження у справах про надання висновків щодо порушення Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України (п. 22 ч. 1 ст. 85 Конституції України) та у справах за поданням Президента України щодо конституційності актів Кабінету Міністрів України, дію яких зупинено в порядку, визначеному п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України;

• запровадження механізму, який би унеможливлював штучне блоку­вання роботи Конституційного Суду України, зокрема шляхом ненадання можливості новопризначеному судді скласти присягу, що є умовою для йо­го вступу на посаду;

• визначення поняття порушен­ня присяги суддею Конституційного Суду України та розроблення про­цедури встановлення факту такого порушення;

• конкретизація положення ч. 4 ст. 70 Закону України «Про Консти­туційний Суд України», відповідно до якої невиконання рішення, недотри­мання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відпо­відальність згідно із законом. Необ­хідно, нарешті, визначити, яку саме відповідальність несуть посадові осо­би органів державної влади та місце­вого самоврядування у разі невико­нання ними рішень Конституційного Суду, оскільки такі дії є порушенням засад і змісту конституційного конт­ролю як гарантії дотримання консти­туційного принципу верховенства права.

Не зрушується з місця й питання запровадження інституту конституційної скарги як реалізації, гарантова­ної Основним Законом, права звер­нення до суду для захисту консти­туційних прав і свобод людини та гро­мадянина безпосередньо на підставі Конституції, що дискутується вже не один рік. Однак перспектива його вирішення досі залишається невизначеною.

Щорічно до Конституційного Суду надходять тисячі листів та звернень наших співвітчизників, за кожним до­ля людини, надія на допомогу, а ми спроможні розглянути лише їх мізер­ну частину.

Наведений аналіз проблем консти­туційної законності, які виникають у зв´язку з реалізацією Конституційним Судом повноважень щодо гарантуван­ня верховенства Конституції як Ос­новного Закону держави, зумовлений насамперед необхідністю запрова­дження реального механізму запобі­гання порушень приписів Конституції України. Основоположним у цьому є безумовне виконання конституційних вимог щодо поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, здійснення повноважень органами державної влади виключно у встанов­лених Конституцією межах і відпо­відно до законів (ст. 6), та не тільки визнання, а й неухильне дотримання принципу верховенства права (ст. 8).

Узагальнюючи викладене, слід за­значити, що принцип верховенства

права необхідно розглядати як право­вий, сучасне розуміння якого сформу­валося під впливом глобалізаційних, міжнародних та європейських інте­граційних процесів, та який за своїм змістом є поєднанням низки критеріїв (вимог), які хоча і різняться за своєю формою нормативно-правового опосе­редкування у національному законо­давстві, проте покликані забезпечува­ти примат прав і свобод, законних інтересів людини і громадянина у суспільстві, верховенства конституції в системі актів законодавства країни та передбачуваність законів і дій органів державної влади. Ступінь ре­алізації цього конституційного прин­ципу безпосередньо залежить від до­тримання конституційної законності як його визначальної складової.

Водночас законотворчий процес і практика правозастосування показу­ють, що реалізація принципу верхо­венства права на сьогодні стикається з низкою проблем, вирішення яких ба­гато в чому залежить від ефективності конституційного контролю. При цьо­му йдеться не лише про діяльність єдиного органу конституційної юрис­дикції, а й про систему дієвого консти­туційного контролю з боку всіх суб´єк­тів його здійснення, як у сфері законо­творчості, так і правозастосування, що, як вважає актор, є запорукою по­будови правової держави.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

Рішення від 2 листопада 2004 р. № 15-рп у справі про призначення судом більш м´якого пока­рання // Офіційний вісник України. — 2004. — № 45. — Ст. 2975. — С. 41.

Рішення від 9 липня 1998 р. № 12-рп у справі про тлумачення терміна «законодавство» // Офіційний вісник України. — 1998. — № 32. — С. 59.